Текст книги "Два денних рейси"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 7 страниц)

– До неї?

– Не зовсім. Мусила побувати в обласній лікарні, а потім уже заїхала до Софи.

– Вона мешкає в Запоріжжі?

– Звичайно.

– Але ж чому її розшукують? Чоловік нічого не знає і взагалі…

Ольга Дмитрівна подивилася на Хаблака докірливо.

– Ви бачилися з Валентином Сорокою?

– Щойно.

– І нічого не зрозуміли?

– Признатися, ні.

– А я гадала, що його справжнє нутро за кілометр видно.

– Так, Валентин Остапович – людина не зовсім приємна.

Ольга Дмитрівна вперше посміхнулася.

– Не зовсім приємна, кажете? Куркуляка й жлоб, вибачте на слові. І правильно Софа зробила, що пішла.

– Але ж… – розвів руками Хаблак. – Якось це робиться інакше. Люди розлучаються…

– Софа не могла інакше, – рішуче заперечила Ольга Дмитрівна. Трохи повагалася й вела далі: – Вона зустріла чоловіка… Ну, познайомилася, де й коли, немає значення. Гарний чоловік, і вони покохалися. Інженер з Дніпрогесу. Але жонатий. І Софа поїхала в Запоріжжя. Вони зняли кімнату, живуть разом.

– Чому ж не сказати чоловікові: так, мовляв, і так, покохала іншого, вибач.

– Ви не знаєте Сороки. Здібний на будь-яку підлоту. Ого-го, що б влаштував! Софі, звичайно, байдуже, а її коханому? Поки не розлучився? Він там якийсь діяч, а Сорока здатний людині все життя загубити. Софа й вирішила: поки все не владнається, зникнути з Сорочиних очей. Я їй кажу: почекай тут, ось твій коханий розлучиться, тоді їдь, а вона: нечесно. Та й кохає його, нетерпеливиться. Всі закохані такі нетерплячі, – додала, і Хаблак не зрозумів, засуджує вона це чи, навпаки, схвалює. Зрештою, розмова в них з Ольгою Дмитрівною вичерпалася, і капітан зробив спробу відкланятися. Проте жінка затримала його. – Ми ж домовились? – запитала. – Ніхто не дізнається про нашу розмову?

Хаблак похитав головою.

– Мабуть, ви не знаєте, що таке розшук, – мовив з натиском. – І скільки людей займаються справою вашої подруги!

– Погано шукають, – безжурно посміхнулася жінка, – а Софа – під носом у запорізької міліції.

– Так, це не робить їй честі, – ствердив Хаблак. – І все ж…

– А можна зробити так: розшук припинити, а Сороці повідомити через два тижні? Софин коханий до того часу розлучиться.

Хаблак трохи подумав.

– Домовились, – пообіцяв. – Але з умовою. Рівно через два тижні Софія Григорівна сама об’явиться тут і особисто з’ясує свої стосунки з чоловіком.

– Звичайно, – зраділа Ольга Дмитрівна. Не втрималась і додала зловтішно: – Уявляю вираз його обличчя…

У центрі Чернігова, за два квартали від обласного театру, у тихому завулку мешкав професор Сухоруков. Займав він велику й комфортабельну квартиру. Устимчика впустила дружина професора Аглая Дем’янівна – жінка непевного віку: на перший погляд не даси їй і сорок, а придивишся – потягне аж за п’ятдесят.

Дізнавшись, що за гість відвідав її, професорка відразу пішла в наступ:

– З цією Олькою ми мали стільки клопоту, стільки клопоту, що я навіть не знаю, хто в кого був робітницею – я в неї чи вона в мене! Спочатку нічого, а потім почалось: те їй не так, а цього вона не може… Я вже навколо неї і сюди й туди, – професорка зробила спробу показати, як крутилася навколо своєї робітниці, та, побачивши, що лейтенант переступає з ноги на ногу, запропонувала: – Заходьте ж, прошу вас, до кімнати, сідайте, будь ласка.

Устимчик потонув у зручному фотелі.

– Прошу вас, Аглає Дем’янівно, – почав він, – розповісти все, що ви знаєте про Ольгу Сидоренко. Коли можна, більше деталей.

