Текст книги "Меч королів"

Автор книги: Сергій Батурин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 8 страниц)

Глава 8

За місяць і тиждень плавання принц вивчив багато морських слів: фок, ґрот, бізань, гітов, рея, стеньґа, марс, півбак, пів’ют… У ясну погоду навіть кілька разів постояв за штурвалом – не сподобалося. Потім він вигадав розвагу: ставив на фальшборт порожню пляшку з-під вина і стріляв по ній із пістолів. Якщо влучав – вона розліталася, і скалки летіли за борт. Бувало, через хитавицю бив мимо цілі – кулі летіли у море чи з шаленою силою пробивали дошку фальшборту: тріски відколювалися з зовнішнього боку.

Одного разу Зульфікар побачив: дивиться Гирей на це скоса, але, з тяжким серцем, мовчить.

– Зробіть мені так, щоби пляшку можна було підвісити за бортом, – наказав принц. Тепер стріляти стало ще важче: гойдається корабель на океанській хвилі, гойдає пляшку. Попервах все мимо бахкав принц, потім призвичаївся: замре корабель на мить на гребені хвилі – гримить влучний постріл.

А то ще розвага – фехтування. Виявилося, що вправних фехтувальників на борту всього троє: він сам, Брайт, який завжди навчав фехтуванню новачків, і, хоч як дивно, капітан Гирей.

Брайт чудово володів класичною технікою: поки він стояв у стійці, то був небезпечним і майже невразливим. Його треба було вивести в незручне, а ліпше – в нестандартне положення, тоді він діяв гірше і – програвав.

Гирей – навпаки. Школою моряк володів слабше, зате не тяжів до шаблонних комбінацій, чудово рухався, був розслаблений і, що найголовніше, імпровізував. Одного разу, у безвихідному, здавалося, становищі, він кинув у лице принцові жменю дрібних монет. Вони не могли вразити очей – маска надійно захищала, та у той момент Зульфікар не встиг подумати – відсахнувся і пропустив удар дерев’яним мечем по кірасі. Був би меч справжній – пробив би, мабуть, мідну шкаралущу.

Зульфікар помітив, як швидко Гирей перебирає в нього прийоми, стійки, зв’язки елементів, захисти і удари… Брайт же працював мечем, як машина: дуже добре, та, здебільшого, одноманітно. Але загалом принц переважав братів, так що і ця розвага не завжди радувала.

За час плавання всі, хто був на кораблі, зрозуміли: більше однієї з десяти партій в камінці у Брайта може виграти тільки Анвар: дві – три…

Вже тижнів зо два не зустрічаються прангівські кораблі – лише ізерлонські, атріанські, руттійські, частіше – строкаті шхуни з Південних Морів, і чимраз частіше – ядранські, бузково-помаранчеві.

Раз по раз, майже з коленого ядранського судна, злітав при зустрічі зі «Світанковою зорею» поштовий голуб.

Старовинні карти, на яких зображено Ядран, досить точно відображали узбережжя: фреґат «Світанкова зоря» на тридцять восьмий день плавання обігнув мис на півострові та увійшов, стрімкий, до великої затоки. Десь далеко, на березі, миль за десять, виблискував на сонці мідними дахами величезний Гасхурн, а значно ближче, майже на відстані пострілу доброї гармати, великою дугою стояли неоковирні, непропорційні якісь ядранські бойові судна, а попереду, на чолі бойового порядку – доладніший, схожий будовою на корвет, корабель із яскравим прапором на ґроті: на ультрамариново-чорному тлі бузковий змій обвиває помаранчеве сонце.

Гарматні порти його було зачинено. Ядранський корвет дуже повільно рушив у бік «Світанкової зорі», і над щоглою замайорів невеличкий кольоровий прапорець.

Гирей роздивився у трубу клапоть тканини:

– Не може бути! Вони підняли прапор «Ласкаво прошу»!

… Протокол – складна штука. Консул королівства Гряди прибув на «Світанкову зорю» на ядранському корветі й відтоді невідступно крутився біля принца.

