Текст книги "Меч королів"

Автор книги: Сергій Батурин

Глава 4

Адмірал Устін Блек одним ковтком випив чималеньку чарку міцної кайванської горілки, пучками взяв в’яленого метелика, тільце відкусив, а крильця кинув під стіл:

– Ой, добра горілка, га?

Принц не міг враз здолати і третину такого ковтка. Він подивився з повагою на Блека, сьорбнув зі своєї чарки, срібної, з вигадливою монограмою, взяв щіпку равликів з величезної тарелі, – метеликів не любив, – подивився на них і одразу відчув: у роті повно слини. Зульфікар закинув голову, опустив на язик їжу, старанно прожував і раптом спитав:

– Може, покликати дівчат?

– Якщо тобі треба – клич, – погодився адмірал.

– А тобі? – здивувався хлопець.

– А я вже в літах. Мені за молоду цицьку потриматись – і те подія. А для іншого я старий.

– Горілку пити – не старий? – підморгнув принц.

– Це не вимагає фізичних зусиль, – адмірал знову вилив у себе повну чарку, скривився, занюхав метеликом, хотів покласти його назад на таріль, передумав, відкусив тулуб, а крильця знов кинув, і вони, крутячись, полетіли на підлогу.

– А в Партерені для недоїдків дають спеціальні миски, а по кутках стоять такі… м-м-м-м… відра для сміття, а просто на підлогу ніхто нічого не кидає.

– У них нема прибиральників? – знехотя поцікавився принц.

– Та ні, є. Кажуть, їхні правила поведінки не дозволяють. А я думаю, все простіше: у Фатії підлоги в будинках не кам’яні, як у нас, а дерев’яні, намащені воском. Навмисно псувати їх – нерозумно.

– А що ти робив у Фатії?

– Гармати з твоїм дідом купляв, – аж засвітився від спогадів адмірал.

– А що, у фатійців кращі гармати, ніж у прангів?

– Тоді були кращі…

– Тоді? – уважно глянув хлопець на сивого ветерана. – А тепер?

– Ну, разом з гарматами ми привезли кілька майстрів, а вони і наших навчили…

– А жінки у них які? – підморгнув принц. – Ти ж тоді не був старий?

– Не був, – погодився адмірал. – Жінки у них… люблять військових моряків.

– А що, дід сам їздив по гармати?

– А ти думав! Це був справжній чоловік, воїн! І на гарматах знався! А бачив би ти, як він бився на мечах! Це був великий майстер! І якщо я дещо вмію, то лише тому, що він навчив…

– Та ти про жінок, – не вгамовувався принц, – Про Фатію.

Адмірал подивився на вогонь свічки – очі стали сумними та вологими Він зітхнув, хитнув головою, помовчав. У Зульфікара вистачило тями не сказати нічого.

– Про жінок… – адмірал похитав головою. – Про Фатію. Ну, ти знаєш, де Фатія. Вона на Західному континенті. Це досить велика країна з багатющими надрами та родючим ґрунтом. Фатійці, – Устін Блек глянув на горбоносого кароокого та смаглявого принца, – відрізняються від прангів на вигляд: у них біліша шкіра і світле волосся. Серед них чимало рудих. Їхня столиця Партерен у п’ять разів більша за Майвану, принаймні за ту Майвану, яку я останнього разу бачив, та разів у десять більша за Квінізорайю. Партерен стоїть над гирлом величезної Перламутрової затоки і побудований, як і Квінізорайя: досить невелике кам’яне місто, обнесене муром, – у Партерені він ліктів на десять вищий від нашого, – а за муром – майстерні, кузні, ливарні, комори, ну, і житло тих, хто там працює. Далеко на обрії тоненькою смужкою видніє далекий протилежний берег затоки, де (за сонячної погоди його трішки видно) стоїть місто Люнна. Там нема жодної майстерні, а стоять палаци їхніх бояр; навіть ті, що служать, щоранку пливуть з Люнни у Партерен човнами, а ввечері – назад. У негоду – просто сидять вдома, бо тоді піднімається такий вітер, що ставити вітрила – самогубство, тягти на веслах проти вітру – годі й думати, а їхати навколо затоки – триватиме це два дні.

