Текст книги "Автограф для слідчого"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 14 страниц)

– Заходив до мене Ребриков. З місяць тому. Випили з ним півлітрушечку, переночував він у мене. Чи вже не можна переночувати? – запитав визивно.

– Чому не можна? А що Ребрикову було потрібно від вас?

– Та нічого. Погомоніли, випили…

– Не такий він чоловік, щоб ляси точити. Й горілку просто так не питиме.

– Але ж ми разом сиділи в колонії. Давні знайомі, є що згадати.

– Ох, Пуде, не ходіть околясом!

– Чесно я, їй-бо, чесно! – Очі в Пуда аж округлилися, він притиснув сплетені пальці до серця й дивився на Шульгу віддано.

– І транспорт Ребрикову не був потрібний? – почав навмання майор.

Брови в Пуда ворухнулися на якусь невловиму мить, та це не пройшло повз увагу Шульги.

– Коли і що возили Ребрикову? – запитав різко.

– Я-я!.. Возив! – аж захлинувся від обурення Пуд.

– Не я ж… Отже, ви твердите, і ми внесемо це до протоколу, що ніколи нічого не возили громадянину Ребрикову. Так?

– Чому ніколи й нічого? – позадкував Пуд. – Того разу справді нічого не було. Але Ребриков просив мене – і чи міг я відмовити йому? – перевезти якесь барахло. У вільний від роботи час.

– На державній машині?

– В обідню перерву.

– Що возили? Коли?

– Місяць тому, у травні. Чекайте, коли ж це? Дванадцятого чи тринадцятого травня, точно – тринадцятого. Я ще подумав – чортова дюжина.

– Що возили?

– Я ж кажу: барахло. На дачу просив підкинути. Дача за містом, недалеко, у Тарасівці. Різні домашні речі везли.

– З Підвальної вулиці до Тарасівки? – уточнив Шульга, адресу Ребрикова йому повідомили відразу.

– Так, так, з Підвальної, – заметушився Пуд. – На третьому поверсі мешкає, я ще валізи допомагав спускати.

– І важкі були валізи?

– Не дуже. Шмутки різні в них. Ребриков казав: жінчині та тещині речі.

– Адресу дачі в Тарасівці пам’ятаєте?

– Аякже. В центрі селища, за магазином.

– І після того не бачилися з Ребриковим?

– Ні, не бачився.

– Але ж розмовляли по телефону.

– У мене ж телефону дома нема.

– А на роботу він не дзвонив?

Пуд замахав руками: певно, знав, що тут майорові буде важко щось довести.

– У роз’їздах я, хто ж дзвонитиме?

– А ви йому?

– Не мав справи.

– І ви ні про що не домовлялися?

Очі в Пуда забігали.

– Не мав з Ребриковим справ, товаришу майор, їй-богу, не мав!

– З ким же мали?

– Ні з ким, слово честі, ні в чому не винний!

– Комусь казали про Галату? – несподівано перевів розмову в інше русло майор.

– У нас про Галату тільки й мови…

– Кого ви повідомили, що Галата одержав доручення на норкові шкурки?

– Ось воно що! – нарешті збагнув Пуд. Відповів невпевнено: – Звідки ж я міг знати про це?

– Не знали?

– Не знав.

– І не зазирали до кімнати Вахнічева, коли той давав завдання Галаті?

– Не пам’ятаю.

– Прошу вас пригадати все точно. Свідки твердять, що в момент, коли Вахнічев доручав Галаті одержувати норкові шкурки, ви зазирнули до кімнати і одразу зникли. Куди пішли і кого повідомили про почуте? Чи не Ребрикова?

Очі в Пуда заскляніли.

– Та не чув я нічого! – вигукнув. – Зазирнув до Вахнічева, було таке, побачив у нього Глуховського і подумав: незручно турбувати в присутності начальства. Хотів запитати, куди завтра їхати, але ж міг і потім – чого ж лізти, коли Аркадій Овсійович прийшов!

Шульга подумав: якщо зараз відпустити Пуда, той може попередити Ребрикова, що слідство натрапило на їхні сліди.

– Я вимушений тимчасово затримати вас, громадянине Пуд, – мовив. – До з’ясування деяких обставин.

Усього дві години знадобилося Шульзі, щоб з’ясувати: Ребриков має неспростовне алібі. За три дні до вбивства Галати він захворів на інфекційну жовтяницю й зараз лежав у лікарні під невсипущим наглядом лікарів та медсестер.