Величезний почет зустрів Зульфікара на причалі. Принц потискав чиїсь руки, кивав головою, посміхався, аж поки, нарешті, не подали величезного критого візка, запряженого чудовими блакитними муфлонами. «Непогана штука, – оцінив принц. – А в нас на ношах досі тягають». Частина його команди, солдати Брайта, ну і, звісно, каптурник, мали стати за візком високого гостя. За ними вишикувалася почесна варта ядранських мечоносців, потім – ченці з музиками, а хто далі – прангам не видно.

Вельможа, що зустрічав принца («Брат короля» – зробив великі очі консул), влаштувався у такому ж точно візку, що стояв поряд із Зульфікаровим.

Поважний, із непроникливим лицем, брат короля Ядрану князь Олол зняв білу шовкову рукавичку і кволо махнув нею, виблискуючи камінням перстенів. Процесія неквапно рушила. Небесний принц оглядався навсібіч: іще з моря він побачив, яке велике місто Гасхурн, і тепер із цікавістю розглядав будинки, бруківку, мешканців. Майже всі будови були зведені з білого каменю – вапняк чи черепашник, звідси не роздивитись, – і накриті міддю. Найчастіше – у три, але є й у чотири поверхи. А з вікон ядранки виглядають; очі мигдалевидні, жовті, волосся легке по плечах розсипається. Самі здебільшого мініатюрні. Дивна річ: чоловіки звичайні на зріст.

Зупиняються перехожі, на дивних гостей витріщившись… Вдягнеш вони у якісь халати, а не так, як пранги – куртка та штани… Трапляються військовики. Зупиняються, честь процесії віддають.

А музика – зу-у-у-у! – зу-у-у-у! – ще паскудніша, ніж наша, – вирішив принц, згадавши свій недавній обряд посвячення.

Брат короля сидить – ніби кілка проковтнув. Принц спитав у консула: може, так треба за тутешнім етикетом? «Він завжди такий», – відповів дипломат.

А кортеж потроху рухається: вже вийшов на майдан – по колу стоять великі будинки, схоже, готелі. Далі – крамнички, знов готелі, таверни, оранди… Одна будівля вирізняється помітно: білого каменю зі вставками з чудової червоної цегли, вікна вузькі та високі, двері великі, мов брама, – з двох стулок, на кожній – кованого заліза розфарбований герб, бачений уже сьогодні прангами на прапорі ядранського судна: бузковий змій обкрутився навколо помаранчевого сонця.

– Це – резиденція короля? – здогадався Зульфікар.

– Ні, – заперечив консул. – Це – кафедральний собор.

– Ти щось розумієш, раднику Редж? Чому нас привезли сюди? Може, так належиться за їхнім протоколом? – закидав консула запитаннями юнак.

– Хто його знає, як там за їхнім протоколом, – стенув плечима радник. – Не те що Небесний принц, ніколи жодна висока особа людського племені до Гасхурна не приїздила…

Брат короля дочекався, доки спеціальна людина відчинила дверцята його візка, і зійшов на бруківку – між двома екіпажами. Небесний принц Зульфікар Гадруз вийшов до нього точно так, як сходив із нош у день посвячення: повільно й церемонно.

Розчинилися стулки – наче самі собою, ядранець пішов до собору, принц – за ним. Він чекав побачити все, що завгодно, та…

Величезне приміщення ховається у напівтемряві, горять сотні свічок, стовп світла посередині, ясне коло від того світла, а в ньому – постамент, а на постаменті – величезний кристал, завбільшки з гарматне ядро, тільки не яскравий, як у Квінізорайї, а тьмяний, наче всередині матовий. Теж блищить… А брат короля веде у задню частину собору, на ґвинтові сходи, і далі – униз, у підземний хід. Озирнувся Зульфікар – із своїх за ним ідуть тільки консул Редж і капітан Кер Гирей. Щоправда, і ядранців – кіт наплакав: товсті та літні – видно, що не бійці.

– Куди ми йдемо? – прошепотів юнак до консула. Раптом брат короля повернувся до прангів, і його холодні, здавалося, очі горіли:

– До Верховного правителя Ядрану, короля Десяти королів, – чудовим прангівським діалектом із мезумською вимовою (який шик навіть для Майванського князя!) повідомив він гостей.

