Текст книги "Меч королів"

Автор книги: Сергій Батурин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 8 страниц)

Глава 15

Нічого не сказала Ханна нікому, але нічого й не забула рудій Маррі. Металася по-своєму, як уміла: то дохлого щура підкине і слухає, як верещить Марра, аж поки не прибіжить рудий Раух і не винесе його на заступі з таверни; то вилає Марру за погане, нібито, прибирання. Потім тихенько запустила живого таргана у глечик з вином, і слухала, що казав Маррі чоловік, не соромлячись простих матроських слів.

А вчора Ханна, наївно дивлячись на Рауха, спитала: «Ви з жінкою обидва руденькі, в кого ж ваш синок чорнявим удався?»

Раух нічого не сказав – тільки засопів, і Ханна зрозуміла, що влучила в больову точку: це питання корчмар собі задавав уже десять років.

Марра не була в чомусь винна: її прадід був чорним, наче крук, але що тільки не вигадає чоловік, коли його жеруть ревнощі…

Три дні тому Гиреїв фреґат з’явився у порту, Гирей обійняв її, поцілував та пішов з військом до собору, потім – ходив із королем Зульфікаром на Каракудук ховати королевого батька. А тепер він у короля в палаці. Добре хоч, що Ханна знає – де.

Жінка підійшла до вікна: біля «Західного континенту» поважний Бон і знайомий уже продавець овочів розігрували свою щоденну виставу. Це здалося їй нецікавим, вона відійшла від вікна, сіла в улюблене Гиреєве крісло і не бачила, як з вулиці Морських Мольфарів до Жаб’ячого провулку завернула ціла процесія: великі губернаторські ноші, за ними – ще одні, менші, поряд – пішки – кілька офіцерів у чорних мундирах зі срібними галунами. Хоча є серед них ґвардійський мундир та поліційний.

З Блекових нош вистрибнув молодий король, обернувся до адмірала, що виходив неквапливо:

– Я вирішив завести собі муфлонів і їздити на них верхи та запрягати у візки.

– А що робитимуть носильники його величности? – поцікавився старий.

– Доглядатимуть муфлонів і керуватимуть візками, – знав, що відповісти, Зульфікар.

З меншого візка спритно виліз Зенон зі своєю патерицею:

– Сюди? – показав він на «Західний континент».

– Сюди – потім, – посміхнувся король, впізнавши заклад. Із Зенонових нош з’явився розгублений Гирей.

– Веди вже, капітане, – наказав Устін Блек. Гирей повернув до Вергерового «Домашнього затишку».

Рудий корчмар хапав ротом повітря, вилупивши сірі водянисті баньки на Гирея, який зайшов до таверни з самим королем! А за ним – губернатор, командир королівської ґвардії, начальник портової жандармерії, капітани Небесної ескадри, і – віднедавна відомий на всю Квінізорайю каптурник Зенон. Затісно й шумно стало одразу в просторій залі. Який там затишок: зброя брязкає, король з адміралом розмовляють голосно, а офіцери регочуть – посуд у шафі бренькотить.

– А дай нам, господарю, сильбертальської горілки для сміливости, – наказав король. Наливає Раух у чаші – руки тремтять, серце аж у вуха стука!

– Ну, – підняв чашу король, – п’ємо за успіх!

Він раптом наблизив свою чашу до Гиреєвої, перелив трішечки рідини капітанові, хукнув, випив, видихнув – «гидота» і повчально сказав здивованому почту:

– Що, не знаєте? То давній звичай Небесних народів!

– Пий уже, та пішли, – сказав Гиреєві адмірал.

– А ну, проведи нас до цього моряка, – наказав Раухові Зульфікар, і той кинувся вперед по сходах – показати дорогу.

Гирей поставив повного келиха на шинквас та разом із Зеноном пішов слідом за королем і адміралом сходами вгору, куди біг попереду всіх спритний корчмар.

Не встигла Ханна сісти в Гиреєве крісло і розслабитись, як у двері грубо постукали.

– Хто? – незадоволено спитала жінка: єдиний, кого вона хотіла би бачити, мав ключ і не стукав би.

– До вас гості, пані Ханно, – несміливим голосом повідомив зі сходів зазвичай жвавий та меткий на язик шинкар.

