Текст книги "Листи з того світу"

Автор книги: Сергій Бут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Ніхто не живе… – повторив я геть пригнічено.

– Це ти, Андрійку?

– Я.

– А що сталося?

– Та забув на роботі ключі, а Ельзи Олександрівни немає вдома.

– То заходь до нас, почекаєш.

Баба Наталка вкотре рятувала мене, даючи прихисток у своїх покоях. Ледве волочачи втомлені ноги, я знову пішов у гості. Її дід, наче й не відходив від телевізора, – сидів перед ним у навушниках із джойстиком у руках. Привітавшись, я попрямував на кухню.

Пригощаючи чаєм, господиня розважала мене цікавими історіями, і я поступово забув про втому. Можна тільки уявити, яким був би мій стан, коли б не ця літня жінка.

Слухаючи кректання баби Наталки, я якимось дивом почув, як гримнули парадні двері і хтось поспіхом піднявся на третій поверх. Наступної миті пролунав металевий скрегіт замка, що не тільки відчиняв двері, а й завершував мою гостину. Жодного сумніву – то Ельза Олександрівна. Дослухавши оповідь баби Наталки, я поспішив додому, щоб якнайшвидше віддатися відпочинку, – попереду на мене чекав новий робочий день і нові випробування.

7

– Це не твої? – спитала мене старша касирка Оксана, грайливо розгойдуючи в’язку ключів на вказівному пальчику.

– Мої, – відповів я, спостерігаючи за спокусливими бісиками, що витанцьовували у її очах.

Я зняв із пальця ключі й уже готувався розчинитись у дівочому погляді, як голос Марини, що вирвався з кухні, зіпсував увесь кайф.

– Увага всім! Сьогодні працюємо в посиленому режимі…

Цих слів було досить, аби ми з Оксаною здогадалися, що сьогодні нас чекало справжнісіньке пекло. Дивлячись один на одного, ми слухали Марину, яка своїм верескливим голосом повідомляла, що через хворобу колеги наша зміна сьогодні працюватиме в меншості, тому кожному доведеться затуляти собою дірку, що виникатиме поруч.

– Здається, мені надзвичайно щастить із новою роботою.

Оксана лагідно усміхнулась і спробувала мене підбадьорити:

– Важко вчитись, легко битись. Я – Ксеня, до речі.

Вона простягнула руку, а я, промовляючи своє ім’я, легко її потиснув. Потому робота закрутилася, мов дзиґа: люди йшли, картопля смажилася, кола розливалася – ми працювали на американського гіганта, не покладаючи своїх українських рученят.

Мала стрілка встигла пробігти вісім кіл білим циферблатом годинника, перш ніж закінчилася робоча зміна. Обтяжена втомою, наша команда кволо розійшлася по роздягальнях, щоб урешті змінити уніформу на власний одяг. Не знаю, звідки взялася сила, але я зробив це одним із перших і, вислизнувши з ресторану, став неподалік. Кожен, хто виходив, прощався зі мною, як із повноцінним членом зграї, а не чужаком, як то було вчора. Саша, вибігаючи, поплескав по плечу і, віддаляючись, крикнув, що я кмітливий. Йому навздогін я гукнув, що він іще кращий учитель. Тільки Марина, хто покидала заклад однією з останніх, холодно промовила «добраніч». Я провів її поглядом аж до автобусної зупинки. Нарешті вийшла Оксана.

– Наступна зміна о восьмій ранку, ти навіть устигнеш поспати, – пожартувала дівчина.

– Ага, і тебе провести.

– Ти ба, який жевжик! – спалахнула Ксеня й одразу ж пригасила удаваний напад обурення. – Ну, ходімо.

Поодинокі автомобілі підсвічували наші постаті фарами і заважали розмові шумом коліс. Проте між мною та Оксаною не було жодних бар’єрів, що зазвичай виникають між хлопцем і дівчиною на першому побаченні. У розмові ми торкнулись і студентського життя, і викладачів, і гуртожитків, і квартир, бо Ксеня також винаймала житло, йшлося також про одногрупників і сесії, словом, говорили про все на світі, аж поки не дійшли до старого ЦУМу.

– Мені на Шевченка.

Я повернувся в напрямку Городоцької, від якої починалася згадувана Оксаною вулиця.

– До Шевченка ще далеко.