…Ханна зі сну помацала коло себе: пусто, і – прокинулася. Дощ барабанив у вікно спальні. Місяць і тиждень минув відтоді, як поїхав принц Зульфікар на новому кораблі, де її Гирей капітаном. «Як з’явився цей корабель, майже не лишилося часу і місця в його серці для мене», – схлипнула вона. Мабуть, було ще досить рано, за вікном сутінки, хоча – удосвіта встає Квінізорайя. Ось торохтить візок – мабуть, молочник їде своїм щоранковим маршрутом. Тепло Ханні під м’якою ковдрою, але незвична вона довго лежати зранку, встала, натягнула шовковий ядранський халат – дарунок Гирея – і підійшла до вікна.

Он до пам’ятної корчми «Західний континент» підкотив свій візок продавець овочів, і поважний Бон запекло торгується з ним, хоча кожного дня купує саме в цього продавця, і ціна усталена вже не один місяць.

Продавець, невеликий на зріст, з тулубом, мов діжка, великою нечесаною головою, хапав Бона за руку та гаряче говорив:

– Ти подивись, який товар! Двадцять хвилин тому ще на грядках був!

«Брехня, – подумав Бон. – Тобі від Східної Брами, де ти перекупляєш овочі в селян, перти цього візка до Жаб’ячого провулку щонайменше – півгодини».

«А вже смачні плоди, дивися», – без будь-якої логіки майже під ніс Бонові тицьнув продавець величезну ріпу.

Ханна не стала дивитися, що буде далі: продавець вихвалятиме товар, а Бон казатиме, що вчора бачив на припортовому ринку точнісінько такі томати, але значно дешевші.

Продавець кричатиме Бонові, що на тому ринку товар – фуфло, самі перебірки, які він та його колеґи здають за безцінь після того, як обійдуть усіх постійних покупців. А тут – доставлено під двері, та ще й найкраще.

Потім вони вдарять по руках, Бон віддасть гроші (рівно стільки, скільки і вчора, і позавчора), його люди заберуть із візка товар (стільки, скільки завжди), і до завтра вони розійдуться, щоби зустрітися й повторити все спочатку. Просто купити – у Квінізорайї вважалося нечемним.

«Мабуть, молочник уже був», – вирішила жінка, і раптом їй так закортіло свіжого молочка… «Спущуся, – вирішила, – куплю склянку, ні, маленький глечик, у Вергера». Вона взяла зі столу гроші, глянула – вистачить – і відчинила двері.

– Та портова шльондра ще спить-вилежується, – почула Ханна неголосні, але злі слова Вергерової дружини Марри. – Той пригрів сучку, та й поїхав, а вона тут дружків його приймає!

Перехопило Ханні подих. Вчора, справді, заходив на хвилинку Гиреїв друг, Фортунато. Поцікавився, чи є новини від Гирея, і побіг, навіть від філіжанки кави відмовився. А ця руда кирпата курва натякає казна-що! Ще Гиреєві щось таке скаже… Портовою шльондрою називає!

Так, то правда, танцювала Ханна ще півроку тому в портовому балагані, було у неї кілька хлопців до Гирея… Але ж – до Гирея! Звідки вона знала, що зустріне його?

Ханна різко крутнула головою – сльози, які, було, наповнили очі, розлетілися віялом.

– Що ти мелеш, дурепо, яке твоє діло? Був Гирей колись простим хлопцем, а тепер – пан! А відтак і жінка його – пані!

– Ой, жінка! Що вони – побралися? Та в нього таких жінок… – не замовкала руда.

– Весілля не бачив, але жодна дівка до Ханни тут не жила, – сказав унизу Вергер.

«Я знайду спосіб порахуватися», – вирішила Ханна. Вона так гепнула дверима, що аж тиньк зі стін посипався, – балачки внизу одразу стихли.

Ханна зійшла сходами до зали, підійшла до стійки, за якою принишкло перелякане подружжя, і, навмисно не помічаючи рудої Марри, простягла Раухові гроші:

– Глечик молока, поважний Вергере!

