Текст книги "Два денних рейси"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 7 страниц)

Віта намагалася відмовитись, та Алик не відступав, і зрештою вона погодилась. “Татусь” був лише позавчора, – подумала. – Чорт його не принесе…”

З того вечора Алик почав зазирати до Віти. Дівчині хлопець сподобався, бо вона могла крутити ним, як хотіла. Зверхній, презирливий погляд Алика виявився, правда, ознакою не глибокого розуму, як вона спочатку подумала, а навпаки, майже повної відсутності думок. Та вона цінувала в хлопцеві інше – вроду й силу.

Розум був у Сидора Семеновича. Віта боялася проникливого погляду “татуся”, догадуючись, що за зовнішньою лагідністю криється холодна жорстокість. А з Аликом вона почувала себе затишно. Поклавши голову на його могутні груди, Віта уявляла себе маленькою й беззахисною, і це було так приємно, що вона пробачала Алику і його вайлуватість, і невміння логічно зв’язати навіть кілька найпростіших думок.

Зараз Віту тривожило лише одне: чи не залишились у квартирі ще якісь сліди перебування Алика. Накриваючи на стіл, уважно оглянула кімнату, нарешті полегшено зітхнула – наче все гаразд. Але “татусь” усе ж бентежив її – було у його поведінці щось незвичайне. Він не ходив, як завжди, з кімнати в кімнату, причепливо розглядаючи кожну дрібницю, а стояв біля вікна, барабанив пальцями по склу й посміхався.

– І що там цікавого на вулиці? – не витримала Віта.

– А ти подивись.

– Дивись, дивись… Щодня сиджу біля вікна й тільки дивлюсь. – Віта явно лицемірила. – Набридло вже все. Тебе нема, а я без тебе майже нікуди.

– О, я знаю! – Сидір Семенович вимовив ці слова таким тоном, що Віта не зрозуміла, співчуває він чи іронізує. Про всяк випадок притиснулась до його плеча гарячою щокою.

– Що ж тут нового?

Тисячу разів бачена картина: клумба перед вікнами й молоденькі яблуньки, довгий дерев’яний паркан навпроти, з-за якого визирає червоний черепичний дах з телевізійною антеною, знов паркан, ще більший, а далі вигадлива чавунна огорожа, оплетена диким виноградом…

– Ну, що ж тут цікавого? – зітхнула Віта. Побачивши зелені “Жигулі”, що притулилися поблизу їхньої хвіртки, запитала: – Може, хтось приїхав? Ти це маєш на увазі?

– Вгадала.

– То хто ж?

– А ти подумай…

Віта сплеснула долонями:

– Невже твої! – І, побачивши переможну посмішку на обличчі “татуся”, закружляла по кімнаті. – Красота! Кр-ра-сота!. – стрибнула Сидорові Семеновичу, що сів у крісло, на коліна, засюсюкала, ластячись: – Ти мене покатаєш, пупсику? Поїдемо в Карпати, добре?

– Поїдемо, тільки іншим разом. – Побачивши, як спохмурніла Віта, Сидір Семенович підсолодив пілюлю: – А сьогодні організуємо невеличкий сабантуйчик. У банкетному залі ресторану. Обмиємо машину. Людей буде небагато: один керівний кадр та два моїх земляки. Вони самі, тож запроси для них дівчат. Вродливих і щоб не з монастиря… А тепер снідати.

Майже відразу після сніданку Сидір Семенович поїхав у якихось своїх невідкладних справах.

Віта, одягаючись, перебирала в пам’яті знайомих дівчат. Кого ж запросити?

Вірунчик – гарненька й весела, але відразу нап’ється й почне лізти до всіх чоловіків та варнякати таке, що вуха в’януть. Ні, краще не треба.

Може, Томку? Віта іноді навіть заздрила цій дівчині. Струнка, висока, з величезними, на пів-обличчя, очима. Так, Томка зуміє подати себе, її можна запросити. Казали, правда, що вона закохалася в якогось студента, проте Віта надто добре знала подругу, щоб повірити: Томка не з таких, щоб розкидатися своїм коханням з благодійною метою.

Можна ще подзвонити Лільці. Це буде найікраще. Лілька – своя в дошку, якщо її попередити, ніколи не підведе. І без забобонів…

Віта посміхнулась, згадавши коронний номер Лільки: це, звичайно, ще не справжній стриптиз, але близько до того…

І не забути сказати Лільці, щоб знайшла й попередила Алика – нехай поки що зникне.

