Текст книги "Два денних рейси"

Автор книги: Ростислав Самбук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 7 страниц)

– І звідки він?

– Не знаю.

– Випадково не з Києва?

Сормов рішуче похитав головою.

– У мене своїх справ вистачає. Бачите, люди живуть, а я ще кочегаром у лазні. Через день працюю, – пояснив, – сьогодні вільний. Жінки нема, а дітей двійко… Дай боже по господарству впоратися…

– А другий? – поцікавився Хаблак.

– Який?

– Залицяльник Галини Петрівни.

– Солідна людина, – пояснив Сормов з повагою. – Мабуть, професор. Сивий, волосся довге й завжди в піджаку.

– В таку спеку? – не повірив Хаблак.

– Ну, піджак не зовсім того… З короткими рукавами. Самі побачите, він через садибу мешкає.

– Ще не поїхав?

– Сьогодні вранці бачив його. Повертався з базару, фрукти в авосьці ніс.

Хаблак одразу дещо втратив інтерес до другого залицяльника Галини Петрівни: до трагедії на дніпрових схилах той явно не мав відношення. Але ж, подумав, може, цей сивий щось знає про свого суперника?

– Покажіть мені цього професора, – попросив Сормова. – Може, ще не пішов до моря.

Професор, запнувшись фартухом, підсмажував яєчню. І виявився він зовсім не професором, а звичайним страховим агентом з не менш звичайного, навіть, так би мовити, рядового міста Лебедина на Сумщині.

Колись Хаблакові в якійсь справі довелося побувати там. Чесно кажучи, місто призабулося, лишилася в пам’яті тільки дорога: вони їхали з Харкова, і такої дороги, капітан був певен цього, ще не бачив ніколи. Стара, забрукована, але з такими вибоями, що шофер вів “Волгу” із швидкістю трактора й весь час висловлював, не дуже ввічливо, своє ставлення до шляхового начальства. Проте це було кілька років тому, й Хаблак подумав, що дорогу могли вже й відремонтувати. Чомусь це поліпшило настрій капітанові, і він, дивлячись, як порпається біля газової плити страхагент, трохи покривив душею:

– Гарне містечко Лебедин, – мовив, щоб хоч якось піддобритися. – Зелене, тихе.

– Киньте, – не підтримав його агент. – Брудне й провінційне. Ви коли були в нас? Улітку й у гарну погоду? А восени, коли дощі… Я на околиці мешкаю, то тільки в гумових чоботах і ходжу. До речі, здається, Антін?..

Хаблак уже відрекомендувався, та агент, звичайно, все забув.

– Сергій Антонович.

– А мене звуть Георгієм Івановичем. Георгій Іванович Кучковський.

– Дуже приємно.

– Приємно чи не приємно, а факт залишається фактом. Чим можу служити? – Він зняв яєчню з плити й поставив пательню посеред столу. – Снідали?

– Звичайно.

– А я на базарі затримався. Люблю південні базари. Розкіш! Помідори в два кулаки, фрукти так фрукти, де ще такі персики побачиш, як у Євпаторії? – витягнув з буфета справді величезного червоного персика, подав Хаблакові на тарілочці. – Пригощайтеся, а я вже… – підчепив виделкою величезний шмат яєчні, зажував смачно. Проковтнув і мовив: – Дуже прошу. Якщо міліція приходить до курортника, це вже подія. І я вас уважно слухаю.

– Ви познайомилися тут з Галиною Петрівною Загорулько…

Кучковський відірвався від яєчні. Зиркнув на Хаблака якось розгублено. Але одразу опанував себе й відповів твердо:

– Мав честь. І мушу вам сказати, що одержав від цього задоволення.

– Як вас зрозуміти?

– Буквально. Вельми достойна жінка. Вродлива й розумна.

– А мені казали…

– Що я залицявся до неї? – примружився Кучковський. – Може, це й було на якомусь етапі, й нічого поганого в цьому не бачу. Я чоловік вільний., і ніхто мені цього не може заборонити. Але ми швидко порозумілися з Галиною Петрівною, про курортний роман не могло бути й мови, проте в її товаристві мені завжди було приємно.

Відповідь цілком задовольнила Хаблака, і він запитав:

– А інші? Кажуть, у Загорулько вистачало залицяльників…

– Галина Петрівна жінка серйозна.

– І все ж ви не відповіли на моє запитання.

– А, власне, що сталося? Чому це міліція зацікавилась Галиною Петрівною? Не бачу підстав…

– Я вам поясню трохи згодом, – пообіцяв Хаблак.

