Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 14 страниц)

Козюренко не звик пробачати недогляди й недбалість у службі. Мовив, похмуро дивлячись на капітана:

– З вашої вини могло піти хибним шляхом розслідування небезпечного злочину. Хтось навмисно зіпсував машину, а ви тут!..

Обласний експерт підтвердив передбачене полковником: гальмову трубку перекушено гострозубцями приблизно добу тому. Він відправив її на аналіз до лабораторії, а сам сів у “Волгу”, виділену в розпорядження Козюренка. Поруч нього примостився й начальник районної автоінспекції.

– На перевал, – наказав шоферу Козюренко.

Вони приїхали на перевал під вечір. Дні у червні довгі, і сонце схилилося до обрію. Козюренко з розчуленням згадав той справді чарівний день, коли вони зі старшим лейтенантом Владовим обідали тут у ресторані. Та часу на сентиментальні спогади не було зовсім, мусили швидко обдивитися місце, де стояв Коржів “Москвич”. Синякова твердила, що машина рушила з кутка майданчика, це місце тепер зайняла чиясь “Волга” – начальник автоінспекції швидко знайшов її власника, й “Волгу” відігнали на інше місце.

– Злочинець підліз під машину звідси, – тицьнув пальцем Козюренко й попросив експерта: – Гляньте, будь ласка, чи не залишив він слідів? – А сам попрямував до ресторану.

Офіціантку, яка обслуговувала їх рік тому, Козюренко впізнав одразу, привітно кивнув, та дівчина відповіла нерішуче, й полковник зрозумів, що не впізнала. Він пройшов до невеличкого кабінету директора й попросив зібрати офіціантів, які вчора обслуговували відвідувачів. Зробити це виявилось зовсім просто: під час літнього сезону ресторан набирав працівників у навколишніх селах, мешкали вони тут же, у невеличкому гуртожитку, і скоро Козюренко мав можливість показати усім тим, хто працював учора, фотографію Коржа.

– Пам’ятаю! – одразу вигукнув один з офіціантів – хлопець в оранжевій сорочці. – Він сидів за моїм столиком. У кутку.

– Один?

– Чом, прошу я вас, один? Двоє їх було: оцей та ще один чолов’яга.

– Хто ще пам’ятає тих відвідувачів? – запитав Козюренко і, не почувши відповіді, відпустив усіх.

– Дуже прошу вас, – попросив хлопця в оранжевій сорочці, – пригадайте зовнішність отого другого чоловіка.

Той прикрив рукою очі, та одразу ж зиркнув на Козюренка, певно, соромлячись своєї невихованості.

– Заплющіть очі, якщо вам так зручніше, – підбадьорив його полковник. – Не звертайте на мене уваги.

Офіціант сидів з хвилину мовчки, збираючись з думками, й почав упевнено:

– Він такий моцний, прошу я вас, чолов’яга, і піджак на ньому сірий. Лисий у тім’ї, білявий, років, либонь, за сорок. Ніс у нього – буцім картопля, а щоки зморшкуваті. Очі, я б сказав, пронизливі, чи то суворі, і він командував оцим, – вказав на фото.

– У чому це проявлялося?

– То, прошу вас, він замовляв обід і не питав у другого, а коли той сказав, що не буде пити, тільки рукою махнув: мовляв, яке ж це питво – пляшка шампанського…

– Про що вони розмовляли?

– А ні про що. Мовчали, коли я підходив.

– Отой, в сірому піджаку, нікуди не виходив?

– По-моєму, до туалету.

Козюренко кивнув на знак згоди. Він уже визначив, що з туалету можна непомітно вийти надвір.

– Хто розплачувався? – запитав. – І, крім пляшки шампанського, спиртного не пили?

– Тільки шампанське. А платив той, у сірому.

– Зможете впізнати його, якщо знадобиться?

Офіціант кивнув.

– Скільки приблизно клієнтів ви обслуговуєте за зміну? – зненацька поцікавився Козюренко.

Офіціант одразу зрозумів його.

– Хочете дізнатися, чому так добре запам’ятав тамтих клієнтів? – відповів запитанням на запитання.

– Так.

Хлопець трохи почервонів.