Вона підвелася, відчинила двері та здригнулася: у дверному прорізі стояв губернатор, якого вона зустрічала вже на причалі, та молодий красень у розкішному одязі – чи не сам король. А за ними – Гирей та ще цілий натовп…

Ханна запросила гостей і вони увійшли, заповнивши всю передню кімнату.

– Його превосходительство адмірал Блек повідомив мене, що дещо тобі обіцяв, – почав, свердлячи очима Ханну, король.

Ханна пригадала їхню зустріч у порту.

– Так от що: веселитися тепер не час, а за рік ви з Гиреєм маєте запросити всіх, хто тут є, на весілля. До речі, за тиждень я переїду до Майвани, Небесна ескадра – теж, отже, збирайся, жінко!

Ханна трішечки заспокоїлася і придивилася до короля: лице бліде, очі підпухлі й червоні – чи то мало спав, чи то плакав. Найкраща танцівниця у Квінізорайї, вона схилилася з невимушеною ґрацією:

– Слухаюсь, ваша величносте!

– Пішли, панове, – звернувся король до офіцерів. – Капітанові з нареченою необхідно пакувати речі для переїзду.

Король іще не навчився і не звик приймати почесті, він вийшов, не подавши руки для поцілунку. За ним, підморгнувши Ханні, адмірал, потім – офіцери. Останнім – Зенон. Він зупинився на порозі:

– А я вас і зараз одружив би, – і вийшов, причинивши двері.

Ханна стояла і раптом – злетіла, підхоплена та закручена у повітрі Гиреєм.

А в провулку, сідаючи до нош, адмірал спитав у короля:

– Чи сподобалася вам Гиреєва Ханна?

– Що тут скажеш – дуже гарна.

– І я так думаю, – погодився Устін Блек. Він навмисне розповів повелителеві про свою обіцянку Ханні та затіяв ці оглядини, щоби розвіяти хоч трохи безмежну Зульфікарову тугу.

Раненько прокинулася щаслива Ханна, тихенько піднялася – аби не розбудити коханого – чи, пак, нареченого, – вдяглася та вийшла з квартири, тихенько причинивши двері та закривши замок на два оберти ключа.

Вона вбралася в нову сукню, яка коштувала чимало, та не впадала одразу у вічі, пов’язала нову хустку ядранського шовку, подаровану вчора Гиреєм, і прихопила чималого кошика – викапана багата городянка.

Поважна Ханна – це тобі не танцівниця в портовому балагані, де кожний тільки і мріє затягти тебе у постіль. Тьху – жінка аж розсердилася на ці спогади.

Скільки там іти до ринку – хвилин п’ятнадцять, – а там уже вона візьме качку, коріння, приправи, зелень і все інше… Вона згадала, як колись, іще в дитинстві, коли ще жива була мама, вони ходили на той портовий ринок, і продавці чемно віталися з ними, а батько, Арт Щелда, був найвідомішим шкіпером у Квінізорайї.

– Доброго ранку, поважна Ханно, – привітався Бон, коли жінка проходила повз «Західний континент».

– Доброго ранку, – схилила вона голову точно так, як колись робила мати. Ханна вже повернула на вулицю Морських Мольфарів і щезла за рогом, коли корчмар захоплено вигукнув їй услід:

– Хай їй грець, цій дівці, порода своє бере, а порода у неї добра!

– Це вже точно, – з-за Бонової спини підтвердив кухар.

– Ану, швиденько до соусів! – нагримав на нього хазяїн. – Бач, користується добрим ставленням, Мольфари б його побрали!

Ханна і раніше нерідко бувала на ринку, але саме сьогодні помітила: майже всі торговці – ті самі, що й вісім років тому, коли вона була тут востаннє з матір’ю. Он товстий м’ясник із волохатими руками посміхається, наче бачив її тільки вчора:

– Доброго ранку, Ханно!

– Бувайте і ви здорові, поважний Халіде, – ім’я товстуна пригадалося саме собою. Вона йшла торговими рядами, щаслива й горда собою, і чула, як люди говорили услід: «Ви впізнали її? Це Ханна, шкіпера Арта донька».

Гирей прокинувся від того, що клацнув замок і, здивований, побачив Ханну з кошиком, повним покупок. Збуджена, вона залетіла у помешкання:

– Гирею, я бачила його!

