Текст книги "За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 13 страниц)

На прощання Юрко Тютюнник сказав: “Єдине, в чому можна схилитися перед комуністами, так це Чека... Жодна влада не могла поставити так ідеально розвідку і шпигунство, як вони, й ніколи ніхто не зуміє так поставити...” Знаменні це були слова, особливо коли врахувати, що сказані вони були чекісту...

Після розмови Каріна зарахували на постачання. Взагалі, кожен підпільник, який приїжджав з України, одержував, як і працівники ППШ, 250 польських марок добових (при прожитковому мінімумі в 700 марок). Гроші видавав польський поручник, тим самим підкреслюючи, що платить не Петлюра, а Польський генеральний штаб... Полякам і на цей раз не вистачило делікатності.

Оселився Сергій у гуртожитку експозитури, проти парку Келінського. За два дні в гуртожитку він познайомився з кількома підпільниками, що в ці дні перебували у Львові. Сотника Нестеренка Карін охарактеризував таким чином: “Родом із Катеринослава, низький, шатен, сутулий, голений, обличчя вузьке, ніс прямий, довгий, погляд швидкий, років 28”. Сотник Хоменко був “середнього зросту, широкоплечий, шатен, обличчя широке, ніс гострий, очі блакитні, плечі широкі, вуса англійські... років 29-ти”. Виявився земляком Нестеренка.

Добровольський (“він же Ангел”) був “середнього росту, сутулий, обличчя кругле, рябе, очі зелені, вуса довгі, червонощокий, ніс приплюснутий, років 32-х”.

Зустрівся Карін також зі студентом Соколовським, що прибув від начальника Київського району, штаб якого знаходився в районі станції Мотовилівки.

І портрет Соколовського зберегла чіпка пам’ять Каріна: “Високий, довга шия, блідий, обличчя вузьке, бліде, покрите неголеним мохом, очі блакитні, волосся шатена, довге, нагору, років 23-х родом, із Києва”. Лісовий, помічник отамана Вінницького району, мав такі прикмети: “середнього зросту, блондин, з ластовинням, вуса і борода руді, очі блакитні, років 24, вчитель і мешканець Брацлавщини”. Матеріали про них Карін згодом передав через “Пограособотделение № 7” на ст. Жмеринку...

Чекіст страшенно хотів потрапити в табори для інтернованих вояків Армії УНР. Досягнув свого за допомогою одного старшини штабу ППШ.

Вражень у Каліші та Олександрові-Куявському Карін набрався досить... “Табори уявляють собою якісь загони (для) брудних (і) обірваних людей, що мріють тільки про погром...” – писав він.

Стан козаків Карін оцінив як такий, що “не може бути гіршим”. Це було “одноманітне животіння” тисяч людей. Інтернованих Карін назвав “дикунами голодними”.

Чекіст зауважив спроби введення в таборах дисципліни і стройових занять, “але це погано вдається”. На його думку, козацька маса трималася в таборах “тільки страхом”, що викликали розповіді старшин про вбивства тих, хто повертається до України.

“Яка б розмова не починалася, – писав Карін, – всі... (живуть) перспективою погрому, як тільки захоплять Україну. Особлива увага звернена на розвиток серед цієї маси антисемітизму, починаючи тим, що Інтернаціонал утворився ще в царстві Вавілонському євреями... Загалом настрій інтернованих лютий, варварський. Майже щотижня звідси відправляють створені з самих надійних головорізів загони до прикордонної смуги Польщі. Тут їх озброюють і відправляють в Україну на роботу. Вся маса інтернованих безумовно вірить офіцерству, що вони не пізніше Різдва займуть Україну. Але самі старшини вірять у це (лише) в хвилини веселощів, а в хвилини, коли серце тужить, вони проклинають все і вся...”

Навів Карін слова одного українського старшини: “Як тяжко на душі, що день, то гірше мука, надія на краще з’являється тільки уві сні та мріях. От це весь смисл життя: хвилини надії та мука без кінця”.

