Текст книги "Два денних рейси"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 7 страниц)

Погано. Либонь він запізниться додому. Погано й те, що в них нема жодної нитки, за яку можна було б ухопитися й розплутати цей клятий клубок…

А тут ще Устимчик базікає.

– Почекай, Федю, – Хаблак узяв лейтенанта за лікоть. – У мене ось яка думка виникла. Василь Васильович каже, а судмедексперт погоджується, що вбивство сталося двадцятого липня під час дощу. Маємо підтвердження метеорологів. Саме того дня був дощ. Та й зранку накрапало, а дощ пройшов між другою й п’ятою годинами. Вітер і досить сильний дощ. У таку погоду жінка, та й ще одна, навряд чи без діла пішла б на дніпрові схили. Чого вона там не бачила? Отже, йшла туди з кимось. Знайшов привід, щоб заманити, ну, далі самі розумієте…

Дробаха подмухав на кінчики пальців. Сказав задоволено:

– Логічно міркуєте, капітане. Проаналізуємо факти далі. Як на мене, злочинець перестарався – все в нього розраховане на те, щоб збити нас з вірного шляху. Версію про згвалтування, мабуть, треба відкинути, вона вигідна, певно, лише злочинцеві. Що ж залишається? Хаблак має рацію: заздалегідь обдумане вбивство. Причому злочинець намагався заховати труп, тобто виграти час. Розумієте, щоб замести сліди… Вважаю, вбивця знав свою жертву й був зацікавлений в тому, щоб усунути її з дороги.

Хаблак і Устимчик уважно слухали Дробаху. Устимчик перестав недбало погойдувати ногою, іронічна посмішка сповзла з його обличчя. Поступово щось прояснювалось… В плутанині фактів, у догадках народжувалося те, що визначало версії, хай ще дуже умовні, можливо, далекі від істини, але це вже був коридор, яким вони, поки що навпомацки, могли просуватися вперед.

Власне кажучи, Дробаха в ці хвилини не робив особливого відкриття. І в Хаблака, і в Болотова якоюсь мірою вже виникали думки, висловлені слідчим, – та не кожен може просто й переконливо підсумувати навіть відоме, одразу відкинути непотрібне, вибрати з багатьох фактів найсуттєвіші. Боязнь загубити в цьому складному переплетінні, здавалось би, знайдену нитку примушує багатьох триматися за цілий клубок. А це зв’язує руки, сковує ініціативу чи, навпаки, розпорошує уяву криміналістів, спрямовує її на другорядні, дрібні факти. І в тому, і в іншому випадках результат може бути тільки один: поразка слідства.

Іван Якович давно вже пережив часи таких шукань. Сотні справ, які довелося вести, навчили його іноді навіть інтуїтивно відділяти головне від другорядного, швидко й точно аналізувати факти, добре бачити перспективу там, де менш досвідчений працівник давно б розгубився. Тому колеги завжди прислухалися до його порад.

Хаблак зрадів: в основному їхні думки збігаються.

– Давайте робити перші висновки, – запропонував він. – Вбивство, певно, справа рук злочинця, який все заздалегідь обміркував. Виходить, маємо справу не з новачком. Слідів не залишив, зробив майже все, щоб ми його не знайшли. Справа складна, як вважаєте?

– Складна, – погодився Дробаха. – Тепер найперше завдання – з’ясувати особу вбитої.

Дробаха розклав на столі фотографії. Стіл мав великий і старомодний, з масивними тумбами, котрі вміщали безліч паперів. На столі мармуровий чорнильний прибор з бронзовими ведмедями на кожному з двох каламарів – чорнило в них не наливалося вже років з десять, Дробаха користувався звичайною кульковою ручкою із змінним вкладишем, та ніяк не міг відмовитися від бронзових ведмедів і особисто протирав їх щоденно спеціально заготовленою для цього м’якою ганчірочкою.

Фотографії зайняли мало не половину столу. Шістнадцять знімків різних форматів, шістнадцять жінок, здавалося, дивилися на Хаблака, якому Дробаха власноручно підсунув стільця до столу. Перемішав фотографії й знову розклав акуратно. Блондинки, брюнетки, дуже вродливі й зовсім некрасиві…

Дробаха переплів випещені пальці на грудях, відкинувся на спинку стільця. Глибоко втягнув у себе повітря, Хаблак гадав, що поведе мову про жінок, знімки яких лежали на столі, проте слідчий запитав зовсім про інше:

– Переселилися?