Відводячи погляд, рудий корчмар Раух Вергер простяг Ханні посудину…

Місяць король Доар та адмірал Устін Блек перевіряли Малу Черепаху. Добу діяла усна заборона залишати порт, а на ранок ескадра бойових галер стала на рейді (долетів таки голуб до Майвани!) і портова жандармерія разом з митною службою заходилися обшукувати кораблі та портові споруди.

Густим гребінцем пішли по Квінізорайї патрулі, забираючи до відділків усіх підозрілих. Допитали всіх відомих злочинців – ніхто нічого не знав і допомогти слідству не міг, хоча гроші від імені короля пропонували величезні.

Щоправда, результат таки був: у спокійній назагал Квінізорайї запанував ідеальний порядок; усі, чия добропорядність була хоч трішечки сумнівною, боялися носа показати.

Меча так і не знайшли. Принц Азиз Мезумський крутився коло батька, скоріше заважаючи пошукам, і намагався, як умів, заспокоїти: сидів поряд і зітхав. Королеві Доару, батькові мужнього та рішучого, це скоро набридло:

– Раджу вашій високості не сидіти в палаці, а взяти солдатів і піти перевірити Дальній форт.

Ображений принц оселився у вежі Дальнього форту і з двома десятками солдатів три тижні поспіль обшукував усі будівлі укріплення. Комендант форту, старий майор Джальміро, тримав порядок залізною рукою: принц не знайшов ані меча, ані жодної зайвої речі, яка не була б на обліку.

– Надійшов наказ короля: перевіряти Дальній форт, скасування наказу не було, – пояснив майорові свою поведінку за вечерею принц. А одного разу у форті з’явився королівський посланець; голосно задуднів горн. Азиз вийшов з вежі, пройшов стіною, спустився сходами вниз, у двір форту, і підійшов до посланця. Той схилився у низькому поклоні:

– Його величність король народу прангів Доар Четвертий запрошує вашу високість сьогодні на обід.

Принц вдоволено посміхнувся:

– Добре, я прийду. Можеш іти, – і вказівним пальцем провів по негустих підфарбованих вусиках.

Глава 9

Король десяти королів – у літах, але дуже міцний та величний, – сидів на величезному базальтовому троні, прикрашеному золотом і перламутром. Неосяжна зала, вирубана в підземному кам’яному моноліті, мабуть, років уже п’ятсот слугувала для найважливіших подій: тут Верховні правителі коронувалися, одружувалися, вирішували долі царів і народів. Звідси Ядран оголошував війну та погоджувався на мир…

Це він, король Раал П’ятий, з державою у вигляді сонця, оповитого змієм, втілює владу і право стародавнього Ядрану. Десять ядранських королів схиляють голову перед ним – десять могутніх володарів. І нема в нього друзів серед них – жодного. Триста сімдесят найзначніших баронів стоять на колінах перед королем Раалом, а простий Ядран – лежить долілиць. І ще невідомо, чи є там у нього друзі. А ворогів – безліч. І в десяти королівствах, і, особливо, за їхніми межами. А найзапекліший – адмірал прангів Устін Блек. Гіршим за нього був тільки покійний уже їхній король Доар Третій.

Той колись налетів з ескадрою на Бурштинову обмілину, де споконвіку ядранці ловили рибу, і давай стріляти з гармат по рибалках. Одного корабля таки втопив, інших – прогнав. Цього Раал вибачити не міг, з’явився з усім флотом. Бурштинова обмілина була порожня, а на сусідніх відмілинах сила-силенна прангів – рибалок. Вони, знахабнілі, побачили його і навіть не втікали Тільки ті, хто встиг після першого залпу обрізати сітки й підняти вітрила, врятувалися, але за ними тінню пішов Раалів флот, – на нову столицю прангів, на Мезуму.

А там, біля Великої Черепахи, доля відвернулася від нього: вітер майже стих, лишивши вітрильники без маневру, берегові гармати у прангів виявилися напрочуд далекобійними, і, до того ж, навалився з армадою бойових ґалер ненависний Устін Блек: таранив броньованими носами нерухомі вітрильники, розстрілював із гармат, брав на абордаж і – топив, топив, топив!

На щастя, дмухнув легкий вітерець, і мужні ядранські адмірали кинули на Блека останні кораблі, даючи Раалові змогу піти геть і рятуючи тим від загибелі чи полону.