– О-о! Деталей скільки завгодно, – заторохтіла Аглая Дем’янівна. – Олька – це тип! Коли б знала, хто вона, на поріг не пустила б. Ви розумієте, – професорка зробила великі очі, – вже після її зникнення я дізналася, що Олька сиділа в тюрмі. Це ж треба уявити – в тюрмі, а після цього – в мене на квартирі. Жах, вона ж могла скомпрометувати мене!

– Коли ви востаннє бачили Сидоренко?

– Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.

Устимчик насторожився:

– У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?

– Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.

Устимчик сидів як на голках.

– А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?

– Хвилиночку, – професорка підвелась і, грайливо загорнувши халат, так, щоб на мить показати дорогу прозору білизну, пронесла своє мало не стокілограмове тіло в сусідню кімнату.

“І воно туди ж…” – подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.

– Ой, яка невдача, – повернулась Аглая Дем’янівна, – була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну, й пропалила…

Справді, на диктовій дощечці сковорода випалила величезне чорне коло. Але з боків можна було розібрати початок прізвища “Фед…” і трохи вище перші літери адреси “Буль…” і останні – “кв. 8”.

– Я у вас заберу цю кришку, вона нам згодиться.

Адже те, що для професорки не становило жодної цінності, могло стати серйозним орієнтиром і важливим доказом проти злочинниці.

“Так і є, – подумав лейтенант, – подруги були зв’язані спекулятивними справами, потім чогось не поділили. Ось і вбивство на схилах”.

– У Сидоренко бував хто-небудь? – запитав Устимчик.

– Ні, характер у неї, знаєте, – закрутила головою Аглая Дем’янівна, – м’яко кажучи, не дуже привабливий. Відлюдна якась, усе мовчить, що не скажеш, вовком дивиться. Іноді зауважиш, то зиркне – аж страшно стане! Я її звільнити хотіла, та чоловік у мене ліберал: почекаймо та почекаймо… Де, мовляв, кращу знайдеш? Тому й терпіла.

– Часто вона одержувала посилки?

– Приблизно раз на два місяці. Іноді частіше.

– І всі з цінними речами?

– В усякому разі, такі в нас іноді важко дістати. Здебільшого речі дамського туалету… – Також чоловічі вовняні сорочки, гарні дитячі костюмчики.

– А до неї ніхто не приїздив?

– Не бачила.

Устимчик показав Аглаї Дем’янівні фотографію вбитої на дніпрових схилах.

– Це не Ольга Сидоренко? – запитав.

Професорка довго тримала знімок.

– Вона! – мовила нарешті впевнено. – Я так і знала, що Ольга цим скінчить. Що не кажіть, а злочинні нахили…

Устимчик подивився на жінку здивовано: треба ж таке – не злякалася, навіть не здивувалася.

– Отже, ви твердите, – перебив професорку, – що тут сфотографовано Ольгу Іванівну Сидоренко, котра до недавнього часу була у вас хатньою робітницею?

– Так, тверджу.

– Доведеться написати про це, Аглає Дем’янівно.

– З задоволенням. Пройдемо до кабінету чоловіка. Там зручніше.

Хаблак прилаштувався за столом і зосереджено малював кульковою ручкою якісь фізіономії, а Дробаха за звичкою дмухав на кінчики пальців.

Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.

– Молодець, – відірвався від паперу Хаблак, – це вже факти!

Дробаха був настроєний не так оптимістично:

– Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.

– Які в тебе пропозиції? – запитав Хаблак Устимчика.

– Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі – орієнтири в нас більш-менш точні: бульварів у Києві не так уже й багато. В одному з будинків у восьмій квартирі живе жінка, прізвище якої починається літерами “Фед…” Ну а решта – справа техніки.

Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:

– Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.

Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.

Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. “Гадаю, продовжує цю ж механіку, – сказав. – Але доказів не маю”.

Вечоріло, збиралося на грозу. По бульвару Шевченка в натовпі йшли двоє з тих, кого дехто чомусь називає образливо піжонами. Двоє чоловіків у яскравих модних брюках і світлих, гарно пошитих піджаках. А в одного ще й сорочка вся в якихось кубиках і трикутниках різних кольорів. Вперше побачивши її на Устимчику, Дробаха, прихильник строгої крохмальної білизни, довго протирав окуляри, але так нічого й не сказав: що вдієш – мода, а твої смаки, може, й справді застаріли.

