Текст книги "Пограймося в отруту!"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 9 страниц)

– А що означає «земля пухом»?

– Хтозна? Ти отруєний! Ти наступив!

– Давайте, давайте, діти, не крутіться у матері під ногами! Вперед, хутчіш!

Ляда на горище

Проживши у цьому старому домі вже добрячий десяток літ, Клара Пек раптом зробила дивовижне відкриття: на півдорозі нагору на другий поверх, на сходовому майданчику, у стелі вздріла…

Ляду.

– О, Господи!

Вона завмерла, стоячи між сходовими маршами, і пильно дивилася на сюрприз, не вірячи, що це правда.

– Не може цього бути! Як я могла бути настільки сліпою? Оце так, виявляється, у моєму будинку є горище!

Вона піднімалася вгору і спускалася вниз тисячу разів за тисячу днів і ніколи його не бачила.

– От клята стара дурепа!

І вона майже збігла вниз, геть забувши, для чого піднімалася вгору.

Перед обідом вона, схожа на знервованого дівчура – довгов’язого, щуплявого, із тьмавим волоссям і блідими щоками, знову прийшла постояти під цією лядою; її гарячкові очі металися, пильно у щось вдивлялися, щось помічали.

– Тепер, коли я знайшла цю чортівню, що мені з нею робити? Закладаюся, що там угорі якась комірчина. Що ж…

І вона пішла геть у безпричинній тривозі, передчуваючи майбутнє запаморочення.

– До дідька все це, Кларо Пек! – сказала вона, чистячи порохотягом вітальню. – Тобі всього лише п’ятдесят сім. Дякувати Богу, ще не втратила здорового глузду!

Та все ж, чому вона не зауважувала цього раніше?

А все через надзвичайну тишу, ось через що. Її дах ніколи не протікав, тож зі стелі ніколи не крапала вода, високі балки ніколи не скрипіли від вітру, і миші не водилися. От якби зашепотів дощ, або застогнали балки, або миші затанцювали на її горищі, вона б неодмінно поглянула вгору і побачила цю ляду.

Але будинок беріг свою таємницю, а вона залишалася у невіданні.

– Що за маячня! – вигукнула вона за вечерею.

Вона помила посуд, почитала до десятої і рано вклалася спати.

Саме тієї ночі вона почула слабкі постукування, схожі спершу на азбуку Морзе, а відтак на видряпування якихось графіті – там, угорі, за байдужою, мертвотно-блідою стелею.

Напівсонна, вона прошепотіла самими лише губами: «Миша?»

А потім настав світанок.

Спускаючись униз, щоби приготувати сніданок, вона зосередила свій пильний погляд маленької дівчинки на ляді і відчула, що її худі пальці посмикуються від бажання піти принести драбину.

– До дідька! – пробурмотіла вона. – Для чого завдавати собі стільки клопоту, аби поглянути на порожнє горище? Можливо, наступного тижня.

Десь через три дні після цього ляда зникла.

Тобто, вона забула про неї. Так ніби її ніколи не було.

Але на третю ніч близько опівночі вона почула над стелею у спальні мишачу – чи чию там ще – шамотню, так наче насінини шовчини[3]3
  Шовчина, або Ваточник (Asclepias) – рід трав’янистих рослин родини кутрових. Містить близько ста багаторічних трав, напівкущів та кущів, поширених у Північній і Південній Америці й Африці. Під час дозрівання листянки лопаються, відкриваючи насіння з білими пухнастими волосками. Завдяки волоскам насінини легко розлітаються, як у кульбаби.


[Закрыть] приземлялися на невидимій поверхні Місяця.

Після такої дивної асоціації на думку спали ще й засохле галуззя, пух кульбаби і звичайнісінький пил, що може струситися з підвіконня на горищі.

Вона подумала про те, як би заснути, але думка так і залишилася думкою.

Лежачи горілиць на ліжку, вона так пильно дивилася на стелю, що їй здавалося: її погляд, наче рентгенівське проміння, може просвітити будь-яке стрибуче створіння.

Тарганячі перегони? Плем’я мишей-циган, що перекочувало із сусіднього будинку? Нещодавно бригада для боротьби зі шкідниками декілька з цих будинків накривала брезентом, від чого вони ставали схожими на похмурі шапіто, а відтак кидала всередину отруйні бомбочки і відбігала, прирікаючи незримих мешканців на смерть.