– Кого? – здивувався капітан.

– Того, з провулку, що ти поранив у писок та вдарив ногою!

– Губатого? – здогадався Гирей.

– Його!

– Де? – підхопився Гирей.

– На портовому ринку.

Глава 16

Ганяють портом жандарми, гасають моряки зі «Світанкової зорі» та «Лазурової лілеї», шастають шпики: нема людини з рубцем на підборідді.

Вчора увесь ринок перевернули – нема. Доповіли губернаторові, а той – королю. Зульфікар, як почув, аж схопився, кричачи:

– Як – із близною? Та ти знаєш, що меч Гадрузів привіз до Ядрану саме моряк із близною? Знайти негідника й допитати!

А сьогодні не пошук – облава: по шинках, тавернах, орандах; трясе поліція постояльні двори, гостинні доми та готелі. Місцеві жителі, надивившись на таке під час пошуків Зульфікарового меча, тільки сміялися, а от старостів кварталів зобов’язали щоранку ходити на доповідь до поліційної дільниці: що сталося, кого бачили, про що говорили люди.

Азиз Мезумський, не ставши королем, вештався по тавернах та борделях і напивався до нестями. Майже щовечора у палац його приносила охорона: принц плакав п’яними сльозами, нерозбірливо щось говорив, зрозуміти можна лише слово «мить».

Адмірал, набувши досвіду ще під час Зульфікарової поїздки до Ядрану, так організував пошуки, що командир королівської ґвардії (а її на Малій Черепасі всього рота) говорив, що це – облога зсередини.

Спіймали п’ятьох моряків: у трьох близни були на щоках, в одного – на лобі, і тільки в одного – на підборідді. Жодного з них Ханна та Гирей не пізнали – моряків випустили.

На сьомий день по смерті Доара Азиз проспався і заявив:

– Якщо ваша величність не проти, я поїду до Майвани, додому.

– Коли? – поцікавився король.

– Сьогодні ввечері, – кволо сказав йому брат.

– Я прийду проводжати тебе у порт, – вирішив Зульфікар. Не те щоби він надто любив брата: той був старший і в дитинстві весь час підкреслював це, він надто довго був сильнішим, розумнішим, більше знав… А потім Зульфікара перевезли на Малу Черепаху, а Азиза одружили з Лізою, дочкою маршала Еміля Френча. Молодим найманцем із лейтенантським дипломом приїхав Френч колись із Гортіполя; а тепер дивись – маршал і міністр. Еміль здогадався одразу по приїзді стати підданим короля Доара, досконало засвоїти місцевий діалект і одружитися з дочкою мезумського барона.

Тепер, породичавшись із Гадрузами, він з усмішкою згадував замок свого батька під Гортіполем: великий сільський будинок з бійницями замість вікон, з ознаками старанно прихованого занепаду…

Між іншим, Азиз досить швидко охолонув до дружини, зробивши їй чудового хлопчика, Бабура, дуже схожого на діда, короля Доара IV, і почав тягатися по шльондрах та борделях. Але це нікого, крім Лізи, не обходило.

Азиз зібрався повертатись додому на батьківському ґалеоні «Кондор». Зульфікар, закоханий у «Світанкову зорю», легко погодився: «Гаразд, забирай „Кондора“ собі», – і тепер Доарову каюту готували для його старшого сина.

Король і принц зійшли з королівських нош у порту, Зульфікар ще раз подумав: «Заведу муфлонів, як Раал».

Почесна варта з моряків Небесної ескадри стояла вздовж причалу. Брати пройшлися повз шеренги засмаглих красенів у чорній формі, обійнялися, старший зійшов на борт ґалеона, куцо махнув рукою.

Махнув рукою і Зульфікар, одразу берегові гармати Дальнього форту, вивергнувши струмені вогню та клубки диму, грізно ревонули прощальним салютом. Піднявши вперше прапор принца Мезумського – золоте сонце на синьому тлі, «Кондор» відчалив і потроху став виходити з порту. Караул залишив причал, а король, обійнявши капітана Гирея за плечі, спитав:

– Ну що, друже, час і нам збиратися?

– Може, слід трішечки затриматись?

