Текст книги "Меч королів"

Автор книги: Сергій Батурин

Глава 17

Радник правителя Ядрану з питань мистецтва і культури барон Покль схилився перед Зульфікаром у поклоні:

– Я співчуваю вашій величності з приводу кончини вашого батька, його величності короля Доара Четвертого.

Король кивнув у відповідь – співчуття прийнято.

– Що привело пана барона у наші краї? – спитав.

– П’ятнадцять років тому я був у герцогстві Валлуга у місті Хак-Мозар. Там у мене була жінка, яку я не можу забути. Я не одружився з нею з певних міркувань: вона не ядранка, вона Небесна…

«І ти, Оло, пізнала любов Небесних», – згадав король.

– Деякі обставини, що склались у Гасхурні після від’їзду вашої величности, спонукали мене сісти на корабель і плисти до Валлуги: якщо вона не заміжня і ще кохає мене…

– Що сталося у Гасхурні після мого від’їзду? – швидко спитав король. Покль одразу не відповів, було видно, що він добирає слова.

– Вона плаче? – зазирнув у бурштинові баронові очі король. – Оло плаче?

– Вона весь час плаче й сумує, – прошепотів Покль. – І я подумав: а якщо й та, яку я кохаю, плакала всі ці роки…

Король глянув на Устіна Блека: старий адмірал пополотнів і осідав на заслаблих умить ногах, втрачаючи свідомість.

Блискавично Зульфікар підхопив старого і крикнув Гиреєві:

– Дай крісло!

Адмірала всадили до одного з тих крісел, що стояли тут від тих часів, коли Доар виглядав звідси синові вітрила…

– Я бачу, що це не дуже доречно, але, оскільки я збираюся сьогодні ж відплисти з Квінізорайї, я повинен передати дарунок від князя Олола, тим паче, що він люб’язно запропонував мені свій корабель.

Покль зробив знак своїм слугам, що стояли осторонь, і ті піднесли королю цілу купу ядранських книжок.

– Передайте князеві мою вдячність, – почав роздивлятись книжки Зульфікар: Ондр – «Птиці чудернацькі», Акса Зе – «Недолюблена жінка», Рван – «Крах-кінець…».

– Автор цієї книжки, – пояснив барон, – пророкує загибель більшої частини Ядрану від невігласів, зрадників і зневажання одвічних традицій. Він звинувачує ядранський народ у тому, що, не змігши протистояти вторгненню, не вміє пристосуватися до реалій, аби вижити…

– А, – відклав книгу король. На одній з книжок він побачив ім’я, якого раніш не чув – Матта. «У Ядрані майже всі річки звуться жіночими іменами», – згадав і розгорнув книгу на першій-ліпшій сторінці.

Там були вірші:

 
«Я п’ю любовних снів солодкий трунок.
Я не встидаюсь провінційних слів,
Мої пісні – чарівний візерунок:
В них квіти, ноти, плями кольорів.
Душа – не дримба, ніжна то челеста,
Якій високі звуки до снаги…
Пісні душі лунають з перехрестя
Шляхів любови, туги та жаги».
 

– Ніколи не чув про неї, – сказав Зульфікар.

– Вона кілька років тому переїхала до столиці з Чорного міста, – відповів барон.

– Я так думаю, що ядранські поети – чудові й талановиті… – сказав Зульфікар.

– Дякую, – схилився в поклоні барон-поет.

– У мене буде прохання до вас, бароне: коли ви їхатимете назад, – я сподіваюсь бути тоді у Майвані, – заїдьте до мене. Хтось із моїх людей поїде до Гасхурна; я хотів би, щоб це сталось у вашому супроводі.

Незабаром барон пішов. А ввечері Небесна ескадра, взявши всю королівську гвардію, що була на острові, вирушила на Майвану. Зульфікар покликав до себе в каюту капітана Гирея і спитав, що той думає з приводу походу.

– Як чула ваша величність…

– Ми тільки удвох тут… Коли сторонніх немає – етикет тільки заважає, ми можемо бути на «ти», як і личить друзям, – перебив Зульфікар Гирея.