А три місяці потому, коли за посередництва Руттії у Триарсі укладався «вічний мир», Доар нахабно заявив, що ніколи не зазіхав на Бурштинову обмілину, бо риби пранги і так ловлять удосталь, а втопив ядранське риболовецьке судно тільки за те, що його капітан не поступився йому, королеві, дорогою, ще й показав непристойний жест правою рукою, поклавши на її середину ліву. А за таке – він зрозуміє, якщо і Раал когось утопить.

Вже третє десятиліття пранги неухильно дотримуються угоди, навіть не підходячи до місць риболовлі ядранців. Але хоробрі ядранські моряки пішли на дно біля Великої Черепахи, і ніхто цього не забув.

І от тепер онук клятого Доара приїхав сам до Гасхурна. І Раал знав, що привело його…

Король підвівся назустріч юнакові, демонструючи: ти – рівний, і сказав ядранською:

– Я радий вітати Небесного принца у столиці Десяти королівств.

– І я вітаю вашу величність, – також ядранською відповів Зульфікар.

Приємно здивований, король щось стиха наказав одному з вельмож, той поворушив указівним пальцем, і тієї ж миті двоє старих ядранців (мабуть, товмачі) швидко залишили приміщення.

Король Раал вдивився у молоде чисте лице: не тінь ворога, не згадка, ні – здавалося, сам Доар III, молодий, дужий, сміливий та заповзятий, підвівся з труни, дивився просто у вицвілі блідо-жовті королеві очі та приязно посміхався. «Такого мати за ворога – честь», – вирішив старий воїн, але погляду не відвів.

– Що привело тебе, принце, у мої землі? – спитав.

– Сталась у мене велика неприємність, – почав Зульфікар. – Вкрали в мене одну річ, дуже дорогу й пам’ятну. Я майже наздогнав крадіїв. Але…

– Щось завадило? – підтримав розмову Раал.

– Подія, якої пояснити я не можу… Коли ми таки знайшли їхній корабель в океані, він був покинутий…

Ну й погляд у цього принца, таким тільки олово плавити. Раал на секунду опустив очі і зрозумів: знову програв, і знову прангові на прізвище Гадруз!

Але принц чомусь замовк, хапнув повітря ротом, ковтнув і наважився:

– Розумієш, я думав – то казка, міф, якими повниться Тера…

– Терою ти звеш планету Ядран? – уточнив король.

– Нашу планету, – пояснив Зульфікар, хоч, ядранець не міг не знати, як зветься ця планета Небесною мовою…

– Наша планета сповнена міфів, – погодився Раал. – І який же міф ти зустрів?

– Ми майже наздогнали кліпер крадіїв. Він був розфарбований у ваші кольори, але я здогадався, що це не ядранський корабель, точніше, мій капітан здогадався, – Зульфікар кивнув у Гиреїв бік. – І коли вже наша гармата збила одну щоглу на кліпері, коли готові були абордажні гаки, коли я бачив у трубу метушню на їхній палубі, впав туман із ясного неба, закрив увесь світ, і прямо на нас на величезних човнах нізвідки, бо їх не було на небокраї, вийшли, оповиті імлою…

– Морські Мольфари! – закричав король.

– Ти також бачив їх? – здивувався принц.

– Так, – оволодів собою король. – Двадцять п’ять років тому…

– Тоді ж їх бачили з нашого фреґата «Морський носоріг».

– Вони з’явилися, – сумно посміхнувся король, – між ютом мого корабля і носом вашого… Як ти сказав – фреґата «Морський носоріг»?

Принц мовчав: здається, він припустився невиправної помилки: саме тоді була та знаменита війна, яку гучно виграли пранги…

– Так, якби не вони, – король кивнув головою, – Доар, мабуть, убив би і мене, і мою команду.

– Прошу у вашої величности пробачення, – схилив голову пранг.

– І що тобі сказали Мольфари? – змінив тему Раал.

– «Йди на Ядран».

– А мені тоді: «Чекай на молодого пранга!». От і дочекався! Дайте нам сильбертальського рому! – наказав.