– Я знаю. Для першого разу досить.

На тих словах Оксана стала навшпиньки. Легенько торкнулася вустами моєї щоки. А тоді розвернулась і пішла Городоцькою в напрямку церкви Святої Анни. Її тоненький силует щосекунди віддалявся, аж поки зовсім не зник за будинками. Коли дівчина щезла з поля зору, я рушив у напрямку Галицької площі, де знаходився мій теперішній дім.

День видався надто інтенсивним, запаси енергії танули на очах, організм потребував відновлення, і найбільше хотілося лягти на канапу й задерти ноги, та до неї ще слід було дістатися.

Спокій вечірнього міста став для мене панацеєю, і жага до відпочинку поступово змаліла. Натомість з’явився настрій почовгати львівською бруківкою, послухати шелестіння прадавніх кленів, помилуватися пам’ятками архітектури й позазирати в закутки старовинних двориків. Насиченість останніх днів допомогла забути про ворожіння і велосипед, що лишився на колишній квартирі, а також про плани на літо, складені ще взимку. Тоді я відзначав на карті місця, котрі збирався відвідати в пошуках артефактів. Усе це відійшло на задній план. Не забувався тільки лист із Личаківського кладовища – за першої-ліпшої нагоди я збирався навідати Шевченківське відділення РАЦСу.

У дворі о цій порі панувала темрява.

Із єдиного вікна, у котрому горіло світло, долинало тарахкання каструль і тарілок – хтось мив посуд. Решта вікон відбивали мерехтіння телевізорів або нічників. На балконі третього поверху хтось палив, неквапно збиваючи попіл, що летів червоними іскрами долу і згасав, не досягаючи землі. Із вікна Ельзи Олександрівни крізь наглухо затягнені штори прослизали дві вертикальні смужки світла. Я тихенько підійшов до дверей і, пам’ятаючи про звуковий резонанс, що його може спричинити пружина, акуратно відчинив їх і, притримуючи, так само безгучно зачинив.

Під’їзд огортала темінь.

Якщо надворі очі могли роздивитися бодай якісь силуети, то в парадному на мене напосів симптом курячої сліпоти. Витягнувши руки вперед, я намацав перила й, міцно за них ухопившись, підійшов до сходів. Минаючи приступку за приступкою, я зменшував відстань до дверей квартири номер шість – дверей, за якими мене чекав відпочинок і міцний сон. Подумки я вже лежав на дивані під простирадлом, а в реальності права рука шукала в кишені штанів ключі, що сьогодні вранці щасливо повернулись у мою власність. Пальці підчепили брелок і витягли назовні в’язку, порушуючи нічну тишу металевим брязкотом. Нарешті я дістався третього поверху і відразу опинився у світловій плямі, спроектованій вікном між третім і четвертим поверхами. Мабуть, хтось із будинку навпроти ввімкнув світло, а воно, прорізавши в темені раму з перемичками, чітко відтворило її форму на підлозі.

Тримаючи в руці ключі, я покинув зону світла і ступив у темряву.

Кількасекундного перебування у світловій пастці виявилося досить, аби мій зір повністю втратив здатність розрізняти бодай щось, а суміш із емоційної втоми та фізичного виснаження приспала інстинкт самозбереження. Пояснити свою неуважність більше було нічим.

Тільки-но я підніс ключ до серцевини замка, як підошви ніг відчули ледь помітну вібрацію старих дощок, що встеляли підлогу. Хто б міг подумати: мої ноги, що гуділи від знемоги, вловили наближення небезпеки. Я так і не вставив ключ у замок. Зір, переведений страхом у режим нічного бачення, вихопив із темряви постать величезного двометрового чоловіка, який насувався на світлову пляму з кінця коридору.

Ефекту несподіванки було досягнуто – я стояв як укопаний, боячись поворухнутися.

Тисячі думок кинулися зарядженими частинками, перетворюючи голову на експериментальний колайдер, але одна з цього безліку рвалася проти руху, кристалізуючи із загального хаосу слова ворожки: «люди», «небезпека», «знаки»… Раптом постать заговорила:

– Не бійтеся.

Зненацька стало ще темніше.

– Не бійтеся.

Я зрозумів, що затемнення спричинило зникнення світлової плями на підлозі, а не містична поява велетня.