Ми жили в Люнні, у резиденції для почесних гостей, а до Партерена ходили вітрильником. Доар, – адмірал помітив, як одразу витончилися принцові губи, і виправився, – король Доар сам їздив по ливарнях, відбирав зразки, провадив випробування, торгувався.

– Король? Сам торгувався? – перебив Зульфікар.

– Це був не просто король, це був – Доар Третій! – наголосив адмірал. – Звісно, був фінансовий радник, але Доар… хм… Третій сказав: «Я замовляю товар, я плачу, я й торгуватимусь!». Партеренські майстри плакали, як він збивав ціну! І, головне, знав, що сказати, бо на гарматах знався. А один, котрий, що лив берегові гармати, ті, що й у Майвані, і в нас на фортах стоять, затявся: товар у мене пристойний, то й ціну пристойну давай! Тоді Доар… та не зиркай ти, Мольфари б тебе побрали! – ми з ним були як брати!

Адмірал спустошив іще чарку, грюкнув нею об стіл, глянув на принца – Зульфікар незворушно мовчав, дивлячись на полум’я свічки.

– Я був за консультанта з корабельних гармат, – трохи охолонувши після вибуху емоцій, продовжив оповідь Устін Блек.

– То що сталося з майстром, який робив гармати для фортів? – нагадав спокійно Зульфікар.

– Той майстер, рудий такий, довгий фатієць, став на своє: гармати у мене добрі, ціну не зменшу! Доар узяв залізного прута. Пішов, обстукав їх – півтори сотні! – з усіх боків і каже: заряджай їх усі та сам стріляй! Якщо жодну не розірве – отримаєш свою ціну, коли ж яка не витримає пострілу – одержиш те, що мали би мої гармаші! Рудий погодився, але Доар йому заряджати і стріляти не дав, наказав скарбникові платити сповна і перевозити гармати на вантажну ґалеру.

Корабельні гармати відбирали в першу чергу. Кожну вантажну ґалеру супроводжували три бойові, а вздовж усього маршруту патрулювали вісім ескадр військових вітрильників. Король навмисне наказав возити гармати галерами: щоб не залежати від вітру.

Так от, я був зайнятий роботою десь днів із десять, а потім часто – густо обходилися без мене.

У Партерені нічого цікавого: дванадцять бірж – жодного театру. У Люнні – навпаки: театри, вертепи, якісь балагани, бібліотека. Навіть опера… Я родом із Мезуми – там нема опери, як і в інших містах прангів. Тому я ніколи не бачив вистав в опері. А на Західному континенті мистецтво опери поширене і театр для опери є в кожному місті.

– Та що то за опера? – не стримався Зульфікар.

– Це такий театр, де замість розмов – пісні. Балачок герої не ведуть – співають. От і сталася одного разу негода: налетів вітер і здійняв таку хвилю… Король із почтом саме був у Партерені, а я лишився в Люнні: мортири та ґаубиці – не мій фах. Увечері через сильний вітер та хвилю вони не повернулися, от я собі й вигадав: піду, мовляв, подивлюся, що то воно за опера. Пішов. Театр як театр, хіба що стеля – склепінням. Людей у тій опері – аж темно. Шляхта у строях військових і партикулярних, жінки сяють камінням і тілом майже оголеним. Сама опера мені не сподобалася; уяви: здоровенний леґінь із дворучним мечем під музику реве, мов бугай, до свого ворога: «Й-а те-е-е-е-б-е вбй-у-у-у-!». Потім він стоїть, витріщився на ворога, поки грає оркестр, тоді витягає меча й атакує. Та за цей час його вже розтельбушили б і порубали б, як кок на твоєму флагмані тропічну акулу. До речі, недовго лишилося «Лазуровій лілеї» бути флагманом – я заклав новий фреґат, швидкий та потужний. Він буде готовий за півроку – саме до дня посвячення. Переведемо на фреґат Гирея та більшу частину команди «Лазурової лілеї», а «Лілею» поставимо на кренґування та ремонт. Назвати думаю новий фреґат – «Світанкова зоря».

– Чому так? – спитав принц.

