Текст книги "Листи з того світу"

Автор книги: Сергій Бут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Ви не говорили, що ваш батько помер. Що з ним трапилося?

Згадка про тата скаламутила спогади, та я не хотів їх озвучувати, тож утримався від слів.

– Ви думаєте, що я намагаюся вивідати таємницю місця поховання вашого батька? Облиште, Андрію!

– Ні-ні! – поспішив я заперечити суб’єктивність її враження, хоча така думка в моїй голові промайнула. – Він загинув.

Нарешті кава зварилась, і я зняв турку з газової плити. Поки я розливав напій у філіжанки, жінка пильно стежила за моїми рухами і врешті тихо промовила:

– У вас красиві руки.

– Що ви маєте на увазі?

– Такі руки – у музикантів.

Це порівняння дещо насмішило, і я зрозумів, що Ельза Олександрівна більше не сердиться.

Ми пили каву й тепло бесідували, не згадуючи того, що сталося, і я вже було вирішив, що інцидент вичерпано, однак коли прийшлося йти до сну, Ельза Олександрівна гукнула мене з порога своєї кімнати.

– Андрію!

Я підійшов і допитливо глянув на хазяйку, чекаючи продовження розмови.

– Зізнайтеся, ви розчаровані сьогоднішнім вечором?

– Вибачте мою зухвалість, але я впіймав вас на… – Я хотів вжити слово «обман», але промовив: – На хитрощах. Правду кажучи, спочатку я купився на номер із блюдцем і літерами, але потім здогадався, що ім’я батька ви дізналися з мого паспорта. Пам’ять у вас хороша. – Свою тираду я вирішив пом’якшити компліментом, щоб не добивати її й без того вражене самолюбство. – Але у вас злагоджена команда, усе виглядало дуже по-справжньому.

Ельза Олександрівна лише схилила голову і, закриваючи двері, тихо промовила:

– Ви навіть не уявляєте, як мені хотілося б, аби ваші слова виявилися істиною. – Її голос до кінця речення зійшов на шепіт.

Що то могло означати? Остання спроба врятувати свою репутацію чи репліка, спрямована на мою дезорієнтацію в просторі власних переконань. Я причинив свої двері, подумки відгородившись від почутого і попрямував до дивана.

11

Зазвичай до полудня «Мак-Дональдс» відвідує небагато людей, і сьогоднішній ранок не був винятком.

У напівпорожній залі я виконував звичну роботу без зайвого поспіху і належної концентрації, через що постійно згадував учорашній вечір. Ніяково було перед Ельзою Олександрівною і її колегами, та найбільше гризло сумління через батька. Досі ніхто в цій країні не відав про його смерть – то була моя сакральна таємниця, яку я старанно приховував від матері, та встрявши в спіритичну гру, – спіткнувся, мало не розкривши секрет. Ймовірність того, що джерелом витоку інформації за посередництва духа могла стати Ельза Олександрівна чи хтось із її оточення, звісно, існувала. Але вона здавалася такою мізерною, що було безглуздо надавати цьому великого значення. Адже ні моя хазяйка, ні тим паче її поплічники не знали, що трапилося з моїм татом, де моя мама і чому я приховую від неї батькову смерть. Однак треба зробити певні висновки і в майбутньому пильніше стежити за збереженням таємниці.

Хотілося поговорити з Оксаною, але сьогодні вона взяла додатковий вихідний, аби зустріти свою маму, що прилітала на Батьківщину з Італії. За таких обставин години плелися, мов виснажений спекою караван. Здавалося, робоча зміна не закінчиться ніколи, але, на щастя, ця тяглість була лише міражем, що жодним чином не впливав на реальний рух годинникової стрілки. Після робочої зміни я швидко скинув уніформу й поспішив на вулицю.

Сонце стояло перпендикулярно до землі, нагріваючи її поверхню до максимальних температур. Місто перетворювалося на казанок, у якому плавилося все – від руберойду, що вкривав дахи будинків, до асфальту. Намагаючись хоч якось урятуватися від спеки, я перейшов на протилежний бік вулиці та продовжив рух у затінку дерев і будівель. Деякий час це рятувало, але згодом мій задум нівелювала активна хода, від якої аж підошви горіли. Коли я проходив під залізничним мостом, що перетинав проспект, задзвонив телефон. На дисплеї показалося ім’я Григоровича.

