Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц)

До оцінювача в комісійному магазині стояла невеличка черга, і Козюренко прилаштувався за огрядною жінкою з пофарбованим хною рудим волоссям. Нарешті жінка зникла за дверима, Роман Панасович витяг з валізи й струснув своє пальто, поклав на зігнуту руку так, щоб насамперед було видно широкий і м’який цигейковий комір. У сорок п’ятому, відразу після демобілізації з армії, йому запропонували роботу в прокуратурі, у нього були інші плани, мріяв про аспірантуру в університеті, та викликали до райкому партії, і секретар мовив прямо:

“У нас із слідчими ой як погано, людей не вистачає, а в тебе юридична освіта. Підеш на роботу до міської прокуратури”.

Не встиг тоді Козюренко приступити до роботи, як йому доручили спільно з карним розшуком розплутування складної справи – коли початкуючий слідчий підіймався сходами карного розшуку, чергові козиряли йому з особливою поштивістю: слідчий ходив у генеральському пальті, і в цьому щось було– ніхто не знав, що конкретно, можливо, воно символізувало майбутню кар’єру слідчого, а може, просто звикли витягуватися перед блискучою й рипучою жовтою начальницькою шкірою…

Як давно це було, і скільки років лежить пальто, присипане нафталіном, у дивані!

Тепер у нього пальто з легкого сірого драпу з бобровим коміром, і скільки іронічних посмішок побачив би на обличчях перехожих, якщо б вийшов на вулицю у цьому шкіряному ветерані!

Зарипіли двері, й рудоволоса жінка прошмигнула повз полковника. Козюренко ступив до комірчини оцінювача.

Левинський не дивився на нього – всю його увагу привернуло пальто, що звисало з руки Козюренка. Він спритно підхопив його і розклав на столі, а полковник відступив, розглядаючи Левинського.

Чоловік невизначеного віку, від п’ятдесяти до шістдесяти років, із сильними, м’язистими руками. Пальці, які швидко перебирали хутро, були довгі й дряпіжні, з неохайними чорними півмісяцями нігтів, і чомусь Козюренко подумав, що зараз Левинський видиратиме з цигейки пасма хутра, щоб перевірити, чи не обманюють його, не підсовують гнилий товар. Він подивився на Левинського пильно, і на мить вони зустрілися поглядами, можливо, що це лише здалося Козюренкові, бо очі в Левинського дивилися в різні боки, одне було темне, друге, здається, зелене, і точно визначити, дивиться він на тебе чи ні, було важко, принаймні спочатку. І все ж Козюренко знав, що Левинський подивився на нього уважно. Либонь, він звик з першого погляду визначати справжню вартість людини, й Козюренко не був для нього особливою загадкою, бо ще раз провів широкою долонею по цигейці, смикнув себе за мочку рожевого вуха і мовив твердо:

– Три сотні. – Перечекав кілька секунд, надів окуляри й подивився на Козюренка вивчаюче. – Але не раджу… – В голосі його забриніли співчутливо-конфіденціальні нотки: – За таке пальто можна взяти більше.

Козюренко спантеличено знизав плечима: мовляв, у чому ж справа, хто ж відмовлятиметься від зайвих грошей? Подумав: невже цей пройда одразу запропонує гендель? Але ж, якщо операція з норковими шкурками його рук справа, не може бути таким примітивним і дрібним. Прибутку з цього пальта для нього – півсотні, не більше, але клієнт може одразу поскаржитися, не кожен, звичайно, та принаймні один з десяти…

Наче у відповідь на ці думки, Левинський посміхнувся якось гірко, опустивши куточки блідих, знекровлених губів, і запропонував:

– Пальто треба перешити. – Підняв обома руками за комір, струсонув. – Матеріал – люкс, хутро мало не нове, та й шкіра!.. Таку шкіру тепер важко знайти, це я вам точно кажу, та й ви самі знаєте. – Зітхнув. – Але не модне, кожен гляне й не візьме. І матиме рацію, для чого ж шкіряну рясу купувати?

Усе було правильно, і Козюренко не міг не погодитися з оцінювачем.

– Але ж, – почав нерішуче, – де знайти майстра і скільки візьме?