Зі здивуванням для себе чекіст з’ясував, що в Єлисаветградському повіті діє ще одна підпільна організація. В цьому йому допомогла розібратися вчителька із м. Хмелеве Марія Гуржос, яка прибула до ППШ від підпільної мережі Березняка, Королька і Коваленка. Марія була середнього росту, брюнетка років 35, трохи косоока. Говорила хрипко.

Від неї Карін довідався, що організація Березняка налагодила “всі зв’язки” в повіті та з Холодним Яром. Марія особисто їздила для зв’язку в Чорний ліс. Тепер її прислали в Польщу за грошима.

Чекіст звернув увагу на те, що авторитет Березняка в повстансько-партизанському штабі “вище набагато”, ніж у Новицького. На думку Каріна, саме через це Володимиру Новицькому грошей не передали, лише наказ.

А наказ був такий: “Ліквідувати всі дрібні повстанські спалахи, якомога ширше налагоджувати зв’язок з іншими організаціями, ніяких особистих порахунків між начальниками окремих загонів бути не може, в іншому випадку винуваті будуть покарані... Літературу розкидати по Україні і, якщо можливо, розмножити. Ніяких активних виступів...”

Чекіста повідомили, що Гулого-Гуленка призначено командувачем Південною групою, а відтак всі його розпорядження єлисаветградські підпільники мусять виконувати. Все ж про виступ Гулого “з активною силою в штабі не говорилося”.

Далі сповіщалося, що наказ про повстання передасть генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко. До того часу “наш пароль “Гармата”, їхній пароль – “Чота”. Зв’язок тримати через явку в селі Ерделевці, де жив “кореспондент Харченко”, чи через Сергія Даниленка в Єлисаветграді, тобто через чекіста Каріна.

Тютюнник обіцяв вислати “надійних старшин-агітаторів” на вказані адреси. “...З наказами здебільшого посилаються хлопчики, на що потрібно звернути особливу увагу”, – інформував своє начальство Карін.

Мав Карін ще й розмову з керівником організаційного відділу полковником Леонідом Ступницьким. Від нього почув, що матеріальні ресурси “будуть отримані з Америки, куди послані вже три представники”...

Чекіст зустрівся і з начальником 4-го району (“тобто Херсонщини”) сотником Пустовітом (його прикмети: “Середнього росту, брюнет, ніс гострий, губи товсті, очі чорні, волосся тверде, без зачіски, говорить грубо, карбуючи кожне слово, чоло високе, років 29-ти”). Від нього Карін “одержав завдання організувати інформаційні осередки і територіальні групи” та довідався пароль (“Полум’я”), який використовуватиме зв’язковий Пустовіта.

“...У штабі, – свідчив Карін-Даниленко, – (в розмовах старшин) червоною ниткою проходить бажання вибуху (в Україні) зсередини, навколо цього зосереджуються всі розмови”. Незважаючи на це, Тютюнник забороняв підпільним організаціям в Україні піднімати повстання, а велів чекати наказу.

Ця провідна думка звучить і у зверненні “Селяни!”.

“Селяне!.. – закликав Юрко Тютюнник. – Не піднімайте самі дрібних повстань. Організовуйтеся і чекайте наказу. Наказ буде даний скоро Головним Отаманом Петлюрою…”

Чи пролунав отой загальноукраїнський клич, якого дисципліновано чекали повстанці різних українських земель?..

Так, врешті клич пролунав. Але не у відповідний час. Коли чекісти добивали останні організації.

Заклик не піднімати “дрібних повстань” фактично став закликом не піднімати повстань взагалі...

Накази повстансько-партизанського штабу не піднімати “дрібних повстань”, з яких і могло розвинутися всенародне повстання, привели до несприятливого розвитку подій...