А Хаблак схвалив:

– Чудово! Де купив? Начальству тільки може не сподобатись.

І розказав, як кілька років тому мав неприємності через джинсовий костюм, привезений товаришем з Польщі.

Майор Худяков, побачивши на ньому цей костюм, підкликав і запропонував:

– Негайно зняти! Ти офіцер чи стиляга?

Даремно Хаблак посилався на те, що бачив у кінохроніці джинсовий костюм на відомому письменникові й навіть директор одного з великих київських інститутів носить такий одяг.

Відповідь була залізобетонна:

– То ж директор, а хто ти?

Гаряча хвиля вдарила тоді Хаблакові в голову, й він зрозумів, що не пізніше як через секунду почне говорити цьому майорові все, що він думав про нього. І лише в останню мить, коли перше слово вже, здається, злетіло з язика, Хаблак зусиллям волі стримався.

Певно, Худяков відчув щось, бо нічого більше не сказав, повернувся й пішов коридором до виходу.

– І досі не можу пробачити собі, що не виклав йому своїх думок у популярній формі, – невесело посміхнувся Хаблак. – Либонь, злякався.

– Ну, й погорів би ні за цапову душу, – констатував Устимчик. – Худяков, братику, це шишка й з’їсти кожною го з нас ого як може! Гам – і нема…

Устимчик не сказав Хаблакові, що картату сорочку насмілився купити лише після того, коли дізнався, що полковник Каштанов не проти новітньої моди. Для чого ж казати? Нехай товариші думають, що він людина самостійна і йому байдуже, як поставиться начальство до його, так би мовити, лівацьких вибриків.

Почався дощ, але мало не одразу припинився. Устимчик, трохи згущуючи фарби, розповідав про чернігівську професорку.

Звернули в під’їзд високого будинку. На четвертому поверсі постояли кілька хвилин, подзвонили. Ніхто не відчиняв. Знову подзвонили. За дверима хтось зачовгав стоптаними туфлями, сиплий голос запитав:

– Кого треба?

– Катерина Гнатівна тут живе?

Двері відчинилися. На порозі стояв низенький товстий чоловічок у засмальцьованій піжамі.

– Нема її. На село поїхала.

– Шкода, та нічого не вдієш, – озирнувся Хаблак на Устимчика. – Так і не побачу тітку.

– А ви її племінник? – запитав чоловічок.

– З Москви, проїздом… Конче треба побачити. Мати доручення дала.

– Тоді почекайте. – Чоловічок безцеремонно зачинив двері перед оперативниками і вже за дверима додав: – Зараз покличу її подругу.

Довелося чекати хвилин з п’ять. Нарешті двері знову відчинилися, й на порозі з’явилась худа й висока, схожа на знак оклику жінка.

– Щось мені Катерина не казала, що має племінників, – сказала, уважно розглядаючи Хаблака. – І взагалі – родичів…

– Та факт залишається фактом! – засміявся Хаблак і по-змовницьки підморгнув жінці. – В усякому разі, тіточка мала б приємність від зустрічі. Я їй дещо привіз.

– А-а… Тоді можете провідати її. Це не так уже й далеко. Село Макарів, по дорозі на Житомир. Запитайте Дударя.

– Давно вона там?

– З місяць уже.

– Додому приїздить?

– Тиждень тому була.

– Минулої суботи?

– Ні, в суботу я працювала. Чекайте, коли ж це було? Ага, в середу в мене вихідний, вона зранку й приїхала.

Хаблак поставив ще кілька запитань, проте жінка, наче зрозумівши, що й так розбазікалась, відповідала ухильно.

На вулиці Хаблак запитав в Устимчика:

– Ти своїй дівчині на завтра побачення призначав?

– Домовились, що приїду до них на дачу. Батько запрошував.

– Бідний батько. Доведеться йому втішати покинуту дочку.

– Жартуєш?

– Для чого ж! Ти її в Макарів, певно, не візьмеш.

– А-а…

– Не “а-а”, а прикидай: середа на тому тижні, яке це число? Двадцяте липня. А вбивство коли сталося? Також двадцятого. Зв’язок уловлюєш?

