Текст книги "Лазарит"
Автор книги: Симона Вилар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 40 страниц) [доступный отрывок для чтения: 15 страниц]
Розділ 9
Вода! Досхочу чистої гарячої води – яке щастя!
Занурившись у паруючі ночви, леді Джоанна розсміялася. Яка ж понура й пригнічена вона була ще недавно, а зараз її сповнює чиста радість. Небезпека позаду, вона вільна й жива, в неї надійне покровительство!
Мимоволі перед її внутрішнім зором виник образ лицаря Мартіна д’Ане. Вона знітилась і насупилася, здмухуючи з долоні мильну піну.
Поки лицар д’Ане втовкмачував коменданту гарнізону, яку знатну особу врятували його воїни, поки для іменитих гостей готували покої та гріли воду для купання, Джоанна, попри збудження від пережитого, несподівано заснула, примостившись на вузенькій канапі. Скільки вона проспала? Трьох годин цілком вистачило, щоб вона знову почувалася бадьорою та відпочилою.
За цей час Ґодіт і Санніва теж устигли оговтатися. Тепер обидві, самі напіводягнені, товклися довкола господині. Покоївка енергійно терла тіло пані намиленою тканиною, змиваючи піт, пил і бруд – наслідки нелегкої мандрівки, а Ґодіт, позіхаючи, оглядала гардероб Джоанни – точніше, те, що залишилося після сутички з газизами. Зрештою, камеристка зрозуміла, що становище – занадто складне: переважна частина вбрання і прикрас безслідно зникла.
– Сер Обрі таки мав слушність, – зауважила нарешті Ґодіт, – кинувшись рятувати наше добро! Але йому не пощастило, і тепер ми як старці. У вас, пані, залишилася лише одна сукня. На щастя, хоч білизна вціліла – вона була у в’юках мого мула… – камеристка струсила, розправляючи, білосніжну серпанкову сорочку.
Джоанна відкинулася на край канапи і глибоко зітхнула. Не час зараз думати про такі втрати. Після всього пережитого це здавалося цілковитою дурничкою.
– Усе це порожня суєта, Ґодіт. Насамперед ми повинні подякувати Пресвятій Діві за те, що живі й перебуваємо в безпеці.
Але згодом, коли Джоанна, загорнувшись у шматок полотна, оглянула розкладені на лаві залишки гардеробу, то зажурилася. Справді, вона тепер майже гола. Та й грошей – дзвінкою монетою – було негусто. Щоправда, орденські векселя, що їх вона зберігала у футлярі на поясі, вціліли, проте перетворити їх на готівку в ромейських володіннях майже неможливо. Тут інший світ, і віра, хоч і християнська, але відрізняється від тієї, що сповідують франки.
Разом із Ґодіт вони перебирали мізерні рештки колись великого гардеробу Джоанни. Камеристка тільки скрушно хитала головою.
– Через тих клятих язичників, у руках яких ми опинилися, вашу жовту сукню подерто на рам’я! Жодної вуалі, жодного шовкового покривала. А як без цього знатній заміжній дамі? Доведеться вам, пані, походжати серед тутешніх схизматиків простоволосою, як юна діва. А вбратися ви муситимете – що будеш робити! – в оцю темно-сіру сукню зі шнурівкою на грудях… Ні, не сподівалася я дожити до того, що моїй високородій господині доведеться носити одяг простої служниці!
Ґодіт недурно нарікала: знатні дами тих часів носили бліо, зашнуроване на спині. Це відразу показувало, що перед вами шляхетна пані, одягатися якій допомагає служниця. Шнурівка на грудях, хоч і зручніша в разі, якщо вбиратися приходиться поспіхом, але її вважали атрибутом одягу простолюдинок. Невибагливу сіру сукню Джоанна прихопила із собою на випадок, якщо потрібно буде одягнути щось просте й таке, що не сковує рухів. Але як у такому одязі переконати коменданта гарнізону, що перед ним – родичка осяйних Плантагенетів?
Єдина надія була на довге волосся – лише воно здатне засвідчити її належність до обраних. Звичаї забороняли простолюдинкам мати волосся такої довжини, та й часу доглядати за ним у вічно заклопотаних жінок не було. Біляві кіски Санніви доходять лише до ключиць, а Ґодіт ховає свій невеличкий вузлик під головним покривалом з барбетою, що обтягує щоки та шию. Коли служниця розчесала Джоанні волосся, його блискучі темні хвилі майже до колін оповили молоду жінку. Як волосся остаточно висохне і Санніва заплете коси, воно трохи покоротшає, та все ж залишиться достатньо довгим, щоб із першого погляду збагнути: ця дама не мусить сама себе доглядати.
