Текст книги "За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 13 страниц)

Змова в Красній армії

У книзі московського пропагандиста Віктора Голіченка “Вартові революції” серед інших є розділ “Крах ще однієї авантюри”. Починався він так: “Влітку і восени 1921 р. на оперативних картах чекістських органів чорні стрілки, що позначали рух бандитських зграй, одна за одною круто завертали з центральних повітів до західних кордонів Радянської України. Це насторожувало чекістів. Незабаром були одержані тривожні повідомлення і з-за кордону. Радянські розвідники Савинов, Ян Павловський, Станіслав Кухарський та інші інформували про те, що в районі Сторожева, Сарн, Ровно і поблизу кордону спішно формуються петлюрівські загони. Отже, ворог готується до чергової провокації. Адже ще під час ліквідації “всеукраїнського повстанкому” чекісти виявили наказ Петлюри, який вимагав до 1 серпня 1921 р. закінчити підготовку до збройного повстання.

Готуючи операцію по знешкодженню ворожого угруповання в прикордонних районах Волині і Подолії, ВУЧК і Особливий відділ Київського військового округу встановили, що штаб підтримує постійний зв’язок з якимсь отаманом Круком. До того часу це ім’я було невідоме чекістам. Після старанних і тривалих пошуків вони встановили, що отаман Крук є не хто інший, як командир радянської бригади Кручковський... Крім передачі цінної військової інформації, він також мав намір використати своє становище, щоб, коли петлюрівці перейдуть кордон, підняти в тилу радянських військ збройне повстання”.

До повстання проти совєтської влади готувалися й інші червоні воєначальники. Зокрема, командир 26-го совєтського полку Байда, ад’ютант комбрига-70 Еммерт, колишній командир кавалерійського полку бригади Григорія Котовського І. Киршул, колишній начдив-45 Савицький... Всі вони належали до підпільної мережі отамана Семена Заболотного, керівника 5-го району 1-ї (Південної) групи генерал-хорунжого Армії УНР Андрія Гулого-Гуленка. Киршул, зокрема, очолював Наддністрянську бригаду 4-ї повстанської дивізії отамана Заболотного (комдива-4), а Савицький під прізвищем Гаркуша очолював кінну розвідку 26-го кавалерійського полку.

З повстанцями подільського отамана Якова Орла-Гальчевського співпрацював командир 1-го полку 1-ї дивізії Червоного козацтва (колишній осавул Війська Донського) та командир відділу розвідників 2-ї дивізії Червоного козацтва. Таємно допомагав українському командуванню і командир 41-ї совєтської дивізії Володимир Стойкін, колишній начальник постачання Військового міністерства УНР. Напевно, були й інші посвячені у плани повстання старшини Красної армії.

Саме комбриг Леонід Крючковський у визначений момент мав оголосити себе отаманом Повстанських військ України і оголосити війну совєтській владі... Бойові дії планувалося почати в післяжнивний час, коли більшовики мали відновити реквізиції хліба, тепер вже нового врожаю...

Оцінюючи ситуацію, одеські чекісти відзначили “досі небачене ще явище”: “Маса колишніх комуністів, особливо з боротьбистів і червоних партизанів, працює для Заболотного. Переповнення органів Соввласті на місцях самостійниками говорить про непродуктивність (чекістської) роботи, що там проводиться”.

Особливе значення у підготовці повстання набули відділи Народної освіти, в яких працювало багато українських самостійників. Ця установа іменем совєтської влади давала можливість своїм працівникам вільно пересуватися в повітах, що й використовувалося для підпільної роботи. А у села відділи народної освіти призначали вчителів “суцільно петлюрівського напрямку”...

Більшовики були шоковані масштабами праці українських підпільників. Виявилося, що Одеська організація мала “величезні розміри”, а відтак була одним із важливих осередків всеукраїнської підпільної мережі.

Чекісти терміново посилили роботу та підіслали в оточення людей, яких підозрювали в антисовєтській діяльності, одночасно кілька секретних співробітників. Сексотам вдалося увійти в довіру до членів підпільної організації. Невдовзі агентів навіть допустили до участі у важливих засіданнях, доручили їм зв’язок з агітаторами і вербувальниками в загони. Відтак чекісти, за власним визнанням, “мали повну можливість вивчити структуру не тільки Одеського осередку, але і те, що стосується організації у всеукраїнському масштабі”.

