Текст книги "За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 13 страниц)

За порадою членів партійного осередку с. Мельники, котрий відновив роботу, Пташинський з ескадроном зробив рейд до Холодного Яру. Червоноармійці розклеїли на узліссі чимало екземплярів звернення. Але, побоюючись гайдамаків, у ліс вирішили далеко не заходити...

Зрозуміло, що письмових звернень виявилося недостатньо. Тоді Пташинський взявся організовувати у селах мітинги – “для безпосередньої розмови з населенням”. Разом зі Штеренбергом і комуністами Мельників розробив план проведення мітингів у кожному селі, намітив доповідачів. Подбав Пташинський і про безпеку під час зібрань...

Збори відбулися в Мельниках, Головківці, Медведівці та Полуднівці. Теми доповідей були такі: “Нова продовольча політика і бандитизм”, “Надзвичайний з’їзд совєтів України і його рішення про амністію”, “Міжнародне і внутрішнє становище совєтської влади”, “Комунізм і релігія: що таке відділення церкви від держави?” та інші.

До 28 червня було “обрано” сільради в Полуднівці, Медведівці, Головківці та Мельниках. У Головківці поновив роботу волосний виконком. Довідавшись, що в холодноярських селах “відновлюється совєтська влада”, окупанти надіслали з Кам’янки двох уповноважених “по продналоґу” відбирати в населення хліб...

Наслідки мітингів було неважко передбачити – адже селяни добре знали, що таке “совєтская власть”. Тож хліба ніхто не поспішав давати: ні “рабочім Пєтроґрада”, ні “ґолодающім дєтям Поволж’я”. Лише скарги посипалися на голову Пташинського у відповідь на заклики здавати хліб державі. Скаржилися на неправильне обкладання “розверсткою”, завищене нарахування продовольчого податку... Та й взагалі на багато що жалілися селяни.

Після сходу в Мельниках Пташинський зі Штеренбергом заїхав роздивитися господарство батька отамана Чучупака.

– Син-то что ваш думаєт? – почав урезонювати розбійник старого. – Пачєму прадалжаєт бєсчінствовать? Нєужелі нє панімаєт, что дашол до края ґібєлі і ґібєлі абманутих хлопцев сваєй банди?

Відповіддю було мовчання і тяжке зітхання.

– Дєржава мілостіва, но бандітствовать дальше нікаму нє пазволіт, – закінчив чекіст розмову зі старим...

27 червня Пташинського чекав перший успіх: з’явилося шість невідомих, що назвалися дезертирами, четверо з них були колишніми міліціонерами. Здавши обрізи, заявили, що нікого не вбивали. Уповноважений видав їм посвідчення про “амністування”.

У цей день перший після тривалої паузи “червоний обоз” із хлібом прийшов на зсипний пункт. Пташинський радів, йому здавалося, що “крига скресла”, що справа піде. Засмучувало хіба те, що не вдалося схопити “відомого організатора банди Е. Гребенюка”1, який зумів перехитрити червоних і зник.

Чекіст з’ясував, що дружина і батько повстанця активно допомагають йому. Це викликало обурення – мовляв, ми їх не чіпаємо, а вони “бандітам” допомагають. Тож вирішив уповноважений заарештували “пособніков бандітов”. Дружині Гребенюка вдалося сховатися, а батька (як заручника) посадили в холодну.

28 червня Петру Пташинському виповнилося 19 років. Та йому було не до святкувань. Вечір провів, складаючи доповідь Кременчуцькій губернській трійці та секретарю губернського комітету компартії Свистуну про хід виконання поставленого завдання. А чим міг похвалитися? Хіба що своєю активністю. Все ніби йшло добре, але ж хлібозаготівля з місця практично не зрушилася...

Наступного дня Пташинський виїхав у Суботів на зустріч із Чекаленком і Кошелєвим. Виявилося, що обстановка скрізь подібна: створено актив, розбираються скарги, відновлюється робота совєтів і комнезамів, вивчається становище в Холодному Яру і Мотриному монастирі – скільки там переховується партизанів, розташування їхніх стеж і можливих засідок, наявність озброєння та боєприпасів і, що не менш важливо, вивчається настрій отаманів і партизанів...

Коли Пташинський повернувся в Мельники, йому принесли кілька надрукованих на друкарській машинці листівок, знайдених у Будах, Полуднівці й Головківці. Листівки закликали “не вірити більшовицьким агітаторам, гнати їх із нашої землі, убивати”...