Козюренко, почувши це, констатував:

– Такі начебто очевидні версії здебільшого виявляються фальшивими. І чого це так?

– За законом паскудства, – сумно-сумно відповів Шульга.

– Точно, є такий закон! – зареготав Козюренко. – Однак дещо в нас і є, дорогенький. Байдачний – раз. Вилітайте завтра до Ялти, Якове Павловичу. Віщує моє серце, недаремна буде подорож. А я поки що спробую з’ясувати, з ким пиячив останнім часом Галата. Завтра побалакаю з його дружиною. До речі, чому мовчить автоінспекція?

– А вона не мовчить, – підсунув йому папери Шульга. – Ось рапорт, я просто ще не встиг доповісти.

Полковник швидко проглянув донесення. Автоінспекція повідомляла, що п’ятнадцятого червня було викрадено темно-зеленого “рафика”, який обслуговував одну з кінозйомочних груп студії телевізійних фільмів. Шофер, побачивши, що машини біля студії нема, вирішив, що її взяв асистент режисера – він мав права й не раз їздив сам. Трапилося це близько першої години дня. Не повідомивши нікого, шофер пішов до червоного кутка грати в доміно. Після третьої години дня його розшукав асистент режисера. Близько четвертої подзвонили до автоінспекції. Автомобіль знайдено сьогодні вранці у дворі на вулиці Панаса Мирного. Мешканці твердять, що її поставлено туди позавчора ввечері.

– Після того, як вивантажили шкурки, – втрутився Шульга.

– Їдемо, – наказав Козюренко. – Подзвоніть капітану Запорожцевій, нам потрібен експерт.

“Рафик” стояв у дворі автоінспекції, біля нього походжав високий, сутулий молодик у темній сорочці з короткими рукавами. Коли Козюренко з Шульгою і Запорожцевою в супроводі чергового по автоінспекції підійшли до машини, молодик присунувся до них, запитав з погано прихованим роздратуванням:

– Коли нарешті можна забрати машину?

Полковник зміряв його поглядом з ніг до голови.

– Шофер? – запитав.

– Так.

– Ви нам будете потрібні. Почекайте там, – вказав на лавку біля входу на майданчик.

– Але ж я тут уже півдня.

– Ну й що? – мовив черговий таким тоном, що молодик одразу усвідомив: сперечатися даремно, і відійшов до лавки.

Козюренко попросив відчинити “рафик”.

– Прошу вас, капітане, – підсадив Запорожцеву, – поки ви тут, нам робити нічого. – Обійшов навколо “рафика”, вказав Шульзі на колеса. – Я не експерт, – сказав, – але вже можу твердити, що вони їздили або за місто, або кудись на околицю. Дощ востаннє був п’ятнадцятого, в день крадіжки. В місті на асфальті так машину не забрудниш, їздили по калюжах.

– Точно, – погодився Шульга. – І зараз ми все з’ясуємо. – Майор підкликав шофера, який встиг уже розташуватися на лавці, запитав:

– Скільки було на спідометрі, коли ви поставили машину біля студії?

Той витягнув з кишені путівку.

– Тут вказано: тридцять сім тисяч вісімсот двадцять дев’ять.

– А зараз, – Шульга зазирнув у кабіну, – вісімсот сімдесят один. Наїздили сорок два кілометри.

– Коли востаннє мили машину? – запитав Козюренко шофера.

– Того ж ранку, коли вкрали.

– П’ятнадцятого?

– Виходить…

– Сорок два кілометри… – роздумливо мовив Козюренко. – За місто не могли виїхати, отже, десь на околиці. З машини нічого не взяли? – обернувся до шофера.

– Запаска на місці, а більше нічого не було.

– Машину замикали?

Шофер винувато опустив голову.

– Та у дворі ж вона стояла. Біля входу на студію. Там я завжди її ставлю, і нічого.

– Завжди? – зацікавився Козюренко. – Як це розуміти?

– З одинадцятої до третьої асистент монтує на студії плівку. А я чекаю.

– Щодня? І давно так?

– Уже третій тиждень.

– В’їзд до двору студії вільний?

– Авжеж…

– А ви не бачили там хлопця в картатій сорочці й сірій куртці з чорним коміром? Середнього росту й з великою головою?

Шофер похитав головою.

– Хоча, – пожвавішав нараз, – сидів там один.

– Де?

– Розумієте, там дерева молоді посаджені й газон розбито, а біля газону лавка. Здається, на ній сидів.

– Пригадайте.