– Багатий обід замовили. Розумієте, ресторан у нас пришляховий, народ поспішає, вдень рідко хто засиджується, такий-сякий обід, і далі, а той, у сірому, все меню перебрав, ще лаявся, що ікри нема. А де я йому ікру візьму, коли нам не дають? Осетрина заливна, будь ласка, а ікру лише на свята…

– Пообідавши, пішли разом? – перервав його Козюренко.

– Так.

– І разом сіли в машину?

– Звідки ж я знаю?

– Може, випадково бачили?

– У мене інші клієнти були, та й чом би стежив за кожним?

– І то правда, – погодився Козюренко. – Покажіть, за яким столом вони сиділи.

Стіл стояв трохи на відстані від інших. Полковник присів за нього. Вікна у протилежній стіні і машин на стоянці не видно. Цей тип у сірому міг непомітно пройти туди, а чи треба багато часу, щоб перекусити гострозубцями гальмову трубку?

Отже, злочинці, які вбили Галату, дізналися про доручення на норкові шкурки від Коржа, злякалися, що він може якось виказати їх, і вирішили прибрати єдиного свідка. Зробили це досить спритно.

Козюренко вийшов надвір. Експерт, який мало не обнюхував асфальт на місці стоянки “Москвича”, з жалем заховав лупу до валізки.

– Я гадав, що знайду хоч ворсинки від його одягу, – мовив, – та вночі був вітер, і все змело…

Козюренко лише знизав плечима. Він і так дізнався багато. Слава богу, офіціант виявився спостережливим, і портрет чоловіка в сірому піджаку збігається з портретом, намальованим комірником товарної станції. Людина, яка зіпсувала гальма Коржевого “Москвича”, одержала й норкові шкурки на станції, можливо, справа її рук і вбивство Галати.

Але чи причетний до всього цього Байдачний?

Шульга прошкував вузькою, погано забрукованою вулицею, що вела до Дону. Будиночки стояли тут мало не впритул один до одного за високими дощаними парканами, над хвіртками шкірили зуби намальовані собачі морди, й час від часу якийсь пильний сторож, почувши майорові кроки, подавав голос.

Шульга зиркнув на годинник. Залишалося ще десять хвилин до третьої, коли призначено зустріч, і він трохи не розрахував час. Притишив крок: йти залишалось небагато, й раніше приходити не хотілося.

Йшов і ще раз виважував – чи все зроблене так, як належить?

Позавчора вони добряче випили в ресторані з Байдачним. Після того Іван Гаврилович запросив його до себе в номер і запропонував поставляти з Нар’ян-Мара шкурки пижика. Мовляв, там вони зовсім дешеві й на цьому можна заробити непогані гроші.

Шульга для годиться трохи покомизився, але, дізнавшись, що Байдачний пропонує йому по двадцять карбованців за шкурку, обурився. Мовляв, тридцять п’ять – жодної копійки менше, адже він знає, скільки деруть спекулянти за пижикову шапку, а товар у нього – перший сорт.

Байдачний погодився одразу, і Шульга подумав, що будь на його місці справжній спекулянт, зірвав би з цього ділка й більшу суму. Іван Гаврилович поцікавився, скільки практично шкурок може поставити його новий знайомий, і, дізнавшись, що в принципі це залежить від кредитоспроможності клієнтів, ледь не схопився за голову. Уже в липні Шульга пообіцяв продати двісті шкурок – усе залежить від транспортування їх з Нар’ян-Мара, бо він не хоче підставляти свою голову, й усе мусить бути виважено, обговорено в деталях.

Байдачний подумав трохи й призначив Шульзі побачення в середині наступного дня. Пізно ввечері Івану Гавриловичу подзвонили з телефону-автомата. Цю розмову було записано на плівку, і вранці Шульга знав її зміст. Невідомий співрозмовник поцікавився, чому Байдачний не прийшов на місце зустрічі. Той пояснив, що надибав велике й перспективне діло і хотів би обговорити його із Спиридоном Всеволодовичем. Невідомий дав згоду й сказав, що Спиридон Всеволодович чекатиме на Байдачного ополудні.

Далі все було справою техніки. Працівники Ростовського-на-Дону карного розшуку вже не випускали Івана Гавриловича із свого поля зору. Було встановлено, що о дванадцятій дня він відвідав сорок восьмий будинок на Річковій вулиці, який належав громадянину Сорокіну. Пробув там недовго, певно, Спиридон Всеволодович оцінив його пропозицію, бо Байдачний з першого ж телефону-автомата подзвонив Шульзі й запропонував зустрітися з потрібною людиною. Він під’їхав до готелю на таксі, забрав Шульгу й привіз на Річкову. Майор уже знав, що за сорок восьмим будинком встановлено стеження, оглянувся, вийшовши з машини, та нічого не помітив – працівники карного розшуку знали свою справу.

