355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Сергій Батурин » Меч королів » Текст книги (страница 3)
Меч королів
  • Текст добавлен: 12 октября 2016, 03:40

Текст книги "Меч королів"


Автор книги: Сергій Батурин



сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 8 страниц)

Глава 6

Передавання меча – обряд майже сімейний. Запрошуються члени правлячої династії, найвищі урядовці, військовики, священики.

Хіба що каптурник Зенон допущений – не Гадруз, не вельможа, не губернатор чи адмірал. Особистий духівник принца. Стоїть у кутку, чотки тонкими перстами перебирає, лице у клобук заховав.

Єпископ Сардар молитву сотворив; не так, як учора – громоподібно, – проникливо та душевно. Втретє бачив його Зульфікар – наче третя людина поставала перед ним. «Який він насправді?» – подумав.

Тільки-но біскуп скінчив, вдарив ґонґ і чотири ґвардійці внесли на величезному старовинному щиті довгий футляр чорного дерева, інкрустований сріблом і перламутром. Ґвардійці завмерли, а король Доар із повільною величчю пройшов до них, витяг із кишені маленького срібного ключика, відкрив замки і відкинув віко.

В’язка тиша зупинила повітря у просторому Зеленому залі палацу: оздоблений усередині червоним оксамитом футляр був порожнім!

Сполотнів Зульфікар, зімкнув губи у тонку лінію єпископ, важко засопів, наливаючись кров’ю, адмірал Устін Блек. А король, спокійний та врівноважений, відчепив свого меча і простягнув синові, промовляючи встановлені обрядом слова:

– Даю для слави.

– Хвала Небу і королю! – відповів Небесний принц.

– Хвала Небу і королю! – підхопила присутня еліта. Виночерпії внесли чаші. А коли гості випили та з поклонами вийшли, король прогарчав:

– Такого ще не бувало! У палаці Небесного принца із замкненої кімнати, з футляра, єдиний ключ від якого у короля – вкрали меч Гадрузів! Це – особиста образа! Мене, Доара Гадруза, обікрали і зробили посміховиськом! Блек!

– Так, ваша величносте! – обізвався старий вояк.

– Накажи начальникові порту: жоден корабель не може залишити Малу Черепаху! Перерити всю Квінізорайю, всі кораблі, весь острів, якщо треба, а меч Гадрузів – знайти!

– Слухаю, – вклонився адмірал і несподівано спритно зник.

Зціпивши зуби, білими від напруги пальцями стиснувши батьків меч, стояв Зульфікар із очима, повними безсилих сліз. Віками передавали його предки той клинок від батька до сина, а вкрали – у нього. Старший брат, принц Азиз, сидів на маленькій канапці, цмулив вино і сумно зітхав. Король стояв біля вікна, нетерпляче барабанив пальцями по склу і неголосно лаявся. Нарешті з’явився адмірал.

– Що? – кинувся до нього Зульфікар.

– Все зроблено, але… – не зміг упоратись із задишкою старий воїн.

– Але? – прошепотів король. Ти – мені кажеш – але?

– …Але, – іґноруючи погано приховану погрозу, вів далі адмірал. – Дві години тому, єдиний за останню добу, знявся з рейду і пішов курсом на південний схід кліпер «Морська ворона» під ядранським прапором.

– Я наздожену його, – підхопився принц.

– Хай його наздоженуть Гирей та Да Карро, – заперечив король.

– «Лазурову лілею» кренґують у дальніх доках, – повідомив Устін Блек.

– Я дожену його і вб’ю, дозволь мені, батьку! – з порушенням протоколу звернувся до короля Зульфікар. Доар вагався, і принц виклав останній козир:

– Цей меч може носити тільки Гадруз, і тепер – моя черга.

Мить – і король наважився:

– Візьми ґвардійську півроту і пливи, хай береже тебе Небо!

Блискавично гайнув у двері Зульфікар, а за ним – не відстаючи – молодий каптурник. Адмірал вистрілив поглядом у єпископа – той смиренно потупив очі.

Принц піднявся на «Світанкову зорю», й одразу перед ним виріс Гирей:

– Ваша високосте…

Принц перебив його:

– Не треба. Який боєзапас на борту?