За час перебування у ППШ Карін-Даниленко зрозумів, що Україну поділено на повстанські райони. Керують ними повстанкоми з трьох осіб (голова і два члени). До 4-го повстанського району (називався він Херсонщиною) увійшли Єлисаветградський, частина Звенигородського й Олександрійського повітів. Начальником району числився Михайло Вербицький. Чому числився? Тому що його було заарештовано. Та сотник Михайлик заявив, що, незважаючи на арешт, Вербицький і далі має очолювати організацію. Якщо ж його не вдасться звільнити, то керівництво має перейти до Володимира Новицького. Але після появи в штабі Марії Гуржос, яка справила на штабістів добре враження, настрої змінилися. Полковник Ступницький повідомив, що начальником району буде, очевидно, Березняк...

У Львові Карін став свідком арешту якогось єврея. Коли його привели в контррозвідку, “один із Петлюрівців, відомих на Україні (як) “Ангел”, указав, що він бачив затриманого у Віниці як співробітника Чека. Почалося слідство, не знаю, чи велося воно, чи ні, – писав Карін-Даниленко, – але факт той, що затриманого били залізом у груди, встромляли під нігті голки... Це робили старшини-інтелігенти...”

Свої враження про перебування в ППШ Карін сформулював так: “Петлюра і Тютюнник є співробітниками Польського Генерального Штабу, їхня робота явно проводиться під прапором Польського Генерального Штабу... Всі гроші видає тільки Польський поручик; фабрикація і постачання фіктивними документами цілком у руках Польського поручика... Самої назви Петлюрівського чи... іншого штабу, відмінного від Польського, не існує – штаб тільки Польський. Говорять, що це потрібно для мирного договору (між поляками і Росією). Тютюнник у прокламаціях (відозвах) пише “Начальник Штабу”, але фактично такого немає. Тютюнник у Петлюрівській роботі представляється трохи диктатором. Сам же Петлюра живе в Тарнові на квартирі, яку охороняють польські жандарми...”

Про українських старшин, які працювали у штабі, Карін писав: “Живуть у жахливих умовах, брудні, обірвані, напівголодні, одержують по 250 марок добових, у той час як прожитковий мінімум 700 – 1000 марок. Один із них, Катеринославець, – продовжував Карін, – у розмові про уряд Петлюри і його роботу сказав між іншим: “То чи знаєте Ви, чим займається наш уряд? У нас ще немає території, а вони роблять призначення, де хто буде яким комісаром. Ці призначенці тепер б’ються один з одним, відвойовуючи кращі містечка, влаштовуючи один проти іншого всілякі інтриги. Міністерство залізничних доріг займається тим, що, сидячи, думає, як би перебудувати в Україні залізниці... (на) вузькоколійки для сполучення безпосередньо Київ – Варшава...”

Під час розмов у Львові “з петлюрівськими старшинами” чекіст не раз чув “нотки роздратування проти... всього”. Вони говорили: “Якби комуністи не розстріляли би нас, то ми б усі повернулися на Україну”.

Одержавши від Тютюнника наказ отаману Новицькому, Карін вирушив в Україну... Під час бесіди в Корці з начальником пункту експозитури сотником Клембовським (у присутності помічника начальника Новоград-Волинського району Стаха) Каріну вдалося встановити, що явочні квартири начальника цього району сотника Ярощука знаходяться у селах Мокляки і Ємільчине...

Вже в Мокляках, розмовляючи з панотцем, Карін довідався, що той безпосередньо зв’язаний із повстанським комітетом району “і добре інформований... представниками від різних Повстанкомів”, що відпочивають у нього перед переходом кордону чи після.

Священик казав, “що якби Повстанські організації скрізь були в такій боєздатності, як у їхньому районі, то за вдало налагодженого зв’язку можна було б впродовж трьох днів підняти повстання по всій Україні, комуністів можна було б впродовж тижня стерти в порошок. За його словами, кожне село може дати до 100 озброєних кавалеристів, тільки без сідел. Нехай тільки, мовляв, прогримить клич”.

Та клич “прогримів”, коли вже було пізно. Коли Карін і каріни зробили вже свою каїнову справу...