Джоанна сиділа в довгій чистій сорочці, біля неї досі поралася Санніва, аж раптом у двері постукалися і до покою, уклонившись, увійшов капітан Дроґо.
– Дроґо, чи вдалося тобі відпочити? – турботливо запитала леді.
Її вірний слуга змарнів і виснажився. Капітан відразу сів на виступ стіни, витягнув перед собою поранену ногу й потер хворе стегно зі словами, що дозволить собі відпочинок лише тоді, коли переконається: його пані добре облаштувалася і ні в чому не має потреби. А потім розповів, що більшість клопотів узяв на себе лицар д’Ане, який вів перемовини з комендантом гарнізону про постій мандрівників, обіцяв сплатити за всю необхідну провізію, та й ці покої для жінок звільнили на його прохання. Фортеця, як вважав Дроґо, доглянута, хоча прислуга тут – сама мужичня, навіть кухаря путнього немає.
Джоанна оглянула низькі склепіння покою, масивні балки над головою, голі стіни з грубо складених кам’яних брил. Тісно, напівтемно – світло заледве пробивається крізь невеличке заґратоване віконечко, яке на ніч замикається віконницею, та й запах казарми досі не вивітрився. Але на що нарікати, коли кілька днів поспіль їй доводилося спати на голій землі, підстеливши лише попону і вкрившись плащем?
– Де зараз сер Обрі? – нарешті запитала вона.
Капітан стримано всміхнувся.
– Лорд, моя пані, чудово облаштувався. Він устиг заприятелювати з молодим євреєм, здобув його прихильність і примудрився позичити в нього чималеньку суму. З цими грішми сер Обрі пішов до коменданта й наказав надати йому найкраще приміщення в житловій частині фортеці.
– Що ж, я за нього рада, – полегшено зітхнула Джоанна.
Слуги перезирнулися: хіба не так давно їхня господиня не відходила від чоловіка й на крок, виконуючи все, що спаде йому на думку?
З відведених для неї покоїв леді Джоанна вийшла лише під вечір, вирішивши, що нарешті має цілком пристойний вигляд: коси заплетено мало не від скронь і перев’язано ліловими стрічками, віднайшли й скромний обруч на голову з чеканного срібла. На плечах – легенька блідо-бузкова накидка, що приховувала шнурівку.
Назустріч негайно вирушив Обрі, який повідомив, що комендант гарнізону запрошує подружжя розділити з ним вечірню трапезу.
До лорда повернулася звична зверхність, а його одяг просто вразив Джоанну. Сер Обрі був убраний у довгополий жупан ромейського крою, від верху до низу розшитий вигадливими візерунками, на яких перемежовувалися обриси янголів і переплетеної виноградної лози. Помітивши її здивування, чоловік пояснив, що жупан – дар коменданта, котрий неймовірно щасливий з нагоди надати дах над головою і захист таким високородним особам.
«Звичайнісіньке здирництво», – здогадалася Джоанна, але вголос нічого не сказала, тільки кивнула.
У покої парафілакса, так греки називали начальника гарнізону, на гостей чекав щедрий стіл: численні закуски – «оректика»,[85]85
Овочеві закуски традиційної грецької кухні.
[Закрыть] смажена баранина, м’ясні ковбаски, тушкована в білому вині птиця, різноманітні овочі, зелень, нарізані скибочками свіжі й зацукровані фрукти. Між стравами на столі височіли вузькогорлі глечики з напоями.
За тутешнім звичаєм, жінки під час трапези сідають окремо від чоловіків, але чи то додатковий стіл у цьому приміщенні ніде було поставити, чи парафілакс вирішив виявити до знатної іноземки особливу повагу: зустрівши леді Джоанну на порозі, він провів її до дальнього краю столу й посадив між сером Обрі та молодим євреєм Йосипом. В Англії таке й на думку нікому не спало б: опинитися за одним столом з іновірцем-євреєм. Однак з’ясувалося, що Йосип виконуватиме роль перекладача між англійцями та господарем – він і повідомив Джоанні, що саме тоді, коли мандрівники блукали пустельними плоскогір’ями, тутешні християни відсвяткували свій Великдень, який у них припадає на інший час, ніж у західних християн, тому парафілакс хоче пригостити гостей великодньою паскою.