– Мені б не хотілося… Знаєте, за своєю професією мушу зустрічатися з багатьма людьми. Набачився всього й всяких. І трохи розуміюся на человєцех. А він – з достойних…

– Бачу, у вас усі достойні.

– Ну, що ви! – образився Кучковський. – Тут усякі є. От у мене сусід поруч живе, – кивнув на стінку, – пройдисвіт і сучий син, з першого погляду видно.

– Краще повернемося до достойних, – посміхнувся Хаблак. – Ви почали…

– Так, про Валерія Павловича.

– Як його прізвище?

– Загуменний.

– Вчитель?

– Здається, ви непогано поінформовані.

– Вчитель з Києва?

– Так.

– Він ще тут?

– Ну, що ви. Разом з Галиною Петрівною й поїхав, одним поїздом.

– І як складалися в них стосунки?

– Я ж казав: Галина Петрівна жінка серйозна.

– А Загуменний?

– Закохався по вуха. Людина вже в роках, а як хлопчисько.

– Ревнував?

– До першого телеграфного стовпа.

– Може, погрожував?

– Несамовитий він якийсь, – несхвально відповів Кучковський. – На мене вовком дивився. Звичайно, людина інтелігентна, за барки не брав, а от поглядом розстрілював.

– Від поглядів до діла…

– І не кажіть, я знаю людей, буває все.

– Гадаєте, міг піти на злочин?

– Я цього не казав.

– Але натякнули.

– Просто колись випадково почув розмову.

– Між ними?

– Знаєте, якось незручно. Розмова не для чужих вух. І я випадково…

– Ви не уявляєте, як це важливо!

– Ну, якщо так… Чесно кажу, зовсім випадково… Загуменний он у тому будинку мешкав, – вказав на садибу мало не навпроти. – Повертаються вони увечері, в кіно ходили, зупинилися на вулиці, за два кроки, а я під деревом сидів. Ну, й почув… Він каже: не віддам тебе нікому, це нічого, що заміжня, бачу, чоловіка не дуже любиш, а більше за мене ніхто не кохатиме. – Кучковський відсунув охололу яєчню, вів далі зневажливо: – Ось так і каже, людина доросла, розумна, а дурниці меле. Як хлопчисько… Потім зовсім розпалився. Без тебе, мовляв, нема життя. Ну, й слова всякі, як і належить у таких випадках. Збоку аж неприємно слухати. Мовляв, як подумаю, що до чоловіка повертаєшся, задушив би власними руками. Теж мені, новоявлений Отелло з’явився. Достойний чоловік, учитель, і такі слова…

– Так і сказав, що задушив би? – перепитав Хаблак. – Ви точно чули?

– Для чого мав би вигадувати?

– Коли відбулась ця розмова?

– Як коли? Вночі, темно вже було…

– Якого числа?

– Знаєте, тут на курорті всі числа переплутались.

– Задовго до від’їзду Загорулько?

– А-а, ось ви про що! Ні, за день чи два. Певно, за день. Наступного вечора я проводжав їх. В одному вагоні їхали “Євпаторія – Київ”, цей вагон у Сімферополі до поїзда чіпляють.

– І як Загуменний?..

– Коли? Тоді вночі чи в поїзді?

– І там, і там.

– Тоді вночі Галина Петрівна тільки посміялася з нього. Я б образився, а з Загуменного – як з гуся вода. Перед від’їздом веселий був.

– Це коли ви прощалися?

– Квіти на вокзалі купив. І пляшку шампанського. Ми цю пляшку в купе розпили. Від’їзну, так би мовити.

– От що, Георгію Івановичу, напишіть все, що розповіли. З подробицями.

– Може, поясните, чому виникла така потреба? Хаблак повагався трохи, проте вирішив не критися. Зрештою, в цьому не було необхідності.

– Двадцятого липня Галину Петрівну знайдено вбитою на дніпрових схилах у Києві, – пояснив. – Злочинець задушив її.

Кучковський випустив виделку, обличчя в нього витягнулось і потемнішало.

– От воно що… – прошепотів. – Невже рука піднялася?

Хаблак зробив невизначений жест.

– Поки що ніхто не може твердити…

– Він погрожував їй!

– От ви й напишіть про це. Про все, що бачили й чули.

Кучковський важко підвівся й тут же знову сів.

– Не віриться, – сказав глухо. – Таку жінку! Але ж Загуменний закохався в неї…

Хаблак дістав з кишені ручку.

