Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 14 страниц)

– У самому прямому. Хто вони?

– І це має відношення до цього безглуздя? – зневажливо вказав на оперативників, що вистукували підлогу.

– Може, й має… – Козюренко відчув, що нарешті взявся за нитку, а інтуїція рідко підводила його. – Розкажіть мені про своїх сусідів.

– Але ж я з ними майже незнайомий.

– Не має значення. Хто мешкає поруч?

– У сто восьмій? Там слюсар заводу електроприладів Турчак Сергій Володимирович.

– У сто дев’ятій?

– Хижнякова. Здається, Тамара Іванівна. Якщо не помиляюсь, директор ательє.

– А напроти?

– У сто десятій? Заслужений артист, чули, мабуть, Дрогайцев Леонід Володимирович.

– І чув, і бачив, – ствердив Козюренко. – Телефон у нього є?

– Йому б не поставили!

– І ви іноді користуєтесь ним?

– Дуже рідко.

Козюренко дістав ключі із шкатулки.

– Не від квартири Дрогайцева? – підкинув на долоні. Побачив, як одразу зблід Левинський. – Може, ви щось хочете повідомити, шановний?

Левинський підвівся. Стояв і дивився на Козюренка з неприхованою ненавистю.

– Робіть свою справу і не чіпайте мене! – вигукнув раптом високим голосом.

– Наша справа якраз і полягає в тому, щоб чіпати отаких, як ви! – на секунду не втримався Козюренко: все ж таки Левинський розізлив його. Круто повернувся й попросив понятих: – Прошу пройти зі мною до сусідньої квартири.

Спектакль тільки недавно закінчився, і Дрогайцев ще не спав. Відчинив двері сам і стояв на порозі в атласній тужурці, невдоволено мружачись.

– Що вам потрібно? – запитав добре поставленим голосом, у якому звучали одночасно і подив, і образа. – На якій підставі?

– Хвилиночку… – Козюренко вставив ключ до отвору верхнього замка. Повернув без усякого зусилля. Другим ключем відімкнув і нижній замок.– Прошу вас, Леоніде Володимировичу, зафіксувати це.

– Ви фокусник? – знизав плечима Дрогайцев.

– Ні, ми з міліції. – Козюренко простягнув посвідчення. – Й вимушені будемо потурбувати вас.

– У мене щойно закінчилась вистава, я втомлений. До того ж ми з дружиною збираємось вечеряти.

– Ми почекаємо, поки ви повечеряєте.

– Але що потрібно міліції від мене? Я – артист, сподіваюсь, знаєте мене? – Дрогайцев закопилив губу.

– Маєте справу з шанувальником вашого таланту, – завірив Козюренко, – і тільки надзвичайні обставини вимусили мене…

– Прошу! – Дрогайцев відступив з порога.

Підлога в передпокої квартири Дрогайцева паркетна, вкрита широкою килимовою доріжкою. Козюренко трохи неввічливо відсунув артиста, швидко скатав доріжку.

– Що ви робите? – непідробно здивувався той.

Полковник випростався: певно, здивування Дрогайцева свідчило про вірність його логічних висновків. Мовив:

– Не дивуйтеся, будь ласка, шановний Леоніде Володимировичу, і ви… – вклонився чемно жінці, що визирнула з кімнати. – Але ви, по-моєму, стали жертвою нахабного шахрайства, і ми спробуємо з’ясувати це.

Жінка дивилася нерозуміюче, і Дрогайцев пояснив їй, хто саме завітав до квартири. Козюренко чекав, що вона захвилюється, принаймні здивується, натомість побачив у її очах цікавість.

– Ви щось шукатимете в нас? – запитала, витягнувши шию й розглядаючи через його плечі понятих. – Але ж у нас нічого недозволеного нема.

– Можливо, це вам тільки здається, – заперечив Козюренко. – До речі, ви залишали колись ключі від квартири в сусіда навпроти?

– У Олександра Степановича? Звичайно… – відповів Дрогайцев.

– Коли?

– Ми живемо тут уже п’ять років, і важко сказати…

– Так я і думав. – Козюренко був явно задоволений. – Ви працюєте? – запитав у жінки.

Замість неї відповів Дрогайцев:

– Моя дружина служить гримером у нашому театрі.

Оце “служить гримером” прозвучало дещо пишномовно, та Козюренкові було не до психологічних спостережень.

– Хто ще, крім вас, мешкає в квартирі? – запитав.