– Чому це?

– Вашій величності нічого не нагадує он той корабель на рейді? – тицьнув пальцем у далечінь моряк.

– Не показуй пальцем, нечемо, – зауважив король. – Бо станеш адміралом, а виховання, як у темного шкіпера, ото буде ганьба!

Гирей опустив руку і почав міркувати, як повестися.

– То який корабель? – недбало спитав Зульфікар.

– Он той, – витяг з кишені трубу і нею показав капітан.

– Он той? – хмикнув король. – І що? Здається, я такого десь бачив.

– Такого ви бачили, – нагадав моряк, – удень, коли ми зустріли Мольфарів. А цього – підходячи до Оквілли, а потім – за кілька днів до нашого повернення.

– «Лебідь – Шванентайх», – згадав монарх.

– Так, саме «Лебідь», і бачили його біля Оквілли, а в Оквіллі на нас був напад, яким керував приятель моряка зі шрамом.

– Адмірале Блек! – загорлав король. Губернатор кинувся на поклик. І вже за півгодини до «Лебедя» підійшла «Лазурова лілея», і з неї на кліпер полізли кремезні гвардійці. А молодий правитель повів Блека та Гирея у Велику вежу Дальнього форту, де останнім часом жили Доар та Азиз.

На вежі адмірал приязно розмовляв з майором Джальміро, якого знав іще з колишніх часів.

– У той день, – оповідав майор, – його величність, як він часто робив останнім часом, піднявся на вежу і дивився на море у трубу. Вони з принцом Азизом були тут од ранку до обіду, потім пообідали, король іще замовив битки по-хасилойському… А потім, уже під вечір, королю стало зле, і я послав по лікаря і по вашу ясновельможність.

Раптом Зульфікар спитав:

– Того дня не було нічого незвичайного?

– Ні, не пригадую, хіба що посильний приходив до принца з міста. Але таке бувало й раніше…

Гирей глянув у свою підзорну трубу на «Лебедя»: там чинилась якась метушня, потім від «Лазурової лілеї» відплив катер і рушив спершу в бік Королівського причалу, а потім, побачивши, очевидно, звідти сигнали, повернув на Дальній форт. Катер побачили і король, і капітан, навели на нього свої труби.

Хвилин за двадцять суденце причалило біля форту, і міцні ґвардійці виволокли на берег моряка зі зв’язаними за спиною руками.

– Давайте його сюди, – закричав із вежі адмірал.

Ґвардійці на чолі з Брайтом затягли кремезного чоловіка у типовому одязі моряка. Досить свіжий рубець горів на його підборідді під повними губами.

Лейтенант силоміць (видно, що моряк пручався) поставив його на коліна.

– Це той? – повернувся до Гирея король.

– Це той, – впізнав нічного нападника капітан.

– Чому ти нападав на капітана Небесної ескадри?

– Я від тебе вперше чую, що він капітан, – упізнав Гирея моряк. – Просто посварилися сп’яну.

– Тобто, ти не заперечуєш того факту, що напав на офіцера королівського флоту?

– Ні, – нахабно дивлячись в лице адміралові, посміхнувся моряк.

– І не шкодуєш, що скоїв напад?

– Я шкодую, що не вбив його, – загарчав губатий. – І його, і ще декого.

– Чого ж так? – досить спокійно подивися на приреченого моряка Блек. – До речі, ти знаєш, що тебе повісять?

– А мені плювати. Ви тільки й можете, що вішати, зраджувати і прирікати на голодну смерть. Ви, пранги, взагалі підла порода! І я шкодую, що не зміг помститися вам!

– Ну, досить, – вирішив адмірал. – Владою губернатора острова Мала Черепаха, даною мені королем народу прангів, за напад на офіцера військового флоту королівства я караю тебе довічним ув’язненням на мідних копальнях! Як твоє ім’я?

– Нащо тобі моє ім’я? – люто глянув на губернатора засуджений.

– Я маю щось записати у вирок, – байдуже повідомив адмірал.

– Пиши, – нахабно підняв голову моряк. – Моє ім’я – Алекс Блек!

