Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 14 страниц)

Ростислав Самбук 
Автограф для слідчого

.

Комірник кинув ящик з хутром норки в машину недбало, наче непотріб, і приймальник ледь пригамував у собі бажання зауважити йому. Байдуже позіхнувши, мовив:

– Що за літо… Сім раз на день погода міняється. Зранку сонце, а тепер он яка хмара!..

– Два… – Кинув ще одного ящика в машину комірник. Випростався і подивився на небо. – Злива буде, – сказав упевнено. – Вже тиждень о цій порі починається.

– Точно. У мене завжди перед дощем ногу крутить, – поплескав широкою долонею стегно.

– Рана? – співчутливо поцікавився комірник.

– Е-е… – махнув рукою. – Нам довелося трохи… – Він не скінчив, але й так стало зрозуміло, що мав на увазі.

Комірник погодився:

– Та-а-ак!.. Батько мій без ноги повернувся! – Кинувши останній ящик, із злістю витягнув кулькову авторучку, тицьнув пальцем у накладну: —Ось тут…

– Не вперше… – Приймальник і оком не повід на простягнуту ручку, витягнув свою – чотириколірну, немов хотів похизуватися, проставив паспортні дані й розписався швидко, натискаючи на ручку так, що ледь не розірвав папір.

Приймальник помахав комірникові рукою й сів у “рафик”.

– Ну, бувай…

Машина рушила, комірник байдуже глянув їй услід і пішов до свого, відгородженого від комори стінкою, закута. Робочий день закінчувався – навряд чи хто ще приїде по товар… Підшив документи в теку, увімкнув електрочайник – почався дощ, і перечекати його хотілося за склянкою крутого чаю.

Кабінет директора швейного об’єднання невеличкий, скромно вмебльований, хоч підприємство – одне з найбільших у республіці, фірма, вироби якої мають неабиякий попит у покупців. Козюренкові це сподобалось – бачив величезні, з пальмами і шкіряними фотелями кабінети директорів фабрик, котрі проти цього об’єднання все одно, що борсук проти ведмедя. Що ж, директорова амбіція не завжди рівнозначна вазі очолюваного ним підприємства.

Полковник умостився на дубовому важкому стільці впівоберта до директора, глянув на нього й одразу перевів погляд на Шульгу, який присів навпроти.

– Полковник Козюренко, – відрекомендувався, подавши посвідчення. – А це мій колега – старший інспектор міського карного розшуку майор Шульга. Ми розслідуватимемо справу про вбивство працівника вашого підприємства Івана Васильовича Галати.

– Я до ваших послуг, – відповів директор приязно. – Для кас це як грім серед ясної ночі, – додав, дивлячись очікувально й спокійно.

– Сподіваємось на вашу допомогу, Павле Павловичу, – сказав Козюренко.

– Звичайно, – погодився директор. – Мене вже викликали в міліцію, і я повідомив капітанові…

– Йдеться про вбивство, й тому справу доручено мені, – пояснив Козюренко. – Крім того…

– Так-так… – перебив його директор. – Я розумію вас… Ще при мені капітан подзвонив на товарну станцію і з’ясував, що там учора одержано за нашим дорученням хутра на сто п’ятдесят тисяч карбованців. А його мав одержувати тільки Галата…

Козюренко ледь ворухнувся на стільці. Відповів:

– Галату знайдено непритомного на схилах Дніпра десь о чотирнадцятій годині. Через півгодини він помер, так і не опритомнівши, а хутро на станції одержане наприкінці робочого дня. Охорона зафіксувала виїзд вашої машини о сімнадцятій годині п’ятнадцять хвилин.

Директор застережливо підніс руку.

– Але наша машина не їздила вчора на станцію. З часу повернення від капітана й до вашого приїзду минуло дві години, і я мав можливість з’ясувати дещо. Мій заступник по постачанню Глуховський доповів, що Галата мусив одержати норки по обіді. Шофер чекав на нього, але після обіду хтось подзвонив і сповістив, що в Галати серцевий приступ і він лежить удома.

Полковник знову поворухнувся на стільці.

– Цікаво!..

– Машину послали в інший рейс, – продовжив директор, але наразі затнувся, знизав плечима. – Пробачте, може, це не моя справа, але ж ви мали час з’ясувати у комірника на станції, хто саме одержував у нього хутро.