Паска була висока, мов фортечна вежа, а тісто – жовтуватого кольору. В Англії до Великодня зазвичай роблять печиво у вигляді кроликів і запікають стегно в тісті, зате традиція крашанок була спільною, й парафілакс надзвичайно люб’язно пригостив ними гостю. І вже цілком здивував Джоанну Йосип, розповівши: традиція дарувати крашанки йде відтоді, коли Марія Магдалина подарувала таке яйце римському імператорові Тіберію.
Джоанна була вражена: звідки юдей так обізнаний з традиціями і звичаями християн?
Але втрутився сер Обрі, засумнівавшись, що євреї взагалі знають, що таке світле Христове Воскресіння.
– Якби ви уважно слухали слова священика в церкві, вельмишановний пане, – скромно зауважив Йосип, – то запам’ятали б, що Ісус із Назарета прибув до Єрусалима саме напередодні святкування Пасхи. Тож ми, юдеї, маємо до цього свята безпосереднє відношення.
Обрі зневажливо відвернувся, а Джоанна спробувала приховати глузливу посмішку.
Наступної миті до покоїв парафілакса зайшов Мартін д’Ане. Лицар був у чорному довгому вбранні з білим хрестом на грудях і мав вигляд істинного сина ордену Святого Івана. Він поводився з такою гідністю, що начальник гарнізону підвівся йому назустріч та запропонував сісти біля себе. Обидва стиха заговорили, і леді Джоанна, яка після гостювання в Константинополі трохи володіла грецькою, здогадалася, про що мова. Лицар просив воєначальника дозволити їм трохи довше затриматися у фортеці – поки ромейські воїни обстежать околиці й переконаються, що газизи забралися геть.
Від того, що саме ця людина взялась оберігати їх у дорозі, на душі в леді Джоанни зробилося тепло й спокійно. Що ж, такий статут цього ордену: ще здавна брати-госпітальєри пообіцяли опікуватися прочанами. І все-таки, перехоплюючи погляд сяйливо-блакитних лицаревих очей, вона здогадувалася, що робить він це заради неї.
Отримавши згоду парафілакса, Мартін звернувся до сімейства:
– Тепер у нас є кілька днів на відпочинок. Сподіваюся, до того часу мужній Дроґо остаточно одужає. Потім я поведу вас через гори до моря Лікійською стежкою. Це не найзручніший, зате спокійний і безпечний шлях, тож, гадаю, наш загін із ним упорається. Комендант фортеці не зможе надати нам супроводу – людей у нього небагато, але нам вистачить і своїх.
Сер Обрі збирався було заперечити, але Джоанна стримала його, поклавши долоню на лікоть.
– Не маючи іншого провідника, ми повинні подякувати вам за безкорисне бажання супроводжувати нас. Правда, любий чоловіче?
Для себе Джоанна давно вирішила, що після всіх помилок і безумств Обрі, вона не дозволить йому бодай щось вирішувати самостійно, тим паче нав’язувати ці рішення іншим.
Мартін помітив також, що леді Джоанна м’яко вказала серу Обрі на його місце.
«Добре, красуне, дуже добре, – подумки підбадьорив він її. – Чим стриманіші будуть ваші стосунки, тим швидше я тебе здобуду».
І хоча невдовзі подружжя покинуло трапезну кімнату разом, але розійшлися вони в різні боки ще раніше, ніж за ними зачинилися важкі двері.
Мартін вийшов провести Йосипа, і в одній із галерей той несподівано й трохи сумно промовив:
– Але ж вона славна дівчина ця англійка…
– Та до нашої Руфі їй усе ж далеко.
Мартін відразу здогадався, що спричинило приятелеву зажуру. Він не проти був поговорити з Йосипом про його сестру, але той, поскаржившись на втому, невдовзі пішов до себе.
Споночіло, на фортечних мурах змінювалася охорона, вільні від караулу воїни збиралися відпочивати. Але Мартінові не спалося. Він спустився на залите місячним світлом фортечне подвір’я і зупинився біля вежі, в якій були покої, відведені для леді Джоанни та її прислуги.