Спиридон Всеволодович виявився невеличким на зріст бритоголовим чоловіком з вирластими очима, солодкою посмішкою й пухкими, червоними, наче розцілованими губами. Він дивився на Шульгу ласкаво, мало не ніжно, і розмовляв з ним мов з близьким родичем. Весь час запитувально зазирав йому у вічі, наче хотів дізнатися про бажання Шульги й негайно виконати всі його забаганки, якими б примхливими вони не були. Так само улесливо, навіть трохи підлабузницьки розмовляв Спиридон Всеволодович і з Байдачним, проте Шульга все ж вловив якісь нотки зверхності у поводженні з Іваном Гавриловичем і зрозумів, що Спиридон Всеволодович грає тут першу скрипку.

Спиридон Всеволодович повів мову про північні краї, де працював їхній новий знайомий, дивувався людям, яким доводиться жити в таких неймовірно суворих умовах, називав Шульгу “нашим героєм”, і майор, включившись у цю гру, недбало відкинувся на спинку зручного крісла, посміхався зверхньо й благодушно, як і належало посміхатися справжньому провінціалові, таланти й вартність якого нарешті визначили.

Шульга знав справжню ціну компліментів Спиридона Всеволодовича й розумів, що старий пройда промацує його – що ж, і ми не ликом шиті, – розповідав про Нар’ян-Мар так, як розповідав би про Київ, вільно називаючи вулиці та установи, розташовані на них, згадав кілька смішних деталей з останньої поїздки по віддалених відділках радгоспу, вимовив навіть кілька ненецьких слів – це справило враження, й Спиридон Всеволодович, певно, нарешті пересвідчився, що в їхні тенета потрапила справжня риба. Він поплямкав своїми пухкими губами, присунувся просто із стільцем до крісла Шульги й мовив, солодко посміхнувшись:

– До вас, радість моя, поїде Іван Гаврилович, він чоловік досвідчений і зуміє оцінити обстановку.

Шульга помітив, як поворушився в фотелі Байдачний, та варто було Спиридону Всеволодовичу невдоволено зиркнути на нього, як одразу принишк. А той вів далі:

– Як у вас з часом, любчику мій, чи надовго приїхали до благословенного граду нашого?

– Я хотів би ще у Сочі… – удав, що завагався Шульга, – бо після наших морозів відпочити на морі…

Старий підвів очі вгору, наче радився із самим Всевишнім, і, мабуть, одержавши пораду, похитав заперечливо головою.

– Але ж ви зможете значно краще відпочити, одержавши дещо за перші шкурки. А тепер літаком до ваших країв… – Примружився й запитав зненацька: – До речі, коли завтра ви зможете вилетіти?

– Прямого рейсу нема, – Шульга був готовий до відповіді. – Можна через Ленінград або через Москву.

– Але ж завтра ми чекаємо речі з Києва, – встряв у розмову Байдачний. – І без мене…

– Забув, зовсім забув, – замахав руками Спиридон Всеволодович, однак в Шульги склалося враження, що нічого він не забув, просто ще раз хотів перевірити нового компаньйона.

Слова Байдачного про “речі з Києва” насторожили майора – невже норкові шкурки? Певно вони, і завтра усе це кубло можна взяти без зайвого галасу. Бо завтра будуть речові докази, й нікому з них не відкрутитися.

І все ж про всяк випадок спробував обережно заперечити, удавши наївність:

– У вас якісь речі з Києва, а в мене відпустка горить. Подумаєш, чи варто говорити про якесь барахло!

Байдачний перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, і той м’яко зауважив:

– У нашому ділі, хороший мій, поспішливість ой як протипоказана. По лезу ходимо, і що таке один день? Прийдеш завтра сюди о третій, пообідаємо, погомонимо. Та, може, у тебе інші плани? До речі, хто влаштував тобі номер у готелі?

Шульга виразно поворушив указівним і великим пальцями правиці.