– Маєте рацію. Майор, – Козюренко кивнув на Шульгу, – вже був на станції, та в комірника, на жаль, сьогодні вихідний день. Ловить десь рибу на Дніпрі, й ми позбавлені можливості розмовляти з ним принаймні до вечора.

– Шкода, – зітхнув директор.

– Звичайно. Однак навіть без комірникових свідчень ми знаємо, що норкові шкурки одержав не Галата.

– Гадаєте, його вбили для того, щоб скористатися нашим дорученням?

– Краще не сформулюєш.

– Але ж тоді – хто?..

– Можливо, ми витратимо для з’ясування цього не один день, – відповів Козюренко. – Хоча – все може бути… Та й дещо залежить від вас, шановний Павле Павловичу.

– Радий буду допомогти, – погодився директор.

– Приємно, що ви розумієте це. Почнемо з установлення кола осіб, які знали, що саме Галата мав одержати на товарній станції норкові шкурки.

– Вважаєте – хтось із нашого колективу? – аж перегнувся через стіл директор. – Цього не може бути!

– Усе може бути, Павле Павловичу, і давайте не марнувати часу.

Директор почервонів.

– Тоді записуйте мене й головного бухгалтера. Наші підписи під дорученням!..

– Я хотів би, – якомога м’якше перебив його Козюренко, – щоб ви, Павле Павловичу, до кінця збагнули всю серйозність справи. Йдеться про розшук небезпечних злочинців, можливо, цілої банди, й амбіція чи неправильне тлумачення честі колективу тільки зашкодять нам з вами. Ми знаємо, що ви з головним бухгалтером підписували й підписуватимете не одну сотню документів, у нас гадки не було підозрювати вас, але зрозумійте і нас правильно: ми мусимо встановити коло осіб, які вчора знали, що Га-латі доручено одержати на товарній станції ящики з норковими шкурками.

Директор глянув просто у вічі Козюренкові.

– Так, – погодився, – звичайно, ви маєте рацію. Отже, крім мене й головного бухгалтера Миркаленка Федора Лукича, про це знав мій заступник по постачанню Аркадій Овсійович Глуховський. Це його прямий обов’язок – підтримувати контакти з базами й підприємствами, які постачають нам різні матеріали. Він же й доручає своїм працівникам одержувати їх. Давайте покличемо його і головбуха, певно, вони зможуть краще поінформувати вас.

– Давайте, – погодився Козюренко.

Головний бухгалтер виявився літнім, зовсім уже лисим чоловіком. На голові у нього не було жодної волосини, череп блищав, наче змащений лоєм, і, либонь, для контрасту Миркаленко одпустив довгі вуса, які спадали аж до підборіддя. Він сів на диван, смикнувши себе за кінчик вуса, й уважно подивився на гостей. Мабуть, догадувався, хто вони, бо дивився спідлоба, серйозно.

Мало не одразу за бухгалтером до кабінету увірвався й Глуховський. Саме увірвався, грюкнувши дверима, й здолав відстань від них до директорового столу швидкими, енергійними кроками. Обминувши Козюренка, одразу сперся ліктями на стіл, поклавши підборіддя на долоні.

– Кликали? – запитав фамільярно, дивлячись скоса на двох незнайомців, – не міг не догадуватися, що за одні й для чого прийшли.

– Сідайте, Аркадію Овсійовичу, – вказав йому на місце поруч головбуха директор. Запитувально зиркнув на Козюренка, і той, ледь нахиливши голову, дав знак, що відрекомендується сам. Повернувся до дивана й пояснив, хто вони й для чого завітали.

Глуховський сидів на самому краєчку дивана, ніби увесь час хотів підхопитися й кудись бігти. Кивав і не зводив очей з Козюренка і, видно було, стримувався від якихось реплік. А бухгалтер час від часу смикав себе за вус, дивився на полковника з цікавістю.

Тільки-но Козюренко скінчив, Глуховський почав одразу:

– Ви знаєте, що таке постачання? Ні, ви не знаєте, що таке постачання! Це, скажу вам, наука, і опанувати її можуть не всі. Це я вам кажу, бо служив ще армійським інтендантом. Правда, там порядок, а тут не завжди на висоті. Ви знаєте, скільки вибивали оті злощасні норки – нехай би вороги мої так їх вибивали, і, виявилося, все коту під хвіст? Ви не уявляєте, скільки жінок чекають на ті норки! Навіть невродлива жінка стає гарнішою, коли в неї на шиї норка. Це я вам кажу. Повірте, жінок я знаю!