– Добре, – погодився капітан. – Як ти чув, у Азиза є в Ель-Брадо людина, яка посилає голубів. Голуб летить швидше, ніж пливе вітрильник. Від Хасилойї до Майвани йти добу з половиною, Ель-Брадо – майже точно на половині дороги. Тобто, щоби прийти, як ми хотіли, до Майвани на світанку, повз Ель-Брадо ми повинні пройти вдень! А якщо ми зараз зменшимо хід, то пройдемо повз Ель-Брадо вночі і будемо у Майвані ввечері.

– Добре, можемо прибути туди ввечері, але – пізно ввечері!

Не летить, як може – ледь плентається Небесна ескадра. Таким ходом ходять тільки прогулянкові кораблі, які по вихідних за гроші катають цивільну публіку уздовж узбережжя. Та нічого не поробиш: і ніч, і день йде ескадра лельом-полельом. Потроху підійшли до Великої Черепахи та вітрил не додавали. А коли сонце почало сідати за високі гори острова, Гирей раптом наказав збільшити хід. «Акула» почала відставати від фреґата, а «Морська ворона» та «Лазурова лілея» трималися поруч. Настала ніч. Судна кільватерною колоною йшли за своїм флагманом, орієнтуючись на його ходові вогні, а «Світанкова зоря» йшла по приладах, відповідно до прокладеного вдень курсу. У передсвітанковій темряві пройшли маяк Ель-Брадо, а зранку додали вітрил іще. Капітани суден ескадри змушені були застосувати всю свою майстерність, аби утриматися за Гиреєм, а той – стримуватися з огляду на них. «Акула» ж іще вночі безнадійно відстала… Цілий день мчали вітрильники повз Велику Черепаху. Зульфікар дивився на берег і дивувався розумові діда: всюди, де до берега могли підійти кораблі, були побудовані неабиякі укріплення з могутньою артилерією, більшу ж частину узбережжя надійно захищали хижі ненаситні скелі та підступні гострі рифи.

Сонце вже стояло на вечірньому прузі, коли у порт Майвани влетіла Небесна ескадра з королівськими – золоте сонце на білому тлі – штандартами на щоглах. Ніхто не чекав на приїзд молодого короля – форти навіть не дали зустрічного салюту.

Притьма полетіли до берега шлюпки, повні ґвардійців і моряків у чорних мундирах, блискавично пройшли їхні загони Портовою вулицею та Королівським бульваром і увійшли в королівський палац.

Тільки тут варта здогадалася їх зупинити, але, побачивши Зульфікара, якого майже всі ґвардійці пам’ятали з дитинства в обличчя, без перешкод пропустила загони короля до палацу.

Помітно хмільний, Азиз Гадруз вечеряв із друзями у великій залі. Солодка музика тішила вухо, а напівоголені танцівниці – око.

– Не сподобалася мені Квінізорайя, – розповідав принц. – Три місяці там просидів – жодних розваг. І одежа у тамтешніх жителів провінційна, і вимова, і погляди на життя…

– Особливо погляди, – увійшов з офіцерами до зали король. – Ми там провінційно вважаємо, що родичів убивати не можна!

– Про що ти, брате? – зробив здивований вигляд принц.

– Про це, – кинув на стіл перед ним синю пляшечку король. Поки принц збирався щось сказати, поряд із пляшечкою впала залізна військова рукавичка.

– Завтра зранку на королівській галявині, що в парку за палацом, – призначив місце Зульфікар. Так уже записано у Кодексі Гадрузів: осіб королівської крови не страчують, їх можна вбити тільки під час двобою.

– Цих, – показав король на братове оточення, – до ранку під варту.

Ґвардійці кинулися виконувати (чи не надто ретельно?).

– Принца Азиза відведіть до його апартаментів і подбайте, щоб ніщо не завадило йому до ранку відпочивати.

Коли Азиза вивели, додав:

– Виставити варту в палаці з наших людей. А ви, капітане Да Карро, з вашим загоном негайно заарештуйте і приведіть сюди місцевого купця Месропа.

А Майваною вже поповзли чутки: приїхав молодий король. Начальник порту у паніці підняв усі прапори, що личить піднімати в урочистих випадках: державні та ґеральдичні. Він репетував, називав офіцерів зрадниками, питав їх, як таке могло статися, і з’ясував лише одне: про існування Небесної ескадри ніхто з них нічого ніколи не чув…

– Але ж ви бачили штандарти? – заверещав начальник порту.