– Алло, Андрію, – без привітання почав викладач, – сьогодні з нашими вирушаю в Підгірці. Місцеві стверджують, що там з однією зі скульптур відбувається диво – в Ісусика, що на руках у Діви Марії, побіліла голова. Не бажаєш з нами?

– Багато нас буде?

– Майже всі, хто був на Личаківському кладовищі. Виїзд о восьмій.

– Я теж поїду, заберете мене на Галицькому перехресті.

Це було за щастя. Саме такою поїздкою можна було б відформатувати зайві спогади та роздуми, що зависли в голові після спіритичного сеансу. Маючи годину вільного часу, я вирішив забігти на Клепарівську, що колись була вулицею Кузнєцова, і перевірити інформацію, надану мені Северином.

Старенький будинок на три поверхи, що стояв за стадіоном «СКА», мав не надто презентабельний вигляд, зрештою, як і сам спорткомплекс. Дивлячись на нього здалеку, можна було подумати, що тут, крім привидів, ніхто більше не мешкає, але випрана білизна, що висіла на мотузках, і дві молоді мами з колясками на лавочці за будинком обнадіювали, що дім таки заселений людьми. Вхід у гуртожиток знаходився навпроти воріт стадіону. Коли я відчинив двері й зайшов усередину, ніхто не став мені на заваді. На цьому етапі відвідин дому Ісаєва розходжень фактів із моєю версією не було: усе вказувало на те, що ця споруда будувалася для військовослужбовців, певно, як і стадіон. Однак найбільше мене цікавило, чи проживають тут люди, які могли б хоч що-небудь розказати про чоловіка на прізвище Ісаєв?

У великому вестибюлі кидалися в очі атрибути неіснуючої армії неіснуючої країни. Де-не-де на стінах висіли старі фотографії переможців різноманітних змагань. У місцях, де стара фарба полущилась і обсипалася, проступали намальовані символи тоталітарної епохи. Тут досі висів стенд з історією зведення цього будинку. Доки я знайомився з довколишнім інтер’єром, усередину зайшли два будівельники з інструментами, але їм до мене було байдуже, – довелося проявити ініціативу.

– Дай Боже, щастя, хлопці! – привітався я до чоловіків.

– Дай Боже! – одночасно відповіли вони.

– Вибачте, що турбую. Хотів спитати: чи не знаєте когось, хто живе в цьому будинку багато років?

Хлопці зупинилися, поклавши побіч себе робоче причандалля.

– Ми тут півтора місяця робимо ремонт в одній квартирі. Вікна виходять на той бік, – заговорив один із них, указавши рукою в протилежному від входу напрямку, – то там щоранку бабка на візку сидить. На вигляд років сімдесят, не менше.

– Старших за неї не бачили, – докинув його напарник.

Я подякував, а чоловіки забрали свій реманент і попрямували до широких сходів. Іще якийсь час я блукав темними коридорами, а тоді вийшов на вулицю й обійшов гуртожиток з іншого боку.

Дворик, що про нього говорили будівельники, виявився доволі просторим, але вкрай занедбаним. Кущі, за якими ніхто не доглядав, розрослися абияк, бордюри та доріжки вкрилися численними тріщинами, порослими травою. Спортивний майданчик мав жалюгідний вигляд: погнуті турніки з поіржавілими поперечками. У центрі плацика на інвалідному візку сиділа бабця. Її незграбні тремтячі руки лежали на колінах. Вигляд у старенької був такий сумирний, що тутешні пташки вільно промишляли довкола візка в пошуках якогось їдла.

– Добрий день, – промовив я. – Мене звати Андрій. Я хотів би вас дещо запитати.

Бабця мовчки глянула на мене. Я сприйняв це за згоду і продовжив:

– Може, ви знали тих, хто жив тут раніше, маю на увазі сім’ю або чоловіка на прізвище Ісаєв?

Жінка жодним чином не відреагувала на моє запитання, і я вже встиг запідозрити її в старечій глухоті.

– Вона нічого не пам’ятає, – почувся голос за спиною.

Озирнувшись, я побачив жінку, яка наближалася до нас.

– У неї склероз.

Я з розумінням кивнув, переводячи погляд на бідолашну.

– А ви…

– Я її сусідка і за сумісництвом доглядальниця. Можете казати мені «пані Оля», а ви?

