Текст книги "Листи з того світу"

Автор книги: Сергій Бут

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

5

Наступного ранку далися взнаки всі мінуси проживання в центральній частині міста. Вуличний шум удерся до кімнати разом із сонячним промінням, піднявши мене з постелі. Проте в цьому фальстарті був і свій плюс: уперше за кілька останніх днів вдалося повноцінно поснідати.

Ельза Олександрівна зі спальні не виходила. Намагаючись уберегти її сон, я швидко зібрався і вибіг на вулицю. Галицька площа проковтнула мене, як сотні інших людей, які перетинали її з вулиці Франка в напрямку центру. Я з головою пірнув у людський вир, але топитися в ньому не збирався. Бо мав розроблений уночі план дій, що сьогодні повинен був утілитись у життя.

Для початку я звернув на Валову, аби дістатися нею площі Ринок. Колись у павутинні вузеньких вуличок, переплетених між собою довкола площі, я натрапив на вивіску, що інформувала про послуги ворожки. Це залишилося б у закапелках пам’яті, якби не опудало ворони, закріплене над вивіскою. Здавалося, що то птах утримує табличку, а не навпаки.

Ще вночі я думав дізнатися значення візерунка, залишеного кавовою гущею на стінках чашки, в Ельзи Олександрівни, та, згадавши її реакцію, вирішив зайво не турбувати хазяйку. Сподіватися, що ця людина скаже правду, підстав не було. Хвилювало інше: що то за правда? Відповідь на своє запитання я мав намір отримати за кілька хвилин.

Львівські дворики – своєрідні в’язниці.

У більшості випадків до них потрапляють через єдиний вхід й одразу опиняються в полоні стін, що оточують невеличку територію по периметру. Зайдам вони не залишають вибору: або в під’їзд, або назад. Ось і я стояв у одній із таких резервацій на Староєврейській вулиці й дивився на опудало ворони. Довколишні будинки стриміли суцільним частоколом, а голубенький квадратик неба, обкреслений дахами будинків, спокійнісінько висів над моєю головою і здавався цілком нерухомим. Я вступив у під’їзд і швидко зійшов на другий поверх.

Двері відчинила жінка з парою пер, устромлених навхрест у клубок сивого волосся. Із вигляду було їй близько сімдесяти. Про поважний вік свідчило пооране глибокими зморшками чоло й зіжмакана веснянкувата шкіра. Бадьорістю сяяли хіба очі, випромінюючи мудрість прожитих літ. Одяг на ворожці був хатній: байкова сорочка та лляні штани, що підкреслювали стрункість її, певно, гарних замолоду ніг. У такому вигляді вона походила на індіанського вождя.

– Доброго дня. Я побачив вивіску на вашому балконі. Хотів із вами порадитися в одній делікатній справі.

Трохи подумавши, вона впустила ранішнього гостя в помешкання.

– Справа в тому, що один мій друг скористався послугами вашої колеги і йому наворожили щось незрозуміле.

– Що саме? – То були перші її слова. – І не варто обманювати. Вам це не личить.

У мене з’явився намір опротестувати її закид. Та поки я думав над апеляцією, жінка завела мене у велику кімнату, вікна якої наглухо закривали штори. Тьмяне світло компенсували кілька палаючих свічок. Коли зір адаптувався до тутешнього посвіту, я розгледів круглий стіл у центрі кімнати і з десяток тотемів на стінах. Найбільше уваги привертала голова якогось ідола, установлена на високій колоні. У кутку, де стояв старенький сервант, щось ворухнулось і підскочило. Я помітив клітку з чорним пташеням, яке сиділо, не подаючи жодного звуку. Потому я взявся нишпорити поглядом по закутках у пошуках додаткових атрибутів чаклунства. До них, без сумніву, належала книга у шкіряній обкладинці, що лежала на столі. Тверезе мислення капітулювало перед бурхливою уявою, у якій зринули обряди і священні ритуали, що могли проводитися тут опівночі. Питання ворожки повернуло мене до реальності.

– Ви не сказали, що спонукало вас збрехати.

Її слова були влучними, мов снайперська куля. Вони не залишали простору для маневру, тож я вирішив зізнатися.

– Справа в тому, що мені поворожили, але не сказали результату.

– У кого ви були?