– Вони зайшли проти сонця, – знайшли що сказати офіцери. Насправді ж вони просто проґавили приїзд молодого короля, розбещені легким життям, що було тут останніми місяцями.

Незабаром прибіг Да Карро з загоном.

– Де Месроп? – кинув йому назустріч король.

– Ваша величносте, ми не встигли. Прийшли – він ще живий, повітря хапає, як глибоководна акула на палубі, а говорити вже не може. – Да Карро розтулив кулак – на підлогу впали дві знайомі вже Зульфікарові сині пляшечки.

Король хмикнув (невже задоволено?) і наказав капітанові:

– Руки вимий!

Озирнувся молодий правитель – тут минуло дитинство! – і не відчув у душі нічого: його палац у Квінізорайї здався йому набагато милішим і затишнішим. Він зітхнув і вирішив – треба лягати, завтра тяжкий день.

…У нагрудниках і шоломах, виготовлених, як у всіх Гадрузів, у вигляді панцира черепахи, у важких обладунках, без щитів, із самими мечами, сходилися брати Азиз і Зульфікар, онуки короля Доара Переможця.

Свідки стояли осторонь: Азизів – маршал Еміль Френч і Зульфікарів – капітан Кер Гирей. Їхня роль була дуже простою: вони не мали права ані втручатися, ані допомагати… Тільки засвідчити, що переможець чесно вбив свого суперника, тобто – власноруч, без жодної допомоги.

Зульфікар глянув в очі братові – той відвів погляд. Азиз помітно нервував, і королеві на мить перехопило серце. Він іще раз глянув у Азизове лице і одразу пригадав інше: постаріле, суворе й скорботне… Пригадав кістляві пальці, сиве волосся, що його куйовдив морський вітерець… Слабенький димок над королівським кратером…

Переляк додав Азизові сили: він ударив мечем раз – король відбив, другий – відхилився, третій – відбив знов.

Король стояв у класичній кайванській стійці, і принц Азиз не раз спитав себе: «Невже його не навчили?»

Але Зульфікар захищався традиційно, і потроху старший брат осмілів. Якби він знав, що король старанно імітує Брайтову манеру фехтувати – аби приспати його пильність. Азиз побачив, що король опустив меч досить низько – і наважився: зробив випад і блискавично вдарив Зульфікара зверху. Та той – стрімко – крок уперед і вбік правою ногою, заступив лівою собі за спину, піднявши свою зброю – і лезо Азизового меча провалилось у порожнечу: король був ліворуч, майже за спиною.

«Таки навчили», – встиг подумати Азиз. Вдаривши, Зульфікар відступив назад і, не опустивши леза, спостерігав, як падає на траву тіло принца Мезумського.

Свідки переконалися, що принц помер, – що поробиш – обов’язкова процедура, хоча хто б там був живий у такій калюжі крови та з перерубаною шиєю? – і сказали обов’язкові слова:

– Правосуддя відбулося.

Король хотів піти, та раптом прислухався: десь там, у місті, не дуже вже й далеко, гули барабани, гупали дружно солдатські чоботи та ревів захоплено натовп.

– Що там? – здивувався король.

Виступив вперед маршал Еміль Френч:

– Ви вже зійшлися в поєдинку з… – замовк, не знаючи, як назвати мерця.

– Нашим колишнім родичем, – підказав король.

– Саме так, ваша величносте, – погодився маршал, – коли прибіг гонець: годину тому до Майвани з флотилією бойових галер і великим загоном піхоти прибув адмірал…

Рев натовпу зміцнився. Так зустрічати у Майвані могли лише одного адмірала, і Зульфікар радісно здогадався:

– Устін Блек!

– Устін Блек, – мляво погодився маршал.

– Добре, тоді збирайте Велику державну раду, – наказав король.

…Королівська промова на раді була короткою:

– Панове, представляю вам першого міністра королівства адмірала Устіна Блека!

Шелест пройшов залою.