Майже оголена, дивної вроди, ядранка принесла тацю з двома кубками. Жестом король запропонував гостеві кубок, той узяв, чомусь – дальній від себе. Король помітив це, взяв іншого, підніс до Зульфікарового:

– Перелий частину з твого кубку! Так колись робили твої предки, коли тільки з’явилися на Ядрані.

Зульфікар зробив те, чого вимагав од нього старий ядранець, і той одразу добряче ковтнув – принц згадав адмірала… Король так само, як і Блек, хукнув, Зульфікарові на мить здалося – зараз скаже, як адмірал: «Гидота».

Принц для годиться зробив маленький ковток.

– А яку саме річ шукає ваша Небесна високість? – поцікавився Раал.

Принц задумався: як пояснити?

– Чи не цю? – не давав продихнути король.

Зульфікар повернувся за рукою старого ядранця, ворога його діда… Брат короля, князь Олол, який зустрічав принца ще в океані, і привіз сюди, на двох долонях, обережно, мов дитину, тримав меч Гадрузів. Зульфікар зробив зусилля і – зміг, не здригнувся. Незворушно підійшов, глянув – достеменно, і сталь таку робити давно вже розучилися, і надпис мовою інґлішів: «Born for glory».

– Що хоче ваша величність за цю річ? – утримав у голосі спокійні інтонації молодий Гадруз.

– Нічого… Зовсім нічого, – стиха відповів король. – Я знаю, що це за річ. Я бачив цей меч у твого діда на поясі тоді, у Триарсі… Це – той меч, якого король прангів віддає у день повноліття спадкоємцеві престолу?

Про всі ці подробиці Раал довідався тільки вчора, коли отримав клинка, але вразив цим знанням юнака…

– Той, той, я бачу, – подовжував замилювати очі ядранець. – Я віддам його тобі з одним проханням: якщо коли-небудь зберешся воювати з Ядраном, згадай цей день, і, якщо буде можливість зберегти мир, – не воюй.

– Я обіцяю тобі це, – сказав принц, до смерти взявши на себе важку ношу, яка під силу тільки порядній людині: необережну обіцянку.

Меч Гадрузів виявився довшим і важчим, ніж батьків, що висів у Зульфікара на поясі. Принц відчепив Доарового меча, віддав Гиреєві, а натомість прилаштував – меч Гадрузів.

– Вчора якісь моряки принесли його і продали за досить незначну суму, – сказав король Раал.

– Які моряки? – загорівся юнак.

– Звичайні. Не ядранці, з ваших, Небесних… В одного – досить свіжий рубець на лиці.

– Вони хотіли посварити Гряду та Ядран, – припустив принц. – І кліпер розфарбували під ядранський, і меч завезли у Гасхурн, наче і вкрали його ядранці…

Раал дивися на нього – юнака, майже підлітка, і не розумів себе: ще вчора він знав, що Зульфікар прийде, і хотів – ні, не вбити, – війна зі зміцнілим королівством Гряди йому ні до чого, але хотів принизити, примусити просити…

Хотів, але чомусь одразу віддав меч і сповнився поваги, навіть, що там брехати собі, почуття теплої прихильности.

– Ти вмієш читати руни, що викарбовані на мечі? – поцікавився король.

– Там написано: «Народжений для слави», – пояснив юний Гадруз.

– Меч – народжений? – здивувався старий ядранець. – Чи його володар? Хоча, чому б – ні? Справжній меч не виготовляється, він справді – народжується. Скільки йому років?

– Не знаю… Можливо, його принесли ще з неба…

– З неба? – загадково посміхнувся король. – Тобто, на Ядрані він дві тисячі років…

Зульфікар вп’явся поглядом в уста старого: ніколи навіть приблизної дати появи на Тері Небесних народів він не чув від мудреців королівства Гряди і не читав у найдавніших книгах.

Король десяти королів, верховний правитель Ядрану ще раз поглянув у вічі юному прангу: переконався, що не витримає погляду, хитнув головою і почав:

– Не питаєш? А ви, Небесні, не зберегли пам’ять про ті часи… Лише «Сильбертальські хроніки» дещо згадують, і те – у вигляді легенд…

– Звідки ти знаєш, про що пишеться в «Сильбертальських хроніках?»