Конкретні результати своєї поїздки до Львова Сергій Карін-Даниленко окреслив так:

– до Волинської губернської ЧК передав інформацію про Сидора Свідерського з с. Дубичі, який організував мережу інформаторів;

– повідомив в Особливий відділ №7 прикордонних військ, що у Новограді-Волинському, про повстанський комітет у цьому районі на чолі з сотником Ярощуком, про розвідника Вацлава-Лукаша та перехід через кордон загону генерала-хорунжого Василя Нельговського, внаслідок чого до його відділу влито сексота;

– вислав телеграми в Жмеринку (через особливий відділ №7), щоб затримали помічника начальника Вінницького повстанського району Лісового, в яких зазначено прикмети (“Коли ми виїжджали зі Львова, – доповідав Карін, – він віз кожух, чоботи і костюм, загорнені в папір. На цьому згортку я зробив непомітно хрест олівцем”);

– надав (для розсилання всім прикордонним філіям Особливого відділу №7) зразки документів, виданих Польським генеральним штабом для проїзду в Україні;

– довідався про існування організації, начальником якої є Березняк, а членами – Королько, Коваленко, Гуржос та інші, зв’язатися з якою можна через Володимира Новицького.

– одержав у Генеральному штабі наказ для Новицького, явки, паролі тощо.

Слід сказати, що завдяки Каріну та іншим сексотам (сотнику Георгієві Заярному /агент “121”/, помічнику начальника ППШ полковнику Добротворському, агенту Нестеренку, підполковнику Снігіріву, сотнику Петрові Жидківському, полковнику Ємельянову, дружині особистого секретаря Симона Петлюри та іншим) було потоплено в крові частини Української повстанської армії Другого зимового походу...

Інформації від більшовицьких шпигунів про похід повстанської армії в Україну було так багато, що ВУЧК засумнівалась у достовірності агентурних даних, мовляв, це може бути дезінформація з боку ППШ...

“Що ж стосується мого висновку і погляду на подальшу розробку, – завершував свій звіт Сергій Карін, – то в наших інтересах ліквідувати якнайбільше організацій цілком, поки ж давати свободу дій у роботі організацій, цим ми за допомогою зв’язків можемо бути в курсі всього повстанського руху в Україні. В такий спосіб можна буде вибирати найзручніші шляхи боротьби з ворогом Революції і мирного будівництва Пролетарських Держав...”

Карін з’ясував керівництву ЧК важливі подробиці діяльності Єлисаветградського повстанкому Володимира Новицького. Виявилося, що до його складу входило аж 14 чоловік (серед них два сексоти – Карін і Петренко). Крім Єлисаветградщини, повстанський комітет охоплював частину Звенигородського і Первомайського повітів. У його розпорядженні було до 150 озброєних осіб, ручний кулемет, 10 коней, 5 сідел.

Звіт Каріна-Даниленка ліг в основу справи Єлисаветградського повстанського комітету (відділ “Нарпомста”).

Внаслідок інформацій Каріна в Єлисаветградський повіт для боротьби з українським підпіллям виїхали “усі кращі працівники” ЧК. Так принаймні стверджував начальник 3-го відділення Особливого відділу ВУЧК. Він висловив сподівання, що зусилля чекістів не пропадуть марно і Єлисаветградська підпільна організація буде розгромлена...

Надії чекіста не обманули. Ба більше, фіаско Єлисаветградського повстанкому призвело до розбиття Холодноярської організації, безпосередньо пов’язаної з єлисаветградськими підпільниками... Були розгромлені й інші повстанкоми, на яких дав інформацію Карін.

Каріна ж за зраду українського народу нагородили золотим годинником, напевно “трофейним”, знятим із руки якоїсь жертви. Та перевели в центральний апарат ЧК, щоб він міг повніше виявити своє сатанинське вміння спроваджувати людей зі світу, якщо вони ставали на імперському шляху російського народу...