Шофер заплющив очі, потер чоло й мовив упевнено:

– Сидів. Правда, спиною до мене. Обличчя не бачив, але сіру куртку й чорний комір добре-таки пам’ятаю.

– Ви хоч ключі від машини забрали з собою?

– Аякже.

– О котрій годині приїхали тоді на студію?

– Пів на дванадцяту.

– Коли виявили зникнення машини?

– Близько першої.

– І це не стурбувало вас?

– Та гадав, що асистент взяв. Він їздив іноді.

– Ну й ну, – мовив Козюренко. – Головотяпство, ось як це називається.

З машини вислизнула Запорожцева. Поправила зачіску, осміхнулася Козюренкові. Полковник підкликав її.

– Щось є, Людмило Костянтинівно?

– Машину акуратно виметено й вичищено. Та куди вони дінуться? Ящики з хутром стояли в проході, терлися об сидіння й залишили на них фарбу. Я зібрала залишки фарби, дамо на аналіз, але й без нього, гадаю, не помиляюся.

– Подивіться ще в кабіні. Може, відбитки пальців чи ще якийсь слід?

Запорожцева кивнула й полізла до кабіни, а Козюренко підкликав шофера.

– Раніше бачили отого хлопця в сірій куртці? – запитав.

– Не можу твердити.

– І все ж він не раз бував біля студії,– впевнено мовив полковник.

– Можливо, але я не помічав.

Обстеживши кабіну, Запорожцева зібрала зразки грунту а коліс, сфотографувала машину. Взяла відбитки пальців у шофера, щоб звірити з тими, які знайшла в кабіні.

Червневий день довгий, та, коли вони виїжджали з подвір’я автоінспекції, вже смеркало.

Вранці подзвонили з Ялти й повідомили, що Іван Гаврилович Байдачний, наскільки вдалося встановити працівникам міліції, пробув там лише добу, влаштував сім’ю у знайомих, а сам вилетів до Ростова-на-Дону.

– Ростов – місто велике, – сумно посміхнувся Козюренко. – І все ж, Якове Павловичу, Байдачного треба знайти. Вилітайте, а я подзвоню, щоб вас там зустріли.

Переговоривши з працівниками Ростовського карного розшуку, Козюренко поїхав на квартиру Галати. Відчинила йому жовтолиця, з червоними очима жінка. Зиркнула на Козюренка неприязно і, не відповівши на привітання, гойднула головою, запрошуючи увійти.

Галати займали окрему однокімнатну квартиру в новозбудованому будинку. Видно, жили скромно, меблі – мішанина різних стилів: ліжко з нікельованими кульками й нове зручне крісло. В кутку старенький телевізор “Рекорд”, а на ньому гіпсова статуетка балерини.

Жінка запросила Козюренка сісти в крісло, а сама примостилася на ліжку, прихилившись плечем до спинки. Полковникові здалося: якщо б не прихилилася, не втрималася б і впала. Дивилася на Козюренка згаслим поглядом, і полковник подумав, що його слова не доходять до жінки, затнувся й повторив, а вона кивнула на ознаку того, що зрозуміла його.

– Сподіваємось на вашу допомогу, шановна Маріє Петрівно, бо мусимо знайти вбивць вашого чоловіка і, безумовно, знайдемо. Ми глибоко співчуваємо вам і впевнені, що ви жінка мужня і знайдете сили, щоб відповісти на деякі мої запитання.

Жінка кивнула, і якийсь вогник майнув у її очах.

– Вони розтрощили Іванові голову… – сказала ледь чутно. – Падлюки! – вигукнула раптом. – І куди ви дивитесь, міліція називається!

Козюренко знав, що в таких випадках марні виправдання і логічні доводи – просто треба, щоб згас спалах емоцій і людина заспокоїлась.

– Ми затримаємо вбивць вашого чоловіка, – мовив якомога переконливіше, – і мені чомусь здається, що один з них досить добре знав Івана Васильовича. Чоловік не розповідав вам про своїх нових знайомих?

Жінка скривилася, наче хотіла заплакати, та відповіла досить спокійно:

– Недавно він на швейній, і там усі нові знайомі. Тільки почав працювати.

– А поза фабрикою?

Жінка безнадійно махнула рукою.

– П’яничка якийсь з’явився… У пивній здибалися. Еге ж бо, хто з порядних людей вештається по пивних?

– Розкажіть про цього п’яничку. Давно вони познайомилися?

– Тижнів зо два. Іван прийшов напідпитку й каже: гарну людину зустрів, компанійську. Пляшку розпили й погомоніли.