З’ясувалося, що центр організації знаходиться за кордоном, а саму Одеську організацію розбито на райони, що складалися з ділянок. Начальником Одеського району був полковник Сарновський, але його випадково арештували “як дезертира” і відправили у розпорядження командування військ Київської військової округи. Після цього очолив район Грінченко.

Усією політичною та організаційною роботою в Одесі керувала Центральна п’ятірка (“Політичний центр”). До її складу входили: Осмоловський, Дубовицький, Грінченко, Савицький і Гнилошкура.

За явочну квартиру, де відбувалися засідання центру, правило помешкання Дубовицького по вулиці Малоросійській, будинок 84, квартира 3. Інша явочна квартира (для зустрічей із начальником району) знаходилась у Павловському будинку в квартирі Гнилушка-Гнилошкури, якого підпільники намітили призначити комендантом станції Одеса.

Політичний центр виділяв людину для зв’язку з підпорядкованими п’ятірками, що “проводили велику і найістотнішу роботу на місцях”. У такий спосіб було створено залізничну п’ятірку, що мала розгалуження підпільних осередків по всій лінії залізниці Одеса – Київ. На боротьбу проти совєтської влади залучалися не тільки працівники залізниці, а й жителі станцій і сіл, розташованих неподалік торів. Збиралася інформація про рух поїздів, поширювалися листівки, відозви, вербувалися люди для активного виступу.

Діяли й п’ятірки на великих одеських заводах, а також п’ятірка водників.

Для зв’язку з начальниками районів, ділянок і повстанських комітетів інших губерній підпільники створили ефективну систему зв’язку. Так, Августинов налагодив зв’язок із Пшенником (Пшонником), Кирилюк – із Заболотним, а Волченцев – із начальником Мардарівської ділянки Вірським, який організував загін у 50 кавалеристів під командою Балицького. Начальник Тираспольського району Дубенко співпрацював із німцями-колоністами, традиційно вороже налаштованими до совєтської влади.

Довідавшись про існування в Одесі врангелівської організації, українські підпільники вирішили налагодити з нею зв’язок, бо бажання скинути совєтську владу було спільне. Для переговорів відрядили Вірського і Гінкула, однак до угоди не дійшло, бо чекісти несподівано розкрили врангелівське підпілля.

А проти ночі на 6 липня 1921 року червоні вже провели бойову акцію з ліквідації української організації. Результатом операції став арешт сімдесяти підпільників, яких почали пресувати на слідстві.

Завдяки жорстким заходам ворог здобув дані, які призвели до арешту низки ватажків повстанських комітетів поза межами Одеської губернії. Так арештували члена повстанського комітету Козятина, як запевняли чекісти, “особистого друга Петлюри, повстанця з трьохлітнім стажем Балагуту-Бойка”. Взяли під варту залізничників Колесникова, Мельникова, Саранчу, Василевського, Багатого… А Київській губернській ЧК поспішили повідомити явки ЦУПКОМА, а також список осіб, які були керівниками (“главарями”) повстанських комітетів Київського району.

Після проведення операції чекісти з’ясували, що в районі Бірзули, Балти і Первомайська залишилися неліквідовані осередки підпільної організації Семена Заболотного. Не вдалося арештувати й організатора Вірського та його найближчих сподвижників – Ксендзюка, Миргорода і Лідле.

Уповноважений ЧК, що приїхав у Балтський повіт для “разработкі” українського підпілля, “законспіровував агента Кузенка фіктивним арештом”. Потім Кузенку організували втечу. “Переховувався” у селі Малій Кондратівці, де через Миргорода і Ксендзюка знову налагодив контакт із Вірським.