– Папір маєте?

Кучковський безнадійно махнув рукою й пішов по папір.

Він писав, а Хаблак думав. Здається, вони натрапили на слід. Зараз він дізнається в паспортному столі адресу Загуменного. Той мешкав у двадцять шостому номері, мусив прописатися, отже, адресу його в Євпаторії зафіксовано. Не біда, коли й ні. Вже завтра вони матимуть змогу знайти його в Києві, так, завтра, бо сьогодні вечірнім рейсом треба повернутися. В Євпаторії зроблено все, що треба.

Зовні Загуменний нагадував трохи вже підтоптаного, але все ще сильного й здорового лева. В чуприні сивина, та волосся густе, ціла грива. Риси обличчя крупні, немов вирубані розмашистими ударами сокири. Кошлаті брови нависли над глибоко посадженими очима, прикривають їх, – іноді навіть важко вловити, сміються вони чи серйозні. Обличчя в глибоких, наче борозни, зморшках, проте, певно, вони були і замолоду у Валерія Павловича й виникли як наслідок звички мружити очі й міцно стискати губи.

Одягнутий Загуменний у колись модний, але вже трохи потертий костюм з дорогої матерії. Свіжа, добре випрасувана сорочка, акуратно зав’язана краватка. Сидить, опустивши голову, дивиться на співробітника спідлоба, постукуючи великими пальцями по коліну. Либонь, нервує, бо пальці ледь-ледь тремтять. Інший би не помітив цього, та в Хаблака око досвідчене.

Розмова вже з чверть години майже ні про що. То Дробаха запитає якусь дрібницю, то Устимчик. Сидять, ніби їх не цікавлять відповіді і вони запитують лише тому, що якось треба підтримати бесіду: мовляв, і цей виклик у міліцію, і дрібні запитання – формальність чистої води, ще одне-два, так, для порядку і – пробачте за те, що потурбували…

– Сподіваюсь, – раптом не витримав Загуменний, – ви викликали мене зовсім не для того, щоб дізнатися про дрібниці мого побуту. Чи не так?

– Приємно розмовляти з розумною людиною, – розцвів посмішкою Хаблак. – Та все ж запитуватимемо ми. Отже, як вам відпочивалося? Де проводили відпустку?

– В Євпаторії.

– Коли повернулися?

– Кілька днів тому.

– Точніше.

– Це має принципове значення?

– Я ж попереджав: запитуватимемо ми.

– Двадцятого липня. Та для чого це вам?

– Ми ж з вами домовились…

– Пробачте, але я не відповідатиму на жодне запитання, поки ви не припините цю гру в кота й мишку. Я хочу знати конкретно й точно, чого від мене треба.

– Бач, який нетерплячий, – втрутився Устимчик. – Всьому свій час.

– Можна було б і ввічливіше, – глянув на нього Загуменний. – Я завжди вірив, що в міліції працюють культурні люди.

– Сподіваюсь, не зневіритесь, – сказав Дробаха. Він докірливо скосив око на Устимчика й вів далі рівно, м’яко: – Справа в тому, Валерію Павловичу, що ми просили б вас допомогти нам в одній справі: ви знайомі з Галиною Петрівною Загорулько?

Жодний м’яз не ворухнувся на обличчі Загуменного. Відповідь була точною й твердою:

– Так.

– Де ж ви з нею познайомились?

– В Євпаторії. Під час моєї нинішньої відпустки.

– Чи не могли б ви розповісти нам про стосунки з нею?

– Власне, чого ви хочете?

– Як познайомились, коли. Може, вона вам або ви їй подобались?

– Яке це має значення?

– Іноді в житті все так переплітається, що й міліцію цікавлять такі речі.

– Гаразд. Я розповім вам усе чесно. Лише з умовою, щоб це не вийшло звідси. Я нічого не боюсь, але їй, може, будуть неприємності. Так от, Галина Петрівна мені сподобалась, я навіть сказав їй про це. Більше того, запропонував руку й серце, знаючи, що вона заміжня. Одержав відкоша. На жаль… Ось і все.

– Приїхали до Києва разом з нею?

– Так. Радів, що бачу її, і сумував, що востаннє.

– Хто зустрічав її на вокзалі?

– Ніхто. Тут ми попрощались. Галина Петрівна хотіла, щоб я пішов. Сама лишилась на вокзалі, щоб закомпостувати квиток. Більше ми не зустрічалися.

– І ви поїхали додому?

– Так. Тролейбусом.

– Коли повернулись, нікого не зустріли з сусідів, знайомих?