– Як не боятися незнайомця, який підстерігає тебе в темряві?

– Вибачте, що налякав вас. Говоріть, будь ласка, тихіше, бо вона почує.

Його слова збили мене з пантелику, і я не зразу второпав, про кого йдеться.

– Хто «вона»?

– Ельза, ваша хазяйка.

– Ви знаєте, хто я і моя хазяйка?

Голос чужинця видався мені доволі приязним.

– Так, знаю. Чи можемо ми трішки відійти від дверей?

Прохання чоловіка дещо насторожило, і, схоже, він це відчув.

Його наступні слова мали на меті понизити ступінь моєї тривоги.

– Запевняю вас, вам нічого боятися. Мене звати Альберт. Я друг Ельзи.

Дивно, що людина, яка називає себе другом хазяйки, стоїть опівночі під її дверима й чатує в темноті невідомо на кого, але в мені прокинулася цікавість. Саме вона підбурила зробити крок уперед. Альберт зрозумів мій жест і першим почав спускатися сходами – ми, чоловіки, мовчки порозумілися.

Місяць уже піднявся так високо, що висів просто над двориком. Завдяки його сяйву я роздивився нічного візитера зі спини.

Він був такий високий, що я повністю ховався в тіні його майже двометрового тіла. Плечі були кремезні й широкі, наче розмах крил величезного птаха, голову вкривало біле волосся, що світилося в темряві, мов посипане фосфором. Альберт перетнув дворик і, минувши арку, рушив у напрямку монастиря Бернардинів, де в невеличкому скверику стояло кілька лавок. Я мовчки плівся за ним, ловлячи себе на думці, що проти нього виглядаю справжнім карликом. Нарешті чоловік присів на краєчок однієї з лав, жестом запрошуючи мене приєднатися.

– Дякую, я постою.

Відверто кажучи, зараз я понад усе на світі хотів би сісти, але, не тямлячи, про що йтиметься, вирішив постояти, на той випадок, якщо діалог буде з неприємних.

– Як я вже сказав, я друг Ельзи. Якщо можна, хотів би вас дещо попросити…

Поки Альберт говорив, я роздивлявся його. Із вигляду він мав десь за п’ятдесят. Масивні скули робили його лице дещо прямокутним, але воно гармоніювало з тілобудовою. Надбрівні дуги нависали над очима, мов круті береги, лінія ж носа виявилась абсолютно рівною. Більш детально роздивитись Альберта заважала темінь, тож я облишив цю справу й прислухався до нього.

Він на секунду вмовк, а тоді продовжив:

– Останнім часом Ельза нездужає, і ми домовилися, що будемо телефонувати один одному щодня, сьогодні ж вона не брала слухавку.

– Мені вона видається цілком здоровою.

Я спробував парирувати репліку Альберта, маючи намір витягнути з нього мету візиту, та, схоже, приятель Ельзи Олександрівни не бажав розкривати всі карти, ховаючи останній козир у рукаві.

– Андрію, зараз я не можу сказати більше, але хотів би просити вас про одну послугу… Нічого серйозного… Чи не могли б ви, коли прийдете додому, переконатися, що з Ельзою все гаразд. Якось дайте мені знати, чи все добре.

Виконати таке прохання було неважко, й інтуїція підказувала, що цей чоловік направду переживає за Ельзу Олександрівну, але збагнути його мотиви я не міг.

– Ви її родич? – перепитав я.

– Ні. Просто ми багато чого пережили разом.

– А стукати у двері ви не пробували?

– Пробував, безрезультатно.

Вивести Альберта на чисту воду мені бракувало сил, тож сенсу в подальшому спілкуванні не було.

– Гаразд. Я увійду і щойно переконаюся, що з нею все гаразд, двічі блимну світлом зі своєї кімнати. Вікно он там.

Я вказав рукою на будинок, та, схоже, цей жест був зайвим. Альберт лише повів очима, давши зрозуміти, що прекрасно ознайомлений із плануванням квартири своєї колежанки.

– Дякую, – промовив він, простягаючи величезну, мов клешня, руку.

Ми попрощалися, і я на автопілоті попрямував додому. Цього разу мені ніщо не завадило потрапити до помешкання.

У квартирі панувала тиша.

