Текст книги "Листи з того світу"

Автор книги: Сергій Бут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Наступного дня ситуація повторилася з іще більшим розмахом.

Дорогою додому я зайшов у магазин електротоварів, і того самого вечора в нашому під’їзді від першого до третього поверхів засвітилися нові лампочки. З почуттям виконаного обов’язку я зайшов до квартири.

У коридорі було темно й тихо. Намагаючись не шуміти, я помив руки у ванній кімнаті і з продуктовими пакетами подався на кухню. Боротьба дня і ночі свідчила про значну перевагу останньої, однак це не завадило мені побачити Ельзу Олександрівну, чий силует чітко промальовувався на тлі вікна.

– Добрий вечір, – привітався я, та хазяйка, певно, була така зайнята спогляданнями, що навіть не помітила моєї присутності.

– Ельзо Олександрівно, доброго вечора.

Тільки повторне привітання вивело жінку зі стану гіпнотичного спостереження.

– Ой! Ви мене налякали.

– Вибачте, я не хотів.

Я увімкнув світло, але Ельза Олександрівна миттю запротестувала.

– Андрію, вимкніть, будь ласка!

Здивований, я загасив світло на кухні.

– Щось не так? – спитав я, занепокоєний її поведінкою.

Із відповіддю хазяйка барилася. Мабуть, зважувала: відповідати чи ні.

– Усе гаразд, – пролунало врешті-решт, і вона знову повернулася до вікна, намагаючись розгледіти там щось, відоме тільки їй.

За мить вона відступилася, щільно затягнула гардини і пішла до спальні, навіть не сказавши звичне «добраніч». Я мовчки провів її поглядом, підійшов до вікна і відхилив штору – нічого цікавого я там не побачив, тож, заспокоївшись, поплентався до себе.

Усі знахідки досі перебували на тих місцях, куди їх розіпхали у дні прискореної евакуації з попередньої квартири. Гризло відчуття дискомфорту.

«Нічого, наступних вихідних я обов’язково займуся вами».

Світанок розбудив мене приглушеними ударами.

Я розплющив очі і дослухався: «Гуп-гуп-гуп». Щось гупало за дверима кімнати. Я зірвався з дивана і мерщій кинувся до коридору. Сцена, яку я побачив, виявилася надзвичайною: Ельза Олександрівна в нічній сорочці стояла на кріслі посеред коридору і дивилася в стелю.

– Доброго ранку. Що це ви робите? – протираючи очі, запитав я.

– Ранок, Андрію, зовсім не добрий, – відповіла хазяйка, навіть не глянувши на мене.

– А в чому справа?

– А ви не чули?

– Ні.

Ельза Олександрівна нарешті повернула голову.

– Як? Ви не чули, як цілу ніч нагорі хтось ходив туди-сюди і не давав спати? – Очі Ельзи Олександрівни висловлювали мені недовіру.

– А хіба над нами хтось живе? – спитав я, згадавши слова баби Наталки.

– Ні. Та це не значить, що цього не було.

– Просто ваша сусіда казала, що в тій квартирі зроду-віку нікого не бачила.

Погляд Ельзи Олександрівни вороже націлився на мене – у ньому зблиснуло божевілля.

– А хто сказав, що це люди?

Питання жінки остаточно розбудило мене. Чути такі речі з уст дорослої людини було щонайменше незвично. Закралася підозра, що Ельза Олександрівна перебуває не в найкращому психічному стані.

– Ви на привидів натякаєте? – уточнив я, намагаючись не видати свого занепокоєння.

Ворожка залишила моє запитання без відповіді, а я дивився на неї й не вірив своїм очам. Жінка, яка декілька днів тому здавалася мені цілком адекватною, тепер говорила таке, через що можна було отримати прописку на Кульпарківській. Безперечно, останнім часом її поведінка викликала занепокоєння, однак то не було схоже на відхилення у психіці.

Наступної миті Ельза Олександрівна піднесла мої підозри до вищого степеня.

– Бачу, ви маєте мене за божевільну, – промовила вона, злізаючи з крісла.

– Та ні, – заспішив я з відповіддю.

– Ну що ж, приймаю ваш виклик. Хотілося б вам установити зв’язок із кимось, кого вже немає на білім світі?

– Що ви маєте на увазі?

– Я запрошую вас на спіритичний сеанс.