Молода пані теж не квапилася гасити свічку, що стояла на підставці при канапі, накритій кошлатою овчиною. Незважаючи на все пережите, на душі в неї було добре. І, якщо вже говорити цілком чесно, слід визнати, що увага мужнього й гожого лицаря дуже її тішила.
– Ґодіт! – Джоанна поторсола за плече камеристку, яка вже почала тихенько хропіти в куточку. – Ґодіт, а він таки справді гарний. І навіть ця трохи дивна усмішка його не псує…
Служниця щось нерозбірливо пробурмотіла крізь сон. Санніви в покої не було: вона попросила в господині дозволу побачитися зі своїм нареченим – рудим зброєносцем лицаря-госпітальєра. І Джоанна не була проти, тим паче, цей Ейрік повівся шляхетно, не відмовившись від дівчини, хоча й знав, що вона побувала в лапах розбійників. Коли ще бігати на побачення, як не такої дивовижної місячної ночі!
Джоанна в самій лише сорочці підійшла до вікна й відчинила віконницю.
Ніч і справді була розкішна. У фортеці та її околицях панувала тиша, що її, здавалося, поглиблювали переливи незліченних цвіркунів та цикад. По фортечному муру неквапно рухалася тінь вартового з довгим списом, а над ним розпростерся густо-синій оксамит неба з міріадами зірок і сяючим ликом місяця між ними. Його проміння освітлювало далекі пасма пагорбів, стрункі списи тополь, шпилі на фортечній стіні й порожній двір, викладений світлими плитами вапняку.
Проте двір виявився аж ніяк не порожнім. Джоанна беззвучно зойкнула, помітивши внизу силует чоловіка в довгому чорному вбранні. Лицар стояв простісінько під її вікном, і лице його було звернуте до неї. Чи давно він тут? На що чекає?
Джоанна поквапно натягнула на плече сорочку, що сповзла, і позадкувала. Та все ж не втрималася й ще раз обережно визирнула з-за віконниці. Мартін д’Ане досі не відводив очей від її вікна.
Вона миттю вляглась, натягнувши на голову покривало, серце в неї калатало. Дурниці, нехай стоїть собі, скільки заманеться. Хіба він має право на щось розраховувати? Ґодіт давно каже, що він очей із неї не зводить. Чи може чоловік образити жінку поглядом? Навіть уночі, коли стоїть біля її вежі?… Про таке зазвичай співають у любовних канцонах, Джоанна й сама не раз співала про це, а тепер доводиться визнати, що його увага хвилює її значно більше, ніж можна було уявити.
Найгірше, що від цього десь глибоко в єстві прокидається те несамовите збудження, яке її чоловік називає «безсоромністю» і якого вона боїться. Обрі дав обітницю цноти, начебто змушуючи і її прийняти цей піднесений порив. Хтозна, може, він правий, і їй, Джоанні, теж пора позбутися гріховних думок… Але як саме? Адже зараз вона думає зовсім не про свого чоловіка, а серце в неї б’ється дедалі швидше й швидше, тіло тріпоче, а стегна важчають, наливаючись темною медовою солодкістю…
Джоанна відкинула покривало й лягла на спину.
Мартін д’Ане… Бездоганно красивий, сміливий, ґречний. Але він – орденський брат, і думати про нього як про чоловіка, коханого – все одно, що марити про ченця. Проте на монаха цей блакитноокий лицар геть не схожий. І ось що дивно: зовсім недавно, в пустелі, коли вона, змучена, засинала серед каміння, а госпітальєр накривав її від нічної прохолоди своїм плащем, вона не звертала на нього жодної уваги. Пережиті небезпеки, полон, розчарування в Обрі, втома, невизначеність – усе це відбирало в неї сили.
Що ж сталося, якщо зараз, крутячись на вузькій канапі, вона не може думати ні про кого, крім лицаря в темному вбранні, який стоїть у неї під вікном, і тіло її відгукується на ці думки, мов струна на доторкання пальців музиканта?
