Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц)

– Ризиковано, – заперечив Шульга. – Без транспорту вони як без рук, мали ж у своєму розпорядженні лише дві–три години, а якщо б нічого не підвернулося?..

Козюренко махнув рукою.

– Розробляючи заздалегідь подібні операції, злочинці передбачають кілька варіантів викрадення транспорту. Один з них і спрацьовує. Або не купують машину через підставних осіб на годину чи дві. За великі гроші, звичайно. З розрахунком, що міліції ніколи не розплутати такий вузлик.

Шульга викликав автоінспекцію, а Козюренко розгладив на столі клаптик списаного паперу – прізвища працівників швейної фабрики. Думав: невже хтось із них зв’язаний із злочинцями?

Майор поклав трубку, й Козюренко наказав:

– Завтра вранці розмовлятимемо з ними. – Постукав нігтем по папірцеві. – З працівниками об’єднання. А потім слід розпитати дружину Галати. З незнайомцем Галата навряд чи пішов би пити коньяк до шашличної. Отже, коло знайомств Галати. На це, Якове Павловичу, зверніть увагу і під час завтрашніх бесід.

Помічник завідуючого відділом постачання Вахнічев відповідав неквапливо. Це сподобалося Козюренкові: видно, людина знає ціну й собі, й своїм словам, а розмова із слідчим – не просто формальність, в разі чого відповідатимеш по закону.

Вахнічев сидів у зручній позі, поклавши ногу на ногу, він відмовився від сигарети, запропонованої Козюренком, і курив свою, наче підкреслюючи особисту незалежність.

– Так, це я наказав Галаті їхати на станцію по норкові шкурки, – відповів на Козюренкове запитання, не вагаючись і спокійно. – Міг би, звичайно, й не посилати його.

– Вам ніхто не наказував посилати саме Галату? Чи, може, просив?

– Хто ж міг наказати? Тільки Глуховський, ну – Корж. Але вони рідко втручаються в мої справи – кожен робить своє. Ніхто не просив за Галату. Та й для чого просити? – розвів руками. – Це було б підозріло, адже щодня маємо справу з матеріальними цінностями, і я б у такому разі ніколи не послав Галату.

– А сам Галата? Не просився чи, може, натякнув якось?

– Ні. Він взагалі був людиною мовчазною і випиратися наперед не любив.

– Зауважень до його роботи не було?

– Робив усе, що треба, навіщо ж зауважувати? Правда… – Вахнічев осікся.

– Що ви хотіли сказати?

– Пусте. Колись почув – трохи тхнуло від нього…

– Спиртним?

– Але ж не п’яний. Я зауважив йому, і Галата пояснив: випив кухоль пива. У літню спеку хіба це злочин – кухоль пива? Та я й сам іноді…

– Якщо тільки пиво… – невпевнено погодився Козюренко.

– Засенко розповідав, що Галата пив коньяк у шашличній, і я тепер думаю…

“Базікало цей Засенко, – з неприязню подумав Козюренко. – Встиг уже всім розплескати…”

– Отож, Гнате Юрійовичу, може, пиво, а може, й щось міцніше.

– Якщо вже зайшла про це мова, – почав Вахнічев, – то мушу повідомити, що колись бачив Галату напідпитку. Після роботи, і не моя це, мабуть, справа…

– Для нас нема дрібниць, – заперечив Козюренко, – і мені хотілося б, щоб ви збагнули це.

– Звичайно, – погодився Вахнічев, – я й кажу, що два тижні тому бачив Галату “під мухою”.

– Де й коли? Напідпитку чи добряче?..

– Як сказати? У кожного по-своєму. Один вип’є чарку, а галасу наробить на літр. Та й з Галатою я не пив… Одне слово, тримався… Побачив мене, запропонував розпити пляшку. Я іноді не від того, однак бачу – з ним уже не можна. Дійшли разом до тролейбуса, посадив його – їдь, мовляв, чоловіче, додому.

– Середній ступінь сп’яніння, – визначив Козюренко. – Коли людина ще знає, яким транспортом і куди треба їхати.

– Мабуть, так, – потвердив Вахнічев.

– Він був сам чи з кимось?

– Сам.

– І пив сам?

Вахнічев знизав плечима.

– Хто ж його зна? Хоча, зачекайте, казав, що зустрів якогось чоловіка…

– Це дуже важливо, Гнате Юрійовичу. Ми шукаємо вбивцю, і, можливо, людина, з якою пив Га-лата…

– Вибачте, – приклав Вахнічев руку до серця, – я розповідаю вам усе, що знаю, і не хотів би, щоб ви подумали…

– Ну, що ви! Отже, що казав Галата про свого товариша по чарці?