Капітан знизав плечима: не одразу усвідомив, що саме мав на увазі Дробаха. Нарешті збагнув і одповів:

– Вчора після роботи. Впоралися за дві години. Речей у нас небагато, а хлопців набігло – на великий меблевий магазин повний комплект вантажників.

– Добре, – схвалив Дробаха, – отже, поважають.

Хаблак засміявся.

– Може, не так мене, як частування.

– Гарно посиділи?

– До півночі. Наспівалися, нажартувалися, чесно кажучи, голова ще трохи несвіжа.

– У вашому віці це швидко минає, – зауважив Дробаха й переклав кілька фотографій за тільки йому відомою системою. – Що ж, почнемо.

Хаблак присунувся до столу. Шістнадцять фотографій, починаючи з портретів, зроблених у першокласних ательє і кінчаючи маленьким любительським знімком, трохи потертим, на якому риси обличчя можна було скоріше вгадати, ніж побачити. І сімнадцята: фотографія тої, яка ще недавно ходила київськими вулицями й котрій доля вготувала такий страшний кінець на дніпрових схилах.

Дробаха й Хаблак почали уважно перебирати знімки, порівнюючи кожний з фотографією вбитої. Шістнадцять знімків жінок, надісланих з різних кінців країни, жінок, про долю яких не знають ні рідні, ні знайомі,– на них заведено справи з сухою протокольною назвою: “Пропала безвісти…”

Хаблак пильно вдивлявся в незнайомі риси облич, ніби хотів проникнути в думки тих, які дивилися на нього, розгадати таємницю їхнього зникнення.

Ось хоч би ця, вродлива блондинка, так і світиться легковажністю. Щось у її мигдалевидних, різко підмальованих очах, визивній посмішці несерйозне, пусте – либонь, прагне будь-що з першого погляду подобатись чоловікам. На це розрахована й зачіска, й модні великі сережки, й тоненькі рисочки брів, й акуратно підведені губи – так, щоб рот здавався більшим і скрадав непропорційно витягнуте підборіддя. Мабуть, забувши повідомити тітку, з якою мешкає й котра кілька місяців розшукує її, відлежується на ялтинських чи сочинських пляжах…

Хаблак відклав фотографію блондинки й потягнувся до іншої. Чорнява, підтягнута, дивиться серйозно й навіть гордовито. Високе чоло, широко поставлені очі.

Де ти, дівчино, і що скоїлося з тобою? Невже хтось посміявся з тебе й тобі зараз соромно глянути у вічі рідним? Д може, заплуталась, схибила? Щось тут загадкове, трагічне… Але дівчина нічим не схожа на жінку, вбиту на дніпрових схилах, і Хаблак також відклав фото.

Наступний знімок досить чіткий. Ця літня жінка прожила важке життя: це видно й по зморшках, котрими щедро зрите її обличчя, і по великій, натрудженій, вузлуватій руці, на яку сперлася, і по добрих, глибоких, сумних очах – ці очі багато бачили й не завжди гарне…

– А я не знав, що ви – лірик.

Це сказав Дробаха. Нахилився до Хаблака, примружився й дивиться розуміюче; Хаблак трохи знітився: так і не збагнув, чи підсміюється з нього слідчий, чи кепкує. Принаймні Іван Якович майже безпомилково прочитав його думки.

– Так, лірик, – повторив Дробаха. – А це, знаєте, добре для нашої надто раціональної професії. Не завжди, звичайно, але без дещиці лірики, їй-бо, зачерствіли б, як гадаєте?

Хаблак засміявся.

– Ви – маг якийсь, та й годі!

– Ну що ви! Просто всі ваші думки на обличчі написані.

– На мить уявив, як багато трагічного, а подекуди й смішного за цими фотографіями.

– І не кажіть, на десяток книжок вистачило б… – Дробаха підсунув Хаблакові фотографію. – Зверніть-но звагу на цю особу, Сергію Антоновичу!

– Щось є. Ніс точнісінько такий, і риси обличчя сходяться. Давайте відкладемо, потім ще роздивимось.

– А як вам ця подобається?

На Хаблака з викликом дивилася зіщуленими очима жінка років тридцяти. Не дуже вродлива: вилицювате обличчя, низьке чоло… Та було в ній щось таке, що, мабуть, примушувало чоловіків звертати на неї увагу. Визивний погляд, ніс з хтивими ніздрями, дрібнуваті білі зуби й головне – якась сила й сміливість у виразі обличчя.