– Це коли з духами розмовляють? – напівжартома-напівсерйозно поцікавився я.

– Так. Щоб ви собі не думали, що я збожеволіла.

– Я цього не говорив.

– То ви приймаєте мою пропозицію?

То було не запитання, а виклик. І я не міг його не прийняти.

– Коли? – досить зухвало поцікавився я.

– Я вас повідомлю. Думаю, це можна влаштувати найближчим часом.

– Гаразд, чекатиму запрошення.

– Домовилися.

Її голос схвильовано затремтів, мені стало ніяково, але на цьому наша розмова скінчилася.

9

Наступними днями наші шляхи з Ельзою Олександрівною практично не перетиналися. Вона весь час проводила за межами дому, готуючись, мабуть, до спіритичного сеансу, а я, скориставшись її відсутністю, притягнув із тамтої квартири останній раритет – старенький ризький велосипед. Йому знайшлося місце в моїй кімнаті, бо в коридорі ровер – суттєва перешкода для руху.

Дійшли руки й до решти артефактів. Я ретельно розсортував їх у коробки, великогабаритні перекочували на шафу. Воюючи з безладом, я провів ревізію всіх речей і звірив їх зі списком, що займав окрему сторінку в «бортовому журналі». На щастя, під час переїзду на нову квартиру нічого не згубилось, але й нічого не додалося. Пошуки старожитностей останнім часом відійшли на задній план. І це не через роботу чи стосунки з Оксаною. Уся проблема в листі. Щось стримувало мене та змушувало думати про нього. Попри все, мінімальний поступ у цій справі простежувався, хоча він був такий мізерний, що родинна драма, описана в давньому повідомленні, й досі не мала чітких обрисів.

Що робити далі?

Усе ускладнювалося тим, що ниточки цієї історії ховались у військових частинах і архівах, доступ до яких обмежувався пропускним режимом. Ні Яша, ні Григорович, ні будь-хто інший із моїх знайомих нічим не міг зарадити. Довелося розраховувати на власні сили. Я обійшов усі військові частини Львова, але без офіційного пояснення про моє розслідування ніхто й чути не хотів. Справи були кепські.

Позбавлений будь-якої надії після чергової невдачі у військовому архіві, я дістався третього поверху і вкотре зазнав поразки: на дверях висіла дев’ятка. Понуривши голову, я зайняв звичну позицію між третім і четвертим поверхами, сподіваючись на сприятливі обставини, що допоможуть потрапити додому. Як то часто буває, диво стається тоді, коли його абсолютно не чекаєш. Баба Наталка, яка поспішно підіймалася сходами, вкотре спробувала порятувати мене.

– А чого це ти тут сидиш? Знову ключі загубив?

– Ні, цього разу ключі зі мною. Просто в Ельзи Олександрівни гості, не хочу заважати.

– Ну тоді ходімо до нас, ти нам не завадиш. До нас із дідом син приїхав.

«І у вас гості, – подумалося. – Мабуть, сьогодні точно не мій день».

Я подякував сусідці за запрошення і, щоб не образити, чемно відхилив його, але баба Наталка і чути нічого не хотіла, таки наполігши на своєму. Коли ми увійшли в оселю, її син голосно розмовляв із батьком у кімнаті, але вийшов назустріч матері.

– Мамо, ну навіщо ви носите ті пакети? Я і сам збігав би.

– Нічого-нічого. Он у мене помічник є – сусід новий, Андрійко.

Чоловік глянув на мене і простягнув руку.

– Дякую, що допомагаєте мамі. Северин, – відрекомендувався коротко.

Я потиснув міцну чоловічу руку.

– Андрій.

Баба Наталка забрала від мене торбину й подалася на кухню, наказавши синові накрити у вітальні стіл. Я зголосився йому допомогти.

– Зазвичай сам даю вказівки, а вдома мушу слухатися маму. Тут вона за командира, господарку доглядає і батька.

Я привітався з дідом, який дивився телевізор. А Северин узявся сервірувати стіл і розпитувати мене про студентське життя у Львові. Про себе він розповідав мало й здебільшого те, що я вже знав. Однак коли мова зайшла про причину його приїзду, я очманів.

– У відрядження, в Академію сухопутних військ, – коротко повідомив він, розкладаючи на білій скатертині столові прибори.

У горлі зненацька пересохло, ковтати стало важко, та я зібрався з силами:

– То ви військовий?