– Усі бачили світанкову зорю, але ще ніхто не зміг від неї втекти чи її наздогнати, – пояснив адмірал. Він знову налив горілки собі та Зульфікарові, цокнувся з принцом (сутности цього старовинного звичаю Небесних народів не знав ніхто; ядранці, наприклад, не цокаються), ковтнув, хекнув і прошепотів:

– Гидота!

– Пішов ти до опери… – повернувся до історії принц.

– А, в опері, – пригадав адмірал. – Опера, кажу, не сподобалася: нема там життєвої правди. Мелодії непогані: деякі були б чудовим маршем для війська. Герой ходить, меч як заступ тримає, зиркає на всі боки та пісні реве. Невдовзі мені це набридло і я хотів піти, але тут на сцені з’явилася вона. І мені вже не було діла до пісень, оркестру та сюжету. Я дивився на неї, на цю мініатюрну струнку акторку з великими очима та легким волоссям, що падало хвилями по плечах, із дзвінким голосом: в ньому інколи лунали досить низькі ноти, але був він якимось мелодійним і звучним. Коли настала перерва, я дав золотий фатійський коїн старому лакизі, що подавав гостям одягу роздягальні, і вже знав, хто вона і що слід робити за етикетом Фатії. У мене знайшлися для старого ще монети, і після вистави мене провели до її вбиральні, а перед дверима дали кошик, повний дивовижної краси духмяних квітів.

Мундир офіцера військового флоту Королівства Гряди тоді був елегантним – чорний, зі срібними галунами й нашивками (дарма його потім замінили на синій із золотим), та й я був молодим, струнким і красномовним, а наша говірка фатійцям абсолютно зрозуміла…

Її звали Лотта. Вона весело й легко погодилася на побачення, і я запросив її до таверни «Гряда». Кумедні фатійці: вони були переконані, що це – справжня прангівська таверна! Вони були впевнені, що там – прангівська кухня! У тій таверні страви мали з дитинства знайомі назви, але інакший, зовсім невідомий смак! Посуд був схожий на наш не більше, ніж бійка в їхній опері на справжню війну. Хіба що напої – ті справді були привезені з королівства. Їй сподобалося вино «Ночі Ель-Кайри». На величезній тарелі подали тушковану лапу алігатора. Передню.

– Передню? – аж підвівся принц.

– Саме так! Звідки їм, фатійцям, знати, що тушкується тільки задня! У книзі ж написано: «Візьміть нежирну лапу…». Прангі так знає – яку… Вона дивувалася, що все у таверні відрізняється від фатійських звичаїв, а я, – адмірал посміхнувся, – жахався, як це все несхоже не звичаї прангів. Хоч я розумів: корчмар торгує екзотикою в тому вигляді, як її хочуть бачити у Фатії. Що ж… Хто торгує гарматами, а хто… Я не став їй нічого казати: яка різниця – передню лапу їсти чи задню – тому, хто їх не розрізняє на смак?

У той день я провів її та не зайшов, а назавтра вона була вільна від вистав, і ми їздили на руїни ядранського міста. Ти знаєш, я в цьому щось тямлю – це місто не занепало саме по собі: дуже давно, віки тому, його взяли шаленим штурмом! Трава, кущі й дерева повиростали скрізь: на вулицях, на подвір’ях, на дахах – де ще є дахи в оселях, навіть у храмах.

Ще й досі видно, яке це було велике місто. Туди ніхто тепер не ходить – хіба що допитливий чужоземець забреде, чи закохані сховаються від людського ока.

Скинуті з постаментів ідоли валяються біля святилищ – в землю повгрузали.

Ми йшли вулицею, якою давно ніхто не ходив і не їздив: вона поросла м’якою луговою травою. Жодної квітки я не бачив у тому місті! Ми зайшли на звичайне подвір’я.

Я побачив колодязь і зазирнув: там була вода, і вона пахла криницею! За віки не зіпсувалася, не зацвіла… Лотта сказала, що в місті в усіх криницях досі нормальна вода: це діють прадавні водогони, прокладені під землею з льодовиків у горах, що видніються далеко на заході.

Ми зайшли до будинку: кам’яні стіни ще міцно стояли, і деінде на них іще виднілися навіть кольорові розписи. Стелі та даху не було: скорші за все, вони були дерев’яні і згоріли ще в день падіння міста.