– Де познайомилися?

– У шашличній біля ресторану “Зозуля”. Іван ще казав, що не витратив жодної копійки, пляшку, мовляв, Семен замовив.

– А прізвище, по батькові?

– Семен, і все… Казав – директор магазину.

– Якого?

– Я так зрозуміла, що промтоварного. Але поручитися не можу.

– Потім ще зустрічалися?

– Еге ж бо, зустрічалися. Знову мій з’явився назюзюканий. Я до нього: май, чоловіче, совість! А він мені: Семен – це людина! Шапку ондатрову обіцяв дістати, хто ще мені дістане? Я й подумала: еге ж бо, справді порядна людина, на товкучці за шапку ого скільки здеруть, а Іван давно про неї мріяв.

– Шапку обіцяв? – заворушився у кріслі Козюренко. – А не казав, звідки у нього шапки? Може, працює там, де їх роблять?

– То в магазині ж він! – сердито знизала плечима жінка. – Я ж казала – директором, а там рука руку миє, для них шапку дістати, еге ж бо – тьху!

– Семен не казав, де живе? Що-небудь про свою сім’ю?

– Цікавилась я, та що з Івана витягнеш, коли п’яний? У чоловіків по п’янці яка розмова? Ти мене поважаєш?..

– Згадайте, Маріє Петрівно, що ще казав ваш чоловік про Семена?

Жінка замислилась.

– Щось про Святошине мовилося… Чи то їхав туди той Семен, до знайомих, чи живе там. Еге ж бо, не можу твердити.

– А зовнішність Семена чоловік не описував?

– Та з нього, коли тверезий, слово важко витягнути.

– А коли приходив напідпитку?

– Ні, не казав, я б запам’ятала.

– А в той день… коли це сталося, не згадував Семена?

– Ні. А ви вважаєте, що це він?

– Нічого поки що я не вважаю. Та все може бути, і, якщо пригадаєте щось, подзвоніть мені.

Козюренко залишив номер телефону й підвівся.

Довго розшукувати Байдачного в Ростові-на-Дону Шульзі не довелося; паспортний відділ повідомив, що той зупинився в готелі “Дон”. За годину Шульга оселився поруч Байдачного, через один номер.

Байдачного в номері не було. Майор пообідав у кафе на першому поверсі, купив кілька газет і сів у готельному холі так, щоб бачити кожного, хто входив.

Івана Гавриловича він упізнав одразу. З’явився той о п’ятій пополудні. Одягнутий у модний світлий піджак і зовсім світлі, мало не білі брюки. Чисто виголений, у сорочці з розстебнутим верхнім гудзиком і жовтих новеньких босоніжках. Взявши у портьє ключі, зупинився біля кіоска з парфюмерією, довго вибирав щось і нарешті придбав флакон одеколону й тюбик зубної пасти.

Шульга скосував на свої ношені, із збитими підборами, туфлі, провів рукою по немодних брюках і залишився задоволений. Порівняно з Байдачним він виглядав справжнім провінціалом – це відповідало тій ролі, яку майор збирався грати, і надало йому впевненості. Побачивши, що Іван Гаврилович сів у ліфт, він піднявся слідом за ним.

З черговою по поверху вони умовилися. Цю молоду й грайливу жіночку порекомендували йому у штабі народної дружини. Вона зрозуміла Шульгу з півслова – лише уточнила деталі, й тепер, взявши у неї ключ від номера, Шульга ледь помітно підморгнув їй, – мовляв, усе гаразд.

Чергова очима вказала Шульзі на спину Байдачного, який саме зупинився в кінці коридора біля своїх дверей, і опустила вії, даючи зрозуміти, що все гаразд і майор може бути спокійний.

На вулиці стояла спека, було градусів тридцять, Шульга спітнів, хотів прийняти прохолодний душ, та не дозволив собі – мусив бути напоготові кожної секунди, лише вмився холодною водою. І даремно – Байдачний, певно, прийняв ванну, бо минуло вже півгодини, а чергова не дзвонила. Шульга подумав, що Іван Григорович встиг пообідати десь у місті і зараз заліз під прохолодні простирадла, пережидаючи спеку.

Однак телефон дзенькнув якось невпевнено, і майор одразу схопив трубку.

– Адміністратор, – почув голос чергової. – Вибачте, я помилилася…

Це був умовний сигнал, і Шульга вискочив з номера.