– Я вам пораджу, – довірливо мовив Левинський. – Є в мене один, старий вже і бере трохи більше, та кращий майстер у місті, і зробить усе чудово. Звичайно, якщо в майстерню здасте, лежатиме кілька місяців, та й зіпсують. А цей візьме сотню, за два тижні буде готове, й потягне тоді п’ять кусків. І вам зайва сотня, і майстру навар.

“І тобі, – подумав Козюренко. – Певно, працює з майстром навпіл… І як усе елегантно зроблено: собі – жодної копійки, турбується лише про клієнта, тільки радить йому… А ціна поради – півсотні!”

Левинський провів долонею по їжакуватій, під Керенського, зачісці, зняв окуляри, і знов його обличчя стало співчутливо-розгубленим.

– Я не примушую вас, – мовив украдливо, – і за три сотні ми візьмемо ваше пальто. Мінус сім процентів комісійних.

Козюренко рішуче потягнув до себе шкірянку.

– Пораджусь з дружиною, – відповів. – Зайду завтра.

Левинський допоміг йому заховати пальто до валізи.

– Більше вам ніхто не дасть, – мовив на прощання.

Козюренко доніс валізу до машини, що стояла за рогом. Сів на заднє сидіння. Думав: яке ж враження справив на нього Левинський? Ніяк не міг згадати виразу його очей, либонь, тому, що дивилися вони в різні боки, і це тривожило Козюренка, як тривожить усе незбагненне. Але як швидко й спритно обробив він клієнта, і був би на місці Козюренка справжній відставник, давно б уже погодився на пропозицію оцінювача.

Нараз Козюренко подумав: чи не схибив він? Справжній відставник погодився б, а він не взяв адреси майстра… Може, Левинський запідозрить щось і стане вдвоє обережнішим? Але ж він обрав абсолютно пристойний привід для відступу – такі підстаркуваті відставники погано орієнтуються в цивільному житті, й порада дружини їм просто необхідна.

Раптом згадав, який зневажливий погляд кинув йому вслід Левинський, і тихо засміявся. Шофер озирнувся запитувально, та полковник махнув рукою: мовляв, усе гаразд, і не звертай уваги…

Шульга чекав на Козюренка з новинами. По-перше, експертиза встановила, що записка Коржеві написана рукою Левинського. По-друге, комірник товарної станції твердить, що норкові шкурки одержані зовсім іншою людиною.

– Як ми й передбачали, – сказав Козюренко спокійно. – Тепер – нагляд. Кожен крок Левинського мусить бути відомий нам.

Під час обідньої перерви Левинський випив пляшку кефіру з булочкою в сусідньому кафе, постояв трохи на тротуарі під каштаном, дивлячись, як поливає газони водовоз, поколупався сірником у великих жовтуватих зубах і подався до телефону-автомата. Обійшов ті, що стояли неподалік від магазину, хоч нікого в двох будках не було, подався далі, за два квартали. Він був обережний, Олександр Степанович Левинський звик виважувати кожний крок і ділові розмови рідко коли вів по телефону. Якщо ж не було іншого виходу, дзвонив з автомата подалі від квартири, де мешкав, і від магазину, де працював.

Покрутив диск і, почувши знайомий голос, запитав:

– Це ательє? Прошу техніка Федора Юрійовича.

– Вас слухають.

– Позавчора ми домовлялися з вами про ремонт телевізора. Із четвертого будинку, пам’ятаєте? Плаває зображення, телевізор “Електрон”. О сьомій я буду дома, чекаю на вас, ви зрозуміли?

У відповідь лише мугикнули, й Левинський повісив трубку. Посидів у скверику під кущами бутлеї, рівно дихаючи, – це корисно для здоров’я, а здоров’я своє Олександр Степанович цінував над усе. Слава богу, пташиного молока, мабуть, йому тільки й не вистачає, жити б і жити, скоріше б на пенсію, тоді влітку на південь, у приморські краї, в людське море, де й пошикувати не гріх, аби були гроші, а грошей йому з дружиною ого на скільки вистачить! Навіть якщо й не рахувати…

Левинський зітхнув. Згадка про гроші завжди тішила й одночасно пригнічувала. Він любив гроші, знав, яку вони мають силу, зітхав, чуючи про примхи американських чи ще якихось мільйонерів, бо сам, маючи гроші, змушений був таїтися, зважувати, чи можна витратити зайвий карбованець. Навіть у колі близьких знайомих Олександр Степанович не хвалився прибутками, навпаки, прибіднювався, скаржився на нестатки й любив позичати гроші. Невеликі суми, для чого йому великі – машину й дачу купувати не збирався, квартира, слава богу, обставлена, – десятку чи п’ять карбованців, це свідчило, що він ледь зводить кінці з кінцями від зарплати до зарплати. Віддавав гроші акуратно, і йому позичали залюбки, вважаючи людиною бідною й добропорядною.