1923 року в кабінеті голови ҐПУ Всеволода Балицького відбулася знаменна зустріч провокатора Сергія Каріна-Даниленка та колишнього керівника повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, якого ҐПУ виманило в Україну й арештувало.

І знову Тютюнник прорік уже знайому фразу: “Перед ким можна схилити голову, так це перед ЧК. Добре працює...”

Шкода, що стенограма цієї зустрічі не велася. Повчальна розмова залишилася б для історії. Хоч навряд чи вона була щирою...

Слід сказати, що, визнаючи неперевершені можливості ЧК, Тютюнник мимоволі замовчує власну вину і вину своїх старшин. Адже коли б вони були не такими балакучими і безпечними, то і “всесильна” ЧК нічого б не вдіяла...

Які висновки з цієї історії? Порушення елементарних правил конспірації посадовими особами ППШ та їхніми співпрацівниками (посланцями підпільних організацій) призвели до провалу українських задумів, а відтак до великих жертв...

І знову згадую отамана Орла (Якова Гальчевського)... Недаремно він не довіряв повстансько-партизанському штабу Юрка Тютюнника, тому й наказував своїм посланцям оминати його десятою дорогою, а йти прямо до Петлюри...

Кілька слів про подальшу долю Сергія Каріна-Даниленка. Вже наприкінці 1921 року його інфільтрували в українську підпільну організацію, яка існувала в Київській школі червоних старшин. Працював він і на підрив Української військової організації.

А у 1931 – 1934 роках шпигун знову проник у центри політичної еміграції та виконав низку важливих завдань... Але настав і його час: 27 серпня 1937 року Каріна арештували за обвинуваченням “у змові Всеволода Балицького” та у створенні антисовєтської націоналістичної організації.

Така була воля драматурга!

Каріна привезли до Москви, “де йому судилося пройти всі кола слідчого пекла”. 26 місяців у Лефортові й Бутирці катували чекісти свого вірного побратима. Напевно, втішилися б його жертви, якби дожили до цього дня розплати...

І все ж ветерана провокацій 22 жовтня 1939 року звільнили з ув’язнення. Він знову зумів довести свою відданість “дєлу Лєніна”, а тепер вже і Сталіна.

Під час Другої світової Каріна ввели до складу групи підготовки партизансько-диверсійних загонів. Отож він ще встиг попрацювати проти “бандоуновского подполья” – ОУН і Української повстанської армії. Але це вже інша історія...

Помер Сергій Даниленко в Києві 1985 року. Поховано його, очевидно, на військовому кладовищі на Лук’янівці.

То що, мир праху його?

На все приходить час розплати

Лознянську цукроварню охороняла сотня червоних башкирів. У вільний від чергувань час вони заскакували на Вовковинецькі хутори та в сусідні села і ґвалтували жінок. Не жаліли навіть дванадцятилітніх.

Увечері 11 серпня 1922 року небо закрилося хмарами, почали бити громи, “блискавиці прорізували осліплюючими батогами небо”, – згадував Яків Орел-Гальчевський. Все віщувало бурю. Повстанці стояли на конях під лісом, недалеко Сахнів. До Лознянської цукроварні палицею кинути – трохи більше версти.

Отаман Орел скликав у коло старшин і козаків.

– Сприятливішої нагоди може не бути, – сказав він. – Мусимо покарати їх сьогодні.

Розділивши козаків на групи і визначивши провідників, мовчки рушили до цукроварні. Мур перелізли, підпираючи один одного.

Дощ лив несамовито. Вартового, що, захищаючись від потоків води, високо підняв комір шинелі, вже вхопили за горло. На питання, де помешкання коменданта, він чемно показав.

Півсотні повстанців уже порядкували в касарні – парами в’язали сонних ординців. Група козаків від брами будинку управи привела зв’язаних вартових. Притягли і татарина – коменданта цукроварні.

Виставивши на всіх опорних пунктах сторожу, отаман розпочав допит.

Питання було одне: хто насилував жінок і дівчат?