“Подальша агентура показала, – зазначали чекісти, – що Верський (так у документі. – Ред.) після втечі намагався влитися в банду Заболотного, але з деяких причин до банди не дістався...” Відтак взявся організовувати свою мережу. “Він знову розбив Бірзульський район на групи по волостях, поставивши на чолі кожної свого агента”. З бойових ресурсів у Вірського на той час було лише декілька гвинтівок. Щоправда, в районі села Грекове чекав свого часу справний броньований автомобіль.

Основною метою праці Вірського було підняття селянського повстання і підтримка людьми загонів Заболотного, що працював у тісному контакті з Петлюрою і Тютюнником.

Семен Заболотний розкинув “могутню політичну агентурну мережу на території Одеської і Подільської губерній”. Залучав до підпільної праці українську інтелігенцію, “у більшості сільських вчителів”.

Он як зобразив отамана подвійний агент Дмитро Бузько (в документах ЧК – Боско): “Отаман на добро не зазіхав. Мав дві пари білизни, френч, потерті штани й потоптані чоботи. Кожух із кенгуру, сукном покритий, зняли йому хлопці із забитого командира-сібіряка...

– Ось де моє добро, – клав руку на карабін і наган. – Є ще шаблюка.

Надзвичайно добрий мав інстинкт небезпеки. Якусь дикунську гостру спостережливість до того, що могло стати загрозою його життю. Властиво, цей живий інстинкт, дужий первісною силою природи, був причиною того, що банда під його проводом завжди виходила сухою з води... “

Чекісти називали Заболотного “головним бойовим ресурсом (Петлюри) на території України”... І не дивно, адже отаман мав надзвичайні організаційні здібності та невичерпну енергію. Його Балтщина стала, за визнанням чекістів, “главным гнездом и базой всех наиболее крупных политических банд Одесской губернии”.

У Балтському повіті серед інших ворохобив і секретний агент Марчук. Він і встановив, що кавалер ордена Червоного прапора Крючковський “безсумнівно, працює в контакті із Заболотним, передаючи йому оперативні накази по бригаді, паралізуючи в такий спосіб усі плани Червоного Командування по боротьбі з бандитизмом у районі Подільської губернії, де розташована бригада”.

Крючковського, за даними українського історика Костянтина Завальнюка, свого часу завербувала українська підпільниця Іполита Боронецька, вчителька з Балти. Ад’ютант комбрига-70 Василь Любченко, повідомляє історик, змушений був навіть ліквідувати комісара бригади Абалевича, очевидно через те, що той був занадто пильний і відданий совєтській владі.

З’ясували чекісти, що із Заболотним співпрацює і начальник кінної розвідки 26-го кавалерійського полку Гаркуша. Цей Гаркуша, писали чекісти, “в дійсності є колишній Начдив 45 Савицький”. У мережі Заболотного працював і командир 26-го совєтського полку Байда, “бувший ад’ютант військового Міністра Петлюри генерала Грекова” (на наказах Заболотного підписувався як М. Верещака). Еммерт, ад’ютант комбрига-70, – “також заболотівець”, зазначали чекісти.

19 липня “внутрішня агентура, влита в банду (загін Заболотного. – Ред.), донесла, що 25-го Липня в селі Любашівка Ольгопольського повіту під головуванням Заболотного має відбутися з’їзд усіх ватажків повстанського руху України”. На з’їзд мали прибути комбриг-70 Крючковський, колишній командир 45-ї совєтської дивізії Гаркуша-Савицький, командир 26-го кавалерійського полку Байда-Верещака, Кирзул, Пустовійт, Малий, Гризло, Лещенко та інші отамани.

Оперативники арештували Гаркушу, Савицького та червоноармійця Палла в момент, коли ті відправлялися до отамана Заболотного. “Показання Савицького агентурний матеріал підтвердили”, – зазначали чекісти.

Чекісти хотіли арештувати всіх учасників наради, але... Під час облави в містечку Ольгополі, яку здійснював кавалерійський полк, без узгодження з ЧК було заарештовано Полю Боронецьку. Арешт насторожив підпільників, і вони в останню мить відмінили з’їзд.

Відчувши небезпеку, Заболотний розділив свій загін на кілька менших частин і наказав розсіятися. На чолі однієї з них виїхав на Уманщину. Інші відділи, зазначав ворог, “розсмокталися по селах дрібними зграями”. Один загін очолював Малий, інший – Добровольський.