Директор поморщився.

– Аркадію Овсійовичу, – попросив, – ближче до діла. Тут людину вбили, а ви – норки…

– А про що ж я кажу?– щиро здивувався той. – За норки і вбили! Хіба не так, товаришу слідчий?

– Коли востаннє одержували хутро? – запитав Козюренко. – І що ще, крім норки?

Глуховський не задумався ні на мить.

– Я вам скажу. Крім норки, одержуємо ще каракуль – сірий і чорний. Десять днів тому була чимала партія песця, а чорний каракуль приходив цього місяця двічі.

– Галата одержував хутро?

– Ні, Галата місяць як працює у нас. Та що в цього? Кожного дня щось возимо. Сукно, ватин, шовк, капрон, гудзики. Я вам скажу, у нас не артіль, а сучасне підприємство.

– І все ж прошу пригадати: раніше Галату посилали по хутро?

Глуховський замислився лише на мить.

– Ні, – відповів упевнено, – по хутро Галата не їздив. Він взагалі на товарну станцію поїхав уперше.

Козюренко перезирнувся з Шульгою – очевидно, твердження Глуховського відповідало якимсь їхнім передбаченням.

– Коли ви дізналися, що на вашу адресу надійшли норкові шкурки? – запитав Козюренко.

– Позавчора.

– Чому одразу не послали по них? Самі ж кажете – довго вибивали їх…

– Позавчора усі машини були в роз’їздах.

– Хто, крім вас, знав, що норкові шкурки надійшли на станцію?

– А це що, великий секрет? У нас поки що з цього таємниці не роблять.

– Звичайно, який же секрет! – засміявся Козюренко. – Та все ж ми хотіли б знати…

– Я вже зрозумів вас, – притиснув руку до серця Глуховський. – Про те, що норку відвантажили, ми знали вже п’ять днів тому. А вчора подзвонили зі станції…

– Вам?

– Начальникові відділу постачання товаришеві Коржу.

– І він повідомив вас?

– Звичайно.

– Ще кого?

– Я вам скажу, у товариша Коржа в кімнаті завжди хтось крутиться.

– І коли вирішили, що саме Галата поїде по шкурки? Хто дав таке розпорядження?

– Помічник товариша Коржа Вахнічев. Вранці він розподіляє, що кому робити.

– Скажіть, Аркадію Овсійовичу, чи не краще було б послати по шкурки товарознавця, який уже бував на станції?

Глуховський одразу вловив підтекст цього запитання. Похитав головою.

– З Вахнічевим я вже працюю шостий рік. Ні, скажу вам, не та це людина!

– Яка ж?

– Вахнічев на фронті служив у розвідці, – впевнено рубонув долонею повітря Глуховський. – У Вахнічева груди в орденах, два – Червоного Прапора, це, скажу вам, не дрібниця!

– Так, – погодився Козюренко, – і все ж чому саме на Галату впав вибір?

– А я знаю – чому? Може, сам напросився, а може, сидів напроти Вахнічева.

– Добре, – полковник зробив помітку в блокноті, – це ми з’ясуємо, а тепер я прошу назвати прізвища працівників, які знали або могли знати, що Галата одержав доручення.

– Товаришу слідчий, а тепер послухайте мене… – В очах Глуховського загорілися іскорки. – Я одразу хотів сказати, та якось забув. Галата мав їхати на станцію після обіду, але хтось подзвонив і сказав, що в нього серцевий приступ. Я навіть не встиг запитати, хто дзвонить, – одразу поклали трубку.

– Павло Павлович, – кивнув Козюренко на директора, – вже розповідав нам про це.

– Звичайно, якщо розпити півлітру на двох, серце не витримає!

Шульга з цікавістю повернувся до Глуховського, запитав:

– Що ви маєте на увазі?

– Щойно приїхав зі станції наш шофер Засенко. Якраз перед тим, як мене покликали сюди. Ну, я вам скажу, у нас, звичайно, тільки й розмови про вбивство. А Засенко не знав – з самого ранку на станції. Почув і відразу до мене. Каже: вчора за обідом Галата розпив з якимось чоловіком пляшку коньяку. В їдальні під столом розливали.

– Ого! – не витримав Шульга. – І цей Засенко знає, з ким пив Галата?