– Скажімо, так. Колись служив, звання є, але зараз займаюся виключно викладанням військової справи.

«Неймовірно! Не може бути! – мені не вірилося, що фортуна змилосердилася над студентом, який прагнув розгадати півстолітню таємницю, оббиваючи пороги військових установ. Ті пройдені відстані, ті незнайомі обличчя, що з байдужістю відмовляли в допомозі розчинилися й забулися. – Ось він, порятунок, – людина з військовим званням, а, отже, з доступом до архівів!»

За вечерею я розповів історію з листом і, намагаючись бути відвертим, попросив нового знайомого допомогти. На щастя, син баби Наталки проявив інтерес до цієї справи і, занотувавши дані у блокнот, пообіцяв назавтра щось дізнатися.

– Не знаю, наскільки я в змозі щось вирішити, але обіцяю зробити все від мене залежне, – підвів риску Северин і продовжив розмову наступним питанням: – Навіщо це тобі? Думаєш знайдеш когось?

– Можливо. Просто відчуваю, що трапилося лихо.

У наш діалог втрутилася господиня.

– Молодець, Андрійку. Добру справу робиш, не те що сучасна молодь – навіть місця в трамваї не звільнить.

Северин теплим поглядом глянув на маму, і ми перейшли на теми, що здебільшого стосувалися міста Лева і Львівської політехніки. Син баби Наталки не стомлювався порівнювати атмосферу двох міст: у якому довелося народитись й у якому доводилося жити. У його словах простежувалася ледь уловима туга за минулим, і, як поціновувач старовини, я його чудово розумів. Коли розмова спрямувалася в сімейне русло, я подякував господині. Старенька провела мене і нагадала, що двері цього дому для мене завжди відчинені. Я віддячив їй щирим усміхом. На цьому й розпрощалися.

Четвертий поверх нашого будинку перебував у темряві. Ніч заступила на варту.

Мерехтіння лампочки, укрученої мною на третьому поверсі, розчинялося на підступах до горішнього ярусу. Дивно, але бажання йти на світло чомусь не було, і я пригальмував. Двері квартири номер вісім, що, за словами баби Наталки, не мала господаря десятки років, виглядали цнотливо. Оббиті темним дерматином, що порепався від віку, вони встелялись густою павутиною. Під порогом лежав облізлий килимок. Примітивна клямка, що, мабуть, заскрипіла б, якщо за неї вхопитися, підтверджувала здогадку: до неї давно ніхто не торкався.

Усе, що я бачив, давало відсіч логіці – не може двокімнатна квартира в центрі старовинного міста пустувати так довго.

Я обережно нахилився до дверей, аби вловити хоч який-небудь рух по той бік.

Коли вухо торкнулося обшивки, пролунав такий гуркіт, що я відсахнувся.

Ні, то не привид бився у стінах восьмої квартири, то гримнули двері Ельзи Олександрівни. Я негайно кинувся до сходів і, перехилившись через парапет, угледів руку, що хутко сповзала перилами до першого поверху. Хтось стрімко збігав униз й опинившись там, крикнув у височінь під’їзду:

– Шарлатанка!

Не треба бути аж надто кмітливим, аби зрозуміти: у чий город кинули камінь. Я негайно спустився додому. Двері нашої квартири були розчахнуті. Забувши про все на світі, я увірвався до кімнати хазяйки і побачив її на ліжку – вона ридала.

– Ельзо Олександрівно! Ельзо Олександрівно! Що сталося?! – задихаючись від стрімкого бігу, випалив я.

Жінка спробувала опанувати себе, але намагання були марними.

– Усе гаразд, Андрію. Добре, що ви прийшли, маю вам дещо сказати.

– Що? Що тут трапилось?! Я чув, як хтось вибіг від вас. Вам нічого поганого не зробили? Ви добре себе почуваєте?

На зблідлому обличчі жінки вималювалася вимучена посмішка, що, певно, слугувала маскою. Вона приховувала справжні емоції володарки.

– Ні-ні, усе добре. Будь ласка, зробіть чаю.

– Ви щось хотіли сказати, – не вгамовувався я з питаннями. – І хто це щойно вибіг від вас?!

– Це неважливо. Поставте чайник.

