Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 14 страниц)

Гюнтер задоволено гмикнув.

“Фольксваген” загнали в бокс, залишивши Каммхубелів “опель” на асфальтованому майданчику перед гаражем – улітку вчитель часто ставив машину тут, і це не могло викликати ніяких підозр. Потім сиділи у вітальні, й Карл розповідав, як усе відбулося.

Поруч на дивані примостився вчитель, Аннет і Гюнтер влаштувались у фотелях навпроти, дівчина не відводила від Карла очей і, хлопцеві здалося, зазирала йому в душу.

Карлові весь час було незручно, буцімто спіймали на гарячому й тримають за руку, намагався не дивитися на Аннет і, щоб розповідь звучала переконливіше, зупинявся на найменших деталях, від обстановки кабінету Зікса до виразу обличчя групенфюрера – головне було обійти розмову про цифри, а без неї Зікс виглядав дурником, але дурником, судячи з усього, він не був, і Карл видумав, як удало скористався він незначною реплікою групенфюрера про Лібана – в результаті має сенсаційний матеріал, за який учепиться будь-яка газета: по-перше, колишній групенфюрер СС Рудольф Зікс зовсім не божевільний; по-друге, розкриті його зв’язки з есесівцями в Південній Америці, і, нарешті, газети дізнаються про плани відродження нацизму в Федеративній Німеччині.

Раптом йому спала рятівна думка – вона давала можливість повернути розмову в інше русло, крім того, вона по-справжньому стривожила Карла.

Він присунувся до Каммхубеля, мовив стурбовано:

– Але ж, якщо преса зчинить галас навколо Зіксів, ті зможуть докопатися, хто допоміг журналістам. І розправитись з вами.

Та вчитель не схильний був поділяти Карлову тривогу. Сказав, що пройшов концтабори, а це – така школа життя, після якої не страшні ніякі Зікси.

Карл слухав його, а краєчком ока бачив, що Гюнтер нахилився до Аннет і щось шепоче їй – дівчина всміхнулася й кивнула, Гюнтер одразу підвівся і, пробачившись, простягнув Аннет руку – отак, тримаючись за руки, вони й зійшли на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли, Аннет сміялася, Карлові здалось, грайливо й заохочувально, – а він сидів і слухав Каммхубеля, та слова обминали його, Карл не змінив навіть пози, боячись видатись неввічливим: як і раніше, дивився на вчителя, але слухав не його, намагався почути, що діється на другому поверсі.

Там же грюкнули двері – і тиша…

Карл ледь подолав у собі бажання обірвати на півслові розмову й побігти на другий поверх. Уявив, як вони там шепочуться і, можливо, Гюнтер уже пригорнув до себе Аннет. Стримувався, щоб не підхопитись, не побігти за Аннет, сказати щось образливе. Хоч знав – ніколи не вчинить такого, і нараз відчув себе слабким та ображеним; це відчуття власної немочі було таке сильне, що захотілося чи то плакати, чи поскаржитися, чи ще більше принизити себе. Якась порожнеча залягла навколо, зараз не злякався б нічого: таке буває з людиною в хвилини найбільшого піднесення почуттів або приниження, коли мозок туманить шал чи сльози.

Карл ворухнувся, учитель помітив цю зміну в ньому – замовк на півслові, дивився очікувально, й тоді Карл обізвався, щоправда, останньої миті подумав – даремно це чинить. Хотів спинитися, та вже було пізно, слова вистрелили з нього, й, дивна річ, він жалив себе словами, а ставало легше.

– Я обманув вас… Ми вигадали, що хочемо написати про Зікса в газеті. Ми обманули вас і, пробачте, зараз поїдемо, бо не -можемо більше залишатися в цьому домі, мені соромно дивитися вам у вічі, і взагалі все це нечесно. Зікс знає частину шифру, за яким у банку можна одержати гроші, багато грошей, і ми приїхали сюди, щоб вивідати в нього цифри – от і все. І ви допомогли це зробити, ми використали вас, а ви врятували мене. Я не можу спокійно дивитися вам у вічі, бо вважав себе порядною людиною, а це…

Каммхубель дивився на Карла з цікавістю.

– Зна-ачить, гро-оші… – мовив, розтягуючи слова. – А я, ста-арий горобець, попа-ався…

– Так, гроші, – ствердив Карл з якимось відчаєм. Гадав, що зараз учитель скочить, нагримає на нього, та Каммхубель запитав зовсім по-діловому:

– І багато грошей?