– Що зустрів знайомого… Ні, – поправився Вахнічев, – він сказав, що десь познайомився з гарною людиною і розпив з нею пляшку.

– Але ж буває: ми кажемо, познайомився з людиною, маючи на увазі, що знайомство відбулося не сьогодні, а колись.

Вахнічев відповів не дуже впевнено:

– Я сприйняв це зовсім не так. Навіть подумав: оце компанійська людина – познайомився й одразу пляшка…

– Однак ви казали, що Галата був мовчазний.

– І це правда, – погодився Вахнічев. – Тоді ж після чарки язик у нього розв’язався.

– З ким же познайомився Галата?

– Не знаю, – скрушно відповів Вахнічев. – Сам не похвалився, а мене це якось не зацікавило.

– Шкода.

– Сам бачу, та що зробиш.

– Потім ніколи не згадував цього чоловіка?

– Ні. Наступного ранку вибачився: може, питає, що не так? Але я тільки рукою махнув.

– Хтось дзвонив йому на роботу? Чи він комусь?

– Товарознавці рідко коли сидять у своїх кімнатах, – пояснив Вахнічев. – А взагалі я не помічав, щоб Галата телефонував комусь.

– Позавчора, після того, як ви дали завдання Галаті їхати на станцію, ніхто не телефонував йому?

– Здається, ні.

– А він сам?

– З нашої кімнати – ні.

– Звідки ще міг?

– Хіба один телефон в об’єднанні?

– Так, – погодився Козюренко. Зрештою, Галата не міг сам повідомити злочинця про доручення – все одно, що самому сунути голову в зашморг. – Як вважаєте, – перевів розмову на інше, – чи змогли б злочинці скористатися документами когось ще з товарознавців?

Вахнічев подумав, перш ніж відповісти.

– Все може бути, – знизав плечима. – Там на станції гармидер, десятки машин, сотні людей. Та все ж могли натрапити на комірника, який знає наших товарознавців в обличчя.

– А Галату не знали. Глуховський казав мені, що той поїхав уперше.

– Чесно кажучи, я хотів послати Золотницького. Є у нас такий товарознавець, – пояснив Вахнічев. – Але Корж посадив його видзвонювати щось по телефону. Та, зрештою, Галаті теж треба було б колись поїхати туди…

– Хто ще, крім Галати й Золотницького, міг виїхати на базу?

– Бачите, ми не марнуємо часу – машини в нас чекають зранку, і товарознавці знають напередодні, що кому робити.

– Хіба ви напередодні не знали про шкурки?

– Про це було відомо лише Аркадію Овсійовичу й Коржу.

– А ви самі не їздите по товари?

Вахнічев злегка зашарівся.

– Якщо б виникла така потреба, чому б не поїхати?

– Тобто ви хочете сказати, що позавчора такої потреби не було.

– Галата ж був вільний.

– За шкурками слід було їхати по обіді, то ж міг поїхати Золотницький.

– Міг, – кивнув Вахнічев, – але чому не Галата?

У цьому був резон, і Козюренко погодився з Вахнічевим.

– Прочитайте й ось тут розпишіться, – підсунув йому протокол. – Якщо буде потреба, ми звичайно, потурбуємо вас ще.

Шульга зазирнув до головного бухгалтера. Той схилився над столом так, що кінчики довгих вусів торкалися паперів – здавалося, головбух обнюхує їх, і Шульга не втримався від посмішки. Миркаленко помітив її і зрозумів по-своєму.

– У вас такий вигляд, майоре, ніби ви натрапили на слід злочинця.

– Без вашої допомоги навряд чи…

– Чим можу? Вчора просили повідомити, хто з наших працівників знав про доручення Галаті, то я сказав…

– Віра Гулько?

– Так, наш рахівник, вона якраз сиділа тут, коли принесли доручення на підпис.

– Хотів би порозмовляти з нею.

– На жаль… Нема її сьогодні, подзвонила, що захворіла дитина й має бюлетень по догляду.

Шульга кивнув головою.

– Шкода… – зауважив. – Доведеться їхати до неї.

Бухгалтер зиркнув на нього спідлоба. Посмикав себе за кінчик вуса.