“При потребі ці дрібні зграї приведуть себе в повну готовність, у будь-який момент завербувавши на той час ще багатьох із рядів селянства, що співчуває”, –скрушно повідомляв начальник Одеської губернської ЧК Дейч до ВУЧК у Харків.

У ніч проти 26 липня в Балті окупантам вдалося розгромити один із підпільних осередків отамана Заболотного, “що складався суцільно з місцевої інтелігенції і колишнього чиновництва. У цій справі було арештовано до 60 чоловік”.

На думку оперативників, головними серед них були: “галицький полковник Івасевич, учитель-священик Сковорідка, доктор Баберко, колишні офіцери брати Радзієвські, полковник Станкевич із 3-мя дочками і сином, учитель Мельников, дружина розстріляного ОБЧК пристава Олександровича та інші...”

Метою підпільників було допомагати повстанцям медикаментами, зброєю, папером, агітацією “і провокаційними діями в тих установах, де працювали окремі члени організації”.

Завдяки налагодженій агентурі тієї ж ночі було арештовано шістнадцять підпільників із с. Гольми Ананьївського повіту, з яких ворог особливо відзначив родину Демченків, Івана Нещадима і “колишнього чекіста Боско, який давав банді зведення про чекістів, про що є речові докази”.

У Кривому Озері окупанти арештували до 50 учасників українського підпілля, а в усьому Первомайському повіті полонили понад 100 осіб. На цьому операція не скінчилася... “Всього в районі Балти арештовано 130 чоловік, а разом із Першотравневим (районом) досягнуто 300”, – зазначав 1 серпня 1921 р. Дейч у звіті до Всеукраїнської ЧК у Харків.

Зрозуміло, що під гарячу руку потрапляли і люди, до підпілля непричетні. Адже для арешту достатньо було, щоб він розмовляв українською мовою та не виявляв захоплення совєтською владою. Особливо не довіряли галичанам, студентам, священикам, вчителям, колишнім кооператорам і службовцям. Їх нищили в першу чергу. Адже якщо не сьогодні, то завтра він міг стали українським підпільником чи повстанцем...

Голова Одеської губернської ЧК Дейч доповідав своєму харківському начальству, що “політичну інформаційну мережу Заболотного в районі Балтського і Першотравневого повітів можна вважати ліквідованою... (Але) військові ресурси Заболотного не вичерпані й у розсіяному вигляді представляють не менш грізну небезпеку, для чого необхідно на противагу кидати у всі райони агентуру. Списки всіх арештованих з докладною характеристикою кожного і перерахуванням усіх пунктів обвинувачення проти кожного будуть додатково вислані, як і триденні шифровані зведення про хід справи”...

Хоч повстання в Красній армії влітку 1921 року не вдалося, все ж було очевидним, що опір кривавій диктатурі чужинців не згасав. Попри успіхи одеських чекістів, боротьба на півдні України не припинилася: продовжували активно діяти отамани Семен Заболотний, Клим Солтис, Кирило Лихо-Бондарук, Яків Орел-Гальчевський і багато інших борців за свободу нашої Вітчизни.

Вічна Їм слава!

Кривава бойня в Радулі

Андрій Ліндфорс переховувався від більшовиків у знайомої лікарки в поліському містечку Радулі, що над Дніпром між Любичем і Лоєвом1.

Радуль – поселення “цілком кацапське”, тут віддавна мешкали “кацапи-старовіри”. Отож Андрій і лікарка жили в Радулі, як на засланні. Та кілька єврейських родин, що оселилися тут, і навколишні українські села переконували, що це таки Україна. Селяни радульців ненавиділи, ті ненавиділи селян так само палко. Радульці називали українців “хохлами”, а ті їх – “кацапами”.

У той час на Чернігівщині господарював місцевий повстанець Іван Галака. Хлопців мав небагато, з півсотні. Серед них вирізнявся старшина “із Петлюрівського війська”, дуже талановитий військовик. “Галака був повстанець національний, – стверджував Андрій Ліндфорс, – але в більшості був проти всіх комуністів та жидів. Всі його повстанці були козаки в повному розумінню цього слова”.