І знову в Карла майнула думка, що не треба цього казати, та спинитись уже не міг:

– Двадцять мільйонів марок.

Каммхубель на секунду заплющив очі. Помовчав і мовив несхвально:

– Велика сума. І навіщо вам стільки грошей?

Карл розгубився. Відповісти на це було дуже легко, він би знайшов, куди кинути ці мільйони, але дивився в примружені, іронічні очі Каммхубеля, і всі пояснення видались банальні, навіть не банальні, а порожні й дурні, адже раніше, коли перед ним не стояла примара мільйонів, він теж, принаймні на словах, зневажав гроші, сміявся з грошових тузів, осуджував їхні вчинки, продиктовані жадобою збагачення, іронізував з дивацтв, породжених багатством.

Каммхубель, так і не дочекавшись Кардової відповіді, не став говорити банальності, не підвівся і не вказав на двері, він задумався на кілька секунд, і Карлові вистачило цього, щоб хоч трохи виправдатись.

– Але ж гроші можна витратити по-різному, – почав не дуже впевнено, – і я думав…

– Есесівські гроші! – обірвав учитель досить різко. – Отже, награбовані. Ви догадуєтеся, звідки есесівці брали цінності?

Карл подумав про батька й кивнув ствердно. Не міг не збагнути, куди хилить учитель, і вирішив випередити його:

– Але ж ви не знаєте, що ці двадцять мільйонів, якщо не взяти їх зараз, залишаться швейцарським банкірам.

Каммхубель знизав плечима.

– Я не знаю, що робити, й не хочу нічого підказувати вам, але, – поморщився, – чимось тут пахне…

– Так, – згодився Карл. Йому стало трохи легше, він уже знав, що вчитель не вижене його й не принизить. – Фактично – ми злодії й крадемо… Точніше, не крадемо, а знайшли й не віддали…

– Інша форма крадіжки, – безжально відрізав учитель.

Ця репліка не сподобалась Карлові: одна справа, коли сам дорікаєш собі, інша, коли хтось тицяє тебе носом у багно, а Каммхубель мало не прямо сказав, що він, Карл Хаген, – злодій.

Але вчитель уже сам зрозумів, що припустився безтактності, він був делікатний і злякався, що образив свого гостя, який і так, видно, переживає й нервується – нічого не поробиш, такою є сучасна молодь, і важко вимагати від юнака, аби він мислив і чинив так, як старий і досвідчений Каммхубель.

Та в хлопцеві щось є – людина егоїстична, підступна отак відразу не оголила б усе своє єство. Вчителеві хотілося сказати: кинь, облиш оті неправедні гроші й помий руки! Але подумав: чи буде це правильно? Адже двадцять мільйонів марок можна використати на гуманні цілі, скажімо, встановити стипендії для бідних студентів. Та як пояснити це і чи не будуть сприйняті його слова як пустопорожня балаканина: адже й мільйонери влаштовують благодійні товариства, засновують стипендії свого імені для бідних студентів…

Пауза затягувалася, і Каммхубель нарешті обірвав її. Почав дещо повчально – вчитель переміг у ньому; але, побачивши, що Карл слухає з цікавістю, заспокоївся – зрештою, він має право на повчальність.

– Заведено вважати, що багатим живеться краще, ніж бідним, і, не будемо святенниками, певно, в більшості випадків так воно і є. Принаймні багатії не часто відмовляються від грошей. Та насмілюсь твердити, що це психологія пересічної людини, яка над усе ставить комфорт. Живе вона згадками про те, що якогось року придбала будинок, а минулого купалася на Гаваях чи мала приємність зустрітися на рауті з відомим мільйонером або потомственим аристократом. Приємне, розмірене життя, хоча й зі своїми заздрощами – завтра ви матимете двадцять мільйонів, а вас познайомлять з нафтовим королем, у якого сто чи навіть п’ятсот… Але я веду не до того. Хто з німців, і не лише з німців, а взагалі освічених людей, не знає Томаса Мюнцера? А хто пам’ятає його сучасників – усіх отих герцогів, багатіїв, різних дворян? Томас не був багатієм, а прославився на віки, і я з приязню думаю про тих голодних і знедолених, що йшли разом з ним, умирали, та не каялись! Ви розумієте, оті селяни були ніщо в порівнянні з власником двадцяти мільйонів, не ображайтеся, бо це – факт, а на факти не можна ображатися, так-от, кожен, навіть найменший, феодал тоді підносився на недосяжну височінь над бидлом, чорною кісткою, але тепер ми зневажаємо цих роззолочених пихатих тупаків і зі щирою симпатією згадуємо тих сірих, неосвічених, брудних, але сильних духом, які нарешті підвели голови і взялися за зброю.