І знову – у ціль. Цього разу я по-справжньому завагався: видавати Ельзу Олександрівну не входило в мої плани та й повторно брехати не хотілося.

– Я не знаю прізвища цієї людини, але… Але її звати Ельза Олександрівна.

Ворожка не зводила з мене очей.

– Ельза?

– Так.

– І що ви хочете від мене? Вона знавець своєї справи.

Я дістав із кишені мобільний і продемонстрував ворожці фотографію слідів, залишених кавовою гущею.

– Не знаю, чи вам добре видно…

Ворожка різко обірвала мене на півслові.

– Вік торкнувся моєї зовнішності, але не зачепив очей.

– Пробачте, – відповів я, ковтнувши слину.

Їй знадобилося кілька хвилин на вивчення зображення, затим вона винесла вердикт:

– Я бачу тут людей.

– Людей? – не приховуючи здивування, перепитав я.

– Так. Ось ці патьоки звужуються і сходяться в одній точці – це голова. Ось тут те саме і тут.

Мізинець пересувався екраном телефону, синхронізуючи свій маршрут із голосом ворожки. Завдяки її підказкам, я також почав розпізнавати в кавовій гущі людиноподібні силуети.

– І що це означає? – вирвалось у мене.

Жінка підвела погляд.

– Ви справді хочете знати?

Тембр її голосу задзвенів грізними нотами. Мою впевненість, що зранку могла дати відсіч будь-яким несподіваним новинам, кудись звіяло. Чи то слова ворожки, чи якась таємнича аура цього приміщення ввели мене у стан глибокої прострації. Інстинкт самозбереження наказував забиратися звідси, однак…

Я не пішов. Життя дано людині не для того, щоб утікати від своїх фобій. Боротьба із самим собою – ось формула успіху особистості, і я не збирався відступати.

– Так, хочу, – відповів я твердо, дивлячись ворожці просто у вічі.

Жінка глянула на мене так, наче я щойно звернув гори. Здається, маленьку перемогу над собою я все-таки здобув.

– Добре, що ви такий твердий у своїх намірах. Це робить чоловіка чоловіком.

Вона схилилася до мене, й у вусі зазвучав її шепіт:

– Ворожіння, синку, – це не гра. Що кава чи карта показала – те треба прийняти з повагою та серйозністю. Лишень так можна оминути біду. Знаки віщують тобі небезпеку, але не бійся. Мужність і розум допоможуть тобі. Не втікай, не озирайся та будь насторожі. Слухайся свого серця і не давай страхові розповзатися твоїми жилами.

Її слова затьмарили розум. Замість голосу провидиці в моїх вухах забринів пташиний клекіт. Свічки так нагріли повітря, що стіни почали спливати, мов віск. Щелепа ідола посунулася долу, готуючись будь-якої миті проковтнути мене. В усьому, що мене оточувало, я вбачав небезпеку. Це – пастка.

Урешті ворожка склала руки на грудях, даючи мені знак, що розмову завершено.

– Це все.

Жінка рішуче підвелася, не залишаючи мені іншого вибору, як покірно слідувати за нею. Мій візит скінчився. І, як виявилося згодом, слова ворожки «це все» стосувалися тільки її. Для мене ж усе тільки починалося.

Відкритий простір вирвав мене з полону чар ворожки. Я присів на лавку й задер голову. Купчасті хмари грайливо вимальовували на голубому полотні візерунки тварин, рослин, інші абстракції, у яких можна було угледіти що завгодно. Вітер швидко трансформував їх у різноманітні зображення.

Ось кілька хмарових пір’їн збилися в купу, утворивши подобу динозавра, пролетіли незначну відстань і переінакшилися, перекинувшись на якесь фантастичне звірятко. А ось хмаровиння сформувало щось дуже схоже на глечик, щоправда, без ручки, але з чітким вузьким горлом. Вітряні потоки знову і знову розтягали в різні боки небесні натюрморти, створюючи нові, більш дивовижні.

Спостерігання за хмарами поступово вгамувало мою уяву, і я ніби заспокоївся. Підійшли дві панянки і попросили дозволу сісти поруч, тож я ввічливо відсунувся на край лавки, звільнивши для них місце. У спину дмухнув легенький вітерець, змусивши мене озирнутися. Позаду нічого надзвичайного не було – ранкова метушня людей, які вічно кудись квапляться. Та щось не давало мені спокою. Відчуття тривоги блукало в межах моєї свідомості. Мені закортілось поговорити з мудрим Яшею.