Ординці пригнічено мовчали.

– Хто насилував жінок і дівчат на Вовковинецьких хуторах?! – вимагав правди Орел-Гальчевський.

Знову мовчанка.

Отаман попередив, що, коли і втретє не почує відповіді, всі полонені будуть кастровані.

– Якщо видадуть винуватців, то тільки їх скарають.

Але й це не допомогло – азіати мовчали як паралізовані. Тоді Орел наказав здійснити операцію над комендантом цукроварні, який заохочував своїх підопічних чинити дике насилля...

Наочно побачивши, що їх очікує за мить, башкири і татари по-вовчому завили в нічне небо.

Ридаючи, вони почали видавати один одного. В такий спосіб виштовхали поперед себе тридцять п’ять душ.

Всім їм було відтято статеві органи.

Решті поталанило: отаман дотримав слова і залишив неушкодженою їхню чоловічу гордість. Забравши 15 кращих коней із сідлами і конфісковану зброю, повстанці виїхали з цукроварні.

Після жорстокої помсти червоним на Лознянській цукроварні легенди заполонили Поділля. “Серед большевиків ходили чутки, – згадував Яків Гальчевський, – що комкорові Примакову я нібито прислав повну скриньку на доказ... Пізніше військова влада видала наказ не озлоблювати населення. І дійсно, потім я не чув уже про насилування червоноармійцями наших дівчат”.

Вояцькі біографії

Петро Дяченко, отаман Чорних запорожців

Бій за Вознесенськ

Був ранній ранок 14 квітня 1920 року.

Петро Дяченко, хворий на тиф, лежав у критому фургоні. Українську армію, що підійшла під Вознесенськ, рясно обстрілювали з гармат і кулеметів два більшовицькі бронепотяги, що курсували залізничним шляхом. А на позиції Чорних запорожців під прикриттям кулеметного вогню впевнено насувалася лава школи червоних командирів.

Два дні перед тим запорожці віддали свої набої піхоті, залишивши собі по 3 – 5 штук (як казали, “для себе”), але й ті були вистріляні напередодні... Шкодують козаки за набоями, спостерігаючи, як невпинно наближаються червоні курсанти.

Бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками, благає у кожного хоч пару патронів до кулемета. Він учора вистріляв усі. “Залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її...”

Чути його слізне благання:

– Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному... Я їх, сучих синів, – у могилу!.. А то мій кулемет, клятий, як нема набоїв – не стріляє!

Заступник Петра Дяченка поручник Броже (латиш за національністю) наважився атакувати двома сотнями, але під сильним вогнем бронепотягів мусив повернутися.

Під час атаки було тяжко поранено козака третьої сотні на прізвище (здається) Бандура. Куля засіла в черепі над лобом. А він, “співак, сміхун”, був улюбленцем полку. Із жалю за ним у козацьких душах буревієм заклекотала “нестямна жага відплати”.

Про втрату повідомили Петра Дяченка... З допомогою двох козаків командир злазить із воза – і каже подати коня... Козаки підсаджують його в сідло... “Не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед... Козацтво, мов вихор, – за ним”, – розповідав дев’ятнадцятилітній учасник бою Лавро Кемпе.

У цей час наш гармаш останніми двома набоями підбиває ворожий бронепотяг, а другий поспішив за закрут залізниці... Запорожці скористались цим миттєво. Червоні курсанти не стямились як шуліки з чорними прапорцями на списах влетіли, проскочивши лаву зсередини і з боків.

Почалося криваве весілля...

Червоні вмирали із вояцьким завзяттям. Напевно, добрі були з них командири. Та воєнна наука для них скінчилася. Останню лекцію їм прочитали Чорні запорожці. Свідком кривавої січі став степ, укритий, “наче снопами, відділом школи червоних командирів”. Ніхто з двох із половиною сотень курсантів не лишився живим.

Після бою юний, схожий на дівчину, Нестор, наймолодший із братів Галайденків, оббризканий кров’ю, витирав шматою шаблю.