Байдачний стояв біля столика чергової – так було умовлено, вона мусила затримати Івана Гавриловича до приходу майора. Шульга віддав черговій ключ, натиснув на кнопку виклику ліфта. Байдачний, закінчивши розмову з черговою, став поруч.

Двері ліфта розчинилися безшумно, і Шульга ввічливо пропустив Байдачного. Двері автоматично зсунулися, і ліфт м’яко рушив, та мало не відразу зупинився. Байдачний не звернув уваги на зупинку, певно, вважав, що хтось з пожильців четвертого чи третього поверху затримав їх,– стояв перед дзеркалом і поправляв зав’язану широким вузлом краватку. Та двері не розчинялися, Шульга знав чому; цю вимушену зупинку було заплановано заздалегідь, ліфт мав рушити через чверть години; ці п’ятнадцять хвилин були відведені майорові для знайомства з Байдачним – ніщо так не зближує людей, як спільне нещастя чи навіть незначна прикрість.

Байдачний нарешті почав виявляти ознаки занепокоєння. Відірвався від дзеркала, зміряв Шульгу недбалим поглядом, мовив стривожено:

– Невже застряли?

Шульга відповів невизначено:

– Техніка…

Байдачний зупинив погляд на червоній кнопці з написом “дзвінок”, натиснув на неї. Може, хтось і почув сигнал, але в кабіні продовжувала панувати мертва тиша.

– Що ж вони? – безпомічно запитав Байдачний. – Не сидіти ж нам тут до вечора!

– Дозвольте… – Шульга безцеремонно відсунув його від пульта управління ліфтом, почав поперемінно натискати на кнопки. Та ліфт стояв, і майор вилаявся:

– Сучі сини, знав би, пішки спустився. Такі гроші беруть, і ніякої культури!

Байдачний подивився на нього задумливо.

– Пити хочеться, – сказав не до ладу, – зараз би пивка холодного…

– За рахунок адміністрації, – додав Шульга. – Але ж так і справді можна простояти чортзна-скільки! Що ж робити?

– Мабуть, сигнал зіпсувався, – констатував Байдачний. – А в мене побачення… – Нараз вибухнув люттю: – І що за порядки вошиві, не готель, а свинство якесь, три чорти їм у горлянку. – Він почав тарабанити кулаком по стінці ліфта. Шульга стукнув також кілька разів, нараз торкнувся руки Байдачного, спиняючи його:

– Тихше!

Той застиг з роззявленим ротом, дивився нерозуміюче, і Шульга вказав йому пальцем на підлогу. Знизу, мов з могили, долинули слова:

– Ви чуєте нас?

– Та чуємо! – закричав Шульга. – Що трапилось?

– Нічого страшного. Потерпіть трохи, скоро полагодимо.

Байдачний зиркнув на годинник. Зареготав нервово.

– Пропало моє побачення… – мовив скрушно.

– І гарна жінка? – поцікавився Шульга.

Байдачний хитнув головою, немов заперечуючи, та нараз посміхнувся криво й ствердив:

– Нічого.

Чомусь Шульзі здалося, що збрехав, либонь, побачення в нього було зовсім не з жінкою – що ж, тепер знайомі Байдачного нікуди від нього не дінуться.

– Жінки завжди запізнюються на побачення, – сказав підбадьорююче. – Може, встигнете. Давно в Ростові? – запитав, запрошуючи Байдачного до звичайної для пасажирів одного купе чи випадково зведених у спільному номері готелю людей розмови. – Спека тут…

– Недавно приїхав.

– А я тільки сьогодні. Дядько тут у мене, але тіснувато в нього. Ви в якому номері?

– П’ятдесят третьому.

– А я в п’ятдесят п’ятому! – удав, що зрадів Шульга. – Тож давайте знайомитися: Трусов Георгій Леонідович. – Простягнув руку, осміхнувшись широко й доброзичливо, як і личило провінціалові.

Байдачний сковзнув по ньому холодним, настороженим поглядом, і Шульга зрозумів, що той фактично вперше по-справжньому звернув на нього увагу. Погляд у Івана Гавриловича був чіпкий, либонь, обвести навколо пальця його було непросто, та весь якийсь лантухуватий вигляд Шульги та його наївна чи навіть трохи дурнувата посмішка вселили довіру в Байдачного – подав руку трохи зверхньо, як і личить людині, котра займає в суспільстві вищий щабель.

– Байдачний, – назвався і ледь потиснув руку майорові. – Іван Гаврилович до ваших послуг.

– І звідки ви? – поцікавився Шульга. Це була зовсім природна у таких випадках цікавість, і Байдачний не став брехати – та, зрештою, для чого, все одно заповнював листок новоприбулих у адміністратора.