Справді, хто бачив Олександра Степановича Левинського п’яним? Ніхто. Хто бачив, щоб він купував речі не по кишені? Не було такого. І майже нема скарг від відвідувачів. У інших комісійних магазинах на оцінювачів усіх собак чіпляють, вічні непорозуміння з клієнтами, буває, що беруть хабарі чи іншими махінаціями займаються, а в Олександра Степановича на першому місці інтереси діла – під нього не підкопаєшся.

Обідня перерва закінчувалася, й Левинський підвівся з лавки. Захотілося пити, та змусив себе байдуже пройти повз автомат з газованою водою. Зайва склянка в його віці не бажана, до того ж сьогодні ввечері все одно доведеться пити…

Гупач чекав на Левинського вже чверть години. Знав, що той ітиме з Хрещатика, взяв чашечку кави й став до стойки біля скляної стінки у кафе “Півник”, звідки проглядалися всі підходи до Петровської алеї. Побачивши Олександра Степановича, швидко допив каву й вичекав, поки Левинський не завернув за ріг. Уважно дивився, чи не тягне когось за собою – не тому, що справді вважав можливим стеження за ними, просто звик до граничної обережності й твердо знав, що саме завдяки їй тримається в цьому житті скоро вже тридцять років.

Левинський проминув уже, либонь, ресторан “Динамо”, Гупач уважно вдивлявся в обличчя перехожих, що йшли слідом, – здається, все гаразд, і їжака, як він називав у думках Левинського, ніхто не “веде”.

Гупач непоспішливо закурив і вийшов з “Півника”. Йшов, тримаючись краю тротуару, далі від поодиноких перехожих. їжака побачив ще здалеку: той сидів за порожнім столиком на відкритій веранді літнього ресторану “Зозуля”, і офіціант приймав у нього замовлення.

Гупач вичекав, поки офіціант відійде, і тільки тоді підсів до компаньйона. Привітався легким кивком голови й відкинувся на. спинку стільця, наперед відчуваючи смак марочного коньяку, наїдків, замовлених Левинським. Бо під час цих зустрічей їжак не скупився – зрештою, вряди-годи можна й пошикувати.

– Знайшли покупця, шеф? – запитав пошепки Гупач, перегнувшись через столик.

Левинський інстинктивно озирнувся. Нікого – два найближчих столики вільні, за третім якісь молодята за пляшкою сухого вина. Хлопець і дівчина, певно студенти, сидять, сміються, дивляться одне на одного закохано, і їм до шмиги все на світі, крім них самих.

– Товар слід переправити до Одеси, – наказав. – Знайди надійний транспорт.

Гупач замислився. Викрадення автомобіля виключається. Поки доїдеш до Одеси, автоінспекція поставить усе з голови на ноги, а тут потрібно влаштувати справу так, щоб комар носа не підточив. Можна, звичайно, знайти приватника з “Волгою”, приватник – не проблема, та що влізе у “Волгу” – кілька тюків у багажник, а в них шкурок, слава богу, на півтораста тисяч! Потрібен фургон, так, тільки фургон, меншим не обійдешся, фургон з надійними документами, щоб не дати ніякої зачіпки міліції.

– Хто фінансує операцію, шеф? – запитав.

Левинський поморщився.

– Ти що, хлопчиськом мене вважаєш! Домовлено – все навпіл. І витрати також.

– Не зовсім справедливо, – закрутив головою Гупач. – На передовій тільки я. Головою ризикую.

Левинський пирхнув.

– Що ти без мене? Кузька нещасна… Кому продаси шкурки?

– На товкучці потихеньку продати можна. У тій же Одесі.

– Давай, – знущально мовив Левинський, – давай, любаночко, поспішай у міцні обійми рідної міліції, вона давно вже з нетерпінням чекає на тебе!