– Повний.

– Харчів?

– На чотири місяці. – Гирей поглянув на причал, де вишикувалася братова піврота, і додав. – Якщо тих вояків беремо, то – менше…

Небесний принц дав Брайтові сиґнал піднятись на борт і повернувся до капітана:

– І на місяць не треба. Ми мусимо наздогнати кліпер «Морська ворона», який три години тому вирушив у напрямку Ядрану.

– Бачив я у трубу той кліпер на рейді, – пригадав Гирей. – Судячи з обводів, у нього повинний бути непоганий хід.

– Що ти хочеш цим сказати? – звузив очі у щілинки принц.

– Що в нашого корабля хід кращий, – вклонився принцові Гирей і рішуче пішов на місток.

За годину принц зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом: вітрила випиналися, мов сорочка на грудях у молодої красуні, вантами снували вимуштрувані матроси, Гирей на містку, схрестивши руки на грудях, владно керував судном. Поряд, спершися на меч, стояв Зульфікар та байдуже дивився, як, уражений морською хворобою, страждав на півбаку каптурник, періодично перехиляючись через фальшборт.

– Не випав би, – сказав про монаха Гирей.

– Його на борт не кликали, сам прибіг, – скривився принц. – Хоча, хай хтось пригляне…

Гирей рукою указав боцманові на Зенона, і того одразу майже силою повели до каюти. Ґвардійці переносили море легше: люди бувалі та загартовані.

Брайт так і не підійшов до брата: той стояв на містку з принцом, до якого без наказу сержант не смів наблизитися, хоча чудово його знав, і навіть колись навчив основ фехтування.

Гирей витяг із-за широкого пояса далекоглядну трубу і почав оглядати горизонт: порожньо. Він знав, що ще зарано: три години відриву за годину не надолужити, але все одно вдивлявся старанно.

– Дай і мені глянути, – сказав принц.

Гирей простяг юнакові трубу, і той жадібно припав до неї оком: спереду і з боків – лише чистий прозорий небокрай, а позаду, де ще чітко виднілася Мала Черепаха, пливли в небі хмари, білі й пухнасті, мов шматки хасилойської вовни. Принц цмокнув язиком, похитав головою та повернув трубу капітанові:

– Куди б ти пішов, якби був капітаном на тому ядранському кліпері?

– То не ядранський кліпер, – спокійно повідомив Гирей.

– Як то – не ядранський? – кинув косий погляд на капітана принц. – Ти що маєш на увазі? Адмірал казав – під ядранським прапором.

– Це правда, – погодився моряк. – І прапор ядранський, і вітрила розфарбовані по-ядранському, і шлюпка відходила від нього – ядранська. Але, все одно, залишилося враження, що все це – несправжнє.

– Чому? – свердлив Гирея поглядом принц.

– Дивись, – почав капітан. – Обводи у судна, форма вітрил, рангоут – усе не ядранське, і взагалі – ядранці кліперів майже не будують.

Принц стояв ошелешений.

– Радше, це корабель сильбертальської побудови, – провадив капітан. – А робити йому слід таке: щонайменше добу йти на південний схід, щоб обминути Велику Черепаху за межами прямої видимости, – будьте певні, там тривогу вже оголосили! – потім повертати на південний захід ще на кілька діб, а потім – куди вже йому треба: якщо до Ядрану – знов міняти курс, якщо на Сильберталь, то так і йти, поки не відкриються береги Ізерлону, а тоді вже – обходити Ізерлон.

– І як ми знатимемо, куди він поверне? – мляво і розчаровано спитав Зульфікар.

– Нам не треба цього знати, – посміхнувся Гирей. – Ми побачимо його вітрила ще сьогодні вдень. У найгіршому разі – завтра на світанку.

– А як ти знаєш, що на Великій Черепасі – тривога?

– Бо, як ми з порту виходили – з башти Дальнього форту поштових голубів випускали.

– Тобто, маємо ще час пообідати, – виснував принц. – Лейтенанте Брайт, ідіть сюди!

«Він сержант», – зазначив про себе Гирей.