У кутку хропіла Ґодіт, за стіною спали слуги, які супроводжували її аж від Незербі, Санніва досі не повернулася, і Джоанна могла без перешкод віддатися тому, що часом дозволяла собі, коли гріховна напруга ставала геть уже нестерпною. Її рука проникла під покривало. Стримуючи гаряче дихання, намацала внизу, де сходяться стегна, місцинку, чутливішу за решту, і взялася її погладжувати. Дихання почало збиватися, але досягти бажаного полегшення вона поки не могла. Рукоблудство – так священики називають цей гріх, вважаючи його особливо згубним. Джоанна відганяла від себе ці думки, напруга зростала, і нарешті її тіло судомно вигнулося. В якусь мить вона уявила, що це робить із нею Мартін, і мало не схлипнула – так загострилися всі її відчуття. Лише через кілька секунд її стегна стиснулися, тіло пройняла хвиля дрожу, а низ живота немов залило гарячим медом. Вона ледве стрималася, щоб не закричати, і, бурхливо дихаючи, відкинулася на узголів’я.
«Про це ніхто не дізнається, – думала вона, згортаючись клубочком на твердій канапі. – Ніхто. А завтра я сама все забуду…»
Уранці Мартін, Ейрік і Сабір зібралися недалеко від фортеці в затінку старої смоківниці. Сабір повідомив, що за цей час він устиг об’їхати околиці й переконався: вони можуть вирушати в путь.
– Ні, – різко заперечив Мартін. – Дочекаємося повернення воїнів парафілакса. Я розумію, Сабіре, що нам трьом нічого боятися, але з нами Йосип, і ми не повинні ризикувати життям сина Ашера бен Соломона. Рана капітана Дроґо досі не затягнулася, а леді Джоанна нізащо не погодиться залишити його тут: я переконався, що вона цінує своїх людей.
– Добре, – ледь помітно кивнув Сабір, але його темні очі гостро зблиснули з-під чалми. – Не забувай тільки, що поки ми тут стирчимо, хрестоносні раті продовжують облогу Акри, і якщо місто впаде… Аллах свідок, ми мусимо поквапитися, інакше твої забавки із сестрою маршала ордену Храму нічого не будуть варті. Якщо ця гурія з фіалковими очима так тебе приваблює, бери її вже. Ромеї це проковтнуть, а її чоловіка я можу прирізати, коли він спробує завадити.
– Ми не повинні так діяти, – втрутився Ейрік.
Та й Мартін докинув: якщо він силою примусить сестру маршала храмників до зв’язку, це несамовито розлютить де Шампера, і про жодні домовленості з ним тоді не може бути й мови. Ашер бен Соломон, працюючи над своїм планом, мав на думці зовсім інше: не ґвалтування, а добровільну згоду леді Джоанни, і щоб це помітили люди, які зможуть підтвердити чутки. У цій глушині таких людей нема. Отже, все повинно відбутися там, де чимало лицарів і знатних франків, до слів яких дослухаються.
Але Сабіра такі зауваження не переконали.
– Мартіне, якщо тобі кортить виконати найприємнішу частину плану нашого господаря, – насуплено сказав він, – то клянусь тюрбаном Пророка, я сам вирушу в Акру й спробую врятувати пані Сару!
– Ні, Сабіре! – суворо промовив Мартін. – Цього не буде. Сам ти не впораєшся і, найімовірніше, загинеш, потрапивши до лабетів хрестоносців. Якби все було так просто і залежало винятково від хоробрості й ратної майстерності, то наш покровитель і справді послав би тебе. Але він доручив це мені, і тобі доведеться підкоритися.
Відсунувши Ейріка, який насмішкувато спостерігав за цією суперечкою, лицар рушив до фортечної брами. Він добре знав Сабіра, котрий завжди волів діяти самостійно. Але йому були відомі й терміни, про які говорив Ашер бен Соломон. Покровитель цілком упевнений: Акру не візьмуть доти, доки під її мурами не з’явиться військо, щойно прибуле з Європи. І, судячи з усього, цей час іще не настав.
З такими думками Мартін пішов до конюшні, поглянути на свого коня. І страшенно здивувався, побачивши леді Джоанну біля стійла буланого.
Завмерши за кам’яною опорою, що підтримувала покрівлю конюшні, лицар почав спостерігати за жінкою. Зазвичай його кінь не підпускав до себе чужих, але зараз, хоч ніздрі в нього й роздувалися, буланий не відсмикував голови, дозволяючи Джоанні лагідно гладити його шию та морду.
До Мартіна донісся її тихий голос:
– Ти такий славний, такий чудовий хлопчик, великий, красивий!..
Лицар мимоволі всміхнувся. У цьому голосі одночасно лунали сила і м’якість – таке поєднання безвідмовно діє на тварин.