– Маю право на додаткову житлоплощу, – пояснив Дрогайцев замість відповіді.

– Більшість вечорів разом з дружиною проводите в театрі?

– Удень також.

– І це цілком влаштовувало вашого сусіда. – Козюренко опустився на коліна і під здивовані погляди Дрогайцевих та понятих почав обстукувати підлогу. В одному місці пригнувся до самого паркету, поколупався нігтем у щілині й швидко підвівся.

Оперативник запитувально зиркнув на нього, і Козюренко кивнув.

– Приведіть сюди Левинського, – наказав.

Олександр Степанович зупинився на порозі, та полковник підкликав його ближче. На сходовій клітці грюкнули двері, до квартири Дрогайцевих зазирнув хтось із цікавих. Козюренко попросив понятих пройти до кімнати, сам також став у дверях, залишивши Левинського в передпокої. Сказав не голосно, але так, щоб чули всі:

– Громадянине Левинський, укажіть, де ви обладнали тайник у квартирі Дрогайцевих?

Олександр Степанович постояв трохи мовчки, ніби не чув запитання, відповів нарешті із справжнім обуренням у голосі:

– Припиніть цю недостойну гру! Якісь тайники… Я давно вже виріс з дитячого віку, щоб займатися схованками.

– Отже, ви твердите, що не обладнували тайника в підлозі передпокою вашого сусіда Дрогайцева?

– Ну, що ви! Я без їхнього дозволу ніколи не переступав і порога квартири.

– Для чого ж вам знадобився дублікат ключів?

Але й на це запитання Левинський встиг уже приготувати більш-менш пристойну відповідь:

– Після смерті матері, а це трапилось два роки тому, у квітні, якщо не помиляюсь, – кинув запиту-вальний погляд на Дрогайцева, – так-от, уже два роки підряд Дрогайцеви, виїжджаючи на гастролі, залишають нам ключі, щоб поливали квіти. Не можу ж я відмовити гарним сусідам у такій дрібниці, то більше, що доводиться іноді користуватися їхнім телефоном. А я – людина не зовсім уважлива, можу й загубити ключі. От і замовив дубль.

– Чудова версія, – не міг не визнати Козюренко.

– Не версія, а чиста правда, – приклав руку до серця Левинський.

Козюренко підкликав оперативника, і разом вони підняли з підлоги кілька паркетин, скріплених між собою. Полковник попросив понятих підійти ближче.

– Отак воно кріпиться, – показав на два металевих затискачі, – не дуже хитромудро, зате надійно. Не помітиш до кінця днів своїх. – Опустився на коліна й витягнув з тайника досить великий згорток. Підвівся і зазирнув Левинському в очі зблизька. На секунду йому здалося, що той втратив свідомість: кров відлила від щік, обличчя витягнулося і зробилося жовтим, зовсім як у мерця. – Ваші цінності, Олександре Степановичу?

І все ж Левинський виявився сильнішим, ніж гадав Козюренко. Знайшов у собі сили, щоб посміхнутися і відповісти твердо:

– Вперше бачу. Про які цінності ви говорите?

– Ходімо до кімнати… – підштовхнув його Козюренко. У вітальні він поклав згорток на стіл, розгорнув обережно целофан, потім вовняну шматину, висипав на стіл пачки грошей, кілька ощадкнижок на пред’явника, золоті монети й звичайну сірникову коробочку. Дрогайцеви й поняті присунулися до столу, розглядали цікавими очима.

– Що ж це ви! – озирнувся нараз Дрогайцев на Левинського. – А ми до вас із чистою душею…

– Не валіть з хворої голови на здорову! – губи Лєеинського скривилися у злій посмішці. – І де ви стільки нахапали?

– Дозвольте, – здивувався артист, – що ви маєте на увазі?

– По-моєму, усім ясно, – холодно й цинічно мовив Левинський. – Не викручуйтесь, вас упіймали на гарячому! І для чого людині стільки грошей! – вигукнув нараз патетично.

Дрогайцеву не вистачило повітря. Із стиснутими кулаками кинувся на Левинського, та Козюренко стримав його.

– Прошу без ексцесів, – мовив. – Ми не сумніваємося у вашій непричетності до цього, – кивнув на стіл із грішми, – та все ж вам разом з дружиною доведеться поїхати разом з нами до міліції для з’ясування деяких обставин.

– Ви затримуєте нас?! – розпачливо вигукнув Дрогайцев.