– Це, я вам скажу, штучка! – Дробаха взяв фотографію, підніс до очей, розглядаючи уважно. – Типова хижачка.

– А гарна…

– Е-е, друже мій, гарних жінок багато. А така чоловіка може закрутити, ой як може… У неї ж мертва хватка! Хвилиночку! – слідчий потягнув до себе ще одне фото. – Здається, вона. – Поклав поруч із знімком убитої, зняв і протер окуляри. – А тепер ми остаточно з’ясуємо…

Мугикаючи якусь пісеньку, Дробаха переводив лупу з одного фото на інше. Хаблак зрозумів, що їхня справа зрушилася з мертвої точки – мугикання з кожною хвилиною ставало все бадьорішим.

Нарешті Дробаха підсунув знімок Хаблакові, подмухав на кінчики пальців і сказав:

– Майже одне обличчя. У цієї тільки бородавка на лівій щоці, – постукав нігтем по столу біля фотографії. – А на обличчі у вбитої – подряпини. Ось вони на фото, обличчя спотворене, а одна з подряпин на цьому місці. Давайте ще подивимось…

Дробаха підсунув, до себе два відкладених фото, довго крутив їх, мало не обнюхуючи:

– Оце – таки схожа… Однак і другу не можна відкинути. Дамо експертам, їм остаточно вирішувати. Вважаю, цими двома жінками доведеться зайнятися.

Хаблак переглянув папірці, що супроводжували фотографії.

Перша – Ольга Іванівна Сидоренко – мешкала в Чернігові. Повідомлялося, що Сидоренко свого часу відбувала покарання у виправно-трудовій колонії за спекуляцію, після цього була хатньою робітницею в кількох сім’ях. Останні три роки працювала в професора Сухорукова, який і повідомив міліцію про те, що Сидоренко, залишивши в них частину речей, місяць тому зникла невідомо куди.

Друга – Софія Григорівна Сорока. З Мелітопольського району Запорізької області. Міліція одержала заяву її чоловіка: два місяці тому Софія Григорівна поїхала до Мелітополя і з того часу про неї нема звістки.

– Доведеться нам з Устимчиком виїхати на місця, – сказав Хаблак і зняв трубку. – Подзвоню полковникові Каштанову, домовлюся. Нехай Устимчик їде до Чернігова, а я подамся до Мелітополя. Що б не казали експерти, а поцікавитись цими жінками потрібно.

– Чекатиму від вас повідомлень, – погодився Дробаха.

Село, де мешкав Валентин Остапович Сорока, простягнулося на кілька кілометрів вздовж Азовського моря. З Мелітополя Хаблака довезли сюди на “Жигулях” районної автоінспекції. Старшина, який сидів за кермом, довідавшись, що має справу з капітаном, який вийшов колись на слід бандитів, котрі вбили власника “Волги” саме в їхньому районі, пройнявся до Хаблака величезною повагою: весь час розважав його розповідями про автовипадки на трасі Москва – Сімферополь, – влітку по ній їдуть тисячі й тисячі машин, найпожвавленіша траса в країні, і, звичайно, всяке буває, – а потім, що виявилось особливо важливим, влаштував Хаблака в одного з районних громадських автоінспекторів.

Село велике, фактично, маленьке містечко, поруч санаторій, а готелю нема, мало не в усіх хатах курортники, і без автоінспекторського авторитету Хаблакові довелося б важко. А так одержав невеличку кімнатку, під вікном якої росли черешні, у кімнатці диван, стіл та комод з порожньою вазою для квітів, а море за кілька десятків метрів: чути, як набігають на берег хвилі, вітер з моря, ось і жене їх одну за одною.

Старшина повіз Хаблака до місцевого ресторану, принаймні так було написано на вивісці: ресторан “Маяк”. Виявився він звичайною темнуватою та, зважаючи на кількість сезонних відвідувачів, трохи бруднуватою чайною. І годували тут не так уже й смачно: стандартні котлети й не менш стандартні, либонь, доставлені з райцентру біфштекси з макаронами, дуже солодкий, та позбавлений будь-якого смаку компот. Проте й за цим обідом треба було постояти в черзі. Що вдієш, улітку тут курортний попит набагато перевершує можливості райхарчоторгу.