– Не всім бути Мюнцерами, – заперечив Карл.

– Звичайно, Томас Мюнцер – один, але ж і тоді, і згодом було багато й розумніших, і енергійніших за нього. Збіг обставин – Мюнцер стає на чолі, але ж Томас не міг існувати без собі подібних. І ми згадуємо його безіменних товаришів з пошаною і з огидою – тих, хто придушив повстання й залив країну кров’ю.

Карл уже давно зрозумів, куди веде Каммхубель.

– Ви хочете сказати, що людина повинна бути чесною і прагнути служити прогресивним ідеалам суспільства?

– Дещо примітивно, та в основному правильно…

– Але ж гроші не завадили Хемінгуею бути одним з найчесніших у світі!

– Не путайте праведне з грішним. Він сам заробив їх.

– Ну добре, а як би вчинили ви, одержавши, наприклад, ці есесівські мільйони?

Каммхубель не завагався й на секунду.

– Віддав би якійсь країні, що постраждала у війні. Польщі, приміром. Побудуйте, панове поляки, лікарню, це – ваші гроші, й ми повертаємо лише частку…

– Комуністам? – не повірив Карл.– Для зміцнення тоталітарного режиму?

– Ви були там?

– Ні, але…

– Не треба “але”… Я сам читаю наші газети й пам’ятаю, що там пишуть. Я не комуніст, та придбав туристську путівку і з’їздив у Польщу. Раджу й вам.

– Ніколи!

– Все ж хочете одержати гроші?

– Я живу в Швейцарії і добре знаю тамтешніх банкірів. Для них двадцять мільйонів – один ковток. Та я не віддам їм і марки. А потім? Потім вирішимо… – закінчив непевно.

Не хотілося перечити вчителеві – той підказав єдиний чесний вихід із становища, – та Карл усе ж не міг уявити собі, як, одержавши мільйони, зможе зректися їх; зрештою, його не дуже хвилювала проблема, кому віддавати: комуністам чи благодійникам; усе його єство повставало проти самої постановки питання – віддавати, адже він, може придбати собі чортзна-що; чомусь уявив Аннет у довгому, приземленому, неймовірно розкішному чотиристасильному “крайслері”, а себе за кермом, і ніхто не в змозі наздогнати їх – зиркнув на стелю, нагорі тихо, й ця тиша вразила його, сплутала всі думки.

– Пробачте… – зробив спробу підвестися.

Але від Каммхубеля важко було відкараскатися. Учитель запитав у нього, чи знає Карл тепер весь шифр, а коли ні – кого слід брати за барки, й Карл відповів відверто:

– Чесно кажучи, не тямлю, що робити. Нам треба розшукати якогось Людвіга Пфердменгеса, а я не знаю, хто він був, хто є і де він узагалі.

– Людвіг Пфердменгес… – поворушив губами вчитель. – І, звичайно, він належав до еліти рейху. Особі малозначній навряд би доручили таку таємницю.

– Зікс командував корпусом СС, а потім служив в управлінні імперської безпеки, – відповів Карл. – Пфердменгес має бути приблизно таке саме цабе.

Каммхубель заплющив очі, наче видовбував щось із закутків пам’яті.

– Пфердменгес… Десь я чув це прізвище… Стривайте, є в нас один енциклопедист… – потягнувся до телефону, що стояв на журнальному столику, покрутив диск. – Клаус? У тебе ще зовсім свіжий напівстаречий мозок. Не пригадуєш – Людвіг Пфердменгес?.. Якась фігура третього рейху? Що ти кажеш: підтримував зв’язки з Ватіканом? І тепер там? Справді, я пригадую – про нього писали в газетах… Пам’ятаєш, коли критикували “християнських атеїстів”. Живе в Ассізі, так, тепер я згадав, він ще полемізував із якимось єпископом… Це дуже цікаво, та ми поговоримо іншим разом, тепер поспішаю, я скоро навідаюсь, пробач. – Каммхубель поклав трубку. Зауважив незлобливо: – Справді, пам’ятає мало не все, та любить просторікувати… Ви вже мали змогу зрозуміти, юначе: Людвіг Пфердменгес був одним із повноважних представників третього рейху у Ватікані. А тепер живе в Ассізі. Чули про Франціска Ассізького?