– Скільки голів поклав? – запитав хтось із побратимів.

– А хто його знає?.. – скромно усміхнувшись, відповів юнак. – Рахував до 18 – а далі надокучило!..

Цією одчайдушною атакою Чорні відкрили дорогу до Вознесенська та його скарбів. Після бою козаки поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати. “Відтоді він... поєднується у моїй уяві з кошовим (Іваном) Сірком”, – писав запорожець Лавро Кемпе.

Хіба дивуватися, що такого командира всі не просто любили, а готові були покласти голови за нього...

Слово генерала і козака

Чорні запорожці були елітною частиною української армії. Більше звитяг, ніж цей полк, не мав, напевно, жодний кінний підрозділ Армії УНР. Про це й писав командарм Першого зимового походу Михайло Омелянович-Павленко: “Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, – зазначав він, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців; про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних. Полковник Дяченко сам не раз був поранений.

Усі пам’ятають святочний в’їзд раненого полковника Дяченка з трьома одночасно з ним раненими козаками до Станіславова; все місто милувалося тоді цим почесним походом: гарно виглядали ранені, що з люльками в зубах лежали на ношах, ще гарніш – ескорт козаків у типово національному вбранню з могутніми чубами, із загальним колоритом борців, що тільки покинули бойовище.

Пам’ятаю я оповідання лікарів і сестер-жалібниць у Станіславові, що дивувались нечуваній терплячості Чорних. “Таких залізних людей ми ще не бачили”, – говорила мені старша сестра-жалібниця.

Перше моє персональне знайомство з полком було в бою під Старокостянтиновом (в листопаді 1919 р. в боях проти московських добровольців), коли я на власні очі бачив, як полковник Дяченко з невеликою сотнею летів визволяти свою гармату (сотника Чорниці), що вела бій із панцерником... Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами, викликали серед ворога переполох”.

А ось спогад козака-чорношличника Лавра Кемпе з Володарки, що під Києвом. “Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп із двома кістками... – писав він. – На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерти була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девізом полку було: “Перемога або смерть!” Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому йому наслідувало.

Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і (викликала) втечу... Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник... Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин – і перемога у великій більшості (боїв) була за нами.

Не знаю, як і відколи воно сталось, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, “батьком”... він мав тоді ледве чи 27 – 28 років (під час Зимового походу йому виповнилося 25 років. – Ред.)... Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до його особи пошану...”

“Тобі, мій краю дорогий, Складаю я свою присягу”

Народився Петро Дяченко 30 січня 1895 р. у с. Березова Лука Миргородського повіту Полтавської губернії в сім’ї Гаврила Дяченка та Марії Бажанської. Закінчив 6 класів Миргородської реальної школи і Оренбурзьку кінну школу прапорщиків (1 січня 1916 року).

Під час Першої світової війни як командир роти 333-го Глазівського пішого полку 84-ї дивізії брав участь у боях у Польщі, Литві та Галичині. Російську армію залишив у чині штабс-капітана.

17 грудня 1917 року – найважливіший день у житті Петра Дяченка. Він стає на службу в українській армії. Невдовзі бере участь у боях за Київ. А 23 лютого 1918 р. козаком вступає до кінної сотні 2-го Запорозького пішого полку, яким командував Петро Болбочан. Цей полк вважався найкращим у 1-й Запорозькій дивізії, а згодом і в Запорозькому корпусі. Складався він із чотирьох тисяч козаків, з яких майже 80% становили старшини та інтелігенція. На прапорі полку довкола тризуба було вишито: “З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну”. Полкова присяга звучала як пісня:

 
Тобі, мій краю дорогий,
Складаю я свою присягу –
Тебе любить, Тобі служить,
За Тебе вмерти біля стягу.
І прапор наш жовто-блакитний
Клянусь довіку боронить.
І за народ забутий, рідний,
Останню кров свою пролить.
 

Цю присягу виголосив і Петро Дяченко, а потім все своє вояцьке життя, нехай і в інших частинах та арміях, був вірний їй.

“Кров’ю і смертю відзначили свій шлях новітні Запорожці, – писав Борис Монкевич, сотник 1-ї Запорозької дивізії. – Народжені в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони весь час заховували в собі той гарт духу і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними... Вогонь самопожертви був їхнім батьком, Україна – матір’ю, а безустанні розпачливі змагання – їхньою колискою”. Ці слова є й характеристикою невтомного вояка Петра Дяченка.

У березні 1918 р. він взяв участь у звільненні рідної Полтавщини та не чужої Харківщини від більшовиків. У квітні під проводом полковника Петра Болбочана вирушив у визвольний похід на Севастополь, який завершився вигнанням більшовиків із Таврії і Криму.

Після державного перевороту 29 квітня, коли до влади прийшов Павло Скоропадський, Петро Дяченко війська не покинув, а продовжив службу в кінній сотні 2-го Запорозького полку Армії Української Держави. Під час антигетьманського повстання сотня розгорнулася в Окремий партизанський курінь імені отамана Петра Болбочана. 23 листопада 1918 р. полтавця призначено сотенним, а 17 січня 1919 р. – курінним...

22 січня в Кременчуці почався новий акт української трагедії: за наказом Симона Петлюри Омелян Волох арештував полковника Петра Болбочана – найавторитетнішого серед українського війська діяча.

Кінний дивізіон сотника Петра Дяченка одразу подався до Кременчука з метою звільнити свого командира. Дорогою, в с. Крюкове, козаки роззброїли підрозділ волохівського 3-го Гайдамацького полку, який супроводжував арештованих. Лише особисте прохання Болбочана утримало Дяченка від подальшого застосування зброї...

Запорожці й надалі опікувалися долею свого улюбленого командира. Але їхніми проханнями було знехтувано. Без відповіді залишилося і звернення командирів полків Запорозької групи та 2-ї (7-ї) дивізії повернути їм полковника Болбочана, яке підписав і Петро Дяченко.

Він та інші старшини-запорожці мали намір зв’язатися з Січовими стрільцями і спільно захопити потяги з урядом та утримувати їх доти, доки не буде звільнено полковника Болбочана. Але Болбочан категорично заборонив їм проведення цієї акції, бо не хотів, щоб через нього розвалився фронт, пролилася братня кров “і прийшов кінець Україні”. Та, коли чорношличники довідалися, що полковника Болбочана катують, Петро Дяченко підготував ударну групу, яка “мала зробити напад на станцію Балин”, де утримувався колишній командир Запорозького корпусу. До цієї групи, крім полку Чорних запорожців, належали сотні Наливайківського та Мазепинського полків. Проте без згоди самого Болбочана Дяченко не наважився на цей ризикований крок.

Коли ж Петлюра приїхав на фронт і козаки знову порушили перед ним питання про повернення командира, Головний отаман запевнив, “що волос із голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим”. Петлюра підтвердив обіцянку словом честі. Петро Дяченко зізнався, що, коли чорношличники взнали про розстріл Болбочана, Петлюра до “кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку”.

27 червня 1919 р. Головний отаман наказав перейменувати курінь імені Петра Болбочана на полк, але вже без імені опального полковника. Так Петро Дяченко став командиром Окремого кінного запорозького республіканського полку, пізніше перейменованого на кінний полк Чорних запорожців.

“Як командир полку він виховує своїх підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає, – писав генерал-хорунжий Армії УНР Петро Самутин. – Особиста його відвага – подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерти, зажди сам шукав ворога та б’є його – де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах “Чорних” не затримувався. Не було, здається, бою, у якому б “Чорношличники” не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, – завжди останнім відходив із поля бою... Хто не бачив атаки “Чорних”, той не може собі уявити і відчути тої стихійності тиску їхніх списів і шабель. Тому не дивно, що жоден ворог не витримував атаки “Чорних”.