Ми переходили з кімнати у кімнату, Лотта тримала мене за руку.

– Тут була зала, – чи говорила, чи стверджувала вона, – тут – кухня, тут спальня. Тут господар цього будинку багато разів пестив свою дружину…

Вона взяла мій офіцерський плащ і простелила на густу траву на тому місці, де, на її думку, стояло колись подружнє ложе. Я був тоді з нею, і тільки небо Фатії бачило це. Я чув здалеку, наче якесь відлуння, як десь поруч фиркали коні.

Я був з нею, як ніколи ні з ким не був: вона відповідала не тільки на кожний мій рух, а, здається, на кожний мій подих – полохливо й гаряче! Ніколи мене так не пестила жінка, і ніколи я не відчував у собі такої могутньої чоловічости. Я хотів швидше дійти до кінця і бажав, щоби ця близькість ніколи не скінчилась! Я міг продовжувати безкінечно: падати з нею в безодню і злітати з нею, переплітатися тілами і розплутуватись. Як ніколи, я Добре знав, чого хоче жінка, як ніколи, жінка добре знала, чого хочу я!

Ми отямилися, коли сонце стало прямо над нами та безжально смажило наші тіла. Я підвівся і глянув зверху на неї. Я і зараз це виразно бачу: невелика жінка, оголена і щаслива, посміхається, сяючи бездоганним тілом…

Ми повернулися до Люнни і ще два дні були разом. На п’ятий день вітер припинився раптово, як і почався.

Незабаром з’явився вітрильний човен короля. Доар особисто відібрав у мене меча і відправив під домашній арешт до моєї каюти на «Морському носорозі». До дверей він приставив двох сержантів із особистої ґвардії, які не випускали мене три дні, аж доки «Носоріг» не знявся з якоря і не вийшов у відкритий океан. Доар приніс мій меч, кинув на ліжко і сказав:

– Знайшлися такі, хто об’їхав затоку і розповів про твої походеньки.

– Я хотів побратися з тією жінкою, – спробував виправдатись я.

– Я не дозволяю тобі одружуватися з Лоттою, – відрубав він.

– Я кохаю її.

– Ти що, не знаєш, – заревів король, – що в метисів не буває потомства? Твоя Лотта – метиска, напівядранка, ти що, хочеш припинити род Блеків?

– У ядранців жовті зіниці…

– А в метисів – ні! Єдине, як можна вирізнити метиса – це за повіками: зворотна сторона повіка у них не рожева, як у нас, а блякло-бузкова. Та я перевірив: вона – метиска! Я забороняю тобі навіть думати про одруження з нею! Бери меч, капітане Блек, та йди на місток!

Він вийшов із каюти і пішов на місток, за ним почовгала моя варта. Я причепив клинок і вийшов на палубу: «Морський носоріг» за попутного вітру жваво обходив конвой наших вантажних та бойових ґалер; гори Фатії ледь виднілися на обрії…

…Адмірал зітхнув:

– Очі в неї були карі, а я справді нічого не знав про повіки, то й не придивлявся. Пранги ніколи не одружувалися з ядранками, і метисок я ніколи не бачив. Та і яке мені було діло до її походження!

– А ти ж так і не одружився?

– Ні.

– І дітей у тебе так і нема?

– Таких, щоб я знав про них, нема. Може, – припустив адмірал, – і є в якомусь порту…

– Отже, дід просто зробив тебе нещасливим? – підбив підсумок принц.

– Не знаю, – сказав адмірал і відвернувся.

– Коли-небудь я поверну чорний колір морському мундирові, – просто в широку адміралову спину сказав Зульфікар.

Глава 5

Вже півроку Ханна живе у Гирея. Дивно: вагався, чи вести її до себе, а тепер не уявляє, як жив він без неї.

Після нічної бійки він наступного дня у знайомого капітана з купецького вітрильника купив дві низки перлів: майванські, кращі та дорожчі, ніж ті, що в неї були, та місцеві, теж таки непогані. А ще – контрабандні, сильбертальської роботи, срібні сережки з дивними білими камінчиками, що спалахували всередині всіма кольорами веселки.