– Мене звати Андрій. Я шукаю когось, хто жив у цьому будинку в п’ятдесяті роки.

Пані Оля схилила голову, розмірковуючи над відповіддю, але нічим не втішила.

– Думаю, ваші шанси мізерні. Ганя – остання старожилка цього будинку. Її чоловіка перевели до нас із Чехословаччини десь наприкінці сімдесятих… Раніше тут був готель, і я не знаю, хто мав право жити в номерах.

– Мабуть, військові високого чину, – припустив я.

– Високого чи невисокого – мені не відомо, але точно військові. Це ж усе армійське.

Далі можна було не слухати. Промінчик надії, що жеврів глибоко в мені, від тих слів почав згасати.

– Може, вона хоч щось згадає? – здійснив я останню спробу.

– Якщо не вірите, можете ще щось запитати, але то – марна справа. Вона мене заледве пам’ятає.

Я глянув на бабусю, яка впиналася в мене тим самим відстороненим поглядом, і зрозумів, що підстав не вірити пані Олі не було.

– Я могла б порадити вам пошукати інформацію в старих будинкових книгах, але вони згоріли – п’ятнадцять років тому тут була пожежа. Тож вибачайте, мусите придумати щось інше.

Йдучи на зупинку, я кинув останній погляд на будинок, що звів мою надію нанівець. Куди рухатися далі, – не мав жодного уявлення. Здавалося, досі я робив усе, що міг, та переді мною виросла нова перешкода, здолати яку було несила. Попри це, опускати руки не хотілося.

«Можливо, на деякий час варто відкласти пошуки й повернутися до них згодом, із новим завзяттям? А може, життя так повернеться, що відповідь сама прийде», – роздумував я. В останнє, звісно, мало вірилося, але я таки вирішив деякий час перепочити, і поїздка в Підгірці була для цього чудовою нагодою.

Наш бус з’їхав із траси Київ-Чоп о восьмій вечора. До настання цілковитої темряви залишалося менш ніж дві години, а нас іще чекав шматок дороги, перетворений часом і колесами автівок на бездоріжжя, та встановлення наметів. Укритий численними пастками, шлях звивисто тягнувся вгору. Щосекунди котресь із коліс потрапляло у вибій, провокуючи у водія напад зневаги до всього живого.

Сьогодні наша команда налічувала дев’ять осіб включно з Григоровичем, який сидів поряд із Гримчаком і щось жваво йому пояснював. За ними розташувалися двоє новеньких, які поступово обживалися в команді. Вони з моїми товаришами палко обговорювали студентське життя. Я ж, самотньо влаштувавшись біля вікна, споглядав тутешні краєвиди.

Здолавши невеличкий серпантин, наш мікроавтобус урешті-решт видерся на гору, де у променях призахідного сонця купався костел Воздвиження. Тіні полого стелилися долом, клонуючи на землі своїх вертикальних двійників, і чорний силует храму повільно виповзав за межі виділеної йому території. Кажуть, цей костел дуже схожий на туринську базиліку Суперга, але він, мабуть, програє їй в ошатності. Адже наша пам’ятка архітектури, на жаль, покинута владою напризволяще й існує виключно завдяки таким героям-ентузіастам, як Борис Возницький.

Від костелу починався шлях до Підгорецького замку – алея завдовжки в триста метрів. Обабіч неї стояли дві колони заввишки п’ять-шість метрів, що ніби виростали із фундаментів квадратної форми. Кам’яні стовпи увінчували скульптури Святого Йосипа та Богоматері з маленьким Ісусом на руках.

Новачки дістали цифрові фотоапарати, готуючись зафіксувати на їхніх матрицях «підгорецьке диво». На тлі посірілої статуї Богоматері голова Ісусика справді кидалася в очі своїм мармурово-білим блиском. Григорович завмер, потім від хвилювання зняв окуляри і став швидко протирати їх фіброю.

– Неймовірно! Ви це бачите? Господи, цього не може бути! Скільки років сюди їжджу, а нічого подібного раніше не бачив. Ну, як вам це?

– Може, облили якоюсь кислотою? – озвався Гримчак.

– Мотив?

– Ну, наприклад, щоб туристи приїжджали, – стояв на своєму Ростик.

– Ага, ось і торговельних кіосків побільшало, – підтримали Гримчака хлопці.

– Ну гаразд, ходімо розіб’ємо табір, завтра подискутуємо на цю тему.