Гупач і сам знав, що бовкнув дурницю, бо йти з норками на базар – все одно, що самому добровільно затягнути на шиї зашморг. Та набридло підкорятися цьому хитруну. До того ж увесь час по лезу ходиш – за півмісяця дві “мокрих” справи, це ж тобі не жарт!

Самі собою “мокрі” справи не лякали Гупача. Зрештою, що таке – відправити на той світ двох якихось піжонів, під час війни одною автоматною чергою клав удесятеро більше. Зітхнув. Скільки приблизно на його особистому рахунку? Чоловік триста, може й більше. їхня ейнзатцкоманда наводила жах по всьому Краснодарському краю, а він, Пилип Ірлинський, славився в ній як великий спеціаліст по шибеницях. Щоправда, для чого там особливе уміння? Накинув зашморг на шию, вибив стільця чи ящик з-під ніг – тільки й усього. Але ж відомо: все треба робити як слід – щоб і мотузок був добрячий, не рвався, як у деяких недбайливців, і стільці з ящиками були про запас. Та головне – як підвести людину до шибениці!

Інші тягнуть чоловіка, мов кабана, підштовхують, преміями нагороджують, а в Ірлинського самі йдуть, у нього підхід – вміє переконати людину, що все одне – не минути шибениці. До одного з ласкавим словами підійде, іншому на амбіцію натисне – мовляв, і померти гідно не можеш.

– Ой-йой-йой, які часи були – в Гупача від розчулення аж зволожилися очі.

Пожував лимон і запевнив Левинського:

– Машина буде. Живе недалеко від мене один, на другій просіці. Але ж потрібен тиждень на організацію.

– Так тому й бути. За успіх! – Левинський налив по другій.

– Оптом? – коротко запитав Гупач.

– Ти що, дурний? Як можна вроздріб?

– Шкода, тридцять відсотків утрачаємо.

– Тобі що, й цього мало?

– Не мало, та все одно шкода.

– Не будь зажерливим. Ще одне діло – і на все життя!

– В тебе й так на все життя вистачить.

– А ти на чужий коровай очей не поривай!

Гупач підчепив виделкою шматок заливної осетрини. Цього різноокого полоскотати б! Великий, ой великий куш зірвати можна. Але ж ховає гроші, либонь, так, що й сам чорт не знайде.

– Я на тебе в Одесі чекатиму, – уточнив Левинський. – Якраз відпустка починається.

– Не довіряєте? – сердито відсунув фужер Гупач.

Левинський зиркнув на нього одним оком зневажливо, – а може, це лише здалося Гупачеві, бо друге око дивилося доброзичливо.

– Тебе там уперше бачитимуть, – пояснив, як пояснюють учневі елементарні речі, – отже, не довірятимуть чи довірятимуть невповні. А знаєш, скільки на цьому втратимо? Облуплять як липку!

– Вам видніше… – неохоче погодився Гупач, і Левинський наповнив чарки. Він знав, про що думає зараз Гупач: шкода, що не може поїхати до Одеси сам. Одержав би всі гроші, й шукай вітра в полі – ніхто б його не розшукував. Просто Олександр Степанович списав би свою частку до графи чист збитків – і все.

– Шофер не повинен знати, що везе, – попередив Левинський Гупача.

– Я що – дурник? – образився той. – Машину звечора поставимо в мене на подвір’ї, і я сам з вантажу.

– Зверху закидаєте чим-небудь. І щоб у пуг було вказано: для такого-то будинку відпочинку то білизна, чи то книжки для бібліотеки.

– Обмізкуємо,– пообіцяв Гупач.

Левинський відломив шматочок добре підсмаженого курчати. Клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта.

“Шампанське замовлятиме, – несхвально подумав Гупач. – І що гарного в тій водичці?”

Він не помилився: Левинський замовив пляшку напівсухого шампанського. Хотів налити й Гупачеві, але той потягнувся до коньяку.

Олександр Степанович підняв келих і з задоволенням дивився, як осідає пінна шапка. Випив за одним духом і наповнив знову до краю. Полюбляв різкувату солодкість, яку залишає шампанське на язиці й піднебінні.

– Ми з тобою, Федю, – мовив приязно, – провернемо ще одне дільце, і шабаш. Виходжу одразу на пенсію.