Я навмисне кашлянув і трохи гучніше, ніж зазвичай, гримнув вхідними дверима, та це не дало жодного ефекту – хазяйка не з’явилась. Я зайшов до ванної, де, включивши воду, швидко помив руки. Повернувшись у коридор, я побачив світло, що просочувалося з-під дверей кімнати Ельзи Олександрівни. Стало незручно – я завжди поводився тихо, а сьогодні, мов батяр, учинив справжнісінький балаган. Не слід було піддаватися на провокацію Альберта. Треба якось рятувати ситуацію. Я підійшов до спальні господині. Стукіт у двері не дав бажаного результату, тож довелося підкріпити його голосом:

– Ельзо Олександрівно…

– Заходьте.

Я висунув голову за двері. Бра, що висіло на стіні, відкидало світловий овал на ліжко Ельзи Олександрівни, залишаючи решту простору в мороці. Оглядати кімнату, у якій я опинився вперше, через недостатнє освітлення можливості не було, тому я зосередив погляд на жінці.

– Вибачте, будь ласка, що розбудив вас. Хотів сказати, що завтра зможу розрахуватися з вами за квартиру.

– Поговоримо про це вранці.

– Гаразд. Іще раз вибачте. На добраніч.

Переконавшись, що з Ельзою Олександрівною все гаразд, я поспішив у свою кімнату, щоб двічі маякнути Альбертові. Після цього я впав на диван, попередньо наставивши будильник на телефоні, – завтра мене чекала перша зміна.

Я бачу маму.

Вона стоїть на порозі кімнати зі склянкою молока і жестом пропонує випити його. Склянка перекочовує до моїх рук, і я п’ю… П’ю тепле, ранішнє молоко, що тече по бороді білими струмочками й залишає над устами білі «вуса». У моєму сні за кадром лунає акапельний спів пташок… У моєму сні – аромати м’яти й бузку, що наповнюють кімнату запахом літа… У цьому видінні тихий, спокійний ранок сповіщає про початок нового дня. Я допиваю молоко і віддаю склянку матері. По стінках замість білих молочних слідів стікає чорна кавова гуща.

Мати бере гранчак і мовчки виходить із кімнати.

Крізь пташиний спів у сон просочується «Мелодія» Мирослава Скорика і, набираючи потужного звучання, входить у мою свідомість дзвінком будильника. Я прокидаюся.

Розплющити очі з першого разу не вийшло. Втома, що накопичилася за робочі дні, далася взнаки. Спроба «номер два» була трохи вдалішою, але й вона не принесла бажаного результату. Тоді я застосував метод шокової терапії: неймовірними зусиллями примусив себе скочити на ноги. Декілька секунд підлога здавалася корабельною палубою, що змінюючи рівень горизонту, розхитувала мене в різні боки. Відновивши координацію рухів, я побіг умиватися. Водні процедури допомогли прокинутись остаточно, і я почав збиратися на роботу. На кухні застав Ельзу Олександрівну, яка стояла з чашкою кави і спокійно дивилася у вікно.

– Доброго ранку, – привітався я.

– Доброго, – коротко підтакнула хазяйка, не повертаючи голови.

– Вибачте ще раз, що розбудив учора. Сьогодні в першу зміну йду, думав, ви ще спатимете.

Ельза Олександрівна повернулася впівоберта, і я відразу помітив зміни у її обличчі: воно не мало ранкової свіжості і здавалося виснаженим, а темні кола під очима позбавляли погляд звичного блиску. Такий кепський вигляд змусив мене поцікавитися станом її здоров’я.

– Ви себе добре почуваєте?

– Так, просто трішки недоспала.

Мінорна тональність її відповіді обірвала хід розмови, тож я мовчки поклав на кухонний столик місячну платню за квартиру й налив собі кави.

– А як ваші справи? – поцікавилася жінка.

– Усе гаразд, поступово входжу в робочий ритм, – відповів я, намазуючи скибку чорного хліба селянським маслом.

Ельза Олександрівна вирішила не заважати мені і вийшла з кухні, побажавши вдалого дня. Я ж поспіхом доїв свій бутерброд, вибіг із квартири і подався на зупинку.

Без Оксани робочий день здавався безкінечним. Сьогодні вона відпочивала. Її відсутність компенсувала думка про майбутні відвідини Шевченківського відділення РАЦСу. Можливо, там знаходився ключ до дверей минулого, за порогом яких розгорнулася та жахлива історія.

