Текст книги "За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 13 страниц)

Кривава драма в Турбівській цукроварні

Іван Дядюк приніс вістку, що у клубі Турбівської цукроварні відбудеться вистава аматорського гуртка, на яку з’їдеться червоне начальство, навіть із Бердичева й Вінниці. Іван казав, що очікується прибуття близько сотні воєнкомів, командирів і чекістів.

На цій виставі вирішив побувати й отаман Орел.

Добу він збирав відомості про сили ворога. Виявилося, що заводець стереже червона півсотня. Ще менший відділ охороняв вузькоторову станцію Турбів.

Порадившись із командувачем 2-ї (Північної) групи підполковником Сергієм Карим-Яворським, Орел-Гальчевський наважився на вкрай ризиковану операцію. З собою взяв лише чотирьох козаків і хорунжого Данила Шевчука – щоб перевірити його у справі...

Вже як сутінки вмостилися на дахах Турбівської цукроварні, до її брами під’їхала “провєрочная чрєзвичайка” – з шести осіб.

Біля робітничої касарні спішились.

Непрошені гості поводилися впевнено. Це було видно й по тому, як недбало вони закинули поводи за штахети.

Командир групи несподівано вбіг на бетонне підвищення, де вартував червоноармієць. На вимогу солдат покірно віддав рушницю.

Почувши таке рідне “Пашьол вон!”, слухняно виконав команду.

Двоє з групи стали коло дверей у клуб, а двох командир послав до зали.

Один із прибульців як тінь ходив за своїм начальником.

У коридорі, що вів до зали, стовбичив високий і худющий більшовик у білому мундирі. Він і звернувся суворо до незнайомців:

– Ваши дакумєнти?

– А ваши? – зухвало відповів один із тих, кого було послано до зали.

Це був голос хорунжого Шевчука. Щоб миттєво виграти епізод, Гальчевський кинувся на допомогу старшині. Підбігши, вдарив “біломундирника” в голову револьвером і обірвав на ньому “Штаєр”.

– Арєстован! Пад караул! – закричав отаман і виволік розгубленого більшовика до дверей, де двоє козаків у “совіцьких уніформах” вже навели на нього зіниці своїх пістолів.

У цей момент до входу підкотили дві фіри з людьми. З першої бадьоро зіскочив комісарчук. На лівій руці він тримав плащ.

– Ви кто? – запитав Гальчевський.

– Воєнком Прілукской волості, – весело відповів той.

– Ви арєстовани!

Не даючи ворогові отямитися, Гальчевський вихопив у нього револьвер і підштовхнув до козаків, які вдавали з себе чекістів. Потім Яків підійшов до озброєних більшовиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів.

– Ви міліция? Пошлі вон атсюда!

І дезорієнтовані міліціонери кинулися врозтіч, “аж іскри посипались із-під їх кованих чобіт”.

У той час Дядюк і Шевчук вже орудували в залі, з суворим виглядом перевіряючи документи. Червоноармійці їх не цікавили. Вони шукали чекістів, ревкомівців і “партійних комуністів”. Роззброївши, виводили – поодинці чи по двоє.

Навівши порядок на подвір’ї, до зали ввійшов отаман Орел. Він владно попередив, “щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточено і всі будуть закидані ручними гранатами”. Рішучість, великий маузер в одній руці і добра німецька “кукурудза” в другій справили враження.

Отаман звернув увагу, як червоноармійці, що сиділи на передніх лавках, почали “прєдусмотрітєльно” класти на підлогу кріси і ніжками відсовували їх.

Контроль документів “провєрочная чрєзвичайка” здійснювала переважно у командирів.

Гальчевський знав, що “під гіпнозом своєї сили” довго натовп не утримаєш. Тому наказав закінчити перевірку. У залі залишив лише одного козака.

У прибудові тирлувалося близько тридцяти арештованих. Кожний повстанець тримав у руках по два револьвери.

Одного більшовика вже застрелили, бо він не бажав обернутися спиною. Тож інші не хотіли повторювати його долю. Але тут кожний варіант був несприятливий.

Наказ розстрілювати комуністичну наволоч був короткий.

“Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови.

Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!”

Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки.

За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст.

Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю.

Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї.

І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував:

– Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай!

Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали:

– Ще не вмерла Україна...

Всі, хто був у залі, шанобливо повставали.

Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?!

Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн...

Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід...

Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими...

Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних.

Марусю треба було негайно забирати з цукроварні.