– Я ж кажу, для з’ясування деяких обставин, – повторив Козюренко. Не міг же сказати артистові, що, поки не доведе їхню непричетність до цієї справи, не має права відпустити. Попросив понятих: – Прошу перерахувати гроші. – Сам узяв сірникову коробочку, висипав її вміст на стіл.

– Ого! – вигукнув Дрогайцев.

– Так, у вас, Олександре Степановичу, губа не з лопуцька! – Козюренко почав повільно рахувати діаманти.

Дружина Дрогайцева мовила із захопленням:

– І де це люди беруть їх?

– Вам краще знати! – огризнувся Левинський. Він сів на стілець у кутку кімнати, і Козюренко зробив знак оперативнику, щоб наглядав за ним. Сам розклав на краю столу папери: приготувався писати протокол про результати обшуку.

Усю ніч Шульга разом з дільничними інспекторами виявляли усіх Федорів, які мешкали в районі другої просіки. Зрештою зупинилися на трьох, які хоч трохи нагадували рудого.

Перед світанком до райвідділу міліції приїхав Козюренко. Чисто виголений, без найменших ознак утоми. Шульга догадувався, що Роман Панасович щойно поголився в своєму кабінеті, – мав там кип’ятильник і все, що потрібно для гоління, аж до одеколону і пудри включно. Не визнавав електробритв і полюбляв імпортні леза “Суперсільвер”, журився, коли не міг дістати їх. Товариші знали про цю маленьку слабкість слідчого з особливо важливих справ і, перебуваючи за кордоном, вважали за обов’язок привезти Козюренкові хоча б пачечку таких лез.

Шульзі було відомо: Роман Панасович голиться незалежно від потреби, коли відчуває втому. Голиться повільно і, як казали товариші, з любов’ю, а після гоління наче оновлюється – бадьорішає, молодішає. Ось і зараз – перейшов кімнату, де сиділи Шульга з працівниками райвідділу, твердими кроками, міцно потис усім руки, кивнув Шульзі на його запитувальний погляд, і майор зрозумів – обшук у Левинського проведено успішно. Вислухав доповідь майора, посидів хвилину мовчки, коротко запитав:

– Ваші пропозиції?

– Почнемо з першої просіки. – Майор назвав номер будинку. – Тут мешкає Федір Архипович Солонько. Майстер по ремонту годинників. Приблизно такого ж віку, що й Рудий. Схожий на нього – лисуватий блондин.

– Будинок власний? – поцікавився Козюренко.

– Так. Збудований одразу по війні. Далі: Федір Юрійович Гупач. Технік телевізійного ательє. Зовнішні дані такі ж, як у Рудого. Мешкає в Києві мало не десять років. Одружився з власницею будинку на третій просіці Анастасією Власівною Кучеренко. Не п’є, не скандалить, одне слово – тихий чоловік.

Полковник нахилив голову на знак згоди, й Шульга вів далі: ,

– Третій: Федір Федорович Гусаков. Зовнішні дані також ніби сходяться. Шофер автотранспортного підприємства зв’язку. Два роки тому позбавлений прав за управління транспортом у нетверезому стані. Але, кажуть, виправився. Мешкає на третій просіці в батьковому будинку разом із жінкою й двома дітьми.

Роман Панасович підійшов до вікна. Вже розвиднілося, і перші сонячні промені пронизали ще темнувате нічне небо. Постояв, жадібно вдихаючи ранішнє повітря. Наказав не обертаючись:

– Викликайте оперативну групу, майоре. – Обернувся, подивився на дільничних, котрі не зводили з нього насторожених поглядів. – А ви, лейтенанти, поїдете з нами. Перевірте зброю, цей рудий Федір, либонь, стріляний горобець, і його голіруч не візьмеш. – Махнув рукою, відпускаючи, і дільничні одразу підвелися і рушили до дверей.

Шульга розмовляв по селектору з черговим по управлінню. Козюренко підійшов до нього, поклав руку на плече.

– Викликайте оперативників із собакою,– уточнив. – Посилену групу.

Шульга передав наказ і запитав у Романа Панасовича:

– Як з Левинським?

Козюренко розповів про результати обшуку.

– Поки що лише побічні докази, – резюмував. – Уся надія на Запорожцеву. Ми викликали її о другій кочі. Вивчає ощадкнижки, гроші – шукає відбитки пальців Левинського чи ще якісь докази. Бо інакше не доведеш, що тайник обладнав саме він. – Засмучено покрутив головою. – Такі-от справи, дорогенький.