– Нас, полярників, адміністратори готелів за півкілометра чують, – зареготав весело. Зітхнув нараз: – Завтра субота, і я обіцявся дядькові… – Він знав, що Байдачний вже дзвонив по телефону, названому ним, і старий холостяк, працівник одного з районних відділів міліції, спритно розіграв дядька, трохи ображеного на свого племінника, який не встиг як слід і побачитися з ним.

– Уранці до дядька, – дозволив Спиридон Всеволодович, – а о третій сюди. Бо справи є справи, і завтра, можливо, доведеться вилітати.

Шульга, погоджуючись, кивнув. Розмірковував: літаки з Києва прилітають завтра на початку десятої вранці і о тринадцятій… Щоправда, можна й поїздом… Зрештою, яке це має значення. Київського гостя зустрічатиме Байдачний, а того працівники карного розшуку будуть “вести” до кінця. Якщо, залишивши “речі з Києва”, цей третій піде з будинку на Річковій, його випустять і візьмуть трохи пізніше, після того, як заарештують ватажків.

– Згоден, – мовив, – гадаю, що дядечко не дуже ображатиметься на мене.

Ні вранці, ні денним рейсом гість з Києва так і не прилетів, і тепер, прошкуючи Річковою, Шульга не знав, що Байдачний щойно зустрів його в аеропорту – “киянин” прилетів транзитним літаком, що йшов з Талліна на Баку. Вони повантажили на таксі дві величезні валізи й зараз їхали на Річкову.

Шульзі відчинив Спиридон Всеволодович. Провів до кімнати, серед якої було сервіровано стіл. Пляшки з коньяком і горілкою, кришталеві келихи й фужери, різні салати, червона риба й чорна ікра – ділки не звикли в чомусь відмовляти собі.

– Зараз приїде Іван Гаврилович з нашим другом, – потер руки Спиридон Всеволодович. – Потерпіть кілька хвилин.

Шульга подумав, що даремно прийшов сюди, адже норкові шкурки все одно привезуть на Річкову, і ділків можна брати. Посміхнувся Спиридону Всеволодовичу, ковтнув слину й одповів:

– Нічого, почекаємо!

Байдачний справді не забарився. Він і довгоносий чорнявий чоловік з тонкою смужкою вусів під носом занесли в будинок дві величезні валізи.

– Туди їх, туди… – вказав пальцем на другий поверх Спиридон Всеволодович.

Байдачний познайомив Шульгу з чорнявим. Той подивився на майора з цікавістю, та потиснув руку без ентузіазму.

Скориставшись з того, що увага Спиридона Всеволодовича була прикута до валіз, Шульга підійшов до вікна, відсунув фіранку. Це був сигнал працівникам карного розшуку, що можна розпочинати операцію.

Залишивши валізи на другому поверсі, Байдачний з чорнявим сіли за стіл. Спиридон Всеволодович налив усім келихи, цокнулися й випили без тосту, їли мовчки, немов на поминках. Байдачний мало не одразу потягнувся знову до пляшки, Спиридон Всеволодович зиркнув на нього несхвально, та це не зупинило Байдачного – налив собі повний келих, тримав у простягнутій руці й дивився на Шульгу.

– За нашого нового компаньйона! – мовив урочисто. – Радий, що доля звела нас.

“Не дуже-то й радій…” – подумав майор, і наче у відповідь на його думки в передпокої пролунав різкий дзвоник. Байдачний поставив келих, спантеличено перезирнувся із Спиридоном Всеволодовичем, підвівся, та господар зупинив його владним рухом руки.

– Я сам… – підвівся й рушив до передпокою м’якими вкрадливими кроками. Біля дверей постояв трохи, прислухаючись. Подзвонили ще раз, і Спиридон Всеволодович зник за дверима.

Шульга непомітно намацав у кишені пістолет. Підніс у лівій руці келих, мовив, намагаючись розсіяти напруження:

– Вип’ємо ж, друзі!

– Облиш… – зло просичав Байдачний. Сколошкано дивився на двері, і Шульга зрозумів, що життя Івана Гавриловича, незважаючи на зовнішню респектабельність, вічно сповнене тривог, що перебуває він у вічному страсі й напруженні, навіть уві сні.

За дверима почулися голоси.

Раптом Байдачний різко відсунувся від столу, відкинув стільця й рвонув до крутих сходів, ще другий поверх.

– Стійте, Іване Гавриловичу! – витягнув пістолет Шульга. – Все одно будинок оточений, і нікуди вам не дітися!