Велике село попід лісом. Вулиці піщані, й машина ледь повзла по глибокій колії. І довелося залишити її біля крамниці. Далі все одно не проїдеш – пісок, та й пішки краще – не так впадає в очі.

Дудар жив біля самого лісу, точніше, в лісі – сосни заходили аж на подвір’я.

– Якось тривожно мені, – поскаржився Хаблак. – Серце віщує, що наша пташка не з’являлася тут минулої середи.

– Нічого собі пташка: пудів на вісім! – посміхнувся Устимчик, відчиняючи хвіртку.

Хаблакова тривога виявилася даремною. Жінка, що поралася біля веранди, дізнавшись, кого вони шукають, голосно гукнула:

– Катерино Гнатівно, до вас!

Огрядна чорноволоса жінка вийшла на ганок. Побачивши Хаблакове посвідчення, лише підняла брови й широким жестом показала на лавку попід розлогою грушею.

– Тут буде зручно чи зайдете до кімнати?

– Краще тут. Свіже повітря, ліс… – Хаблак подивився на господиню, що з цікавістю оглядала їх, і попросив: – Не могли б ви, шановна, пригостити нас водою? Є у вас студена, з криниці?

Коли та, схопивши відро, побігла, рішуче почав:

– Кілька запитань, Катерино Гнатівно. Перше. Ви підтримуєте зв’язки з жінками, разом з якими перебували в Колонії?

– А яке це має значення?

– Певно, має…

– Прошу пояснити, що ви маєте на увазі, говорячи про зв’язки?

Устимчик уважно, хоч і сидів, здавалося, впівоберта до жінки, спостерігав за нею, Спокійна, навіть посміхається, руку недбало поклала на спинку лавки.

– Листування, зустрічі… – одповів Хаблак. – Може, комусь висилали або одержували посилки?

– Гадаю, таємниця листування в нас зберігається.

– Звичайно, якщо людина не звинувачується в карному злочині.

– Ого! – здивувалася Катерина Гнатівна. – Ви мене в чомусь звинувачуєте?

– Не маємо підстав. Але розслідуємо карний злочин і мусимо з’ясувати деякі обставини.

– Коротше, – втрутився Устимчик, – ви знаєте Ольгу Іванівну Сидоренко?

Хаблакові здалося, що якась тінь промайнула в очах у жінки. Однак відповіла вона спокійно й твердо:

– Знаю.

– І давно ви з нею бачились?

– П’ять хвилин тому… – І, побачивши здивування на обличчі Устимчика, гукнула: – Ольго! Вийди-но сюди!

На зворотному шляху Хаблак сидів на передньому сидінні й щось буркотів собі під ніс. Устимчик куняв на задньому. Лейтенант був не дуже засмучений. Навпаки, висловлене ним припущення, що вбивство сталося після згвалтування, знов ставало реальним.

“Теж мені – криміналістичний зубр, – згадав у напівсні Дробаху. – Ось тепер побачимо, хто з нас правий…”

Хаблак заспокоївся лише перед самим Києвом.

– Цього слід було чекати, – сказав, буцім підсумовуючи. – Все йшло надто легко… Доведеться починати спочатку. Вчора ввечері дзвонили з управління: надійшла цікава справа з Івано-Франківська. – Коли в’їхали в місто, запитав Устимчика: – Ти до своєї дівчини?

– До речі, її звуть Тетяною.

– Не ображайся, я ж по-дружньому.

– Я так і зрозумів. До неї. А ти додому?

– Само собою.

– Не забудь поцілувати Маринині пальчики. А сина сам знаєш куди…

– Ах ти ж, нахабо!

– Привіт! – Устимчик зупинив машину, хряснув дверцятами й перейшов на другий бік Хрещатику. Сів у тролейбус, що йшов на Печерськ. Він мешкав разом з сестрою в кривому завулку біля Лаври. Щоразу, повертаючись додому, Федір переживав складне почуття душевної пригніченості й гострої ненависті. Він ненавидів цей вимощений бруківкою завулок з дерев’яними, зеленими від моху будиночками, підмальованими хвіртками й віконницями, якими господарі кожного вечора наглухо відгороджувались від зовнішнього світу. Устимчик знав, що він не скоро вирветься з цього завулка: разом з сестрою вони займали флігельок з двох кімнат.