Йому вдалось непомітно наблизитися до жінки майже впритул. Однак буланий, відчувши господаря, негайно підвів голову й нашорошив вуха.
– Він мало до кого прихильний, мадам, – упівголоса промовив Мартін, ледь-ледь схиляючись, щоб удихнути запах її волосся – воно тонко пахло фіалковим коренем і трояндовою водою.
Вона не здригнулась і навіть не озирнулася.
– З поведінки коня, сер, я збагнула, що ви неподалік. Чудова тварина: могутні ноги, широкі груди, довга спина – немов спеціально створена для бойового сідла. Але я вперше бачу коня такої розкішної статі й водночас такої неблагородної масті!
Тут англійка мала слушність. Шерсть Мартінового скакуна мала складне забарвлення: корпус і спина – пісочно-жовті, живіт – іще світліший, а вздовж хребта тягнувся майже чорний «пасок» – ознака, яка дісталася йому від диких коней, яких іще де-не-де можна зустріти в неозорих степах Азії. Ноги в жеребця теж були темними, майже чорні біля копит, але вище світлішали, й там, немов тіні, проступали так звані «дикі» мітки – ледь помітні поперечні смуги. Грива і хвіст здалеку здавалися мало не чорними, але й у них траплялися бурі й зовсім світлі, майже сиві пасма.
Коні такої масті найчастіше бувають низькорослими й великоголовими, такі часто-густо трапляються серед робочих селянських конячок. Але його жеребець був значно більший за звичайного скакового коня, хоч і менший за бойового. Лицареві ніколи досі не випадало бачити розумнішої та відданішої істоти.
Мартін поплескав буланого по крутій шиї.
– В арабів, мадам, є приказка: ніколи не купуй рудого коня, продай вороного, оточи турботою білого, а сам сідай на гнідого. І хоча ваші англійські коні переважно гніді чи золотаві, а мій буланий неблагородної масті, я не проміняю його на жодного іншого жеребця, навіть на якогось із тих красенів, що їх розводять у Незербі.
Це було зухвало, однак леді Джоанна не образилася, а запитала, як звати його коня, і здивувалася, коли Мартін відповів, що ніколи не називає своїх скакунів: вони занадто часто гинуть у бою, і якщо не знаєш, як звали вбитого чотириногого друга, втрата здається не такою важкою.
– Невже коні неодмінно мусять гинути? – засмутилася англійка, і далі лагідно гладячи буланого. – Назвімо його Персиком, і він прослужить вам довго, дуже довго! Погляньте, він і справді схожий на цей плід, що з одного боку завжди темніший, ніж з іншого!
Мартін мимоволі всміхнувся: що за безглузда кличка – Персик!
Бесіда тривала, і Мартін, уловивши момент, запропонував дамі проїхатися верхи околицями фортеці. Погода пречудова, в такий день нічого не може бути кращим, ніж мчати назустріч свіжому вітрові!
Леді Джоанна дещо розгубилася, але відразу ж запитала: чи розважливо вирушати верхи на прогулянку, якщо ще вчора в околицях бешкетували газизи?
Замість відповіді Мартін кинув буланому на спину сідло й поверх нього глянув на молоду жінку, подарувавши їй одну з найчарівливіших усмішок, на які лише був здатен.
– Думаю, вам, мадам, не варто нічого боятися, поки поруч я!
У цій репліці відчувалися виклик і насмішка.
Леді Джоанна негайно відповіла йому, заявивши: вона таки справді не подумала, що її попутник – лицар ордену Святого Івана, воїнів якого вважають найкращими в християнському світі. За винятком, хіба, тамплієрів – лукаво додала вона й відразу взялася вміло сідлати свою гніду кобилку, зазвичай обходячись без допомоги конюха чи слуг. Хоч леді й була високородною особою, але поводитися з кіньми, безперечно, вміла.
Вони проїхали зо дві милі дорогою до віддалених пагорбів і гаїв, за якими невдовзі показалися пласкі черепичні дахи невеличкого селища й скромна баня сільської церкви. Джоанна не відставала від лицаря ні на крок, але він і не намагався обігнати супутницю. Впевнена посадка, здатність злитися з конем в одне ціле, спритність леді Джоанни змусили Мартіна мимоволі замилуватися нею. Невдовзі вони дісталися ущелини, в якій струменіла невелика річечка, але їхати далі Мартін не наважився – з ним була жінка. Сабір докладно змалював йому околиці, але про те, що розташовано за ущелиною, не знав і сарацин.