Карл не зводив очей з Каммхубеля й думав: чому той чинить так? Щойно ж мало не вилаяв його за намагання здобути есесівське золото…

А Каммхубель усміхався, буцімто читав Карлову душу, немов бачив щось не відоме юнакові. Карл теж усміхнувся.

– Якось усе це… наче у Андерсеновій казці… – мовив.

– Старий Клаус ще має пам’ять… – ухилився від прямої відповіді Каммхубель. – Отже, в Італію?

– Якщо дозволите, сьогодні ж.

– До ночі й думати нема чого, – заперечив учитель. – Повечеряєте – й гайда.

– Не знаю, як вам і дякувати!

– Світ тісний, може, ще й зустрінемось.

– Ви завжди можете розраховувати на мене.

– Е-е, юначе, в молодості розкидаються обіцянками.

Карл хотів заперечити, та вчитель пробуркотів щось невиразне й пішов на веранду.

І знов Карл згадав тих двох: скільки ж минуло, як вони усамітнились? Певно, ціла вічність. Зиркнув на годинник – невже він стільки пробалакав з Каммхубелем? – і чомусь навшпиньках почав підійматися сходами.

Ще здалеку побачив: двері до кімнати Аннет відчинені. Отже, вона в Гюнтера!

Постояв, намагаючись вгамувати хвилювання, але, так і не вгамувавши, рушив до дверей мансарди. Не знав, для чого,– адже ж ніколи не підслуховував, вважав це підлістю, на яку не здатний, але, може, обманював сам себе: легко осуджувати вади інших, та коли справа стосується тебе самого…

Зазирнув до Аннетиної кімнати й зупинився. Стояв і боявся ворухнутись – дівчина сиділа на підвіконні боком до нього й читала. Вперлася ногами у віконну раму, коліна стирчали мало не врівень з підборіддям, Аннет наморщила чоло й такою видалась вродливою та принадною, що хлопцеві перехопило дихання. Відступив від сходів, кашлянув голосно й рушив не криючись. Тепер Аннет стояла, заховавши книгу за спину.

– Де Гюнтер?

Вказала очима, не відповідаючи.

– Що трапилось? – Він уже догадувався, але хотів почути підтвердження. Карлу стало навіть шкода Гюнтера. – Посварилися?

Аннет знизала плечима.

– Він такий настирний… – осіклася, згадавши, як Гюнтер намагався поцілувати її. До цього він не був неприємний їй, пробуджував цікавість, та відчула, що відповісти на поцілунок не зможе.

Гюнтер спалахнув і одразу пішов до своєї мансарди. Ображений, він простягнувся на ліжку, палив і придумував ущипливі слова на адресу цього дівчиська. Трохи заспокоївшись, подумав, що справа ця не варта виїденого яйця. Ця думка заспокоїла Гюнтера, він знову відчув душевну рівновагу і взявся читати п’єсу, котру збирався поставити, повернувшись до Берна.

А Карл стояв перед Аннет, та дивився не на неї – у вікно. Останні слова засмутили його: “Він такий настирливий…” А коли б не був настирний?

Дівчина заметушилась і підсунула йому стілець.

– Дядько забалакав тебе?

Вона вперше сказала “тебе”. Чому – Карл не знав, можливо, це був вияв довіри чи приязні, а може, просто обмовилася за звичкою; в такому віці швидко сходяться й рідко коли панькаються одне з одним, принаймні Карл переходив на “ти” зі своїми однолітками вже через п’ять хвилин після знайомства, але-це було там, раніше, а тут не той випадок, і звертання дівчини на “ти” раптом примусило його почервоніти.

Щоб оговтатися, Карл витяг сигарету, обмацав кишені, шукаючи запальничку.

Сів на стілець, а дівчина знову примостилася на підвіконні.

– Сьогодні вночі маємо їхати, – сказав. Аннет глянула на нього спідлоба.

– Якось негарно вийшло, пробач… Але ви так голосно розмовляли, що я все чула.

– Що, все? – не зрозумів Карл.

– Ну, й про шифр, і про Італію.