Я подався на кухню, заварив трав’яного чаю й поніс до кімнати хазяйки. Коли я увійшов, вона спала. Її плечі плавно здіймались у такт диханню. Тривожити сон не хотілося. Я залишив чашку на туалетному столику й тихо вийшов.

Не знаходячи собі місця, я тинявся оселею, мов привид. Відчуття «зіпсованого свята», викликане вигуком розлюченого клієнта, спаскудило настрій. Неспокій через Ельзу Олександрівну зростав, а її закритість породжувала відчуття, що мені не довіряють. Із тривожними думками я поринув у сон.

Так буває: що ближче момент істини, то повільніше минає час. Мимоволі я раз у раз позирав на годинник, зосереджував увагу на роздумах, намагаючись дистанціюватися від оточення. І тільки надвечір відчуття тяглості розвіялося.

Сонце стрімко рухалося назустріч горизонту, коли я врешті-решт увійшов до під’їзду свого будинку. Не гаючи часу, піднявся на четвертий поверх і подзвонив у двері сьомої квартири. Відчинила баба Наталка.

– Проходь, Андрійку. Северин тут для тебе дещо залишив.

Із хвилюванням я спостерігав, як жінка несла в руках аркуш паперу.

– Ось, тримай.

– Дякую. А хіба ваш син не вдома?

– Та вже поїхав. Ще одне відрядження, – сказала баба Наталка, безсило махнувши рукою.

– Не переживайте. Він іще обов’язково до вас приїде цього літа, – підбадьорив я стареньку.

– Як Бог дасть, так і буде, – відповіла вона.

– Ну гаразд. Дякую. На все добре.

– Йди здоровий, Андрійку.

Баба Наталка зачинила за мною двері, а я подумав, що не завадило б і на четвертому поверсі вкрутити лампочку – світла тут бракувало. Ощасливлений я спустився нижче і, не доходячи до своїх дверей, розгорнув аркуш. На ньому дрібним, але твердим почерком було написано всього кілька рядків, що могли спричинити «революцію» в пошуках:

«Ісаєв Родіон Федорович, майор штабу Прикарпатського військового округу. Звільнений із лав Радянської армії у 1950 році. Проживав на вулиці Кузнєцова в гуртожитку для військовослужбовців. Сьогодні – вулиця Клепарівська, 39-А».

Внизу було дописано:

«Усе, що міг, – дізнався. Удачі».

Те, що зробив Северин, можна було вважати удачею. Хтозна, скільки часу і сил знадобилось б мені, щоб отримати адресу Ісаєва. З’явилася ще одна зачіпка, ще один шанс на правду. І поки в голові роїлися плани щодо того, як використати цю інформацію, відчинилися двері п’ятої квартири і в коридор вийшов чоловік віку моєї хазяйки. Ми глянули один на одного.

– Доброго вечора. Я ваш сусід. Винаймаю квартиру в Ельзи Олександрівни.

Дядько відверто розглядав мене.

– Я знаю, – коротко відповів він, – Любомир.

Ми потисли один одному руки, і сусід пішов униз.

Знайомство виявилося коротким і єдине, що залишилося по ньому, – хрипкий голос із певною прохолодою.

Цього вечора Ельза Олександрівна була в доброму гуморі. Коли я увійшов на кухню, вона пуцувала срібну джезву.

– Доброго вечора, – весело привітався я.

– Доброго, Андрію. Як ваші справи?

– Прекрасно, – не приховуючи задоволення відповів я.

– Добре, що у вас гарний настрій. У мене для вас теж є хороша звістка – завтра проводимо спіритичний сеанс.

Хорошою цю інформацію назвати було важко, адже вона допускала конфлікт, що завтра мав усі шанси спалахнути. Але клеїти дурня перед хазяйкою я не збирався – потойбічності не існує.

– Гаразд. Завтра, то завтра.

– Мені приємно, що ми порозумілися.

Ельза Олександрівна продовжила чистити свої турки, а я взявся за вечерю.

– Не готуйте нічого. У холодильнику є суп – поїжте. Тільки хліба треба купити.

– Зараз збігаю.

Я вже хотів було вийти з кухні, як жінка зупинила мене.

– Андрію, я помітила, що у вас назбиралося багато речей. Якщо маєте бажання, можете дещо винести в підвал.

Безсумнівно, йшлося про велосипед, і вона мала рацію.

– Непогана ідея. А як туди потрапити?