А ті, ймовірно, встигли спакувати свій хутряний багаж і втекти. Горище Клари Пек, де вони знайшли собі прихисток і безкоштовне харчування, став тепер їхнім другим домом.

І все ж…

Вона продовжувала пильно вдивлятися, і тоді знову почула звуки. Вони скородили широке чоло стелі вибагливими ритмами; довгі шкряботливі кігті блукали від одного до іншого кута у цій потаємній камері нагорі.

Клара Пек затамувала подих.

Ритми посилилися. Вони зграйкою почали тихо пробиратися до місцини, що знаходилася над дверима її спальні. Здавалося, що крихітні створіння – ким би вони не були – у пошуках виходу винюхують ще одну потаємну ляду, вгорі.

Клара Пек повільно сіла у ліжку, а тоді так само повільно опустила вагу свого тіла на підлогу, докладаючи зусиль, аби та не заскрипіла. Потім помаленьку привідчинила двері спальні. Визирнула у коридор, залитий холодним сяйвом місяця уповні, яке лилося крізь сходове віконце, аби показати їй…

Ляду.

Тепер, наче притягнуті теплом її тіла, крихітні примарні створіння, судячи зі звуків їхніх лапок, нетерпляче з’юрмилися біля облямівки ляди.

«Святий Боже! – подумала Клара Пек. – Вони мене чують. Хочуть, аби я…»

Ляда м’яко затремтіла від натиску крихітних колихливих пелехів чого б там не було.

І все більше і більше невидимих чи то павучих лапок, чи то лапок гризунів, чи то звіюваних вітром закрутнів давніх пожовклих газет шаруділи по дерев’яній лиштві.

Все голосніше і голосніше.

Вона ледь не закричала: «Геть! Забирайтеся звідси!»

Задзвонив телефон.

– Ох! – зітхнула Клара Пек.

Вона відчула, як чи не тонна крові ринула вниз уздовж її кістяка, наче розчавлюючи ноги, аж до пальців.

– Ox!

Вона побігла і що було сили схопила слухавку.

– Хто це? – вигукнула вона.

– Кларо! Це Емма Кровлі! Що трапилося?

– Святий Боже! – закричала Клара! – Ти налякала мене до смерті! Еммо, чому ти телефонуєш о такій пізній порі?

Запанувало тривале мовчання, поки жінка на іншому кінці міста не віддихалася.

– Це безглуздя, але я не могла заснути.

У мене було таке передчуття…

– Еммо…

– Ні, дозволь мені закінчити. Я ні з сього ні з того подумала: Клара хвора, чи поранилася, чи…

Клара Пек опустилася на край ліжка, притиснута ваготою Емминого голосу. Заплющивши очі, вона кивнула.

– Кларо, – прозвучав голос Емми, такий далекий, наче вона перебувала за тисячу миль, – з тобою все гаразд?

– Все добре, – врешті-решт сказала Клара.

– Ти не захворіла? Будинок не горить?

– Ні-ні. Ні.

– Дяка Богові. Яка ж я дурна! Пробачаєш?

– Уже пробачила.

– Що ж, тоді на добраніч.

І Емма Кровлі повісила слухавку.

З хвилину Клара Пек сиділа, дивлячись на слухавку, і слухала гудки, які стверджували, що співрозмовника не стало, а тоді нарешті машинально поклала слухавку на важіль.

Потім вона пішла ще раз поглянути на ляду.

Тепер тут було тихо. Тільки на вікні листвяні візерунки, що обліпили вікно, тінню мерехтіли і тремтіли на її дерев’яній рамі.

Клара підморгнула.

– Гадаєш, що ти найрозумніша, правда ж? – сказала вона.

Цієї ночі більше не було жодних шарудінь, хороводів, шелестінь і мишачих паван.[4]4
  Павана – урочистий повільний танець, поширений в Європі в XVI ст.


[Закрыть]

Звуки повернулися через три ночі, і вони були ще гучнішими.

– Не миші, – сказала Клара Пек. – Величезні щурі. Правда ж?

У відповідь стеля угорі виконала складне і химерне балетне па без музики. Цей своєрідний танець на пальчиках не затихав доти, допоки місяць не потонув у світанку. Та щойно його світло погасло, будинок затих і лише дихання ледь живої Клари Пек порушувало тишу.