У німій тиші, що впала, як туман Морських Мольфарів, зміцнів злий голос в’язня:

– Чого витріщився? Пам’ятаєш співачку Лотту з Люнни? Не забув? Вона тебе все життя пам’ятала! Аякже! Капітан «Морського носорога». Квіти дарував! Шляхетним прикидався! А потім покинув вагітною – і поїхав!

Почувши ці слова, Зульфікар занімів: він згадав Гасхурн і княжну Оло.

– Лотта з Люнни не могла завагітніти! – закричав адмірал.

– Чому це? – єхидно примружився Алекс.

– Тому, що вона була метискою, – не так упевнено сказав Устін Блек.

– Це тобі, часом, не король Доар сказав? А чи знаєш ти, що він днів за п’ять до тебе підкочувався до матері з тим самим, що й ти, але йому вона відмовила? Вона розповідала, коли я вже був дорослий. А ти не знав, татусю? А ти подумай, чому він тебе, героя війни, сюди запхав! А потім вона не змогла співати з черевом і втратила роботу, народився я. Вона кохала тебе до останнього дня, чекала на тебе! Ходила на берег, начебто на прогулянки, а сама вдивлялася в небокрай – чи не з’являться вітрила «Морського носорога»! Ми бідували, і я, син прангівського шляхтича і фатійської дворянки, лягав спати голодним і не ходив до школи!

Зульфікар уявив княжну Оло, яка стоїть на причалі та вдивляється у морську далечінь.

– А потім, – із викликом вів далі Алекс Блек, – коли мені було п’ятнадцять років, вона померла, і її поховали сусіди на кладовищі для бідняків, а я пішов найматись юнгою на перший-ліпший корабель. Тоді я поклявся помститись усім винуватцям наших бід: і тобі, і Гадрузам…

– Що міг зробити ти, простий моряк, королям? – здивувався Зульфікар.

– Краще б тобі не питати, Гадрузе! Бо те, що ти почуєш, саме собою буде страшною помстою! – презирливо кинув син адмірала.

– Підніміть його з колін, – раптом наказав ґвардійцям Зульфікар. – Говори, Алексе Блек, як ти помстився Гадрузам.

– Хай мене розв’яжуть, – заявив той.

– Розв’яжіть, – дозволив король.

– Три роки тому, – почав свою розповідь Блек-молодший, – я повернувся до Партерена (я давно вже купив там собі будиночок) із рейсу до Південних морів. На другий день до мене прийшов майванський купець Месроп. Він добре знав, хто я, сказав, що знав мою матір та батька…

– Ти кажеш – Месроп? Месроп справді був тоді з нами у Фатії. То це він, – схопився за голову адмірал, – об’їхав під час негоди затоку і повідомив Доарові про мій зв’язок із Лоттою.

– Мені продовжувати? – спитав Алекс.

– Продовжуй, – кивнув король.

– Той Месроп сказав, що репрезентує дуже впливову особу, яка допоможе мені помститися, оскільки це в її інтересах. Він запропонував мені піти на службу до цієї особи за дуже велику платню і стати боцманом на одному з двох кліперів сильбертальської побудови, які записані на Месропа, але фактично належать тій особі. Весь цей час ми нічого особливого і не робили: плавали собі, та й усе, але якось Месроп передав наказ замаскувати корабель під ядранський, йти на Гряду і чекати у Квінізорайї. Корабель стояв на рейді, а ми пили по всіх шинках. Тоді ми й перестріли цього, – кивнув на Гирея, – пана з дуже гарною жінкою. Нам не пощастило: він виявився дуже вправним бійцем, а ми були надто п’яні… Він одного вбив, потім здійнявся галас і ми втекли, а вночі забрали тіло свого товариша, яке вони кинули у стічну канаву, – аби ніхто його не впізнав і нас не знайшли через нього. Ми прив’язали до тіла величезну каменюку і втопили його у бухті. Тиждень я ховався на кораблі, а потім надійшов новий наказ – і ми пішли з Гряди.

За півроку ми повернулися, знову приїхав Месроп із тією впливовою особою. Вони привезли одну річ: здогадались – яку? Так, меч! І сказали йти у певний пункт, де мені з мечем перейти з того кліпера на «Лебідь». Дуже просто: шукали б ядранський кліпер, а не сильбертальський. Ваш фреґат виявився швидшим, аніж можна було розраховувати, а «Ворона» надто обросла водоростями та молюсками… Тільки диво врятувало нас…

– «Ворону» вже покренґували, – повідомив король. – І що було далі?