– Призначаю лейтенантом, пане Кер Брайт, – прорік Зульфікар і, вислухавши традиційне: «Служу Небу і королю!», між іншим пояснив: – Брайт у ґвардії на Малій Черепасі – найкращий сержант, але сержанти не мають права обідати в кают-кампанії, а офіцери – можуть. А Брайт давно гідний підвищення. Капітане, на кораблі знайдеться офіцерський галун?

– Срібний, – сказав Гирей.

– Хай буде поки що срібний.

У кают-кампанію Брайт з’явився з нашитим галуном установленого золотого кольору, який вже давно у Брайтовому ранці чекав свого часу.

Принц чудово, як справжній пранг, переносив морську хитавицю.

Він посміхався у бік каптурника, який нічого не їв і, з гримасою страждання, пив лише підкислену воду. Сам же Зульфікар пив вино, їв тушковане м ясо морських молюсків, морську капусту, мастив перепічки маслом і весь час голосно жалкував, що у капітана нема кайванської горілки. Згадка про цей пекельний напій наповнювала монаха жахом.

– А звідки ти знаєш, отче Зеноне, що кайванська горілка – сувора річ? – поцікавився принц. – Каптурникам же нічого, крім вина, та й то під час обряду, пити не можна?

Зморений морською хворобою монах не знайшовся, що відповісти.

– Він же не все життя був чорноризцем, – прийшов йому на допомогу Брайт. Зенон вдячно подивився на гвардійця. Принц згадав сповідь адмірала і вдав із себе поціновувача:

– А чи є у тебе, капітане, вино «Ночі Ель-Кайри»?

– Є, – кивнув стюардові Гирей. Той за мить з’явився з пляшкою.

– Вашій високості подобається це вино? – спитав капітан і згадав Ханну.

– Чесно кажучи, я його ще не куштував, – зізнався Зульфікар. – Чув від одного знавця…

Він узяв зі столу наповнений кубок, понюхав вино, покуштував, почекав, поки з’являться залишкові смакові відчуття, і вирішив:

– Подобається.

Новоспечений лейтенант Брайт тримався непогано, та все ж трішечки ніяковів у новій ролі, але коли офіцери за чаєм витягли дерев’яну поліровану дошку і почали грати в камінці, він ущент розгромив Гирея, потім – двічі – принца, делікатно програвши Зульфікарові третю партію, потім – обіграв іще кількох гравців…

– Панове офіцери, даю десять золотих тому, хто переможе лейтенанта, – оголосив спадкоємець престолу.

– Давайте я спробую, – запропонував свої послуги сивий командир бортової артилерії лейтенант Анвар.

Брайт одразу відчув досвідченого гравця і почав грати обережніше. Гра мала позиційний характер із незначною перевагою чорних. Мовчали глядачі, блищали складені у стовпчик монети.

– Я перепрошую, ваша високосте, – спитав раптом Брайт, – якщо я виграю, то зможу взяти монети собі?

Принц кивнув – Брайт зробив нестандартний, але дуже сильний хід. Суперник зрозумів загрозу і задумався.

До кают-кампанії зайшов вістовий і чітким голосом повідомив:

– Пана капітана просять піднятися на місток!

– Що там? – спитав захоплений грою капітан.

– Прямо по курсу на обрії – вітрило!

– Прошу на місток, – сказав принцові Гирей.

Зульфікар вихопив у першого помічника далекоглядну трубу і навів на вітрило. Він не знався на кораблях і не міг визначити, чи той це корабель, який їм потрібний. Гирей витяг свою трубу (до речі, значно сильнішу) і знайшов на обрії вітрило.

– Той корабель? – нетерпляче вигукнув юнак.

– Дуже схожий, – відповів капітан. – Треба підійти трохи ближче.

Він глянув на щогли, – принц також, – додати вітрил неможливо.

Гирей знов навів трубу на корабель:

– Здається, кліпер.

За годину можна було роздивитись у трубу дві щогли з косими вітрилами, розфарбованими смугами традиційних ядранських кольорів: бузковими та помаранчевими.

– Тепер сумнівів нема – він, – запевнив спадкоємця престолу капітан.

– До ночі наздоженемо? – непокоївся принц.