«Скільки таких дверей доведеться відчинити, перш ніж дізнаюся правду? Через які пороги доведеться переступити?» – ці запитання дошкуляли невідомістю. Але я твердо вирішив: скільки б їх не виявилося – треба йти до кінця. У цих роздумах робоча зміна зійшла нанівець.

Сповнений рішучості, я зайшов у будинок номер шість на вулиці Котлярській, де знаходилося відділення РАЦСу Шевченківського району. М’який килим, що встеляв підлогу загального коридору, поглинав кроки, тож я безшумно ступав, читаючи на дверях таблички з іменами та прізвищами службовців. Коли очі наштовхнулися на знайоме ім’я по батькові, я зупинився: шкільну вчительку музики теж звали Мирославою Андріївною. От якби моя майбутня співрозмовниця виявилася такою ж чуйною, як учителька!

На жаль, за дверима кабінету мене чекало розчарування. Мирослава Андріївна слухала мене рівно хвилину і, зрозумівши, що моє прохання жодним чином не спонукає її до виконання посадових обов’язків, увімкнула тривіальні методи бюрократичного захисту.

– Молодий чоловіче, у нас перевірка на носі, а ви хочете невідомо що і невідомо від кого.

Мабуть, чиновниця вирішила, що цієї репліки буде досить, аби я відчепився, але своїми ж словами вона підштовхнула мене до хитрощів.

– Хіба вам не телефонувала Раїса Павлівна з центрального відділення? Вона мала попередити про мій прихід.

Не скажу, що блеф кардинально змінив ставлення Мирослави Андріївни, та стіна байдужості таки дала тріщину.

– Що вам треба?

– Всього-на-всього переглянути журнал видачі свідоцтв про народження і смерть за 1948 рік.

– То вам до Миколаївни, в архів потрібно. Так би й сказали.

Усім виглядом вона демонструвала небажання мати зі мною справу, та саме воно змусило її встати і провести мене до архіву. З мого боку «симпатія» була аналогічною, тож я йшов за нею, радіючи, що далі вестиму діалог з іншою людиною.

– Миколаївно, тут до вас хлопчина.

Мирослава Андріївна пропустила мене в приміщення, від підлоги до стелі закладене всілякими журналами та папками, і залишила наодинці з літньою жінкою.

– Доброго дня, – привітався я до господині кабінету.

Жінка виявилась абсолютною протилежністю колезі і залюбки прийняла мене у своїх скромних покоях. Вона називалася Ольгою Миколаївною, працювала тут усе життя, періодично змінюючи кабінети й посади. За зізнанням самої чиновниці, архів не був місцем, звідки вона хотіла б вийти на пенсію, але внучка, студентка Львівської консерваторії, потребувала її допомоги, тож старенька мусила добирати стаж тут.

Багато чого мені довелося вислухати з уст жінки, перед тим як вдалось озвучити причину свого візиту, тож коли з’явилася така нагода, я не забарився. На мій подив, Ольга Миколаївна зацікавилася, та, перш ніж допомогти в пошуках, попросила розказати детальніше про все, що було відомо. На жаль, моя розповідь видалася скупою, бо все, що я знав, вичерпувалося листом. Однак цього виявилося задосить, аби на очах Ольги Миколаївни проступили сльози. Витримавши сумну паузу, жінка стрімко встала зі стільця.

– Давайте перейдемо до справи.

– Давайте, – синхронізуючи відповідь із її пропозицією, сказав я.

– Який рік будемо шукати? Сорок восьмий?

– Так. Даринка прожила кілька днів. У центральному відділенні, опираючись на комп’ютерні дані, сказали, що свідоцтва про народження і смерть видавались у вас.

– Тепер усе на комп’ютерах, – мовила Ольга Миколаївна, м’яко ступаючи між стелажами, заставленими теками. – Усю роботу тепер виконують машини. Люди стали непотрібні.

– Чому ж? Не знаю, що б я робив без вас.

Із уст жінки злетіло щось схоже на тихенький смішок, але я не удостоївся честі бачити її усміх – архіваріус ішла попереду. Я ж плівся за нею, розглядаючи фонд архіву.