– Так, – почав нерішуче, – не моє це діло, звичайно… – Нараз смикнув себе за другий вус і мовив зовсім іншим тоном: – Тут їхати недалеко.

– Ви щось хотіли сказати?

– Та нічого.

– Федоре Лукичу, я дуже прошу вас не критися.

– Хто ж його зна? Не подумайте, що я старий пліткар, але щось з нашою Вірочкою діється. Жінки мої кажуть, а від жінок, самі розумієте, нічого приховати не можна, що з’явився у Віри багатий коханець. Подарунки всякі, гроші… Працює Віра тепер про людське око, щоб не вважали дармоїдкою.

У Шульги тенькнуло серце.

– А вона розлучена чи вдова? – запитав.

– Не витанцювалося в неї з чоловіком. Шкода, молода й вродлива, залишилася з дочкою, – сердито згріб кінчики вусів у долоню. – Почалися кавалери різні, я їй казав, непотрібні вони тобі, а вона – жити хочеться! Але ж по-різному жити можна… Знайшла собі такого, що й дивитися гидко, проте грошовитий!

– Хто він?

– Одні кажуть – з бази якоїсь, другі – чи то директор магазину, чи то з побутового обслуговування.

– Адреса? – попросив Шульга. – Давайте адресу вашої Гулько, щось мені закортіло відвідати її.

…Віра Гулько мешкала на другому поверсі нового дев’ятиповерхового будинку. Двері, оббиті коричневою цератою, дзвоник з мелодією, вічко у дверях – усе підкреслювало респектабельність і, так би мовити, заможність мешканців квартири.

За дверима почулися легкі кроки, й Шульга зрозумів, що його розглядають у вічко. Минуло півхвилини, але ніхто не обзивався, і майор подзвонив удруге. Мало не одразу почув:

– Хто?

– Відчиніть, будь ласка. Тут живе Гулько?

– Хто ви такий?

– Міліція.

Гулько помовчала. Нарешті запитала нерішуче:

– Що вам потрібно?

Шульга витягнув посвідчення, потримав так, щоб у вічко можна було роздивитися.

Клацнув замок, потім другий, двері розчинилися. На порозі стояла низенька на зріст жіночка у легкому нейлоновому халатику, чорнява, з великими, широко поставленими очима.

Дивилася стривожено, прикриваючи долонею низький виріз халата на грудях. Відступила, пропускаючи Шульгу, й замкнула двері.

Майор зупинився у вузькому передпокої, встеленому килимовою доріжкою. Вішалка з полірованого під горіх дерева; кришталеве бра над величезним, на півстіни, дзеркалом. Дещо шикарно для звичайного рахівника фабричної бухгалтерії – Миркаленко, либонь, мав рацію.

Гулько вказала на двері ліворуч.

– Прошу до кімнати. – Прослизнула повз майора, обдавши його запахом парфумів.

Вздовж усієї кімнати стояла так звана “стінка”, досить дорога, як одразу визначив Шульга, здається, югославського виробництва. Низькі зручні фотелі на коліщатках, широкий диван і в тон меблів зеленкуватий килим. Кольоровий телевізор і сервант, заставлений кришталевими вазами та фужерами. Зарплати рахівника явно не вистачало для придбання всього цього.

Майор утонув у запропонованому м’якому фотелі, а Гулько влаштувалася навпроти на краєчку дивана.

Короткий халатик ледь прикривав Вірині повні ноги, жінка обсмикнула його, та хіба лише для годиться. Вона дивилася очікувально, і пальці, довгі випещені пальці з рожевими нігтями, ледь-ледь тремтіли, перебираючи борт халата.

Віра й справді була вродлива – чоловіки озираються на таких на вулиці: довге матової шкіри обличчя з рівним носом та пухкими губами, мигдалевидні чорні очі – циганський тип, визначив Шульга. Але не було в ній циганської гнучкості й худорлявості, високі груди визивно стирчали з-під халатика, а станом трохи розповніла – під сорок років такі жінки розпливаються зовсім.

Гулько зиркала на майора з-під довгих підфарбованих вій цікаво, хоч у зіницях проглядалася глибоко прихована тривога.

– Я з карного розшуку, – представився Шульга, ще раз витягнувши посвідчення.

Жінка прочитала його уважно. Повернула й зручніше влаштувалася на дивані, після чого вимушена була знову обсмикнути халатик.

– Карний розшук! – закопилила губу. – Але яке я маю відношення?..