Сидір Семенович зазирнув до ресторану й домовився з метром відносно банкетного залу: мовляв, приїхав столичний професор і хоче відсвяткувати день народження Довго сидів над меню, намагаючись замовити вечерю так, щоб і все було і щоб не впадало особливо у вічі: професор професором, а офіціанти народ дійшлий – можуть і “стукнути”…

Замовивши, прикинув: допивати вони поїдуть у вузькому колі – до Віти. Слід лише “пального” додому підкинути.

Станіслав Ступак був молодий, та ранній. Він любив повторювати: “Я маю лише одну золоту річ – свою голову!”

Говорячи так, Ступак брехав двічі.

По-перше, він забував про золото, старанно заховане його ж руками у двох тайниках у підвалі будинку, який він узяв за дружиною – невродливою й перезрілою дочкою івано-франківського м’ясника.

По-друге, Ступак явно переоцінював вартість своєї рудої голови: якщо й можна було назвати її золотою, то лише за кольором волосся. Розуму в ній було небагато – Стасик ледь закінчив вісім класів, далі не вчився, віддавши перевагу професії перукаря. Та згодом йому набридло брати гривеники з клієнтів, і Ступак із задоволенням узяв участь у запропонованій знайомим ділком справі.

Операція ця не вимагала ні здібностей, ні знань – тільки відсутності елементарної чесності й порядності та, навпаки, наявності у великих розмірах нахабства. Під маркою складу будівельних матеріалів ділки, організували торгівлю бляхою.

Заробивши за кілька місяців мало не п’ятирічну зарплату перукаря, Ступак увірував у свої геніальні здібності й остаточно знахабнів. Торгівля процвітала, та одного разу до складу зайшли працівники міліції й попросили Ступака і його приятеля пройти з ними.

На цей раз друзям пощастило: їхня справа потрапила до рук не дуже досвідченого слідчого, й ділкам удалося приховати масштаби злочину. Правда, це не завадило судові ізолювати Ступака від суспільства на шість років, але – амністія, і не минуло й трьох років, як його знов можна було зустріти на івано-франківських вулицях.

Тепер Ступак став обережнішим. Від торгівлі бляхою дещо зберіг – на перший час вистачало, й він принюхувався і зважував, нарешті вирішив обрати професію заготівельника. Наштовхнув його на цю думку Сидір Семенович. Вони кілька разів зустрічалися, Загорулько довго придивлявся до Ступака й нарешті обережно, натяками пояснив, які що можна робити.

Ступак запропонував до компанії ще Осадчого – заготівельника райспоживспілки.

Станіслав любив жити широко. Некрасива й старша за нього дружина не заважала йому, задовольняючись роллю квочки біля трьох синів та дочки, то більше, що чоловік не жалкував для. сім’ї нічого. Ступака це влаштовувало. Він періодично зникав з дому на кілька днів, “відводив душу” у своїх львівських та одеських знайомих.

Іноді виїжджала разом уся компанія. Сидір Семенович, будучи людиною обережною, вимагав, правда, суворої конспірації, проте Станіслав лише сміявся:

– У вас така репутація, шефе, що міліція навряд чи коли вами зацікавиться. Дружина – заслужена вчителька й депутат, а ви – керівна кадра, так би мовити. Коли ж хтось і побачить нас разом, то що? Ділові стосунки: ви – директор бази, ми – заготівельники…

Ступак і купив для Сидора Семеновича лотерейний квиток, який виграв “Жигулі”. Тепер разом з Осадчим він приїхав до Львова “обмивати” машину. Ще напередодні Станіслав домовився з Сидором Семеновичем зустрітись о восьмій біля ресторану. За десять хвилин до восьмої його “Волга” вже стояла на призначеному місці.

Формально Ступак не мав машини, та і як він міг її мати, офіційно заробляючи найбільше сто п’ятдесят карбованців на місяць! “Волгу” оформив на тестя, який після смерті дружини продав власний будинок і мешкав у Ступака.

Все чисто: продав будинок, купив машину. Кому це заборонено?

Сидір Семенович та Віта з подругами вже чекали Осадчого й Ступака в банкетному залі ресторану.

Станіслав відразу прилип до Томи – його чомусь завжди приваблювали брюнетки. “Певно, для контрасту”, – жартував, маючи на увазі свою вогненну чуприну. А в дівчини до того ж були величезні очі й ледь помітний пушок над губою. Псував обличчя трохи заширокий ніс, але яке це має значення, коли дівчині лише двадцять, коли в неї довгі ноги й сліпучої білизни шия, відтінена чорною сукнею! І коли вона з викликом дивиться на тебе, розкриваючи пачку сигарет?