Федорові взагалі непогано жилося за сестриною спиною. Ще з студентських років він не знав, що таке невипрасувана сорочка чи не поданий вчасно сніданок. Втративши чоловіка, вже літня, некрасива, але добра й м’яка Катря перенесла ще нерозтрачену ніжність на брата.

Тоді Федір тільки-но вступав до університету. Приїхав до Києва вайлуватим селюком у дешевому смугастому піджаку, модній кепочці, що ледь трималася на маківці, й важких добротних черевиках. Не звертаючи уваги на зітхання Катрі, яка вже встигла набратися міської культури, у тій же кепочці пішов на екзамен – адже точно таку носив знаменитий на весь їхній район комбайнер, з котрим Федір працював два роки. Не зважаючи на посмішки юнаків у модних піджаках, засунув кепку під пахву й першим викликався до екзаменатора.

Відігрався на тих, хто глузував з його кльошу й кепки, за чверть години.

– Як? – запитав хтось, коли вийшов з аудиторії.

Федір зухвало натягнув кепочку на буйного чуба, не поспішаючи, оглянув юрбу під дверима й відповів недбало, як про зовсім звичне:

– Само собою, п’ять!

Та не зміг до кінця витримати марку: щасливо посміхнувся, від чого обличчя його зробилося круглим, схожим на благодушний місяць, як його малюють у дитячих книжках. Отак і складав усі екзамени.

На першу ж лекцію Устимчик пішов у всьому новому: Катря перешила йому костюм, що залишився від чоловіка, потім повезла на базар кілька кошиків груш і купила йому жовті угорські черевики. Вони трохи порипували на ходу й приємно стискали ноги. Коли Федір підіймався високими університетськими сходами, йому здавалося, всі милуються його костюмом і черевиками, й від цього було незручно й радісно.

Федір не сподівався на матеріальну допомогу батьків. Мати весь час хворіла й майже не працювала, батько був нічним сторожем у крамниці, теж заробляв небагато. Іноді мати збирала посилку з салом, пляшкою меду, а то й з улюбленими ще з дитинства коржиками. Але грошей батько не надсилав. Федір і не сподівався їх, знаючи, як рахують дома кожну копійку. Тим більше, що жилося йому добре. Катря була непоганою кравчинею, тепер почала ще шити вдома. Якось уже так повелося: вся Федорова стипендія залишалася йому на особисті витрати – сестра повністю взяла його на своє утримання.

Вчився Устимчик добре, любив виступати на семінарах та різних засіданнях. Уже після його першого виступу на комсомольських зборах до Федора підійшов сам декан факультету, поважний і суворий професор громадянського права. Глянув з-під кошлатих брів допитливо, наче зазирав у душу, й сказав приязно:

– Ось ти який… Добре, добре!

Декан мав крутий норов, судив про людину з першого погляду й уперто відстоював свою думку. На другому курсі за його порадою Устимчика обрали секретарем курсового комсомольського бюро. Федір, хоч і пручався на зборах, робив це більше для годиться. В душі ж був задоволений: і рекомендація декана, і виступи однокурсників тішили його самолюбство.

На четвертому курсі Устимчика обрали членом профспілкового комітету університету. В ньому вже майже нічого на залишилося від колишнього сільського парубка в кепці, хіба що при нагоді згадував про тракторну бригаду, котра, мовляв, дала йому путівку в життя.

Стрункий, високий, смаглолиций, з великими карими очима, він мав неабиякий успіх у дівчат. Спочатку цурався їх, не знаючи, про що і як з ними розмовляти, та згодом зрозумів, що дівчина, якій ти подобаєшся, легко вибачить вайлуватість і незграбність, аби ти, либонь, хоч трохи помітив її вроду. Щоправда, скоро Федір зовсім позбувся своєї ніяковості: йому подобалося бувати серед дівчат, запаморочити голову сьогодні одній, завтра – іншій. Він завжди майже точно знав, що з яким дівчиськом міг собі дозволити, й ніколи не переступав цю межу – беріг свою репутацію, намагаючись, щоб вона, хоч про людське око, не була зіпсована.

Коли розподіляли призначення, декан запропонував залишити Устимчика в Києві. Він уже розмовляв з начальником управління міліції: там потрібні тямущі молоді хлопці з вищою освітою, і Федір – найперша кандидатура.