– Незнайомець, – заперечив Глуховський. – Каже, раніше ніколи не бачив. Я ще хотів нагримати на Засенка – чому вчора не повідомив про пиятику. В робочий час! Та ще й цілу пляшку!

– Виходить, по сто грамів можна! – невдоволено пробурмотів бухгалтер. – Я завжди казав, що постачальники…

Козюренко не дав йому закінчити:

– Чи не могли б ми скористатися вашим кабінетом? – попросив Глуховського. – Для розмови з Засенком.

– Звичайно, – підхопився той.

– Секретарка покаже нам, – зупинив його полковник. – А вас я прошу скласти список людей, які знали, що Галата поїде по хутро.

Задзвонив телефон, директор узяв трубку.

– Вас, – зупинив Козюренка.

– Угу… – промимрив у трубку полковник. – Нехай почекає. Зараз виїде майор Шульга.

– Комірник? – запитав майор.

– Їдьте, Якове Павловичу, я тут вже сам… З річки повернувся комірник, мабуть, не клює риба в таку погоду.

Шульга розклав на столі кілька фотографій, підкликав комірника.

– Гляньте уважно, – наказав, – чи є серед них той, хто одержав у вас учора за дорученням швейного об’єднання норкові шкурки?

Комірник шморгнув носом, довго вдивлявся у кожний знімок, два чи три помацав навіть пальцями.

– Ні, – сказав розчаровано, – тут його нема.

Фото Галати лежало третє від краю, комірник навіть не торкнувся його.

Шульга задоволено гмикнув.

– Так і запишемо в протоколі, – взявся за ручку. – Отже, ви твердите, що серед пред’явлених вам для впізнання фотографій людини, яка одержала вчора норкові шкурки, нема.

– Так, тверджу.

Шульга попросив комірника пересісти ближче. Той сів у незручній позі на краєчок стільця – виклик до міліції, певне, розхвилював, збентежив його. Майор поставив кілька звичайних у таких ситуаціях запитань, комірник відповідав, не кваплячись, але весь час настороженість не полишала його. А Шульга хотів розмови відвертої, бо підстав для підозрювання комірника у змові зі злочинцями не було: працював на станції вже кілька років, і керівництво характеризувало його як чесного, принципового й сумлінного працівника.

Майор трохи подумав і вирішив не гратися з комірником у піжмурки, адже той мало не чверть години спілкувався з людиною, яка заволоділа паспортом убитого Галати, можливо, самим убивцею, і від його показань багато в чому залежало затримання злочинців.

– Давайте облишимо протокол, Семене Охрімовичу, – запропонував. – Ми покликали вас, бо потребуємо вашої допомоги.

Комірник ніяково здвигнув плечима.

– Але ж я нікого не впізнаю на тих фотках… А це, мабуть, зле…

Шульга не утримався від усмішки.

– Навпаки, шановний товаришу Крих, саме навпаки. Вчора партію норкових шкурок замість товарознавця швейного об’єднання Івана Васильовича Галати у вас одержала зовсім інша людина.

Крих здригнувся.

– І ви звинувачуєте мене?.. Ні… Та ви можете перевірити, там усе в порядку, прошу я вас, є ж документи, доручення… І паспорт у нього…

– Ми ні в чому не звинувачуємо вас, Семене Охрімовичу, але, якщо б мали той паспорт, котрий був пред’явлений вам разом з дорученням, то швидко б довели, що фотографію там переклеєно.

Крих заперечливо похитав головою.

– Паспорт був у порядку, – заперечив. – Оті печатки… Ні, товаришу майор, я завжди уважно дивлюсь на документи, і мене не проведеш!

– Є речі, які може встановити тільки експертиза.

– Але ж підпис! – вигукнув комірник. – Він розписався точно так, як у паспорті й дорученні. Там, прошу я вас, є зразки…

– Доручення й накладна передані на експертизу. Але й без неї відомо, що норкові шкурки у Еас одержали злочинці. Івана Васильовича Галату, товарознавця швейного об’єднання, вчора між першою і другою годинами дня було вбито. Точніше, напівживого знайдено в кущах на дніпрових схилах. Одразу й помер, а сьогодні вранці дружина й працівники підприємства впізнали його.

– Ну й ну… То це, виходить, Галату вбили, а по тих документах одержали в нас норку? Чекайте, я видав їм… – Комірник поворушив губами й пополотнів: – Боже мій, ви знаєте, на яку суму вони одержали?..