До кінця тижня ритми стали ще чіткішими. Звуки відлунювали в усіх кімнатах нагорі: кімнаті для шиття, старій спальні та бібліотеці, де попередні мешканці гортали сторінки і дивилися на море каштанів за вікном.

На десяту ніч, о третій годині, помарніла з лиця Клара Пек, почувши звуки барабанного бою і потойбічних синкоп,[5]5
  Синкопа – зміщення акценту з сильної (або відносно сильної) долі такту на слабку. Синкопування – невід’ємний ритмічний елемент блюзу, джазу, деяких видів рок-музики та похідних стилів.


[Закрыть] спітнілою рукою схопила телефон і набрала номер Емми Кровлі.

– Кларо! Я знала, що ти зателефонуєш!

– Еммо, зараз третя година НОЧІ. Хіба ти не здивована?

– Ні, я лежала і думала про тебе. Я хотіла зателефонувати, але побоювалася видатися дурепою. Щось не так, правда?

– Еммо, можеш відповісти на одне запитання? Якщо в будинку було порожнє горище упродовж багатьох років, – і от раптом на ньому повно речей, що робити?

– Я й не знала, що у тебе є горище…

– А хто знав? Послухай: те, що спершу було схоже на мишачу метушню, потім почало скидатися на щурячу, а тепер здається, що там нагорі бігають коти. Що мені робити?

– Телефонний номер служби боротьби зі шкідниками «Геть щурів» на Мейн-стріт… зачекай. Ось. Основний номер: сім-сім-дев’ять-дев’ять. Ти впевнена, що на твоєму горищі щось є?

– Ціла команда легкоатлетів зі старшої школи.

– Хто раніше жив у твоєму домі, Кларо?

– Хто…

– Я хочу сказати, що весь цей час він був чистим, правда ж, і от тепер він заселений паразитами. Можливо, хтось колись там помер?

– Помер?

– Звісно ж, якщо хтось там помер, то, ймовірно, у тебе взагалі там ніякі не миші.

– Ти хочеш сказати мені, що це – привиди?

– Хіба ти не віриш…

– У привидів або так званих подруг, котрі намагаються мене ними налякати. Не телефонуй мені більше, Еммо!

– Але ж це ти зателефонувала мені!

– Поклади слухавку, Еммо!

Емма Кровлі поклала слухавку.

О третій п’ятнадцять холодного ранку Клара Пек висковзнула в коридор, з хвилинку постояла, а тоді тицьнула пальцем у стелю, наче намагаючись спровокувати її.

– Ей, привиди? – прошепотіла вона.

Невидимі вночі завіски ляди змастив вітер.

Клара Пек повільно повернулася, а тоді, обдумуючи кожен рух, повернулась і лягла в ліжко.

Вона прокинулася о четвертій двадцять, бо вітер струсонув будинок.

Невже це в коридорі?

Вона напружилася. Прислухалася.

М’яко-м’якенько, тихо-тихенько над сходовою кліткою скрипнула ляда.

І широко відчинилася.

«Не може бути», – подумала вона.

Ляда смикнулася вгору, всередину, а потім зі стуком знову впала вниз.

«Так воно і є!» – подумала вона.

«Піду переконаюся», – подумала вона.

– Ні.

Вона зірвалася з ліжка, побігла, замкнула двері і застрибнула назад у ліжко.

– Алло, «Геть щурів»! – донісся до неї її голос, притлумлений ковдрою.

О шостій ранку, невиспана, вона вже спускалася вниз, дивлячись лише собі під ноги, щоби тільки не бачити цю жахітну стелю.

На півдорозі вниз вона все ж оглянулася, сторопіла і засміялася.

– От дурепа! – вигукнула вона.

Ляда взагалі не була відчинена.

Вона була закрита.

– «Геть щурів»? – сказала вона у телефонну слухавку о сьомій тридцять того погожого ранку.

Опівдні фургон служби «Геть щурів» зупинився перед будинком Клари Пек.