«Вернісаж» тріщав від надміру туристів, мов переспілий кавун. Група літніх людей товклася біля ятки із вишиванками, активно обговорюючи вишуканість українського національного строю. Насилу протиснувшись, я рушив до прилавка свого підстаркуватого товариша. Він звично сидів на рибацькому кріслі з газетою в руках.

– Доброго ранку!

Яша розійшовся в усмішці і, відклавши газету, простягнув мені руку.

– Доброго ранку, мій юний друже. Як вам сьогоднішня погода?

– Спекотна, – відповів я, потискаючи його долоню, а тоді спитав те, що радий чути будь-який крамар: – Як клієнти?

– Клієнти – як молоко на вогні, треба пильнувати, щоб не збігли, ну тобто не втекли, – уточнив він, лукаво примруживши око. – А як ваша наука?

– Наука теж, як молоко, – може скиснути, якщо про неї забути.

Моя відповідь, до пари Яшиній, нас розвеселила.

– Ладний у вас гумор! – сказав він, наливаючи з термоса чаю. Ним він часто пригощав мене під час наших бесід.

– Сьогодні – зелений. Забув, куди подів чорний. Старість.

– То пусте, не переймайтеся. Знаєте, а я знайшов нову квартиру і вже навіть ночував там.

– Справді?

– Так.

– Ну, Андрію, вітаю! І заздрю вашій спритності.

– То, найпевніше, випадковість, але що сталося – те сталося. Знаєте, моя нова хазяйка – ворожка. Ви вірите в магію?

Яша схилив голову і неквапом сьорбнув чаю. Справжній єврей, перш ніж дати відповідь, подумає як слід. Мій співрозмовник був чистокровним євреєм.

– Я вірю лише в Бога, але якщо є Бог, то мусить бути і диявол. А коли так, то є протилежні шляхи і люди, які ними ходять.

– Якщо вірити пророцтву, то мене чекає справжня небезпека, – виловив я з пам’яті слова ворожки.

Обличчям торговця майнула тінь тривоги.

– Із вами все гаразд? – спитав я.

– Андрійку, то недобре.

– Та годі вам! Ви ж доросла людина і чудово розумієте, що це несерйозно. Усі страхи народжуються в наших головах.

Останню репліку я підкріпив відповідним жестом, відчуваючи, що співрозмовник не розділяє моїх переконань.

– Несерйозно, коли дівчата ворожать на Івана Купала, – неспішно відповів гендляр.

– Щось ви заблизько до серця те взяли.

– Мені, старому, нічого переживати – життя прожите, а вам, молодому, треба бути обачним із такими речами.

– Ну досить!

Моє прохання прозвучало тривіально – крити було нічим. Над нами нависло хитке мовчання, яке ніхто не зважився порушити. Кожен думав і стояв на своєму, і хтозна, скільки це тривало б, якби Яшу не погукав якийсь огрядний чоловік у кашкеті.

– Андрійку, прошу, подивіться за товаром. Я швидко.

Яша з товаришем розчинилися в людському натовпі, а я залишився пильнувати його крам.

Нудьгувати мені не довелося. Відповідальність, покладена на мене, змусила ретельно стежити за прилавком і ймовірними покупцями. З останніх я виділив двох молодиків, які крутилися біля яток із антикваріатом. Своєю поведінкою вони нагадували Гримчака, тож подумки я зарахував їх до касти шукачів скарбів. Причаливши до нашого рундука, вони заходились оглядати товар, і щойно виявили бажання взяти щось до рук, як я категорично заборонив їм це робити. Невдоволені таким прийомом, вони мовчки подрейфували до сусідніх яток. Про всяк випадок я тримав їх у полі зору, аж поки в кишені не зазвучала мелодія «Ми – хлопці з Бандерштадту» «Братів Гадюкіних». Телефонував Петро, повідомив, що на завтра призначили черговий залік. Не встиг я сховати телефон, як він знову озвався – «мама». Я із хвилюванням підніс мобільний до вуха.

– Привіт, Андрію.

– Привіт.