Наша команда з наплічниками рушила крізь залізну хвіртку до Підгорецького замку. Ми спустилися на дно рову між замковим муром та оборонною стіною. Звідси палац виглядав іще вищим і монументальнішим. Його стіни нависали над головами, мов високі скелі, закриваючи собою вечірнє небо. На розі ми звернули ліворуч і через двісті метрів вийшли на задній двір, до якого каскадом сповзали залишки італійського парку.

Червоне сонце, що котилося за горизонт, мальовничо вписувалось у сутінковий пейзаж. Очі милувалися дивовижною мозаїкою полів, утвореною поєднанням клаптиків із різними культурами. Вигравав жовтогарячим колоссям пшеничний лан, за ним – зелене поле кукурудзи, боки якого червоніли маками, а далі біло цвіла гречка – й усе це тягнулося аж до горизонту, переливаючись барвами веселки. Згори ландшафт укривала велика небесна ковдра. Вуха наповнював пташиний спів і шелестіння дерев, крони яких розгойдував вітер. Природа дарувала нам відчуття повної гармонії.

Силуети наметів чорніли на тлі стін замку. Ми розбрелися по хащах шукати дрова. Я зайшов у темний сад і ввімкнув ліхтар. Промінь намалював траєкторію, вихопивши з пітьми повалене дерево. Голос Гримчака, що несподівано пролунав просто за спиною, примусив мене зупинитися.

– А ти чув, що в замку живе привид якоїсь графині?

– Ти сам як привид – підкрадаєшся ззаду.

– Боїшся?

– Ні, просто не люблю тих, хто заходить із-за спини.

– Ну годі, облиш! Я допоможу, краще присвіти.

Я спрямував світло на дерево. Гримчак тим часом узявся обламувати з нього сухі гілки. На мій подив сьогодні він виявився роботящим.

Удвох ми назбирали два великих оберемки хмизу й понесли до табору, де вже кипіла робота з розпалювання вогнища та приготування вечері. Після трапези всі розповзлися по наметах. Свій спальний мішок я постелив коло багаття, умостився в ньому і сфокусував погляд на карті зоряного неба. Відразу згадалось, як одного літнього вечора батько підвісив у садку за хатою гамак і взявся вчити мене орієнтуватися в просторі за допомогою небесних світил. Я уважно слухав тата, але калейдоскоп зоряного неба своїми візерунками затягнув мене в сон. Ось і зараз я мимоволі заснув.

На світанку табір ожив, і всі рушили до колони з Богоматір’ю оглядати «підгорецьке диво». Під час дискусії, що розгорілася довкола відбілювання голови Ісуса, висувалося багато версій, і кожен відстоював свою. Та без детального аналізу спеціалістів не можна було визначити, хто з нас мав рацію. Коли пік суперечок спав і розмова перетекла в спокійне русло, Григорович запропонував навідатися до замку. Мені ж із Гримчаком звелів сходити в село за хлібом і водою, бо день обіцяв бути спекотним.

«Знову я в парі з Ростиком», – подумалося мені, але перечити, звісно, я не став.

День лише починався, і часу для оглядин замку було більш ніж достатньо. Я рушив услід за Ростиком через зелений луг до дороги, що вела в село.

– Розвіємося трошки, – констатував Гримчак, і я мовчки з ним погодився.

Ми трохи пройшлися й озирнулися, щоб роздивитися скульптуру Богоматері й костел Воздвиження з нового ракурсу. Храм заворожував красою, контрастуючи темною банею з голубим небом. Фігури святих, що розташовувалися на аттику, теж виглядали по-особливому: нагадували вартових, що охороняють спокій людей, яких за первинним задумом мали там ховати. У шерензі постатей виднілася прогалина – однієї з них явно не вистачало. Один, два, три… сім. Їх було сім. Порожнє місце між шостою та восьмою скульптурами вказувало на відсутність сьомої в цьому ряду. Від несподіваного відкриття я завмер і схвильовано звернувся до Гримчака:

– Ти помітив, що на костелі лише сім статуй?

Гримчак кинув на храм байдужий погляд.

– А скільки має бути?

Я вкотре переконався, що він абсолютно позбавлений аналітичного мислення. Можна було тільки здогадуватися, як йому вдавалося віднаходити справжній антикваріат.

– Ось за це я тебе й поважаю, Багрію.

– За що саме?