Одного літнього дня 1921 року Андрій Ліндфорс із кількома знайомими купався неподалік пристані Радуля. Чекали на корабель із Києва. Пароплави по Дніпру курсували, незважаючи на війну. Щоправда на них могли потрапити далеко не всі. Доступ мали, стверджував Ліндфорс, “люде партійні і просто жиди”. Звичайно кожний пароплав мав озброєну охорону – з чекістів та червоноармійців.

Ось над річкою вдалині з’явився чорний дим. А над містечком у цей час несподівано піднялась курява: через Радуль мчали вершники. Було їх небагато – чоловік із п’ятнадцять. “По строю та списам, – згадував Андрій Ліндфорс, – ми зараз же пізнали, що це Галаківці”.

За хвилину-другу коні вже лежали за хижкою вартового пристані. Заховалися й хлопці.

Якраз у цей момент із-за повороту виглянув пароплав. Над Дніпром розляглося його тривожне ревіння.

Плив він повільно, наче передчуваючи небезпеку. З палуби на берег сторожко поглядали кулемети та рушниці.

Коли корабель почав приставати, на кормі з’явились озброєні люди. Пролунала команда: “Сто-о-ой!” Капітан свиснув, і колеса вповільнили хід.

Нарешті містки з’єднали пароплав і пристань.

Нараз почулося “Слава!”. Більшовики незчулися, як повстанці вже були на містках – “вони скочили на ворогів, як дикі коти”. Хвилину тарахкотіла стрілянина, потім все стихло...

Серед мертвої тиші різко пролунав голос:

– Православні – направо, жиди – наліво.

“Повстанці стояли на містках і пропускали наших. Потім Галака почав вичитувати комуністів та жидів, річ його була жахлива, страшна, всі оніміли од його слів”. Закінчив він так:

– Тепер всі марш у каюти! Семене! По три чоловіки на палубу! Хлопці, за мною!

“Це був жах і жах!” – описував побачене Андрій Ліндфорс.

Галаківці виводили на палубу по три пасажири. Руки в них були зв’язані.

Людей ставили за перегородку. Лунав залп... Над Дніпром летіли нелюдські крики. Та плескіт води гасив передсмертні зойки.

За кожним разом дніпрова вода ставала червонішою і червонішою.

А в містечку – “наче всі вимерли”.

Розстріл тривав безмежно довго... Згодом казали, що в той день загинуло 217 осіб.

Наприкінці галаківці й сам Галака “хиталися як п’яні, очі в них були як у звірів, що наїлися сирого м’яса”. Раптом почулося:

– Всі...

Тоді Галака наказав витягувати з пароплава на берег продовольство та речі, що могли знадобитися...

Після того партизани сіли на коней і поїхали через містечко з піснями, розкидаючи по вулицях сигарети і цукерки...

Як виявилося, галаківці знищили не всіх. Одна жидівка переодяглася на селянку і, взявши у “баби” дитину, минула пильну сторожу на містку, а друга, “стара жидівка”, сховалася в колесі пароплава. Її знайшли там божевільною...

Наступного дня в Радулі з’явилися червоні каральні загони і почали свої криваві жнива.

Доповідь сексота Каріна

У російській мові є вислів “исчадие ада”. Цей вираз спав мені на думку, коли я досліджував життєвий шлях провідного “українського” чекіста 1920 – 1940 років...

Він був одним із п’ятнадцяти дітей учасника російсько-турецької війни Тараса Даниленка з села Високі Байраки, що на Єлисаветградщині.

А “історичне” ім’я йому витаврували чекісти: “Карін”.

Що вони мали на увазі, даючи такий псевдонім українському хлопцеві, не знаю, але відомо, що корінь “кар” лежить в основі багатьох “репресивних” слів: каратель, каральний, карний, карати, каратися, покарання...

І справді, Сергій Карін став співубивником сотень українських вояків. Важко збагнути мотивацію людини, яка пішла служити в ЧК – найжахливішу репресивну організацію за всю історію людства, фактично витвір сатани. І для чого? Щоб нищити своїх земляків, які обороняли рідну землю від поневолювачів. І ті ж Високі Байраки...