Про всяк випадок старшина домовився з огрядною і голосистою завідуючою, щоб столичного капітана, зважаючи на зайнятість, все ж вирізняли серед курортників. Завідуюча пообіцяла обслуговувати Хаблака без черги у власному кабінеті, але на вулиці старшина хитро підморгнув капітанові й повідомив, що це – справді про всяк випадок, бо він уже говорив з дружиною громадського автоінспектора: сьогодні припізнилися, а завтра вона обіцяла насмажити свіжих бичків – виявляється, в Азовському морі ще не перевелися бички, іноді трапляється й сула, якщо Хаблак трохи затримається тут, сула йому забезпечена, а хто не їв свіжопідсмаженої сули, той не знає смаку справжньої риби.

Чесно кажучи, Хаблак не знав навіть, що таке сула, не чув, що існує така риба, й старшина поблажливо пояснив, Що на Азові сулою називають судака, а Хаблаків господар працює шофером у рибгоспі – ось чому перед капітаном і відкриваються необмежені рибні можливості.

Перед тим, як відвідати Валентина Остаповича Сороку, Хаблак скупався в морі. Сороку в селі всі знали, працював він завгоспом у санаторії й приходив додому тільки ввечері, капітан, правда, міг знайти його і вдень, та вирішив, що краще познайомитися з Сорокою вдома, коли ніхто не заважатиме.

Дув свіжий вітер, він розгойдав мілке Азовське море, гнав двометрові хвилі, й більшість курортників сумно лежала на пляжі. Добре, що вітер не наніс дощових хмар – у сльоту в цьому селищі зелена нудьга, єдина розвага – кіно, але фільми міняються раз на тиждень, молодь, правда, пробивається на танці в санаторій, а що робити людям сімейним і літнім, з котрих і складалася тут основна маса курортників?

Хаблак повільно роздягнувся й пішов назустріч хвилям, супроводжуваний іронічними посмішками підтоптаних ма-. трон. Постояв трохи на піщаному березі, усім тілом відчуваючи свіжість вітру й солоність важких бризок. Вичекав момент, ступив кілька пружних кроків і пірнув просто під двометрову хвилю, що з гуркотом накочувалась на берег. Якщо б потрапив на пінястий гребінь, хвиля зім’яла б його, перекрутила й викинула назад, а то й непритомного віднесла в море – так трапляється з самовпевненими, та не дуже вмілими плавцями. Але Хаблак виплив уже на гребінь другої хвилі, скотився з неї вниз далі від берега. Тепер міг вільно лежати й гойдатися – дивне відчуття легкості, розкутості й душевної піднесеності, коли людина лишається наодинці з морем і вітром, солоними бризками, пінястими гребенями, невгамовним шумом, – можна співати на весь голос за кілька десятків метрів від берега й ніхто не почує тебе.

Хаблак гойдався й співав, іноді вода заливала йому обличчя, відкашлювався й знову співав – скучив за морем, солоним вітром і безмежним небом, по якому мчали рідкі білі хмарки.

Вийти з бурхливого моря важче, ніж підпірнути під двометрову хвилю, та все ж Хаблак вміло вибрав момент, багатотонна хвиля підняла його й винесла на берег, наступна, ще більша, грізна й ревуча, хотіла накрити з головою, проте капітан не гаявся, рвонувся до берега, й хвиля лише наздогнала його й підштовхнула до пляжу.

Тепер матрони дивилися на Хаблака шанобливо, навіть запопадливо, але капітанові до шмиги були і їхня зверхність, і їхня поштивість, підхопив одяг і подався далі від пляжу з його людським стовпотворінням. Довго лежав, утупившись обличчям у розстелену сорочку, здається, навіть задрімав, потім знову скупався й пішов розшукувати Сороку.

Садиба Валентина Остаповича була схожа на замкнутий прямокутник: з двох довгих боків тягнулися господарські будівлі й дім, вузький і довгий, торець замикали з вулиці високі ворота, а з протилежного боку дерев’яний паркан, за яким височіли фруктові дерева, переважно абрикоси й черешні. Спочатку Хаблак здивувався: для чого відгороджуватися парканом од саду, й лише потім збагнув, що садиба так розпланована для захисту від злих зимових вітрів, які налітають то з моря, то з приморських степів, продувають село з усіх боків, і нема від них захисту, крім парканів та будівель.