– За твою спостережливість.

Ми вийшли на дорогу й мовчки поплелися в село. Щось у мене з ним не клеїлося, та жага до пошуків притягувала нас, мов різнойменні полюси магнітів.

Магазином у селі виявився невеличкий вагончик, обшитий білою шалівкою. На порозі стояла дівчина й намагалася відкрити двері. Однак усі її зусилля були марними.

– Що, не пускають? – спитав Гримчак.

Дівчина обернулась і розвела руками.

– Заклинило щось.

– То, виходить, ми тепер без морозива залишимося?

– Виходить, так.

Ростик підійшов до дівчиcька і взявся за зачинені двері.

– Дай-но подивлюся.

Він запустив руку в кишеню, дістав щось схоже на швейцарський ножик і заходився чаклувати над замком. Щоб утвердити свій батярський імідж, приятель почав по-залицяльницьки щебетати.

– Гарне у вас село. І дівчата гарні!

– А ви вже всіх дівчат передивилися?

– Ще ні. Де ви тут збираєтеся вечорами?

Питання Ростика її звеселило.

– А де ще можна зустрітися з дівчиною в селі, як не у клубі?

У цей момент Гримчак тріумфально відчинив двері, запросивши господиню досередини, чим фактично забезпечив собі романтичне побачення на вечір.

– Нічого собі! – промовила нова знайома, дивлячись на Ростика здивованими очима.

Я був не в меншому захваті, ніж вона. На знак вдячності за допомогу дівчина запропонувала нам морозиво. Ми набрали продуктів і попленталися назад до замку. Дорогою Ростик спитав:

– Ну що, Багрію, сходимо сьогодні на рантку?

– Подивимося.

Другу половину дня ми провели у внутрішньому дворику замку – допомагали реставраторам, які перекривали дах, піднімати нагору листи бляхи. Наша поміч була суттєвою, адже на носі – осінь, а покрівля замку виглядала, мов друшляк. Поступово стемніло, і вкотре, мов із-під землі, з’явився Ростик.

– Ну що, готовий?

Я помітив його гладко зачесане волосся й азартний блиск в очах, а ще вловив запах м’ятної жуйки.

– Не зовсім, а ти, бачу, на всі сто.

– Ну то ходімо вже, дорогою причепуришся.

Заводити дружбу з Гримчаком у плани не входило, але я зауважив, що саме його присутність згладжує мої тривоги, тому, начепивши маску байдужості, промовив:

– Ходімо.

– Жуйку будеш? – спитав Ростик і автоматично дістав із кишені пачку «Орбіту». Я взяв подушечку й поцікавився:

– Тобі у Львові дискотек мало?

– Та ні, мала сподобалася.

– Зрозуміло, – відказав я, повільно розжовуючи «Орбіт».

Клуб у Підгірцях, як і в будь-якому іншому селі, знаходився в центрі. Музика, що гучно рвалася з Будинку культури, стала для нас орієнтиром. Трохи попетлявши поміж дерев і кущів, ми вийшли на асфальтований майданчик. Вікна клубу блимали різнобарвними вогниками, а стіни здригалися від російської попси.

– Ну, як тобі «Феномен»?

Я стенув плечима й байдуже відповів:

– Зараз подивимося.

Ми рушили до головного входу. Вестибюль був рудиментом радянської епохи: підлога з протрухлими дошками, стіни з порепаним тиньком, під вікнами – ряди дерев’яних крісел, що колись, певно, стояли в актовій залі школи. Людей було небагато, переважно дівчата. Вони жваво плескали язиками, збившись купками. Гримчак підморгнув мені. У кутку, де за ноутбуком сидів місцевий діджей, кілька хлопців почали перешіптуватися, кидаючи погляди в нашому напрямку. Покрутившись у напівпорожній залі, ми вийшли на вулицю. Ростик дістав сигарету, й до нас одразу підбіг і попросив закурити хтось із місцевих. Гримчак без вагань пригостив бахура, а той, узявши куриво, розчинився в натовпі молоді, що потихенько сходилася до сільського клубу на танці. Серед хлопців і дівчат ми помітили нову знайому. Мій однокурсник негайно пішов у наступ.

За півгодини клуб так наповнився молодими людьми, що яблуку ніде було впасти. Ростик постійно крутився біля Галі. Від нічого робити я, підпираючи вхідні двері, вирішив побавитися мобільним і витягнув його з кишені саме в той момент, коли зателефонувала Ксеня. Швидко перебираючи ногами, я відійшов якнайдалі від гучного місця.