Невдала поїздка товариша Вернера

У Вороновиці червоного війська не було, а міліції повстанці не боялися, тож містечка вирішили не об’їжджати. Так серед білого дня, неквапливо роздивляючись, рушили через центр.

На виїзді з Вороновиці стояла кузня. Мусили трохи затрималися, щоб перекувати коней. Коваль виявився прихильником більшовиків (а може, вдавав?). Він на всі заставки ганив повстанців і вихваляв комуністів. Козаки, що мали на голові будьонівки, на знак згоди кивали головами.

Хоч ще кілька коней потребували, щоб їх перекували, але вирішили не затримуватися – як-не-як перебували на шосе Вінниця – Брацлав, лише за 25 верст від губернського центру.

Рушили далі. По дорозі затримували червоних. Комуністів розстрілювали, а безпартійних щедро нагороджували нагаями. Затримавши кілька возів із сіллю, наказали візникам їхати за ними.

Наздогнали і два вози з тютюном у папушках і підводу, наповнену ковбасами, що призначалися для комуністичної їдальні у Вінниці. Кожний козак дістав кільце ковбаси та по 2 – 3 кг тютюну до своєї сакви при сідлі. Дехто з гумористів повісив собі ковбасу на шию.

Через міст у Музякові вирішили не переправлятися, адже в містечку дислокувалася школа червоних командирів, а козаків не так вже і багато. Інший міст далеченько – аж у Янові. Отже, треба робити велике коло та їхати під Калинівку.

Отаман Гальчевський запропонував командиру Північної групи Сергієві Карому-Яворському їхати навпростець через Вінницю. Рубаючи і стріляючи червоних, миттєво перелетіти від станції до мосту над Богом1, а тоді Миколаївською вулицею вискочити на шосе Вінниця – Літин.

План цікавий, розголос пішов би великий, але Карий не затвердив його, оскільки вісім коней було некованих, а чвалувати через Вінницю треба близько п’яти верст. До того ж козаки залишили вже чимало кривавих слідів по дорозі до Вінниці, а значить – відділ швидше за все виявлено. Не варто було й забувати про два бронепотяги, що в готовності цілі дні стояли на станції. Зустріч з їхнім вогнем нікому не усміхалася.

Тож звернули праворуч, на Вінницькі хутори. Оголосили, що будуть міняти сіль на хліб та овес. Селяни сполошилися – з усіх боків поспішали баби з хлібом і дядьки з вівсом...

“Котрийсь козак, маючи кріс на плечі, взявся за ролю крамаря, – згадував Яків Гальчевський. – Купець хоч куди! За короткий час має повний віз вівса та піввоза хліба!”

Вечоріло... Орла-Гальчевського турбувало, що ніхто з козаків і старшин добре не знав цієї околиці. Колись він служив тут командиром роти, але тепер не пізнавав місцевості.

Відділ відпочивав, лише обережний Гальчевський і стежа пильнували. Раптом під’їхав семінарист Хмара. Він сповістив, що вартові затримали трьох більшовиків, які їхали у фаетоні. Четвертий, що правив трійкою коней, – озброєний червоноармієць.

Орел взяв із собою кількох козаків і поїхав назустріч. Фаетон, який ескортували вартові, зблискував під променями червоного сонця, що заходило.

– Ви камандір?! – різко запитав сивий більшовик із борідкою під Фелікса Дзержинського.

– Так, я.

– Как ви пасмєлі нас задєржать?! Как ваша фамілія?! Арєстую вас!

– Обережно, товаришу, з арештом! – розсміявся Гальчевський. – Я – отаман повстанців Орел!

Панок зойкнув і впав на м’яке сидіння до своїх товаришів.

– Роззброїти! Забрати всі документи! – пролунав наказ.

Козаки миттєво виконали розпорядження.

Арсенал повстанців поповнився трьома маленькими японськими крісами, трьома револьверами “Штаєр” в австрійських футлярах і рушницею їздового.

Гальчевський швидко переглянув документи.

От так “риба” попалася!

Панок, який погрожував арештом, виявився головою ревтрибуналу 1-го кінного Червоного козацтва корпусу “товаріщєм” Вернером. Два інші – члени ревтрибуналу. Всі мали червоні партійні квитки.

Настав, як кажуть, час розплати. Більше наказів про розстріл ця трійка не видаватиме.

Чекістів безцеремонно витягли з фаетона й почали лаштувати до розстрілу.