Вже півроку минуло від тієї пам’ятної сутички у Жаб’ячому провулку. Хоч як намагався Гирей щось з’ясувати про тих нападників, хоч як допомагав йому кузен – дарма.

– Ні за цапову душу старався, – підбив підсумок пошукам командир портових жандармів. – Де їх знайдеш? Ти ж навіть не знаєш, з якого вони корабля: може, він тієї ж ночі вийшов із порту? І де мрець? Ти його що, не на смерть зарубав?

– Та ні, вбив. Он і Бон дивився, і до стічної канави тіло відтягав…

– Ну, не знаю: тіла нема, то й справи нема, – по-поліційному зняв питання Едвард. – Якщо побачиш когось, схожого на тих хлопців, – скажеш.

Півроку минуло, і ніхто не зустрівся. А тиждень тому адмірал з’явився на «Лазуровій лілеї» та наказав Гиреєві відвести її в док для ремонту та кренґування, прийняти новий фреґат і перевести на нього команду.

Хоч як любив Гирей «Лазурову лілею», але коли ступив на борт нового двопалубного красеня, відчув: то його корабель. Неквапливо обійшов його, прискіпливо оглядаючи та обмацуючи линви, блоки, щогли та вітрила.

Звернув увагу на гармати: на «Лазуровій лілеї» вони були фатійські, а «Світанкову зорю» спорядили своїми, на позір нічим не гіршими.

Команда заходилася обживати корабель, доводячи його до бойового стану. Людей не вистачало: «Лазурова лілея» – бриґ, він значно менший від фреґата. «Треба добрати людей», – вирішив Гирей. Він провів випробування у відкритому морі і зрозумів, що ніколи не бачив корабля з таким чудовим ходом.

Увесь тиждень Гирей зранку до ночі був на кораблі, – капітанові турбот вистачає, – і Ханна почала навіть трішечки ревнувати.

Принц Зульфікар вже півроку старанно вивчав мову інґлішів та бойове мистецтво; яке ж було здивування, коли він побачив свого вчителя: старого і, здавалося, неповороткого адмірала.

Нарешті, і мову опанував, і адмірал вирішив: «До діда, звісно, ще далеко, але – цілком задовільно».

Це вже завтра – початок обряду посвячення, і принц не знав, куди себе подіти.

Це вже завтра…

Гудуть барабани, верещать пронизливі флейти, бубонять гелікони. Почет монахів у білих – заради свята – клобуках вишикувався живим коридором через площу – від собору до палацу Небесного принца. За ними – королівська ґвардія, і аж тоді – натовп.

Поміж цих живих стін ледь рухається до собору – процесія. Попереду хорунжі несуть особисті штандарти: короля – золоте сонце на білому тлі; принца Мезумського – золоте на синьому; Небесного принца – золоте на срібному.

За ними – ченці, балахони зірками розшиті, видзвонюють у дрібненькі дзвіночки.

Король Доар, що приїхав учора з Майвани, виступає, поряд з ним – але трішечки все ж позаду, – єпископ і принц Азиз Мезумський, за ними – духовенство вище та знать. Крокує впевнений у собі, немолодий вже губернатор острова Мала Черепаха адмірал Устін Блек; на ньому парадний мундир, піхви меча оздоблено коштовним камінням і написом: «Найхоробрішому від Доара IІІ». Посміхається адмірал – блищать молоді зуби.

Офіцери гвардії – окраса нації: чорняві, темноокі, смагляві – як брати; йдуть на шанобливій відстані, обладунком брязкають.

Несуть принца Зульфікара на відкритих ношах у простому одязі, а за ним крокують морські офіцери – надія держави. Однострої – сині, золотом шиті. А ці троє – у чорних зі срібними галунами – командири кораблів ескадри Небесного принца: якийсь молодик із нашивками лейтенанта зі щойно приєднаної до ескадри шхуни «Акула», капітан Да Карро (нещодавно був старшим помічником) з бриґа «Лазурова лілея» та капітан Кер Гирей з флаґманського фреґата «Світанкова зоря». Цей Гирей і на пранга не дуже то схожий, радше, на фатійця чи сильбертальця: і шкіра в нього біліша, і очі світлі, і волосся не чорне – жовте.