Під парканом у глибині садиби Сороки стояв блакитно-оранжевий високий польський намет, схожий на невеличкий пустотливий будиночок. Перед ним під молодою невисокою черешнею за дерев’яним столом, вкритим цератою, вечеряла сім’я – певно, курортники, що приїхали на такому ж оранжевому, як і намет, “Москвичі”.

Крім курортників, на подвір’ї нікого не було, і Хаблак посунув до них, щоб одержати хоч якусь інформацію про Сороку. Та не встиг проминути й половину подвір’я, як з мазаного глиною сарая вийшов невисокий чоловік у полотняних штанях і жовтій майці, перепинив Хаблака, мовивши не зовсім дружелюбно:

– Кімнат нема, все зайнято.

Мабуть, капітан видався йому черговим курортником, що блукає селом у пошуках квартири, а влітку, коли здаються під житло навіть сараї, хазяї стають неймовірно прошеними й нахабними.

Хаблак зупинився, розглядаючи Сороку. Лисуватий, черево випинається з-під майки, очі світлі, глибоко заховані, весь вираз обличчя не те що злий, але принаймні непривітний.

Сорока сприйняв Хаблакове вичікування як прелюдію до умовлянь здати хоч яку-небудь халабуду, а все це, либонь, уже остогидло йому, бо плюнув під ноги зневажливо й сказав грубо:

– Повилазило вам, чи що? Не бачите, намет стоїть, культурні люди мусять у наметі тулитися, а вони ж на “Москвичі” приїхали…

Певно, уявлення Сороки про становище людини визначалося тим, приїхала вона поїздом, автобусом чи власним лімузином. Отож, іще раз змірявши поглядом непорушного Хаблака, одвернувся, сповнений власної гідності.

– А мені квартира не потрібна, – нарешті обізвався Хаблак. – Уже маю.

– То чого ж тоді?.. – Либонь, господар хотів сказати “морочите голову”, та схаменувся вчасно, певно, помітивши, що стоїть перед ним не типово-показовий курортник у м’ятих штанях, неголений і з прохальним виразом обличчя, а людина в свіжій тенісці й начищених туфлях.

– У справі, шановний Валентине Остаповичу, – відповів Хаблак.

Цей молодик знав його ім’я та по батькові, але Сорока набачився всякого, курортники, роблячи обхід садиб у пошуках житла, іноді заздалегідь дізнавалися, як величати господаря сусіднього будинку, сподіваючись хоч якось пом’якшити непохитні серця домовласників.

– У якій такій справі? – запитав Сорока підозріло.

– Це у вас зникла жінка?

Хаблак помітив ляк у Сорочиних очах – принаймні вони потемнішали й ще глибше заховалися під зморщеними повіками. Валентин Остапович повагався й відповів, пильно дивлячись на капітана:

– У нас… А що – знайшлася?

– Шукаємо… – мовив капітан невизначено. – І є розмова, Валентине Остаповичу.

– То прошу, – якось одразу догідливо ступив господар до Хаблака. Подивився на брудні руки, заметушився: – Прошу заходити до хати, я тільки вмиюся.

Сорока вказав на ганок, а сам підтюпцем побіг до черешні, поруч якої на стовпчику стирчав умивальник.

Хаблак дочекався господаря, намагаючись не помічати цікавих поглядів курортників – либонь, чули їхню розмову й були обізнані з Сорочиними неприємностями.

Довга й темнувата кімната була заставлена меблями так, що довелося пробиратися між ними до дивана біля вікна – в кімнаті чомусь не знайшлося жодного стільця, і Сорока одразу вказав на диван, м’який і зручний, оббитий зеленим плюшем. Хаблак зачепився боком об шафу, вдарився стегном об стіл й нарешті протиснувся до дивана. Сів, витягнувши ноги між тумбочкою й комодом, і здивовано вгледівся.

Сорока перехопив цей погляд і пояснив:

– Влітку, знаєте, і той просить, і той… Кожен у морі купатися хоче, а в мене всього три кімнати. Ось дві з них і здаю…

Хаблак хотів запитати, чому ж тоді так захаращено кімнату господаря, але той зрозумів його і мовив категорично:

– Люди різні бувають. Самі мусите знати, бо в міліції працюєте. Особливо діти – псують меблі. Ножиком, к при-міру, або чимось іншим, Не своя, виходить, мебля, тому й не зважають… Того й переніс усю сюди. А їм що? Вони на морі вилежуються, їм ліжка та стільці потрібні, ще столи. Я столи їм сам збив, табуреток, правда, ще не встиг, але ж узимку зіб’ю й табуретки – на той рік, значить…

Хаблак мовчки виклав на стіл фотографію жінки, знайденої на дніпрових схилах. Запитав:

– Це не ваша дружина?