З того, як містер Тіммонс, молодий інспектор, з пихатою зневагою крокував по доріжці, Клара зрозуміла, що він знає все на світі про мишей, термітів, старих дів і дивні опівнічні звуки. Йдучи, він поглядав на довколишній світ з манірною чоловічою пихатістю тореадора чи парашутиста, який щойно спустився з неба, або ж бабія, котрий запалює сигарету, обернувшись спиною до нещасної істоти на ліжку позаду нього. Коли він натиснув ґудзик дверного дзвінка – то вже, мабуть, видавався собі справжнім Божим посланцем. Клара відчинила двері і відразу ж ледве не затріснула їх знову, позаяк чоловік поглядом зняв із неї сукню, оголив її тіло і думки. Його посмішка видалася посмішкою п’яниці. Він сп’янів від самого себе. Кларі не залишалося нічого іншого, як вигукнути:

– Нічого там стояти! Робіть щось! – Вона розвернулася і закрокувала геть, залишивши приголомшеного борця із гризунами на самоті.

За якусь мить вона озирнулася, щоби пересвідчитися, чи досягла потрібного ефекту. Так із ним, напевно, жінки давно не говорили. Деякий час він вивчав двері, а потім із зацікавленням увійшов всередину.

– Сюди! – сказала Клара.

Вона попрямувала коридором, піднялася на сходовий майданчик, де ще раніше приготувала металеву драбину. Потім показала рукою вгору.

– Ось горище. Поглянь, чи ти зможеш з’ясувати, що там за триклятий галас. І не прав з мене занадто багато, коли все закінчиш. Витреш ноги, коли спускатимешся вниз. Мені треба піти за покупками. Сподіваюся, ти не обкрадеш мій дім за моєї відсутності?

Клара бачила, що з кожною її фразою він втрачає рівновагу. Його обличчя спаленіло. Очі загорілися. Перш ніж він встиг щось сказати, вона покрокувала сходами вниз і вдягла легеньке пальто.

– Тобі відомо, як ходять по горищі миші?

– До дідька добре, пані, – відповів він.

– Підбирай слова! А щурів відрізниш? Там можуть бути щурі чи навіть щось більше. Що більше за щурів може водитися на горищі?

– У вас тут поблизу трапляються єноти? – запитав чоловік.

– Та як вони заберуться всередину?

– Хіба ви, пані, не знаєте свого власного будинку? Я…

Нараз вони обоє замовкли.

Згори долинув звук.

Спершу це було легеньке пошкрябування. Потім – шкрябання. Потім загупало, як ото гупає серце.

На горищі щось заворушилося.

Тіммонс підморгнув у бік зачинених дверей і пирхнув:

– Ну от!

Клара Пек, дивлячись на чоловіка, задоволено кивнула, одягла рукавички і поправила капелюшок.

– Це схоже на… – протягнув містер Тіммонс.

– На що?

– У цьому будинку колись жив капітан далекого плавання? – врешті-решт запитав він.

Звук поголоснішав. Увесь будинок, здавалося, ходив ходором і поскрипував від невидимої ваги.

– Це схоже на вантаж. – Тіммонс заплющив очі і прислухався. – Вантаж на судні, що ковзає, коли корабель змінює курс. – Він зареготав і розплющив очі.

– Святий Боже! – сказала Клара і спробувала це уявити.

– З іншого боку, – сказав містер Тіммонс, мимохідь посміхаючись і дивлячись на стелю, – у вас там теплиця чи щось таке? Схоже, що проростають насадження. Або, можливо, дріжджі, що вилазять із діжі завбільшки як собача буда. Якось мені розповідали про чоловіка, котрий розводив дріжджі у підвалі. Вони…

Вхідні двері захряснулися.

Клара Пек, роздратована його глумуванням, уже знадвору крикнула:

– Я повернуся через годину. Не втікай!

Вона чула, як їй услід летів його регіт. Вона лише один раз зупинилася на доріжці, аби поглянути назад.

Цей дурень стояв біля драбини, дивлячись угору. Потім він стенув плечима, махнув руками, наче кажучи «якого дідька!», і…

Поліз по драбині, наче моряк.

Коли Клара Пек повернулася через годину, фургон служби «Геть щурів» все ще стояв на узбіччі.

– Дідько, – сказала вона, – я гадала, що він до цього часу вже закінчить. Дивний чоловік, топчеться довкола, хамить.

Вона зупинилася і прислухалася до будинку.

Тиша.