– На сто п’ятдесят тисяч карбованців, – спокійно уточнив Шульга.

– Кажуть, спекулянти продають їх вдвоє дорожче…

– Можливо.

– Так… Я останній дурень… – Нараз Крих випростався на стільці, немов нарешті усвідомив свій промах, стиснув пальцями підборіддя й запитав: – То чим можу допомогти?

– Опишіть все, як було. Як вони виглядали? Той, хто пред’явив документи, і шофер. На якій машині приїхали? Усе, що бачили й пам’ятаєте.

– Якщо б я знав… – якось жалісно мовив комірник. – До мене ж кожного дня…

– Звичайно, клієнтів маєте багато. І все ж?..

Крих поклав руки на коліна, навіть стиснув їх пальцями, і, дивлячись кудись убік від майора, почав повільно, справді намагаючись пригадати усі подробиці:

– Чи ба, як забили мені баки тамтим паспортом… Приїхали ці гицелі, значить, десь на початку шостої “рафиком” темно-зеленого кольору, точніше, захисного… Із швейного об’єднання, кажуть; давай, мовляв, скоріше, бо до шостої мусять ще до фабрики обернутися. Що ж, усе правильно, документи в ажурі і люди, прошу я вас, поважні. Вірніше, той, що одержував, бо шофера я майже не бачив…

– У чому був одягнутий шофер, зовнішність? – уточнив майор.

– У чому одягнутий? – Крих замислився й нараз похитав головою. – Що ж на ньому було? Піджак… Ні, здається, куртка…

– Спокійно, Семене Охрімовичу, не поспішайте, подумайте ще трохи.

– Берет на ньому був, – раптом зрадів Крих, – точно, чорний берет, а от куртка чи піджак – не пам’ятаю. Штани – розкльошені. Джинси, знаєте, такі модні, в коліні вузькі, а додолу кльошем.

– Такі, як правило, носять молодики? – поставив навідне запитання Шульга.

– А хіба я кажу, що він старий? Такий собі хлопець років за двадцять. У картатій сорочці і, дай боже, аби живий був, згадав, товаришу майор, таки в нього куртка була – на блискавці, сіра з чорним коміром.

– От бачите, а казали, що нічого не пам’ятаєте, – підохотив Криха Шульга. – А росту високого?

– Сантиметрів на п’ять нижчий од мене.

– У вас сто сімдесят два?

– Сто сімдесят один.

– Отже, зріст шофера – сто шістдесят п’ять сантиметрів, можливо, трохи й вищий?

– Так буде.

– Портрет? – попросив Шульга. – Опишіть зовнішність.

Чоло в Криха пішло зморшками.

– У нас таких називають пуголовками, шляк би їх трафив… – почав нерішуче.

– Ви з заходу? – поцікавився Шульга.

– Кути – це містечко таке на Івано-Франківщині, – ствердив Крих. – Познайомився з киянкою, довелося стати столичним… – мовив так, ніби пробачався.

– Пуголовок?.. – роздумливо протягнув Шульга. – З неприродно розвинутою головою?

– Так є.

– Ну, я риси обличчя? Портрет?

– Здається, кирпатий… – невпевнено почав Крих. – Але твердити не можу.

– Блондин чи брюнет? Колір очей?

– Не пам’ятаю, – похитав головою Крих. – Ага, курив сигарети “Столичні”, прикурював запальничкою.

Шульга старанно занотував і це, хоча людей, які курять “Столичні” й користуються запальничками, в місті сотні тисяч. Зрозумівши, що нічого істотного про шофера більше не дізнається, запитав:

– Ну, а другий?

Комірник пожвавішав.

– Росту точно такого, як я, – ми стояли поруч, і я помітив. Років п’ятдесяти, а мо’, й на рік–два менше.

– Як визначили?

– А, прошу вас, це було неважко. Дощ збирався, і він поскаржився, що ногу крутить – поранений. Якщо не грав вар’ята – був на війні. Отже, менше п’ятдесяти не даси, а старшим не виглядає.

– Можливо, – погодився Шульга без ентузіазму. Подумав: можливо, досвідчений рецидивіст, дістав рану в п’яній бійці чи десь-інде.

– Він ще поплескав себе по стегну, – вів далі Крих, – а тильна сторона долоні в нього в рудому волоссі. І ще ніготь неправильної форми, здається, на середньому, ні, на вказівному пальці.