Байдачний зупинився на першій сходинці, дивився нерозуміюче, нарешті збагнув усе, і якась зів’яла посмішка скривила йому губи.

– Ви?.. – запитав, наче збирався заплакати. – Який же я дурень!

А до кімнати вже входили троє працівників карного розшуку. Байдачний сів просто на сходинці, дивився зацькованим вовком. Спиридон Всеволодович, либонь, один не занепав духом. Навіть посміхався працівникам міліції.

– Дуже прошу вас, – казав, наче завітали до нього дорогі гості. – Але ж в моєму домі нема нічого недозволеного.

Працівники карного розшуку швидко обшукали Байдачного і чорнявого – зброї не знайшли.

– Де валізи? – запитав у Спиридона Всеволодовича Шульга.

– Які валізи? Що ви маєте на увазі? – удав, ніби не зрозумів той.

– Які привезли вам з Києва.

– Отож пригрів змію на серці… – вимучено посміхнувся Спиридон Всеволодович. – Я вперше чую про якісь валізи. Оцей товариш, – тицьнув пальцем у чорнявого, – щоправда, приїхав з якимись валізами, та що в них – не знаю й не хочу знати!

– Може, вперше бачите його? – Шульга вклав у ці слова якнайбільше іронії.

Але Спиридон Всеволодович був стріляний горобець.

– Вперше, – ствердив. – І, гадаю, востаннє.

А працівник міліції спускав уже крутими сходами дві великі жовті валізи.

– Скільки шкурок вмістилося в них? – запитав Шульга в Байдачного, але той стояв, зіпершись спиною на бильця сходів у стані повної прострації.

– Яких шкурок? – нараз втрутився чорнявий.

– Норкових! – переможно вигукнув Шульга.

– Але ж там нема ніяких шкурок.

– Ключі! – простягнув руку Шульга. Швидко відімкнув валізу. Вона була набита новісінькими ондатровими шапками. Друга – також.

Мати Коржа виглядала старшою за свої шістдесят років; сухенька, сива, зігнута життям бабуся. Обличчя все в зморшках, очі по-старечому прозорі, та пальці – рухливі й живі, буцім усе життя старої залишалося тільки в цих тремтливих пальцях з жовтуватими та акуратно вхоженими нігтями.

Козюренко мав намір провести на квартирі Коржа обшук і прийшов з двома оперативними працівниками та понятими. Якоїсь миті йому зробилося шкода старої – адже не знала, чому загинув син, і правда могла остаточно зломити її. Тому й вирішив обійтися напівправдою.

Але мусив якось пояснити причину трусу й на ходу вигадав версію:

– Вашого сина останнім часом шантажували, – мовив. – Можливо, злочинці причетні й до його смерті. Ми повинні з’ясувати це, тому й змушені вдатися до. таких крайніх заходів.

Поки оперативні працівники обшукували квартиру, підсів до старої, почав розпитувати, чи не приходив хтось із незнайомих до її сина останнім часом. Жінка виявилась кмітливою, збагнувши, в чому справа, почала розповідати:

– Сергій останнім часом нервовим став. Я його питаю: в чому справа, Сергійку, а він тільки головою крутить. Мовляв, усе гаразд, але ж мати я і відчуваю – тривога в нього на серці. Спав погано й пити почав. Раніше ні-ні, рідко коли приходив нетверезим, а останній місяць що не день – пахне…

– Місяць, кажете? – перепитав Козюренко.

– Може, й менше, я ж дні не рахую.

– Скаржився на щось?

– Мовчав. Я думала, може, дівчину нарешті знайшов, та без взаємності. Кажу, не побивайся дуже, ще не одну знайдеш, а він тільки рукою махнув.

– І ніхто не приходив до нього?

Стара похитала головою.

– Раз тільки листа одержав. Я ще зливувалас лист у скриньці, а без поштового штемпеля. Ми рідко взагалі листи одержуємо, – пояснила. – Сестра мені з Казані пише, а Сергійко не любить листуватися. Каже, якщо потрібно, легше зателефонувати, може, й справді так, і скоро взагалі не писатиму один одному.

– І що ж то був за лист? – запитав Козюренко.

– Я й сама зацікавилась. Сергій прочитав, кинув, то я підібрала, а виявилось – пусте. Чекайте, якщо не викинула, є та записка.