Ми вже давно не віталися з притаманною близьким людям зичливістю. За час розлуки наші розмови почали нагадувати швидше дипломатичні перемовини за заздалегідь затвердженим протоколом, ніж діалоги матері та сина. Свої відповіді я намагався розбавляти словами, що не давали однозначності, як-от: «можливо», «напевно», «сподіваюся», «гаразд» – робив усе, щоб уберегти інформацію, яка могла надщербити її й без того скалічене здоров’я.

– Як ти? – спитала мама.

– Нормально, вчуся, – відповів я.

– Як квартира? Живеш там само?

Материнські почуття, як завжди, розпалили в ній інтерес до мого приватного життя, а я вже звично намагався формулювати виключно позитивні відповіді. Щоб не сталося, я не висловлював жодних нарікань на життя: завжди мав, де жити, що їсти, постійно був при грошах. Останні я справді мав, але всі мої заощадження були строго лімітовані і призначалися насамперед для неї.

Ось так і зараз, упевнено та життєрадісно я переконував рідну матір в безтурботності свого життя.

– Усе гаразд, не переживай. Краще скажи, коли тобі гроші передати?

– Поки не потрібно.

Кілька секунд ми слухали дихання одне одного, а тоді вона спитала:

– Як батько?

Це було найгостріше питання в наших скупих діалогах. Я ще й досі не виробив у собі здатності відповідати на нього холоднокровно.

– Із ним усе гаразд, знову пішов у плавання. Уже давно не телефонував. А в мене є новина – я знайшов нову роботу.

– Справді? Яку?

– Офіціантом у ресторані.

– А як навчання?

– Попереду канікули, тож я впораюся. Як ти себе почуваєш?

Це питання переслідувало дві мети: дізнатися стан маминого здоров’я та вивести її інтерес до батька за фарватер нашої розмови.

– Нападів немає, перебуваю під постійним наглядом лікаря.

Чи не вперше з часів нашої розлуки й усіх пережитих мамою операцій її голос звучав енергійно та весело. Очевидно, вона одужувала.

– Усе правильно. Бережи себе.

– Намагаюся. І ти себе бережи, синочку, і батькові перекажи: нехай себе береже.

– Передам.

Останнє слово я промовив із клубком у горлі, бо нічого передавати йому не збирався. Розмова зайшла у глухий кут, виходом із якого було завершення діалогу.

– Добре, матусю, маю бігти. До зв’язку!

– Гаразд. Цілую тебе.

– І я тебе.

Я заплющив очі й зітхнув. Дамоклів меч, занесений долею над нашою сім’єю, було відведено. Проте фальшиві обіцянки, дані рідній матері, посіяли в мені смуток. Кожне слово брехні отруювало моє серце. Єдиним антидотом були слова батька: усе розповісти мамі за умов її повного одужання.

Не встиг я сховати телефон у кишеню, як ніби з-під землі виріс Яша.

– Ну що, був хтось?

– На жаль, нікого, – відповів я, намагаючись приховати хвилювання.

– Невтішна новина. Проте в мене для вас є хороша звістка: Рая повернулася з відпустки. Щойно телефонувала.

Яша не помилився, новина й справді була для мене радісною.

Справа знайденого листа могла зрушитися з місця.

– Справді? І ви сказали про мене?

– Хіба я міг про вас забути, Андрію?

Слова вдячності не відразу спали мені на думку, але Яша й без того все зрозумів. Я записав у телефоні номер Раї і вислухав рекомендації мудрого наставника щодо майбутнього візиту до відділу РАЦСу. Розмова підійшла до завершення.

– Мені вже час.

– Будьте обережні, Андрію, – пильно дивлячись мені в очі, порекомендував крамар.

– Намагатимусь.

Ми розпрощалися.

Я пішов у львівські дворики полювати на предмети старовини.

6

Екзаменаційна сесія взяла мене в заручники майже на два тижні. Увесь час доводилося просиджувати в бібліотеці чи університеті за читанням конспектів і книжок. У цей період додому я повертався зазвичай дуже пізно, їв мало, а спав іще менше. Проте праця не миналася намарно – залікова успішно наповнювалася новими автографами викладачів, а кількість складених іспитів активно скорочувалася. Перед останнім із них мені зателефонували з «Мак-Дональдсу» і запросили на співбесіду. Це випробування також необхідно було пройти на відмінно, адже попереду канікули – найкращий для приробітку час.