– На правиці? – пожвавішав Шульга. – І як зрозуміти – неправильної форми?

– Ну, такий, наче хтось прибив, і чорний весь.

– У чому цей тип був зодягнутий?

– Сірий костюм, сорочка в смужку. Сорочка біла, а смужки рожеві. І, прошу вас, брусуваті риси обличчя… Брови широкі, а ніс і щоки буцімто сокирою рубані.

– Блондин чи брюнет?

– У кепці він був, – відповів Крих, наче вибачався за недостатню спостережливість. Але Шульга вже збагнув недоречність свого запитання: якщо тильна сторона долоні вкрита рудим волоссям, значить, блондин або рудий.

Шульга поставив ще кілька запитань, проте фактично нічого істотного більше не витягнув з комірника.

– А номер? – запитав наостанку. – Номер машини? У вас у документах записано – КИИ сімдесят шість вісімдесят вісім. Чи не видався вам номер підробленим?

– Якщо б таке трапилося, – цілком резонно зауважив Крих, – я б не випустив машину з території станції без належної перевірки.

Не погодитись з цим Шульга не міг. Майор відпустив комірника й подзвонив до автоінспекції.

– Прошу з’ясувати, – попросив, – кому належить автомобіль РАФ, номерний знак КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім, і вжити заходів до його затримання. Звичайно, якщо вкрадений… І взагалі, чи не було вчора випадків крадіжок “рафиків” темно-зеленого чи захисного кольорів?

Шофер Засенко виявився довгим, худорлявим чоловіком із зморшкуватим обличчям і м’ясистим носом, яким він увесь час шморгав, і, мабуть, соромлячись цього, часто виймав білу хусточку, але не сякався в неї, лише прикладав до носа й одразу знову ховав до кишені.

– Хочете дізнатися про Галату? – сам запитав у Козюренка, й полковник одразу збагнув, що Засенкові пальця в рот не клади.

– Звичайно. І з усіма подробицями.

Засенко знову шморгнув носом, обтерся хусточкою й почав розповідати:

– Їду я вчора на станцію. По контейнери. Після двох рейсів. Порожняком. Якраз обідня перерва, й перекусити треба. У фабричній їдальні в цей час не проб’єшся, надумав зупинитися на Каштановій. Шашлична там, і народу менше. Поставив машину, руки помив, заходжу. Взяв два шашлики й лимонаду, сів біля виходу, не можу довго розсиджуватися, коли контейнери стоять. На ходу, значить, перекушую. Тільки почав, тут їх і побачив. Галату тобто й того… Не бачив я його ніколи, коли б знав, що таке трапиться, обов’язково б роздивився, а так, як останній лопух… – Засенко вийняв хусточку, приклав її до носа, шморгнув, а полковник, скориставшись паузою, запитав:

– Ви не можете пригадати точний час, коли зайшли до шашличної?

– Можу. Було, значить, вісім на другу, я ще розрахував – двадцять хвилин на обід і півгодини до станції, о другій мусив бути там.

Козюренко кивнув, запрошуючи Засенка продовжувати розповідь.

– Сиділи вони в кутку, у дальньому, через два столи. Дивлюсь, а той, що спиною до мене, під столом розливає. І не що-небудь, а коньяк. У дві склянки, значить, одразу по повній, щоб непомітно – там розпивати заборонено… Ну, а пляшку – під стіл, зі склянок – за одним духом…

– Галата побачив вас?

– Ще два столики між нами, і обидва зайняті. Та й не хотів я псувати їм настрій. Люди, значить, вирішили випити, втекли від цікавих очей, а я буду…

Козюренко насупився, і шофер одразу зрозумів його:

– Звичайно, в робочий час – негарно, та буває все в житті… Правда, мене здивувало, що той, ну, значить, який з Галатою обідав, сачконув. Галата всю склянку за одним духом, він же – сьорбнув і за батарею вилив. Я ще подумав: коньяк – і раптом за батарею…

– Тобто ви зрозуміли, що той чоловік споює Галату. І не втрутились, не попередили свого товариша?

Засенко шморгнув носом і надовго уткнувся ним у хусточку.

– Так, – нарешті визнав. – Я сам картаю себе. Якби знаття!

– Якби знаття! – не витримав Козюренко. – А якби нічого не трапилось? Чи не ваш обов’язок – зупинити товариша, коли робить негарно?