Тільки тиждень тому принц і адмірал сформували цю ескадру і впровадили нові однострої; всі вирішили, що непогані, а старі моряки визначили – безперечно, кращі.

За моряками – оркестр королівських музик, привезений зі столиці, причандаллям виблискує.

Далі – знать. Чиновна – з Майвани; старовинна, родовита – з Мезуми, з ледь прихованою зневажливою заздрістю дивиться на майванську. А місцеву шляхту (що поробиш, вона теж тут) – ані ті, ані ці не помічають. Та ні, все ж таки, мабуть, тільки удають: презирливо кривляться на костюми – провінційні та надто строкаті, стороняться, носи вернуть.

Гербами відблищала біла кість, а тут – третій стан. Ці – чітко за цехами. Прапори несуть, хоругви якісь… Дари Небесному принцеві. І не надимають щічок один перед одним. Поки ремісники на площу вийшли – голова процесії вже заховалася в соборі. Принц Зульфікар ледве дочекався, поки ноші опустять, – аж кортіло скочити вниз, – але ні, пам’ятає настанови ченців: зійшов повільно й церемонно.

Гудуть барабани, верещать пронизливо флейти, заливаються сопілки.

Поважно – крок за кроком – виступає принц нескінченною білою килимовою доріжкою з хасилойської вовни. Тільки для однієї людини робиться такий килим: для того, хто сьогодні стане Небесним принцом. Це для нього старалися найкращі ткачі королівства. І тільки він пройде цією доріжкою, бо її сьогодні ж поріжуть на килими, які подарують почесним гостям, і ті зберігатимуть їх як дорогоцінну реліквію, принаймні, до коронації наступного Небесного принца.

Довгими сходами дійшов Зульфікар до дверей, зупинився, вклонився і – до собору.

Вміли будувати пращури: гігантське приміщення майже все ховається в сутінках, там горять сотні свічок, а посередині – стовп світла, яскраве коло від того світла, а в ньому – Небесний камінь на постаменті: величезний, завбільшки з гарматне ядро кристал променями грається – малесенькими райдугами на гранях вибухає.

Зульфікар пройшов собором, ступив у світле коло, і одразу музика стихла. Він не бачив гостей у темряві попід стінами.

Старенький сухорлявий чоловічок із рідкою борідкою вийшов назустріч принцеві та звів руки – широкі рукави поповзли донизу. Німа тиша одразу лягла у соборі.

Єпископ Сардар – а це був саме він – заговорив, і принц здригнувся: чекав, як тоді, відразливого скрипу, а почув – грім.

– Браття мої, знесімо молитву!

Шелест прокотився собором: шляхтичі схилили коліно; посполиті – обидва. Єпископ чекав хвилину і загримів:

– Високе Небо, що породило людей! Вклоняюся безконечному мудрому лону твоєму. Вклоняюся зіркам, що запліднили тебе, і молю:

 
дай сили мені нести цю честь і прокляття,
привілей та обов’язок; дай волю мені!
Дай наснагу, віру дай, укріпи мене!
Високе Небо, молю тебе: забери все,
залиши саме тільки право,
дароване тобою:
переможцем чи переможеним,
багатим чи бідним,
гордим чи приниженим,
хоробрим чи боягузом,
здоровим чи калікою,
славним чи осоромленим —
дай мені силу лишитися собою.
Високе Небо, що породило людей,
слава тобі!
 

– Слава, – відгукнулося з пітьми сотнями голосів.

Загули мірно барабани, двоє чоловіків у червоних балахонах принесли на ношах припнутого міцною линвою куґуара – великого звіра, схожого на дикого кота. Третій балахонник чиркнув ножем – закричав кугуар, і кров цівкою вже полилась у підставлену кришталеву чашу.

Кричить кугуар, напружується, хоче видертись, але – наповнюється посудина, вже приблизно третина. Єпископ узяв чашу, люди в балахонах відступили зі світлого та зникли. А чаша вже у Зульфікара. Гримлять барабани, тріпоче жива гаряча кров. Принц неспішно п’є, роблячи ковтки одночасно з ударами барабанів. Спустошена чаша опиняється у єпископа, а принц – у чудовому кріслі.