– А також губернатора Малої Черепахи – маршала Еміля Френча…

Ну, це сприйняли спокійно – колись морського міністра Блека зробили губернатором, то чому тепер не можна – військового?

– Командувача Небесною ескадрою адмірала Гирея…

Цього взагалі ніхто у Майвані не знає…

– А ще хочу повідомити, що погребальна процесія принца Мезумського відпливає з порту на Каракудук рівно опівдні. У мене поки що все. Всі вільні.

Члени державної, Доарової ще, ради з поклонами виходили із зали. Вони ще не знали, що готує їм король Зульфікар.

А той, підхопивши під лікті адміралів Устіна Блекат та Кера Гирея, повів їх до своїх покоїв.

– Дякую вашій величності за оцінку моїх старань, – почав було Гирей, але король не дав продовжити і не дозволив уклонятися. Він власноручно налив три чаші доброго вина.

– За нового адмірала! – і випив, не зупиняючись, до останньої краплі.

Моряки змушені були наслідувати його приклад.

– А тепер слухайте мене, друзі мої, – серйозно подивився на обох правитель. – Незабаром до Майвани приїде барон Покль.

– А, це той ядранець, що приїздив до Квінізорайї, – пригадав Устін Блек.

– Так, і я прошу вас вирушити з ним до Гасхурна.

Спантеличені, витріщилися адмірали на короля, а той спокійно продовжував:

– У Гасхурні ви просватаєте за мене дочку князя Олола, брата короля Раала, княжну Оло, і привезете її до Майвани.

– Ти здурів: тебе не зрозуміє шляхта і не підтримає військо, – дуже тихо заперечив Устін Блек. – А до того: у вас не буде онуків! Що буде з троном Гадрузів?

– По-перше, я – король! І жоден закон королівства не забороняє мені взяти дружиною ядранку, по-друге, спадкоємцем трону оголосимо Азизового сина Бабура, а краще – його майбутнього сина – і буде наступник трону, а коли я помру – то й король. А, по-третє, ти що, хочеш, щоб я страждав усе життя так, як ти або той барон?

Блек пригнічено мовчав, а Гирей наважився:

– А якщо знайдуться такі, хто захоче, щоб Бабур уже зараз був королем? А проти тебе влаштують змову? Або поставлять перед вибором (те саме військо або Гадрузи): трон чи вона?

– Я молитиму Небо дати мені сили лишитися собою та оберу любов! – твердо сказав король.

– Бабурові тільки три рочки, – сказав старий адмірал, – коли ще в нього будуть сини… Але все це треба тримати у великому секреті. Принаймні, поки не приїхав той барон… А ще краще – поставити всіх перед фактом весілля…

* * *

– Нащо ми так ушановували того прангівського принца? – роздратовано дорік братові принц Олол.

Король Раал спокійно відповів:

– У мене було кілька причин. Ядран поки що достатньо могутній, щоби дати відсіч будь-кому. Але подивися: Небесні народи мають по декілька дітей у родині, у нас же – одну дитину, в кращому випадку – двох. У порубіжних із Руттією землях стає дедалі менше ядранців, там повно метисів і рутійців, там майже не говорять ядранською, а щораз більше – Небесною.

Таке вже давно в Иплі, таке почалося в Оквіллі. Чи не скажуть тамтешні жителі одного дня: більшість тих, хто тут живе, – рутійці, і ми не хочемо знати ядранської мови, ядранських законів, ядранських податків? Ядранських шкіл і поліції?

Чи не скажуть вони: віддайте цю землю нам, бо ми тут народилися? А ми не віддамо, бо це одвіку наша земля! І почнеться війна, і втрутиться Руттія, начебто для захисту уроджених рутійців. Тоді буде дуже важливо, щоби Гряда, яка так зміцнилася на нашій пам’яті – останніми десятиліттями, зберігала нейтралітет.

І потім, є пророцтво Мольфарів, яке я почув того дня, як урятувався від Устіна Блека.

– Чому ти маєш вірити Мольфарам? – нервово спитав у короля брат.

– Тому що вони дуже давно живуть у Ядрані, про них згадується в найдавніших наших літописах, можливо, вони живуть тут довше, ніж самі ядранці…

– То що з того? – не зрозумів князь Олол.