У день «ікс» мені з самого ранку надзвичайно щастило. Попри хронічне недосипання кількох останніх днів, я прокинувся на півгодини раніше за будильник і, збадьорений кавою, вирушив до універу. Іспит я склав без жодних проблем і, окрилений успіхом, помчав на співбесіду.

Кабінет головного спеціаліста з персоналу виявився типовою кімнатою, заставленою стелажами з канцелярським приладдям і оргтехнікою. Переключивши увагу з інтер’єру на службовця, я відразу задивився на найвиразнішу рису його обличчя: густі брови. Вони синхронно підстрибували вгору, щойно він промовляв слово «ви». А мої очі насолоджувалися цими «батутними стрибками».

– Отже, ви… – брови вгору.

– А де ви?.. – брови вгору.

– Коли ви?.. – брови вгору.

Бров’яна акробатика спершу тішила мене, та доволі швидко втомила своїм безглуздим ритмом. Мабуть, це був тест для тих, хто мріяв стати багнетом фастфуду, і, схоже, цей тест я успішно пройшов. Питання не вимагали поглиблених знань, щоб дати на них правильні відповіді: у мене вони виходили чіткими й лаконічними. Неабияку роль відігравав досвід роботи офіціантом, отриманий іще на першому курсі, і, здається, це остаточно схилило шальки терезів на мою користь.

Олег Андрійович підвівся з місця і привітав мене із зарахуванням до команди професіоналів, а також дав кілька корисних порад. Усі настанови кадровика я слухав із фірмовою усмішкою працівника «Мак-Дональдсу», так, наче вже стояв на касі й приймав замовлення. Насамкінець він побажав мені удачі, і я, подякувавши, подався з кабінету. Попереду чекав не вельми приємний медичний огляд у лікарні, але це мене не лякало.

Початок дня видався напрочуд вдалим, і за інерцією я попрямував до центрального РАЦСу, попередньо сповістивши Раїсу Павлівну про свій прихід.

Коли я увійшов до кабінету, родичка Яші наводила лад на захаращеному папками столі. За канцелярськими теками, що обмурували жінку з усіх боків, виднілася лише голова, але й та схилялася над купою паперів. Скрип дверей змусив її відірватися і звернути на мене увагу.

– Доброго дня. Я…

– Чую, чую, чую. Ваш твердий голос із жодним іншим не сплутаєш. Проходьте, сідайте.

Я примостився на стільці, розмірковуючи над особливостями власного голосу, але Раїса Павлівна обірвала мою думку розповіддю про післявідпусткову депресію.

– Уявляєте мій стан, коли я все це побачила? – жінка здійняла руки, демонструючи розпач. – Напарниця повинна була займатися моїми справами, але захворіла. Ось тепер мені доведеться розбирати все, що накопичилося за ці тижні. Це жах!

– Може, я зможу чимось допомогти? – зреагував я на бідкання жінки.

Вона зацікавлено глянула на мене, певно, оцінюючи мої шанси, але зразу ж передумала.

– Ні-ні, це жіноча робота. Якщо не важко, то поскладайте папки зі столу он туди, під стіну.

Звільняючи робоче місце від зайвих паперів, я коротко описав працівниці юстиції своє бачення справи і подав їй блокнот, де були занотовані дати життя і смерті діток Ісаєвих. Натомість вона запропонувала більш зручний алгоритм вирішення цієї проблеми.

– Навіть уявити не можу, скільки часу знадобилося б, якби довелося шукати ці дані в паперах, – іронічно мовила Раїса Павлівна, цокаючи нігтями по клавіатурі.

Декілька секунд програма виконувала пошук, про завершення якого сповістили очі жінки, що перетворилися на вузенькі щілинки, роздивляючись результат у моніторі комп’ютера.

– Ну от, Дарину знайшли.

Раптом в історичній темряві зажевріла надія. Ймовірність дізнатися правду зростала в мене на очах і, не витримавши, я зазирнув у монітор. На жаль, нічого нового для себе там не побачив. Дати народження та смерті Дарини чітко співпадали з даними із блокнота, те саме прізвище і… все. Приховати розпач не вдалося.

– Щось не так? – перепитала Раїса Павлівна.

– Вибачте, але тут – жодної нової інформації. Навіть про батьків нічого не зазначено.