– Двері біля парадного входу, праворуч. Ключ висить у коридорі, мідний. Не мусите сьогодні те робити, коли матимете час.

– Дякую. Обов’язково скористаюся вашою порадою.

Виходячи з дому, я глипнув на ключ, згадуваний Ельзою Олександрівною, і подумки ще раз погодився з її пропозицією. «Пощастило мені з хазяйкою. Досить того, що людина адекватно сприйняла моє захоплення, допомагає всіляко, то ще й живе в центрі міста. Маю шанс зачепитися тут надовго».

Коли я повернувся, господиня вже зачинилась у себе. Я також усамітнився, щоб пометикувати над отриманою від Северина інформацією й намітити план майбутніх дій. Сподіватися знайти Ісаєва за адресою, вказаною в записці, було марно, але виявити там хоч які-небудь сліди його перебування виглядало цілком реально. Можливо, у гуртожитку ще залишився хтось із його сусідів чи родичів. Але не варто забігати наперед. Я переключився на роздуми про завтрашній спіритичний сеанс – вистава обіцяла бути прецікавою.

10

Наша ціль – будинок на вулиці Дорошенка; мета – встановлення зв’язку з потойбічним світом; мої приховані наміри – довести Ельзі Олександрівні хибність її переконань щодо існування духів.

Конспіративна квартира магів вражала меблевим мінімалізмом. У кімнаті, куди завела мене ворожка, самотньо стовбичила старенька шафа, з якої вона дістала дві мантії. Одну з них жінка одягнула на себе, другу подала мені. По тому вона театрально розчахнула двері в сусідню кімнату, і світло, випромінюване десятками свічок, миттю облило її жовтогарячим сяйвом.

– Прошу.

Ми ступили в простору вітальню з круглим столом посередині. У кутку тулився невеличкий сервант. Його, як і решту меблів у цьому інтер’єрі, можна було зарахувати до музейних експонатів. Умиротворену довколишню тишу порушувало хіба що цокання годинника, маятник якого ліниво погойдувався в різні боки. Ліворуч у кімнаті, де блиск воскових світел втрачав свою силу, щось ворухнулося. Від побаченого перехопило подих – людині, яка шанує традиції минулого, без душевного трепету дивитися на те, що угледів я, було годі. Я завмер.

На старовинній канапі сиділа пара, одягнена у стилі часів Австрії-матінки. Голову жінки прикрашав чорний капелюшок із серпанком, що приховував її обличчя, плечі були сповиті чорною шаллю з мережива, що ніби переходила в сукню. Чоловік мав на собі елегантний костюм із камізелькою. Підстрижена борідка та закручені догори вуса додавали панові статечності. Позаду пари стояв юнак. Світле кучеряве волосся сповнювало риси його обличчя дитинністю, хоча він був старший за мене. Трійця виглядала як ретросвітлина – з ідеальною композицією традиційного сімейного портрета.

Я зі своїми кедами, що визирали з-під чорної накидки, аж ніяк не вписувався в цей бомонд. Довелося стягнути поділ виданого мені балахону на взуття, аби не порушувати стилізовану ідилію, створену присутніми.

Моя супутниця коротко привіталася з родиною. Без зайвого поспіху, немов справжні аристократи, вони кивнули їй у відповідь. Потім Ельза Олександрівна вказала жестом на мене.

– Це Андрій. Сьогодні ми доведемо йому існування потойбічного світу.

Сімейка зверхньо зміряла мене, але заперечень ніхто з них не висловив. Хазяйка заходилася розкладати на столі картонні картки з літерами та цифрами. Бракувало тільки справжнього чорнокнижника. Щойно я подумав про це – за спиною пролунав уже знайомий голос.

– Мої вітання, товариство.

Я озирнувся й побачив кремезну постать Альберта. Можна тільки уявити, як сміховинно я виглядав на тлі його величності. Побачивши мене, чоловік навіть знаку не подав, що знає мене. Я повівся аналогічно. Перш ніж сісти за стіл, велетень обвів поглядом присутніх.

– Із вашого дозволу, панове, – промовив спонукально.

– Так-так, починаймо, – підтримала його Ельза Олександрівна.

– Ще немає Канівлоцького, – озвалася жінка в капелюшку.

Її почет догідливо закивав головами, та поквапливий тупіт ніг обірвав ці монотонні рухи. Наступної миті до нас приєднався низькорослий чоловічок в окулярах.