Сорока взяв знімок обережно, двома пальцями, риси обличчя в нього витягнулися й губи затремтіли – капітанові здалося, що зараз заплаче. Але Валентин Остапович перевів погляд з фотографії на Хаблака, зовсім спокійний і навіть вивчаючий, потім знову зиркнув на знімок, підніс його до очей, губи в нього якось гидливо випнулися, він поклав фото на стіл і сказав, похитавши головою:

– Здається, не Софа… Ні, не Софія, бо цього не може бути! Звідки це у вас і невже?.. – Сорока знову потягнувся за фотографією, торкнувся її пальцями, та відсмикнув руку.

– Труп цієї жінки знайдено в Києві, – сухо пояснив Хаблак. – Ми маємо фото вашої дружини. Вона схожа на вбиту. Знімок Софії Григорівни, правда, неякісний, і експерти розійшлися в думках. Може, ви допоможете нам?

– Але як могла Софа потрапити до Києва? – розгублено запитав Сорока.

– Якщо це вона, – підсунув до нього знімок Хаблак, – ми дізнаємося про все.

Валентин Остапович нахилився над фотографією. Зітхнув, підвівся й відсунув штору на вікні. Розглянув фото ще при світлі.

– Здається, ні, – похитав головою, проте не дуже впевнено. – Та й для чого вбивати Софу?

Хаблак хотів пояснити йому, що життя іноді підносить такі несподіванки, які можуть наснитися тільки в поганому сні, але, побачивши, що обличчя в Сороки знову витягнулося і очі заблищали, лише запитав:

– Отже, ви твердите, що це не ваша дружина?

Сорока одразу якось знітився, навіть шморгнув носом і провів попід ним тильним боком долоні. Одповів, буцім вибачався:

– Але ж я не знаю… Наче й не вона, однак схожа… Як упізнаєш, коли обличчя знівечене?

– Маєте ще фотографії дружини?

Сорока втягнув голову в плечі. Заморгав і мовив якось ображено:

– Вона забрала свої речі. Мене не було, коли поїхала. Забрала речі й зникла. І фото…

– Невже не лишилося нічого?

– Нічого.

– Звідки Софія Григорівна?

– З Обухівки. Сусіднє село, три кілометри берегом.

– Має рідних?

– Батько загинув у морі. Рибалив і вийшов у шторм на човні, Софа ще дівчинкою була. А мати позаминулого року померла.

– В злагоді жили з нею?

– І чого їй не вистачало? Хата, бачите, повна, сад і город, влітку курортники… – Очі в Сороки заблищали гнівно. – Невже мало?

– Ви пишете в заяві, що Софія Григорівна виїхала три тижні тому?

– Так, на початку липня.

– А де ви були двадцятого липня?

Сорока невизначено знизав плечима.

– Двадцятого? Це який же день?

– Минула п’ятниця.

– Так на роботі ж…

– Вихідний у неділю?

– Влітку майже без вихідних. У санаторії я завгоспом, тепер людей багато, після сезону відгуляємо.

– Де може бути ваша дружина? – Сорока мимовільно зиркнув на фотб. Хаблак зрозумів його й додав: —Чомусь мені здається, що це не вона. До речі, мала темно-синій вовняний костюм?

– Мала, – злякано відповів Сорока.

– Імпортний?

– Дорогий, я сам купував, до нашого універмагу завезли, так за два дні жінки розібрали.

Хаблак подумав трохи й запитав:

– У вашій заяві сказано, що дружина останнім часом не працювала. А раніше?

– Так медсестра ж вона… У нас лікарня сільська, то в ній.

– Чому пішла?

– Я не хотів… Влітку наїжджає різна потолоч… У шортах, сорочки розцяцьковані, бородаті…

– Ну й що?

– Як це що? Молодій і вродливій жінці проходу не дають. Кобелі кляті!

– Щось помічали за Софією Григорівною?

– Якби ж… Та все могло статися…

– Домоглися, щоб кинула роботу?

– Чого там домагатися? Прямо сказав: кидай і все!

– Коли?

– А минулого року.

– Певно, помилилися.

– Вважаєте?

– Засумувала ваша Софія Григорівна. Що їй вдома сидіти?