– За годину вони будуть досяжні для наших гармат, а за півтори, ну, щонайбільше, дві, – прикинув Гирей, – ми візьмемо їх на абордаж.

Задоволений, що гра припинилася до того, як його позицію почали невідворотно знищувати (а до того вже йшло), лейтенант Анвар став біля вертлюжної гармати на носу судна і заходився командувати.

Вже й вогонь у манґалах горить, і жерла гармат із портів хижо виглядають. Абордажна команда гачки та линви підготувала.

Вичікує Анвар: ще далеко, ще не дострелить! А тепер можна спробувати.

Лейтенант сам налаштовує приціл і встромляє розпеченого прута у запал гармати.

Г-у-у-у-! – виплюнула ядро з пломенем і димом гармата. Гирей простежив за ядром:

– Недоліт! – і перехилився подивитися, що робиться на палубі: там лейтенант Анвар, впевнений і зібраний, щось наказував канонірам.

– Телепень, стріляти не вміє! – вилаявся нетерплячий Зульфікар.

– Зазвичай добрий канонір накриває ціль з третього пострілу, – начебто ні для кого промовив Гирей. Зульфікар це знав, та дуже йому кортіло – дістати втікача!

Г-у-у-у-у-х! – ще гучніше вистрілив лейтенант, і відразу – дим і вогонь на кормі кліпера: звідти спробували відповісти з дрібнішого калібру. Пук – донеслося за мить по тому. Куди впало вороже ядро – Зульфікар не звернув уваги, бо їхнє пройшло над самими щоглами!

Лейтенант підправив приціл, і третє ядро завалило щоглу на кліпері. Було дуже добре видно у трубу, як швидко кинулися рубати канати і ванти моряки з ворожого судна.

– Вправні хлопці, – похвалив Гирей супротивників. Раптом він придивився, налаштував трубу, протер носовичком скло, глянув, протер око: ні, не може того бути! Не може небо того допустити: кліпер, що втратив щоглу, швидко затягував туман.

– Де взявся той сучий туман! – у розпачі вигукнув принц. – Атакуймо їх, швидше!

Та ні, підбитого втікача вже майже не видно! Ще мить – і він зовсім зник.

– Прокляття! – схопився за голову принц, вдарив по перилах містка п’ястуком, затупотів ногами.

– Ні, не може того бути, – видихнув Гирей.

– Чого не може бути? – роздратований, перепитав принц.

– Туман серед ясного неба у старовинних оповідях, що передають від покоління до покоління моряки, передує появі Морських Мольфарів.

– Що це за маячня? Що ти мелеш? – остаточно втратив рівновагу спадкоємець престолу. – Хто бачив Морських Мольфарів наочно?

Капітан тихо відповів:

– Відповідно до бортових журналів фреґата «Морський носоріг», двадцять п’ять років тому їх бачили король Доар ІІI та капітан Устін Блек.

Глава 7

…Туман, який падає сонячним днем, у старовинних оповідях, що їх передають споконвіку моряки, передує появі Морських Мольфарів.

Зменшився, заслаб, стих вітер, і вітрила, безсилі, повислі на реях. Імла густа, мов кисіль, пасмами напливала на «Світанкову зорю». Лейтенант Анвар підкурив люльку від розпеченого до червоного кольору запального прутка, поклав його знов до жаровні, поглянув у той бік, куди щойно стріляв, і… махнув рукою. Біла каламуть, здавалося, жила та дихала.

Раптом із туману з’явилися одна ладдя, друга, третя. У кожній стояв високий бородатий чоловік у шкіряних штанях і куртці білого хутра. Ладді рухалися без весел і вітрил, здавалося, над водою, бо пасажирів їхніх аж ніяк не хитало на могутніх океанських хвилях. Ладді перетинали курс Гиреєвого фреґата, туман перемішувався з сутінками, даючи можливість понівеченому кліперові сховатися від погоні.

Принцова рука потяглася до пістоля – один із Мольфарів, сивий, з багатьма амулетами, зупинився, його човен підплив до фреґата:

– Йди на Ядран, – простягнув руку до Зульфікара чаклун. – Там відповіді на перші твої запитання.

– Я не ставив тобі жодних запитань, – закричав принц.