– Може, когось і зустрів, зараз не пригадую.

– А потім де були цього дня?

– Ніде. На душі важко, провалявся на дивані до вечора.

– І нікуди не виходили? Ні з ким не зустрічалися?

– Ні. Але для чого все це вам?

– А може, кинемо придурюватись? – запитав Устимчик. – Може, все ж говоритимемо правду?

Загуменний здивовано звів брови:

– Які у вас є підстави брати під сумнів правдивість моїх слів?

Хаблак поклав перед Загуменним фотографію, зроблену на місці злочину.

– Впізнаєте?

Загуменний взяв фото, уважно роздивився, відклав.

– По-моєму, ця фотографія повинна більше цікавити вас, – сказав спокійно. – Це ж по вашій лінії.

– По вашій також! – посміхнувся Устимчик.

– Жартуєте… Я криміналістикою ніколи не займався.

– І гвалтуванням також?

– Я попрошу вас!..

– І я попрошу… То ви категорично твердите, що не знаєте цієї жінки?

– Дозвольте… – Загуменний ще раз узяв фото, уважно роздивився. Раптом обличчя його скривилося, пальці затремтіли, випустивши знімок. – Не може бути… Галина Петрівна? Вона?

Хаблак кивнув. Дробаха уважно стежив за кожним рухом Загуменного. Устимчик дивився на нього переможним поглядом.

– Ви останній із знайомих Загорулько, – сказав Устимчик, – які бачили її живою. Вона писала чоловікові, що ви залицялись до неї. Того ж дня, коли ви разом повернулися з Євпаторії, Галину Петрівну згвалтували й вбили на дніпрових схилах. Чому б вона пішла туди сама? Певно, туди завели її ви. Чим можете довести, що ви – не вбивця?

Загуменний згорбився.

– Я любив її, – сказав якось стомлено. – Я любив її по-справжньому.

– І ви вважаєте це за доказ? – В тоні Устимчика звучала іронія. – І погрожували вбити?

– Я? Погрожував?

– Згадайте розмову в Євпаторії. На вулиці, після кіно…

– Звідки знаєте?

– Ми ще й не те знаємо.

Загуменний одразу якось знітився.

– Я любив її! А ці слова якось вирвались…

– Ну, ну… – похитав головою Устимчик.

– Як бачите, – сказав Дробаха, – поки що все проти вас. Згадайте, хто вас бачив двадцятого липня між десятою і п’ятою годинами дня. Особливо між першою і третьою.

– Я ж вам казав, що був дома.

– Тоді, – констатував Дробаха, – ми мусимо зробити у вас обшук. Зараз я візьму в прокурора постанову. Повинні вчинити так, бо факти проти вас.

Загуменний займав однокімнатну квартиру на Першотравневому масиві. Обстановка його кімнати була спартанською: вузьке залізне ліжко з тонким матрацом, великий стіл, дешева шафа для одягу. І всюди, де тільки можна було покласти, книги. На столі й підвіконні, на шафі й у величезних, під стелю, стелажах. Новенькі, у яскравих, з блискучим золотом палітурках, і пошарпані, з пожовклими від часу сторінками; великі й такі, що вміщалися на долоні; романи всесвітньовідомих письменників і таких, чиї прізвища Хаблак зустрічав уперше; вірші, філософські трактати, наукові збірки, підручники…

Поки оперативники робили обшук, Хаблак машинально знімав з полиць стелажів то одну книгу, то іншу, гортав, вихоплюючи окремі слова чи думки, задивлявся на майстерно зроблені старовинні гравюри, з ніжністю гладив товсті, немов картонні, сторінки давніх видань. Піймавши на собі глузливий погляд Устимчика, що зосереджено переглядав вміст шухляд стола, схаменувся й почав допомагати товаришам. Та скоро його увагу привернула невеличка, скромно видана книжечка. Відкрив випадково десь на середині, в око впали рядки:

 
Який пройшли важкий і довгий шлях
з тобою вдвох ми по життя долині.
Нехай не в’януть очі твої сині,
не блякнуть, наче айстри у вітрах.
 

Хтось жарко дихнув Хаблакові у щоку, простягнув руку й взяв у нього томик.

– Чудовий поет Сосюра! – сказав Загуменний, любовно гортаючи книжку. – А зараз я покажу вам таку річ!..

Забувши, певно, для чого в нього в кімнаті ці люди, для чого стоять біля дверей двірник і сусідка, він приставив до стелажа драбинку й миттю піднявся під стелю. Відсунув скло, яке закривало єдину секцію стелажа, обережно витяг книгу.

– Ви знаєте, що це таке? Звичайно, ви не знаєте, 1, можливо, це вас не цікавить, але цю книгу ви можете побачити лише у великих бібліотеках, але й то як дорогоцінність. Я дам вам потримати її. – Загуменний спустився, подав капітанові книгу. – Тільки обережно, прошу вас. Не кожному випаде доторкнутися до такого чуда. Друге видання “Кобзаря”.

Він схилився разом з Хаблаком над книжкою з потертими від довгого читання сторінками. Пальці Загуменного, коли він обережно, ледь-ледь торкався паперу, тремтіли.

Хаблак згадав: точно так тремтіли вони під час допиту. Тоді він подумав, що Загуменний боїться, нервує і це тремтіння виказує його. Але ж зараз він, безперечно, ні про що не думає, крім книжки, забув, з ким розмовляє. Нараз, либонь, згадав, бо обережно, але рішуче забрав у Хаблака томик і пішов до вікна. Став спиною до кімнати, схилившись над книжкою. Так і простояв до кінця обшуку.

Оперативники не знайшли нічого, що б компрометувало Загуменного. Хаблак відпустив понятих і, не звертаючи уваги на відчайдушні знаки, що робив йому Устимчик, звернувся до Загуменного:

– Просимо пробачення, Валерію Павловичу, та ви нас мусите зрозуміти. В кожного своя робота. Єдине, чого зараз ми вимагаємо від вас, – підписати цього папірця.

Загуменний засвітив настільну лампу, швидко прочитав.

– Не можу сказати, що роблю це з задоволенням, – пробуркотів, – та не маю іншого виходу. – Взяв кулькову ручку й розмашисто розписався. – Я правильно зрозумів зміст документа: підписка про невиїзд?

– Так. Ми вас викличемо в разі потреби. До побачення. – Пропустивши вперед Устимчика, Хаблак вийшов з кімнати.

– Що ти зробив? – запитав Федір, як тільки вони опинились на вулиці. – Це ж чортзна-що: залишити вбивцю на волі!

– А чому ти гадаєш, що він – злочинець? Де докази?

– Про які ще докази ти говориш! Лист, його зізнання, що залицявся, неможливість довести алібі… Чого тобі ще треба? Я доповідатиму начальству!

– Це – твоє право. Але жоден прокурор не винесе постанови про арешт.

– Що – прокурор! Головне, вмовити Дробаху, а він уже організує постанову. Побічних доказів для цього вистачить. А під час слідства зібрати інші…

– А коли Загуменний не винен? Про це ти подумав?

– Не винен, не винен… Різних слів нахапалися й жонглюєте; людяність, чуйність… У дитячому садку тобі працювати, а не в карному розшуку! – зло дорікнув Устимчик, різко повернувся й швидко попрямував площею навпростець.

Ішов і думав: зв’язала ж його доля з такою розмазнею. Скільки вже розплутують цю кляту справу. Хаблакові добре: в фаворі в начальства, а як йому? Підтвердилась би його версія – і він на коні. Виявився передбачливішим за такого навіть зубра, як Дробаха! Відразу ще зірочку на погони, а може, й підвищення по роботі. Біс з ним, з цим Загуменним. Вбивця – і все. Які ще докази потрібні: заманив жінку, до якої залицявся, згвалтував – і кінці в воду. Ясно, як божий день. І для начальства добре: ще одну справу закрито.

А Хаблак сів на лавку в сквері. Згадав, як любовно тримав Загуменний томик Шевченка, як схвильовано бринів його голос.

Ні, така людина не може вбити!

Зітхнув, підвівся. Трохи постояв і попрямував до телефонної будки. Марина вже сердиться. Що ж поробиш, йому також не солодко.

Полковник Каштанов зайшов до Хаблакової кімнати. Витягнув з кишені кілька листів, акуратно розклав на столі. Підкликав Хаблака та Устимчика.

– Почитайте-но, – сказав просто, – скаржаться на вас і, мені здається, справедливо.

Листи надійшли від чоловіка вбитої. Сидір Семенович Загорулько скаржився на неприпустиму інертність працівників міліції, які ще й досі не знайшли винуватця злочину на дніпрових схилах.

“Ясно, – писав, – життя моїй дружині вже не повернете, але ж убивця досі на волі. І хто гарантований від того, що він знову не знайде собі жертву?”

Устимчик, прочитавши ці рядки, нервово смикнув комір сорочки, нахилився до Каштанова.

– Слушно скаржиться, товаришу полковник, – мовив, – а ми тут у гуманність із злочинцем граємось. Я вже доповідав вам…

– Я чув вашу думку, – обірвав його Каштанов. – А тепер хочу вислухати капітана.

Хаблак детально виклав свої міркування. Полковник сидів, наче й не чув їх, втупивши погляд у якусь цятку на стіні.

– У вас усе? – запитав і, одержавши стверджувальну відповідь, сказав: – Я ціную вашу наполегливість, лейтенанте Устимчик. Але ж упертість не завжди на користь справі. Арештувати Загуменного не маємо права. Дивіться за ним. Може, зрештою, ми й помиляємось, та поки що підстав для звинувачення його нема.

Каштанов пішов, і в кімнаті запала тиша. Устимчик сидів червоний як рак і посміхався вимушено. Відкрито не погодитись з полковником не наважувався, але всім своїм виглядом підкреслював – дотримується попередньої точки зору.

Прийшов Дробаха. Побачивши сумні обличчя Хаблака та Устимчика, запитав:

– Здається, нічого нового?

– Як нічого? – похмуро зиркнув на нього Устимчик. – Скаржаться на нас. Загорулько з Івано-Франківська листи пише.

– Нехай пише.

– Вам байдуже, а з нас Каштанов вимагає…

– Начальство для того й створене, щоб вимагати. Дайте почитати, що той Загорулько пише. – Читав довго, принаймні довго тримав листа у витягнутій руці, нарешті поклав і зітхнув скрушно: – Йому писати, нам шукати.

– А знаєте, – раптом сказав Хаблак, – у мене нема жодних думок. Не знаю, що ж нам робити далі, як іти й куди… – Чесно кажучи, він зовсім не хотів підкреслювати свою безпорадність, але це була правда: запитай його зараз колеги, що ж робити, знизав би лише плечима – безвихідь.

– Для чого ж так безнадійно? – буркнув Дробаха. – Становище складне, але не такий уже страшний чорт, як його малюють.

– Може, – посміхнувся Устимчик, – ви нам тоді підкинете чергову версію?

– Підкидати я нічого не збираюсь, – Дробаха удав, що не вловив підтексту репліки, – а подумати доведеться.

Хаблак підсунув до себе справу, знов почав переглядати її, вчитуючись у знайомі до дрібниць папірці.

Листи вбитої, протоколи допитів, акти експертиз, фотографії…

Скільки часу, енергії витрачено на розшук злочинців, які тільки можливості не використовувалися, що тільки не перевірялося – все це залишило слід у звичайній канцелярській папці.

Ось і телеграма, надіслана Галиною Петрівною з Києва до Івано-Франківська. До речі, чому в неї виникла нагальна потреба поїхати до Черкас?

Так і не знайшовши відповіді на це запитання, Хаблак уже хотів перегорнути цей клаптик паперу – один з багатьох у папці, – як його руку накрив долонею Дробаха.

– Хвилиночку, Сергію Антоновичу, – сказав докірливо, – ми так досі й не спромоглися поцікавитися оригіналом телеграми. А зробити це слід було хоча б заради форми.

Хаблак подивився на Дробаху невидячим поглядом. Раптом пожвавішав.

– А це ідея! – стукнув себе по чолу. – І як це ми не додумалися?

Через годину оригінал телеграми принесли до карного розшуку.

– Ну-ну, – кивнув головою Дробаха, лише глянувши на папірець. – Заковика!

Текст телеграми було написано мало не друкованими літерами.

– Виходить, – почав Устимчик, – писала не Загорулько. Їй почерк змінювати ні до чого. Маємо її листи з Євпаторії. Почерк не Галини Петрівни.

– І криється тут розгадка нашої справи! – схвильовано мовив Хаблак.

– До розгадки ще ой скільки! – зупинив його Дробаха. – А хто ж писав?

Слідчий присунув до себе оригінал телеграми, довго вдивлявся у трохи скошені вліво літери. Де він бачив таку ж закарлюку на “х”? І дивна манера писати “д” – літера вгорі гостра, як піка.

Дробаха заплющив очі пригадуючи. Він бачив цей почерк зовсім недавно. Але ж де?

– Дай-но мені листи Загорулька, – раптом попросив Хаблака. І те, що бездоганно ввічливий Дробаха вперше звернувся до свого колеги на “ти”, і те, як гортав сторінки, свідчило – слідчий натрапив на щось важливе.

Чим уважніше порівнював Дробаха почерки документів, тим більше сумнівався. Але якесь глибоке внутрішнє відчуття того, що вони написані одною рукою, не залишало його.

Нарешті Дробаха відірвався від паперів і одверто зізнався:

– Нічого не можу твердити. Потрібна кваліфікована експертиза.

Експерти категоричного висновку не дали. Хаблак поніс цей документ до Каштанова. Повернувся дуже скоро.

– Як гадаєте, що робитимемо? – запитав.

– Легко ставити таке запитання, озброївшись думкою начальства, – єхидно посміхнувся Устимчик. – А втім, озброюйся не озброюйся, вихід один: слід перевірити, де був Сидір Семенович Загорулько двадцятого липня.

– О наймудріший серед мудрих! – з пафосом проголосив Хаблак. – І доручається ця операція, – стиснув плече Федора, – молодому й здібному працівникові. Коротше, літак через дві години, збирайся.

Заступник начальника Івано-Франківського обласного управління міліції, дізнавшись про мету приїзду Устимчика, порадив:

– Зверніться до обехеесівців. Вони вам дещо підкажуть.

– Нічого конкретного ще нема… – Капітан з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності був настроєний менш оптимістично. – Лише здогадки та припущення.

Він познайомив Устимчика з листом, де повідомлялося, що Загорулько збудував у Львові будинок на підставну особу, розповів про банкети, які влаштовував Сидір Семенович.

– Щось довести поки що важко, – резюмував. – Для мене ясно: у них корпорація із Ступаком та Осадчим. Але здогадки до справи не підшиєш. Колись ми їх візьмемо за зябра, та ще працювати й працювати.

Загорулько зустрів Устимчика відверто вороже. Сидів набундючений у своєму маленькому кабінетику за простим канцелярським столом. Спідлоба дивився на лейтенанта примруженими, злими очима й гудив міліцію. Мовляв, дрібних хуліганів ще затримують, а коли крупна риба – обов’язково вислизне. Скільки вже минуло після вбивства дружини, а міліція й вусом не моргне. Обехеесівці ще розперезалися: третя перевірка на базі. Шукали б краще вбивць, ніж чесним людям голову морочити.

Устимчик, не перебиваючи, вислухав просторікування Сидора Семеновича. Коли Загорулько нарешті видихнувся, лейтенант запитав:

– Ви були в Івано-Франківську, коли надійшла телеграма від дружини?

– Ні, я одержав її через день.

– Чому?

– Був у Львові у відрядженні.

– Воно документально оформлене?

– Аякже. Я не такий багатий, щоб їздити в службових справах за власний рахунок.

– Можна подивитись на документи?

Сидір Семенович знизав плечима, буцім дивуючись забаганкам не в міру допитливого лейтенанта, проте викликав головного бухгалтера й звелів принести свій авансовий звіт.

Відмітки про прибуття й вибуття із Львова, квитанції з готелю свідчили, що Загорулько перебував там з дев’ятнадцятого по двадцять друге липня.

– А чому нема квитків на поїзд чи літак? – поцікавився Устимчик.

Загорулько посміхнувся.

– Мені, знаєте, недавно пощастило. Виграв “Жигулі”. Ну, й поки не збив оскому, їжджу.

– Зрозуміло. А тепер, Сидоре Семеновичу, попрошу пригадати, де й з ким ви зустрічалися у Львові протягом трьох днів. Давайте пройдемось, у міру можливого, буквально по годинах. Щоб нічого не забути…

– Для чого це вам?

– У ваших же інтересах. Треба ж довести, що ви не маєте жодного відношення до злочину.

– Жартуєте, лейтенанте?

– Для чого ж? Наша робота виключає такі жарти.

– Ну-ну, – Сидір Семенович зміряв поглядом Устимчика, – докотилися… Що ж, доведеться згадати. – Взяв клаптик паперу. – Отже, у Львів я приїхав дев’ятнадцятого липня о дванадцятій годині…

Устимчик відійшов до вікна. Стояв і дивився на величезний двір, де навантажували машини. Якісь ящики, бочки, рогожеві лантухи… Цікаво, як цей ділок робить гроші? Певно, має їх чортзна-скільки. А, мабуть, приємно не лічити грошей! Щоб ні в чому собі не відмовляти…

– Закінчили? – озирнувся, почувши, що Загорулько кинув ручку. – Розпишіться, що стверджуєте ці показання. – Забрав у Сидора Семеновича клаптик паперу, прочитав не поспішаючи. – Але ж ви забули вказати, що заглядали до будинку на вулиці Квітневій. До речі, кому вій належить?

Сидір Семенович відчув, що в нього наче мурашки забігали по всьому тілу.

“Починається, – майнула думка. – Усі ці показання, що я писав, їм ні до чого – якось дізналися про наші справи й намагаються розплутати клубок. Але що їм відомо?”

Зібрав усю свою силу волі, невимушено відкинувся на стільці, навіть посміхнувся.

– Все відомо тій міліції… Навіть інтимні справи від неї не приховаєш… – перехилився через стіл до Устимчика, вів Далі, ніби розкриваючи таємницю товаришеві: – Розумієш, дівчина там живе. У мене з нею нічого й не було, та зачарувала. Каюсь, але приворожила – і все. Був у неї, проте не хотів про це писати. А кому належить цей будинок, не цікавився.

– Не хочете, значить, компрометувати дівчину? – єхидно зіщулився Устимчик. – І тому не знайомили з нею нікого з друзів?

– Що ви, що ви! – замахав руками Сидір Семенович. – Це ж ангел!

– Справді, ангел. І не будинок, а монастир. І туди навіть не ступала нога Осадчого та Ступака…

Сидір Семенович роззявив рот, наче риба, що хапає повітря, і раптом розсміявся – роблено дурнувато:

– Хе-хе-хе… І це навіть знаєте… Шерлоки Холмси, значить. – Враз посерйознішав, Устимчикові здалося – підібрався, наче до стрибка. – Ну, то що з цього?

– Так, нічого, уточнюю деякі деталі… – Устимчик підвівся. – Ми ще з вами зустрінемось.

Залишивши машину на сусідній вулиці, Сидір Семенович сторожко озирнувся й чкурнув городами до свого будинку. Двері були зачинені на засув зсередини. Довго дзвонив, наливаючись злобою, і, коли заспана й пом’ята Віта нарешті відчинила, грубо відштовхнув її плечем і попрямував до спальні. Не помітивши нічого підозрілого, трохи пом’якшав, опустився в крісло.

– Зготуй кави, – наказав. – І швидше.

Поки Віта клопоталася на кухні, ще раз перебрав у пам’яті розмову з цим молодим піжонистим лейтенантом. Підозрюють, що вбив дружину? Дурниці.

Докопалися до операції з заготівлями? Ні, там майже неможливо нічого рознюхати.

Справа з килимами, що пішли наліво? То чому ж тоді цікавляться Ступаком і Осадчим? Вони до цієї операції не мають відношення…

Від швидкої їзди та безкінечних тривожних думок розболілася голова, й Сидір Семенович із задоволенням вихилив чарку коньяку й запив ароматною міцною кавою. Ніби вперше бачачи, подивився на Віту, що куняла біля столу.

– Слухай мене уважно, дорогенька, – почав Сидір Семенович. – Скажу відверто, у мене, здається, неприємності. Сама розумієш, ми зацікавлені обоє, щоб їх не було.

– Неприємності? – Віта здригнулася.

– Дещо доведеться зробити й тобі. Мабуть, завтра з’явиться до тебе один хлюст… З міліції. Ну й треба, щоб ти сподобалась йому. – Сидір Семенович примружив одне око. – У цьому випадку я не ревнуватиму, розумієш?.. – Перехилився через стіл, очі стали колючими, мало не білими. – Коротше, не гратимемо в піжмурки: треба, щоб він переспав у тебе…

Віта підняла на Сидора Семеновича свої на диво наївні очі,

– Ти ж добре знаєш, пупсику, заради тебе я готова на все…

Сидір Семенович стиснув кулаки.

“Повія, – подумав, – дати б тобі зараз у пику! – але стримався: – Сам же штовхаю на це…” – І вів далі діловим тоном:

– Ключ витягнеш, щоб я вільно міг зайти до будинку. І врахуй, на карту поставлено багато. І цей будинок, і все інше. Якщо лейтенант буде тут, у цій кімнаті, відчиниш кватирку. Ну, я поспішаю назад. Будь розумненькою. Йому ж скажеш… – І хоча в будинку більше нікого не було, схилився до Віти й зашепотів…

…Відчинену кватирку було видна ще здалеку. Сидір Семенович постояв хвилинку під парканом сусіднього котеджу роззираючись. На вулиці – жодної душі. Скоро вже шоста ранку, а темнувато: туман, накрапає дощ. Зсунув кашкета на потилицю, зітхнув і попрямував до хвіртки.