Карл удав, що все це йому байдуже. Знизав плечима. .

– То що ж?

– Заздрю вам. Цікаво. Й побачите Італію…

– Я там бував не раз, – мовив Карл, і, певно, почалася б у них розмова про італійські пам’ятки, коли б хлопцеві нараз не заманулося запропонувати: – Хочеш із нами?

Він запитав просто із ввічливості, ні на що не сподіваючись, та Аннет відповіла цілком певно:

– Дуже хочу!

Карл не повірив:

– Ти не жартуєш?

– Аніскілечки.

– Мені теж дуже хочеться, аби ти поїхала. – Це прозвучало як свідчення симпатії й прихильності, навіть більшого, мабуть, Аннет зрозуміла це, і їй не було неприємним Карлове зізнання, бо нахилилась до нього, зробила жест, буцімто хотіла скуйовдити чуприну чи доторкнутись до щоки, та утрималась – усміхнулась і запитала:

– То візьмеш?

– З радістю!

Вона запитувала про цілком конкретну річ, та Карл бачив у її очах інше. Відповідаючи “з радістю”, теж уклав у ці два слова інший зміст – Аннет зрозуміла, відкинулась назад, підставила обличчя сонцю й засміялась радісно. І все навколо стало також радісне: й сонячні зайчики, що виблискували в неї в очах і на підборідді, і її сміх – світлий і дзвінкий, і шматок безхмарного неба, яке, здавалось, увірвалося до кімнати й забарвило все навколо в блакить, навіть звичайні домашні речі зробило прозорими й невагомими.

Та Аннет замовкла, й небо відступило з кімнати. Наче намагаючись догнати його, Карл ступив до вікна, тепер він відчував тепло, яке йшло від дівчини, воно дурманило його, та пам’ятав слова про настирливість, і все ж не зміг утриматись: торкнувся рукою Аннетиного плеча, ледь-ледь, готовий тієї ж миті відсмикнути долоню, та Аннет притиснулася до його пальців щокою, може, на одну лише секунду й відразу зіскочила з підвіконня.

Карл усе ще стояв розгублений, а вона вже заходилася збирати речі.

– Але ж, – зупинилась раптом, – доведеться заїхати до Франкфурта. – І, побачивши, що Карл не розуміє, пояснила: – Документи… Кілька днів на оформлення документів.

– Не страшно.

Карл згодився б і на тиждень, і на місяць, щоб не розлучатися з Аннет – чорт забирай, невже він таки закохався?

– А як подивиться на це Гюнтер?

– Ми його зараз запитаємо. – Тепер Карл хотів бути великодушним до Гюнтера, все одно здобув перемогу, і було б підлістю добивати переможеного. Тому не сказав, що його слово – вирішальне й Гюнтер просто допомагає йому, фактично найнятий за велику винагороду. – Гадаю, Гюнтер теж буде радий.

Аннет подивилась уважно: що це – вияв благородства чи дитяча простодушність? Та не заперечувала.

Карл визирнув у коридор, загукав:

– Гюнтер, ти ще живий?

Той відчинив двері.

– Можна не заважати?.. – процідив крізь зуби. Йому неприємно було бачити сяюче Карлове обличчя й поруч таку саму банально-радісну усмішку на вустах Аннет. Відчув свою зверхність, якою втішався під час вистав, коли входив у роль, а він і справді увійшов у роль – думав над п’єсою, й вона все ще стояла перед очима. Й мовив те, що думав, – йому було байдуже, як сприймуть те Карл і Аннет, говорив не їм, а ніби переповненому залу, навіть людству: – Я щойно подумав… Так, ця думка засіла в мене в мозку й здається при явній парадоксальності єдино правильною. Всі кажуть, пишуть, доводять: справжній талант невіддільний від гуманізму. Дурниці! Талант повинен бути злим! Так, усім нам не вистачає добрячої порції злості, злості цілком певної – спільно з талантом вона битиме в ціль, знищуватиме підлоту й ницість власть імущих і, головне, надихатиме тих, хто йде за талантом, хто співчуває йому. Талановитий гуманіст – шкідливий, він розм’якшує людей, заколисує, а злий і гнівний – кличе на барикади!

– Але ж, – заперечила Аннет, – гуманність зовсім не виключає злості. Вона стверджує ненависть до ворогів людини, до тих, хто принижує її.