– Дивно! – пробурмотіла вона.

– Містере Тіммонс?! – гукнула жінка.

Відтак зрозумівши, що вона все ще за двадцять кроків від відчинених вхідних дверей, Клара Пек підійшла до порога.

– Є хтось удома?

Вона ввійшла у тишу – тишу, схожу на ту, що панувала тут колись давно, ще до того, як миші перетворились у щурів, а щурі на сволоках горища перетанцювали у щось більше і страхітніше. Якщо вдихнути таку тишу, то вона тебе задушить.

Клара Пек глянула вниз сходового прогону, а тоді вгору, міцно обійнявши покупки, наче мертве немовля.

– Містере Тіммонс?…

Але в будинку панувала тиша.

Розсувна драбина все ще на когось чекала на сходовому майданчику.

Проте ляда була закрита.

«Що ж, він, безперечно, деінде, – подумала вона. – Не міг же він піднятися туди і зачинитися зсередини. Чортовий дурень просто пішов геть».

Вона повернулася і, примружившись, поглянула на його фургон, залишений під яскравим, сліпучим південним сонцем.

– Гадаю, фургон поламався, і він пішов за допомогою.

Вона виклала покупки на кухні і вперше за багато років, сама не знаючи чому, запалила сигарету, скурила її, запалила ще одну і почала готувати обід, грюкаючи каструлями і без потреби вистукуючи консервним ножем.

Будинок слухав усе це, але не відповідав.

До другої години тиша навколо неї згустіла, наче запах мастива.

– «Геть щурів», – сказала вона, набираючи номер.

Власник служби боротьби зі шкідниками приїхав через півгодини на мотоциклі, аби забрати залишений фургон. Припіднявши кашкет, він увійшов крізь двері у дім, перекинувся кількома словами з Кларою Пек, оглянув порожні кімнати і прислухався до ваготи тиші.

– Нічого страшного, мадам, – сказав він нарешті. – Чарлі трохи загуляв останнім часом. Завтра, щойно прийде, я його звільню. А що він тут робив?

Кажучи це, він поглянув угору на сходи, де стояла драбина.

– О, – відповіла швидко Клара Пек, – він просто оглядав тут усе.

– Я прийду завтра особисто, – сказав власник служби.

І щойно він поїхав того пообіддя, Клара Пек повільно піднялася сходами, звела голову й оглянула люк.

– Він також тебе не помітив, – прошепотіла вона.

Жодна балка не рипнула, жодна миша не затанцювала на горищі.

Вона стояла, наче статуя, відчуваючи, як через вхідні двері ллються вже дещо скісні сонячні промені.

Чому, допитувалася вона в самої себе, чому я збрехала?

Але ж, з одного боку, ляда зачинена, чи не так?

І я не знаю чому, розмірковувала вона, але я більше не хочу, щоби хтось колись підіймався цією драбиною. Хіба це не дурість? Хіба це не дивно?

Прислухаючись, вона повечеряла раніше.

Потім насторожено помила посуд.

О десятій годині вклалася спати, але не в себе нагорі, а внизу, у кімнаті для прислуги, що стояла порожнем уже купу літ. Чому вона вирішила лягти у цій кімнаті, і сама не знала. Вона просто зробила це і тепер лежала, відчуваючи біль у вухах і наслухаючи, як пульсує кров у скронях і на шиї.

Застигнувши, наче в труні, під простирадлом, вона чекала.

Близько опівночі налетів вітер і захилитав листвяним візерунком на її стебнованій ковдрі. Її очі широко розплющилися.

Сволоки будинку затремтіли.

Вона звела голову.

Щось лагідно зашепотіло на горищі.

Вона сіла.

Звук гучнішав, важчав, наче великий, але безформний звір нишпорив у темряві горища.

Вона спустила ноги на підлогу і сиділа, втупившись на них. Десь ген-ген угорі знову щось зашуміло: он тут – наче тупіт кролячих лап, он там – наче важкий удар велетенського серця.

Морська мушля

Він хотів вискочити з дому і побігти, перестрибуючи через паркани, копаючи бляшанки вздовж алеї та кричачи в усі вікна, аби друзі виходили гратися. Сонце стояло високо вгорі, день був ясний, а він, закутаний у постільну білизну, пітнів, злився, і це все йому аж ніяк не подобалося.