– Брешете, – зареготав Гупач незлобливо. – Я вас краще за себе знаю. У вас очі хоч і різні, та обидва завидющі.

– Я тобі точно кажу: зав’язую!

Левинський допив шампанське й попросив рахунок. Розрахувавшись, наказав:

– Коли домовишся про машину, подзвониш. Скажеш, що хотів би здати на комісію болгарську дублянку. Того ж вечора зустрінемось – одержиш одеські координати. Усе, я пішов.

Гупач заздрісно дивився йому вслід. Ото голова, Олександр Степанович! Дешева бавовняна сорочка і брюки з мішками на колінах. Хлюст проклятий – три чорти йому в горлянку! Але ж визнай, Федоре, ти без нього – як без рук і живеш завдяки ласки цього ферта.

Гупач дивився, як простує до дерев’яних сходів, що вели у горішній парк, Левинський, і десь краєчком ока помітив, що на веранді сусідньої шашличної одразу підвівся з-за столика чоловік у синій сорочці. Пішов слідом за Олександром Степановичем, недбало помахуючи затиснутою в кулак газетою, озираючись на вродливих дівчат.

Цей молодик чимось не сподобався Гупачеві, і він насторожився.

Невже Левинського “повели”? Тоді “вестимуть” і його, можливо, навіть одразу братимуть.

Серце обірвалося, і десь на мить похололи кінчики пальців. Та одразу опанував себе: його ще треба взяти, а взяти Пилипа Ірлинського не так уже й просто. В шпигунсько-диверсійній школі, куди він потрапив після ейнзатцкоманди, їх навчили багатьох прийомів самооборони, шкода лише, що нема при собі зброї, тоді б він показав цим жевжикам…

“Спокійно, – подумав, – може, це коньяк тобі вдарив у голову, йолопе!”

Вигодивши хвилю, коли на алеї понад рестораном майже не було перехожих, Гупач пішов у бік місточка, перекинутого над дорогою поміж парками. Краєчком ока помітив, як заворушилися за столиком у кафе, що притулилося до “Зозулі”, двоє хлопців у тенісках. Встиг оцінити: м’язисті й сильні. Першим порухом було кинутися одразу в кущі на схилах. Поки оговтаються, він відірветься на якусь сотню метрів, та одразу схаменувся: йому за п’ятдесят, а хлопцям років по двадцять п’ять, вони швидко наздоженуть його і візьмуть як недосвідченого цуцика.

Ні, тут потрібна хитрість, слід знепутити їх – лише в цьому порятунок.

Попід містком Гупач перейшов на інший бік вулиці, озирнувся на дівчинку з собакою і побачив. хлопців у тенісках десь за сотню метрів позаду. Добре запам’ятав їх: один чепуркуватий, з модним, начесаним на чоло темним чубчиком, другий білявий і кирпатий.

Гупач не приспішив крок, не озирнувся більше жодного разу. Проминув “Півник”, перетнув вулицю і завернув до двору. Тепер – швидше! Перебіг до парадного, за яким починалися сходи, а потім стежка до Жовтневого палацу. Либонь, ті молодики з міліції також знають цей хід і гадатимуть, що він тікатиме стежкою до метро. Але ж, певно, думають, що вони спритніші й наздоженуть…

Гупач став у парадному за виступ стіни. Цієї ніші збоку зовсім не видно, хоча варто їм зупинитися і зробити лише кілька кроків…

Намацав у кишені ніж, пружина клацнула, й лезо вислизнуло з руків’я. Вони молоді й сильні, а він досвідчений, і м’язи в нього ще тверді…

Почув кроки й щільніше втиснувся в нішу, відчувши спітнілою спиною вогку холодність шерехатого каменю. Прогупали, не зупиняючись, поспішали наздогнати.

Гупач відрахував п’ять секунд, визирнув. Нікого. Вислизнув з ніші, рвонув униз сходами, пробіг попід стіною будинку й вискочив на вулицю. Замахав руками, побачивши таксі. Водій зупинився, не під’їжджаючи до тротуару.

Гупач рвонув на себе дверці, плюхнувся на заднє сидіння поруч якоїсь жінки.

– Метро “Арсенальна”, – мовив, і нова “Волга” одразу набрала швидкість.

Гупач намацав у кишені срібного карбованця, сидів упівоберта до водія і дивився у заднє вікно – чи не піде вслід якась машина? Наче все обійшлося. Крадькома склав ножа й зручніше влаштувався на сидінні.