– Бо в моїй бібліотеці є примірник тієї книги… Якщо хочеш, – запропонував король, – мої вчені перепишуть її для тебе, і я відішлю її тобі на Малу Черепаху…

– Дякую, у мене в бібліотеці також є примірник, – свідомо назвав свою єдину поличку з книгами гучним словом принц.

– Ядранські ж літописи починаються за багато віків до вашої появи. – Король Раал допив кубка, знайомо хекнув і вів далі. – Вісім вогняних птахів упало на Західний Ядран («Західний континент» – здогадався принц), їхні черева розкрилися, і вийшли звідти Небесні люди, так схожі на жителів Ядрану…

Попервах вони і справді були могутнім народом: володіли блискавками, підкоряли небо і море, могли за одну мить спалити землю на десять тисяч кроків уперед… Наші мечі та метальні машини не могли протистояти зброї, яку вони привезли з неба….

Наші предки опиралися, як могли, але за десять років Західний Ядран упав під ноги прибульцям.

– Чого ж так довго, якщо зброя була непереможною? – кинув на короля короткий погляд Зульфікар.

– Занадто мало було завойовників, що спустилися з неба, а простори величезні… Вогняні птахи повернулися до зірок і ніколи не з’являлися знову…

На Ядрані не бачили такої жорстокости: ми воювали і вбивали, але ніколи не знищували цілі народи…

Потім небесні прибульці збудували кораблі та перепливли океан, штормом кілька кораблів закинуло на… – король замовк, забувши прийнятний для пранга топонім.

– На острів Кайвана, – підказав Зульфікар.

– Так, на Кайвану, – кивнув головою жовтоокий король. – Всі інші висадилися на Східній землі (континент Ядран – переклав принц). Випалили її північну третину і зупинилися на лівому березі ріки Оло. Цей кордон між нашими світами існує й дотепер.

– Чому ж вони зупинилися? – замислився принц.

– Могутня зброя, яку привезли вони з неба, почала псуватися, боєприпаси танули, – пояснив Раал. – А налаштувати виробництво вони так і не зуміли. Поступово втрачалися чарівні машини і знання, псувалися гармати, що метали блискавки, спливала могутність, танула перевага. Але Небесна раса швидко розмножувалася, поглинала, заселяючи, простір Ядрану. Наші предки дивилися на прибульців і не могли зрозуміти їх: ядранці теж рубали дерева, але ніколи не вирубували лісів, не забруднювали річок, не вибивали дичини…

Дивна особливість виявилася згодом: особи протилежної статі вашого і нашого роду аж надто привабливі одні для одних.

– Але ж метиси завжди бездітні, – зауважив принц.

– І коли це з’ясувалося, померла остання надія на мир, – зітхнув король. – Династичні шлюби безглузді, а відтак… Минуло кілька віків, поки Небесні народи не схаменулися і не припинили грабувати Ядран, тобто, як ти кажеш, Теру…

– Вони прийшли з неба і сподівалися незабаром туди повернутися, – здогадався принц.

– А чому ти вирішив, що ядранці не сподівались?

– Ну, вони ж не приходили з неба, а жили тут завжди, – почав юнак.

– Ти впевнений? – спитав Раал. – А що ти бачив там, у соборі, на постаменті? – правитель вказав рукою вгору, туди, де стояв на поверхні кафедральний собор Гасхурна.

– Там був кристал, схожий на Небесний камінь із собору у Квінізорайї, тільки якийсь матовий, – прошепотів вражений принц.

– Може, він матовий тому, що старий, чи з якихось інших причин? – примружив праве око старий ядранець. – Коли вчора ті пройдисвіти принесли мені меч і сказали, що ти женешся за ними, я наказав своїм мудрецям переписати один дуже цікавий рукопис. Я дам тобі копію цього манускрипта, може, зацікавить…

Король Раал підвівся, даючи знати, що авдієнція закінчилася.

На виході з кафедрального собору один із ченців простяг Зульфікарові великого тубуса. «Манускрипт», – здогадався Небесний принц.

Брат короля Раала князь Олол вийшов із собору разом із прангами і запросив їх до сусіднього чепурного будинку. «Палац гостей короля», – пояснив консул Редж.