Спочатку я не думав, що кабінет такий великий, але мандруючи лабіринтом зі стелажів, осягнув масштабність приміщення. Орієнтуватись у цих паперових мурах допомагали червоні бирки, що, мов морські буї, стирчали з акуратно поскладаних тек. На бирках здебільшого зазначались роки, але траплялися й такі, що мали на собі літери. Я повністю поклався на досвідчену жінку, яка цілеспрямовано рухалася поміж стелажами. Нарешті вона зупинилась. Я перевів погляд з Ольги Миколаївни на червоний ярлик із числом «1948».

– Дату смерті…

Неповне речення збило мене з пантелику, і я не відразу збагнув, що від мене вимагалося. Але варто було їй глянути на мене, як я миттю дістав із наплічника блокнот з усіма відомостями.

– Ось, двадцять шостого січня.

Ольга Миколаївна поклала руку на паперовий ряд, наче за допомогою цього жесту мала зчитати інформацію і завантажити її у свій мозок. І яким було моє здивування, коли з першої ж спроби вона витягла реєстраційний журнал за перше півріччя 1948 року.

– Тримайте. Це реєстр свідоцтв про смерть. Зараз пошукаємо ще й народження. Яка дата народження? Нагадайте…

Я переклав журнал в іншу руку, щоби правицею повторно розкрити записник. Пояснень своїм діям я не знаходив, адже бездоганно знав усі дати, та, мабуть, на мою пам’ять вплинуло хвилювання. Тим часом Ольга Миколаївна знайшла інший журнал, і ми повернулися на її робоче місце.

– Думаю, краще почати з народження, – запропонувала вона.

Архіваріус розгорнула квартальник і, поклавши вказівний палець на зжовклий папір, повела рядками, заповненими чорнильною ручкою. Час довкола завмер. Погляд невпинно сунувся за пальцем Ольги Миколаївни, перестрибуючи з запису на запис. Числа мерехтіли перед очима, мов дерева за вікном швидкісного потяга, і раптом усе зупинилося: знайшлася дата народження першої дитини.

– Ну от, сімнадцяте січня. Бідненька, усього десять днів прожила.

Голос співрозмовниці затремтів жалем, готовий будь-якої миті посилитися слізьми, але цього, благо, не сталося. Натомість працівниця РАЦСу пальцем провела уявну горизонтальну лінію під рядком із прізвищем Ісаєва Д. Р. Сумніву не було – ми знайшли Дарину. Та цієї ж миті мій ейфорійний злет обірвала репліка Ольги Миколаївни:

– У графі, де зазначаються дані батьків, вказано дві особи, але нічого, крім імен, немає.

Я глипнув на запис, указаний жінкою.

– Цього мало, та однак більше, ніж було. Ви не проти, якщо я перепишу прізвища й дані батьків?

Жінка мовчки кивнула, і я занотував ініціали рідних Дарини в нотатник: Ісаєв Р. Ф. та Ісаєва Т. С.

– Може, в іншому журналі більше інформації?

– Сподіватимемося.

Наші пошуки увінчалися неабияким успіхом. У відповідній графі, крім прізвища батька, зазначався документ, пред’явлений ним при отриманні свідоцтва про смерть доньки. І цим документом виявився військовий квиток. Поряд, у дужках, було написано: в/ч АОП-26570.

– Можна сфотографувати? – схвильовано запитав я.

– Якщо це вам допоможе, то будь ласка.

Я зробив знімок і, подякувавши своїй помічниці, запропонував віднести реєстраційні журнали на місце. Ольга Миколаївна ввічливо відхилила пропозицію, запевнивши, що сама цілком упорається із цим завданням. Вона побажала мені вдалих пошуків, і ми розпрощалися.

Іще один день добігав кінця.

Я спішив додому, аби підвести риску і подумати над тим, яким чином використати отриману інформацію. У цих загадкових і, на перший погляд, непрохідних хащах знайшлася стежка, що могла вивести мене на шлях правди.

8

Кілька днів поспіль я використовував маршрутки, як основний засіб пересування, курсуючи трикутником: дім, робота, університет. У виші довелося пройти невеличку практику, що полягала в облаштуванні аудиторії, закріпленої за нашою групою. Часом мені хотілося раз і назавжди щезнути з радарів власних клопотів.

У дні безнастанної біганини бувало, що я зовсім не бачив хазяйку. Вибігав із самого ранку – вона ще дрімала, а прибігав – уже готувалася до сну, або й спала.