А Карл не витримав і запитав єхидно:

– Чи не ти саме хочеш стати злим пророком людства?

Гюнтер не сприйняв ані заперечення дівчини, ані Кардової іронії.

– Ми пропалюватимемо людські серця, і дай боже, щоб попіл Клааса на розвіявся за вітром!

– Я завжди знав, що ти – талант, – мовив Карл, – але не про це зараз мова. Слухай уважно, генію. Аннет їде з нами.

Гюнтер опустився з небес. Якась тінь майнула в нього на обличчі, він перепитав:

– Фрейлейн Аннет? З нами?

– Сьогодні вночі ми вирушаємо в Італію.

– Але чому в Італію? – не зрозумів Гюнтер.

Карл розповів, як Каммхубель дізнався про Пфердменгеса.

Гюнтер слухав уважно, кивав головою, та ніяк не міг приховати невдоволення – цей Карл Хаген виявився базікою, ще двоє довідалися про мету їхньої подорожі. Щоправда, Каммхубель – людина поважна, від нього навряд чи слід чекати каверзи, але ж племінниця… звичайне дівчисько, гарна, не заперечиш, але чим вродливіша жінка, тим вона незбагненніша – від такої можна чекати будь-яких вибриків.

Та що вдієш, доведеться змиритися.

Гюнтер вимушено всміхнувся.

– Я радий вашій компанії, фрейлейн Каммхубель.

– Постараюсь бути корисною. Я вмію водити автомобіль, і коли вам забагнеться подрімати…

– Ніколи! – заперечив Гюнтер.

– Але чому?

– Можу не прокинутись.

– Ви так боїтеся смерті?

– Не зустрічав нікого, кому б вона подобалась.

– А між тим смерть – найбільше благо для людства, – спробував покласти край їхній пікіровці Карл. – Не було б смерті, не існувало б прогресу, і людство зупинилося б на тій стадії розвитку, коли настало безсмертя. Смерть – передумова еволюції…

– Це відомо з елементарних курсів, – обірвав його Гюнтер, – але смерть, яка була благом, нині стала трагедією. Сучасний рівень розвитку людини…

– Помилка! – категорично заперечив Карл. – Гадаю, Юлій Цезар не уявляв собі цивілізації вищої за римську, а через біс його зна скільки років після Цезаря смердючий монах з якогось Толедо, підпалюючи вогнище під людиною, славив небо за те, що він живе в найкращому суспільстві, і був переконаний, що таке суспільство існуватиме вічно. Ми вважаємо їх дикунами, цих ченців, і не лише їх, адже і тоді були філософи і вчені, та що вони в порівнянні з сучасними розщеплювачами атома?

– А я що казав! – докинув Гюнтер.

– Чекай! Адже ж наше суспільство, наш прогрес, від якого ми в захопленні і яке є для нас еталоном, років через триста–чотириста вважатиметься кам’яним віком, а ми з нашими автомобілями, атомними електростанціями і космічними кораблями якщо не пітекантропами, то такими, що недалеко відійшли від них. І нашого Ейнштейна потомки посадять, ну, можливо, у перший клас. А що буде через тисячу років?

– І люди тоді будуть світлішими й чистішими, – мрійливо мовила Аннет. – Їх цікавитимуть точні науки, філософія, мистецтво, збільшиться потік інформації, людина прагнутиме засвоїти і втримати її, в неї не залишиться часу на інтриги, заздрість і ненависть! – Аннет лукаво зиркнула на Гюнтера. – Для чоловіків того суспільства бажання жінки завжди буде законом, і вони самі запропонують дівчині, не чекаючи на її прохання, сісти за кермо “фольксвагена”. Якщо, звичайно, фірма “фольксваген” існуватиме і тоді.

– Ха-ха-ха… – зареготав Карл. – Проти цього важко заперечити.

– Здаюсь… – підніс руки Гюнтер.

Скло в машині опустили, і її продувало з усіх боків, та це не приносило жаданої прохолоди. Особливо коли їхали крученими гірськими дорогами, де сорок кілометрів на годину вважалося вже лихацтвом. Схили, вкриті низькорослим чагарником і травою, здавалось, пашіли спекою, над ними тремтіло прозоре гаряче повітря, від розпеченого асфальту гірко пахло смолою – не вірилось, що зовсім недавно шосе оточували зелені альпійські луки, а від холодної води гірських джерел зводило рот.