Ніч видалася неспокійною. В різних кінцях Мельників спалахнуло відразу дві пожежі. Горіли хати секретаря сільради і голови комнезаму.

Гасили пожежу довго. Коли вогонь вже опанували, Штеренберг сказав, що далі впорається сам, а Пташинському порадив іти відпочивати перед гарячим днем.

Та не закінчилася ще гаряча ніч.

Під’їжджаючи до будинку священика, де жив, Пташинський зауважив якусь постать, що промайнула і зникла.

– Стой! – закричав уповноважений.

Відповіддю був постріл.

Куля просвистіла над головою.

Відповів зі свого парабелума і Пташинський.

Примчався патруль, почалися безрезультатні пошуки...

Уповноважений збагнув, що холодноярські партизани прийняли його виклик.

Чекіст наказав посилити пости і застави, а по селу пустити кінні патрулі. На пораду Штеренберга вирішив цієї ж ночі перейти жити у штаб ескадрону.

Зібравши особисті речі, Пташинський вже направився до виходу, коли звернув увагу, що зрушено зі свого місця стіл. І килимок не на місці. Поправляючи килим, Пташинський раптом побачив під ним люк.

Відсунувши стіл, відкрили ляду. Внизу була невелика кімната, а в ній сиділа людина. “Так випадково була знайдена “друкарня” підпільної бандитської групи, – зазначав Пташинський, – її заміняла друкарська машинка колишнього церковного старости, на ній друкувала контрреволюційні листівки виявлена в підвалі дочка “гостинного” попа”.

Про долю підпільниці та її батька чекіст у спогадах не повідомив...

Ранок приніс ще одну несподіванку. Якесь хлоп’я принесло в штаб адресовану Пташинському записку. Її текст був лаконічний: “Якщо все, що ти кажеш, правда, то приходь до нас у манастир – поговоримо. Життя тобі гарантуємо. Приходь, якщо не боягуз”.

Пташинський викликав Кременчук. Біля апарата виявився нарком Всеволод Балицький, що якраз туди приїхав. “Ми були особисто знайомі, – згадував Пташинський, – зустрічалися в Харкові, разом голосували за Ленінські тези під час дискусії, нав’язаної партії робочою опозицією, Зінов’євим та іншими уклоністами”.

Пташинський доповів наркому про вимогу отаманів і запитав, які будуть вказівки.

Балицький відповів не одразу. Врешті сказав:

– Указаній нє будєт. Дєйствуйтє так, как ґаваріт вам ваша рєволюционная совєсть і сазнаніє.

– Іду в Яр на пєрєґовори, товаріщ нарком.

– Пташинскій, прімітє строґіє мєри, вазьмітє заложніков. Далажитє рєзультат без прамєдлєнія в случає успєха...

Перед тим як вирушити до лісу, ескадрон сконцентрувався в Мельниках, а у селі оголосили воєнний стан. Всіх родичів отамана Чучупака і Гребенюка було арештовано як заручників. Оголосили, що у випадку вбивства уповноваженого заручників розстріляють, а їхні господарства спалять.

Перед відходом до лісу Пташинський зайшов до арештантів. Старому Чучупаці та батькові Гребенюка сказав:

– Ми нє можем вєріть на слово вашим синав’ям, ані нє заслужилі у нас давєрія... Са мной ва врємя пєрєґоворов всьо может случится. Чтоби абєзопасіть сєбя от каварства і звєрства, рєшено взять вас в заложнікі. Ваша і всєх ваших блізкіх жизнь завісіт ат павєдєнія бандітов. Мая смєрть будєт і вашей смєртью...

Передавши вранці 1 липня Штеренбергу всі особисті документи, крім мандата, що давав право оголошувати амністію, Пташинський скочив на коня. З собою взяв ще плакат із текстом рішення з’їзду совєтів.

До околиці його провів начальник гарнізону...

Як тільки Пташинський під’їхав до узлісся, почув команду:

– Стій!

З-за дерев вийшло троє. Осадили коня. Коли Пташинський зістрибнув на землю, йому зав’язали хусткою очі й кудись повели.

Підтримуючи попід руки, довго водили лісом. Врешті чекісту це набридло і він вигукнув:

– На кой чьорт ви водітє мєня па круґу?

– Ти б трохи потихше, не в гарнізоні ж, – почув у відповідь.

– От і прийшли, – кинув другий.

Пташинський зірвав з очей пов’язку і побачив, що стоїть на краю входу в землянку. Спустившись по сходинках, відчинив дверцята.

У схроні було страшенно накурено. Густий тютюновий дим висів суцільною хмарою. Важко було навіть щось роздивитися.

Несподівано хтось взяв чекіста за руку і повів до столу.

Пташинського посадили на покутті – під іконами.

Його очі почали помалу звикати до ядучого туману.

Кімната виявилася просторою, стіни її вибілені вапном. Три довгих столи були заставлені різноманітною їжею. У землянці сиділо чимало людей, від розмов яких аж гуділо.

– Полтавець-Остряниця, – промовив чоловік, що сидів праворуч, і потиснув руку.

– Чучупака1, – представився сусід ліворуч.

– Вип’ємо за знайомство, – запропонували отамани.

– Вип’ємо, – відповів Пташинський, вважаючи, що відмова може образити і насторожити господарів (він ніколи до цього не вживав “зеленого змія”).

У цю мить залунала стародавня українська пісня “Закувала та сива зозуля”.

“Эта песня про запевшую кукушку и хлопцев запорожцев, туживших и плакавших в турецкой неволе, – писав у своїх спогадах Пташинський, – была одной из любимых в семье родителей, и я взгрустнул, заслушавшись красивым ее исполнением”.

– То що? Так і не познайомимося? – запитав Іван Полтавець, протягаючи гостеві склянку самогонки.

– Пєсня-то какая добрая, – відповів Пташинський і перехилив склянку.

Гидка смердюча рідина обпалила йому слизову горлянки. Одразу потягнуло на блювоту. Чекіст стримувався з усіх сил, щоб не оскандалитися...

Пташинському відразу не сподобався “цей маленький полковник”, який намагався споїти його. Тож звернувся до отамана Чучупака:

– Піть мнє нєльзя, язва желудка данімаєт.

– Так це ж перші ліки проти неї, – з усміхом мовив Полтавець-Остряниця, – їх тільки не терплять наші вороги.

І Полтавець заспівав, як здалося чекісту, “неприємним високим голосом”:

Згинуть наші воріженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

– Та годі тобі... Допанувались, – перебив його Чучупак.

На мить у землянці все стихло...

Тим часом Пташинський вже порахував, що за столами сиділо близько тридцяти лісовиків.

– Что ж, панове атамани, мєня пріґласілі банкєтовать ілі на сєрйозний разґовор?

– Всьому свій час, – відповів Чучупак. – Нехай хлопці побенкетують, добру пісню заспівають...

– Може, не доведеться їм більше співати і веселитися в житті, – знову вступив у розмову Полтавець.

Він явно намагався загострити обстановку за столом.

– Нє надо так мрачно, ґаспадін палковнік. Я віжу, здєсь в бальшинствє сідят маладиє хлопци. Бросят бандітствовать, і свєтлая жизнь пєрєд німі аткроєтся...

– Вистачить політики, – втрутився Чучупак. І заспівав красивим баритоном:

Ревуть, стогнуть гори-хвилі,

Синесеньке море,

Плачуть, тужать запорожці

В турецькій неволі.

Пісню підхопили. Її сумний настрій передався всім...

“Я сидів між двома отаманами в куті під образами, – згадував Пташинський. – Це місце в народі вважалося почесним. Що зв’язало цих двох таких різних людей? – думав я. – Чучупака з потомственних бідняків... і Полтавець – лютий ворог бідноти, потомственний куркуль. Що об’єднало їх на боротьбу з революцією і посадило поруч на почесне місце?”

Важко було збагнути денаціоналізованому українцеві Петру Пташинському, що цих та інших людей злучила національна ідея і ненависть до окупантів за насильства над рідним народом...

Спершу чекісту здалося, що його прихід залишився непоміченим, що, крім отаманів, на нього ніхто не звернув уваги. Але, освоївшись, він збагнув, що помиляється. Більшість співтрапезників були не такі вже й веселі, як дехто вдавав, а їхні пісні виказували глибокий сум безвиході. Пташинський зауважив, що його розглядає багато очей і найменший його рух не залишається непоміченим.

А під образами розгорялася суперечка отаманів. Чучупак намагався стримати запал Полтавця, який все ж хотів споїти чекіста, підливаючи у склянки каламутне зілля.

Під час співу, якому козаки віддавалися повністю, Пташинський непомітно виливав самогонку за халяву чобіт, за комір гімнастерки...

Пізно ввечері настала тиша. Її порушувало лише сонне бурмотіння і зітхання людей, які поснули.

Ліг на підлозі й Пташинський. Але сон не йшов до нього. Та і як спати між двома отаманами гайдамаків? Додавала неприємних відчуттів і білизна, просякнута самогоном. Та й у чоботях хлюпотіла горілка.

На світанку Пташинський вирішив освіжитися. Обережно почав пробиратися через людей, що покотом спали на підлозі. Раптом почув за собою чиїсь, такі ж обережні, кроки. Це йшов Чучупак. “Стежать, не спускають очей”, – подумав чекіст.

– Щось і мене потягнуло на свіже повітря, – мовив, здоровкаючись, отаман.

– Вот что, ґражданін Чучупака, – сказав Пташинський, відповівши на вітання. – Ето же курям на смєх – пріґласілі на сєрьйозноє дєло, а устроілі какой-то п’яний шабаш. Мнє нужно нє пазднєє чєм чєрєз два часа бить в Мєльніках. Єслі етово нє случітся, всє ваші блізкіє і отєц Ґрєбєнюка будут растрєляни, а хати сожґут. Ви, канєчно, знаєтє, что ваши атци і всє радниє взяти в заложнікі. Нє мєдлітє, атправляйтє мєня в ґарнізон, єслі нє хотітє дапустіть нєсчастьє.

Спокійно вислухавши, Чучупак промовив:

– Не поспішайте, громадянин уповноважений, розмова в нас із вами буде серйозна, для цього ми і запросили вас... Відкладіть своє повернення на добу, напишіть про це записку Штеренбергу... Дайте нам можливість розібратися...

Пташинський послухав і записку написав.

Повернулися до землянки...

Другий день нічим не відрізнявся від першого. Чекіст знову сидів між отаманами на покутті, але замість Полтавця був Заболотний (або той, хто представився Заболотним). Після категоричної відмови пити самогон Пташинського більше не силували.

Минув день, але серйозної розмови так і не почали...

Ніч чекіст знову провів незатишно – між двома отаманами. На ранок – чергова прогулянка в компанії Чучупака і Заболотного, яка так само закінчилася пропозицією написати Штеренбергу записку про затримку ще на добу.

Наприкінці листа Пташинський дописав, що більше затримки не буде. Мовляв, у випадку, якщо до того часу він не повернеться, – “виконуйте все намічене”.

Повернувшись до землянки, Пташинський застав її прибраною. Столи стояли чисті, самогону на них не було. Народу в землянці додалося, ніхто не курив і не розмовляв...

Говорив Пташинський впродовж шести годин... Не соромлячись у виразах, намалював перспективи подальшого життя партизанів. Мовляв, загибель їхня неминуча, мети подальшого продовження боротьби вже не існує, залишається звичайний розбій, грабежі, вбивства безневинних людей.

Юний чекіст був в ударі...

Дивно, що отамани дозволили ворогові вести пропаганду в своєму таборі. Та ще й, як виглядає зі слів самого Пташинського, йому не опонували, не заперечували. А Пташинського несло – він відчув, що віддаляється від краю прірви, де перебував дві доби.

– В бальшинствє свайом ви бєднякі і сєрєднякі, абманутиє лживимі лозунґамі... Нєзавісімой Україна может бить только в саюзє с рускімі рабочімі і крєстьянамі – ето ваши союзнікі і братья. Амністія дайот вам виход к спакойному мірному труду. Вся жизнь у вас впєрєді!

Балачкам про “московське братерство”, звісно, вже ніхто не вірив, – не 1917 рік на дворі. Всі вже встигли відчути на власній шкурі, що таке “московське братерство”. Але виснаженість, безперспективність боротьби змушували шукати виходу із ситуації – не сидіти ж вічно у цьому просмерділому схроні!

Хоч і не вірили повстанці московським побрехенькам, та вірити хотілося.

Пташинського засипали питаннями. Всіх цікавило, чи дійсно їх не переслідуватимуть, якщо вони погодяться на “амністію”. Чи буде обчислюватися продовольчий податок їм так само, як і тим, хто не партизанив? Чи приймуть у ряди Красної армії тих, хто був “амністований”, але боровся проти неї? Чи не позбавлятимуть права голосу “амністованих”?..

Відповідати на питання Пташинський припинив, коли аудиторія остаточно виснажилася... Час був пізній. Треба було поспішати в Мельники...

Дорогою через Мотрин монастир чекіст із радістю почув, що отамани та більшість козаків і старшин вирішили прийняти амністію... Не погоджувався лише Іван Полтавець-Остряниця – як і раніше, він був налаштований агресивно і хотів знищити Пташинського.

“Явку з повинною і здачу всієї зброї призначили на 4 липня...” Вживши заходів на випадок можливих ускладнень і несподіванок, Пташинський разом із Чекаленком виїхав у Головківку.

Піднялись на головківську гору. З пагорба відкрився чудовий краєвид на Холодний Яр. Пташинський побачив, як підтягуються вози під зброю, що її мали здати повстанці.

Час тягнувся повільно... Стрілки годинника вже підійшли до цифри чотири, а партизанів ще не було. Пташинський вже зібрався дати відбій, як раптом із лісу, піднімаючи густий пил, вискочили вершники. За ними з’явилася піхота.

Не доїхавши метрів двісті до пагорба, де очікували червоні, вершники спішилися. На ходу знімаючи шаблі та портупеї, вони направилися до уповноважених. На першу підводу полетіла зброя Чучупака, Гребенюка і Заболотного.

“О боги! – згадував Пташинський. – Яких тільки дурниць не зробить молодість на втіху і бурчання моралістів усіх часів?! Я повернув їм їхні шаблі та пістолети і поставив поруч зі мною. Це було для них повною несподіванкою, що підтверджувала щирість совєтської влади...”

У цей день зброю склало три отамани і “141 бандит”.

За вказівкою Кременчуцької губернської трійки “амністовані” розпускалися по домах. Ті, що виявили бажання служити в Красній армії, направлялися в повітовий військовий комісаріат. Отаманів вислали під конвоєм у розпорядження Кременчуцької губернської надзвичайної трійки...

“Пізніше я довідався, – писав Пташинський, – що Чучупака працював заступником начальника повітової робітничо-селянської міліції... Десь на Канівщині, незабаром після відходу з Холодного Яру, знайшов свій кінець отаман Полтавець. При спробі переходу через Дніпро він і його поріділа банда була цілком знищена.

Після закінчення операції в Мельниках я побував у Мотронинському монастирі, де знову зустрівся і попрощався з товаришами по холодноярській операції Кошелєвим і Чекаленком... Порадившись, ми вирішили поставити крапку над бандитською “святинею”, знищивши “систему оповіщення” про наближення до Холодного Яру частин і підрозділів Красної армії. Всі дзвони було знято і відправлено до Кременчука...”

Це визнання показує, що Пташинський не був впевнений, що його праця матиме тривалі наслідки. Йому не вірилося, що боротьба в Холодному Яру завершилася.

І справді, вже остання ніч у Мельниках, яку він вирішив провести як переможець у будинку священика, закінчилася для нього трагічно – на світанку в його кімнаті вибухнула підкладена кимсь граната... Сильна контузія позбавила Пташинського слуху і перетворила його на заїку.

Холодний Яр він залишав інвалідом. Лише за місяць він зміг із трудом доповісти губернській трійці й наркому Всеволодові Балицькому про свою роботу, про свій останній бій із “ворогами революції”.

Так і не відійшов Пташинський від прощального удару Холодного Яру. І наприкінці грудня 1921 року змушений був демобілізуватися з рядів Красної армії...

Варто зазначити, що інформація Пташинського про смерть Полтавця-Остряниці не підтвердилася. Отаман продовжував боротьбу на чолі невеликого загону. Згодом він повернувся до Німеччини, куди виїхав разом із Павлом Скоропадським у грудні 1918 року після перемоги антигетьманського повстання. 1921 року Полтавець-Остряниця відновив роботу з формування Українського національного козачого товариства, яку започаткував ще рік тому.

Щодо співпраці отамана Чучупака з совєтською владою, то це не підтверджено жодними іншими спогадами чи якимись документами. Стосовно отамана Заболотного, то навряд чи це був відомий на всю Україну Семен Заболотний, бо безліч документів стверджує, що в червні – липні він вів активні бойові дії проти червоних на своїй рідній Балтщині.

Невідомий землякам та історикам і холодноярський отаман Гребенюк. Може, це був один із холодноярських старшин?..

Значно пізніше Пташинський довідався, що за рік до подій, в яких він брав участь, вже була спроба знищити холодноярських гайдамаків. “Якийсь час там розташовувалися військові частини, були відновлені сільради, а в Головківці навіть волвиконком, – писав він. – Після відходу військових частин усі ці установи припинили своє існування, приміщення були розгромлені й забиті дошками...”

Ситуація повторилася і після від’їзду надзвичайних уповноважених. Багато “амністованих”, отримавши довідки і провідавши рідних, знову подалися до лісу. І продовжили боротьбу...

Про розмах повстанського руху на Чигиринщині свідчать більшовицькі документи. Ось уривок із протоколу №31 засідання Кременчуцької губернської військової наради від 18 липня 1921 року: “...Бандитизм у губернії посідає значне місце, як це видно з цифр, які вказують на десятки бандитських організацій, що оперували в губернії, нараховуючи у собі до 18700 чоловік та обхоплюючи Чигиринський і Черкаський повіти...”

А у бюлетені таємно-інформаційного відділу при Раді народних комісарів УСРР №121 від 13 липня зазначено, що в село Мельники (звідки щойно виїхав Пташинський) “прибула банда нез’ясованої назви, чисельністю ніби до 800 шабель, при 8 кулеметах і кількох автоматах... Невідома банда чекає на підхід із-за Дніпра нібито 18 загонів”.

З іншого документу (оперативно-інформаційного зведення РНК “про стан боротьби з бандитизмом” в Україні від 14 липня 1921 р.) довідуємося, що в Холодному Яру діє відділ отамана Івана Савченка-Нагірного. В околицях Холодного Яру оперували загони Ломай-Ярма, Голика-Залізняка, Загороднього, Чорного Ворона та інших отаманів. Всього за даними чекістів станом на 15 липня тут “безкарно... оперувало 15 організованих банд”.

Так що хоч і зазнав Холодний Яр відчутних ударів влітку 1921 року, все ж боротьби не припинив, а восени ще більше активізував її. “Жовтень (1921 р.) на Кременчужчині, особливо її Правобережній частині, – читаємо в бюлетені таємно-інформаційного відділу РНК УРСР №215 від 25 листопада 1921 року, – пройшов під знаком швидкого зростання бандитизму, придавленого в серпні та вересні низкою успішних операцій військових частин і агентури”.

26 жовтня 1921 року на засіданні Військової наради Кременчуцької губернії “член ЦК тов. Хоречко”, що здійснив інспекційну поїздку губернією, заявив, що “в каждом уголке, каждом селении чувствуется присутствие бандитов”.

Оскільки окупаційний режим не мав серйозного успіху в Холодноярській окрузі, Совнарком 23 серпня 1921 р. обговорив пропозицію переселити на місце знищених українських селян Холодного Яру “крєстьян с голодающіх областєй Росії”. Зрозуміло, що це б “нарешті вирішило проблему”, як вони казали, “бандітского района”...

Тут і згадалася одна з тез виступу Петра Пташинського у партизанському схроні в Холодному Яру: “Независимой она (Україна) может быть только в союзе с русскими рабочими и крестьянами – это ваши союзники и братья”. Ось такі союзники. Ось такі брати...

Наприкінці 1920-х років Петро Пташинський взяв участь у колективізації (читай: пограбуванні селян) у Лубнах та на Сумщині, а 1937 року його арештувала “рідна ЧК”. Вісім місяців перебував він під слідством. Все ж врятувався, бо його справа потрапила до слідчого, разом з яким він “служив в армії Якіра в Громадянську”.

1941 року Пташинський пішов добровольцем на фронт. Дослужився до звання капітана. Але геройство у захисті “родіни і Сталіна” йому не зарахували – у повоєнні роки Пташинського знову посадили. Відбувши 10 років ув’язнення, працював у гірничорудній промисловості на Алтаї. Вийшовши на пенсію, оселився в Білгороді-Дністровському, де і помер у липні 1987 року. Спогади його (“Пути-дороги”) досі не видано.

Слід ще сказати, що наприкінці свого життя Петро Пташинський розчарувався у совєтській владі. Якось сказав своєму товаришу Борисові Устименку: “Если бы знали, чем это кончится, то мы бы царя Николку на руках носили”. А на людях продовжував хвалитися, що охороняв Леніна, та й, взагалі, оспівував “революційну романтику”.

Такого життєвого фінішу дійшов палкий борець за совєтську владу Петро Пташинський.