Устимчик погодився відразу: міліція, то й міліція, аби Київ. То більше, що робота там цікава. Іноді, кажуть, дещо небезпечна, однак це ж не перешкода.

З того часу минуло три роки. Устимчик розчарувався в роботі, хоч не любив признаватися в цьому навіть самому собі. Великі й цікаві справи траплялися на так уже й часто, більшу частину часу займало складання різних довідок, звітів, листування з обласними управліннями, розслідування дрібних злочинів. У глибині душі Федір сподівався, що вже в перші ж дні його роботи в карному розшуку підвернеться карколомна справа, яку він відразу розплутає, а далі – слава, пошана, чини й посади…

А тут мало не три роки – і все в лейтенантах…

Тверезо оцінюючи своє становище, Устимчик зрозумів, Що зможе зробити кар’єру – він не соромився цього слова, – або наполегливо працюючи, або завдяки щасливому випадку чи підтримці чиєїсь сильної руки.

Перший шлях був довгий: не один рік мине, поки тебе помітять та оцінять. Щасливий випадок – справа вельми ненадійна. Залишалась сильна рука. Шукаючи її, Федір і познайомився з Тетяною – дочкою одного з впливових у республіці працівників.

Спочатку Устимчик навіть не повірив у свій успіх: щастя саме лізло в руки. Правда, Тетяна, чесно кажучи, не сподобалась йому – висока, сутулувата. Але ж кажуть, що з лиця воду не пити.

Тетяна була дівчиною сучасних поглядів: вже в перший вечір Устимчик зірвав у неї довгий і не зовсім безневинний поцілунок.

– З тобою не занудьгуєш, – чи то поскаржилась, чи то схвалила Федорову настирливість Тетяна.

Устимчик бачив, що він справив враження на дівчину. Це було видно й недосвідченому оку: вона весь вечір намагалася триматися біля нього й танцювати лише з ним, образилась на подругу, гарненьку біляву дівчину, спіймавши її на кокетуванні з Федором. А коли Устимчик запропонував провести додому, відверто зраділа.

Вони зустрілися наступного вечора й через день…

Щоразу Тетяна вигадувала привід для побачення: то контрамарки на нову виставу, то в подруги день народження, то просто хотілося проїхатися по Дніпру. На ці побачення Федір уже йшов зітхаючи й радів лише тоді, коли бачив Свєту – оту гарненьку біляву дівчину, з якою була Тетяна першого дня.

Либонь, Світлана розуміла це, бо кидала на Федора недвозначні лукаві погляди.

Устимчик не раз думав: під три чорти Тетяну з її поцілунками. Гнівався сам на себе, проте наступного дня знову йшов до неї. дивився світлими чесними очима, знаючи, що такі шанси часто не підвертаються.

А Тетяна пропускала університетські лекції, бігала з перукарні до кравчині, намагаючись бути все принаднішою, дзвонила Устимчикові по два – три рази на день і набридла вже не лише йому, а й секретарці.

На роботі Федір, правда, вдавав, що нічого серйозного нема, та з легкої руки секретарки в управлінні перешіптувались: Устимчик має наречену. А той на натяки товаришів відбувався жартами – мовляв, оженили, а я й не знаю, не відаю.

А тим часом усе йшло до свого логічного завершення. Запропонував би Устимчик Тетяні сьогодні б одружитися, вона б ні хвилину не завагалася.

Нарешті настала ця щаслива для дівчини мить. Вони сиділи в парку на дніпровських схилах. Було вже пізно. Поодинокі перехожі порушували їхню самотність.

Тетяна притиснулася до Федорового плеча гарячою щокою, дивилась на нього знизу застиглими очима.

Устимчик погладив руку дівчини, міцно, до болю стиснув пальці у своїй великій сильній долоні.

Тетяна примружила очі, затріпотіли вії.

– Я тобі справді подобаюсь? – мабуть, у сто п’ятдесятий раз запитала. – Чому? Що в мені найбільше тобі приглянулося?

В душі Федір цинічно посміхнувся.

“Батько!” – мало не вимовив, та переміг себе й схилився до дівчини, зазирнувши у великі чорні очі.

– Очі в тебе як зірки, – сказав проникливо. – Чорні зірки…

Устимчик не кривив душею: справді, Тетянині очі, великі, добрі, навіть наївні дивно контрастували з грубуватою зовнішністю.

– Чорні зірки? – перепитала дівчина. – Хіба зірки бувають чорними?

– Ти сама як зірка! – прошепотів Федір. – І будь моєю зіркою!

– Що ти сказав? Як це розуміти?

– Ти ж тямуща дівчина, Таню! – Устнмчикові надокучило грати на ліричній струні. – Невже й тепер треба сюсюкати, щоб запропонувати дівчині стати дружиною?

Тетяна зітхнула:

– І все ж як гарно ти говорив. Слова красиві, немов з самоцвітів, – притулилася до Федора. – Коли ж ми поберемось?

– Коли хочеш. Але як твої батьки?

– Приїзди в неділю до нас, – запропонувала Тетяна, – познайомишся з батьком. Він у мене хороший, дай боже кожному. Сядеш на автобус і приїдеш на дачу.

– Хо! У вас своя дача? – удавано здивувався Федір. – Хто ж твій татусь?

– Керівна кадра, – посміхнулась Тетяна. – Однак це нічого… Він симпатяга…

– Симпатяга, кажеш? А він мене не прожене?

– Не думала, що ти такий полохливий.

– Я не про себе. – Федір раптом посерйознішав і мовив урочисто, навіть патетично: – Але ж від цього залежить так багато! Може, я йому не сподобаюсь.

– Ну то що ж? У мене своя голова на плечах!

– Підеш проти батька?

– Що мені батько…

– Так, ніщо на світі не перешкодить нам! – Федір відкинувся на спинку лавки. Він-бо твердо вирішив будь-що сподобатись батькові: одруження без його згоди аж ніяк не входило в плани хлопця.

До зустрічі з ним Устимчик готувався вже давно, уявляючи собі різні варіанти, – і раптом Хаблак вигадав цю, як виявилось, безглузду поїздку в село. Спробуй поясни потім, що служба…

Та, зрештою, все обійшлося добре. Катрі вдома не було. Федір переодягнувся в новий костюм, дбайливо зав’язав краватку й поспішив до зупинки таксі.

На дачу до Гавриленків завітав гість – колишній співробітник Антона Володимировича, – і Тетяна попросила сусідського хлопця збігати за батьком, що рибалив на Дніпрі.

Гість зручно розташувався в качалці на веранді: погойдуючись, розповідав про справи в області, де він обіймав якусь посаду. Тетяна удавала, що уважно слухає, зрідка вставляла: “Он як… Цікаво, а я й не знала…” – а насправді думала про Федора, який ось-ось мусив з’явитися. Дівчина хвилювалася – якщо Федір не сподобається батькові, це викличе додаткові ускладнення. Трохи дратував гість із своїми глибокодумними міркуваннями, але ж он уже й батько з вудками…

Давно вже минула дванадцята, коли Федір повинен був приїхати, а його все нема. Тетяна кілька разів виглядала з хвіртки – може, шукає їхню дачу. Нервувала й навіть сердилась. Батько, правда, й виду не подає, весь у розмові з гостем, однак якісь веселі іскорки спалахують в очах, коли зиркає на дочку.

Зовсім розгнівавшись, Тетяна сховалася в кущах смородини й не помітила, як біля дачі зупинилося таксі. Устимчика побачила вже тоді, коли той прямував між крислатих яблунь до ганку – високий, стрункий, у гарно пошитому світлому костюмі.

Вибігла назустріч, розгублено посміхаючись. Врятувала тітка. Підібравши поли квітчастого шовкового халата, легко збігла з веранди, заметушилася біля хлопця:

– Ось ви який! Тетяночка розповідала нам. Дуже приємно…

Федір стояв у затінку під яблунею й відчував, що червоніє.

Ця моложава вродлива жінка з цигаркою між пальцями, на яких виблискували коштовні персні, знітила Устимчика. Побачивши цікаві погляди двох літніх чоловіків, він, лаючи в думці себе, розгубився зовсім і незграбно вклонився жінці й чоловікам. Вклоняючись, відчув, що в нього якось недоладно теліпаються руки, захотілося сховати їх – він поліз у кишеню за хусточкою, озирнувся й зустрівся очима з Тетяною.