– Киянин, – відповів.

– Бував, – аж зрадів Шульга, – бував у Києві, і скажу вам, могутнє місто. Зелень та все інше…

– А ви звідки? – ввічливо поцікавився Байдачний.

– Ого, – реготнув Шульга, – ми звідти, куди колись Макар телят не ганяв. – Він заздалегідь розробив досить вірогідну версію. – З Півночі.

Якесь зацікавлення промайнуло в очах Байдачного.

– Північ у нас велика, – мовив.

– Точно, – погодився Шульга, – у нас там кілометрів ніхто не рахує. А ви, дозвольте запитати, що в Києві робите?

Байдачний примружився й подивився на Шульгу мов на останнього нахабу. І все ж назвався, хоча й не-визначено:

– Начальник цеху.

– О-о! – підніс вказівного пальця Шульга. – Мене дуже тішить, що познайомився. Хоча й за таких обставин!.. – зареготав голосно.

Байдачний ковзнув по ньому колючим поглядом.

– То звідки ж ви? – запитав знову.

– Я ж кажу, з Нар’ян-Мара. У радгоспі – ветеринаром.

Шульга відчув, як Байдачний внутрішньо весь підібрався. Іван Гаврилович машинально поправив вузол краватки, ще раз огледів майора чіпко, немов намагався зазирнути в душу.

– Корів лікуєте? – запитав нарочито байдуже.

Шульга поплескав його по плечу, як малу дитину.

– Оленів, – пояснив, як пояснюють школярам відомі істини. – Які ж корови на Півночі?

– Вибачте! – удав збентеження Байдачний. – І справді який я нестелепа.

Тепер він дивився на Шульгу з цікавістю: видно, якась думка пробудилася в ньому, – майор знав яка, саме на це й сподівався, називаючись ветеринаром з Нар’ян-Мара. Він знав, що Байдачний уже не відчепиться від нього. І, щоб розвіяти можливі підозри, підкинув Іванові Гавриловичу деякий фактичний матеріал, котрий би зміцнив його позиції.

– Багато хто про нас так думає! – зареготав голосно. – Потрапили б до нас та побачили!.. Північ, то, скажу вам, – велике діло. Колись ми там такі міста побудуємо, як твій Київ. А може, й кращі!

По війні Шульзі довелося з півроку попрацювати в Нар’ян-Марі, бував і в тундрі, зустрічався з оленярами, тому й вигадав собі легенду, пов’язану з роботою саме там. Знав широту характеру людей Півночі, їхнє замилування своїм краєм, легку зневагу до мешканців спекотних південних міст – відповідно й поводився.

– І великий у вас радгосп? – запитав Байдачний.

Шульга знав, що Іван Гаврилович уже почав зондаж. Махнув рукою.

– Середній.

– Оленярський?

– Так, у нас там без оленя як без рук.

– А в нас оленятина – делікатес, – зауважив Байдачний з жалем.

– Приїжджай до мене, я тебе почастую такою оленятиною, якої в житті не їв і не їстимеш.

Байдачний потер кінчик носа.

– І багато оленів у вас?

– Тисяч двадцять, але все залежить від року. У нас, розумієш, тундра… Буває взимку ожеледиця, тоді нам труба!

– Гинуть? – запитав Байдачний, і якась іскорка загорілася і одразу згасла в його очах.

– А ми для чого там? – спробував ухилитися від прямої відповіді Шульга.

– Це з хутра молодих оленів роблять пижикові шапки? – раптом запитав Байдачний.

“Ну й падлюка! – захоплено подумав Шульга. – Як щиро придурюється”.

– Кажуть, тут у вас за ними ганяються, – відповів. – І то правда, хутро цінне, не боїться води.

Байдачний зиркнув на годинник. Зітхнув.

– Пропало моє побачення, – мовив не дуже засмучено.

– Скільки ми вже тут загоряємо? – запитав Шульга.

– Чверть години.

Шульга подумав, що час уже пускати ліфт, і, наче у відповідь на його думки, ліфт м’яко рушив.

Внизу на них чекали швейцар і ліфтер. Почали вибачатися. Шульга лише махнув рукою, а Байдачний напрочуд не лаявся, пробуркотів щось крізь зуби і приязно взяв під руку майора.

– Маєте якісь плани? – запитав. – Коли нема, є пропозиція відсвяткувати наше звільнення. Підемо до ресторану, ставлю пляшку коньяку.