– Ми розслідуємо справу про вбивство вашого працівника Галати, – почав Шульга сухо. На мить йому здалося, що Віра зітхнула з полегшенням, та, може, лише здалося, бо ніщо не змінилося на її обличчі. – Пробачте, що потурбував вас удома, бо справа нагальна, а Федір Лукич повідомив, що маєте лікарняний листок…

– Дочка захворіла, – махнула Віра рукою на двері сусідньої кімнати, – сама доглядати її мушу.

– Я хочу попередити вас, що наша бесіда поки що неофіційна. – Шульга вирішив спочатку не брати у Гулько належних у таких випадках розписок. – Міліція сподівається на вашу допомогу.

– Звичайно. – Віра поправила високу зачіску, для чогось переколола кілька шпильок. – Я, майоре, до ваших послуг… – На мить опустила вії, й слова ці прозвучали дещо двозначно.

– От і добре! – не сприйняв глибоко прихованого натяку Шульга. – Скажіть, ви знали, що Галата мусив їхати на станцію по норкові шкурки?

Віра зупинила на ньому затяжний погляд, знизала плечима, немов хотіла запитати: яке, мовляв, це має значення?

Але Шульга дивився очікувально, й Гулько відповіла, зашиливши губи в догідливій усмішці:

– Знала. Я тоді сиділа в Федора Лукича, коли Валентина принесла доручення на підпис.

“Секретарка директора”, – здогадався Шульга, її прізвище стояло в їхньому списку.

– І ви нікому не говорили про це?

– А що, мусила мовчати? Та у нас товарознавці щодня мотаються…

– Я прошу вас пригадати, чи не казали ви комусь про доручення, – суворо зупинив її майор. Йому здалося, що у Віриних очах замерехтів і одразу згас якийсь лякливий вогник. Жінка доторкнулася кінчиками пальців до пухкого підборіддя і відповіла не дуже впевнено:

– Нікому.

– А якщо пригадати, – не здався Шульга. – В бухгалтерії не було розмов про норки?

– Ото диво! Нам уже вони набридли – стільки пальт випускаємо.

– І все ж вам хотілося б мати норкову шубку? – зненацька запитав Шульга і, певно, влучив у ціль, бо Віра нервово сплела на грудях пальці й запитала злякано:

– Звідки ви знаєте?

“А ти не з розумних…” – подумав Шульга й вирішив йти напролом:

– Хіба не обіцяли вам її? – Підкреслено-уважним поглядом обвів кімнату. – Ви, звичайно, поки що можете не відповідати на мої запитання, однак я не радив би. Це ж не секрет, що все у цій кімнаті…

Віра випросталася на дивані. Опустила руки, борти халата розійшлися, напівоголивши груди, але жінка не звернула на це ніякої уваги. Злі вогники замигтіли в її темних очах.

– Ну й що! – вигукнула. – Це моя справа, і кожен живе, як може! Ну, є в мене коханець, а всіх заздрощі беруть! Ну, любить мене й дарунки робить! Хіба заборонено?

– З точки зору закону, – мовив Шульга, – я не маю права ні в чому звинувачувати вас, але ж розмова у нас неофіційна, і тому…

– А якщо неофіційна, то йдіть ви під три чорти! – нараз вигукнула Віра. – Не хочу… – Вона не закінчила, бо рипнули двері й до кімнати зазирнула дівчина. Була вона така ж чорнява, як мати, одягнута у вельветове червоне у білу горошину платтячко, великий білий бант прикрашав її гарну голівку. – Не заважай нам, Сашуню, – махнула рукою Віра, і дівчина слухняно сховалася за дверима. Та її поява одразу якось пригасила материн запал, либонь, тому, що дівчина аж ніяк не виглядала хворою і гру Гулько було викрито.

Шульга розуміюче всміхнувся, та нічого не сказав. Віра одразу якось знітилася, злодійкувато шаснула очима по кімнаті, і рожеві плями запашіли в неї на щоках.

– Я хотів би запитати вас, Віро Петрівно, прізвище Еашого, ну… – пом’якшив удар, – покровителя.

– Ми скоро поберемося, – швидко мовила Гулько, – він уже остаточно вирішив розлучитися, і ми поберемося! – Видно було, що вона щойно вигадала це, проте брехня підводила якесь підгрунтя під її позицію, і вона дивилася на Шульгу вже не сколошкано, хоч плями не зникли з обличчя.

– Хто ж він?

– Іван Гаврилович Байдачний. Працює на фабриці побутового обслуговування. Завідує цехом.

– Яким?