– Ти їх ставиш собі, хоча ще не визнав цього, – посміхнувся чарівник.

– Нащо ти перетнув мені шлях? – роздратовано, але вже спокійніше сказав принц. – Як я тепер знайду крадіїв, як поверну собі меч?

– Йди на Ядран, – повторив Мольфар і раптом зник з усією своєю флотилією і туманом. Вітерець заворушив обвислі, було, вітрила. На небокраї ще виднівся невеличкий шматочок сонця, який кидав останні червоні промені на вечірній океан.

– Йди на Ядран, – повернувся у Гиреїв бік і розвів руки принц.

– Тепер Мольфарів багато хто бачив, – стиха сказав капітан. І голосно додав: – Ядран великий, ваша Небесна високосте, куди саме йти?

– Йди на столицю, на цей, як його… – забув назву Зульфікар.

– Гасхурн, – підказав капітан.

– Гасхурн, – затвердив королівський син і пішов до кают-компанії.

Каптурник Зенон сидів за столом і читав старовинний звиток, манускрипт. Перед ним стояв великий келих димчастого скла, повний білого вина.

– Очуняв? – посміхнувся принц. – Гиреєві мало весь корабель не… – хотів сказати – «заблював», але передумав, – забруднив. А зараз, дивись, вино п’є.

– Я, як побачив, що сталося, забув про морську хворобу. Хто вони, чому допомагають неправдивим? – захвилювався Зенон.

– Ну то що, знайшов відповіді на свої запитання?

– Поки що ні, – сумно опустив очі чернець.

– Йди на Ядран, – Мольфаровим голосом глухо пробасив Зульфікар. Монах здригнувся. Задоволений жартом, принц всівся у крісло на чолі столу, поглянув на дошку з виставленими камінцями, на якій збереглася недограна позиція.

– Поталанило лейтенантові канонірів, він уже фактично програв, але партію не дограно – отже, поразка не відбулася, – принц забрав гроші, що так і лишалися на столі, і плеснув у долоні. – Вина, червоного, міцного! – наказав меткому стюартові. Взяв вино, ковтнув, замислився:

– Скільки днів ходу до Ядрану?

– Я не знаю, – розгубився монах.

– Тобі й не обов’язково знати, – глянув крізь вино на світло юнак. – Я спитаю в Гирея.

Королівства Ядрану займають більшу частину Східного континенту, лише північна третина якого належить королівству Руттія – єдиній державі Небесного народу, яка має суходільний кордон із Ядраном по річках Оло та Олол. Умовним кордон був в Ольській низині, де ріка губилася в прісних трясовинах, які переходили поступово в морське мілководдя. Між Ядранськими горами, звідки витікала повноводна Оло, та Ольською низиною в прадавні часи рутійці побудували величезний вал, з’єднавши ним три фортеці: Тургал, Апіру та Анц. Скільки в Ядрані королівств, де їхні столиці, пранги не вельми добре знали. Достеменно було відомо, що їхній верховний правитель живе у місті Гасхурн, що розташований на південному, найвіддаленішому від Гряди узбережжі. Гасхурн – то було єдине ядранське місто, в якому був консул прангів і діяло крихітне їхнє земляцтво.

– Скільки днів до Гасхурна? – спитав принц, коли, нарешті, з’явився Гирей.

– За сприятливого вітру – днів сорок….

– Хай допоможе нам Небо з вітром, – підвів очі Зенон.

Після вечері всі офіцери, крім вахтових, розійшлися по каютах. Гирей зайшов до новоспеченого лейтенанта Брайта, погомонів з ним та й пішов спати. Тільки, здавалося, очі заплющив, як у двері каюти хтось голосно стукає – з петель зриває! Капітан підхопився:

– Хто там?

– Пане капітане, попереду – ядранський кліпер, – відповіли з-за дверей. Гирей вистрибнув з ліжка, як дельфін із води, стрімко вбрався, натяг чоботи, перепоясався ременем з мечем, схопив капелюха з пером і, виходячи, зиркнув у дзеркало – нічого особливого не побачив.

Високий прозорий світанок заполонив небо на сході. Було прохолодно і хитавиця посилилася.

– Де? – кинув Гирей черговому офіцерові.