– А господарство? Хата й город! Влітку он скільки народу!.. – кивнув на вікно, повз яке проходила грудаста жінка в купальнику. – Компанії вистачає.

– Софія Григорівна листувалася з кимось?

– Різні поздоровлення. На Новий рік, свята…

– Не мала подруг?

– Чому ж не мала! – нараз розізлився Сорока. – Приїздили тут… Я домовився з постійними клієнтами, кімната їхня, а тут приїздять… Бачите, в Мелітополі з Софією у медшколі вчилися… Ну й що? А вона навколо них… Катря й Галя, прошу займати кімнату, сідайте разом снідати, обіди варить, а ми що, мільйонери?

– Але ж казали, всього вистачає.

– Ну, вистачає, так то ж для нас!

– А може, Софія Григорівна зараз у них гостює, у Катрі чи Галі?

– Ні, – хитнув головою впевнено, – я й сам так гадав. Адреси, правда, не знав, але поїхав до Мелітополя, там довідався. Не було в них Софи.

– Дивно.

– І я дивуюсь.

– А в селі з ким Софія Григорівна товаришувала?

– Та з ким у нас можна? – зневажливо махнув рукою Сорока. – Хіба з сусідками побалакає. Те, се, коржі з маком…

Хаблак узяв зі столу фотографію вбитої, подивився, перш ніж заховати до паки.

– Отже, не можете твердити, що це Софія Григорівна? – запитав.

– Либонь, ні… – одповів Сорока невпевнено. – Але ж костюм схожий. Казали, синього кольору?

– Синій, вовняний, імпортний.

– Наче Софин, – набурмосився Валентин Остапович. – Я для неї нічого не шкодував.

– А в лікарні? – запитав Хаблак. – У лікарні, де працювала Софія Григорівна, були в неї подруги?

– А ви там і попитайте, – неприязно відрізав Сорока.

– Доведеться скористатися з вашої поради, – підвівся капітан.

Лікарня, певно, замала для такого великого села, містилася на околиці посеред садочка – росли тут вишні, старі, крислаті, подекуди на деревах висіли ще поодинокі необірвані ягоди, і Хаблак, поки пробирався до ганку, не втримався й зірвав кілька. Перестиглі й в’ялуваті, вишні все ж виявилися напрочуд солодкими й смачними, капітан пошукав очима, де б зірвати ще, та на ганку з’явився худий чоловік в окулярах, і Хаблак засоромився своєї зухвалості.

Чоловік був у білому халаті, мабуть, лікар, він дивився на капітана не те що неприязно, а байдуже, без цікавості, як дивляться на вулиці на випадкового зустрічного.

Хаблак зупинився перед ганком і привітався. Лікар торкнувся дужки окулярів на переніссі, зсунув їх на чоло, видно, був далекозорий, зиркнув на Хаблака згори вниз і нараз посміхнувся, як старому знайомому.

– Проходьте, – відступив од дверей, – що трапилось? Захворіли?

Але Хаблак продовжував стовбичити біля ганку, і лікар трохи посуворішав. Запитав знову:

– Маєте справу?

– Звичайно, маю.

– Я і хірург, і терапевт одночасно, – ніяково пояснив лікар, – то викладайте свою справу. Що болить?

– Нічого. Я з міліції.

– Невже міліціонери не хворіють?

– Трапляється. Проте я здоровий.

– Тепер бачу. То чим можу бути корисний?

– Колись у вас працювала медсестрою Софія Григорівна Сорока.

– Софа? Звичайно. Чув, що зникла. І ви?..

– В справі розшуку.

– Але я навряд чи стану в нагоді.

Хаблак підвівся на ганок. Лікар зняв окуляри, покліпав повіками.

– Власне, я не так давно тут, – пояснив. – У цій лікарні. І Сороку знаю скоріше з чуток.

– Але ж хтось мусить знати її й більше. З кимось товаришувала, була відвертою. Мусять же працювати в лікарні такі люди.

– Звичайно. – Лікар замислився. Нарешті рішуче розчинив двері. – Ходімо, я вас познайомлю з Ольгою Дмитрівною. Вона в нас ветеран, до того ж ніщо жіноче їй не чуже, – підморгнув лукаво.

Така жінка цілком влаштовувала капітана, і він з задоволенням рушив за лікарем.