– Вони шиють шапки.

“Ого! – ледь не вирвалося в Шульги. – Невже все так просто?” Але прямо розпитувати не став.

– І все це він подарував вам? – обвів кімнату недбалим жестом.

– Чому все? Ми з дочкою одержуємо аліменти.

– Скільки?

– Сорок карбованців на місяць.

– І на фабриці дев’яносто. Разом сто тридцять, – почав підраховувати Шульга.

– Ми живемо дуже економно.

– Звичайно. Але все це куплено за останні півтора чи два роки. – Шульга підвівся, пройшовся кімнатою. Зупинився напроти серванта, постукав нігтями по кришталевій вазі, яка обізвалася мелодійним дзвоном. – Одна ця ваза коштує приблизно стільки, як уся ваша зарплата разом з аліментами.

– Іван Гаврилович подарував її на день народження.

Шульга кивнув.

– Вірю. Але ж начальник цеху одержує, враховуючи навіть прогресивку, не більше трьохсот карбованців. А в нього ж сім’я…

– Я не рахую чужих грошей.

– Бо це вам вигідно, – не втримався Шульга. – На якій же фабриці працює Іван Григорович?

– Його зараз нема у місті. Вчора поїхав у відпустку.

Шульга відвернувся до вікна, щоб не виказати хвилювання.

– І куди ж він поїхав?

– У Ялту. Хотів раніше зі мною, та жінка не пустила, – зло кинула Віра, не помітивши, що ці слова спростовують її попередню заяву про розлучення Байдачного з дружиною.

– Ви бачилися вчора? – запитав Шульга рівним тоном.

– Ні, вони вилетіли літаком вранці.

– А позавчора?

Віра завагалася на якусь мить, та відповіла твердо:

– Ні.

– І він не дзвонив вам позавчора?

– Вдома у мене телефону нема, а на роботу не має звички дзвонити. Дуже рідко.

– І ви йому не дзвонили?

У вирячкуватих Віриних очах блиснула якась іскорка. А може, це тільки видалося Шульзі, бо знизала плечима й відповіла спокійно:

– Ми не умовлялися.

Майор згадав кілька кабін телефонів-автоматів перед входом до об’єднання й запитав навмання:

– А кому ви дзвонили з автомата?

– Коли?

– Позавчора.

– Подрузі.

– Якій?

Віра опустила очі.

– Дзвонила подрузі, але телефон був зайнятий. Олені Кравчишин, вона офіціанткою в кафе на Руса-нівці.

– Так от не додзвонилися?

– На жаль.

– У вас нема фотографії Байдачного?

– Будь ласка. – Віра дістала з тумбочки альбом, витягнула знімок. – Минулого місяця сфотографувався.

Зі знімка дивився чоловік з кошлатими бровами над вузькими пронизливими очами. Дивився він іронічно, і Шульзі чомусь здалося, що зараз підморгне йому. Заховав фото до папки – сьогодні ж треба показати комірникові станції, хоча навряд чи Іван Гаврилович Байдачний, якщо він причетний до операції з норковими шкурками, припустився б такої помилки: йому самому їхати на станцію – все одно, що підставити голову під сокиру.

– Ми повернемо вам фото, – сказав Вірі. – Ялтинської адреси Байдачного не знаєте?

– Умовились, що писатиму на Головпоштамт.

– Він просив вас повідомити, кому доручено одержати на станції норкові шкурки?

– Не розумію вас! – Вірині щоки знов взялися плямами.

– Усе ви розумієте, Гулько, і я б не радив вам викручуватися.

– Іван ніколи не розмовляв зі мною про справи.

– Але ж йому треба було знати, хто саме поїде на станцію.

– Для чого?

– Не робіть з мене дурника. Ще комусь ви казали про шкурки?

– Далися вам ті шкурки! Для чого вони мені?

Шульга сів до столу, витягнув з папки папери.

– Тоді от що, громадянко Гулько, – мовив Сухо, – даватимете свідчення за формою.

Одразу було видно, що Сергій Борисович Корж – людина акуратна, підтягнута. Добре випрасуваний, без єдиної плямочки костюм наче підкреслював його спортивну статуру. Модні, спереду з кишенями штани щільно облягали його стегна – Сергій Борисович полюбляв, розстебнувши піджак, закладати кінчики пальців у кишені.