– Усім доброго вечора! Здається, цього разу я не спізнився, – випалив він, маневруючи між мною та одвірком.

Канівлоцький справляв враження хитрого лиса й аж ніяк не вписувався в тутешню компанію. Різкість його рухів і зайва метушливість порушили спокій, що панував тут до його появи. Однак час було братися до справи. Аристократи підвелися з канапи й почали вмощуватися за круглим столом. Затріпотіло полум’я свічок, і кімнатою розстелився синій ароматизований дим.

Альберт звернувся до мене:

– Прошу вас, юначе, долучитися до нашого товариства.

Я зайняв місце, на котре вказав велетень. Ельза Олександрівна тихо кашлянула, що ймовірно слугувало закликом до початку сеансу, і кімнату наповнила тиша.

– Починаймо.

На столі палала свічка. Картки з буквами й цифрами було розкладено колом. На круглій стільниці вони нагадували циферблат годинника. Кожен узяв за руку сусіда.

Коли слух так загострився, що можна було почути віяння вітерцю за вікном, Ельза Олександрівна пошепки розпочала церемонію викликання духів:

– У час, коли цариця-ніч своїм сукном укриває Землю, Ми прийшли на тихий клич, Поспілкуватись із душею.

Пані в капелюшку затягла якесь тихе, монотонне скимління, інші взялися бурмотіти щось, схоже на заклинання:

– Благання смертних до світил: Відкрити нам свої ворота. З’єднати мертвих і живих В цю ніч, в цей час стає охота.

Після такого «ліричного вступу» хазяйка пошепки спитала:

– Андрію, кого б ви хотіли викликати?

Здавалося, ніхто, крім мене, й не сподівався цього питання, адже всі, як один, продовжували мугикати замовляння. Я розгублено витріщився на Ельзу Олександрівну не в змозі розціпити рота, щоб вичавити бодай якусь відповідь. Очі ворожки від невдоволення звузилися до щілин. Колючий погляд страшив холоднокровністю, і хтозна, чи сказав би я те, що видав наступної ж секунди. Але на війні, як на війні.

– Мені хотілося б викликати дух свого батька, – схвильовано випалив я.

Відповідь оживила жінку, і вона заговорила далі:

– Сили, які керуєте нами з небес, вибачте, що турбуємо ваш спокій в іншому світі. Ми викликаємо дух померлого батька цього хлопця. Син прагне з ним контакту. Ми всі будемо свідками цього таїнства і просимо вас допомогти прикликати дух мерця.

На тих словах ворожка правою рукою накрила блюдце, що стояло в центрі своєрідного циферблату. Усі, крім Альберта, зробили те саме.

– Духу, скажи нам, чи ти тут? – продовжила Ельза Олександрівна.

Тримаючи руку на порцеляні, я крадькома позирав на інших.

– Дай нам відповідь, духу… Ми хочемо тебе почути. Скажи нам…

Потуги, з якими жінка намагалася вступити в контакт зі світом темряви, викликали в мене жаль і співчуття до всіх членів цього псевдоордену магів.

«Ще б пак, шановні, ви сподівалися викликати дух Наполеона, з яким, мабуть, не раз вступали в контакт? А я, бачте, такий невіглас, не дав вам жодного шансу. Ну, вибачайте, вистави не буде! Ельза Олександрівна зазнає поразки. Час мого тріумфу вже близько!»

– Духу, ти тут? – вкотре повторила розпорядниця дійства.

Усміх переможця готувався прорізатися на моїх устах, аж раптом якась невидима сила змістила порцелянову тарілочку. Від несподіванки я розплющив очі, та Ельза Олександрівна якимось чином відчула мій рефлекс і без слів наказала замружитися. Обізвався Альберт, промовивши літеру «т». Блюдце посунулося далі. За секунду Альберт сказав «а». Знову те саме. І врешті з його вуст вихопився звук «к». Порцеляна припинила мандрівку, і чоловік виголосив:

– Так.

«Так» гучно відбилось у моїх вухах і луною понеслося далі, кудись у підсвідомість. Тим часом Ельза Олександрівна продовжила:

– Як тебе звати, духу?