Полковник засовався на стільці. Невже викинула? Можливо, й справді пусте, а якщо?..

Стара перебирала якісь папірці на столику у кутку, куди ще не дісталися оперативники, нарешті витягнула сірого конверта. “Коржу С.Б.” – було написано на ньому великими літерами. Козюренко витягнув невеличкий клаптик паперу. Прочитав: “Приходьте вранці післязавтра до мене. Є термінова справа, мусите бути обов’язково”. І все. Ні підпису, ні дати.

– Пригадайте, будь ласка, коли одержали цього листа? – попросив.

– У травні. Вже тепло було, й сади цвіли. – Стара замислилася. – Але точно коли, не пригадаю.

– Подумайте, – наполягав Козюренко. – Може, того дня у вас щось трапилося? Чи наступного?

– Що ж може трапитись? Ось минулого тижня п’ятірку загубила чи витягнув хтось у магазині…

– Може, когось зустріли того дня?

– Та не виходила я на вулицю. Злива була, куди ж іти? Зранку сонце, а потім злива, ще до гастроному хотіла зазирнути, але дощ завадив. Думала перечекати, та дощ періщив аж до вечора, так я без молока й залишилась.

Козюренко полегшено зітхнув: кращого не придумаєш – сьогодні ж синоптики дадуть йому довідку, коли у травні була злива. Певно, в середині місяця, бо сади вже відцвіли. То більше, що весна стояла напрочуд суха, за весь травень дощило лише двічі чи тричі.

Попросив стару:

– А скажіть, Ніно Дем’янівно, чи не зустрічався ваш син з ким-небудь поза домівкою? Може, казав про це чи дізналися якимсь іншим чином?

Стара покрутила головою. Нараз пожвавішала.

– На базар возив мене. У нас так було заведено – раз на тиждень, у середу, ми з Сергієм базарювали. У суботу та неділю, – пояснила, – базари дорожчі, людей більше. Побазарювали ми, назад нам з Володимирського ринку навпростець бульваром Дружби народів, а Сергій в обхід поїхав. Я – що, я – мовчу, мені не все одно, як їхати? А він зупинився біля нових будинків, вгорі там, над кіностудією, й каже, щоб почекала. Повернувся сердитий. “Падлюка, – каже. – Не чоловік, а змія…” Я, звичайно, питаю – хто, а він сердиться: хіба, мовляв, мало падлюк на світі?

Козюренко випростався на стільці – в цьому повідомленні щось було. Правда, Корж міг зустрітися з кимось із працівників фабрики, що ж, з’ясувати це не так уже й складно. Запитав:

– Будинок упізнаєте?

– Там їх усього кілька. Три чи чотири, усі дев’ятиповерхові.

– Бачили, в який будинок зайшов ваш син?

– Він машину збоку поставив і обійшов перший будинок, там ще купа сміття була, певно, і зараз не прибрали…

Козюренко побачив: один з оперативників робить йому якісь знаки, й перервав стару:

– Що у вас? – підкликав. – Показуйте.

Той подав відкритий том із зібрання творів Купера. Між сторінками лежала ощадкнижка.

– На пред’явника, – пояснив оперативник. – На дві з половиною тисячі карбованців.

Козюренко швидко зиркнув на стару. Витягнула шию, притиснула сплетені пальці до грудей, хапала відкритим ротом повітря, наче задихалася.

– Це в нас? – запитала жалісно. – Дві з половиною тисячі?

Полковник взяв ощадкнижку.

– Хочете сказати, що не знали про ці гроші? – потримав її перед старою.

– Авжеж, така сума! У нас ніколи не було стільки.

Стара задихнулася й закашлялася. Козюренко перегорнув сторінки книжки. Вклад було зроблено двадцять першого травня.

– Коли на машину збирали, – витерла сльози Ніна Дем’янівна, – тоді були в нас гроші на ощадкнижці…

– Хвилинку, – перервав її полковник, – пригадайте, прошу вас, ви їздили на базар після одержання записки?

– Так, на другий чи третій день.

– І було це в середу?