Широка, з химерним візерунком краватка вільно спадала на груди, вона дещо контрастувала з сорочкою в товсту смужку, але саме цей контраст подобався Сергію Борисовичу, бо якось підкреслював його, так би мовити, сучасні погляди, в той же час не даючи підстав звинувачувати у вульгарному піжонстві.

Коротше кажучи, Сергій Борисович зовсім не нагадував хрестоматійних постачальників – вічно заклопотаних людей з червоними від недосипання очима, у пом’ятих костюмах і не дуже чистих сорочках, людей, готових будь-якої хвилини летіти в сучасних швидкісних лайнерах кудись за тридев’ять земель чи, влаштувавшись на верхній полиці плацкартного вагона, надолужувати недосипання, поки колеса ритмічно постукують на рейках.

Сергій Борисович полюбляв порядок і акуратність, лаяв підлеглих, коли вони хоч на хвилину запізнювалися на роботу, й завів велику картотеку на товари, яких потребувало об’єднання.

Глуховський, дізнавшись, що начальник відділу створює картотеку, лише іронічно гмикнув – кожній новій людині властиві прагнення до вдосконалень, що ж, нехай побавиться, поки їхній постачальницький млин не затягне і його. Але Корж робив свою справу тихо й непомітно, і скоро сам бог постачання Аркадій Овсійович уже не міг обходитися без його картотеки.

Корж зайшов до кабінету Козюренка й зупинився біля дверей. Уважно роздивився навкруж, але нічим не виказав ані свого задоволення, ані розчарування.

Стояв, заклавши правицю до кишені штанів, і дивився очікувально.

Козюренко запросив його сісти, проте Корж продовжував стовбичити, схрестивши ноги, наче стояв не перед слідчим, який викликав його, а позував фотографові.

– Пробачте, – посміхнувся нарешті якось вимучено, – я вперше у такій шановній установі і, їй-богу, навіть трохи розгубився.

– І даремно, зовсім даремно, – якомога довірливіше мовив Козюренко, – ми з вами просто мусимо з’ясувати кілька питань, а, наскільки мені відомо, ви, Сергію Борисовичу, людина ділова, тому-то й гадаю, що розмова в нас не затягнеться.

Корж ступив до столу Козюренка, не виймаючи кінчиків пальців з кишені, сів упівоберта до слідчого, поправив краватку.

– Я готовий відповісти на всі ваші запитання.

– Ми з’ясовуємо деякі факти, пов’язані з убивством Галати й крадіжкою норкових шкурок. Я змушений попередити вас…

– Так, я знаю, що законом передбачено… – Корж витягнув авторучку і акуратно розписався на папері, присунутому Козюренком, навіть поставив крапку.

– Галата загинув позавчора, п’ятнадцятого червня, – почав Козюренко, – а напередодні, тобто чотирнадцятого червня, вам стало відомо, що на адресу об’єднання надійшла партія норкових шкурок.

Корж кивнув.

– Так, мені подзвонили, і я інформував Глуховського.

– Хто ще знав про це?

– Ми розмовляли з Аркадіем Овсійовичем віч-на-віч у його кабінеті.

– А потім, коли повернулися до себе, нікому не казали про норкові шкурки?

Корж потер чоло.

– Наскільки пам’ятаю – ні.

– Я прошу пригадати точно.

– Ні, у мене було багато роботи, і я одразу сів за папери.

– Отже, чотирнадцятого червня про партію норкових шкурок було відомо лише вам і Глуховському.

– Якщо Аркадій Овсійович не повідомив ще комусь. Я можу відповідати лише за себе.

– Звичайно. Пригадайте, може, випадково обмовилися про шкурки комусь із своїх знайомих?

– Бачите, – відповів Корж, – не така це вже подія, щоб розповідати. Ми щодня щось одержуємо. Крім того, чотирнадцятого червня після роботи я одразу поїхав додому: домовилися з матір’ю піти в кіно. Непогана пародія на детективи – “Високий блондин у чорному черевику”. Не бачили? Раджу подивитися.

– І ніхто на фабриці чи за її межами не розпитував вас про шкурки?

– Звичайно, ні.

– А наступного дня?

– Зранку Вахнічев розподіляє завдання, і про партію норки знали вже всі.

– Яку роботу доручили ви Золотницькому?

– Золотницькому? – Якась тінь промайнула обличчям Коржа. – Коли?

– Вранці п’ятнадцятого червня, коли Вахнічев давав завдання Галаті?

– Не пам’ятаю…

– Він дзвонив кудись по телефону.

– А-а… Мусив домовитися про ватин.

– Це входить в обов’язки товарознавця?