“Починається друга дія вистави”, —подумав Шульга і так само приязно посміхнувся Івану Гавриловичу.

Козюренко поливав кактуси. Робив це обережно, набираючи воду з розчином мінеральних добрив у велику гумову грушу, – знав, скільки води потребує кожна рослина: деякі кілька крапель, для інших грунт треба добре зволожити, бо цвістимуть.

Мало хто, навіть з колег по роботі, знав, що Козюренко є одним з найвідоміших у республіці кактусо-водів. Три підвіконня в його квартирі займали поставлені впритул спеціально виготовлені з пластика на замовлення кактусоводів невеличкі квадратні вазончики – понад триста кактусів налічувалося в колекції полковника. Серед них були Лофофора Вільямса та ще кілька таких, котрі викликали заздрощі навіть у найвідоміших колекціонерів.

Козюренко закінчив поливати рослини. Нахилився над одним з кактусів, роздивляючись уважно.

Так і є, на м’ясистому тілі рослини з’явилася ледь помітна опуклість.

– Іринцю,– покликав дружину, – йди-но сюди, глянь – Ребуція Марсонері скоро розцвіте.

Дружина сперлася на його плече.

– І справді, – здивувалася, – а я й не помічала. І як вона цвіте?

– Я бачив у Фонова. Оранжева квітка, чимось схожа на лілію, з білими тичинками.

Козюренко обережно попестив кінчиками пальців жорсткий стовбур кактуса. Полюбляв сидіти просто вікна, спостерігаючи за своїми улюбленцями. Справжню радість приносило йому цвітіння кактусів. Дивлячись на химерні квіти, забував про все, відпочивав і тілом, і душею, певно, така розрядка була йому конче необхідна після напруження й тривог на роботі.

Коли Роман Панасович сидів біля кактусів, дружина намагалася ходити по квартирі нечутно: добре розуміла, що робота в чоловіка не з приємних, що доводиться бачити йому і кров, і смерті, зустрічатися з покидьками роду людського, і ніщо так не очищає душу, як споглядання краси. А що може бути в світі прекрасніше за квіти?

Роман Панасович ще раз попестив кактус, що мав розцвісти, хотів переставити його ближче до світла, та в передпокої задзвонив телефон.

Козюренко взяв трубку. Дзвонив один із його підлеглих – повідомив, що вчора під час автомобільної аварії в Карпатах загинув свідок у справі про вбивство Галати Сергій Борисович Корж.

– Звідки дізналися? – запитав Козюренко.

– На фабрику подзвонили із Свалявського райвідділу міліції.

– Причина аварії?

– Управління автомобілем у нетверезому стані.

– Матір Коржа повідомили?

– Зараз поїхали до неї.

– Якої марки був автомобіль у Коржа?

– “Москвич” чотириста восьмий.

Щось у цій історії видалося Козюренкові підозрілим. Роздумував лише кілька секунд. Наказав:

– Машину до мене і замовте квиток на найближчий літак до Ужгорода.

…Начальник Свалявського райвідділу міліції доповідав Козюренкові:

– На жаль, автомобільні аварії на наших дорогах не така вже й дивина. Дороги в’юнисті, і той, хто порушує правила руху, ризикує життям. А якщо вже хто сів за кермо у нетверезому стані!.. Як цей Корж… Експертиза встановила середній ступінь оп’яніння. На повороті пішов під укіс, машина перевернулася кілька разів, водій загинув, а його попутниця з травмами.

– Попутниця? – зацікавився Козюренко. – Хто?

– Учителька із Тамбова Лариса Володимирівна Синякова. Їхали разом після відвідин ресторану “Перевал”.

– Де вона?

– У районній лікарні.

– Стан?

– Нічого страшного. Зламала ногу, два чи три ребра, ну, синці…

– З нею розмовляли?

– Ще не встигли. Та й не поспішали, й так усе як на долоні.

– А я хотів би побалакати з Синяковою.

Лариса Володимирівна, жінка молода й вродлива, дивилася на Козюренка круглими зеленими очима, з яких ще й досі не зник переляк. Розповідала, ледь ворушачи тонкими жовтуватими пальцями, вимазаними зеленкою:

– Я запізнилася на автобус, а тут саме й нагодився оцей “Москвич”. Зупинився – попросилася до Мукачева.

– Коли це сталося?

– На початку третьої, пополудні. Я пообідала в ресторані, тому й запізнилася на автобус.

– І не помітили, що водій машини у нетверезому стані?