– Ви поспішаєте з висновками. Давайте ще глянемо дані Ореста.

Жінка вправно набрала у стрічці пошуку іншу дату, однак ця спроба виявилася ще більш нікчемною – жодного результату. Інформація про хлопчика була відсутня. Я опустив голову.

– Стосовно Ореста маю таку версію: оскільки немовля померло наступного дня після народження, то, найімовірніше, документація на нього взагалі не видавалася.

– Тобто? – чекав я тлумачення.

– Якщо діти народжуються мертвими чи помирають упродовж доби, то в лікарні виписується довідка, свідоцтво про народження не виготовляється, тому й записів у нас – жодних.

– А з Дариною? Вона ж прожила більше.

Раїса Павлівна закрила програму і повернулася до мене.

– У базу даних заносять лише дати і прізвища померлих. Уся додаткова інформація зберігається в реєстраційних журналах, що знаходяться в архіві відділення, де видавалося свідоцтво. У даному випадку – Шевченківський РАЦС.

Небога Яші таки обнадіяла.

– Бачу по очах, що ви вже готові туди бігти, однак вимушена засмутити: я не маю там близьких знайомих, тож мусите самі давати раду.

Новина була невтішна, але не настільки, щоб засмутити мене, – шанс реставрувати всю історію з’явився.

Після відвідин РАЦСу мій шлях лежав до вулиці Вітвера.

Петро Петрович зустрів мене без надмірної радості. По-перше, я досі не забрав усіх речей, а по-друге, він не мав нового квартиранта.

– Ну що, нова хазяйка тебе ще не вигнала? – пробурмотів він.

– Та ні.

– То йди забирай свої клунки, – холодно сказав чоловік, перераховуючи повернутий мною борг.

Я мовчки пройшов у колишню оселю і почав складати речі у дві величезні «ашанівські» торби, отримані колись як бонус за подвійну зміну в гіпермаркеті.

Процедура забрала в мене не більше двадцяти хвилин. Закінчивши, я ще раз обвів поглядом кімнату. Під стіною самотньо стояв старенький ризький велосипед. Я вирішив його перевезти в останню чергу: потрібно було дати час Ельзі Олександрівні звикнутися з моїми знахідками. Більше тут робити нічого. Я вийшов до коридору і пообіцяв Петру Петровичу забрати велосипед за декілька днів. Ми розпрощалися без люб’язностей, розбавивши цей процес сухими «до зустрічі».

Під вечір на горизонті з’явилися ескадрони грозових хмар, що готувалися атакувати Львів шквальним вогнем із дощу та граду будь-якої миті. Я поспішав до нового місця дислокації. На підході до Галицької площі таки втрапив під грозовий обстріл небесної артилерії. Дощ із градом сікли моє обличчя влучними пострілами, не залишаючи на ньому сухого місця. Вода, що стрімкими потоками збігала до каналізаційних отворів, набиралась у взуття, а вітер своїм напором мало не збивав із ніг, і все це під акомпанемент приголомшливого гуркоту грому та світлового шоу у виконанні криволінійних блискавиць. До під’їзду я мчав, навіть не намагаючись шукати сухих острівців, – ноги однак намокли. Зігрівався думкою про те, що зараз буду в теплій і затишній кімнаті з чашкою гарячої кави.

Я вскочив у під’їзд і швидко піднявся на третій поверх, залишаючи на дерев’яних сходах мокрі сліди від кросівок. До втілення мого бажання залишалися лічені секунди, та перевернута шістка на дверях квартири Ельзи Олександрівни вщент розбила сподівання на сухий одяг і гарячу каву. Першого ж дня ми з хазяйкою домовилися, що вона перевертатиме металеву шістку на дев’ятку, коли в неї будуть відвідувачі, таким чином сповіщаючи мене про свою зайнятість. І ось, стікаючи водою, я стояв і розчаровано дивився на дев’ятку, що забороняла мені доступ до квартири. Виходу не було – угода укладена, і порушувати її я не збирався. Доведеться зачекати. Я вирішив піднятись із сумками поверхом вище, аби чути, коли відчиняться двері й Ельза Олександрівна випровадить свого чергового клієнта.