Поки розпитування тривало, я шукав розумне пояснення тому, що сталося. «Ну звісно, усі ці люди працюють в одній команді. Це ясно, як Божий день. Вони бубонять під ніс незрозумілі віршики, відволікаючи мою увагу, й за певним сценарієм урухомлюють блюдце. Шарлатани!» Переконуючи себе у слушності власних думок, я не помітив, як рука почала самовільно рухатися від букви до букви, й уже наступної миті мою тверду віру в абсурдність цього ритуалу зруйнував голос Альберта:

– Володимир.

Він промовив «Володимир»! Він назвав ім’я мого батька!

«Господи! Як? Звідки? Хто їм сказав? Спокійно, Андрію, всьому є логічне пояснення…»

Я погортав сторінки власної пам’яті й таки знайшов відповідь: паспорт, пред’явлений на вимогу орендодавиці наступного ж дня після заселення.

«Ну звісно! Звідки ще вона могла дізнатись ім’я мого батька? Це ж треба, купитися на такий дешевий трюк. Ну, шановна Ельзо, володарко темряви, пам’ять у вас феноменальна!»

Доки я подумки виспівував оди своїй хазяйці, вона продовжувала штурмувати потойбічний світ.

– Чи впізнаєш ти серед нас близьку тобі людину, духу?

Аромат тліючих паличок нагнав на мене втому та сонливість. Альберт у моїх очах чомусь подвоївся і, дублюючи самого себе, промовив: «Син». Це мало не роздвоює мою особистість. Але я опанував себе.

«Е ні, шановна публіко, фокус із одурманенням викрито! Зі мною цей номер не пройде! Приготуйтеся гасити ваші палички і про свічки не забудьте».

– Досить!

Синхронність, з якою очі псевдомагів відірвалися від блюдця й націлилися на мене, вразила. Але спинити мене було годі.

– Усе це – загальні питання. Мені хотілося б дізнатися в духа те, що знаю лише я.

Поглядом переможця я зміряв учасників сьогоднішнього сеансу, які дивилися на мене не вельми приязно. Проте розпорядниця сьогоднішнього таїнства сприйняла кинутий мною виклик із гордо піднятою головою.

– Ну що ж, спробуйте. Тільки заспокойтесь і замкніть коло.

Я прислухався до поради кураторки й поклав руку на стіл.

– Шановні вищі сили! – з іронією почав я, та згадавши, що ми викликали начебто дух мого батька, миттєво виправився: – Шановний духу, як було сказано, батько мій уже на тому світі, і якщо ти справді його втілення чи якась інша пов’язана з ним субстанція, – будь ласка, дай мені відповідь: на якому кладовищі знайшло спокій його тіло?

Не потрібно було бути великим психологом, аби передбачити реакцію присутніх на моє запитання – вони виявилися обеззброєними.

«Ну що, панове чаклуни, віщуни та шарлатани, як вам мій іспит? Ця інформація фігурує в моїй пам’яті під грифом «цілком таємно», і ніхто, жодна інша особа в цій країні не володіє нею, навіть рідна мати!» У кімнаті, наповненій запахом плавленого воску й ароматизованих паличок, залягла тиша.

Я не міг натішитися, дивлячись на обличчя своїх опонентів, що зазнали поразки. Юнак із Канівлоцьким витріщилися так, наче я мав на руках роял-флеш, яким вибив їхній непереможний стрит-флеш. Пані в капелюшку на деякий час оніміла, переставши промовляти свої мантри. Її чоловік розгублено крутив головою, обводячи поглядом присутніх, і лишень Альберт скидався на незворушну скелю. Утім Ельза Олександрівна не піддалася паніці й вирішила продовжити сеанс.

– Духу, ми всі просимо тебе дати відповідь. Скажи нам, де спочило твоє тіло?

Почет розпорядниці прийняв гру, й усі повернулися до виконання своїх ролей, хоча одного погляду було досить, аби зрозуміти, що їхній дотеперішній ентузіазм вичерпався.

– Щойно ти був із нами, духу. Дай нам останню відповідь, і ми відпустимо тебе…

Раптом якась невідома сила загасила свічку на столі. Сполошений цим явищем, Канівлоцький вигукнув «стоп!» і зірвався на ноги, чим сплюндрував мій тріумф. Поглядом, готовим знищити все живе, я стріляв то в Канівлоцького, то в білявого нащадка. Однак невдоволення ситуацією виказав не тільки я. Ельза Олександрівна різко прибрала зі столу руки і схопилася за скроні, не забувши приправити обличчя гримасою болю. За секунду її кінцівки викрутило, а тоді якась невидима сила підняла її з місця і вихором винесла з кімнати.