Марія Дем’янівна кивнула. Козюренко швидко підрахував: гроші покладено двадцять першого, у п’ятницю. На базарі були в середу, дев’ятнадцятого. Отже, записку Корж одержав сімнадцятого чи шістнадцятого травня, приблизно тоді ж, коли Галата влаштувався на роботу до швейного об’єднання. Треба якомога швидше знайти людину, з якою Сергій Борисович зустрівся дев’ятнадцятого травня. Прикинув: три чи чотири дев’ятиповерхових будинки. Близько тисячі квартир. Тисяча варіантів – зрештою, триста чи чотириста відпаде одразу, залишиться не менше шестисот.

З цих шестисот – тільки один…

– Ого! – мовив Шульга, коли Козюренко познайомив його з ходом розслідування. – Поки я швендяв по Ростову, тут он яка каша заварилася!

– Ну, дорогенький, для чого ж так? Не швендяв, а знешкодив цілу зграю шахраїв!

– Які не мають ніякого відношення до вбивства Галати…

– Коли ви вимітаєте сміття з хати, не думаєте, що саме кидаєте до відра… Купа сміття – і все. Аби не залишити нічого. Ми з вами, дорогенький Якове Павловичу, до деякої міри асенізатори, і нічого тут не поробиш. Не все одно, причетний Байдачний до крадіжки норкових шкурок чи ні. Крав у іншому місці, злодій паршивий, а ми повинні таких за вухо та туди, де сухо. А провели ви операцію в Ростові тонко й красиво, щиро здоровлю вас і сподіваюсь, що вище начальство не забуде відзначити.

Шульга ніяково посміхнувся, хоча в душі торжествував: Козюренкова похвала варта кількох відзначень у наказах.

Полковник підсунув Шульзі кілька аркушів паперу, списаних прізвищами.

– Тих, де галочки, – пояснив, – перевіряти не будемо. Люди поза підозрою. Бачите, Іван Гребенчишин, відомий муляр, депутат райради, Петро Щирба – співак з філармонії, Георгій Колянчук – генерал-майор у відставці, Євген Бурков – доктор наук, відомий педіатр…

– Доведеться перевіряти санітарний стан будинків, – зітхнув Шульга.

– Не забувайте про записку. Щось мені здається, що писав її той же чоловік, до якого Корж ходив на побачення.

– Може, жінка?

– Усе може бути, дорогенький, ніхто не застрахований від несподіванок. – Козюренко зиркнув на годинник. – Щось наша шановна Людочка затримується. Обіцяла через годину, а вже година з четвертю.

– Записка? – запитав Шульга.

– Вона, клята. Раптом відбитки пальців на конверті чи на самій записці…

Шульга похитав головою.

– Вони не залишили жодного відбитка навіть у машині, і я можу закластися, що цього разу навіть наша Людочка нічого не знайде.

– Я б на вашому місці не була такою категоричною, – почув Шульга за спиною. Озирнувся – у дверях стояла Запорожцева. Замилувався Людочкою: у чорному гарно пошитому костюмі з білим комірцем, який відтіняв ніжну рожевість її щічок, Людочка виглядала навіть вродливішою, ніж була насправді. Майор подумав про велике жіноче мистецтво одягатися так, щоб підкреслити те, що слід, – зрештою, в Людочки все було гарне, а може, це лише здавалося Шульзі, який був тихо й безнадійно закоханий в капітана-криміналіста.

Людочка підійшла до столу, тримаючи конверт двома тонкими пальцями з перламутровими нігтями. Поклала перед Козюренком. Повторила:

– Так, шановний майоре, я б на вашому місці не була такою категоричною.

Шульга підвівся. Був мало не на дві голови вищий за Людочку, дивився на неї згори вниз, та відчував себе учнем, що прошпетився.

– Я мав на увазі, – почав благально, – що навіть ви, а ви знаєте, якої думки я про вас, Людмило Костянтинівно, не змогли б…

– Якої думки – то знаю! – відповіла так, що Шульга мимовільно почервонів. Отак завжди – не зрозумієш, що хоче сказати: чи натякає на те, що їй відомі майорові почуття, чи просто показує гарненькі пазурі?

– Єдине, що я знаю, – втрутився Козюренко, побачивши збентеження майора, – що Людочка зараз нас ошелешить.

– Нічого особливого нема, – заперечила, – але все ж гадаю, що оця цидулочка вам згодиться. – Витягла з конверта, розгладила на столі. – Ось бачите, сильно витягнуті навскіс літери, а також здвоєні штрихи?

– Ну й що? – запитав Шульга.

– А те, що цю записку писала людина, хвора на астигматизм.