Навчений напередодні, Зульфікар дивиться всередину кристалу, і поступово все зникає: і Сардар, і собор, і Квінізорайя. Зникають острів і королівство. Бачить принц велику планету, схожу на Теру, тільки більшу, не два континенти на ній, а шість. Виринає вона з пітьми, блакитно-зелена, нежива срібляста куля біля неї крутиться.

Вдивляється Зульфікар – міста стоять величезні: будинки, палаци, споруди, призначення яких принцові незрозуміле. І всюди – люди, такі точно, як Небесні народи: світлі, смагляві, чорношкірі…

Бачить принц – кораблі пливуть океанами; придивився до одного – руни на бортах; спробував розібрати – не вийшло; схожі на інґліські, та не вони…

А там – війна: білі, як фатійці, та чорні, як атріанці, зі срібних птахів кидають вогняні кулі на міста й фортеці смаглявих, схожих на прангів. Ті відбиваються, але результати – мізерні, бо зброя у них гірша. Горять їхні будинки, фортеці, школи, лікарні і крамниці, розписані не рунами, а літерами, що схожі на хробаків… Раптом над одним з їхніх міст виросла вогняна куля, аж очі заплющив принц – така сліпуча, та ні, це Небесний кристал променями грається, на гранях райдугами вибухає.

Підвів голову Зульфікар, і одразу виголосив єпископ Сардар:

– Слава Небесному принцові!

Заревів натовп, і одразу до принца підійшов король, поцілував і жестом дозволив підносити дари спадкоємцеві престолу. На мить Зульфікар заплющив очі: величезна вогняна куля росла в небі і палила місто людей, таких схожих на прангів. Зусиллям волі він відкинув цю маячню і повернувся до зали: вже підходив до нього, перший за правом, принц Азиз Мезумський і ніс дарунок – старовинну, у палітурці з чорної шкіри, перлами та камінням оздоблену, з золотими замочками, книгу. У дитинстві Зульфікар бачив її у майже дорослого брата, але не те що читати – торкатися її йому не дозволялося, бо був то чи не єдиний відомий у світі примірник «Сильбертальських хронік».

Єпископ Сардар кивнув головою – двоє у балахонах затягли здоровенну срібну вазу, на одному боці якої було зображено карту Королівства – всіх дванадцяти островів, а на іншому – він сам. Золотом горів надпис: «Зульфікар Гадруз, Небесний принц Королівства Гряди».

Принц дякував, як навчав сам же Сардар, належним чином – увічливо та гідно.

Адмірал Устін Блек подарував пару чудових пістолів. «Із Партерена», – пояснив, і принц здогадався: ще з тих, незабутніх для старого воїна часів, і – оцінив подарунок.

Несли дари і знать, і ремісники. Чого там тільки не було: зброя, посуд, килими…

А староста цеху кравців підніс чоботи дивного сап’яну на ядранський кшталт – за новою модою.

Зульфікар (молоде і є молоде, хай хоч і принц) одразу взувся: як по мірці шито! Поцікавився у ремісника: як угадали?

– Серцем, – відповів той. Насправді ж місяць тому цех сплатив чималого хабара маршалкові принцового двору за старі стоптані Зульфікарові чоботи…

– Прошу шановне панство до столу, – запросив, нарешті, Зульфікар і повів батька до сусідньої зали, де вже було все накрито. Лише один раз за правління короля прангів представники всіх трьох станів опиняються за одним столом: у день посвячення Небесного принца. Це начебто майбутньому королеві показували: дивись, ось твій народ, а народові – ось твій король. Назагал одне одному вони сьогодні подобалися.

За годину спадкоємець престолу скористався своїм правом після восьмої чарки покинути трапезу.

Він пройшов до своїх покоїв, узяв таку бажану у дитинстві книгу і зручно вмостився на канапі. Помітно застарілою мовою перша хроніка розповідала про боротьбу п’ятьох синів сильбертальського короля за трон по смерті батька. Підступних і підлих братів перемагав чесний та шляхетний законний правонаступник – старший син короля.

«Це у них – не так, як у нас», – подумав Зульфікар і заснув.