Таксист їхав швидко й через дві хвилини зупинився біля станції метро. Гупач сунув йому карбованця, відмовившись від здачі. Збіг по ескалатору, весь час озираючись, чи не переслідує хтось. Лише тепер переконався, що замів сліди. І все ж, коли підійшов поїзд, зайшов до вагона останнім і, коли двері вже почали зачинятися, швидко вислизнув назад на перон. Залишився на порожньому пероні один, піймав незадоволений погляд чергової, винувато посміхнувся їй, мовляв, схибив і переплутав напрямки. Перейшов на другий бік перону, сів на поїзд і дістався до станції “Лівобережна”. Тут піймав порожнє таксі й наказав їхати до Святошина.

Козюренко ходив по кабінету, заклавши руки за спину, й зрідка кидав гнівливі погляди на двох хлопців, що переминалися з ноги на ногу біля порога.

– І це називається – інспектори карного розшуку! – відчитував. – Таку справу провалили!

– Ми могли взяти їх одразу в ресторані, – почав виправдовуватися один. – Та був наказ: стежити!

– Правильний наказ був, а ви Рудого злякали, де тепер його шукати? Він у таке підпілля піде, удень із свічкою не знайдеш.

– Але ж маємо фото, – подав голос Шульга, – і знаємо, що живе десь у Святошині.

– Ідіть, – махнув Козюренко хлопцям і, дочекавшись, поки вийдуть, мовив Шульзі: – Ваші підлеглі, майоре, виявили сьогодні елементарну неграмотність, і я, на вашому місці, не вигороджував би їх.

Шульга почервонів.

– Я уважно проаналізував їхні дії і не можу знайти похибки…

– Одне слово, цей рудий Федя – материй вовк. – Козюренко підійшов до магнітофона, натиснув на кнопку. – Давайте ще раз прослухаємо їхню розмову.

Полковник слухав, трохи нахиливши голову, як слухають діти цікаву казку. Вимкнувши магнітофон, зняв телефонну трубку й наказав:

– Усіх дільничних інспекторів Києво-Святошинського району – до мене! Так, негайно. – Обернувся до Шульги і запитав: – Як вважаєте, що робити з Левинським?

– Обшук, – відповів майор, не задумуючись ні на мить. – Обшук і арешт.

– Так-то воно так. А як нічого не знайдемо? Доказів проти нього нема. І розмова з рудим Федором така – абстрактна… Якщо б не ці йолопи царя небесного, взяли б їх в Одесі на гарячому та ще й одеський клубочок розмотали.

– Завтра Федір попередить Левинського. Сьогодні навряд чи. Телефону в Олександра Степановича нема, а посилати когось до нього ризиковано. Мусить розуміти, що через посильного ми на нього можемо вийти.

– Дасть першому зустрічному хлопчикові трояк – віднесе листа за адресою…

– Так, – погодився Шульга, – не може наша людина весь час у ліфті їздити чи на площадці перед квартирою стовбичити. Перехопити кур’єра важко.

– Звичайно. Отже, беріть постанову на обшук і швидко підготуйте оперативників, а я зустрінусь з дільничними.

Три фотографії рудого Федора мав у своєму розпорядженні Козюренко. Три цілком пристойних знімки, зроблені під час дружньої вечері компаньйонів у ресторані “Зозуля”. Два фото анфас і одне в профіль. Ці фотографії були показані дільничним інспекторам Києво-Святошинського району, де здогадно мешкав рудий Федір. Десь у районі другої просіки. І ніхто з дільничних не впізнав його.

Відпустивши дільничних, Козюренко залишив двох, дільниці яких прилягали до другої просіки.

– Майор Шульга детально пояснить вам завдання, – мовив. – Не маємо права втрачати жодної хвилини, бо небезпечний злочинець може втекти. Працювати доведеться всю ніч. Переберіть усіх Федорів на ваших дільницях і знайдіть цього рудого пройду.

Шульга залишився з дільничними, а Козюренко спустився до вестибюля, де на нього вже чекала оперативна група.

Олександр Степанович Левинський мешкав на п’ятому поверсі.