У фортецю коні вершників поверталися кроком. Мартін і Джоанна вели неквапну розмову.
Лицареві Джоанна видалась приємною і доволі щирою: у селищі їй будь-що захотілося скуштувати місцевого меду; вона їла його зі свіжоспеченим коржем, забруднивши руки й обличчя і сама ж із цього сміючись. Від отари, що паслася неподалік, відділилося чорне козеня й, жалісно мекаючи, потрусило їм назустріч. Джоанна почала кликати його таким самим жалісним меканням, аж поки воно не побігло за її кобилою. Як мешканку півночі жінку дивували достиглі у квітні помаранчі та всіяна опалими цитринами земля під вічнозеленими деревами – точнісінько так, як у серпні в Англії опадають яблука з яблуневих гілок. Леді Джоанна захоплювалася багатством і достатком цього краю, зауваживши: немає нічого дивного, що сельджуки так люто прагнуть його відвоювати. І, схоже, не вгамуються, поки не досягнуть своєї мети.
Мартін вирішив не обговорювати цієї теми, заявивши: оскільки землі належать Ромейській імперії, то ромеї самі мають приборкувати апетити тюрків, які в цих краях утвердили свій султанат.
Коли ж мова зайшла про його власну персону, лицареві довелося непросто.
– Мені казали, що родом ви з Намюра, – несподівано звернулася до нього англійка. – Отже, ви фламандець, сер лицарю?
Мартін гадки не мав, де народився справжній госпітальєр Мартін д’Ане, тому відповів, що він не фламандець, а француз і до вступу в орден жив у замку Моен.
– Але ви не схожі на француза, – зауважила співрозмовниця. – Замок Моен, кажете? Ніколи про нього не чула.
– Це неподалік від Ардеша в Пікардії.
– Мені це ні про що не говорить. Я там не була.
– А ви багато мандрували?
– Останній рік – так. Мені подобаються нові місця й люди, їхні характери та звички.
Лицар не хотів заглиблюватися у власне «минуле»: чим менше англійка знатиме про нього, тим легше йому потім зникнути, а їй нічого буде розповісти про оманливого госпітальєра своєму могутньому братові. Тому він не відповів і на запитання, чи бував у Святій землі.
Джоанна, помітивши, що її попутник став стриманіший у словах, вирішила: мабуть, орденський статут передбачає потайливість і забуття свого минулого. Але статут статутом, а на її ніжки в стременах лицар вперто поглядає і не без задоволення. Безшлюбність, бідність і послух! Чи можливо дотриматися цих обітниць, хоч би яка міцна була віра? От і маємо, що всі ці гордовиті паладини – звичайні чоловіки, вимордувані тривалим утриманням…
Мартін зауважив-таки, що його зближення з англійкою триває саме так, як він і сподівався: тепер Джоанна тримається з ним цілком розкуто і, вже впевнена у власній красі, поводиться так, аби привернути до себе увагу молодого лицаря.
Проте наступної миті вона здивувала його, поцікавившись, як ставляться в ордені до його зброєносця Ейріка і чи давно він йому служить. Її покоївка Санніва така з ним щаслива, а сам Ейрік запевняє, що готовий обвінчатися з нею за першої ж зручної нагоди.
«Клятий базіка!» – розгнівався Мартін, не поспішаючи обговорювати Ейрікові чесноти як зброєносця. Звісно, ніщо не заважало висловити йому свою згоду – нехай рудий додасть до своєї колекції вінчаних дружин іще одну кралю. Та раптом йому стало шкода щиру й простодушну дівчину, яка і так уже постраждала від розбійників. Як вона могла знати, що Ейрікова закоханість – нехай і щиросерда – триватиме доти, доки розійдуться їхні шляхи. Якщо ж їх обвінчають у церкві, дівчині доведеться роками чекати на рудого, не маючи права зійтися з кимось іншим. Справді, Ейрік часом навідує своїх любасок, але після того, що він, Мартін, готує для її господині, в Санніви немає жодної надії коли-небудь знову зустріти свого варанга…
Саме тому він категорично відмовив, мотивуючи це тим, що не може дозволити вінчання свого зброєносця в землях схизматиків-ромеїв. В ордені такого не пробачать.