– Запорожцева доведе, – спокійно, але переконано мовив Шульга.

Вони посиділи мовчки, заглибившись кожен у свої думки. Козюренко, помітивши, як пом’якшали риси майорового обличчя, зрозумів, про кого думає Шульга, і непомітно зітхнув: знав характер Запорожцевої, прямо протилежний мало не янгольським рисам її обличчя, і вирішив, що навряд чи Шульга дочекається колись взаємності. Потім подумав про незбагненність жіночого характеру і явну непослідовність вчинків у найрозумніших жінок, навіть у міліцейських капітанів.

Що ж, не можна бути пророком, коли йдеться про таємниці жіночої душі.

Приїхали ще дві машини, і старший групи доповів Козюренкові про готовність до операції.

Рушили. Попереду Козюренкова чорна “Волга”, де розмістилися також Шульга і дільничні інспектори, позаду ще одна “Волга” і “газик” із службовою собакою.

Зупинилися за квартал від садиби Солонька. Козюренко зняв пістолет з запобіжника, поклав до кишені штанів, постояв трохи, поки оперативники з допомогою дільничних обкладали садибу, і рушив до неї в супроводі старшого групи. Йшли повільно, розмовляючи про нові марки автомобілів, нічим не схожі на працівників розшуку, що виконували небезпечне завдання.

Садиба Солонька була відгороджена від вулиці легкою дротяною сіткою, за якою росли густо посаджені кущі шипшини. Між будинком і вулицею велика клумба з трояндами, виткі троянди облямовували вхід до веранди. На ганку перед верандою робив ранішню зарядку чоловік – рудий і лисуватий, схожий на Федора, що вечеряв учора з Левинським у “Зозулі”.

Зайшовши до садиби, Козюренко запитав у чоловіка:

– Ви не чули, де тут поруч здається кімната?

Той присів ще раз, повільно повернувся до хвіртки, мовив невдоволено:

– Ні, не чув.

– Можна вас на хвилинку? – покликав Козюренко. Вмить оцінив ситуацію: чоловік лише в майці й спортивних синіх штанях без кишень, отже, неозброєний, і це дає їм відчутну перевагу. Чоловік зиркнув на них підозріло.

– Що потрібно?

– На хвилинку, – повторив Козюренко.

Той переступив з ноги на ногу.

– Ми не здаємо кімнат, – відповів невдоволено.

– Вас звуть Федором Архиповичем?

– Ну й що?

– Нас послав до вас головний інженер фабрики.

– Анатолій Васильович? – подобрішав Солонько. Швидко збіг з ганку. – Чого ж ви одразу не сказали?

– Він запевнив нас, що ви зможете підшукати кімнату.

– Ох, цей Анатолій Васильович, – розвів руками Солонько, – одного разу зробив йому послугу…

Козюренко ступив до Солонька. Капітан швидко обминув його, став за спиною хазяїна. Той відсахнувся злякано, та капітан поклав йому руку на плече, міцно стиснув зупиняючи.

– Ми з міліції, – пояснив Козюренко.

– Так би й казали, – похмуро відповів Солонько, – для чого ж уся ця комедія з квартирою?

– Де ви перебували вчора між сьомою і дев’ятою годиною вечора?

– Як де? На фабриці.

– Робочий день на фабриці закінчується раніше.

– А я на другій зміні.

– Добре, – полагіднішав Козюренко, – одягайтеся і пройдете з нами. Капітане, – наказав, – супроводьте!

– Що сталося? – не зрушив з місця Солонько.

– Уточнюємо деякі обставини, – невизначено відповів Козюренко. Не міг же пояснити Солонькові, що не має права відпустити його, поки точно не з’ясує, що той не вечеряв учора з Левинським.

…Садибу Гупача відгороджував від вулиці глухий дерев’яний паркан з умонтованою в нього дубовою хвірткою, оббитою залізом. Козюренко смикнув за дротину дзвінка, і у дворі зло загавкав пес. Ніхто не відгукнувся. Полковник знову посмикав за дріт. Собака люто кидався на хвіртку, нарешті хтось гукнув його, і Козюренко побачив у щілину, що від будинку йде жінка. Зупинилася біля хвіртки, постояла мовчки, запитала:

– Хто?

– З газової інспекції. Відчиніть, – відповів Козюренко.

– У нас усе в порядку.

– Перевірка всієї мережі…

– Зараз принесу ключі. – Жінка попрямувала назад. Козюренко перезирнувся з капітаном. Той показав, що може перестрибнути через паркан, та Козюренко похитав головою: для чого пришвидшувати події, все одно садибу оточено.