Зручна трикімнатна окрема квартира для трьох осіб – самого Олександра Степановича, дружини та сина – начебто й забагато: для її одержання Левинський прописав у старій квартирі ще матір, виписавши її мало не одразу після переселення. Зараз удома був тільки Олександр Степанович – дружина з сином-дев’ятикласником усе літо розкошували в Алушті, до них і збирався Левинський, завершивши справи в Одесі.

Олександр Степанович вийшов на дзвінок у смугастій піжамі, вже встиг заснути – після коньяку і шампанського потягло на сон, не додивився навіть фільм по телевізору. Ноги затрусилися, коли почув: “Відчиніть. Міліція!” Інстинктивно ступив два кроки назад, та взяв себе в руки і клацнув замком, зобразивши на обличчі здивовану посмішку.

– Чим можу бути корисним? – знайшов у собі сили, щоб запитати спокійно, хоча знав, що трапилось найгірше.

– Ось постанова на обшук, – простягнув йому папірець Козюренко.

Левинський позадкував до вітальні, намацав вимикач, засвітив люстру.

– Прошу проходити, – ввічливо нахилив голову. Нараз він упізнав Козюренка, блимнув одним оком і мовив іронічно: – А я подумав, що ви вирішили принести мені пальто на квартиру… Але ж у такий час і з такою компанією!..

Полковник не звернув увагу на його іронію. Відповів коротко й сухо:

– Вимушені обшукати вашу квартиру, громадянине Левинський. У присутності понятих, – вказав на двірничку та сусідку Левинського з першого поверху.

– Але ж які підстави? У чому звинувачують мене?

– Маємо сигнали про незаконні операції в комісійному магазині. – Козюренко вирішив не відкривати карт. Помітив, як Левинський полегшено зітхнув, навіть посмішка торкнулася його вуст.

– Наклеп! – мовив твердо і впевнено. – Чистий наклеп, і ви переконаєтесь в цьому.

– Мені завжди приємно, коли людина доводить свою непричетність до злочину, – в тон йому відповів Козюренко і зробив знак оперативникам, щоб починали. Запропонував Олександру Степановичу сісти в крісло посеред вітальні, сам пройшовся по квартирі.

Левинський жив скромно, і все у квартирі підкреслювало це. Звичайні стандартні меблі, правда, імпортні, та не дуже дорогі – чехословацький гарнітур у вітальні, угорська спальня ціною в п’ятсот-шістсот карбованців і дешевенький кабінет румунського виробництва, де, певно, хазяйнував син Олександра Степановича: стіл був забризканий чорнилом і півстелажа займали підручники, навчальні посібники. Єдина розкіш, яку дозволив собі Левинський, дві вази коштовного старовинного кришталю, оздоблені сріблом, і сервіз саксонського фарфору – цей сервіз, який займав цілий сервант, дивно контрастував з копійчаними літографіями, розвішаними по стінах, що свідчило про не дуже вибагливі естетичні смаки хазяїв квартири.

Порпання в чужих речах не дуже подобалося Козюренкові, і він намагався не втручатися в дії оперативників, то більше, що працювали в карному розшуку люди досвідчені, справжні знавці своєї справи. Полковник сів у вітальні так, щоб мати можливість у разі чого бачити обличчя Олександра Степановича. Витягнув з кишені свіжу газету – протягом дня не мав можливості навіть зазирнути в неї. Тільки почав учитуватися в якусь статтю, як один із оперативників приніс і поставив на стіл велику, оздоблену перламутром і бронзою китайську шкатулку.

– Стояла у шафі під білизною, – пояснив байдужим тоном, та Козюренко зрозумів його: якщо в замкнутій шафі та й ще під білизною, мабуть, недаремно.

– Де ключ від шкатулки? – запитав у Левинського, уважно втупившись у нього: як реагуватиме?

Олександр Степанович не виявив жодних ознак хвилювання.

– Прошу вас, – одповів люб’язно, – в лівій кишені піджака, що в спальні на стільці. Там гаманець із дріб’язком і ключ від шкатулки.

Оперативник виразно зиркнув на полковника й пішов по ключ. Козюренко пересів до столу, взяв шкатулку в руки.

– Що тут? – запитав.