– Прошу! – Ступак чиркнув запальничкою. – Давайте знайомитись: Станіслав. А це ваша подруга? – кивнув на Лілію. – Віто, чому ж ти нас не представиш?

– Пробачте, це – Тома, а це – Ліля. Миколо, будь її кавалером.

– З радістю! – Осадчий потиснув своєю величезною рукою Лілині пальці. Дівчина сподобалася йому. Людині ведмежої конструкції, Осадчому, імпонували мініатюрні, тендітні жінки. Ліля ж видавалася дівчиськом: тоненька, як очеретинка, маленька, вона нагадувала ляльку. Строгого покрою блузка закривала їй шию до самого підборіддя. Взагалі дівчина скидалася на десятикласницю. Але слід було придивитися до неї, щоб ця ілюзія відразу зникла. Лілине обличчя весь час, здавалося, змінювало вираз: робилося то ніжно-капризним, то задирливо-кокетливим, то вульгарно-солодким.

Ліля торкнулася своєю маленькою рукою рукава темного піджака Осадчого й, перебираючи пальцями, запитала:

– Ви інженер? Чи артист?.

Осадчий не вмів підтримувати світської у Лілиному розумінні розмови. Поклав край непотрібним розпитуванням досить своєрідно й навіть різко:

– Яке це має значення, крихітко! Головне те, що в мене є гроші.

Ліля підняла брови, блиснула очима.

– Хо, у вас цікава манера залицятися до жінок. Мені вона подобається.

– Й не лише тобі…

– Ви не витрачаєте марно часу, кавалере! – Нігті, схожі на величезні краплі крові, ще швидше забігали по рукаву. – І скільки ж ви платите за любов?

Осадчий зміряв Лілю поглядом оцінюючи. В розмову втрутився Сидір Семенович. Правда, нічого страшного не сталося, кожен казав приблизно те, що думав, проте для чого ж торгуватися з самого початку?

– Всі зібралися, прошу до столу, – запропонував Сидір Семенович і поплескав Осадчого по плечі, відкликаючи вбік. – Обережніше, – попередив, – для чого ж хвалитися грішми?

– Набридло весь час ховатися, – пробубонів той. – Ходиш, як жебрак, і тільки стежиш, чи не натрапили на твій слід обехеесівці.

– Не думай про це, у нас – ажур.

– Всі кажуть – ажур. До речі, що це за субчик у сірому костюмі?

– Людина потрібна. Вагони…

– А ти не міг домовитись із ним інакше? Для чого ж псувати вечір?

– Так потрібно.

Осадчий невдоволено гмикнув і вмостив своє Величезне тіло поруч з Лілею.

Ступак, що розмістився навпроти, налив коньяку у келихи, цокнувся з літньою людиною в сірому костюмі. Він знав, що робить: цей чоловік мав дати вагони під яблука. Тому й мовив улесливо:

– Ваше здоров’ячко, Василю Леонідовичу! І за процвітання транспорту!

Пили багато.

Віта шепнула пару слів Томі й Лілі, і дівчата почали частіше підливати коньяк у келихи.

Василь Леонідович скоро сп’янів. Сидір Семенович присунувся до нього, сказав на вухо:

– Двадцять вагонів нам потрібно, лише двадцять.

– Що вагони, вагони – пусте. Для чого вагони, коли ти мені подобаєшся як людина..

– Я завжди знав, що ви допоможете нам.

– Вагони у нас от де! – Василь Леонідович підвів кулак. – Для тебе все зробимо.

Сидір Семенович у душі сміявся. Пуста людина цей Василь Леонідович. Колись висунули його на керівну посаду, значно вищу, ніж теперішня. Згодом побачили, що не тягне, – понизили. Він озлився, став підозріливим, жовчним, заздрив молодим, що йшли вгору, почав потихеньку пити. Та ніяк не міг визнати, що він, кого доля зробила колись начальником управління залізниці, як був простим машиністом, так ним і залишився.

Якось у ресторані приятелі познайомили його з Загорульком, який тонко полестив самолюбству Василя Леонідовича – ніби давно чув як про одного з найрозумніших працівників дороги.

Зустрілися й наступного дня, потім ще раз. Сидір Семенович щедро пригощав. Потім просто, по-дружньому попросив “підкинути” для потреб бази десяток вагонів. Відмовити було незручно, з цього й почалось.

Василь Леонідович розумів, що попав у тенета до не дуже чесних людей, та подарунки, які він одержував, вечері з коньяком та ікрою примушували мовчати. Іноді лаяв себе, але плив за течією.

Сидір Семенович підвівся, постукав виделкою по фужеру.

– Друзі, – запропонував, – давайте вип’ємо за здоров’я Василя Леонідовича! Коли б усі були такими працьовитими та відданими, ми б далеко пішли!

Куди б пішли, Сидір Семенович не уточнив.

Ступак, піднявши келих, підморгнув Осадчому й загорлав:

– Пий до дна! Пий до дна!

Він, звичайно, знав, куди йде Василь Леонідович. Але це аж ніяк не обходило Ступака.

“Кожен вмирає поодинці”, – любив повторювати Стасик. Сам, правда, вмирати ще не збирався, всі ж оточуючі цікавили його лише в тій мірі, наскільки корисними вони могли бути.

Вагони забезпечено. Василь Леонідович сп’янів, і Ступак одразу забув про нього. Тепер його цікавила Тома. Дівчина пила майже стільки, скільки й він, однак, коли Стасик ніби зненацька поклав їй руку на коліно, Тома рішучим рухом скинула її.

– Дивись, – здивувався Ступак, – у тебе характер?

– А ти звик, що всі вішаються тобі на шию?

– У цьому нема нічого поганого.

– Але й цікавого мало.

– Е-е, мила, а що цікаве? Для мене – так, для тебе – ні. Виходить, треба зацікавити й тебе. – Ступак догадувався, з ким має справу, й бив просто в ціль. – Не хвилюйся, все буде гаразд. Ця штуковина тобі до вподоби? – витягнув золотий медальйончик, погойдав перед самісіньким носом дівчини.

У Томи загорілися очі.

– Красиво. Подаруй…

– Треба заробити.

– У нас не обманюють.

– Я сам надягну.

Тома нахилила голову. Ступак застебнув у неї на шиї золотий ланцюжок.

– Ану, дай глянути, – перехилилась через стіл Ліля. – Який гарний!

Вона озирнулась на Осадчого.

– Хо, ти казав, що в тебе також є гроші…

– Пара копійок на телефон-автомат знайдеться, – зареготав Осадчий.

Ліля скорчила гримасу.

Вони просиділи весь вечір і вийшли перед самим закриттям ресторану. Сидір Семенович скомандував:

– Тепер по конях і до Віти! – Навіть у колі друзів він не називав будинок своїм.

Осадчий сів у “Волгу” Ступака, Ліля – поруч. Ніби випадково потягнула рукою комір блузки. Затріщали кнопки, легкий шовк упав, оголивши засмагле кругле плече.

Повернулась до Осадчого.

– Що ти мені подаруєш? – відстебнула кліпси, нахилила голову. – Купи сережки.

Осадчий ляснув дівчину по спині.

– Фірма явно несе збитки. Та добре…

“Волга” зупинилася біля Вітиного будинку. Відразу за нею загальмували “Жигулі”.

Сидір Семенович прокинувся на початку сьомої. Тихенько одягнувся, розбудив Віту.

– Зачини за мною, – попросив. – Мені до міста в справах потрібно.

Дівчина сиділа в ліжку й блимала спросоння очима. Припухлі вії, ранні зморшки й жовтий нездоровий колір шкіри – все це не прикрашало її.

– І куди ти так поспішаєш?

– Справи, кажу. Слухай мене уважно. Обідайте без мене, я буду зайнятий. Вечерятимемо разом, скажи Ступакові, він організує. Чекайте на мене тут десь о восьмій. Дівчаток не відпускай. Завтра, можливо, подамось на природу.

– Ах ти ж, мій пупсику! – Віта послала Сидорові Семеновичу поцілунок. – Природа – це законно.

Сидір Семенович пробув у Львові три дні. Коли повернувся до Івано-Франківська, Люба вручила йому телеграму з Києва: “Виїжджаю на тиждень Черкаси гості тьоті Жені цілую Галя”.

– А я, як останній дурень, зустрічав її у Львові на вокзалі, – розсердився Сидір Семенович. – От і домовляйся з жінками. Написала ж, що виїде з Євпаторії вісімнадцятого. Почекай, де ж лист? Може, я помилився? – витяг з кишені потертого папірця. – Ні, точно – вісімнадцятого. Пише:

“Живу непогано. Кімната в мене маленька, та затишна. Вікно виходить до садочка, тут ростуть абрикоси й виноград. Господар здає ще дві кімнати курортникам. Компанія гарна, неподалік живе один київський вчитель, дуже приємна людина й навіть закоханий в мене. Бачиш, я не така вже й стара. Взагалі, залицяльників вистачає, є ще один, але не хвилюйся, ти ж мене знаєш, підстав для ревнощів нема. Виїжджаю вісімнадцятого, учитель хоче мене супроводжувати, здається, в нього квиток на той же поїзд.

Як у вас справи? Звичайно, вже не встигну одержати від тебе листа, але все ж питаю.

Ігорю краще. Хочеться вже додому…”

Сидір Семенович сховав лист, потягнувся, щоб обняти Любу.

– Всі ви, жінки, такі: сьогодні – одне, завтра – інше. Нема у вас царя в голові.

– Не чіпайте, бо подряпаю. І тьоті Галі поскаржусь!

– Ну-ну… Я тобі поскаржусь… – Сидір Семенович схопив дівчину за талію.

– Не займайте, кажу. Бо розсерджусь! – Дівчина спритно вивернулась, скочила за стіл. – Лисий вже, а туди ж…

Сидір Семенович хотів відповісти щось ущипливе, та раптом різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату.

– Показились вони, чи що? – дивувалась Євгенія Вікторівна: – Треба замовити телефонну розмову.

Справді, підстави для здивування були: щойно вона одержала телеграму з Івано-Франківська:

“Стурбований мовчанням Галини. Терміново телеграфуйте. Сидір”.

– Теж мені, голова, – пробуркотіла Євгенія Вікторівна. – Я, може, теж стурбована її мовчанням. Та при чому тут я і про що маю телеграфувати?

Через кілька годин, почувши в трубці заглушений відстанню голос Сидора Семеновича, почала роздратовано вичитувати:

– Ви з Галиною раніше між собою розберіться. Чому вона мовчить? Посварилися, чи що? А я при чому?

– Хіба її у вас нема?

– Ви тільки обіцяти можете… Третій рік: приїду та приїду. Як її здоров’я?

– Я вас питаю, вона ж у Черкасах…

– Ти, Сидоре, з мене божевільну не роби!

– Я серйозно, тьотю Женю. Одержав з Києва од неї телеграму, що їде до вас у гості. Три дні тому.

– Почекай, почекай! – Євгенія Вікторівна захвилювалась. – То де ж вона?

Як тільки телефоністка оголосила, що розмову закінчено, Сидір Семенович замовив Євпаторію. Лікар санаторію, де лікувався Ігор, підтвердив: мати Загорулька виїхала з Євпаторії вісімнадцятого липня.

Просто з головпоштамту Сидір Семенович поїхав у міліцію.

Хаблак зазирнув до кімнати Устимчика й поманив лейтенанта пальцем. Коли той вийшов, підморгнув.

– Дещо новеньке, – сказав і, взявши Федора під руку, легко підштовхнув. – Пішли, пішли, поговоримо.

– Два слова, Сергію, – почав благати Устимчик. – Я ж помру від нетерпіння.

Устимчик уже відчинив двері кімнати.

– Секунду. – Підійшов до столу й, не кваплячись, розклав кілька фотографій.

– Галина Петрівна Загорулько, – мовив спокійно, наче Устимчик уже знав її. – Вчителька з Івано-Франківська. Її труп ми знайшли на дніпрових схилах.

– Невже! – Устимчик схопив фото, почав уважно розглядати. – Стільки часу витратили на цю історію, що зрадієш навіть фотографії. А вона… вродлива.

– У тебе завжди одне на думці.

– Що ти маєш на увазі?

– Жіноче питання…

– Не кажи дурниць. Вважаю: її врода спричинилася до злочину. Це ще раз-підтверджує мою версію.

– Почекай!.. – Хаблак уважно подивився на Устимчика. – А може, ти маєш рацію? Може, ми з Дробахою – вперті осли?

– Осли не осли, та щось осляче є, – безжурно зареготав Устимчик.

– Почекаємо, Федоре, до завтра. Одержимо з Івано-Франківська справу Загорулько, а далі вже вирішуватимемо, що робити.

Папка, яку одержали наступного дня оперативники, була не дуже пухка: фотографії вбитої, її лист з Євпаторії, телеграма з Києва, запротокольовані розповіді чоловіка та родичів Галини Петрівни. Власне – все.

Устимчик, прочитавши документи, переможно подивився на Хаблака й Дробаху, запитав:

– Ну?

– Самі бачимо, – похмуро кинув Хаблак.

Але Устимчик уже не міг стриматися: за ці дні він так натерпівся за свою версію, що не хотів відмовити собі в маленькій помсті:

– Головне в нашій роботі – прозорливість! – У його голосі відчувались явно єхидні нотки. – До того ж не треба пишатися своїм багаторічним досвідом і зневажливо ставитись до прогнозів молодих, але здібних працівників!

– Це ти – здібний? – перебив його Хаблак.

– Ні, я мав на увазі тебе…

– Не треба сваритись, – втрутився Дробаха. – Лейтенант має рацію. В усякому разі, я вимушений поки що підняти руки.

Справді, лист Галини Петрівни Загорулько з Євпаторії примусив подивитися на справу під новим кутом зору. Побіжна згадка вбитої про вчителя, який залицявся до неї, а потім супроводжував до Києва, майже не викликала сумніву щодо справжнього винуватця злочину.

Дробаха поворушив пальцями, дмухнув на них якось нехотя. Мовив:

– Доведеться вам, Сергію Антоновичу, виїхати в Євпаторію. Зараз погодимо це питання з Каштановим, і вилітайте. Може, встигнете ще сьогодні?

Хаблак енергійно захитав головою.

– Є домашні справи. Ми з Мариною…

– Гаразд, – погодився Дробаха. – Тоді завтра.

Євпаторію заливало сонце, і від спеки не рятували навіть тінисті дерева міського парку. Хаблак скинув майку, натягнув ажурну теніску просто на голе тіло, але й це не допомагало, особливо коли переходив вулицю.

Капітан приїхав до Євпаторії пізно ввечері. Вийшло так, що на ранкові рейси не було місця, каштана влаштували на додатковий: добре, що хлопці з обласного карного розшуку потурбувалися й забезпечили машиною, а то довелося б ночувати в аеропорту й трястися не менше двох годин автобусом. Хаблак уявив собі атмосферу в цьому набитому людьми автобусі й зіщулився – вранці сонце вже припікає, певно, дихати нічим.

Капітан дістався до Євпаторії близько півночі. Ще в Сімферополі його попередили, що готель забронювати не вдалося й доведеться мешкати на приватній квартирі.

Вранці Хаблак хотів вислизнути з дому непомітно, але господарка перехопила його: сніданок, виявляється, був уже готовий і довелося розділити з хазяями не таку вже й скромну трапезу.

Вулиця Нові плани (чомусь в Євпаторії її називали Нові плани) була мало не на протилежному кінці міста, Хаблак ішов уже півгодини й встиг спітніти – думав, увечері слід обов’язково скупатися, це ж треба, протягом кількох днів купатися аж у двох морях, Азовському й Чорному, а коли ще вдасться натрапити на слід Загорульчиних залицяльників, то взагалі життя можна вважати дивовижно чудовим.

Але ж спека…

Обтер хусточкою спітніле чоло, вийшов на перехрестя й побачив, що нарешті дістався потрібної вулиці. Затишна, з одноповерховими будиночками, клумбами замість тротуарів – для пішоходів лишалися тільки стежки під палісадниками, – вона сподобалася Хаблакові якоюсь патріархальною незайманістю. Якби не “Жигулі”, що приткнулися поміж клумбами цинії та космеї, можна було цілком уявити, що ти в Криму мало не за часів Чехова.

У садочку за білим будиночком Хаблак побачив зовсім прозаїчну картину: четверо чоловіків забивали “козла” за столом під шовковицею. Вони робили це захоплено, з вигуками й міцними ударами кісточок об стіл, либонь, стіл був спеціально прилаштований для таких чоловічих емоцій: товсті дошки покладено на масивні стояки.

На палісаднику Хаблак помітив прикручену дротом бляшанку з номером 23 – це була потрібна йому садиба. Зупинився, з цікавістю спостерігаючи за грою.

Двоє гравців явно належали до когорти курортників, бо хто ж з євпаторійських аборигенів носитиме шорти, сорочки з зображенням отруйно-зелених пальм і напівголих дівчат та величезні дзеркальні окуляри? Якщо ж додати, що в одного з чоловіків на засмаглому пальці виблискував масивний золотий перстень з печаткою, то сумніви відпадали самі собою.

Третій гравець – сивий дідуган із зморшкуватим обличчям, у парусинових штанях, сандаліях на босу ногу й несвіжій майці невизначеного сіро-зеленого кольору – курив “Памір”. Пачка лежала поруч на столі, дідуган витягнув з неї сигарету, розім’яв, запалив і смачно затягнувся.

Курортник з перснем відмахнувся рукою від ядучого диму, дістав пачку “Золотого руна”, спритно вихопив з неї зубами сигарету й заховав пачку назад до кишені.

Четвертий гравець, середнього віку міцний чоловік із засмаглим обличчям і у вигорілій ковбойці, перемішав кісточки, затиснув свої у руці й наказав дідуганові:

– Ти, Гнатовичу, віддупляйся з головою. Дупель, він також корисний. У мене п’ять шісток, а ти відразу шістку. Вони тебе й почали катати.

– Це ж ти знаєш, що п’ять шісток…

– А чуйствувати хто мусить? Я тобі шістки одразу врубав, дивись і чуйствуй.

Курортник із золотим перснем акуратно поклав сигарету на край столу, роздивився кісточки й з гуркотом вдарив першою по столу. Хаблак ступив крок до штахетника. Чоловік У ковбойці зміряв його поглядом і знову заглибився у вивчення кісточок.

Хаблак запитав:

– Чи можу побачити господаря?

Чоловік у ковбойці нехотя повернувся до. нього:

– Ну, я…

– Треба вас на хвилинку.

– Не бачиш, зайнятий!

– Є справа.

– Якщо кімнату…

“Всюди одне й те ж”, – подумав капітан, згадавши свою подорож на Азовське море, й обірвав господаря рішуче:

– Ні, квартиру не шукаю. А справа є.

Чоловік у ковбойці заворушився на лавці, нерішуче поклав кісточки, але одразу знову схопив їх.

– Не бачиш, граємо, – відрізав не дуже ввічливо. – Почекає твоя справа.

– Трохи почекає, – лагідно погодився Хаблак. Завернув до садиби, примостився поруч гравців на краю лавки. Дідуган зиркнув на нього скоса й підозріливо, виклав свою кісточку без удару, якось ввічливо-пробачливо – мовляв, ходять тут, невідомо хто й для чого, і про всяк випадок можна взяти півтоном нижче.

Господар також час од часу зиркав на Хаблака: все ж капітанова поява закинула в його душу якщо не тривогу, то якусь непевність чи сумнів. Євпаторія – місто не таке вже й велике, ритм життя тут розмірений, і якщо з’являється незнайомець і не в пошуках квартири, то це можна розцінювати як відхилення від норми.

Не звертали уваги на Хаблака тільки курортники – глянули байдуже, видно, капітан нічим не зацікавив їх: такий собі середняк, нема на ньому нічого видатного, ні замшевих шортів, ні туфель на високих підборах, ні стриптизної сорочки.

Господар, певно, поклав не ту кісточку, бо дідуган кинув на нього невдоволений погляд і підсунув до кісточкової смужки дубль – якось тихо й непомітно, немов вибачався за цей хід.

Курортник задоволено зареготав і з усією силою вдарив кісточкою об стіл.

– Риба! – вигукнув переможно. – Рахуйте…

Рахувати, власне, не було потреби, господар з дідуганом програли, старий збентежено поліз за “Паміром”, а господар невдоволено підвівся.

– Прошу, – вказав Хаблакові на криту й щільно заплетену з усіх боків альтанку.

Виноград ще не достиг, але грона вже зачервоніли, звисали з усіх боків – важкі й великі, і Хаблак подумав, що життя на півдні все ж має свої точно визначені переваги, і одна з них – оці апетитні ягоди, що їх можна через якийсь місяць їсти досхочу: свіжі, ароматні, налиті сонцем… І не стояти за мокруватим, трохи придушеним виноградом ’у черзі біля їхнього гастроному.

Абрикоси ж он просто валяються під деревом, великі й жовті, і ніхто не нахиляється за ними. За абрикосовим деревом маленький будиночок, точніше прибудова, мабуть, у це вікно визирала Галина Петрівна, писала, що воно під абрикосом. Ще зовсім недавно сиділа тут, в альтанці, заплетеній виноградом, сміялася, жартувала, складала плани на майбутнє, насолоджувалася життям… І не знала, як закінчиться воно на дніпровських схилах…

В альтанці стояв збитий з грубих дощок стіл і такі ж лавки. Хазяїн прилаштувався на одній з них, насторожено дивлячись, як сідає Хаблак. Капітан показав йому посвідчення, господар не зрозумів, що Хаблак працює у карному розшуку та й ще у Києві, певно, його стосунки з міліцією обмежувалися спілкуванням з дільничним інспектором та працівниками паспортного столу, бо заявив одразу й впевнено:

– У мене всі прописані, повний ажур, на тому тижні приходив молодший лейтенант, і він знає.