– Слухаю.

– Привіт. Що робиш?

– Приїхали з Григоровичем у Підгорецький замок, подивитися на місцеве диво…

Оксана зайшлася сміхом.

– Чого ти смієшся? Тут справді – диво. Уявляєш, голова маленького Ісусика відбілюється сама собою і стає схожою на мармур.

– Андрію, Андрію… І звідки в тебе цей потяг до пригод?

Якусь мить я вагався: розповідати чи ні, але Ксеня мене підштовхнула:

– Ну ж бо!

– То все з дитинства. Якось підводили до нашого будинку газ, і батько, копаючи з чоловіками на подвір’ї траншею, знайшов скарб…

– Справжній? – здивовано перепитала дівчина.

– Ну звісно!

– І що там було?

– Насправді нічого цінного, здебільшого посуд. Мабуть, поляки залишили при переселенні.

– Нічого собі… І скільки тобі тоді було?

– П’ять років. А тато ввечері ще й нарозказував казок про всілякі скарби, і от, бачиш, марю ними по сей день.

– А де зараз твій тато?

Попереду стояла глуха стіна з темряви. Вона змусила мене повернутися до клубу. Не встиг я відповісти Ксені, як побачив натовп, що вихлюпнувся з переповненого приміщення на вулицю. Відчуття небезпеки вмить пришвидшило серцебиття.

– Я перетелефоную.

Клубок людей переміщувався з боку в бік. Підбігши ближче, у центрі юрби я побачив Ростика. Двоє молодиків щосили дубасили його ногами й руками. Молодь довкола залюбки спостерігала за цим дійством, дехто навіть плескав. Малі хлопчаки підливали оливи, вигукуючи: «Умаж йому!» – «Хай знає, як наших дівчат кадрити!». Моя неприязнь до Гримчака розвіялася разом із криками бахурів, і я подумав: «Е ні, друзі, моя хата не з краю…»

Не гаючи часу, я кинувся в натовп – Ростику на допомогу, але перемога нам не світила. За лічені секунди нас повалили на землю й почали футболити. Гра була без правил, без перерви та без шансів.

Після лінчування нас кинули в лопухи. Тіло знемагало від болю, і я чомусь подумав, що сьогодні вже не передзвоню Оксані. Поряд щось зашелестіло – до мене рачкував Гримчак.

– Багрію, ти живий? – прошипів він.

– Живий.

– Тоді ходімо.

– Куди?

– На дискотеку.

Я підвів голову, аби глянути на цього вар’ята – він заходився сміхом.

– Та я на приколі! Досить із нас, уже відтанцювали.

– Я теж так думаю.

З останніх сил ми вибралися на дорогу та пошкандибали до табору. На цьому поїздка в Підгірці для нас завершилася.

12

Щонедільного ранку центр міста перекривали для автомобільного транспорту. Проїжджою частиною пересувалися хіба фіакри, запряжені кіньми, – ними залюбки каталися туристи й городяни. Цокання підків відлунювало у скронях, посилюючи головний біль, який зростав щохвилини. Я повернув до аптеки й, купивши пігулки, почимчикував додому.

На моє щастя, шістка висіла, як належало, і я сміливо відчинив вхідні двері. У квартирі було тихо. Я скинув наплічник і підійшов до дзеркала, що висіло в коридорі. Вигляд мав несвіжий, але й не такий жахливий, як уявляв: усього кілька гематом і засохла кров довкола розсіченої брови. Я взяв домашній одяг і без зволікань попрямував до ванної.

Водні процедури мене збадьорили, залишилося тільки обробити рану перекисом водню. Я вийшов із ванної, зайшов на кухню і наштовхнувся на хазяйку.

– Добрий день, Ельзо Олександрівно. Я думав, вас немає.

– Боже, Андрію, що з вами? – скрикнула жінка, плеснувши в долоні.

– Нічого страшного. Впав.

– Покажіть-но.

Вона підійшла ближче й почала роздивлятися моє обличчя.

– Треба продезінфікувати.

– Саме йду за перекисом, але й гадки не маю, де його шукати…

– Зачекайте.