– Значить, мій, – погодився Засенко, – але вже вибачайте, так сталося, тепер би…

Полковник безнадійно махнув рукою. Запитав:

– І скільки ж випив той другий?

– Менше, ніж півсклянки. Я точно бачив. Ще пожалкував тоді: коньяк – і за батарею…

– А Галата нічого не помітив?

– Пив він у цей час, а той спритно так: мовляв, також за одним духом, і тільки краплини залишились…

– А потім?

– Почали закушувати. У них там шашлики стояли і ще якісь страви. А я свої шашлики доїв і пішов.

– Обличчя чоловіка, який пив з Галатою, бачили?

– Та він спиною до мене… Кремезний, сильний– відчувається.

– Чому так гадаєте?

– Склянка вся в руці сховалася. Кулак – дай боже кожному! Та й у плечах широкий.

– У чому був зодягнутий?

– Сірий костюм. Шия червона, підстрижена коротко. Волосся, значить, рудувате, чи так здалося мені? Світлий, одне слово, блондин, значить.

– Молодий чи старий?

– Спиною ж він до мене. Але ж, певно, не парубок.

– Чому так гадаєте?

Засенко знизав плечима.

– У парубків, знаєте, статура не та, – мовив розважливо. – А десь до сорока чоловік набирає… Ну, м’язів та й взагалі…

Козюренко кивнув згоджуючись. Запитав:

– Від вашого об’єднання до тої шашличної скільки йти пішки?

– Хвилин двадцять п’ять.

– Якісь машини стояли під шашличною?

– Там завжди стоять. Вулиця тиха, чому не поставити?

– Спасибі вам, – полковник простягнув Засенкові руку. Той підвівся, але не пішов. Постояв трохи й мовив винувато:

– Ви вже пробачте мені. Не зупинив я, значить, Галату. Винуватий, і сам собі не прощу.

Він наче просив, щоб йому пробачили, але Козюренко покривив би душею, зробивши це. Мовив сухувато:

– Кожен із нас мусить завжди бути людиною!

У кабінеті директора на полковника чекали Глуховський і головбух.

– Павла Павловича терміново викликали до главку, – повідомив Глуховський. – А ми ось склали список, – подав папірець, – тих, які знали чи могли знати, що Галата одержав доручення на норкові шкурки. Можливо, когось ми не згадали, та й Галата міг сказати кому завгодно, але це вже, скажу вам, така справа…

– До речі, – запитав Козюренко, – коли вчора Галата пішов обідати?

– Перерва починається о тринадцятій.

– А він не міг піти раніше? Глуховський заперечив:

– Учора в нас була невеличка нарада, яка закінчилась за кілька хвилин до перерви. І Галата був на ній.

– Так… – промимрив Козюренко. Він швидко проглянув список. Заховав до кишені.

– Я прошу вас, – мовив офіційно, – нікому не казати про цей список. Щоб ніхто не хвилювався даремно. – Головбух хотів щось заперечити, але Козюренко зупинив його легким рухом руки. – Пробачте, та я мушу терміново їхати. Зустрінемося завтра, може, щось згадаєте чи виникнуть якісь міркування – з радістю послухаю вас.

Шофер, побачивши полковника, увімкнув мотор.

– На Каштанову, – наказав Козюренко, – там десь є шашлична, знаєте?

Шофер нахилив голову.

– Бував. Звичайна собі забігайлівка.

– Давайте, дорогенький, зміряємо відстань звідси до тої шашличної, – попросив Козюренко. – А потім – до міської прокуратури.

Шульга сидів на дивані, а Козюренко міряв кабінет легкими кроками.

– Що ж маємо, дорогенький? По-перше, – загнув вказівний палець на лівій руці, – точно знаємо, що Галата вийшов учора о тринадцятій годині з приміщення об’єднання і через вісім хвилин сидів у шашличній на Каштановій. Від фабрики до шашличної близько двох кілометрів, пішки за вісім хвилин він не зміг би здолати таку відстань. Отже, на нього чекала машина чи Галата скористався попутним транспортом. Мабуть, отой чоловік у сірому костюмі, з яким Галата розпив пляшку коньяку в шашличній, чекав на нього в машині.

Шульга кивнув.

– Цей чоловік після десятої ранку, – вставив, – дізнався, що Галата одержав доручення на партію норкових шкурок, якось зв’язався з ним і під час обідньої перерви повіз до шашличної, де пригостив коньяком.