Дівчина стояла за два кроки. Устимчик подав їй руку і, лише в останню мить побачивши, що в ній затиснута хусточка, почервонів ще більше, навіть спітнів.

Коли б Федір знав, що цей, здавалося б, ганебний початок насправді найкраща рекомендація для Тетяниного батька, він, зрештою, десь би сфальшивив. Але Устимчик ніяк не міг побороти розгубленість і якийсь напівсвідомий страх.

Як далеко було це знайомство від уявлюваної ним сцени, коли він, дотепний і вихований, невимушено тисне руку батькові, відразу ошелешує його й своїми манерами, й знаннями.

Під допитливим поглядом сивої людини Устимчик якось дістався до запропонованого крісла, поступово опанував себе і, вгледівши підбадьорюючу посмішку Тетяни, посміхнувся й сам.

Антону Володимировичу Устимчик сподобався. За словами Тетяни, її знайомий – сучасна молода людина, і Гавриленко побоювався: раптом з’явиться один з хрещатицьких гультіпак. А воно прийшло вайлувате, розчервоніле, спітніле, і Антін Володимирович, згадавши себе в такому віці, розчулився й пройнявся симпатією до хлопця. Та зрозумівши, що тому не завадило б оговтатися, повів далі розмову з старим знайомим. Тим більше, що розмова цікавила його й саме зараз у нього виникла інтересна думка.

– Ти пам’ятаєш свого першого начальника, Тихоне? – запитав у гостя. – Коли я прийшов на завод, майстер помітив, що тремчу перед ним, відкликав убік та й питає: “Ти знаєш, хлопче, для чого ми робили революцію?” “Знаю”, – відказую, “Знати – то, певно, знаєш, – посміхається у вуса, – та ще не збагнув до кінця. Боїшся мене?” “Боюсь”, – кажу. “Ось у цьому й заковика, – веде далі. – Як ти мене називаєш? Товариш майстер! Товариш, розумієш? Товариш директор, товариш начальник… Спочатку– товариш! І революцію робили ми, щоб не було суворого начальницького погляду: я, мовляв, особа, а ти щось дрібне…” – Антін Володимирович помовчав трохи. – А дехто забув про це. їй-богу, забув. Хоч він не начальник, а товариш начальник. Розумієш, Тихоне?

Гість з області запалив цигарку. В глибині душі він не поділяв думки Антона Володимировича, навпаки, додержувався зовсім протилежної, вважаючи, що підлеглий повинен лише виконувати вказівки згори й не лізти, куди не слід.

У себе в області Тихін Филимонович не зносив заперечень, любив і нагримати частенько, й обірвати промовця на зборах, і потримати в приймальні відвідувачів. Але ж Антін Володимирович – це думка згори, а Тихін Филимонович звик не перечити в таких випадках. І хоча вони зараз працювали в різних системах і Антін Володимирович не міг впливати на службове становище свого давнього співробітника, Тихін Филимонович схвально кивнув.

– Чудова думка, – сказав тонким голосом. – Але як її провести в життя? Скільки в нас ще підлабузників, які тільки й роблять, що дивляться начальству у вічі. І готові виконати будь-яку його забаганку. Пам’ятаю, був колись по війні у мене в районі такий голова колгоспу. Важкі часи, проблема харчування; самі знаєте, стояла гостро, ось він і почав відгодовувати свиней районному начальству. До смішного доходило. Колись відправляв у райцентр кабанчиків, то, щоб не дай боже, завгосп не переплутав, позначив власноручно на кожній свині фарбою: на найбільшій “Панченко” – другу своєму з райземвідділу, на трохи меншій “Довгич” – його заступникові… Весь райцентр реготав, коли вивантажували тих персональних свиней.

– Ха-ха-ха! – розсміявся Антін Володимирович. – Персональну свиню, кажеш, підклав начальству!

Тихін Филимонович також сміявся – тонко, підсвистуючи й трясучи повними рожевими щоками; сміявся, знаючи, що завідуючим райземвідділом, який одержав тоді досить вгодованого кабанця, був не якийсь міфічний Панченко, а він – Тихін Филимонович Ковальчук. І що навіть регіт райцентру не завадив йому спокійно з’їсти цього кабанця. Правда, потім були неприємності, проте якось минулося.