– А те, що вони лише двічі за всю історію втручались у перебіг подій на планеті, і обидва втручання пов’язані так чи так із тим прангом.

– Та що мені до їхніх пророцтв, якщо я не знаю, що мені робити з княжною Оло! Вона сумує і плаче!

– Вона вагітна? – поцікавився король.

– Каже, що ні, – невпевнено відповів братові князь.

Глава 18

– Церква підтримає тебе, – впевнено сказав Зенон. – Буде законний правонаступник престолу з правлячої династії. Будуть мир і торгівля з багатим Ядраном – будуть і контакти між церквами. Наші вірування досить схожі, і нам давно вже треба дещо прочитати в їхніх книгосховищах! Це – незвичний шлюб, але для королівства зовсім не шкідливий. Нічого поганого від нього не буде. Церква підтримає тебе…

– Ми підтримаємо тебе, – сказав єпископ Сардар.

– Бо служителі Небесної церкви та Гадрузи завжди підтримують одні одних, – додав митрополит Алішер.

Інші сановні отці закивали головами.

– Синод уповноважив мене ознайомити тебе з Небесним манускриптом, – повідомив короля Зенон. Було видно, що він останнім часом вельми вивищився в церковній ієрархії і є фактично визнаним наступником Сардара.

– Прошу пройти зі мною до сховища.

Король пішов, і Зенон підвів його до суцільної стіни, вставив до щілини між величезними кам’яними брилами золоту пластину складної конфігурації (ключ – здогадався Зульфікар), і частина стіни зрушила з місця, пропустивши їх у невеличку кімнату без вікон.

На постаменті стояла старовинна, з чорного дерева, скринька, а на протилежній від дверей стіні було вибито якийсь напис рунами. Зенон підняв віко скриньки і присвітив свічкою з сала морського носорога: лише один аркуш лежав на споді.

– Оце – Небесний манускрипт, – вказав поглядом на той аркуш Зенон. – А то – глянув на стіну – його точна копія. Якого читатимеш?

Зульфікар глянув іще раз у скриню: аркуш і на вигляд був надто старим і ветхим – страшно брати до рук.

– Той, – кивнув головою на стіну. Зенон закрив скриньку, запалив іще три свічки, що приніс із собою, прилаштувавши їх так, аби було видно всю стіну:

– Читай.

Король прангів Зульфікар Гадруз почав вдивлятися в інґліські руни. «Організація Об’єднаних планет», – прочитав.

– Що це? – спитав у каптурника.

– Читай, – жорстко сказав, майже віддав наказ, Зенон.

Король почав читати:

«Організація Об’єднаних планет.

Президія Всесвітнього Уряду.

Указ № 18/375-800.

За відмову від виконання Указу Всесвітнього Уряду № 10/20810734 від 12.03.2395 р. „Про обов’язкову генну корекцію населення“, систематичне та злочинне ухиляння від трансмутації генів аґресії, користуючись правом Верховного арбітражу, наданим Президії відповідно до резолюції Всесвітнього Уряду № 545352 від 24.08.2391 р.,

Засудити

громадян планети Земля числом 2317 осіб (списки додаються) на довічне заслання без права повернення.

Зважаючи, що кристалічні телепатичні датчики з планети Ядран протягом двох років і восьми місяців не надіслали жодного сиґналу, що свідчить про загибель розумного життя на планеті, встановити засудженим особам, числом 2317 (списки додаються), місцем постійного перебування названу планету. Встановити режим підтримки – мінус один (обмеження на технологічний розвиток).

Депортацію здійснити негайно.

Голова президії

Вольф Вейсон

Віце-голова

Георгій Кущ

Секретар

Лео Керлхет

14 червня 2403 р.,

м. Гавана, Земля»

Зульфікар вийшов зі сховища, і камінні двері за ним зачинилися.

– Ну, що скажеш? – запитав Зенон.

 
– …здоровим чи калікою,
славним чи осоромленим —
дай мені
залишитися собою! —
 

словами молитви відповів король. Він повернувся і тихо пішов, юний красень зі скорботною мудрістю в очах.

* * *

Леґенда провіщає, що ми прийшли з неба.