Жінка відчинила хвіртку, загнавши попередньо пса до будки.

– Раніше не можна було? – запитала, не приховуючи неприязні.

– З аварійної ми, тітонько, – розсудливо пояснив Козюренко, – десь пошкодило труби, й мусимо терміново знайти де. – Він попрямував вузькою забетонованою доріжкою до будинку, та капітан обігнав його і перший піднявся на ганок. Він штовхнув двері, не дочекавшись жінки, як господар, хазяйка попрямувала за ним, а Козюренко затримався на ганку, роздивляючись довкола.

Біля будинку густо посаджені кущі чорної смородини, попід парканом, що відділяв садибу від сусідньої, високий густий малинник, ліворуч – кілька старих вишень, крислатий горіх, за ним – сарайчик, до якого веде забрукована доріжка.

Надворі нікого, тільки пес знову вискочив з будки й рветься на ланцюгу, хрипко гавкаючи.

Козюренко вже взявся за ручку дверей, але раптом помітив, як неприродно згинаються кущі малини попід парканом. Метнувся туди, на бігу витягаючи з кишені пістолет, спіткнувся, ледь не впав, у кров обдряпавши обличчя, продерся через кущі й побачив, як хитається віддерта від паркану дошка.

І відразу на сусідньому подвір’ї ляснув постріл. Через секунду – другий…

Козюренко відхилив дошку, ледь протиснувся в дірку. Побачив: дільничний інспектор хитається, із розчепірених пальців правиці вивалився ТТ. А попід будинком, озираючись, біжить чоловік, у руці в нього – пістолет.

Козюренко помітив, як підвів чоловік руку, спрямувавши ствол на нього. Встиг подумати: стрілятимуть з парабелума – надійна й точна зброя в умілих руках. Вмить ухилився вліво, наче падав, і відчув, як куля обпалила вухо.

Чоловік стріляв чудово, враховуючи, що не мав ані секунди на підготовку й бив на бігу. Перед тим, як югнути за ріг будинку, озирнувся ще раз, і тепер Козюренко впізнав рудого Федора. Точно такий, як на фотографії: крута щелепа й глибоко посаджені очі під високим чолом.

Полковник устиг вистрілити, цілячись Рудому в ногу, та, певно, не влучив, бо той, не спіткнувшись, зник за будинком.

Козюренко метнувся праворуч, до якихось високих жовтих квітів – Рудий міг причаїтись просто за рогом і покласти його впритул.

Метляючи поміж квітами, полковник вискочив за ріг будинку. Рудий, намагаючись триматися за молодими фруктовими деревами, біг до рідкого дерев’яного паркану з потемнілих залишавілих дощок.

Тепер Козюренко мав можливість прицілитись. Підвів пістолет, як на учбових стрільбах, і натиснув гашетку. Пострілу не почув, але побачив, як кинуло Рудого вбік на низькорослу яблуню. Влучив, мабуть, в стегно. Подумав, що нарешті вдалося “стриножити” Рудого і що нікуди він уже не дінеться. Та, видно, все ж не дооцінив Гупача – падаючи, той вистрілив, і Козюренко відчув раптом удар у ліве плече. Не збагнув одразу, що це таке, проте інстинктивно впав за якийсь кущ і двічі вистрілив у малинник, де ховався Рудий.

– Здавайся! – крикнув.

Куля просвистіла в нього над головою, зрізавши гілочку з куща – Гупач таки вмів стріляти, аж тепер Козюренко по-справжньому оцінив його майстерність.

Але чого баряться інші?

Козюренко зиркнув на годинник – з того часу, як вони зайшли на подвір’я Гупачів, минуло лише дві з половиною хвилини, а йому здалося значно більше.

Полковник обережно похилитав гілками куща поруч себе, і відразу куля розідрала там кілька гілочок.

“Ох, падлюко!” – подумав Козюренко не без поваги до майстерності Рудого.

Нараз полковник почув пістолетні постріли десь попереду, трохи. праворуч, з-за паркану. З садиби ліворуч ударили автоматною чергою. То оперативники вже розібралися в ситуації і повели наступ на Гупача.