Хазяйка повернулася до себе, я ж присів на табурет в очікуванні допомоги. Кілька секунд із її кімнати долинало гуркання дверцят і ритмічне човгання, затим вона знову з’явилася на кухні. Руки жінки, звісно, були зайняті, але те, що вони тримали, змусило мене здригнутися. Кров побігла венами в напрямку серця, готова порушити його розмірений ритм. Головний біль витіснив предмет, що його принесла Ельза Олександрівна, – бляшана коробка з-під зефіру кондитерської фабрики «Красный октябрь» радянської доби.

Погляд намагнічено стежив за металевим пуделком. Воно перебувало у значно кращому стані, ніж моє. Усі написи та візерунки чітко проглядалися на червоному тлі, кругла форма не мала жодних ознак деформації і тільки подряпини під кришкою трохи псували її товарний вигляд. Тим часом хазяйка відкрила скриньку, і я зрозумів, що це – аптечка. Аспірин, анальгін, йод і зеленка, а також інші пігулки вщент заповнювали металеву тару. Ельза Олександрівна дістала вату й перекис водню та звеліла мені задерти голову. Я чемно виконав наказ.

– Що з вами? Вам зле? Геть зблідли.

– Перепрошую! – вигукнув я і чкурнув у свою кімнату, не в змозі стримувати емоцій.

Коробка з-під зефіру, знайдена на Личаківському кладовищі в гробівцю родини Ісаєвих, була на своєму місці, у шухляді. Я схопив бляшанку і швидко повернувся – без слів поклав свою знахідку поряд з «аптечкою» хазяйки.

– Ось!

Ельза Олександрівна перевела погляд на мою коробку, і її обличчям промайнула тінь тривоги. Однак уже наступної миті цю емоцію заступив серпанок удаваної байдужості.

– У вас таке саме пуделко, як у мене?

– Так! – піднесено відповів я.

– І ви так само використовуєте його для зберігання ліків?

– Ні, Ельзо Олександрівно, я знайшов його на Личаківському кладовищі у склепі Ісаєвих. Вам часом не відоме таке прізвище? – збуджено протарабанив я.

Схоже, озвучене наймення скаламутило пам’ять жінки й підняло на поверхню жахливі спогади з її життя. Вона скам’яніла, утупилася в підлогу, а вже наступної миті, ступивши півкроку назад, випустила з рук і перекис, і вату. Я підхопив її обм’якле тіло, що мало не гепнулося на підлогу, і всадовив у крісло – прийшла моя черга рятувати хазяйку.

На щастя, у бляшаній коробці з-під зефіру був і нашатирний спирт. Я скропив вату й помахав нею жінці під носом. Гідрооксид амонію бездоганно виконав свою функцію – привів її до тями.

– Ну як ви?

Вона вдихнула й відповіла:

– Здається, усе гаразд.

Мовчазне напруження заполонило кухню. Щоб якось розрядити ситуацію, я запропонував заварити трав’яного чаю:

– Може, вип’ємо чогось теплого з м’ятою чи мелісою? Маєте?

– Так, он там, угорі.

Яке щастя, що в такі моменти можна чимось зайнятися, а не сидіти й чекати одне від одного неодмінних пояснень. Вони прийдуть самі собою – природно, легко, але згодом. Тому я приборкав цікавість і не став діймати хазяйку питаннями, котрих у мене назбиралося чимало. Віжки цієї історії знову потрапили до моїх рук і цього разу я волів їх не випускати.

Поки я пантрував воду, що от-от мала закипіти, Ельза Олександрівна відійшла від млості й ледь чутно спитала:

– Андрію, що ви робили в тому склепі?

Її занепокоєння було цілком природним, а щоб моя відповідь звучала правдиво й аргументовано, я ще раз пішов у свою кімнату й повернувся звідти з бортовим журналом. Тим часом закипіла вода.

– Перше, у чому хочу вас запевнити, – почав я, запарюючи духмяну траву, – що я не вандал.

Розклавши на столі сервіз, я відкрив журнал знахідок на потрібній сторінці.

– Перед тим як відповісти, зачитаю вам витяг зі свого щоденника… Отже, «12 червня 2010 року. Географія: місто Львів, Личаківське кладовище, склеп Ісаєвих. Знахідка номер один: металева бляшана коробка з-під зефіру, виробництва радянської фабрики «Красный октябрь». У дужках – не становить жодної історичної цінності».

Я загнув кутик сторінки, закрив щоденник і глянув на хазяйку.