– Мабуть, так, – схвалив Козюренко, – і нам завтра слід встановити, чи не дзвонили Галаті на роботу перед обідньою перервою. Далі, – загнув другого пальця, – приблизно о другій годині дня чи на початку третьої, як твердить експертиза, Галату вже було знайдено на дніпрових схилах. Засенко ще о пів на другу бачив Галату з чоловіком у сірому костюмі в шашличній. Отже, щоб дістатися за цей час від Каштанової до схилів, знов-таки потрібна машина. Припустимо, машина чекала на них біля шашличної. Можливо, той самий “рафик” захисного кольору, на якому потім злочинці приїхали на базу за шкурками. – Зупинився біля письмового столу, щось позначив у блокноті. – Завтра слід розпитати в буфетниці шашличної або в її постійних відвідувачів, якщо такі знайдуться, чи не бачили позавчора після тринадцятої години на Каштановій темно-зеленого “рафика”, можливо, навіть запам’ятали номер…

– Слушно, – погодився Шульга. – Мусили мати машину в своєму розпорядженні. На таксі чи на попутний транспорт розраховувати не могли – ненадійно та й свідки зайві.

– Звичайно. І скористалися фальшивими номерами. Маємо довідку від автоінспекції, що номерні знаки КИИ сімдесят шість–вісімдесят вісім має “Волга”, яка обслуговує завод торговельного обладнання. Вчора на ній їздив директор заводу, а від шістнадцятої до вісімнадцятої години вона стояла біля заводоуправління. Отже, скориставшись фальшивими номерами, злочинці, а їх могло бути двоє – чоловік у сірому костюмі та шофер, – вивезли сп’янілого Галату на дніпрові схили і там убили двома ударами ломика чи автомобільної монтировки по голові. Маємо відносно цього висновок експертів.

– Чоловік у сірому костюмі міг бути й шофером, – зауважив Шульга.

– Міг, звичайно, міг. Та не думаю. Він, хоч і вилив коньяк із своєї склянки, все ж мусив щось і випити. Навряд чи ризикнув би після цього сісти за кермо.

– Сто грамів коньяку для таких типів нічого не значать.

– Операцію продумано детально і здійснено кваліфіковано, – заперечив Козюренко. – Маємо справу з розумним бандитом, він урахував навіть і те, що машину просто випадково може зупинити автоінспектор – тоді через сто грамів усе провалюється. Отже, поки вважатимемо, що їх було двоє. “Рафик” зупинився біля ресторану “Зозуля”, п’яний Галата із своїми супутниками вийшов із машини, вони спустилися до туалету, поруч же такі хащі, що й сам чорт нікого не знайде. Два сильних удари по голові – Галата впав, а злочинці, витягнувши документи, кинули його в кущі, а самі накивали п’ятами.

– Розрахунок простий, – згодився Шульга, – якщо труп знайдуть навіть одразу, мине досить часу, поки без документів встановлять особу вбитого, а вони встигнуть переклеїти фото і одержати норкові шкурки.

– Свідчення комірника Криха й шофера Засенка ідентичні, – вів далі Козюренко. – Той же чоловік у сірому костюмі приблизно через дві години після вбивства Галати приїхав на товарну станцію по шкурки. Він і шофер – чоловік років за двадцять у джинсах, картатій сорочці і, найголовніше, як охарактеризував його Крих?

– Пуголовок.

– Отже, з великою головою…

– Не так уже й багато, – сказав Шульга. – Я вже дізнався: таких курток, яка була на шофері, сірих з чорним коміром, завезено в місто тисячі… А другий – блондин у сірому костюмі… Сьогодні – в сірому, завтра – в брунатному. А блондинів у місті…

– Хоч греблю гати, – згодився Козюренко. – Але ж, можливо, має поранення в ногу та й ніготь указівного пальця правиці чорний і неправильної форми.

– Я дам завдання подивитися в картотеці. Можливо, надибаємо когось із такими прикметами.

– І “рафик”, – мовив полковник. – Треба перебрати всі “рафики” захисного кольору. Доручіть це автоінспекції. Врахуйте, злочинці не мали багато часу для організації транспорту. Мабуть, лише три години, від десятої до тринадцятої, коли автомобіль уже стояв біля швейного об’єднання. Можливо, заздалегідь домовились з кимось, та мусили ж знати, що ми все одно докопаємось до того “рафика”. Гадаю, крадіжка автомобіля.