Леді Джоанна насупилася і, щойно вони опинилися у внутрішньому дворі фортеці, негайно пішла геть від попутника, кинувши йому поводи свого коня, немов якомусь конюхові. Мартін спостерігав, як леді піднімається зовнішніми сходами у свою вежу, аж поки вона озирнулася і помахала йому рукою.
Тільки-но опустилися сутінки, він знову став на чати під її вікном, цілком упевнений, що Джоанна де Рінель стежить за ним.
Дні за два, як і було домовлено, загін знову вирушив у путь – до Лікійського узбережжя.
Спершу дорога звивалася відкритою горбистою місцевістю, потім, у передгір’ї, пішла вгору, пагорби поволі перетворилися на високі, вкриті густими лісами пасма Таврських гір. Дорога стала вузькою стежиною, і загін змушений був розтягнутися кавалькадою потилиця до потилиці. Попереду, як завжди, їхав Сабір, за ним Йосип, до якого приєднався Обрі, потім греки-охоронці, тягнучи за собою нав’ючених мулів, після них – захоплені бесідою леді Джоанна та Мартін. Як і годиться, пані супроводжували камеристка, покоївка і четверо вцілілих воїнів із Незербі.
У кінці кавалькади їхав капітан Дроґо. Ще до від’їзду він усіх запевнив, що йому значно краще і чудодійний Йосипів бальзам подіяв. Дорогою капітан бадьорився й був такий привітний з удаваним госпітальєром, що Мартінові подумалося: імовірно, вояка-сакс певним чином схвалює його зближення з молодою пані.
Водночас Мартін із леді Джоанною був максимально обережним: нічого особливого – схвалення, легенькі жарти, сміх, час від часу зближення їхніх коней на тісній стежці, випадкові дотики. Усе це нагадувало Мартінові приручення молодої напівдикої кобилки. Джоанна, доки ще сахалася, негайно відводила свою гніду вбік, наскільки дозволяла ширина дороги, й обличчя її набувало зверхнього та відлюдкуватого виразу.
«Нічого, красуне моя, скоро ти їстимеш у мене з руки», – подумки всміхався Мартін і починав розповідати про шлях, що на них чекає. Сельджуки ще ніколи не добиралися до цього гористого краю, і, хоча подорожні зіткнуться з багатьма труднощами, вони менш за все пов’язані з людьми. Зате краса Тавру здатна зворушити будь-яку, навіть найчерствішу душу!
І він показував то в бік водоспадів, які рвучко злітали зі скель, то на засніжені верхів’я гір удалечині.
Стежина, прокладена через перевали Таврських гір ще за сивої давнини, звивалася схилом, поступово ведучи подорожніх дедалі вище й вище. Ген-ген виднілися засніжені вершини, з ущелин долинав шум потоків. Часом перед ними поставали затишні зелені долини з невеличкими поселеннями. Халупи, складені з дикого каміння і вкриті дерном, були оточені садами й виноградниками, вирощеними на ґрунті, розчищеному від уламків скель і щебеню. І що дивно – ніде не видно коней: єдиними тваринами, на яких возили вантажі та їздили верхи місцеві мешканці, були віслюки.
Проминувши оброблену долину, мандрівники знову опинилися в зеленавих сутінках лісу. Довкола пахло розігрітою на сонці смолою, крізь густі гілки середземноморських сосон примарно синявіли сусідні гірські схили. Унизу з виступу на виступ стрибали бурхливі потоки, обминаючи уламки скель, що колись упали з височіні.
В одній із таких місцин сталася непередбачена затримка: стежка, що проходила уздовж прямовисної кам’яної стіни, раптом перетворилася на вузький скельний залом, що праворуч від нього зяяла прірва. Коні й мули відмовлялися на нього ступати, пручалися і несамовито іржали. Порадою несподівано допоміг сер Обрі, сказавши: якщо коні не бачитимуть прірви, їхній переляк мине. Загорнувши плащем голову своєму коневі, він обережно ступив на залом і без перешкод провів по ньому тварину. У такий же спосіб, заспокоюючи й ведучи за собою решту коней і мулів, він допоміг переправитися всім, крім власної дружини. Щойно леді Джоанна наблизилася до небезпечного місця, сер Обрі відвернувся, вдаючи, що геть її не помічає.