– З чим це їдять? – знов не витримав майор.

Запорожцева підвела на нього очі, витримала паузу і відповіла тоном професора, який невдоволений успіхами своїх учнів:

– Хвороба очей, викликана різною кривизною роговиці в неоднакових меридіанах.

Але Шульга вже збагнув що до чого.

– Як часто зустрічається ця хвороба в людей? – запитав.

– Не дуже поширена…

– Ви справді золото, Людочка! – мовив Козюренко з пафосом.

– Бо якщо цю записку писав хтось із мешканців тих дев’ятиповерхових будинків, ми завтра ж, можливо, знатимемо його прізвище! – Обличчя майора засвітилося радісною усмішкою. – Це ж справжній автограф для слідчого.

Наступного дня, продивившись картотеку дільничного окуліста, Шульга встановив, що в дев’ятиповерхових будинках, які вказала мати Коржа, мешкав лише один хворий на астигматизм: Олександр Степанович Левинський. А ще через годину він доповідав Козюренкові, що Олександр Степанович Левинський працює оцінювачем в одному з київських комісійних магазинів.

– То що ж робитимемо? – запитав Козюренко в майора. Зручно влаштувався на дивані, підклавши під бік вишиту дружиною подушку, дивився на Шульгу, примружившись, і майор збагнув, що Роман Панасович уже давно обміркував якщо не всі, то найбільш перспективні з наступних ходів. Шульга також мав деякі пропозиції і почав повільно, наче розмірковуючи вголос:

– Нам відомо, що Левинський написав записку Коржеві. Точніше, ми припускаємо це. Сьогодні візьмемо в комісійному магазині зразки його почерку, і експерти проведуть порівняльний аналіз.

– Абсолютно точно, – схвально нахилив голову Козюренко.

– Якщо експертиза доведе ідентичність почерків, а я в цьому майже не сумніваюсь, ми знатимемо, що Левинський викликав на побачення Коржа приблизно в той же час, коли Галата поступив на швейне об’єднання. І що вони з Коржем досить близькі знайомі, бо той бував у Левинського на квартирі. Власне, все.

– Небагато, – погодився Козюренко, – але, якщо подивитися з іншої точки зору, не так уже й мало.

– Сьогодні я покажу фотографії Левинського комірникові товарної станції. Не думаю, що Левинський сам одержував норкові шкурки. По-перше, усний портрет не сходиться, по-друге, якщо Левинський очолює зграю злочинців, навряд чи вони б припустилися такої помилки. Правда, він може бути і рядовим членом банди. Далі, сьогодні ж надсилаю фотографії Левинського для впізнання офіціантом ресторану “Перевал”. За Олександром Степановичем встановлюємо нагляд. Через нього виходимо на інших злочинців, зокрема на того рудого, якого бачили в шашличній, коли підпоював Галату, а потім на товарній станції та в ресторані “Перевал”.

Козюренко кивнув.

– Накажіть, щоб мені зробили сьогодні довідку про попередню трудову діяльність Коржа й Левинського. А з Олександром Степановичем я познайомлюся ж сьогодні особисто.

– Хочете здати ношені речі на комісію? – хитро посміхнувся Шульга.

– Поєднати приємне з корисним, – охоче підхопив жарт Козюренко.

– А цей Левинський людина не бідна, —зауважив майор. – Дві з половиною тисячі за одну лише інформацію про доручення на норкові шкурки.

– Що й казати, людина з розмахом. Цю рибку так просто за зябра не візьмеш.

– Не розумію, чому він не подзвонив Коржу, а написав записку?

Козюренко засміявся.

– У Коржа домашнього телефону немає, на роботі ж телефон паралельний, до того ж завантажений службовими розмовами. Спробуйте додзвонитися до відділу постачання швейного об’єднання – півдня диск крутитимете. А мешкає Корж неподалік від комісійного магазину, всього два квартали. Пройтися під час обідньої перерви – одне задоволення.

…Козюренко витягнув своє, ще воєнних часів, жовте шкіряне пальто на цигейковій підкладці з високо піднятими – для погонів – плечима, упакував у валізу. Зітхнув, згадавши себе ще з капітанськими польовими погонами, – тридцять років минуло після війни, а як зараз пам’ятає той день, коли нарешті здійснилася його мрія і придбав оце пальто, найдорожче і наймодніше за тих часів.