Вистава закінчилася, панове, дякую за увагу!

Ми з Альбертом знайшли непритомну Ельзу Олександрівну на підлозі в передпокої. Її тіло не подавало жодних ознак життя, здавалося, вона навіть не дихала. Сімейство аристократів узялося приводити її до тями. Благо, вона лише зомліла, і склянка води, принесена з кухні білявим молодиком, оживила хазяйку, хоча вигляд вона мала кепський.

Споглядаючи результат власної ініціативи, я притулився до стіни, розчавлений тягарем провини. Вибачення, що я міг би висловити Ельзі Олександрівні та її соратникам, були б єдиним шляхом до моєї реабілітації. Поки я міркував над миротворчою декларацією, пані в капелюшку зібрала свій чоловічий виводок і рушила до дверей, гукнувши з порога:

– На все добре! Одужуй.

Не дочекавшись відповіді, сім’я покинула квартиру. Канівлоцький вибіг услід, залишивши мене з хазяйкою та її товаришем. Коли двері за ним зачинились, Ельза Олександрівна кинулася в обійми Альберта. Її плечі здригалися від плачу. Я запропонував допомогу, та чоловік жестом руки попросив дати їм спокій. Моє сухе «вибачте» розчинилось у сльозах ворожки.

Лампочки, укручені мною в під’їзді, сьогодні не додавали радості, і я підіймався сходами з низько опущеною головою. Відчуття перемоги повністю затьмарив напад, що стався в Ельзи Олександрівни. Ще більше дошкуляв факт, що я використав ім’я батька в цій ганебній грі, результати якої були відомі заздалегідь. Азарт недосвідченого підлітка став предметом для детального самоаналізу: оступився, мов дитя, загравшись іграшками, хоча бавитися цією таємницею не мав жодного права.

Урешті, після емоційно насиченого вечора, я впав на диван, знищений власною самокритикою.

Попри шалену втому, заснути не вдавалося. Спокій викрадали спогади про батька та його мужній вчинок. Збентежений погляд блукав кімнатою, аж поки не наштовхнувся на коробку з-під зефіру, знайдену в гробівцю Ісаєвих. Вона змусила мене підвестися з дивана. Покрутивши її в руках, я дістав лист. Очі вкотре побігли рядками, написаними незнайомою жінкою кілька десятиліть тому, й після прочитаного виникло відчуття дежавю.

Щось не давало мені спокою. Інтуїція була насторожі.

Тримаючи зжовклий папір, я намагався збагнути, що посіяло мою тривогу. Я шукав причину. Думка не відпускала мене… Не відпускала. Раптом я зрозумів, у чому справа, і кинувся до столу, відкриваючи одну за одною шухляди. Я знав, що шукаю. У переважній більшості моїх пошукових операцій я не відав, що мене чекало, і знахідки зазвичай ставали несподіванками, але не цього разу. Пошуки дали результат, і лист з італійської Венеції, куди батько поїхав на роботу, нарешті опинився в моїх руках. Його останні слова, останні настанови, адресовані мені…

Узятися за читання завадив гуркіт вхідних дверей, що сповістив про повернення Ельзи Олександрівни. Відклавши лист, я вийшов у коридор. Хазяйка сиділа на табуретці.

– Із вами все гаразд?

Жінка підвела заплакані очі, і я одразу зрозумів, що маю робити.

– Вибачте, будь ласка, – слова каяття, що злетіли з уст, дісталися до її серця, і вона глянула на мене спокійним, доброзичливим позирком.

– Зваріть кави, Андрію.

Її лагідний голос спонукав мене негайно виконати прохання, і поки я готував наш улюблений напій, Ельза Олександрівна чепурилася у ванній кімнаті. Коли вона з’явилася на кухні, її обличчя випромінювало абсолютний спокій, притаманний людям, які змирилися з неминучими життєвими обставинами.

– Як ви себе почуваєте? – запитав я якомога приязніше. Не хотілося, щоб жінка, яка через мене зазнала поразки, знову непокоїлася.

– Уже краще.

– Ви не ображаєтеся на мене?

Слова були щирими. Я направду картав себе за поведінку на спіритичному сеансі, та Ельза Олександрівна лише знизала плечима і, поправивши зачіску, перевела розмову на інше.