Альберт більше не потрапляв мені на очі, тож Ельзі Олександрівні про нашу розмову я нічого не сказав. Інколи кортіло зрозуміти мотиви його тодішнього візиту, та обіцянка тримати язика за зубами не дозволяла цікавитися його персоною в хазяйки. Та й навіщо було порушувати добрі стосунки? Попри статус господині помешкання, вона ніколи не втручалась у мої особисті справи: до кімнати входила, попередньо постукавши, і ніколи не ставила зайвих питань. Усе це мені страшенно подобалося, бо приватне життя на те й приватне, щоб у нього не пхали носа сторонні, тому і я не цікавився її справами. Та невдовзі паритет у стосунках похитнувся.

Почалося все з телефонного дзвінка Павла.

Він, як і я, на період літніх канікул влаштувався на роботу. Напередодні свята Петра і Павла йому призначили чергування на складі автомобільних шин, що, звісно, не входило у його плани. Оскільки його посада не вимагала таких високих кваліфікаційних навиків, як, до прикладу, пост прибиральника фастфуду, то за першого слушного моменту він звернувся до мене за допомогою. Пам’ятаючи про кілограми багажу, перенесені зокрема Павлом, я погодився його замінити.

У день «ікс» товариш привів мене до своєї нової господарки і розказав, що саме пильнувати, а сам поспішно подався на святкування в рідні краї. Благо, за мою зміну нічого не трапилось, і вранці я успішно прибув на побачення з Ксенею, так і не потрапивши додому. Я запросив її на прогулянку до міської ратуші, аби з шістдесятип’ятиметрової висоти помилуватися старою частиною нашого міста.

Вежа ратуші стреміла над будівлею високим шпилем. Збудована за монархії Габсбургів, вона досі зберігала первозданний вигляд і дух того часу. Законсервований широчезними мурами вежі запах плісняви вдарив у ніздрі, а прохолода, ув’язнена в цих стінах, огорнула наші тіла гусячою шкірою з тисяч крихітних цяточок.

Я взяв Оксану за руку і повів угору дерев’яними сходами, закрученими по спіралі. Поступово ми дісталися тягарів, що висіли на металевих тросах. Що дві доби майстер підтягував їх до самого верху, аби вони, опускаючись на сталевих мотузках, приводили в дію годинниковий механізм. Урешті ми зійшли на поверх, де за скляною стіною стугоніло серце годинника. Оксана притримала мене за руку.

– Його виготовили в Австрії, – сказав я і знову потягнув її вгору.

Нам залишалося подолати найвужче місце вежі – горловину. Сходи, що вели туди, стояли дибки, закручуючись довкола дерев’яного стовбура, причому в протилежному напрямку. Від такого реверсного ефекту в нас запаморочилися голови. Ширина проходу звузилася до метра, і нам довелося йти, тримаючись за стіни. Нарешті ми піднялися на оглядовий майданчик.

Панорама, що постала на видноколі, вразила не тільки Оксану, але й мене, хоч я був тут не вперше. Дахи старовинних будинків, Високий Замок, собори та костели, що з висоти здавалися мініатюрами, створеними з іграшкового конструктора, приворожили нас. Хотілося крикнути в минуле слова подяки кожному, хто доклав зусиль до зведення цього міста, зокрема тому, хто заклав першу бруківку в далекому тринадцятому сторіччі. Мені здалося, що Оксана переживала схожі відчуття. Тут, у хмарах, на висоті шістдесяти п’яти метрів, наші погляди зустрілися, і ми злилися в поцілунку.

Надвечір, коли кут падіння сонячних променів став найгострішим, а спектр відтінків наблизився до червоногарячого, ми з Оксаною рушили вулицею Шевченка. Біля Янівського цвинтарика попрощалися: вона подалася на квартиру, я ж побрів у зворотному напрямку.

Йшлося мені з дивним відчуттям порушеної гармонії. Так буває, коли звичний для тебе устрій змінюється: ночівля за межами дому, нова робота, нова дівчина. Традиційна послідовність розірвалася вчора, і я досі не міг увійти у звичний для себе ритм.

У під’їзді мене зустріла глуха стіна темряви.