Раптом візник затягнув коней батогом і зірвався з місця. Та козаки Гальчевського стріляли добре. Першим же пострілом один із них поклав утікача.

Інші кинулися, щоб спинити коней.

За хвилину ревтрибунал у повному складі пішов доганяти свого погонича. Навздогін їм послали шестеро козаків, які з охотою виконали наказ отамана.

Спогади чекіста Пташинського

Петро Никифорович Пташинський народився 28 червня 1902 року в Одесі у сім’ї столяра. Всього в родині було п’ятеро синів і дві дочки. Рід Пташинських виводився від старости церкви в подільському селі Ободівка Івана Птаха, який внаслідок унії перетворився у Пташинського. По материнській лінії П. Пташинський також українець (“Прабабка, бабка и мать были чистокровными хохлушками, бершадскими, ободовскими, гниванскими”).

Прадід (і дід Йосип Пташинський) брали участь у польському повстанні 1831 року, а дядько В’ячеслав – у польському повстанні 1863 року. В’ячеслава розстріляв, як писав Пташинський, “русский карательный отряд”.

Попри те, що в родині культивувалася “повага до пам’яті предків”, Петро вважав себе росіянином (“Исповедуя православие, мы, младшие Пташинские, всегда считали себя по национальности русскими”).

Батько П. Пташинського був запійним п’яницею. У своїй книзі спогадів Петро писав, що в дитинстві “я озлобился, стал верховодом и организатором проказ”.

Маючи лише 14 років, Петро втік на фронт захищати “родіну, царя і отєчєство”. За власним визнанням, мав “романтичну уяву про війну”. Півроку служив у роті розвідників 148-го Каспійського полку. Був нагороджений Георгіївським хрестом 4 ступеня. Після поранення повернувся в Одесу, на свою Малоросійську вулицю. В його будинку №71 жив більшовик Степан Черніков, який і став його наставником. Від нього Пташинський дізнався “правду о большевиках и Ленине”.

У грудні 1917 року разом із друзями Борисом Гольдманом і Олександром Лозовим Петро пішов у Красну гвардію – для боротьби “проти гайдамаків і юнкерів”. Після зустрічі з Сенею (Соломоном) Урицьким став соцмольцем, тобто членом Союзу соціалістичної молоді.

У січні 1918 р. П. Пташинський взяв участь у повстанні проти Центральної Ради в Одесі. Під час збройної сутички з українськими частинами проштрикнув багнетом гайдамаку, а той, падаючи, кинув перевертню під ноги гранату, поранивши його.

28 червня 1918 р. на заводі Артура Анатра Петро здійснив диверсію, внаслідок якої згоріли кілька аеропланів “Декан” і “Ньюпор”, морський човен з авіадвигуном і пропелером, дослідний зразок двофюзеляжного (двомоторного) літака та єдиний екземпляр швидкісного легкого аероплана “Монокок”. Австрійські окупаційні війська зазнали збитків на 7 мільйонів крон.

Переховуючись від Державної варти, Пташинський змушений був виїхати в Москву. За протекцією Юрія Свєтлова, редактора газети “Известия”, Пташинський зустрівся з Берзіним, тоді військовим комісаром Москви. Берзін скерував юнака до Фелікса Дзержинського, а той розпорядився зачислити його в латиський загін ВЧК “Свеаборг”.

У вересні 1918-го у складі цього загону Петро охороняв Володимира Леніна в Горках. Від грудня того ж року став він під команду “товаріща Сємьона” (Шварца), голови ВУЧК, та виїхав для підривної діяльності в Україну.

Брав участь у боротьбі проти УНР, пізніше денікінців, а тоді вже й проти повстанців-боротьбистів і партизанських відділів уенерівської орієнтації – на Лівобережній і Правобережній Україні...

Про своє бурхливе життя Петро Пташинський написав спогади. Називаються вони “Пути-дороги”. Дванадцятий розділ цих спогадів називається “Последний бой”. Присвячений він боротьбі проти партизанів Холодного Яру влітку 1921 року.