Стіни між третім і четвертим поверхами, як і скрізь у під’їзді, були обдерті й потребували бодай косметичного ремонту. Стеля від вологи подекуди вкрилася зеленкуватою пліснявою, що мала своєрідний запах. Іще трохи, і я сам міг узятися схожим грибком. Унизу гримнули двері, і я почув, як хтось почав повільно підійматися. Очі сфокусувалися на сходах, аби бачити гостя, якого, як і мене, негода, мабуть, передчасно загнала додому.

То була старенька бабця. Сходи давались їй, мов гірська вершина: повільно і з великими зусиллями. До того ж, підйом ускладнювався вкрай напханою продуктами сіткою. Я швидко збіг до старенької.

– Доброго дня, давайте я вам поможу.

– Ой, дякую, – захекано відповіла бабця.

– Вам на який поверх?

– На четвертий, сину.

Я схопив сумку і швидко виніс її поверхом вище, затим повернувся на майданчик, де підпирали стіну мої сумки. Бабця зупинилася перевести подих. Кілька секунд оглядала мене й мої пакунки і, віддихавшись, спитала:

– Ти до кого, синку, із такими торбами?

– Я кімнату винайняв у шостій квартирі, – відповів я.

– В Ельзочки?

– Саме так. В Ельзи Олександрівни.

– А чого ж ти тут стоїш?

Брехати не входило в мої плани, тож я відповів коротко:

– Чекаю.

Бабця прискіпливо оцінила мій одяг.

– Ось такий мокрий? Ану бери свої тлумаки і ходи до нас із дідом. Чаю вип’ємо, зігріємося.

Стояти в мокрому одязі невідомо скільки бажання не було, тому я скористався люб’язним запрошенням сусідки і рушив за нею на четвертий поверх.

Баба Наталка мешкала з чоловіком у двокімнатній квартирі з 1975 року. Їхній єдиний син жив у Житомирі, де викладав у військовому інституті. Відвідував батьків він украй рідко, тому старенькі самі давали собі раду. Дід, як називала свого чоловіка баба Наталка, мав проблеми зі слухом і, коли ми увійшли, він сидів перед телевізором у підключених до нього навушниках. Вигляд мав кумедний: великі навушники обхоплювали гладку, як макогін, голову, а круглі окуляри в грубій оправі зсунулися на ніс. Старенький був схожий на пілота-винищувача, а не на пенсіонера, шанувальника телебачення.

– Діду, глянь-но, хлопчина до нас зайшов. В Ельзочки живе! – крикнула баба Наталка, простуючи в кімнату, де сидів її чоловік, але тому навіть на думку не спало подивитися в мій бік.

Натомість було добре видно, як він активно вовтузиться в кріслі, тримаючи щось у руках. Я зробив кілька кроків до вітальні і мало не вибухнув сміхом: старий рубався в плейстейшн! Здуріти можна! Оце так геймер!

Баба Наталка, помітивши моє здивування, мовила безнадійно:

– Не звертай увагу. Дідо на старості літ із глузду з’їхав. Онук після канікул лишив того електронного дідька, а мій дурень – глухий, то тепер іще й сліпим стане.

Дід, ніби відчувши, що йдеться про нього, повернувся до нас.

– Я все чую, – сказав він. – Приєднуйтесь, юначе! – І з усмішкою запропонував мені сет.

Я ввічливо відмовився від пропозиції, але разом із тим лайкнув великим пальцем, виказавши підтримку старому. Він усміхнувся і поринув у віртуальний світ. Я ж подався на кухню за бабою Наталкою.

Жінка взялася опікуватися мною: дала чистого рушника, налила теплого чаю і зайшлася з розповідями про своє життя. Ми з годину побалакали, а після другої чашки я спустився поверхом нижче і собі на радість побачив, що шістка на дверях повернулася у звичне положення, – гостини в нової знайомої скінчилися.

Ельза Олександрівна зустріла мене легкою усмішкою. Такий розвиток подій мене абсолютно влаштовував, і я, помившись і повечерявши, пішов у свою кімнату відпочивати, адже найближчим часом мене чекала безліч справ.

Медичні й інші довідки коштували нервів і часу.