– Тепер у двох словах розкажу вам, як усе відбувалося. Наша група на чолі з Григоровичем, це мій викладач із Політехніки, – уточнив я, – за домовленістю з міською радою Львова, вирушила на Личаківське кладовище. Ми мали допомагати працівникам комунального господарства упорядковувати недоглянуті могили. Робили ми це безкоштовно, – знову пояснив я, щоб не вводити Ельзу Олександрівну в оману. – Там нас розбили на пари, кожна з яких отримала об’єкт і чітке завдання.

Жінка слухала, затамувавши подих і не зводячи з мене розширених очей, що, здавалося, навіть не кліпали.

– Так-от, я хотів направити зміщену могильну плиту, що закривала вхід до склепу. Вона зіскочила з петель і впала. Тоді я й побачив цю коробку.

Я видихнув, адже останні речення промовив на одному подиху. Ельза Олександрівна прикрила очі, наче намагалася уявити почуте.

– Але це ще не все.

Вона підвела погляд, а я продовжив:

– «Знахідка номер два. Конверт без адресата й адресанта. Поштова марка відсутня. Усередині лист інформаційного змісту з життя однієї жінки. Судячи з усього, – сповненого трагічних подій».

Я закрив щоденник і, витримавши невеличку паузу, підвів фінальну риску:

– Конверт лежав при вході. Мабуть, його вкинули в шпаринку між плитами.

– Конверт?

– Так, але перш ніж дати вам почитати цей лист, я хотів би знати, яке відношення ви маєте до родини Ісаєвих?

Ельза Олександрівна схилила голову, збираючись із думками. Хтозна, які почуття вона зараз переживала. Ворушити минуле, надто тривожне минуле, нікому не до вподоби.

– До сім’ї Ісаєвих я не маю безпосереднього відношення. Це – перша родина моєї матері.

Мені перехопило подих. Ось він – зв’язок між минулим і сьогоденням, нитка Аріадни, що допоможе вийти з темного лабіринту цієї історії й дізнатися бодай якусь істину. Розв’язка була поруч.

Я розливав чай, готуючись вислухати розповідь хазяйки.

– Перед тим як вийти заміж за мого батька, мати була одружена з чоловіком на прізвище Ісаєв. Мені нічого не відомо про її перший шлюб. Із якихось причин мама ніколи не розказувала про своє минуле, а коли я її розпитувала, то завжди відповідала: «Не озирайся, дивися тільки вперед». Відомо те, що вона двічі була вагітна, діти вмирали зразу після народження. Ось, у принципі, й усе.

Ельза Олександрівна не поспішала розкривати всі карти свого дитинства, і це було цілком виправдано, адже вона не знала, що в листі. Проте я вивчив його досконало. Тож прийшов час обговорити подробиці.

– Хочете прочитати лист?

Вона знизала плечима та пригубила чаю.

– Мабуть, так.

Я негайно дістав послання і подав його жінці, максимально зосередивши увагу на її обличчі, яке, на мою думку, повинно було віддзеркалити емоції, викликані текстом. Інтуїція не підвела. Уже за хвилину на очах Ельзи Олександрівни проступили сльози. Хвилювання передалося рукам – зжовклий аркуш затремтів. Здається, істину встановлено: заручницею викрадача та донькою авторки листа була Ельза Олександрівна!

Мій висновок співпав у часі із завершенням читання тексту хазяйкою. Щоправда виглядала жінка так кепсько, що я боявся, аби вона знову не втратила свідомість.

– Ой… – схопилася за серце Ельза Олександрівна.

– Що сталося? Вам погано? – занепокоївся я.

– Дайте води.

Я підскочив до крана і, наповнивши склянку, простягнув господині. Вона додала у воду кілька крапель валер’янки і, розмішавши, випила суміш до дна. Вигляд мала препоганий: на щоках синьою сіткою проступили капіляри, рот зціпився, ніби його зачинили зсередини, очі наповнилися слізьми. Сподіватися на продовження розмови було марно, тож я вирішив залишити жінку наодинці.

– Я піду до себе.

Ельза Олександрівна змовчала.

Десь за годину вона покликала мене і запропонувала все-таки продезінфікувати рану. Хазяйка досить вправно надала медичну допомогу ще й змастила ушкоджене місце маззю зі специфічним запахом. Ми знову повернулися до історії з її дитинства.