Гюнтер ковтнув із пляшки теплуватого “оранчаде”, сплюнув з огидою.

– В Терні зупинимось на кілька хвилин біля якоїсь тратторії, – запропонував. – Я помру, якщо не ковтну води з льодом. – Розминувшись із важким оранжевим бензовозом, додав: – Коли розбагатію, куплю собі американського звіра на триста сил. Він хоч має холодильник.

– Хлопці такі нетерпеливі… – осудливо мовила Аннет, однак осміхнулася Карлові так, що той зрозумів – усі, крім нього.

Карл відповів їй такою самою усмішкою. Вони сиділи позаду. Спочатку вийшло незручно перед Гюнтером: Карл запропонував дівчині сісти попереду, й Гюнтер відчинив дверцята, але Аннет зайняла місце поруч із Карлом.

Гюнтер набурмосився і вів машину мовчки, та сердився недовго – чи варто псувати собі настрій? – не сваритиметься ж він з Карлом з-за Аннет…

Вони обрали довшу, однак приємнішу дорогу, проїхали через Францію до Лазурного узбережжя й по страда дель Соле – дорогою сонця – через Геную й Пізу до Рима. Аннет завалила “фольксваген” кольоровими листівками, проспектами, путівниками, і Гюнтер, якому нетерпеливилося скоріше потрапити до Ассізі, почав метати громи й блискавки проти всіх італійських пам’ятників культури.

– Пізанська башта! – обурювався. – Ну, звичайна собі башта, йолопи царя небесного поставили її так, що нахилилася, і все… Ліворуч, панове, знаменитий собор, прикрашений рукою безсмертного Мікеланджело, напроти не менш знаменитий собор, де вбереглись фрески… Тьху ти – чиї? Називай кого хочеш, туристи давно вже очманіли, їм покажи малюнок неповнолітнього хулігана на паркані й скажи, що це – Мазаччо, повірять і сфотографують, ще й вихвалятимуть: “Боже мій, Італія – це така країна, там Мазаччо п’ятсот років зберігається на паркані! Які фарби, панове! П’ятсот років на паркані!”

– І все ж ми подивимося Пізанську башту, – твердо мовила Аннет.

– Звичайно, подивимося, – не вгамовувався Гюнтер, – а потім проїдемо Аппієвою дорогою. Матимеш унікальний “фольксваген”, Карл. Я б зняв усі чотири колеса й почепив у гаражі: дивіться, панове, ця шина торкалася історичної бруківки! До речі, ви чули, що в Колізей грузовиками завозять уламки цегли? Спеціально для туристів – інакше б Колізей уже давно б рознесли в кишенях і дамських сумочках.

Аннет засміялась.

– Але ж я не бачила і Колізею…

Гюнтер пригальмував.

– Зараз я зупиню машину й плюну на узбіччя. Закладаюсь: почніть розкопки на цьому місці – знайдете етруську могилу або якийсь мармуровий уламок…

У Рим приїхали пізно ввечері, переночували в дешевому готелі на околиці й вирішили не затримуватись – дивно, але вирішила так Аннет, хоча лише вона одна не була в древньому місті. І не тому, що не хотілося зійти на Капітолій чи оглянути Ватіканський музей, просто знала, що й Карл, і Гюнтер подумки давно вже в Ассізі – хіба будеш із спокійною душею роздивлятись навіть найцікавіші руїни, коли залишилося три години їзди?

Умовилися зупинитися в Римі на зворотному шляху і ось уже збивали пилюку на древніх умбрійських дорогах.

За Терні шосе поступово вирівнялось, тепер їхали долиною, зрідка проминаючи села, містечка.

Ассізі побачили здалеку – праворуч од дороги на високому пагорбі тулилися один до одного, як лялькові, будиночки, собори – все це на тлі синього неба й рудих, випалених сонцем узвиш здавалося нереальним, вигаданим, іграшковим: наче велетень бавився в піску, нагріб купу, а потім наліпив формочкою різні кубики й прямокутники, провів між ними лінії, утворивши вузькі вулички, площі.

Ця ілюзія іграшковості не зникала аж до останньої хвилини, поки не повернули на асфальтову стрічку, що в’юнилася поміж схилами горбів і нарешті привела їх до Ассізі. Лише тут будинки перестали видаватися маленькими й дитячими – в’їхали у звичайне провінційне італійське містечко; такі люблять показувати в кінофільмах: вужчих вулиць, певно, нема в усьому світі, при бажанні сусіди можуть через вулицю потиснути один одному руки; численні повороти, круті завулки, глухі кам’яні стіни, а під усім цим на схилах горба – виноградники й кипариси.