Ольга Дмитрівна, видно, закінчила роботу й мала йти додому, бо вже скинула халат, стояла перед дзеркалом у маленькій кімнатці, заставленій скляними шафками з ліками та хірургічним інструментом, і поправляла зачіску. Вона не озирнулася, але Хаблак помітив, що уважно роздивилася його в дзеркалі – стояла й вовтузилася із шпильками, наче ніхто із сторонніх не завітав до кімнати.

Хаблак одразу звернув увагу на непропорційність фігури Ольги Дмитрівни. Якось вона надто звужувалась догори, мала широко розвинутий таз, могутні стегна, але вузьку талію і зовсім дівочі груди, що задерикувато стирчали з-під ажурної кофтини.

Нарешті Ольга Дмитрівна зволила обернутися – допитливо втупилася в Хаблака, дивилася мовчки і, як видалося капітанові, не зовсім доброзичливо.

– До вас… – невпевнено почав лікар. – З міліції і має справу… – Він явно ніяковів, але медсестра сприйняла це лікареве збентеження без здивування, і Хаблак зрозумів, що саме вона, а не цей початкуючий медик головна особа в лікарні і мине багато часу, поки недавній студент зможе щось наказувати їй.

Ольга Дмитрівна холодно зміряла Хаблака поглядом з ніг до голови й лише по тому вказала на вкритий білою цератою табурет. Лікар, пробелькотівши якісь невиразні вибачення, одразу зник, а медсестра вмостилася навпроти капітана на кушетці. Осмикнула спідницю, запнувши масивні коліна, сиділа мовчки, не вимовила ані слова, дивилася на Хаблака насторожено, але не боязко, як на звичайну незнайому людину, з котрою силою обставин мусить спілкуватись.

Хаблак одразу розкусив Ольгу Дмитрівну: розумна, вольова, либонь, звикла, щоб усі її слухалися – такій добре працювати саме в лікарні, де пацієнти, як правило, сповнені відчуття власної неповноцінності й вбачають навіть у звичайній медсестрі мало не професора. Правда, подумав капітан, іноді від гарної медсестри здоров’я хворого залежить не менше, ніж від лікаря, а в тому, що Ольга Дмитрівна – медичка за покликанням, він чомусь не мав сумніву. Либонь, тому, що побачив за зовнішньою недоброзичливістю справжню зацікавленість і навіть співчуття. Чомусь Хаблакові здалося, що зараз жінка покладе йому руку на коліно й почне розпитувати, що болить і на що скаржиться, проте Ольга Дмитрівна тільки поворушилася на кушетці й знову обсмикнула спідницю.

Капітан не став випробовувати її терпіння.

– Я з приводу зникнення Софії Сороки, – пояснив і побачив, як одразу зіщулилася Ольга Дмитрівна, навіть не зіщулилася, а напружилася, буцім чекала цієї розмови й була заздалегідь готова до неї.

Але одповіла здивовано:

– При чому ж тут я?

– Я чув, що ви товаришували, – про всяк випадок вигадав Хаблак.

– Так, я гарно ставилася до Софії.

– І нічого не знаєте про її долю?

– Ні.

Хаблак витягнув з кишені фото жінки, вбитої на дніпрових схилах. Подав Ользі Дмитрівні.

– Це не Сорока? – запитав.

Жінка взяла фото твердими пальцями, подивилася уважно й без збентеження, вона все ж була медсестрою й набачилася всього. Рішуче похитала головою.

– Це не Софа, – відповіла переконано, але тої ж миті завагалася й піднесла фото ближче до очей. – Можна запитати?

– Прошу.

– Коли це сталося? – тицьнула пальцем у знімок.

– Двадцятого липня.

Жінка зітхнула полегшено й повернула Хаблакові фотографію.

– Це не Софія Сорока, – сказала тоном, що виключав заперечення.

– Ви твердите це?

– Звичайно.

– Чому?

Жінка завагалася. Нарешті зиркнула на Хаблака спідлоба запитувально й мовила прохально:

– Я хотіла б, щоб ця розмова лишилася між нами.

– Це мій обов’язок.

– І щоб Сорока… Ну, Валентин Остапович…

– Не довідався?

– Ні в якому разі.

– Це я вам можу гарантувати. І ви твердите, що це не Софія Григорівна? – помахав затиснутим між пальцями знімком.

– Позавчора я бачила Софу.

– Де? – Хаблак од несподіванки аж засовався на табуретці.

– Їздила до Запоріжжя.