Найбільше клопотів завдала поліклініка. Терапевти, дерматологи, венерологи, медсестри й інша лікарняна челядь, хоч і відрізнялася за статевими та фаховими ознаками, однак мала одну спільну рису – кишеню. Закралася думка: чи вартує нова робота таких витрат? Та відступати було не в моїх правилах. Тож, зібравши в кулак усю волю, я понад тиждень бігав від одного лікаря до іншого й урешті-решт отримав роботу в «Мак-Дональдсі».

Перший робочий день допоміг засвоїти дві прості істини фастфудівської філософії: «працювати в цьому закладі харчування доволі престижно» і «співробітник «Мак-Дональдсу», як універсальний солдат, повинен уміти все». Якщо з першим твердженням я категорично не погоджувався, то у справедливості другого досить швидко переконався на власному досвіді. Менеджер Марина пояснила, що я зарахований до команди «кру». На професійному жаргоні це означало «новачок» і давало мені право мити підлоги, чистити туалети й виносити сміття. Цим я займався до полудня під пильним наглядом Марини.

Після обіду мене відправили ближче до кухні, де інструктор Саша пояснив принципи смаження славнозвісної картоплі фрі.

– Перше: температура олії у фритюрниці. Сто шістдесят вісім градусів. Запам’ятав?

Я тупо кивнув.

– Друге: час. Час смаження картоплі – три хвилини. Рівно три хвилини. Запам’ятав?

Я знову кивнув.

– Сира картопля може лежати не більше тридцяти хвилин, смажена – п’ять.

– А якщо більше пролежить?

– Не пролежить. Наша картопля фрі – найкраща. Так, слухай далі…

І Саша своїми теревенями повів мене в кулінарний танок під музику з рецептів фірмових страв «Мак-Дональдсу». За годину всі ці чизбургери, гамбургери, фішроли і чикенроли крутилися центрифугою в моїй голові. Думки рикошетом відбивалися від термінів «картопля фрі», «чизлаваш», «макфлурі» й відмовлялися шикуватися в будь-який логічний ряд, дезорієнтувавши мене в цих кулінарних джунглях. Я присів, даючи своєму розпеченому мозку охолонути. Саша сприйняв це з розумінням.

– Усе? Втонув? Ну, у принципі, ти й без того довго протримався, як для новачка. Гаразд, на сьогодні досить. Іди домий підлогу й винеси сміття. Завтра продовжимо.

Я з радістю взявся за відро і швабру. Сьогодні мене ніхто більше не чіпав. Тільки час від часу співчутливі погляди колег промовляли: «А ти думав, тут гроші задарма платять?»

Додому я повертався пішки. Запхатися в переповнену маршрутку в моєму стані було рівнозначно самогубству, тому я, зібравши сили, повільно рушив у напрямку центру. Подекуди на шляху траплялися вільні лавочки, тоді я зупинявся, даючи ногам відпочити, а душі – насолодитися вечірньою тишею. Мрія якнайшвидше дістатися дому, прийняти душ і лягти на диван, щоб набратися сил на завтрашній робочий день, невпинно зростала. На жаль, здійснитись цим планам судилося не так швидко.

Дошкандибавши до будинку й уже стоячи перед дверима квартири, я з’ясував, що ключів у кишенях джинсів немає. Не було їх ні в куртці, ні в невеличкій сумочці.

Ще більшим розчаруванням стала відсутність удома Ельзи Олександрівни. Я постукав, потім приклав вухо до дверей, сподіваючись почути кроки хазяйки, та жоден звук так і не сколихнув моїх барабанних перетинок. Розчарування уникнути не вдалося. Ось так, за півкроку до мети, через непереборні обставини, людина може опустити руки, а повторне сходження, як відомо, потребуватиме ще більших зусиль і затрат. Вимучений роботою, спітнілий, голодний і злий, я стояв і дивився на зачинені двері квартири номер шість і відчував, як відчай підкошує мої ноги, свинцевим тягарем тягне на дно.

Зненацька виникла ідея піднятися поверхом вище і сусідським балконом спуститися до спальні Ельзи Олександрівни, потрапивши таким чином до помешкання. Зібравши останню дрібку сил, я вийшов на четвертий поверх і зупинився перед дверима квартири номер вісім. На два глухі удари по дерев’яному одвірку ніхто не відреагував. Наступні були більш упевнені й гучні.

– Ви чого там галасуєте? Там ніхто не живе й ніколи не жив.

Голос баби Наталки, що визирнула на гуркіт, мало не збив мене з ніг.