Гюнтер пристроївся за туристським автобусом і не помилився, бо через кілька хвилин вони стояли на центральній площі міста: праворуч нижній собор Сан-Франческо з гробницею святого Франціска Ассі-зького, ліворуч – монастир, верхній собор Сан-Франческо з фресками Чимабуе, трохи далі – жіноча обитель Сан-Доміано. Про все це вони дізналися одразу після приїзду: туристи висипали з автобуса, й гід одразу почав знайомити їх з місцевими пам’ятками старовини.

Слава богу, в Ассізі, як і в багатьох подібних італійських містечках, що мають або визначного святого, або фонтани, або собор з фресками Джотто й тому користуються увагою туристів, було кілька маленьких готелів, що нагадували скоріше бруднуваті й некомфортабельно умебльовані кімнати,– один із них примостився поруч з собором, і Карл запропонував зупинитися саме тут. Це влаштовувало й Аннет, яка вже переглядала кольорові проспекти в найближчому кіоску, і Гюнтера, що негайно зайняв місце в готельній тратторії, замовивши пляшку кислого червоного вина.

Карл теж не відмовився від склянки. Угамувавши спрагу, запитав хазяїна тратторії про отця Людвіга й почув відповідь, що той знає такого поважного священнослужителя, та й, взагалі, хто в Ассізі не знає отця Людвіга, бо в Ассізі кожен мешканець знає іншого, а отця Пфердменгеса не знати просто неможливо.

Хазяїн раптом обірвав цю темпераментно виголошену тираду, розчинив скляні двері й замахав руками просто перед носом молодого послушника в чорній сутані, зупинив його й покликав Карла.

– Оцьому синьйору потрібен отець Людвіг!.. – почав голосно, мало не на всю площу, й Карл вимушений був обірвати його, пояснивши, що справді має приватну справу до отця Пфердменгеса, й чи не візьме послушник на себе труд вказати йому, де той мешкає.

– Отець Людвіг відпочивають, – пояснив послушник, обмацуючи Карла цікавими очима. – Вони підводяться о п’ятій, потім молитва, кава – раніше, ніж о шостій, він вас не прийме.

– І де бути о шостій?

– Але ж мені потрібно знати, хоча б дещо, у якій справі пан турбуватиме отця Людвіга.

Карл лише зміряв послушника насмішкуватим поглядом, і той відступив.

Умовились, що Карл чекатиме біля входу до монастиря. До шостої було ще чимало часу, й Карл із Аннет спустились до усипальні Франціска Ассізького, розташованої в нижньому соборі. Тут стояла прохолода, пахло ладаном і ще чимось солодкавим – запах, який супроводжує мощі в церквах, підвалах і печерах усього світу.

Усипальня справляла величне враження: всюди багато золота, полірований граніт і мармур, важкий оксамит. Аннет зупинилась, вражена, постояла трохи й шепнула Карлові, що святому Франціску лежати тут, певно, незручно – він усе життя проповідував аскетизм, а ченці його ордену свого часу відмовлялись не лише від розкошів – елементарних людських благ.

Карл усміхнувся, згадавши цікавого послушника, щоки якого аж червоніли, мабуть, щодня їв м’ясо й не обмежував себе порціями. А отець Людвіг Пферд-менгес, який відпочиває по дві години після обіду! Чудові нащадки святого жебрака!..

Але що вдієш, кожен влаштовується, як може, й акції Франціска Ассізького тим і гарні, що за весь час ніколи не падали й грають лише на підвищення…

Ці думки трохи засмутили Карла, та подумав, що, зрештою, наплювати на спосіб життя монахів. Він повів Аннет обідати, бо годинник показував уже по четвертій, і всі порядні люди, напевно, вже давно й забули думати про обід.

Встали з-за столу на початку шостої, сонце схилилося вже до заходу, й на площу перед тратторією впали довгі тіні. Карл зійшов на другий поверх, де їм відвели кімнати, й прийняв душ. Витягнув із валізи білу лляну сорочку, вона трохи холодила й не липла до тіла. Піджак потримав у руці, однак лише думка про те, що треба вийти в ньому на вуличну спеку, викликала огиду.