Козюренко, підім’явши під себе кущ, кинувся вперед – був певен, що увага Рудого прикута до автоматника, й не помилився: притиснувшись до землі, Гупач стріляв у відповідь на автоматну чергу. До нього лишалося три чи чотири кроки, Рудий устиг повернутися до Козюренка, простягнув руку з пістолетом, але йому не вистачило якоїсь долі секунди – полковник упередив його, вистріливши Гупачу в руку, – вдруге за останні хвилини побачив, як розтискається кулак, випустивши зброю.

Рудий почав гарячково шукати в траві парабелум лівою рукою, однак Козюренко вже падав на нього. Хотів викрутити руки, та відчув різкий біль у плечі. Усе ж він устиг перший дотягнутися до парабелума– відкинув його геть.

Мало не одразу налетів хтось, відштовхнув Козюренка, заломив Рудому руки за спину. Полковник зблизька побачив перелякані очі Шульги, почув, як той питає, перевівши дух:

– Що з вами?

– Зі мною нічого, – підвівся і обтрусив брюки на колінах. – А цей Рудий непогано стріляє, я й не чекав…

– Ви поранені?

– Невже? – Козюренко скосував на своє ліве плече й побачив темно-червону пляму на сірому піджаку. Підвів руку, відчув різкий укол. – Якщо й поранений, то легко.

Зваливши трухлявий паркан, до саду увірвалися двоє оперативників. На зап’ястях у Рудого клацнули наручники. Шульга обережно стягнув з Козюренка піджак, розірвав на плечі сорочку.

– Я ж казав, подряпина… – посміхнувся полковник.

– Не така вже й подряпина, – пробуркотів Шульга, хоч і зітхнув полегшено. Справді, куля пронизала лише м’які тканини.

Майор дістав індивідуальний пакет, перев’язав Козюренка. Лише тоді обернувся до Гупача. Той лежав у незручній позі, заплющивши очі. Дільничний перев’язував його.

Козюренко нахилився над Гупачем. Мовив:

– Щось я не зустрічався з тобою, Гупач… Чи є в тебе прізвисько? – Справді, Рудий наче не значився в списках рецидивістів, але мав усі ознаки такого.

Гупач повільно розплющив очі, в яких Роман Панасович прочитав справжній жах.

– Нема в мене ніякого прізвиська, – відповів глухо, – Гупач, і все.

– Де норкові шкурки?

Рудий заплющив очі. Збагнув, що відмагатися нема рації.

– Скриня на горищі… – ледь витиснув крізь зуби. Він зітхнув і втратив свідомість, певно, не від болю, а від переляку та розпачу, і Козюренко наказав перенести його до машини. Сам із Шульгою попростував до Гупачевого будинку. На горище не поліз, зрештою, він уже закінчив свою справу, решту могли зробити підлеглі.

Шульга доповів, що норкові шкурки справді знайдено на горищі у великій скрині – Гупач пересипав їх навіть нафталіном.

– Наче кінець, – мовив майор. – Залишився тільки шофер.

– Так, шофер, – погодився Козюренко. – Який викрав “рафик” і допоміг Гупачеві вивезти зі станції шкурки.

– Можливо, той, про якого Гупач казав Левинському. Що живе на другій просіці й мав везти шкурки до Одеси.

– Той чи не той – все одно, тепер йому вже довго не гуляти… – махнув рукою полковник.

Козюренко повернувся до себе. В приймальній на нього вже чекала Запорожцева. Побачивши піджак, заплямований кров’ю, розірвану сорочку, зовсім по-жіночому зойкнула й ступила до Романа Панасовича, та Козюренко зупинив її рішучим жестом.

– Ви хотіли щось повідомити? – запитав. Запорожцева не утрималась від тріумфуючої посмішки.

– Я наказала почистити Левинському нігті, і ось результат! – дістала з папки папери.

Козюренко сів на диван, підмостивши під бік подушку. Рана все ж боліла, й не хотілося самому читати акти.

– Продовжуйте, капітане, – попросив.

– Одну з ощадних книжок, знайдених у тайнику, – почала доповідати Запорожцева, – видано лише два дні тому. Отже, Левинський зовсім недавно користувався схованкою. Гроші й ощадкнижки були загорнуті у вовняну ганчірку, ви ж пам’ятаєте?

Козюренко ствердно кивнув, і Людочка вела далі:

– Ось я й наказала почистити Левинському нігті. Під нігтями в нього знайдено мікроскопічні частинки вовни, за кольором і структурою абсолютно тотожні вовні, з якої зіткано ганчірку. А це – прямий і незаперечний доказ того, що Левинський користувався тайником.

– Ви молодець, Людочко! – Козюренко втомлено відкинувся на спинку дивана.