– Мої скарби, – зсунув брови Левинський і вперше подивився на Козюренка одночасно обома очима. Та відразу одне око стрельнуло кудись убік, Олександр Степанович моргнув і мовив жалібно: – Які в мене можуть бути скарби? Зарплату маю не дуже високу, жінка не працює, перебиваємось якось. Правда, теща три роки тому померла й залишила дещо. Гарна була в мене теща, все життя відмовляла собі заради дочки…

Козюренкові стало весело. Цей Левинський старий вовк, а розповідає таку казочку. Проте казочка ця, так би мовити, непробивна. Спробуй довести, що теща так нічого і не залишила… Ось і користуються цією версією усі пройдисвіти – в міру можливості, звичайно, в межах розумного.

– І скільки ж залишила вам теща? – поцікавився.

– Одна жила, старушенція, – пояснив Левинський. – Грошей у неї було не так уже й багато, всього близько тисячі, та деякі цінності зберегла. За клятого царського режиму ще придбані…

– Тут? – поплескав по шкатулці Козюренко.

– Тут, – зітхнув Левинський, дивлячись, як оперативник відмикає шкатулку. – Нічого там особливого нема…

Оперативник висипав усе, що було в шкатулці, на стіл. Ощадна книжка, гроші зеленими папірцями по п’ятдесят карбованців, золота брош з рубіном, справді старовинна, три персні, один з алмазами, нитка дрібних перлин і два звичайних ключі від стандартних врізних квартирних замків.

Козюренко зазирнув у книжку. Залишок – чотириста п’ятдесят сім карбоваців, двісті карбованців знято місяць тому, либонь, коли відправляв дружину на курорт.

Оперативник перерахував гроші.

– Триста карбованців рівно, – присунув їх до книжки.

Козюренко обдивився золоті речі: не дуже коштовні, і справді два персні та брош старовинної роботи. Байдуже зсипав усе знов до шкатулки. Кинув туди ж і ключі.

– Від чого? – запитав.

Левинський опустив очі долу.

– Від робочого приміщення. Ви ж бачили, там дещо зберігається.

Козюренко згадав: справді, в комірчині Олександра Степановича лежали деякі речі. Але ж ключі потрібні кожного дня, для чого ж ховати їх у шкатулку? Запитав у оперативника:

– Ще є такі?

Той похитав головою.

– І ви, прийшовши з роботи, заховали ключі до шкатулки? – обернувся до Левинського.

– Ну, що ви! Це дубль. Ключі від свого приміщення я залишаю в магазині.

Левинський дивився на Козюренка заскаленим проти світла оком, відповідав спокійно, та все ж полковник уловив якусь нещирість у його словах. Козюренко на мить заплющив очі, пригадуючи, як усе було в комісійному магазині. Мав виняткову спостережливість – і вона не підвела його і цього разу. Згадав, як рудоволоса жінка, що заходила поперед нього до комірчини оцінювача, відчиняла двері, і запитав:

– Але ж, громадянине Левинський, наскільки я пам’ятаю, у дверях, які ведуть до вашої комірчини, один замок, чи не так? Для чого ж вам два ключі?

Левинський удав, що його дратує незастебнутий верхній гудзик піжами. Застебнув, і цих кількох секунд йому вистачило, щоб знайти відповідь.

– Замок поміняли, – пояснив, – а новий ключ я просто почепив на старе кільце. Чомусь того ключа не викинув, сам не знаю чому…

Козюренко дістав ключі із шкатулки. Уважно роздивився. Так і є: не оригінальні, а виготовлені за зразком. Від замків різних систем. Удав, що повірив Левинському, недбало кинув ключі назад і помітив, як Олександр Степанович ледь помітно перевів дух.

Щось у цій ситуації з ключами було нечисто. Але що саме?

Полковник дав знак оперативнику, щоб продовжував трус, а сам опустився в крісло. Скоса зиркав на Левинського, бачив, як той стиснув долонями ручки фотеля так, що пальці аж побіліли. Знав, що означає це – ключі!

Але ж від чого вони?

Завтра він переконається, що не від комірчини оцінювача, власне, він знає це і зараз, але від чого?

Нараз одна думка прийшла в голову полковнику, і Козюренко вирішив: зрештою, вона не така вже й безглузда. Відклав газету й запитав у Левинського:

– Ви знаєте, шановний, своїх сусідів?

Видно, потрапив у ціль, бо той нервово сіпнувся й різко повернувся до полковника.

– У якому аспекті? – поцікавився.