– Он там, – вказав той. Капітан витяг свою чудову трубу, налаштував, навів на маленьку цяточку на горизонті, і за хвилину на кораблі почався активний рух і галас: задудніла боцманська дудка, потім друга, затупотіли по палубі матроські ноги, потім вийшла Брайтова піврота, уже в обладунках та зі зброєю, по вантах побігли прудкі матроси, заходилися коло гармат каноніри. Вийшов Зульфікар, – офіцери виструнчилися, – жестом дозволив бути вільно та спитав:

– Гарячі напої – сюди принесуть?

«Кляте низьке походження, – подумав Гирей. – Як у дитинстві не навчили, потім вчись – не вчись, усе одно – не надолужиш». Він поглянув на старшого помічника – той зник, і за п’ять хвилин на місток подали гарячий шоколад. Принц завів світську бесіду, жартував з офіцерами, дрібними ковтками пив духмяний напій, і тільки Гирей бачив, як косував він оком у бік далекого ще кліпера.

– Та він не втікає? – здивувався вартовий.

Принц сіпнувся до перил – Гирей простяг йому трубу. Зульфікар хвилину роздивлявся вітрильник, повернув прилад капітанові: а ну, ти скажи.

Гирей глянув: вітрила на єдиній вцілілій щоглі плескалися, як білизна на мотузці десь у дворі бідного портового квартала Квінізорайї. Кліпер гойдався на хвилях, і відстань до нього швидко скорочувалася.

– Він не тільки не втікає, – повідомив принца Гирей, – ним ніхто не керує.

Юнак вихопив у капітана трубу і завмер, не відводячи її від ока. Гирей наказав готувати абордажні гаки та зброю. Піврота лейтенанта Кера Брайта стояла із зарядженими пищалями – ледь диміли запалені ґноти.

Фреґат притерся бортом до кліпера, і з нього одразу ж полетіли абордажні гаки з мотузами, а з тих мотузів на палубу посипалися страшні, як чорти, матроси. Брайтові ґвардійці наблизилися і навели зброю у бік «Морської ворони». Ніхто не встав назустріч прангам: чи не пастка? – насторожився Гирей, але нападники кинулися до трюмів і оволоділи судном без жодного пострілу – на борту захопленого судна нікого не було.

Гирей перебрався на кліпер, зайшов зі своїми людьми до рубки, до капітанської каюти – бортового журналу не знайшов.

– Шукайте меч! – крикнув із фреґата Зульфікар.

– Шукаємо, – відповів Гирей і пішов на камбуз. Навіть на погляд плита була холодною: сьогодні її не розпалювали. У крюйт-камері був повний запас пороху, в трюмах – провіанту.

– Вони покинули судно ще вчора ввечері чи, щонайпізніше, вночі. Пішли швидко, але без паніки: судовий журнал, корабельну касу, особисті речі та найцінніше майно винесено. Меча не знайдено, – доповів знизу капітан Зульфікарові.

– Бодай вони повиздихали, – вилаявся принц, неначе посполитий, вихопив подаровані адміралом пістолі і вистрілив – раз та другий – у вцілілу щоглу кліпера.

– Дайте мені вогню! – закричав.

– Не треба його палити, – майже благально промовив Гирей. – Це – призовий корабель. І він, як я й думав, зовсім не ядранської побудови. Приведемо його до Квінізорайї, відремонтуємо – буде чотири судна у Небесній ескадрі.

– Нащо він мені, такий тихохідний? – попри гнів, зацікавився принц.

– Якщо обдерти все, що наросло на його бортах, – Гирей показав на товстий шар водоростей та молюсків, що обліпили судно, – то не такий уже й тихохідний.

– І що, буде плентатися за нами до Гасхурна?

– Та ні, ваша високосте, посадимо на нього одного з моїх офіцерів, кількох матросів і десяток солдатів, і хай ідуть потроху на Квінізорайю.

– Хай буде так, – покидав принц пістолі, які все ще тримав у руках, по кобурах.

За три дні дивне судно увійшло до порту Квінізорайї: сильбертальський за обводами кліпер з однією щоглою під ядранськими вітрилами та прапором Небесного принца.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю