Текст книги "Два денних рейси"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 7 страниц)

Устимчик прислухався з цікавістю. Він уже опанував себе і, вловивши настрій хазяїна, раптом сказав голосно:

– Може, й смішно це. Але ж не так смішно, як… – затнувся на мить, – ганебно!

Сказав і сам злякався своїх слів. Скоса глянув на Тетяниного батька. Той дивився допитливо й, здається, сердито. Нараз очі його посвітлішали.

– Ганебно, кажете? – перепитав. – Але ж це навіть слабо сказано. І звідки в нас такі беруться? Слимак, підлабузник, нікчема! – Підвівся, почав міряти веранду широкими кроками. – Я б таких судив. Зібрав би людей – судіть по щирості, і вирок ваш остаточний і оскарженню не підлягає. Як ви гадаєте, юначе?

Федір сказав напівжартома, ухиляючись від прямої відповіді:

– Я ж працівник міліції. Суди нам і так набридли.

– Авжеж. Тетяна казала… Робота у вас справді цікава й, на жаль, поки що необхідна. – Антін Володимирович підсів до Устимчика. Від його вивчаючого погляду Федорові стало ніяково, захотілося сховатися глибше в крісло. – Ви розкажете про неї? Ні-ні, не зараз… Тепер будемо обідати. Бо Тихін вже, певно, мене проклинає. Так? – обернувся до гостя. – У тебе ж апетит завжди вовчий – позаздрити можна!

За столом Устимчик розмовляв мало, відбуваючись короткими репліками. Дивився закоханими очима на Тетяну, проте в душі віддавав перевагу тітці: правда, вже за сорок, але чудово вбереглася…

Після обіду Тетяна влаштувала так, що батько сів з Ти-хоном Филимоновичем за шахи, а вони побігли до річки. У густому верболозі гаряче притиснулась до Федора, прошепотіла:

– Любий мій! Як чудово сьогодні…

Устимчик сів на теплий пісок, пригорнув дівчину до себе. Ніби зненацька запитав:

– А батько? Як ти вважаєш?

– Ти йому сподобався.

– Гадаєш?

– Переконана.

Федорові й самому здалося, що він справив враження на Тетяниного батька. Він посміхнувся і задоволено розлігся на піску, покусуючи гірку вербову гілочку.

Усе складалося чудово. Сидір Семенович прибіг додому радісний і схвильований. У передпокої ущипнув Любу – родичку дружини, яка заочно вчилася в технікумі й перебувала в них фактично на становищі хатньої робітниці.

Люба зойкнула й пообіцяла розповісти про все дружині Сидора Семеновича, але той не звернув на це уваги.

Взагалі, Сидір Семенович поводив себе трохи дивно для поважної людини, що встигла вже відпустити черево й завоювати міцне службове становище: підтанцьовував, наспівував під ніс щось веселе, а обличчя так і випромінювало радість.

Люба, яка звикла бачити Сидора Семеновича здебільшого зосередженим і навіть похмурим, здивовано знизала плечима.

– І що з вами сталося? – запитала. А потім висунула сміливе припущення: – Може, премію одержали?

– Е-е, премія! Що премія! – затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.

– Збожеволіли ви, чи що?.. – прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: – Тітко Галю, йдіть-но сюди!

Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.

– Справді, збожеволіли! – констатувала Люба й кинулась назустріч тендітній, хоч і схильній уже до повноти жінці. – Дивіться, що виробляє!

– І не збожеволів!.. І не збожеволів!.. – проспівав Сидір Семенович, танцюючи навколо них. – Вгадай, Галочко, що сталося?

– Лист із санаторію? Ігорю краще? – Обличчя в жінки засвітилося надією. – Ну, кажи, не тягни!

– Нема нічого з Євпаторії. – Сидір Семенович сів верхи на стілець, витяг акуратно складений папірець. – Ти знаєш, що це? Автомобіль “Жигулі”!

– Невже виграли? – сплеснула руками Люба. – От везучі!

– Виграв! – ствердив Сидір Семенович. – Навіть не віриться, але факт.

– “Жигулі”! – зраділа Галина Петрівна. – В нас будуть “Жигулі”!

– Не будуть, а є! – переможно засміявся Сидір Семенович, розмахуючи лотерейним квитком.

– І ми поїдемо з тобою до Євпаторії! Добре? – Галина Петрівна аж розчервонілася. – До Ігоря.

– Ну, відразу ж їхати в таку далеку дорогу! – заперечив Сидір Семенович. – Я ще зовсім недосвідчений водій. – Він притягнув до себе дружину, поцілував у лоб. – А ти їдь до Ігоря сама. У тебе ж відпустка, а гроші є. Коли не вистачить – не біда, я премію повинен одержати.

– О, як добре! – заклопоталася Галина Петрівна. – То я завтра й поїду. Серце в мене болить, місця собі не знайду. Раптом там щось скоїлося…

Ігор, син Загорульків, вже третій місяць лікувався в одному із санаторіїв Євпаторії. Одужання йшло повільно, майже без зрушень, і лікарі порекомендували завезти його до Євпаторії: там, мовляв, роблять чудеса.

Галина Петрівна відвезла сина, але й там нічого певного не сказали: хлопчик важкий, та все ж не безнадійний…

Два місяці не бачила вже сина. Два довгих місяці хвилювань, остраху й надій. Тому й зраділа так, почувши пропозицію чоловіка. Забігала, витягаючи з шаф сукні, білизну, панчохи.

– Любочко, – гукнула, – давай зробимо Ігорьочку його улюблене печиво. Розчини, дорогенька, тісто.

Сидір Семенович, як сів верхи на стілець, так і залишився сидіти. Посмішка скривила губи. “Оце так завжди, – подумав. – Тобі щастя в руки, а їй байдуже. Про “Жигулі” вже й забула. Життя!”

Повільно підвівся і вийшов на веранду.

Що ж, зрештою, так краще! Нехай їде, в нього свої турботи. Тільки б не дізналась про його справи. Тоді – кінець. Він добре знає Галину – навіть його, рідного чоловіка, не пожаліє…

Сидір Семенович раптом відчув холодок на потилиці. Так іноді бувало в нього, коли згадував ті роки або думав, що хтось може…

Але ні, про це краще й не думати. І так мало не щоночі бачить страшні сни й прокидається, спітнілий від страху…

Сидір Семенович одружився з Галиною давно. Дівчина, чесно кажучи, не дуже подобалась йому, та іншого виходу не було…

Іван Коцюба відсидів тільки трохи більше половини строку й вийшов по амністії. Судили його за розтрату: після закінчення торговельного інституту був завідуючим промтоварним магазином, підвів брак досвіду, і перший же ревізор викрив Коцюбу. Слава богу, одержав лише п’ять років, а відсидів три. Однак і ці три роки навчили його дечому. Знав, по-перше, що тепер шлях до матеріальних цінностей йому заказаний. Та й взагалі, пика в пір’ячку, і не бачити йому ні гарних посад, ні почестей. До того ж син людини, яку судили за економічну контрреволюцію. Іванів батько, директор великого гастроному, був одним із верховодів одеського чорного бізнесу й одержав по заслугах.

Коцюба реалістично оцінював ситуацію: з такою біографією йому нічого не світить.

Після виходу з колонії Іван мешкав у Первомайську в старенької бабусі, перебивався випадковими заробітками. Правда, мав і загашник: десять тисяч старими грішми – все, що залишилось від колишніх благ.

І тут Коцюбі пофортунило: загинув його сусіда, тракторист Сидір Семенович Загорулько. їхав на мотоциклі й розбився. Був Сидір майже одного року з Іваном, мешкав з тіткою навпроти Коцюби, кілька разів вони сиділи в пивній, балакали, й Іван досконально знав Сидорову біографію. Та й яка біографія? Все як на долоні. Народився в Первомайську, батьки загинули під час війни, лишилася одна тітка, котра його й виростила. Закінчив восьмирічку, відслужив у армії, вивчився на тракториста.

Дізнавшись про аварію, Коцюба не втрачав даремно часу. Завітав’ до Сидорової тітки й без зайвих слів виклав свою справу: він їй десять тисяч, вона йому – племінникові документи: паспорт, військовий квиток і метрику.

Тітка вагалася недовго. Жила біднувато, Сидір тільки почав заробляти, і ось тобі… Безглуздий випадок, налетів на вантажну машину. Зрештою, Іван повернувся додому з новими документами. Лишилося тільки переклеїти фотографії. Цю справу йому залагодив один друг по колонії, який відсидів десять років і тепер мешкав в Одесі. Документи вийшли майже “чисті” – з ними новоспечений Загорулько і з’явився в Станіславі.

В обкомі комсомолу познайомився з дівчиною. Зовні нічого, місцева, на околиці міста батько мав будинок, мата померла, батько старий і хворий. Все це влаштовувало, та Галина занадто вже ідейна – тільки й розмов про бюро, збори, прийом до комсомолу, змагання…

Махнув рукою: ще молода, зелена, потім обітреться, життя й не таких ламало. Провів додому… Перший поцілунок під бузковим кущем, а через місяць відгуляли весілля.

Галина допомогла Сидорові влаштуватись на велику оптову базу. Тоді ж вступив на заочне відділення торговельного технікуму. Вчитись – нема чого, але хто знає, що це для тебе давно розлущені горішки, бо ж колись диплом вже лежав у кишені.

Начальство цінувало Сидора Семеновича. Та він і справді був хороший працівник – знав, коли й куди відправити товари, що подобається покупцеві, як зробити, щоб не було затоварювання. Водночас із одержанням диплома Загорулька призначили заступником директора бази. Л через два роки він зайняв місце в директорському кабінеті. Правда, кабінет був зовсім непутящий – так, невеличка кімнатка з обшарпаними меблями, проте хто-хто, а Сидір Семенович знав його справжню ціну.

База мала добру репутацію: план перевиконувався й навіть найсуворіші ревізори відзначали лише дрібні фінансові порушення. А в кого нема цих порушень? І Сидір Семенович систематично одержував премії, вдаючи, що дуже радіє зайвій сотні. Хто ж знав, що вдвічі більшу суму він часом витрачав за один вечір у ресторані?

Сидір Семенович робив “справи” двічі—тричі на рік. Особливо полюбляв сезон заготівлі фруктів. Заготівельники в тебе в ногах валяються, а тобі це – до одного місця.

Є двоє “своїх” людей: вистачить. За кожний вагон яблук нібито першого сорту – в кишені не одна сотня карбованців. Десять – п’ятнадцять вагонів – і все. Не треба бути зажерливим, є ще й інші зиски. Тридцять – сорок тисяч на рік, іноді трохи менше – і все тишком-нишком… Сидір Семенович не заривався.

Одне лише тривожило його – Галина. В інших дружини як дружини, а ця як була дурепою, так і залишилась. Давно ще подарував їй золотого годинника, так вирахувала, що не міг із своєї зарплати, – довелося брехати, що позичив у товариша. І таке на кожному кроці. Рахує копійки, в старих туфлях ходить, костюм перелицьовує, зате ж – чесна!

Не раз важкою злістю наливався Сидір Семенович, не раз думав – крапка, треба кінчати, але стримував син. Він ріс як дві краплі води схожий на нього, такий же чорний, з орлиним носом і випнутою нижньою щелепою. Сидір Семенович, який ніколи нікого не любив, прив’язався до цієї маленької істоти, що нагадувала йому власне дитинство. Він з тугою згадував ті роки – були й дорогі іграшки, й чудові костюми, й прогулянки по морю, й розкішні кримські дачі. Раптом усе зникло. Ех, батько, батько! Схибив, зарвався, а в їхніх справах треба розраховувати на сто кроків Уперед,

Заради Ігоря Сидір Семенович залишався в сім’ї. Коли ж хлопчина захворів, наробив навіть дурниць. Забувши, з ким має справу, приніс додому тисячу карбованців, кинув Галині.

– Бери, лети в Москву. Скільки б не коштувало, вилікуй. Гроші ще будуть. Кращих професорів купи.

– Звідки взяв гроші? – запитала злякано.

Що він міг відповісти?

Натякнув, що є товариш, якого вона не знає, мовляв, послуга за послугу – він вирішив піти на це лише заради сина.

– Виходить, крадені… – зрозуміла нарешті Галина. Рішуче згребла гроші, загорнула в газету. – Негайно віднеси. І врахуй: нікому не кажу, бо вперше. Коли ще раз дії знаюсь, сама в прокуратуру піду.

Дурепа! Може, Ігорю й не довелося б ходити на милицях. Бачите, честь їй дорожча за здоров’я сина.

З того часу Сидір зненавидів дружину. Темною, важкою ненавистю. Проте зовні став ще ласкавіший, ще ніжніший.

“Яка сім’я!” – говорили про них, бачачи, як він турботливо підтримує Галину під руку або запопадливо одягає в театрі.

Часто дзвонив у школу, де вчителювала дружина, а коли на вечір призначалися збори або наради, заходив за нею. “Щаслива ви жінка, Галино Петрівно, такого гарного чоловіка маєте!” – висловлювали своє захоплення її колеги.

А Сидір ненавидів. Ненавидів і боявся. То здавалося йому, що Галина побачила, як він ховав у сараї в тайник золото, то забув дома в піджаку дві ощадні книжки на пред’явника, а на кожній – по п’ять тисяч.

Прибіг за книжками весь мокрий. Слава богу, ніби й нічого не помітила А втім, хто зна? Ввечері якось дивно дивилася на нього, щось про гроші заговорила. А може, тільки здалося, може, дурна підозріливість?

Страх, від якого трясуться коліна й мало не зупиняється серце, переслідував Сидора Семеновича.

Розум підказував Сидорові – Галина нічого не може знати, проте розум розумом, а якийсь внутрішній голос весь час нашіптує: бережись!

Цей внутрішній голос не раз уже підказував – досить! Адже золота в нього перевалило вже за п’ять кілограмів, є валюта, коштовності, гроші на книжках і готівкою – понад двісті тисяч.

Колись Сидір Семенович солодко мріяв про сто тисяч – цифра здавалась величезною й недосяжною, він давав собі клятву зупинитися, як тільки матиме таку суму, піти з бази на якусь невеличку канцелярську роботу, щоб забути про страх, щоб уночі не мучили кошмари й не обривалося серце, коли до тебе в кабінет чогось заходить працівник міліції.

Потім обіцяв собі зупинитися на ста п’ятдесяти тисячах, на двохстах… А коли перейшло за двісті, лицемірно виправдовувався, ніби мав на увазі вкласти двісті тисяч лише у коштовності, не рахуючи готівки та ощадних книжок.

Особливо подобались Сидору Семеновичу нові сотенні. Правда, траплялися вони не так уже й часто, та коли вже прилипали до його рук, надійно лягали в непримітний пластмасовий ящичок, що зберігався під фальшивим дном у шафі.

Іноді, коли нікого не було вдома, Сидір Семенович, зачинивши двері, дозволяв собі витягнути цей ящичок і довго, обмацуючи кожну купюру, рахував гроші. В ці хвилини він одержував насолоду більшу, ніж від вдалої “операції” чи смачного обіду. Уявляв себе десь в Італії або ж (про це він думав завжди з захопленням) у розкішному прибережному готелі на якомусь з Гавайських островів.

Як він іде широкими сходами й чорношкірий слуга схиляється перед ним і відчиняє дверцята величезного лімузина…

Як він сидить у ресторані в товаристві молодих уродливих жінок і, варто йому зробити легкий рух рукою, – лакей виконує замовлення…

І будинок у нього розкішний, під пальмами, а відчиняє двері знов-таки чорношкірий бой у лівреї із золотими галунами…

Взагалі, багатство й розкіш асоціювалися в Сидора Семеновича обов’язково з морем, пальмами та чорношкірими слугами. А він – у смокінгу і з сигарою. Одного разу Загорулько навіть попробував закурити гаванську сигару, але не витримав, кинув після двох затяжок.

Розпалений такими мріями, Сидір Семенович особливо гостро ненавидів і свій скромний будинок з садом, і базу з обшарпаними коридорами, і голову місцевкому Василину Кушко, яка вже третій день не дає йому спокійно зітхнути, вимагаючи преміальні для робітників. Ні, всі ці місцевкоми, конфліктні комісії, розмови дружини про зошити й педради – не для нього. І Загорулько з настирливістю маньяка вичікував хвилини, коли нікого не було вдома, витягав коробочку й відлітав у мріях далеко-далеко…

Правда, зрідка він дозволяв собі більш реальне й відчутне задоволення своїх потреб. Хто б подумав, що у завжди заклопотаного, ділового й сухуватого директора бази, який славиться своєю ощадливістю і вже стільки років носить старе пальто, є у Львові молода й вродлива коханка, власний особняк, де періодично відбуваються справжні оргії…

Увечері після чаю Галина заходилась прасувати білизну. Управилася за годину, почала наводити порядок у шафі. Перебираючи одяг, запитала в чоловіка:

– Більш нічого не виграли? Ти всі квитки перевірив?

– Бач, чого захотіла! Мало тобі машини? – пробубонів з-за газети Сидір Семенович. Раптом він змокрів від страху. Адже лотерейні квитки, які він купував разом з дружиною, ще й досі неперевірені – в шухляді письмового столу. А він сказав, що виграв саме той квиток, який купила й позначила Галина, й тому машину слід записати на її ім’я (“Менше розмов буде”, – прикинув Сидір Семенович). А якщо вона перевірила й побачила, що квитки як лежали, так і лежать у столі?

Та ні, ключ від столу він поклав у піджак, виходить, не могла зазирнути в шухляду.

На серці полегшало, й Сидір Семенович вів далі вже зовсім іншим, веселим тоном:

– Карбованця ще виграли. Та я й забув про це. Розумієш, перевірив уже майже всі квитки, лише три лишилося – і нічого. Раптом – карбованець. Відверто кажучи, зрадів: все ж якийсь виграш! А потім навіть не повірив. Коли ж упевнився, пожалкував, що порвав ті квитки, – може, щось і прогледів…

Галина ще кілька хвилин поралася біля шафи. Потім сіла на кушетку біля ніг чоловіка й наказала:

– А тепер розкажи мені, в кого ти придбав цей квиток?

Сидір Семенович відчув, як у нього похололи кінчики пальців.

Галина, либонь, зрозуміла б все відразу, якщо б у цю мить побачила обличчя чоловіка: губи в нього перекосилися, очі зробилися скляними, та враз Сидір Семенович опанував себе. Опустив газету, й Галина побачила, що чоловік дивиться на неї з лагідною посмішкою.

– За кого ти мене маєш? – запитав докірливо.

– Сидоре, не бреши!

– Мені боляче чути такі слова…

– Тільки не бреши, прошу тебе!

– Для чого ж мені брехати? Ти ж знаєш, як ми живимо. Я ж не злодій чи розтратник.

– Сидоре!..

– Знаєш, я теж можу кричати! І гніватися!

– Сидоре, ти збрехав, я подивилася: всі лотерейні квитки в столі.

“Побачила все ж, – подумав люто. – Коли обідав, взяла ключ і побачила…”

Щоб виграти час і знайти переконливу відповідь, Сидір Семенович запитав перше, що спало на думку:

– Ну й що ж?

– Ти ж казав, що порвав квитки. Я порахувала, ми купили двадцять, там двадцять і є.

– Виходить, помилився. Я ще купував, вони в мене в піджаку були… – почав викручуватися Сидір Семенович.

– А де ж тоді той квиток, що карбованця виграв?

– В гаманці.

– Пробач мені, але я вже дивилася. В гаманці лише один.

– Невже загубив? Голова зовсім запаморочилася від радості.

– Знову неправда, Сидоре! Не вважай мене за дурну. Ти – акуратна людина, а цей квиток, на який випали “Жигулі”, зім’ятий і брудний… – Галина Петрівна заплакала. – Що ти робиш, Сидоре!

Сидір Семенович, прикидаючись ображеним, сердито засопів і відвернулася до стінки.

“Не вірить, ну й біс з нею, – подумав розлючено. – Переживемо!”

Галина Петрівна раптом підвелася, підійшла до вікна. Сидір Семенович уже вирішив, що минулося, і підшукував найлагідніші слова, коли вона заговорила знову:

– Слухай мене уважно, Сидоре! Розумієш, важко уявити, що ти схибив. Не можу й усе. Хоч і серце віщує: щось коїться… Невже ти міг, Сидоре? Гадаєш, “Жигулі” мені потрібні? Вік би їх не бачила Криєшся від мене, щось за душею ховаєш… Не можна так жити. Не можна… Ти мене розумієш? Мусимо спокійно дивитися людям в очі, а хіба ти можеш?

Сіла в крісло біля кушетки. Затихла.

Сидір Семенович мовчав, втупивши очі в складний візерунок шпалер. Якісь лінії бігли по стіні, примхливе переплетіння ліній. Схрещувались, розбігались, щоб потім знову зустрітись і розійтись у різних напрямках.

Галина щось говорила, та Сидір Семенович сприймав лише окремі слова, зосередивши увагу на лініях. Хто вигадав їх, і куди вони йдуть? Раптом загадав: якщо оці дві ніде не перехрестяться, все буде гаразд, ніхто ніколи не дізнається про його справи. Лінії йшли одна біля одної, Сидір Семенович з тривогою вів очима все вище – слава богу, розходяться в різні боки. Але раптом лінії зламалися, перехрестилися, утворивши шахові клітинки.

Сидір Семенович відчув, як у нього затрусилися руки, – він був людиною забобонною. І відразу до свідомості дійшли слова дружини. Загрожує чи просто лякає про всяк випадок? А може, щось знає?

Намагаючись говорити якомога лагідніше, Сидір Семенович мовив, зціпивши зуби:

– Даремно ти розхвилювалася, Галиночко. Все в тебе якісь підозри. Заспокойся, дорогенька. Це тому, що ти перехвилювалася за Ігоря. Відпочити тобі слід.

Побачивши, що його слова не вплинули на дружину, Сидір Семенович замахав руками, сів на кушетку.

– Так, так, заспокойся, моя люба. Все, що ти сказала, – дурниці. Але я нічого не спростовуватиму, тобі зараз нічого не доведеш. Лягай спати, о шостій ранку поїзд. Повернешся з Євпаторії, поговоримо. Збуджена ти сьогодні. Лягай, лягай… І ні про що не думай!

– Але ж, Сидоре, ти не братимеш цю машину?

– Знов про це! Годі!

– Не можу я мовчати! Та добре, поговоримо потім. Нам є багато про що поговорити, Сидоре! І про твої поїздки до Львова, і про ощадні книжки, які я бачила в тебе в піджаку…

Махнула рукою й пішла до спальні.

Так майже завжди закінчувались їхні суперечки. Вона гарячкувала, а Сидір Семенович не дратувався й не гнівався. І завжди їй ставало соромно за свою запальність, вона починала сумніватися навіть у тому, в чому раніше була переконана. Потім лаяла себе за поступливість, однак повертатися до суперечки було незручно. Все так і залишалося – невирішене до кінця, недомовлене. Це вносило розлад у сімейне життя, якусь штучність у стосунки. І все ж Галина Петрівна не знаходила сили волі, щоб поставити крапку над “і”. Та й про що вона могла говорити? Про’ якісь неясні підозри? Атмосферу невловимої тривоги, що огортала її? Про те, що чуття підказувало: Сидір далекий від неї, його не хвилюють ні їхні сімейні справи, ні події, про які вона дізнавалася по радіо та з газет, про які сперечалася з друзями по роботі чи коли хтось увечері заходив до них на вогник.

Галина Петрівна була впевнена: Сидір щось мудрує – і з машиною, і взагалі. Дуже часто почав їздити у відрядження, кілька разів бачила його в компанії Ступака й Осадчого, про яких у місті йшла погана слава: типові ділки й комбінатори.

Ступак навіть привіз Сидора якось вночі зі Львова на власній “Волзі”. Добре ще – вночі: ніхто не побачив, а то пішли б розмови… Вона тоді вичитала йому. Виправдовувався: зустрілися у Львові випадково, для чого ж мучитись у поїзді, коли Ступак повертається сам?

А не розуміє, що Ступак йому не компанія. Лише скомпрометує.

Сидір Семенович не пішов до спальні. Як завжди, коли сварився з дружиною, постелив собі на кушетці. Лежав і лаяв сам себе.

Як він припустився такої необережності! Забути про ті кляті квитки! Захопився, як хлопчисько, збожеволів від радості.

А чого, власне, радіти? Хіба через те, що заплатив за лотерейний квиток набагато більше, ніж коштують “Жигулі”?

Е-е, дурниці, він заплатив би й більше. Дратувало те, що два роки не міг знайти такої нагоди. Краще було б, звичайно, придбати “Волгу”, проте скільки розмов відразу пішло б по місту.

Ні, так він не мав права вчинити. Галина перша б запитала: звідки гроші?

Звідки, звідки? Яке кому діло? Була б ти, Галино, розумнішою, жила б, як у бога за пазухою.

Але ж вона знає… Як сказала? “Нам є багато про що поговорити…” Що мала на увазі? І коли побачила ті кляті ощадні книжки?

Сидір Семенович відчув, як похололо в нього біля серця. Отже, знає! Що ж робити? Піти до неї, благати, щоб простила, нікому не казала? Ні, цим лише нашкодиш.

Довго лежав, нічого не бачачи, крім ліній, які бігли й бігли перед очима, сходились, розходились, перехрещувались, утворюючи шахові клітини. І в середині кожної чорної клітини сиділа жінка, схожа на Галину, й погрожувала йому пальцем.

Сидір Семенович розумів, все це йому вже сниться, але стогнав і кричав уві сні.

Прокинувся зовсім змучений. Викликав таксі, відвіз дружину на вокзал, намагаючись бути лагідним, поцілував. Порадив:

– Ти ж, Галиночко, коли приїдеш, відразу купи квиток на поїзд, потім буде важко дістати. Повідомиш, коли виїдеш, може, я тебе у Львові зустріну. Коли грошей не вистачить, телеграфуй. Карбованців сто дістану.

– А як з… – тільки-но почала своє запитання Галина Петрівна, однак, зустрівши чистий погляд чоловіка, не договорила.

Коли поїзд рушив, Сидір Семенович ступив кілька кроків по перону, махаючи рукою, й поїхав додому – досипати.

Дзвоник задзеленчав якось невпевнено, і Віта, переконана, що Алик щось забув у неї, пішла відчиняти. Але за звичкою, перш ніж повернути ключ, глянула у вічко. Злякалась, однак тут же зраділа: яке щастя, що Алик пішов раніше, ніж звичайно.

Відкриваючи двері, швидко розстебнула верхні гудзики на халаті. Вона знала, що робить: по-перше, її плечі дуже подобаються “татусеві”, як у думках називала Сидора Семеновича; по-друге, розстебнутий халат ніби підкреслював, що вона щойно з ліжка, що дзвінок розбудив її.

Відчинивши двері, Віта згадала, що попільниця в спальні повна недокурків, а поруч на столику пляшка від коньяку і що Алик, здається, забув на трюмо свій гребінець. Лише одного цього було достатньо, щоб недовірливий “татусь” влаштував скандал, а потім сердився на Віту й не робив їй звичних подарунків. Обмірковуючи, як відвернути увагу “татуся”. Віта зойкнула й кинулась йому на груди. Знала, цю її пестощі роблять Сидора Семеновича лагідним.

Справді, “татусь” розцвів посмішкою, поцілував Віту в куточок губ і нижче – в апетитну ямочку між пухкими грудьми, які звабливо визирали з-під тонкої прозорої тканини.

Віта вдала, що засоромилася, докірливо глянула на Сидора Семеновича своїми наївними, мало не дитячими голубими очима, провела долонею по його щоці й закопилила губу.

– О, який колючий, – сказала невдоволено. Критично оглянула Сидора Семеновича й скомандувала: – У ванну! Пилюки на тобі – тонна. Вмиватися, голитися, а я поки сніданок зготую.

Стягла з Сидора Семеновича піджак і легко підштовхнула до ванної.

– Добре, добре, – не опирався той. – Подивись, там у валізі дещо є…

Віта, підхопивши валізку, завернула на кухню. Обережно визирнула звідти. Упевнившись, що Сидір Семенович займається туалетом, чкурнула до спальні. За кілька секунд навела там порядок і, знаючи, що “татусеві” це приємно, заохкала над відкритою валізкою:

– Ти просто чарівник, пупсику. Де ти дістав краби? А цей коньяк справді французький?

– Справді, – обізвався з ванної “пупсик”. – До того ж вищої марки.

– Ікра зерниста й червона, – вела далі Віта, – шпроти, лимони та балик у мене є також. А це що? Боже мій, пупсику, ти прогресуєш, невже це копчені вугри?

Чисто виголений, у свіжій білій сорочці Сидір Семенович обняв Віту.

– Вугри, дівчинко, вугри. Знайомий у Прибалтику їздив. Дивись далі, там є і твій улюблений…

– Горіх у шоколаді, – проспівала Віта. – Ти, пупсику, очарування. Красунчику мій!

Красунчик, виставивши вперед досить відгодоване черево, блаженно опустився у фотель. Йому завжди приємно було приїжджати сюди, у свій будинок, де його розуміли значно краще, ніж удома, ні про що не розпитували, раділи подарункам і де він міг і гуляти, і комизитись, як хоче. Сидір Семенович збудував цей котедж два роки тому, оформивши на підставну особу. Обставив у модерному стилі й поселив Віту, з якою був у зв’язку вже мало не три роки.

Познайомились вони на ялтинському пляжі. Сидора Семеновича зачарували голубі наївні очі й чудова фігура дівчини. Коли вона йшла пляжем, не можна було не замилуватися вродливим обличчям, засмаглими ногами й ледь прикритими грудьми. Побачивши її, Сидір Семенович кинув знайомих, з якими розбалакався на пляжі, й перекочував ближче до Віти.

Спочатку, здавалося, у Загорулька зовсім не було шансів – Віту оточували молоді й вродливі чоловіки, котрі виконували будь-які її примхи. Але Сидір Семенович був терплячий – він не звертав жодної уваги на глузливі посмішки молодих піжонів при його намаганнях познайомитися з дівчиною.

Розмова врешті в них відбулася – і Вітин почет був здивований, не побачивши більше на пляжі ні дівчини, ні цього вже підстаркуватого червонопикого дивака, що кидав на неї пожадливі погляди. А Віта в цей час разом з цим диваком розкошувала у каюті “люкс” теплохода, що наближався до Сочі.

Тоді Сидір Семенович не думав, що їх зв’язок так затягнеться, однак врода, темперамент і, головне, манера дівчини, яка ні про що не розпитувала, а його звичку кидати гроші на вітер вважала цілком природною, все більше подобались йому. Зрештою він запропонував Віті переїхати з невеличкого міста, де вона мешкала, до Львова. Тут Сидір Семенович спочатку зняв їй кімнату, а через рік Віта оселилася в новому будинку.

Сидір Семенович цілком влаштовував Віту. Приїздив він до Львова не так уже й часто: раз-два на місяць на кілька днів, а грошей давав досить, та й взагалі майже ні в чому не відмовляв. Дратувало її лише те, що він приїздив без попередження, підозрілість, з якою оглядав кімнати, намагаючись знайти ознаки перебування інших чоловіків. Проте це було не смертельно (в душі Віта навіть розуміла “татуся”: за свої гроші він міг вимагати вірності) – дівчина швидко пристосувалася. Молоді люди, з якими зустрічалась, не мали права переступати поріг цього будинку. Віта дозволяла їм і так досить багато, але ризикувати своїм благополуччям заради шмаркачів, у яких, крім молодості та самовпевненості, нічого не було, не хотіла.

Так тривало доти, поки Віта на іменинах у подруги не зустрілася з Аликом. Він одразу сподобався їй: високий, з прямим великим носом, чорною шевелюрою й манерою дивитися на співбесідника зверхньо й навіть презирливо.

Віта посміхнулась Алику. Ця посмішка була перевірена на багатьох: наче наївна, та з викликом і таємною обіцянкою ніжності, пристрасті й дівочої недосвідченості. Віта сама дивувалась, звідки беруться в неї дівоча постава, сором’язливість у погляді й ще щось невловиме, властиве лише чистим та незайманим натурам. Вона вміла використовувати це перше враження – перше, бо люди, які знали її хоч трохи більш, розуміли, що насправді криється за янгольською оболонкою.

Алик не звернув уваги на Вітину посмішку, він лише раз запросив її танцювати, і в його великих, буцім вилинялих очах дівчина не помітила жодної іскри зацікавленості. Все це вразило а самолюбство – Віта вирішила обов’язково заволодіти цим телепнем. Піввечора вона кокетувала з Аликом, та він дивився наче на неї й не на неї.

Нарешті, коли Віта вмостилася в кріслі навпроти Алика так, що мало не під носом у нього опинилися її круглі, спокусливі й зовсім не прикриті міні-спідницею коліна, він раптом пожвавішав, в очах з’явилися деякі ознаки думки.

– Хелло, бебі! – мовив хрипким голосом. – У тебе ноги – люкс!

– І не тільки ноги, – зареготала Віта. – На твоєму місці я б краще дивилася.

Алик заблимав очима, буцім справді вперше побачив дівчину.

– Так, – ствердив, – герла ти непогана, похиляємо звідси разом. Ти одна живеш?

Віта, не задумуючись, кивнула й відразу пожалкувала. Алик сприйняв її кивок як запрошення.

– Давай мотати звідси. Нудьга зелена. Я візьму пляшку, нирнемо в тебе.