Пам’ять воскресила незнайомця, який чатував на мене в пітьмі нашого поверху кілька днів тому. Не бажаючи нових сюрпризів, я дістав мобільний і дисплеєм узявся підсвічувати закапелки парадного. Здається, нікого. Я довіряв очам і водночас тверезо аналізував ситуацію, та страх дихав мені в потилицю: не так-то просто позбутися неприємних вражень того вечора. Сам собою викарбувався кавовий малюнок у чашці, згадалося пророцтво ворожки.

Я озирався що дві секунди, аби переконатися, що, крім мене, на сходах нікого немає.

На третьому поверсі я передусім освітив телефоном місце, де підстерігав мене Альберт. Дисплей мобільного яскравий, але не може замінити ліхтарика, тож я постійно простягав руку, щоб у темряві не наштовхнутися на якусь перешкоду. Урешті-решт тьмяне світло телефону обнишпорило кожен закуток, і я спокійно підійшов до дверей квартири. Шістка була у звичному положенні, і то був добрий знак. Я встромив ключ у серцевину замка.

Оберти механізму зрушили нічну тишину, і, зробивши останній, я полегшено зітхнув – знову будити хазяйку не хотілося. Двері прочинилися, щоправда, не повністю, утворивши люфт у десять сантиметрів. Збільшити його не вдавалося через запобіжний ланцюжок, що бездоганно виконував місію вартового, і пролізти крізь вузьку шпарину виявилося неможливим.

– Чорт, – вирвалось у мене. – Для чого це?

Морочитися з ланцюжком – марна трата часу, – компромісу нам не знайти. Вибору не було, довелося тиснути на ґудзик старенького дзвоника, що своїми затяжними хрипами сколихнув спокій у квартирі Ельзи Олександрівни. З-під дверей її кімнати миттю прослизнула смужка яскравого світла. Разом із хазяйкою вона вибралась у темний коридор і щезла зі звуком вимикача – вольфрамова нитка в лампочці нагрілася блискавично.

– Ельзо Олександрівно, це я. Вибачте, що знову розбудив вас, але тут ланцюжок…

– Я не спала.

Гостротою репліки жінка обірвала моє перепрошення, даючи зрозуміти, що не збирається слухати. «Ну що ж, – подумав я, – ні то ні». Але на цьому наша розмова не скінчилася. Не встиг я роззутись, як отримав порцію докорів:

– Андрію, вчора ви не ночували вдома.

– Так, я знаю, але я вже дорослий… – парирував я її випад, почуваючись хлопчиськом, який відчитується перед матір’ю, бо запізно повернувся з гульок.

– Мені байдуже: дорослий ви чи ні. Через вас я всю ніч спала без ланцюжка на дверях.

Від тих слів трохи відлягло – ще бракувало, аби мене пантрувала фактично чужа людина, тож я визнав свою провину.

– Вибачте, будь ласка, я про це не подумав.

– Мені шкода, що доводиться так говорити з вами, але ви мусите зрозуміти.

Мені так і кортіло сказати «не розумію», але підливати оливи у вогонь я не став. Цікаво, щоб вона видала, коли б дізналася про нашу з Альбертом розмову?

Ми домовилися на майбутнє, що в разі відсутності я заздалегідь попереджатиму її. Так було досягнуто перемир’я. Ельза Олександрівна повернулась у спальню, я ж посунув на кухню. Готуючи вечерю, намагався аналізувати останні події.

Насправді поведінка Ельзи Олександрівни останнім часом викликала занепокоєння. Я ніяк не міг зрозуміти, що з нею коїться. Цілком можливо, що вона страждала параноїдальним розладом особистості, і, враховуючи короткотривалість нашого знайомства, я міг цього не зауважити. З іншого боку, якби напади траплялися раніше, то хтозна, чи Альберт чипів тут тієї ночі. Було б непогано з ним поговорити, але де його знайти?

Що довше я думав про події останніх днів, то більше з’являлося запитань без відповідей: чудакуватість хазяйки та її не менш дивна пристрасть до ворожіння; стосунки цієї жінки з Альбертом, який замість відвертої розмови з нею підстерігає в темноті під’їзду мене; напророчена старою ворожкою небезпека. Щодо дівчинки з листа, то вона взагалі затягувала мої численні роздуми в глиб лабіринту невідомості – хтозна, з яким Мінотавром доведеться там зійтися.