А досягти результату Сергієві допомогло диявольське вміння перевтілюватися...

Народився Сергій Даниленко 1898 року. Реальне училище в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) закінчив 1919 року. Тоді ж пішов добровольцем у Красну армію. На бронепоїзді “Смерть білим” воював не тільки проти денікінців, а й проти повстанців, у тому числі й махновців.

Цікавий момент: Сергій мав артистичні здібності, любив театр. Тож, видужавши після тифу, в панському маєтку Великих Байраків заснував разом з Алісою Вербицькою аматорський театр. Репертуар сільського театру міг бути тільки український. Може, це й послужило підставою для арешту – за доносом місцевого сексота.

На слідстві Сергій чекістів не розчарував, навіть сподобався... Напевно, не одного односельчанина видав, щоб заслужити довіру катів...

Непомітно зі статусу обвинувачуваного Даниленко перейшов у статус співробітника ЧК. Отут і отримав свою “каральну” кличку. Сталося це в січні 1920 року...

Поштовхом до розробки секретної операції з проникнення в повстансько-партизанський штаб Юрка Тютюнника стали протоколи допиту арештованого “петлюрівського агента Мамонтова”. Його покази підтвердили, що Єлисаветградський повіт став ареною діяльності одного з “Петлюрівських Повстанкомів”. Чекісти на цю інформацію звернули пильну увагу.

Почали “разработку” через секретного співпрацівника Петренка, що познайомився з братом отамана Новицького – Федором, службовцем Єлисаветградського управління народної освіти (“Унаробраза”), який жив під фіктивним іменем Петра Кравченка. Від нього і довідався сексот, що організатор повстанського комітету Володимир Новицький нещодавно прибув “від Петлюри”. Вже при першій зустрічі з Петренком Володимир похвалився, що за час свого перебування в Єлисаветграді він чимало встиг зробити. А потім взяв і ні сіло ні впало запропонував Петренку стати членом повстанського комітету. Той, зрозуміло, погодився, про що одразу доповів своєму начальству.

Вже за кілька днів Петренко отримав відповідальне завдання підшукати людину, яка б добре володіла українською мовою. Цю людину, сказав Новицький, він планує послати “до Петлюри” з доповіддю та за інструкціями. Петренко порекомендував “випробуваного Петлюрівця” Сергія Даниленка, який чудово знав українську мову...

Під час знайомства з Володимиром Новицьким Сергій Даниленко справив гарне враження й отримав пропозицію з’їздити до Польщі в повстансько-партизанський штаб. Чекіст скромно погодився...

6 вересня він одержав фіктивні документи на ім’я Михайла Івановича Черненка, в тому числі свідоцтво про звільнення через хворобу на два місяці (№1318) та “прохідне посвідчення”. А 8 вересня у супроводі “т. Одинокого” потягом вирушив за маршрутом, вказаним головою Єлисаветградського повстанкому.

У с. Мокляки зайшов до священика – так радив Новицький. Священик мав проконсультувати, де краще перейти кордон. Панотець пояснив, що шлях, яким раніше ходив Новицький, став небезпечний, бо його уподобали спекулянти, а відтак червоні прикордонники на цей маршрут звернули увагу. Священик сказав, що безпечніше можна перейти кордон у районі Звягеля (Новограда-Волинського) неподалік Житомирського шосе.

У зазначеному районі проти ночі 17 вересня 1921 р. Карін і перестрибнув совєтський кордон. Підійшовши до польського патруля, сказав, що є “вивядовець Штабу Генерального у Львові”. Прикордонники одразу виявили йому військову пошану, а вранці з ескортом відвезли в Корець до польського старшини на цукровий завод. А той скерував “вивядовця” до жандармерії, комісар якої відправив Каріна з провідником у Рівне на контрольну станицю, а звідти вже до контррозвідки (експозитури), що на Шосейній вулиці, буд. 158.