– Не зовсім, але ж хто рахується з цим?

– Якщо б Золотницький не виконував ваше завдання, Вахнічев міг послати по шкурки саме його? Так?

– Напевно, так і сталося б, – ствердив Корж. – Певно, Золотницький у сорочці народився, його ж могли вбити замість Галати.

Козюренко нахилив голову, наче на знак згоди, хоч був певен: злочинці розраховували на те, що по норкові шкурки поїде саме Галата. І сприяв цьому Корж, наказавши Золотницькому дзвонити по телефону. Може, збіг обставин, а може?..

Але ж Корж працює в об’єднанні давно, за цей час сотні раз одержували хутро та інші цінні матеріали, і, якщо б Сергій Борисович був зв’язаний із злочинцями, вони вже неодноразово могли скористатися з його послуг.

– Ви самі мали змогу подзвонити відносно того ватину? – запитав Козюренко.

– Звичайно, мав,– ані на секунду не завагався Корж. – Але до Вахнічева завітав Аркадій Овсійович, і мені негайно треба було розв’язати з ним кілька питань.

– Могли зайти до нього.

– Його кабінет на другому поверсі, ми сидимо на першому.

– Важко піднятися?

– Та ні… Але ж доводиться бігати кілька разів на день – набридає.

Козюренко подумав, що раціональне зерно в цьому є. Почав розмірковувати вголос:

– До кімнати Вахнічева ведуть двері з вашого кабінету. Побачивши там Глуховського, ви посадили за телефон Золотницького й взяли участь у спільній розмові. У Вахнічева сидів ще працівник вашого відділу Федот Гарасимович Булгаков, який щойно повернувся з відрядження. Більше нікого?

– Коли Вахнічев давав завдання Галаті, до кімнати зазирнув Пуд, – заперечив Корж. – Наш шофер. Але не увійшов, постояв на порозі й кудись подався.

Шофер Пуд! Такого в списку не було, і Козюренко запитав:

– Глуховський бачив Пуда?

– Цього не можу сказати.

– Пуд чув розмову Вахнічева з Галатою?

– Гадаю, так.

– І давно Пуд у вас працює?

Корж схилився над столом, наче кланявся комусь. Відповів, не дивлячись на Козюренка:

– Лише півроку тому вийшов з колонії. Може, воно й неправильно, що взяли його на роботу, але ж з шоферами важко.

– Чого ж неправильно? Він же шофер і влаштувався за спеціальністю. До речі, ви знаєте, за що судили Пуда?

– За хуліганство. Дали три роки.

– А як у вас поводиться?

Корж скоса зиркнув на Козюренка.

– Дисципліну не порушував. Та неприємний він якийсь. Слизький. Але ж це моє, чисто суб’єктивне, враження.

– В чому це проявляється?

– Розумієте, – мовив Корж не дуже впевнено, – тихий він такий, і я завжди дивувався, як міг нахуліганити. І наче підглядає за тобою. Отак, як позавчора: зазирнув до Вахнічева – і відразу назад. Улесливий якийсь, а мені це не подобається.

– Кому ж воно подобається? – зітхнув Козюренко. Справді, не любив людей улесливих і волів мати справу з різкими, але прямодушними. Повідомлення Коржа занепокоїло його, хоча не подав вигляду. Пуд півроку як з колонії, там міг познайомитися із злочинцями, котрі й порекомендували стати на роботу до швейного об’єднання. З дальнім прицілом…

– До речі, – перебив його розмірковування Корж, – у мене путівка до санаторію. Давно обіцяли, а от учора подзвонили, що є. З дев’ятнадцятого червня. Якщо я вам непотрібний?..

Козюренко розвів руками.

– Якщо є путівка, треба їхати. Шкода, звичайно, та, коли виникне нагальна потреба, ми з вами зв’яжемося. Куди путівка?

– Закарпаття. Санаторій під Свалявою.

– Чудові місця. – Козюренко згадав свою подорож у Карпати. – Бажаю добре відпочити.

Коли Корж пішов, Козюренко подзвонив Шульзі й, дізнавшись про результати допиту Віри Гулько, захвилювався.

– Негайно домовтесь з ялтинськими товаришами, – наказав. – Нехай знайдуть Байдачного й постежать за ним. До мене зараз мусить зайти Булгаков, а ви займіться Пудом. Є в них такий шофер, і чоловік, виявляється, непростий. Заходив до кімнати, коли Вахнічев давав завдання Галаті. Бачите, не потрапив навіть до нашого списку. До речі, лише півроку, як вийшов з колонії.