Джонні Бішоп сів у ліжку, шморгаючи носом. Апельсиновий сік, ліки від кашлю і парфуми його мами, яка нещодавно вийшла з кімнати, повисли у сонячних променях, що вже встигли спуститися вниз, аби зігріти його пальці на ногах. Вся нижня половина його стебнованої ковдри була схожа на циркову афішу: червона, зелена, пурпурова і блакитна, вона своїми кольорами буквально впивалася в його очі. Джонні засовався.

– Я хочу надвір, – тихо пожалівся він. – Чорт забирай. Чорт забирай.

Задзижчала муха, знову і знову вдаряючись у віконну шибку сухим стакато[6]6
  Стакато (італ. staccato – уривчастий) – уривчасте виконання звуків; прийом звуковидобування, протилежний легато.


[Закрыть]своїх прозорих крилець.

Джонні поглянув на неї, розуміючи, як сильно вона також хоче надвір.

Він кілька разів покашляв і вирішив, що це кашель не геть підтоптаного старого, а одинадцятирічного хлопчика, котрий уже через тиждень зможе знову цупити яблука з фруктових садів і стріляти в учителя кульками з пожованого паперу.

Із коридору донеслися чиїсь швидкі кроки, під якими свіжо натерта підлога аж порипувала, а тоді двері відчинилися і на порозі з’явилася мати.

– Юначе, – сказала вона, – чому це ти сидиш у ліжку? Ану лягай.

– Я уже почуваюся краще. Чесно.

– Лікар сказав: ще два дні.

– Два! – Саме настала мить для заціпеніння. – То я повинен хворіти так довго?

Мама засміялася.

– Ну, не так уже аж хворіти, але полежати в ліжку треба. – Вона легенько поплескала його по лівій щоці. – Хочеш ще апельсинового соку?

– З ліками чи без них?

– З ліками?

– Я тебе знаю. Ти додаєш в мій апельсиновий сік ліки, аби я не розкуштував їх. Але я все одно їх відчуваю.

– Цього разу – жодних ліків.

– А що це у тебе в руці?

– О, це?

Мама простягнула йому якийсь круглий сяючий предмет. Джонні узяв його.

Він був твердий, блискучий і… гарний.

– Лікар Галл заходив кілька хвилин тому і залишив його. Він гадав, що ти зможеш ним розважитися.

Джонні зблід, засумнівавшись у цьому. Його маленькі руки легенько торкнулися гладенької поверхні.

– Як я можу розважитися цим? Я навіть не знаю, що це таке!

Мамина усмішка освітила його, наче сонце.

– Це мушля з моря, Джонні. Лікар Галл підійняв її на тихоокеанському узбережжі, коли був там минулого року.

– Що ж, гаразд. А що це за мушля?

– О, я не знаю. Якась форма морського життя, мабуть, колись замешкувала в ній, багато років тому.

Брови Джонні звелися.

– Замешкувала в цьому? Це була її домівка?

– Так.

– О, справді?

Мама поправила мушлю на його долоні.

– Якщо ти не віриш мені, то послухай сам, юначе. Приклади оцей кінець – отак – до свого вуха.

– Ось так? – він підняв мушлю до свого маленького рожевого вушка і міцно притиснув. – А тепер що робити?

Мати посміхнулася.

– А тепер, якщо ти помовчиш і добре прислухаєшся, то почуєш щось дуже-дуже знайоме.

Джонні слухав. Його вухо непомітно відкрилося в очікуванні, як відкривається маленька квіточка.

Гігантська хвиля накотилася на скелястий берег і з гуркотом понеслася вниз.

– Море, – вигукнув Джонні Бішоп. – О, мамо! Це океан! Хвилі! Море!

Хвиля за хвилею накочувалися на цей далекий скелястий берег. Джонні міцно заплющив очі, його змарніле личко прорізала усмішка. Хвиля за хвилею, розбиваючись, вривались у його маленьке рожеве сторожке вушко.

– Так, Джонні, – сказала мама, – море.

Було вже далеко за полудень. Джонні знову лежав на своїй подушці, колихаючи морську мушлю у своїх маленьких ручках і дивлячись крізь велике вікно справа від ліжка. Йому було добре видно пустир через дорогу. Наче зграйка обурених жуків, там гасали діти, і чи не кожен із них викрикував: «Ей, це я убив тебе перший! А тепер я тебе перший! Ай, ти граєш нечесно! Я не гратиму, якщо не буду капітаном!»