Синякова стиснула пальці в кулак.

– Чесно кажучи, я цього не помітила.

– Як розуміти ваші слова?

– Ну, п’яного одразу видно. А цей вів машину впевнено.

– Впевнено, кажете, – зацікавився Козюренко. – Як же ви розбилися?

Синякова розчепірила пальці, вони ледь тремтіли й чомусь нагадували жабу, що приготувалися до стрибка.

– Він їхав нешвидко, потім почався ухил, там, розумієте, серпантин, машина пішла швидше, і я побачила: щось негаразд. Він вчепився в кермо, почав перемикати швидкості, а машина все швидше… – Жінка зім’яла простирадло нервовим рухом, залишивши на ньому бганки, й Козюренко зрозумів, що вона зараз переживає все, що сталося.

– Не хвилюйтеся, Ларисо Володимирівно, – спробував заспокоїти.

– Але ж машина одразу набрала швидкість, на повороті нас занесло, зарипіла гума, й він крикнув мені, щоб трималася…

– Отже, водій машини попередив вас про можливість аварії? – запитав Козюренко навмисно сухим протокольним тоном, знаючи, що саме такий тон іноді вгамовує емоції. – Так?

– Авжеж… Далі пішов довгий прямий спуск, метрів триста до крутого повороту, він щось робив з машиною, не знаю що, потім хотів врізатися ліворуч у схил, та з-за повороту назустріч вискочив грузовик, він встиг обминути його, і тут нас понесло під укіс. А далі я нічого не знаю. Лікарі казали, що він загинув, а мене викинуло з машини одразу, це й врятувало.

– Раніше ви ніколи не зустрічалися з водієм цього “Москвича”?

– Я ж казала, це сталося випадково.

– Ви не помітили, “Москвич” стояв біля ресторану “Перевал” чи їхав повз нього? Перед тим, як ви зупинили його?

– Там стоянка для машин, і він виїхав звідти.

– Багато було машин на стоянці?

– Не дуже. Автобус, два чи три грузовики й легкових кілька.

– А де “Москвич” стояв, бачили?

– Біля самого краю. Праворуч, углибині.

– Поруч нього стояли машини?

– Автобус і, здається, “Волга”.

– Хтось проводжав вашого водія?

– Я побачила машину, коли вона вже зрушила з місця. І нікого там поблизу не було. – Повагалася й додала більш упевнено: – Я стояла на шосе біля самої стоянки й не могла не побачити.

З лікарні Козюренко подзвонив до обласного управління міліції. Попросив надіслати до Сваляви експерта по автомобілях, а сам поїхав до районної автоінспекції, що займала невеличкий флігель поруч райвідділу. Начальник автоінспекції, повновидий капітан, витягнувся перед столичним слідчим, намагаючись сховати живіт, але той по-зрадницькому випинав з-під мундира.

– Я хотів би подивитися на машину Коржа, – наказав Козюренко.

Капітан потягнувся за кашкетом.

– Вона тут, на штрафмайданчику.

“Москвич” справляв гнітюче враження.

– Тричі перевернувся, – доповів начальник автоінспекції. – Щастя, що не загорівся.

Козюренко зиркнув на нього спідлоба.

– Причина аварії? – запитав коротко.

– П’яний водій.

– Автомобіль оглядали?

Капітан пом’явся.

– Лікарі визначили середній ступінь сп’яніння, – відповів ухильно. – Отже…

– Отже, не оглядали, – констатував Козюренко. Він наказав покласти “Москвича” на бік, уважно оглянув гальмову систему. Поманив пальцем капітана.

– Як ви вважаєте, що це таке? – постукав пучками по мідній трубці.

Капітан визначив одразу:

– Пошкодження гальмового шланга.

– А ви кажете – п’яний… – тихо промимрив Козюренко.

– Але ж ми вважали…

– Я ставитиму питання про вашу службову відповідність, – мовив Козюренко суворо.

Червоні щоки капітана взялися білими плямами, і черево одразу обвисло. А Козюренко вів далі так само суворо:

– Ви грубо порушили порядок розслідування аварії, капітане, і заслуговуєте покарання. – Полковник ще раз обдивився пошкодження на трубці. – То більше, що аварію, наскільки я розумію, влаштовано зумисно: хтось перекусив гострозубцями гальмовий шланг.

Лише тепер капітан остаточно збагнув усю серйозність своєї провини. Постукав себе кулаком по чолу.

– Винуватий, товаришу полковник, – мовив зовсім щиро, – і згоден з вашою думкою.