Весь цей шлях Каріну довелося пройти і проїхати у компанії польського розвідника “з території Совукраины”, що перейшов кордон тієї ж ночі й у тому ж місці, що і Карін. На “пляцувці” у Рівному Карін зустрівся також із Віктором Янишевським, жителем с. Дубичі, що біля Житомира, дядько якого Сидір Свідерський (мешканець того ж села) організував у своєму районі мережу інформаторів. Двічі на місяць Сидір Свідерський посилав за кордон у Генеральний штаб кур’єра. Про все це Віктор Янишевський довірливо розповів – людині, яку бачив вперше в житті.

“Наша балакучість, сердечність, сентименталізм безмежні, – писав у своїх спогадах один з найкращих конспіраторів повстанський отаман Яків Гальчевський. – Мало знаній людині ми все про себе розкажемо... У нашім бездержавнім життю ми стали надзвичай неповажні й навіть небезпечні, бо не вміємо держати таємниць і бути конспіративними. Це явище загальне. Чужій розвідці в нашій майбутній державі було б найлегше працювати. Нас таємниця службова аж палить, поки ми нею не поділимося з приятелем, із жінкою, особливо коханою дівчиною. Це невміння дотримувати таємниць було причиною під совітською окупацією, що жадна поважніша повстанчо-революційна організація не могла довго діяти й була знана чекістам в Україні...”

У Рівному, в експозитурі, Черненко-Карін-Даниленко заповнив анкету. Питання в ній були конкретні: “1. Ім’я, по батькові, прізвище. 2. Родом відкіля. 3. Де живе в даний час. 4. Ранг (козак чи старшина). 5. Якої частини. 6. Відкіля і від кого присланий. 7. Під яким номером. 8. Де перейшов границю. 9. По яких документах їхав. 10. Чи не було яких сутичок у дорозі. 11. З якою метою прибув. 12. Скільки грошей одержав на дорогу”.

Потім начальник експозитури український старшина Девицький вислухав доповідь посланця Єлисаветградського повстанкому... Карін у звіті описав його: “Росту високого, красень, ставний, обличчя кругле, голене, бліде, ніс прямий, тупий, шатен, волосся нагору, очі карі, погляд спокійний (в окулярах)”. Інший старшина експозитури, Хроневич, мав близько 30 років, “був середнього зросту, широкоплечий, обличчя (мав) довгасте, ніс прямий, гострий, погляд запитальний, очі карі, обличчя широке, червоне, губи тонкі, стиснуті, волосся шатена, тверде, без зачіски...” Курив із товстого вишневого мундштука.

До розмови прислухалася й поручник панна Кудельська – жінка “років 26-ти, низенька, блондинка, обличчя довгасте, бліде, очі великі, блакитні, погляд пронизливий, перенісся тонке, ніс товстий, зачіска з проділом на ліву сторону, волосся м’яке, стрижене”.

Всі старшини були одягнені в костюми англійського зеленого сукна з погонами. Прізвища інших співробітників чекіст не запам’ятав.

У Рівному, в контррозвідці, Карін довідався, що генерал-хорунжий Нельговський на чолі загону в півсотні старшин, добре озброєних, має переправитися у Україну в район Коростеня. У випадку повстання проти більшовиків загін мав об’єднати “все повстанство в цьому районі”.

Переходити кордон Нельговський збирався через Сторожів, де у вчителя Петра Адамовича зберігалися запаси вибухових речовин і зброї. Зі Сторожева Нельговський планував йти на село Цвілі. Всю цю інформацію Каріну вибалакали ті, хто мав бути найбільш обачним.

У Рівному Василь Нельговський очікував провідника від Звягельського повстанського комітету, керівні осередки якого знаходилися в Ємільчині та Мокляках. Ним виявився житель с. Мокляки Стах, помічник начальника 9-го району сотника Ярощука. І зі Стахом зустрівся Карін. Той був високого зросту, “блондин, ніс гострий, довгий, із горбочком, вуса білі, великі, губи надуті, погляд безглуздий”...

Нарешті єлисаветградський чекіст отримав документи на проїзд до Львова. Виїхав о 23 годині разом з Віктором Янишевським і польським розвідником. У дорозі за ними встановили стеження. Жандарми навіть затримали повію, з якою випадково розбалакався Карін.