Поклавши трубку, задумався. Розмова з Коржем чимось не задовольнила його, нараз полковник збагнув, чим саме: Корж наче намагався бути об’єктивним, але не міг приховати антипатії до Пуда й натискав на його злочинне минуле. Хоча, якщо стати на його точку зору, справді не залишишся байдужим: по-звірячому вбивають твого товариша по роботі, тут не до сентиментів, а Пуд тільки-тільки вийшов з колонії.

Козюренко зиркнув на двері, уявив, як стояв там Корж, – заклавши кінчики пальців до модних кишень і картинно схрестивши ноги. Певно, йому просто не сподобалося піжонство Коржа. Що ж, зрештою, кожен носить такі штани, які йому подобаються, і це не привід для антипатії.

Секретарка доповіла, що з’явився Булгаков, і Козюренко одразу прийняв його. Полковник не мав особливих ілюзій відносно розмови з Булгаковим: той мало не місяць був у відрядженні, Галати фактично не знав, а операція з норковими шкурками готувалася не один день – щодо цього в Козюренка не було ніяких сумнівів.

Справді, розмова з Булгаковим не дала нічого нового: на всі запитання той відповідав здебільше односкладовим “ні”, і полковник швидко відпустив його.

Михайло Григорович Пуд підійшов до стільця видрібцем, не сів, фактично лише торкнувся його краєчка одною сідницею, сплів пальці на животі й подивився на Шульгу улесливо.

– Викликали, громадянине начальник? – запитав, зазирнувши Шульзі у вічі і всміхнувшись. Майорові видалося, що за солодкою посмішкою ховається якщо не занепокоєння, то принаймні якесь збудження.

– Ви можете називати мене товаришем майором, – відповів Шульга, не зводячи очей з Пудового обличчя й намагаючись проникнути за машкару улесливості. – Ми викликали вас як свідка і сподіваємось, що ви допоможете нам з’ясувати деякі обставини.

Зморшки на обличчі Пуда аж розтяглися од запобігливої посмішки. Реготнув коротко і одповів:

– Якось вже звик, громадянине… вибачте, товаришу майор. Мабуть, знаєте, з колонії я недавно.

– Звичайно, знаємо, Михайле Григоровичу.

– Хе… хе… – На якусь невловиму мить посмішка зникла з його обличчя, зиркнув холодно й жорстко, а може, це лише здалося майорові, бо вів далі так само вкрадливо: – І думаєте – ото вбили Галату, то Пуд причетний?.. Бо Пуд злочинець, з колонії і все може… – Він потер руки, буцімто ця думка принесла йому насолоду.

Пуд відбував покарання недалеко від міста, і Шульга встиг ознайомитися з характеристикою, складеною на нього в колонії, навіть переговорив по телефону з капітаном-вихователем. Тепер його цікавили деякі аспекти, пов’язані з перебуванням Пуда в колонії, і той дав йому непоганий привід для початку розмови.

– Та киньте ви, Михайле Григоровичу, – мовив розважливо, – ви ж не злодій-рецидивіст, ну, трапилась неприємність у житті, а я щось не зустрічав таких, котрі б горіли бажанням повернутися до колонії.

– Ні… ні… – аж замахав руками Пуд. – Ви зовсім вірно зволили висловитися, і тільки дурень може сам собі відрубати голову.

Шульга благодушно посміхнувся.

– Кажуть, товариство там у вас було непогане. Люди освічені, з життєвим досвідом. – Мав інформацію, що в колонії Пуд виконував обов’язки чи то хлопчика на побігеньках, чи то ад’ютанта засудженого за розтрату директора бази Івана Івановича Ребрикова, який вийшов на волю за півроку до звільнення Пуда. – Коли бачили Ребрикова востаннє? – запитав раптово.

– Ну що ви! – аж обурився Пуд. – Я від того життя науку маю, і Ребриков для мене не компанія.

Шульга подумав, що Пуд уже зустрічався з Ребриковим на волі. Якщо б не бачилися, так би й відповів, що востаннє розмовляв з Ребриковим у колонії. Але його здогадки, як кажуть, до протоколу не підшиєш…

– Маєте відомості, де зараз живе Ребриков? – запитав.

Пуд подивився на нього уважно. Певно, зважував, що може бути відомо цьому настирному майору, й боявся заплутатися. Зітхнув і мовив жалібно: