Текст книги "За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії"

Автор книги: Роман Коваль

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 13 страниц)

Не відчували себе господарями на рідній землі повстанці, – хоч і зброя була у них у руках...

А от “сільська совєтська влада мала в собі більше почуття влади, ніж ми мали, – продовжував Гаврило Гордієнко, – бо відразу присікалися до нас, хто ви, чого хочете, куди йдете й яка ваша програма і т. д.?! Ми були всі дуже перевтомлені, а особливо наші командири. Наш отаман Чайковський просто собі спав на ходу, ми також... До нас підходили люди... й нарікали на їхню владу, що отой, що вже пару разів показався із якоюсь допотопною рушницею, дуже вредна людина, й просили у нас захисту від нього, натякали, щоб ми його ліквідували”.

Через перевтому повстанці спочатку не оцінили реальної небезпеки. Якби оцінили, то могли б тими кіньми їхати до наступного села або й взагалі затримати тих панських коней у себе. Ні, чесність із собою вимагала віддати коней назад, бо ж слово дали...

Найбільшою помилкою було те, що отамана Чайківського пустили на переговори у волость самого. Та курінний і сам не мусив лізти дідькові в пельку. У волості його заарештували і кинули в холодну. Тут на власному ремені отаман і повісився. Принаймні так стверджує Гаврило Гордієнко. Хоч бачив тіло свого командира тільки здаля. Але швидкість, з якою несподівано загинув отаман, вказує, що не він заподіяв собі смерть, а радше його спровадили з цього світу...

Частина повстанців вчасно зорієнтувалася і втекла. А 29 осіб дали себе обеззброїти, серед них і друзі – Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель. Сільські міліціонери, хоч і ставилися ввічливо, все ж відвезли повстанців аж у мелітопольську в’язницю.

Під час дальньої подорожі повстанці не раз могли здобути собі волю. Але їхні конвоїри були звичайними сільськими дядьками – добрими і чемними. І такими ж довірливими, як і повстанці. Вони навіть давали арештантам у руки свою зброю – щоб ті могли як слід її розглянути, мовляв, такої вони ніколи не бачили. На кожному возі, крім візника, було чотири повстанці та лише один, до того ж безтурботний, вартовий. Роззброїти їх та полонити можна було кожної хвилини. “Але ми, – казав Гордієнко, – не хотіли робити простим людям неприємностей...” Тож і їхали далі, не намагаючись відстояти своє молоде життя. І доїхали до тюрми, куди їх ці добрі люди і здали...

Он як описував ці невеселі дні Олександр Кошель.

“У в’язниці мелітопольської Ч-ка повстанці ждуть вирішення своєї долі. Сумні, безконечно довгі для них дні. Попритуляють обличчя до ґрат і так просиджують цілі дні.

Минув уже тиждень. Ніхто з в’язнів не знав, що діється за тюремними мурами. Одного разу привели двох нових. Це були селяни літ по тридцять, козаки повстанчеського відділу отамана Павловського. Весною потягло їх до рідної оселі, й вони, кинувши рушниці, взялися за плуга. Але червоні довідалися про це, й обидва повстанці опинились у в’язниці.

Одної ночі загреміли замки, росчинились двері, в кімнату ввійшов комісар тюрми з червоноармійцями. Ніхто не спав. “Це за нами”, – як блискавка пролетіло в кожного.

Кров холонула в жилах... Комісар підніс до гори лихтарь і, показавши в куток, промовив: “Етіх!”

Молодий повстанець-лисогорець швидко схопився й майже крикнув:

– Що, вже вдягатися?

Настала страшна тиша; кожен чув, як билося власне серце. Комісар прочитав два прізвища. Підвелося двоє нових (з відділу Павловського). Тричі перехрестилися вони й вийшли за комісаром. Всі в’язні тяжко зітхнули. В кутку хтось істерично ридав.

Минуло ще де-кілька день. Раз вранці в’язні почули, що десь недалеко греміли гармати. На подвір’ї в’язниці було порожньо.

Аж перед обідом сивий сторож одімкнув камери, де сиділи повстанці, й оголосив, що на місто хтось наступає, що червоні десь відступили й що він одпускає всіх в’язнів на всі чотири шляхи...”

Першими вийшли на світ Божий Гаврило Гордієнко та Олександр Кошель.

Згодом повиходили й інші, серед них і двадцятишестилітній повстанець. Називали його Оверко Конович. Справжнє його ім’я не збереглося. Він учасник Світової війни, мав жінку і двох дітей. Землі у нього було мало, казав, що і жінка впорається, а він мусить воювати за Україну. Вернеться ж господарювати лише тоді, “коли вже Україна буде справді вільною”.

Жаль, що справжнє ім’я цього повстанця, як і багатьох інших, залишилося за історичними лаштунками. Але пам’ять, що такий гідний чоловік був в історії нашого народу, підтримує на дусі й тепер.

Взагалі подвиг школярів і робітників Олександрівська, молодих хліборобів Олександрівського повіту та мешканців Нікополя, кинутих “національним проводом” напризволяще, не можна забувати. Адже ці українські ідеалісти не тільки ходили шляхами запорожців, але й самі топтали свої звитяжні стежки. І ми не повинні дати зарости їм травою забуття...

Повстання весни – літа 1919 року на Запоріжжі, попри поразку, сприяло поширенню національної свідомості серед українського населення. Незважаючи на великі жертви, повстанці не змирилися і знову сміливо кинули виклик російському окупанту. Лисогорці, стверджував Олександр Кошель, “і потім були найкращими козаками” – і в Катеринославському повстанському коші, й у “славному на все Запоріжжя” куреневі отамана Чорної Хмари.

Але це вже інша історія...

А нам лишається тільки вклонитися світлій пам’яті героїчних дітей Нескореної України! Згадаємо хоч ті імена повстанців-лисогірців, які збереглися: Петро Дерій (“Рудий”), учень комерційної школи з Олександрівська “Комар”, капітан Крижанівський, п’ятнадцятирічний повстанець Петро Ляшко, що поліг у бою з червоними під с. Біленьким у вересні 1920 року, Іван та Микола Марківи, сестра милосердя Лисогірського куреня Маруся з Олександрівська, Олекса і Олександр Ренгевичі з с. Августинівки, прапорщик Іван Сорін, Іван Старко з Верхньої Хортиці та його дружина Марія Старко, сестра милосердя Лисогірського куреня; Олександр Іванович Чайківський, Володимир Чижиків, бунчужний Гаврило Гордієнко, Олександр Кошель, Василь Якубинський, що загинув біля станції Мирова, а також козаки Петро Приходько, Микола Білоус, Петро Хомаза, Хведір Карпенко, Володимир Гречишкін, Семен Галич, осавул Петро Горбунь, чотовий Яків Говоруха, півсотенні Степан Різун і Василь Заєць...

Вічна Їм пам’ять!

Смерть у золотих погонах

Кінець “слави” Добровольчої армії припав на грудень 1919 року. Із півночі їх били червоні, а у запіллі – повстанці. Із заходу, з району Мирополя і Любара, виступила на денікінців Армія УНР Михайла Омеляновича-Павленка.

“В той час, коли Українська Регулярна армія вела уперту боротьбу з білими по той бік фронта, селяне-повстанці знищують билих по сей бік. Віра, надія в перемогу над ворогом, віра в Регулярну армію та її керівника отамана Петлюру зміцнює ряди повстанців й збільшує їх сили”, – писала газета “Повстанець”, орган штабу коша Українських повстанських вільнокозачих військ на Катеринославщині.

Успіхи протиденікінського руху вражали. “Повстання проходили надзвичайно легко, – зазначав отаман Андрій Гулий-Гуленко. – Цей момент вважається розквітом Повстанства. В моєму районі я був у буквальному розумінні господарем становища”.

Андрій Гулий виставив ультиматум Добровольчій армії, в якому попереджав, що коли до 30 листопада 1919 р. денікінці не залишать української території, то після вказаного терміну будуть знищені не тільки вони, а й їхні сім’ї.

Відступаючи, озлоблені поразкою, денікінці нещадно били і нищили українське населення. “Палять села, мордують інтелігенцію, що ставилася вороже до їхньої злочинної акції, залишають на шляху свойого відступу море крови, гори трупів, зруйновані й пограбовані міста та села, зґвалтованих жінок, річки сліз, – писав старшина Запорозької дивізії Армії УНР Кость Подоляк. – Жахливі образи встають перед очима: довкола – смерть, кров, трупи, повні льохи людей, яких замордувала (денікінська) контррозвідка. Гидко дивитися на золоті погони, від яких тхне трупом”.

Чергова людська трагедія сталася біля станції Долинської у с. Миколаївка.

Москалі сюди ще не заходили. Місцеві хлібороби тільки чули про жорстокість добровольців. Але біда прийшла і до них – у Миколаївку заскочила кінна ватага москалів. “Заїхали свавільно в один двір...” Набрали вівса зі стодоли і дали коням. Дозволу, звісно, не питалися. Господарі боязко виглядали у вікна...

Та їсти хотіли не тільки коні. Тож денікінці посунули до хати. Загрожуючи зброєю, почали вимагати горілки і смачної вечері.

Молодий господар поспішив напоїти і нагодувати непроханих гостей. Сподівався, що цим обійдеться. Але москалі зачали вимагати сала і хліба для полку – і то немало, а кілька пудів. Сказали, що і корову заберуть, бо начальник наказав забезпечити полк вечерею.

Селянин почав скаржитися на “злидні в своєму господарстві”. Але москалі слухати не бажали. І – нумо нишпорити в коморі, клуні, на горищі...

Під час обшуку знайшли рушницю – іржаву, “зовсім нездалу”. Почали допитуватися, яким чином у хаті опинилася зброя і навіщо вона йому.

– Ґдє ти ещьо спрятал аружиє? – накинулися п’яні ординці.

Чоловік клявся, що рушницю привіз ще з Великої війни, ніколи з тих пір не використовував її... Звичайно, окупанти вірити не хотіли. Тим більше що з’явилася зручна причина пограбувати “на законних підставах”.

Щоб вдовольнити криваву московську спрагу, денікінці взялися катувати хлібороба, вимагаючи, щоб той зізнався, що є “повстанцем-петлюрівцем”.

Селянин благав, ставав на коліна, присягався, “але ніщо не могло ублагати звірів”. На наказ старшого вони полізли до скрині. Побачивши таке, господиня заголосила. Москалі раптом почули, що їх називають злодіями.

Це страшенно їх обурило. Мовляв, як можна безпідставно плямувати “славне ім’я добровольців”?

– Ну, что ж... Раз так, ми вас забіраєм с сабой...

Денікінці примусили господаря запрягти коні й поклали на віз все, що награбували. Силоміць посадовили його та жінку на підводу і поспішили радісно на станцію Долинську, де стояв штаб їхнього 77-го полку.

Коли увійшов старший інтендантської ватаги для доповіді, командир полку сидів на стільці біля столу і щось писав. Почувши, що його доблесні вояки “піймали одного бандіта – повстанця, у якого знайшли зброю”, і його жінку, мовив:

– Харашо, падайтє іх сюда.

До помешкання ввели обох, побитих, у синцях. Жінка плакала, не відіймаючи рук від очей – “її зґвалтували безсоромно на очах чоловіка”.

– Так ти бандіт? Прізнавайся! – накинувся одразу полковник З.

“Я!.. – тільки і міг промовити сердечний, бо сльози стиснули йому горло”.

– Расстрєлять... такую сволочь!

“Їх вивели за двері, а цей катюга, як і до цього, спокійнісенько продовжував палить цигарки. Для нього життя цих двох людей було що той дим із цигарки, – продовжував оповідати Кость Подоляк. – Зв’язали обом руки один до одного і, як тих великих злочинців, повели рострілювать. З боків йшли двоє з рушницями, один поляк – поручник С., а другий козак Т., це були фаховці розстрілювати”. Вони отримували насолоду від вбивства.

Підвели до мосту залізничного шляху, відійшли п’ять кроків і навели рушниці. Так тримали жертв півгодини, збиткуючись, розтягуючи задоволення від своєї диявольської сили. Казали, що стрілятимуть тільки тоді, коли засуджені розкриють очі. “Звичайно, не могли нещасні дивитися на свою страшну смерть, а їх, сміючись, примушували”, – писав Кость Подоляк.

– Стріляйте ж, кати! – не витримав чоловік і розкрив очі. – Годі мучить!

І два гучних стріли пролунало. Хлібороби, молоді ще люди, повалилися на землю. На сніг бризнула їхня кров і розійшлася рожевими плямами...

Денікінці підійшли подивитися – чи чисто виконана їхня брудна робота. Чи не доведеться добивати?

Селяни лежали горілиць. Здавалося, що “тільки тепер вони відкрили очі і дивляться не на цих катів, а кудись високо, високо, в синє небо, на яким сяяла вечірня зірка”.

Переконавшись, що і на цей раз вийшло “добре”, кати, попихкуючи цигарками, пішли.

Спогад про те, як денікінці пограбували господарів с. Миколаївки, а потім розстріляли, хорунжий Кость Подоляк написав 29 грудня 1922 року в чехословацькому місті Подєбрадах, де продовжив навчання, перерване війною.

“Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..”

1920 рік. Під ударами більшовиків армія минулорічного “освободітєля” Києва денікінського генерала Бредова вперто пробивалася на захід. План був такий: з’єднатися з поляками, а потім за допомогою їхніх зверхників французів переправитися до Криму і влитися до війська генерала Врангеля.

У квітні недобитки денікінців таки проскочили через польсько-більшовицький фронт.

Розташувались у селах біля м. Гусятина над Збручем.

Дожидали своєї долі. Хто чекав, а хто заходився поспіхом спродувати майно. Денікінці розуміли, що з ним доведеться ось-ось розпрощатися – адже якими гостинними не були б господарі, а майно мусять відібрати у непроханих гостей.

Такий закон війни! Переможець завжди конкістадор!

Але хто ж захоче віддати своє, навіть і вчора награбоване?

Тож бредовці намагалися встигнути спекатися свого майна і коней – хай би і за невелику, символічну ціну. Все одно це більше, ніж ніщо.

Чи не кожний денікінець намагався збути тут, у Галичині, те, що награбував або здобув у бою. Траплялися й такі, хто вертався назад в Україну. І їх було немало, адже відсоток українців у денікінській армії був чималий. Тож і тікали вони на “свою” Україну. Пощо їм той Врангель? Він же так само за Росію, як і більшовики...

Дехто з вояків, бажаючи продовжити боротьбу проти більшовиків, перебирався в українські частини, які були союзниками поляків...

А хтось по-дурному гинув від рук бандитів, в яких перетворювалися колись блискучі денікінські офіцери...

Жахливі трагедії починаються, як правило, буденно...

Неподалік м. Гусятина польовою дорогою простував втікач із Великої України. Село, з якого він щойно вибрів, здається, називалося Кузьминчиком.

Був це Грицько Груша. Він якраз виміняв в одного хлібороба трохи тютюну. Відійшовши від села, сів на “камінь біленький”, що лежав при дорозі, й взявся крутити цигарку. Раптом полем розлігся крик.

Підняв голову й побачив одягненого у військову шинелю з погонами червоного кольору хлопчину років сімнадцяти. Той тримав за повід коня, який, ставши цапки, намагався передніми ногами вдарити свого юного господаря. Хлопець не розгубився і нагаєм спробував отямити розбишаку.

Боротьба довго не тривала. Жеребець вирвався з рук і побіг у бік каменя, на якому сидів Григорій Груша. Заки той підвівся, щоб перейняти тварину, та вже проскочила його.

Але далеко коняка не втекла, бо заплуталася у дроті, яким було огороджено поле.

Тут, на своє нещастя, появився дядько. Зловивши тварину, скочив у сідло й потихеньку поїхав до хлопця. Той, радіючи, біг назустріч.

Коли селянин порівнявся з ним, хлопець схопив коня за повід, подякував і попрохав злазити. Але чоловік, видно, вже вподобав собі верхівця. Відпихнувши юнкера, він устромив п’яти коневі під боки. Але хлопець не дався, повода не відпустив та ще й почав кричати на злодія і “грозити йому штабом”.

“Дядько тягне за один кінець повода, кінь крутиться на місці... – оповідав Григорій, – хлопчина тримає другий кінець однією рукою, а другою б’є дядька нагаєм по ногах. Нараз дядько вдарив коня в боки, кінь шарпнув і хлопчина покотився на бік дороги, а дядько поїхав собі далі”.

Хлопчина одразу підхопився і побіг услід коникові, який так по-дурному зрадив його. І з ким? З отим селюком-злодієм!

А навстріч дядькові вже їхала смерть. Наближалася неквапом, у возі, серед військових. Всього ж на підводі вмостилося шестеро денікінців.

Селянин порівнявся з ними. Його завернули, наставивши зброю.

А назустріч вже біг радісний юнкер.

Раптом почувся сухий стріл із пістоля. Дядько похитнувся в сідлі, потихеньку зсунувся й звалився на дорогу.

Хлопець смерті кривдника не злякався, швидше навіть зрадів.

І побіг до свого дорогого розбишаки. Того вже прив’язали до люшні та сунули не поспішаючи далі. Юнкер вже добігав. Напевно, радість переповнювала його серце. Як-не-як свої їхали на підводі та й коника рідненького підводили...

Юнак махнув руками, мовляв, зупиняйтеся, “спасіба вам, я уже здєсь”...

І знову короткий стріл сполохав польових птахів...

Хлопчина впав...

Григорій Груша не на жарт злякався, адже підвода котилась далі, а він сидів на її шляху, на камені, що лежав при дорозі.

Військові порівнялися з ним... Григорій заплющив очі.

Він чекав третього – сухого і такого ж короткого – пострілу...

І це було б логічно – адже свідки нікому не потрібні.

Але денікінці вже вгамували спрагу вбивства – як-не-як без зусиль двох людей спровадили з цього світу, та й коня придбали. Через нього, власне, і порішили незнайомців. Коня доведеться, щоправда, продати. За безцінь, звісно...

А Груша, пополотнівши, із жахом в серці, не розплющуючи очей, чекав свого кінця. Та замість пострілу полем розляглася “удалая пєсня”:

– Смєло ми в бой пайдьом за Русь святую!..

Григорій Груша, якого оминула смерть, як п’яний поплівся у протилежний бік. Курити вже не хотілося...

Апокаліпсис

1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня. Ранній овес та ячмінь вже викинули колоски. Дехто з господарів почав на пар орати. Хоч і війна, а жити треба. Тільки хто збиратиме цей врожай? “Може, Бог дасть, то самі й зберемо”, – думали селяни.

Та чорні хмари війни не давали спокою хліборобському серцю. Вже другий місяць як таращанці “не на життя, а на смерть” вели жорстоку війну боротьбу з більшовиками.

“Почин дав Тетіїв, – розповідав Олександр Личак. – Обізвались П’ятигори. Подав руку Животів, за ним Ставища, Жашків, а там майже весь повіт. Не один москаль наклав головою. Порозбігались більшовицькі комісари, зникли ріжні “ісполкоми” та “продкоми”. Замісць червоних, повівають жовто-блакитні прапори. Прокинувся давній дух козацький. Повстала нова січ. Вибрали кошового, волосних отаманів та сільських ватажків; кошового, волосних та сільських суддів. Все селянство записалось у козаки, від вісімнадцяти до тридцяти років – реєстровими, від тридцяти до сорока літ – резервовими.

Реєстрове козацтво охороняє повіт від червоних наїзників, стоїть залогами в містечках, при волостях. Резервове козацтво несе варту по селах, а як насуває де ворог, йде на допомогу реєстровим.

Не пізнати колишніх хліборобів. Чи старе, чи мале – при зброї. Чи сіяти їде на поле, чи до млина, рушницю бере з собою. У неділю, в свято чи так у вільну від праці годину скрізь по селах на майданах молоде козацтво муштрується. Де б хто не був, що б не робив, а як чує, що дзвін б’є на тривогу, кидає працю, миттю біжить на збір. Січ, та й годі...

Таращанці не раз насипали жару червоним за комір. Тричі побили їх під Тетієвом. Останній раз, у велику суботу, так їх привітали, що ні один не діждав паски з’їсти. А раз під Довгалівкою так наполохали червоних, що вони мусіли тікати аж до Козятина.

Заворушились селяне і в сусідніх повітах. Присилають до Таращанського кошового посланців. Просять дати пораду, як і собі вигнати червоних гостей із хати.

Лютують вороги. Загрожують таращанцям пекельними муками. Обіцяють ввесь повіт із димом пустити, а населення вирізати до ноги, та ба... Нічого не вдіють. Камінним муром стало козацтво. Не сміють більшовики й носа на Таращанщину показувати”.

А тут ще радісні чутки, що українське військо разом із поляками жене більшовиків з-під Вінниці та Бердичева. “Тікають москалі, минають Таращанщину, бо знають, небораки, що там добре вітають. Чули про це від своїх товаришів”.

У травні дійшли вістки, що й Київ уже в українських руках. Москалі повтікали десь за Дніпро. Всі раділи. “Буде своя влада, свій порядок, – думали селяни. – Не діжде вже ворог знущатись, останній кусень хліба грабувати”.

“Та не так склалось, як бажалось”. Як не виглядали українське військо, а так і не діждалися його. На Таращанщину, щоправда, прийшли польські улани. Але хіба поляки можуть замінити рідне військо? “Чом воно не йде, чом молодих козаків до себе не кличе? Адже-ж вони кожну хвилину чекають поклику Головного Отамана, щоб стати як один у ряди Українського вояцтва”.

Заклику Петлюри більшість так і не дочекалася. Звернення, щоправда, було, але хто про нього знав? Хто приніс його у таращанські села?.. А все через недбальство “керовників”... І 1920 року українська пропаганда була поставлена вкрай кепсько.

Польські улани радості принесли мало: гарцюють по селах “та те й знають, що у дядьків овес, “яйка” та “млеко” забирають”.

– Де ж наші, чи скоро прийдуть вони? – питали дядьки уланів.

– Там, – показують на захід сонця. – А ми пуйдєм напшуд, будеме большевікув біць, Москву заберемо.

“Скоса поглядають козаки на чванькуватих ляшків, та що ж робити? – союзники. Ось незабаром прийдуть свої, буде краще”.

Та не дочекались таращанці свого війська і рідної влади. А прийшли ті, кого й не сподівалися, – до кордонів Таращанського повіту підступила Перша кінна армія Семена Будьонного.

Завдяки розвідниці Раїсі Кравченко, яка повернулася з далекої подорожі, штаб коша вже знав, що будьонівці рухаються двома великими потоками. Перша група, під командою Григорія Котовського, наступала на Ставище – П’ятигори – Високе, тримаючи напрямок на Тетіїв, а друга група кінноти, під командою Будьонного, сунула на Таращу і Білу Церкву.

Тетіїв – столицю таращанських повстанців – мали боронити Перша й Друга дивізії Таращанського коша Запорозької Січі. До складу Першої дивізії, якою командував отаман В. Зраєцький, входили Тетіївський, Кашперівський, Животівський і Оратівський відділи. Дивізія мала обороняти південно-західну лінію фронту по лінії Стадниця – Високе – Голодьки – Росішки – Тетіїв. Праве крило оборони сягало Оратова. Його забезпечував Оратівський полк під командою Шарнопільського.

Друга дивізія Таращанського коша Запорозької Січі обороняла південно-східний відтинок фронту на лінії Ставище – Жашків – П’ятигори – Олександрівка. Дивізію формували п’ять полків: П’ятигірський, Ставищанський, Жашківський, Організаційний і кінний імені Івана Ґонти та Максима Залізняка.

Через ліве крило Другої дивізії вився стратегічний шлях із Жашкова через П’ятигори на Тетіїв. Це був найбільш небезпечний напрям на всьому фронті Другої дивізії. Тому й кошовий отаман згрупував тут найбільшу силу. Всі мости було заміновано. На шосе і дорогах споруджено низку перешкод проти кінноти і панцерних авто. Авангард оборони висунуто на південний берег річки Молочної й ставків, що суттєво скріплювали позиції.

Загальна лінія фронту становила близько 60 кілометрів. Витримати бій на такій великій території, коли наступають багатотисячні хмари кінноти, було важко. Тому штаб намагався використати всі можливі природні перешкоди – річки, ставки, багна.

На південь від Тетієва, на Снігурівці та Плоханівці, козаки побудували низку барикад із сотень борін і дроту, вирили шанці та рови, облаштували кулеметні гнізда, замінували мости. Якби ж командування української армії дотримало слова і забезпечило козацтво зброєю та набоями, то, звісно, було б веселіше.

Знову таращанці самі оборонятимуть свою землю, без допомоги українського уряду. Ну що ж, не вперше. Два місяці як сам на сам із ворогом, може, й тепер пощастить...

А червоний смерч наближався. Вже вчора будьонівці були в Жашкові. Влетіли туди надвечір, зарубали старшину Коропа і кількох козаків. Жашківські повстанці відступили під П’ятигори...

Котовський, який командував лівою групою армії Будьонного, не чекав, що натрапить “на вогнище найсильнішої оборони”. Під час першої атаки на позиції повстанського коша котовці зазнали значних втрат. “Після того рух москвинів був трохи обережніший і повільніший, але не менш завзятий, – писав старшина Василь Задояний. – Спроба заатакувати наші позиції в селі Олександрівці не дала жодного висліду. Олександрівські селяни ставили запеклий спротив...”

У Зелену суботу відділ повстанця Олександра Личака стояв під Стрижавкою, чекаючи на ворога. Польські улани, відчувши небезпеку, зникли. Ні одного не залишилося.

Була одинадцята година ранку. Припікало сонечко. “В селі тихо. Всі люди на полі. Козацтво потягнулось довгою лавою під лісом... Тільки багнети поблискують. Жартують хлопці, той байку оповідає, той рушницю лагодить, там кулемети примощують, щоб зручніше було стріляти. З близчих сіл деяким козакам жінки обідати поприносили. Аж ось чуєм, під П’ятигорами, як ті баби сварливі, затарахкотіли кулемети. Забухали гармати”.

А на ділянці, де перебував Олександр Личак, тихо. Козаки почали хвилюватися: що таке, чому досі штаб не дав ніякого розпорядження?

Тим часом на південь від їхніх позицій піднімалися чорні стовпи диму. Невдовзі вони закрили вже половину неба. То “дикі будьонівці” палили села.

Під П’ятигорами бій не вгавав. А високо в небі гудів аероплан, спостерігаючи за картиною бою. Увагу повстанців привернув вершник, що мчав дорогою. Це був вістовий. Він привіз наказ негайно відступати за Рось, де вирішено зробити нову лінію оборони.

– А там, може, підійдуть поляки або наші, дадуть допомогу. Тут своїми силами не втримаємося, – казав він. – Ворога велика сила під Олександрівкою прорвала наш фронт. Ворожа кіннота обхоплює нас кільцем. Де увірветься в села, рубає старих і малих, майно грабує, нищить, будинки палить.

Запалало і село Високе.

“Височанці ще з вечора застелили шлях під селом боронами, – розповідав Олександр Личак. – Сьогодня зранку почався бій під Високим. Височанці довго боронились від ворожої кінноти самі, потім прислали до штабу післанця, щоб дав допомогу. Штаб мусів здійняти з П’ятигірського фронту триста чоловік і післати під Високе. Що з ними сталось, невідомо, бо потім післали розвідку туди, але вона не застала там нікого, – ні наших, ні більшовиків. Тільки хати палають, на вулицях валяються трупи жінок та дітей, а на плотах, воротях розліплені червоні об’яви, в них говориться, що так залізна рука влади робітників та бідніших селян карає ворогів працюючого люду”.

Пролунала команда вирушати. І вчасно. Ледь встигли останні ряди повстанців сховатися у лісі, як подали голоси червоні кулемети, а будьонівська кіннота вискочила на узлісся. Серед дерев і кущів, звісно, безпечніше, кіннота тут вже не страшна, хай сама тепер бережеться.

У лісі колону наздогнало кілька козаків, що боронили П’ятигори. Розповіли, що будьонівці порубали силу людей. “Наші кулеметники бились до останнього, мабуть, не остався ніхто живий...”

Авангардні відділи Таращанського коша планово відступили на лінію головного опору. З обсерваційних пунктів на церковних дзвіницях у біноклі старшини розглядали рух колон “нашого смертельного ворога”.

“На хребтах горбів, відлеглих від наших позицій ледве на 4 – 5 кілометрів, польовими дорогами, які простягалися рівнолегло до нашого фронту, посувалася довга хвиляста колона московської кінноти і валка підвід, на яких сиділа піхота. А з лівого боку, по трактовому шляху, який простягався рівнобіжно до фронту, сунувся довжелезний вуж московської піхоти, артилерії і обозів. Велетенське тіло того вужа видно було на всіх пригорбках, а кінець його зникав у блакитній далечині за с. Високим. Москвини не сподівалися зустріти тут жодних перешкод, а що найважливіше – не знали, що перебувають так близько від наших позицій... – описував Василь Задояний. – На якийсь час запанувала мертва тиша. На всіх обсерваційних пунктах командири відтинків фронту скерували свій зір на те надзвичайне й подиву гідне явище”.

Москалі сунули пристріляною місцевістю. Всі відстані тут були виміряні. Залишалось тільки дати вогню волю.

Начальник штабу коша сотник Скворців кинувся до телефону, щоб дати розпорядження, але командири полків і сотень вже взяли ініціативу на себе. Наші гармати і кулемети вибухнули вогнем смерті. “...Гранати із зловорожим гуком і свистом полетіли на голови москвинам”. Дим закрив поле бою, через біноклі було видно тільки вибухи.

Серед москалів виникло замішання. Тачанки тікали, намагаючись сховатися за горбки. “Лави московської кінноти й артилерії безвладно розсипалися по довколишніх полях”. Вогонь затих лише тоді, коли ворог розпорошився. “На передпіллі диміли рештки розбитих возів і тачанок. Москвини зазнали в тій хвилині дошкульної втрати й дістали пересторогу...”

На кілька годин встановилася тиша. Розбійному військові потрібен був час, щоб впорядкуватися. Близько 16-ї години москалі знову виглянули з-за горбків.

Їхня атака розвивалася фронтально з обох боків тракту на терени, які захищав П’ятигірський полк. Московську піхоту підтримала артилерія.

Вогонь ворожих гармат набирав сили. П’ятигірці відчували себе як на розпеченому вулкані, з якого “щохвилини вибухали стовпи вогню, землі й диму”.

Будьонівці стріляли влучно. Здавалося, що шанці зрівняно із землею, а живих оборонців не залишилося. “Проте, коли показалися розгорнуті довгими хвилями маси московської кінноти, – одізвалися з усіх боків наші кулемети й гармати, а вогонь їхній ставав із кожною хвилиною сильніший і щоразу цільніший, – зазначав Василь Задояний. – Козаки, чорні від диму і пороху, оглушені гуком вибухів гранат, – висувалися на борти вирв, витягали кулемети, які до цього часу були сховані в надбережних заростях, і плювали кулями на ворога, що атакував наші позиції. П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед.

Треба тут відзначити надзвичайну стійкість і безстрашну відвагу чотового кулеметної сотні Михайла Шостопала, який, не зважаючи на чорну хмару ворога, що атакував, не втратив рівноваги духу і, підпустивши на дуже близьку віддаль до своїх позицій, концентрованим кулеметним вогнем змусив його відступити назад, залишаючи на полі бою багато вбитих червоноармійців і багато воєнних матеріялів. (Та) московській нахабності не було міри. Незважаючи на наш запеклий спротив, москвини щораз нагальніше атакували наші позиції своєю кіннотою”.

Вогненний танок диких будьонівців набирав шалу. Але брудні московські хвилі розбивалися на добре розбудованій оборонній лінії коша. Особливо дошкуляли окупантам борони, пов’язані в козли вверх зубками й переплетені колючим дротом. Москалі ніяк не могли пробитися через цю перешкоду. Тож почали окопуватися. В цей момент повстанська артилерія й кулемети залили їх вогнем. І ворог знову відступив на попередні позиції.

На полі бою лишилося десять кулеметних тачанок із мертвою обслугою та гірська гарматка, збита кулеметною чергою чотового Михайла Шостопала.

Але боротьба на цьому не зупинилася. Лінія оборони повстанців “була весь час в огні”. На правому крилі з’явилася московська кіннота.

“З мостового причілка безперервним шнурком прибували поранені. Мости на річках попалено, залишилися тільки кладки, які можна було швидко й легко знищити, – описував побачене Василь Задояний. – Вогонь московської артилерії бив по всій лінії нашої оборони, шукаючи становищ нашої артилерії, обсерваційних пунктів і замаскованих кулеметних гнізд, але цей вогонь не був для нас шкідливим, бо москвини на цьому відтинку фронту не мали доброї наземної обсервації”.