У Львові Сергій Даниленко одразу пішов до Польського генерального штабу, що розміщався на Підзамчі в колишньому санаторії “Кисельки”. Тут у кількох кімнатах багатіли мріями старшини повстансько-партизанського штабу. Та спочатку Каріна відіслали в експозитуру на вулицю Полянського, буд. 1 (проти парку Келінського) до капітана Галайди. Карін так змалював Галайду: “Середнього росту, худий, голений блондин, кирпатий, рябий, сині штани, сіра галицька куртка, пальто сіре”. Капітан зареєстрував відвідувача і запропонував заповнити анкету – таку ж саму, як й у Рівному в контррозвідці.

Далі Каріна передали сотнику Голоті (“Високий брюнет, галичанин, років 24, червонощокий, губи тонкі, рум’яні, очі карі, ніс довгий, гострий”). Той вислухав доповідь “єлисаветградського підпільника”, але не поцікавився, відколи посланець став членом організації, яка його послала. Та ще й обмовився, що начальником Уманського повстанського району є (Петро) Дерещук.

Після цього Сергія Каріна прийняв керівник агентурної секції ППШ сотник Михайло Михайлик (“середнього росту, худий, брюнет, голений, симпатичне обличчя, років 29”). Вислухавши доповідь, Михайлик запитав про чисельність людей, зброї, з ким налагоджено зв’язок. Розпитував також про політику комуністів, економічний стан країни і Красної армії, її обмундирування, де розташовані військові частини, який настрій у червоноармійців. Допитувався про роботу в совєтських установах: які ставки, який пайок, яке ставлення до начальства. Запитав: “Чи зможемо цього разу перемогти комуністів?”

Після цієї розмови Сергія відправили в Генеральний штаб на Кисельки до Юрка Тютюнника. Генерал-хорунжий прийняв посланця “у присутності цілої президії”... Тютюнника Карін запам’ятав таким: “Повний, очі чорні, середнього зросту, смаглявий, при електричному світлі погляд гострий, кілька тижнів не голився, ніс прямий, років близько 40 (насправді тридцять. – Ред.)”.

Начальника дефензиви полковника Митрофана Очеретька чекіст змалював так: “Середнього росту, брюнет, років 30, із бородою та вусами, погляд приємний, добрий, одягнений у синій костюм, у жовті канти, у чоботях”.

Сотник Заярний (до слова сказати, також сексот ЧК, про що напевно Карін не знав) справив на посланця отамана Новицького негативне враження (“зросту низького, обличчя надуте, незадоволені сірі очі, повний, кульгав на одну ногу, праву, голений, років 25”).

Значно симпатичнішим виявився генерал-хорунжий Василь Нельговський: “Середнього зросту, ставний, у чорному костюмі, френч відкритий, біла сорочка з краваткою, шатен, голений, вуса англійські, очі темно-сірі, ніс прямий, вираз обличчя симпатичний, років близько 45”.

Було тут і чимало інших осіб, серед яких Карін знав тільки Михайла Михайлика, бо напередодні вже бачився з ним. Цьому товариству посланець Єлисаветградського повстанкому і зробив детальну доповідь. Потім почалося обговорення. Каріна здивувало, що в його присутності “відкрито говорили про отамана Новицького як про боягуза” та людину, на яку не варто покладатися.

Далі чекіст почув критичні зауваги на адресу уряду УНР...

“Довідавшись, що я студент, – згадував він, – мені було поставлено кілька питань про погляди на роботу ЧК, про настрій селян, про настрій і психологію підпільних працівників, як на них впливає розкриття підпільних організацій у Києві, чи не убиває це енергію і, взагалі, чи є надія на переворот власними силами...”

“(Тільки) переворот зсередини власними силами – от наша гарантія в майбутньому”, – такі думки висловлювали старшини повстансько-партизанського штабу. Розуміли вони і те, що з ними рахуватимуться лише тоді, коли відчують їхню реальну силу. А старшини ППШ, як видно, такої сили за собою не відчували...