– Вас як величати? – запитав Хаблак.

– Михайлом Семеновичем.

– А прізвище?

– Сормов.

– От що, – довірливо поклав руку на коліно господаря Хаблак, буцім те, що його звали Михайлом Семеновичем, мало вирішальне значення. – Сподіваємось на вашу допомогу, шановний.

Видно, Сормов був людиною меткою, бо одразу збагнув, що неприємностями тут не пахне й, навпаки, від нього щось залежить: риси обличчя в нього розгладилися й настороженість зникла.

– Чого ж, – відповів розважливо. – Я завжди… Якщо, звичайно, зможу…

– Недавно у вас, здається, в оцій кімнаті, – Хаблак вказав на вікно під абрикосом, – мешкала жінка з Івано-Франківська. Галина Петрівна Загорулько.

– Галя? – аж зрадів Сормов. – Була така й поїхала. До хворого сина приїжджала.

– Ну, і як вона?

– Що, як? – не збагнув Михайло Семенович. – Гарна жінка?

Сормов замислився на мить. Допитливо подивився на Хаблака й відповів упевнено:

– Якщо ви на неї того… Ну, справу якусь… То даремно. Точно кажу, жінка порядна, Галя, значить, і нічого не може бути.

– Порядна, кажете? А чому так гадаєте?

– Дуже просто. У нас тут курорт, а на курорті, знаєте, як? Дехто вважає, все дозволено. Приїжджають усякі фіфи, таких здалеку видно, а буває, що й заміжні жінки, значить, і з дітьми, а тут то з одним, то з іншим… На них, пробачте, й дивитися не хочеться, а розмалюється, сукню довгу натягне, духами ледь не вмиється – і до курзалу жиром трясти… А Галя жінка серйозна. Не така вже й молода, та вродлива. За нею тут бігали, проте вона нікого не підпускала. Посміятися, пожартувати, будь ласка, – і зась.

Сормов сам спрямував розмову в потрібне русло, й Хаблак одразу скористався з цього:

– А хто бігав, знаєте?

Сормов спантеличено зиркнув на капітана.

– Невже міліція вже й цим займається?

– Іноді доводиться.

– Ну, знаєте…

– Я прилетів сюди аж з Києва не для того, щоб перебирати брудну білизну! – раптом розсердився Хаблак

– Не заводьтеся, випустіть пару, – зовсім по-дружньому посміхнувся Сормов. – Потрібно, то й потрібно. Зрозумів вас.

– А якщо зрозуміли…

– Гаразд. Ходили за Галею двоє. Один такий довгий, її років, все Галі квіти й морозиво носив. З морозивом у нас, знаєте, влітку…

– Учитель? – занетерпеливився Хаблак.

– А біс його зна: вчитель чи агроном. Не розбереш. На всіх штани однакові, та й з грішми всі. Ну, звичайно, – кивнув у бік столу під шовковицею, де ще сиділи, перемовляючись, курортники в шортах, – є й такі, на машині аж з Ленінграда приїхали, телевізори ремонтують… От і мені полагодили, я їм відро абрикосів підкинув, призналися: не менше десятки щоденно загрібають.

Господар явно відійшов від теми розмови, це не влаштовувало Хаблака, і він перебив:

– А де мешкав цей довгий, знаєте? Може, ще не поїхав?

Сомов замислився.

– Десь навпроти, – відповів нерішуче. – На нашій вулиці, це точно, і, здається, на тому боці, а в кого, не знаю. Довгий і морозиво носив…

Інформація була не дуже вичерпна, і Хаблак запитав:

– Як звали? Галина Петрівна як зверталась до нього?

Сормов витягнув сигарети, закурив, мабуть, щоб освіжити пам’ять. Нараз посміхнувся щасливо й подмухав на сигарету, здуваючи попіл, хоч затягнувся тільки раз.

– Валерієм Павловичем, – сказав упевнено. – Але я його вже тут не бачу.

– Галина Петрівна поїхала, певно, тому й не заходить?

– Ні, – заперечив Сомов, – вулиця в нас не така вже й велика, і люди повз мою садибу ходять. До моря, тобто. Раніше я цього довгого помічав, ходив він тут, значить, а тепер ні.