– Далі ми пересіли на «Лебедя», а в того хід дуже непоганий, і дісталися до міста Ипл, звідти – диліжансом до Ерли, і, поки ви йшли довкола всього Ядрану, ми річною ґалерою спливли по Матті у Гасхурнську затоку. Ми віддали меч королю Ядрану, – Алекс побачив, як Зульфікар поклав руку на рукоять. – Саме цей меч, я бачу – ви повернули його… Ми встигли: на другий день у затоку ввійшла «Світанкова зоря».

Ми думали, що король Раал захоче помститися за старі образи, вб’є або візьме у полон принца, а воно он як вийшло. Поштовим корветом ми дісталися до Оквілли, де нас очікував «Лебідь», я поїхав, а Сандро Бур лишився там на випадок, якщо ви зайдете до Оквілли, і ви зайшли – я ж бачив там ваш корабель.

– Сандро Бур – третій із провулку? – уточнив король.

– Він, – підтвердив Алекс.

– Ти більше ніколи його не побачиш, – втрутився мовчазний до того Гирей.

– Ти і його вбив? – здогадався Алекс. – Ти вбив обох моїх друзів!

– Що було далі? – нетерпляче підганяв розповідь король.

– Коли ви наздогнали «Лебедя», я приблизно вирахував ваш хід і випустив голуба з повідомленням Месропу, а той з Майвани – другого, який долетів до Ель-Брадо, а звідти надіслали третього, який дістався Квінізорайї раніше за вас, але, я бачу, трішечки пізніше, ніж треба.

– Кажи ясніше, – наказав Зульфікар.

– Буде ще тобі ясність, – пообіцяв Алекс. – А ще, на прохання тієї поважної особи, я привозив рік тому з Руттії отруту, що нею та особа, як я розумію, скористалася. Хоча я не знав, для кого саме така отрута призначалася: спершу людина відчуває нестачу повітря, а протягом доби помирає від ядухи.

– Саме так помер батько! – вражено закричав молодий король. – Кому ти віз ту отруту? Хто ця впливова особа?

– Оце і є час моєї помсти. Тепер ріжте одне одного, вбивайте! – високо підвів голову арештант. – Бо цю людину звуть…

Він витримав паузу і виголосив:

– … Азиз Гадруз!

– Ти можеш це довести? – холодно спитав король.

– Можу: половина людей з «Морської ворони» бачила, як він привозив меча, – месник підняв руку і пальцем указав у бік Синьої бухти, – і зараз вони на «Лебеді». І отрута… Я привіз йому вісім пляшечок синього скла у формі груш. Однієї пляшки для однієї людини достатньо. Навряд чи він використав їх усі – одна, твоя, – підморгнув Зульфікарові Алекс, – напевне, ще у нього…

– Почекайте, – наказав король і стрімко пройшов у вежу – до кімнати, де жив Азиз. За хвилину він вийшов, ховаючи в кишеню маленьку синю пляшечку, саме таку, як сказав Алекс, і знов приєднався до інших:

– Ми не будемо тебе відправляти на каторгу. Ти поїдеш до міста Мун на Кайвані, під нагляд поліції. Років за п’ять ми подивимось, що далі з тобою буде… Виведіть! – наказав ґвардії.

Тільки-но Алекса вивели, як старий адмірал, впавши на коліна, почав цілувати королеві руку.

– Встань і не плач, – наказав Зульфікар. – Якби не дід, був би він офіцером нашого флоту… Капітане Гирей, передайте мій наказ на всі кораблі Небесної ескадри: бути готовими зранку вийти в море!

Зульфікар обернувся до бухти і, раптом, до Гирея:

– Дай трубу!

Гирей дав трубу, глянув туди, куди дивився король, і остовпів: на рейд Квінізорайї, повз «Лебедя» та «Лазурову Лілею», входив саме той ядранський корвет, що зустрічав «Світанкову зорю» в Гасхурнській бухті. Тріпотів прапор: на темно-ультрамариновому тлі бузковий змій обвив помаранчеве сонце.

– Я тебе благаю, – сказав капітанові король, – довідайся, хто там.