“До початку 1921 року громадянська війна в основному закінчилася розгромом збройних сил контрреволюції... – так починає цей розділ своїх спогадів Петро Пташинський. – Але в Україні, особливо правобережній її частині, все ще давалася взнаки отаманщина. Холодноярський бандитизм був серйозною занозою в тілі молодої республіки, його ліквідація стала невідкладною задачею... Партія спрямовувала кращі свої сили в райони, де відновлювалася влада Рад... Скасовувалися старі та створювалися нові адміністративно-територіальні райони, особливо у Придніпров’ї. З частини території Київщини і Полтавщини було створено Кременчуцьку губернію, де бандитизм набрав особливо великого розмаху у Знаменських лісах1 із Холодним Яром на Правобережжі та у районах сіл Вереміївка, Жовнине, Келеберда на Лівобережжі. У місто Чигирин можна було потрапити тільки в супроводі армійського підрозділу; самотні й невеличкі групи, що намагалися дістатися Чигирина, гинули від бандитських куль і шабель. Тому центр Чигиринського повіту тимчасово розмістили у великому містечку Кам’янка. Багато сіл перебували під владою бандитів, сільські та волосні ради і ревкоми там не існували...”2

В один з останніх днів травня 1921 року на станції Кременчук висадилася група комунарів. В її складі був і одесит Петро Пташинський. Але приїхав він не з Одеси, а з Харкова, де тоді розміщалися совєтський уряд та його каральні органи.

Ще перед від’їздом із Харкова Петро довідався, що його брат Іван працює в Кременчуцькій губернській ЧК. Тож заздалегідь радів майбутній зустрічі... Однак сталося не так, як гадалося. У бюро перепусток повідомили, що Івана призначено секретарем повітової ЧК в Олександрію...

Вранці харківських посланців підняв із підлоги завідувач організаційно-інструкторським відділом “товаріщ” Бєлєнькій.

– Падйом! Хватіт паліровать пали, за работу, таваріщі!..

Ось так Пташинський познайомився із заворгом Бєлєнькім, правою рукою секретаря губернського комітету комуністичної партії “товаріща” Свистуна, старого більшовика, що керував підпільною комуністичною організацією ще до революції...

Для проживання Петрові відвели невеличку кімнату (“комнатушку”) в приміщенні міської бібліотеки, а за сприяння старого друга “Івана”, колишнього одеського кравця чекіста Соломона Гудзя, Пташинський одержав місячний “продпайок”...

Ніч, проведена в кременчуцькій бібліотеці, запам’яталася йому на все життя.

Просидівши половину ночі над першим томом “Капіталу” Карла Маркса, Петро вмостився на підлозі кімнатки, умебльованої невеликим столиком і віденським стільцем на трьох ніжках.

Ледь заплющив очі, як у кімнаті з’явився покійний брат дядька Матвія. Він мовчки уп’явся в племінника кривавими очима... Заціпенівши від жаху, чекіст уздрів ще й одноокого чоловіка. Підійшовши впритул до Петра, той завдав йому страшного удару по голові. Впавши, Пташинський відчув його ногу на своїх грудях. Одноокий так сильно тиснув на груди, що Петро не витримав і... прокинувся. На грудях у нього принюхувався пацюк. Петро відмахнувся рукою. Пацюк миттю зіскочив і побіг у кут...

Пташинський знову взявся за “Капітал”...

Та все ж сон виявився сильнішим за Марксову науку. Підклавши велемудрий “Капітал” під свою не таку вже й світлу голову, чекіст знову дав хропака.

На цей раз йому приснився величезний гайдамака – отой, що колись в Одесі, в січні 1918-го, поранив його. Недовго думаючи, гайдамака жбурнув у чекіста “лимонку”. Від удару Петро прокинувся... А це знову був пацюк.

Чекіст підхопився. Запаливши лампочки, почав пошуки. Лише тепер побачив, що плінтуси погризені, а скрізь – щурячі нори...

Та все ж обійми Морфея перемогли острах і огиду. Не вимикаючи світла, Пташинський знову почав сповзати у сон. Та ще повністю не встиг відключитися, як відчув наближення пацюка. Не відкриваючи очей, грюкнув кулаком по підлозі, намагаючись злякати голодну тварину...

За хвилю Пташинський відчув, як щось ворушиться у його ногах. Почувся й писк. Брикнувши ногами, Петро знову підскочив. І майже одразу заснув.

Та мир в душі чекіста не запанував. Ба більше, вже не один, а кілька пацюків, досліджуючи кімнату в пошуках їжі, перебігали через нього, змушуючи щораз підхоплюватися... Тут він і згадав про зброю. Діставши з кобури наган, націлився на одну з дір...

До світанку його трофеями були чотири великі пацюки...

Вранці, збуджений нічними пригодами, ледь не бігцем подався до свого земляка Гудзя. Треба ж із кимсь поділитися...

– Нє надо стрєлять, пабєрєґі патрони, – порадив Соломон Мойсейович...

У кабінеті секретаря Кременчуцького губернського комітету компартії “товаріща” Свистуна починалася нарада. Тут зійшлися командир 25-ї стрілецької дивізії Зомберг, комісар 74-ї кавалерійської бригади цієї дивізії Михайлов, голова Кременчуцької губернської ЧК Курятников, губернський воєнком Чекаленко1, заворг Бєлєнькій, працівник Одеської губчека Кошелєв, Петро Пташинський і низка відповідальних працівників “губпарткома”.

– Ми сабралі вас, – почав “товаріщ” Свистун, – так как настало врємя навєсті порядок в ґубєрніі, создать условія для нармальной работи совєтскова, партійнова апарата і общєствєнних організаций в ґородах і сьолах. Во мноґіх сьолах Золотоношсково і Чіґірінсково уєздов сєльсовєти, волісполкоми, рєвкоми, комбєди отсутствуют ілі засорєни кулацкімі елємєнтамі. В рядє мєст партійниє ячєйкі сущєствуют полулєґально. Важнєйшиє рєшенія партіі і правітєльства в етіх сьолах і волостях нє виполняются, особєнно нєудовлєтворітєльно поступаєт хлєб на ссипниє пункти. Заготовка хлєба в рядє волостєй вообщє нє вєдьотся. Прічіной етово являєтся бандітізм. Дошло до того, что в уєздний центр Чіґірін можно попасть только в сопровождєніі воінской часті. Знамєнскіє лєса с Холодним Яром осєдлалі атамани Заболотний2, Чучупака, Полтавєц-Остряніца, в Золотоношском уєздє тєрорізіруют сьола Вєрємєєвку і Жовніно, сєло Кєлєбєрду – атаман Калібєрда... Настало врємя рєшитєльно, всємі доступнимі срєдствамі унічтожить осіниє ґньозда атаманщіни, і в пєрвую очєрєдь на Правобєрєжьє...

Свистун зачитав директиву “центра” про необхідність у найкоротший термін покінчити з “бандітізмом” у Кременчуцькій губернії, нормалізувати роботу партійного і совєтського апаратів, “ліквідувати бандитське вогнище в Холодному Яру”.

– Ми пріґласілі сюда всєх, кто будєт праводіть халадноярскую апєрацию і абєспєчівать виполнєніє дірєктіви в кратчайшиє срокі. Ви далжни асущєствіть ето рєшеніє партіі і правітєльства, прівлєкая бєдноту, саздавать всє условія для нармалізациі палаженія в районах Знамєнка – Чіґірін – Чєркаси, васстановіть там органи савєтской власті, аказать самоє енерґічноє садєйствіє камуністам етого района, арґанізовать партійниє ячєйкі, рєвкоми там, ґдє унічтожени бандітамі і длітєльноє врємя нє дєйствуют волостниє і сєльскіє савєти, васстановіть работу комнєзамов. Актів, каторий ви арґанізуєтє, направьтє на виполнєніє продналоґа.

“Центром бандитизму”, як довідався Пташинський, був Холодний Яр, а його “штабом” – Мотронинський жіночий монастир. “У разі потреби” секретар Кременчуцького губернського комітету компартії дозволяв “знищити це осине гніздо”, тобто сам монастир...

Далі “товаріщ” Свистун порадив “широко і вміло” використовувати у роботі постанову Надзвичайного з’їзду совєтів України про амністію тим, хто складає зброю, припиняє боротьбу проти совєтської влади і здається.

– Вам прєдоставляєтся право аб’являть амністію от імєні с’єзда совєтов... Атпєчатанний тєкст пастановлєнія об амністіі вам видадут.

Для керівництва операцією було створено губернську надзвичайну трійку. Їй безпосередньо і підпорядкували трійку надзвичайних уповноважених для боротьби проти “бандитизму” в районі Холодного Яру (Чекаленка і двох одеситів – Кошелєва і Пташинського). Вони автоматично стали заступниками військових комісарів бригад 25-ї стрілецької дивізії. До кожного з них було прикріплено кавалерійський ескадрон.

– У каждово із вас в падчінєніі будєт дастаточно байцов і аружия; в том чіслє станкових і ручних пулємьотов... – казав Свистун.

Кожному надзвичайному уповноваженому надавалося право розпускати сільради, волосні виконкоми і ревкоми, а також створювати їх, арештовувати всіх, хто підозрювався у зв’язках із “бандитами” й “бандитизмі”, розпускати партійні осередки і створювати нові, погоджуючи, щоправда, свої дії з Чигиринським повітовим комітетом більшовицької партії.

– Лічності уполномочєнних об’являются нєпрікосновєннимі, – завершив промову Свистун. – Вас моґут арєстовать только с санкциі ґубєрнской тройкі.

Завдання Пташинський зрозумів: він разом із Чекаленком і Кошелєвим за допомогою підрозділів 25-ї стрілецької дивізії мав ліквідувати “бандитизм” у Холодному Яру...

Наприкінці наради заворг Бєлєнькій вручив чекістам мандати, в яких засвідчувалося право пред’явника оголошувати амністію...

Далі уповноважених запросив до свого кабінету комдив Зомберг. З його допомогою чекісти докладно вивчили карту району операції і ділянок, призначених кожному уповноваженому. Вислухали назви і характеристики сіл, що входять у зону дій кожного.

– Паддєрживайтє мєжду сабой пастаянную связь, саґласовивайтє друґ с друґом сваі дєйствія, – порадив командир дивізії.

Наприкінці наради військовий комісар 74-ї кавалерійської бригади вручив уповноваженим мандати такого змісту:

“Военный комиссар 74-й бригады 25 стр. дивизии

июня 20 дня 1921 г. № 200.

Мандат

Дан сей тов. Пташинскому П. Н. в том, что он назначается на время Холодноярской операции заместителем Военкома 74 бригады в 5 кав. эскадрон 25 с. д. Всем советским властям и учреждениям, а также военной власти оказывать всемерное содействие по предоставлению перевозочных средств и т. д. во время исполнения своих обязанностей. Ему же разрешается ношение холодного и огнестрельного оружия, что подписью и приложением печатью удостоверяется.

Комбриг 74 бригады

Военный комиссар 74 бригады (підписи)”.

Повноваження скріпила кругла гербова печатка.

Зустріч з ескадроном відбулася на залізничній станції Бобринська.

Представившись, командир ескадрону Штеренберг1 познайомив Пташинського з особовим складом. “Це були славні хлопці, неодноразово обстріляні в жорстоких сутичках з ворогами революції, – згадував Пташинський. – Деякі з них боролися під керівництвом легендарного комдива Василя Івановича Чапаєва, вступили в партію за комісара Фурманова. В ескадроні був міцний партійний осередок. Із такими хлопцями, думалося мені, не страшні будь-які Чучупаки і Заболотні”.

Не затримуючись на станції Бобринській, у кінному ладі рушили до Кам’янки.

Секретар Чигиринського повітового партійного комітету, голова Чигиринського повітового виконкому і повітовий військком, що вимушено перебували в Кам’янці, вже знали про приїзд ескадрону, тож підготували харчування і нічліг. Секретар парткому докладно розповів Пташинському про ситуацію в районі Холодного Яру і виділив “досвідченого бойового провідника”, що добре знав місцевість...

“Нашу появу в районі Холодного Яру (бандити) зустріли калатанням монастирських дзвонів, – згадував Пташинський. – Пізніше я довідався, що завжди, коли неподалік монастиря з’являється військова частина, лунає дзвін. Це був сигнал тривоги й оповіщення бандитів. За звуками дзвону вони дізнавалися, з якої сторони насувається небезпека, хто наближається – чи піхота, чи кавалерія, з артилерією чи без неї, приблизна чисельність...

Сумна картина постала перед нами, коли прибули на місце. Був розпал селянських жнив, але людей на полях видно не було. На вулицях зрідка з’являлися перехожі, не було на вулицях веселої, гучної дітвори. З настанням сутінок наставала якась дивна, тривожна тиша... Навколо розгромлених чи забитих дошками сільрад, волосних виконкомів, комітетів бідноти (комнезамів) вітер ганяв їхні канцелярські папери і документи. У селах Полуднівці й Медведівці серед цих паперів ми знайшли списки тих, хто здав продовольчий податок.

Члени сільрад, волосних виконкомів і комнезамів ховалися від бандитів, не з’явилися вони і після нашого приїзду. Причину цього пояснив секретар партійного осередку с. Мельники. Це пояснюється просто, сказав він. Ви поїдете, а вони залишаться і загинуть від рук бандитів...”

Почати боротьбу Пташинський вирішив на ідеологічному фронті. І підготував звернення, текст якого червоні вершники одразу розклеїли у всіх селах його ділянки.

“Граждане холодноярской округи Чигиринского уезда! Заканчивается гражданская война! Все враги, иностранные и местные, три года терзавшие советскую землю, разгромлены и вышвырнуты за ее кордоны. Разгромлены банды Петлюры и Махно, а сами главари сбежали от народной кары в панскую Польшу. Остатки бандитов все еще мешают мирной жизни – грабят, насилуют и убивают, не дают нормально жить, восстанавливать разрушенное войной народное хозяйство. Страна перешла к новой экономической политике, отменена продразверстка, и вместо нее взимается продовольственный налог, и теперь крестьянин сам будет распоряжаться своими излишками, сколько бы их у него ни было!

Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил амнистию всем, кто прекратит борьбу против власти рабочих и крестьян и сдаст свое оружие.

В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Заболотного, Чучупака, Гребенюка и других чего-то выжидают, на что-то надеются, нарушают мирный труд. Впереди их ждет только гибель!

На окончательную ликвидацию бандитизма в ваши села, в Холодный Яр направлены войска, они твердой рукой восстановят порядок.

Советской власти гражданская война навязана врагами рабочих и крестьян. Руководители этой власти, коммунисты-большевики, – противники насилия, они несут трудовому народу мир и свободу. Заблудшим и обманутым людям дается возможность возвратиться к мирному труду, спокойной жизни!

Доводится до сведения населения всех сел в районе Холодного Яра, что в с. Мельники создан постоянный военный гарнизон, начальником которого назначен товарищ Штеренберг.

С 26 июня сроком до 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст свое оружие и заявит о прекращении борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут.

Все посторонние лица, не принадлежащие к Мотрониевскому монастырю, должны покинуть его территорию не позднее 2 июля сего года.

Не выполнившие этого требования будут считаться активными врагами рабочих и крестьян и в случае вооруженного сопротивления будут уничтожены.

Председателям, секретарям и другим членам сельских советов и волостных исполкомов, а также комнезамов следует немедленно возобновить нормальную работу, и в том числе работу по выполнению продналога. В сельсоветах и волисполкомах восстановить круглосуточное дежурство десятихатников и подвод.

Прием бандитов, сдавших оружие, производится в помещении гарнизона в с. Мельники в течение всего светлого дня суток.

Заместитель военкома 74-й бригады 25-й дивизии, уполномоченный Кременчугской Губчрезвычтройки Пташинский, начальник военного гарнизона с. Мельники Штеренберг”.

Газетно-пафосний текст звернення свідчив про повне незнання Пташинським ситуації в Холодному Яру. Він так і не зрозумів, що начальство послало його у “фортецю петлюрівщини”, послало практично на неминучу смерть. “Населення Холодноярщини абсолютно відірване від Радянської влади... а будь-який представник влади негайно робився жертвою бандитів, як тільки з’являвся тут...” – так зазначено в доповіді таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УРСР №154 від 23 серпня 1921 року.

Більшовицькі фахівці терору називали Холодний Яр і “чем-то вроде петлюровской “Запорожской Сечи”. Ось на цю Холодноярську Січ і послали гарячого юнака.

Особливо трагікомічно у зверненні Пташинського звучала теза, що “коммунисты-большевики – противники насилия... несут трудовому народу мир и свободу”. Плювалися, мабуть, селяни, читаючи такі нісенітниці. Як видно, Пташинський і творів Леніна як слід не читав, бо саме Ленін висунув гасло перетворення війни імперіалістичної на громадянську. Все ж, може, і недаремно Пташинський стверджував, що “совєтській владі громадянська війна була нав’язана ворогами робітників і селян”. Справді, вороги робітників і селян – російські більшовики – оголосили їм війну...

У Головківці й Буді звернення уповноваженого швидко зірвали. З’ясовуючи, хто це зробив, Пташинський довідався, що в Головківці живе дружина повстанця Івана Гребенюка. Батьки ж отамана Чучупака жили в Мельниках.

Родини гайдамаків чекіст вирішив поки не зачіпати. Звісно, не з гуманних мотивацій. Просто він розумів: краще встановити пильний нагляд за обійстями повстанців у надії, що хтось із них прийде провідати рідних, помитися чи ще за якою потребою.