Їхні голоси, здавалося, звучать десь дуже далеко, ліниво пливучи на хвилях сонячного світла. Те світло було схоже на глибоку жовту сяючу воду, що огортала літо величезним припливом. Воду повільну, млосну, теплу, мляву. Увесь світ поринув у цей приплив, і все сповільнилося. Годинник цокав повільніше. Трамвай спроквола рухався вниз по вулиці, дзеленькочучи прогрітим металом. Це наче дивишся фільм, коли кадри сповільнюються і звук затихає. Все стало м’якшим. Здавалося, вже ніщо більше не має значення.

Він із жалем думав, як же йому хочеться вийти і погратися. І продовжував дивитися, як діти у теплій млості перелазять через паркани, грають у м’яча, катаються на роликах. Його голова все важчала, важчала і важчала. Повіки, наче віконні рами, все закривалися і закривалися. Морська мушля лежала коло вуха. Він притиснув її сильніше.

Хвилі розбивалися об берег із барабанними ударами. Об жовтий піщаний берег. А коли відкочувалися назад, вони залишали на піску шумовиння, схоже на пивне. Шумовиння лускало і зникало, наче сни. А тоді ринуло ще більше хвиль, які залишали ще більше шумовиння. І піщані краби, солоно-вологі, коричневі, безладно переверталися і тікали врозтіч у довколишні брижі. Гупання прохолодної зеленої води об пісок. Кожен її звук утворював картини, океанський бриз охолоджував маленьке тільце Джонні Бішопа. Спекотне пообіддя вже не було таким гарячим і гнітючим. Годинник зацокав швидше. Металевий брязкіт трамваїв почастішав. Удари хвиль по невидимому і сяючому пляжу підхльоснули цей неспішний світ літа, і він ожив.

Без цієї мушлі йому вже не обійтися. Коли пообідній час тягнутиметься довго і втомливо, він притисне її до вуха – і от він уже на канікулах на далекому, обвіюваному всіма вітрами півострові.

Пів на п’яту, сказав годинник. Час приймати ліки, сказали мамині чіткі кроки по сяючій підлозі.

Вона піднесла до його рота срібну ложку з мікстурою. На смак вона була, на жаль, як ліки. На обличчі Джонні з’явилася доцільна в даному випадку гидлива гримаса. Коли він пом’якшив гіркоту ковтком охолодженого молока, то поглянув угору на вродливе, ніжне, незасмагле мамине обличчя і сказав:

– А ми коли-небудь поїдемо до моря, га?

– А чому б і ні? Може, Четвертого липня, коли твій тато візьме двотижневу відпустку. Ми можемо доїхати до узбережжя за два дні, побути там тиждень і повернутися назад.

Джонні влаштувався зручніше, в очах сяйнуло щось чудернацьке.

– Я ніколи не бачив моря, лише у фільмах. Закладаюся: воно виглядає і пахне не так, як озеро Фокс. Воно більше і в сотню разів краще. От би поїхати туди вже зараз.

– Це не займе багато часу. Ви, діти, такі нетерплячі.

– Дуже вже хочеться.

Мати сіла на ліжко і взяла сина за руку. Не все, що вона сказала, він зрозумів, та все ж дещо зі сказаного до нього дійшло.

– Якби мені довелося писати книжку про філософію дітей, гадаю, я би назвала її «Нетерплячість». Нетерплячість до всього у житті. Вам потрібно все – саме зараз – інакше буде кінець світу! До завтра ще вічність, а вчора вже немає жодного значення. Ви плем’я потенційних Омар Хайямів, – ось хто ви. Коли ви подорослішаєте, то зрозумієте: очікування, планування, вміння бути терплячим – ознаки зрілості, тобто того, що ти виріс.

– Я не хочу бути терплячим. Мені не подобається лежати в ліжку. Я хочу поїхати на море.

– А минулого тижня ти хотів рукавичку кетчера – негайно. «Будь ласочка, ну, будь ласочка, – просив ти. – Боже, мамо, вона чудова. Вона залишилась остання у магазині».

Яка ж вона все ж таки дивна, ця мама! Ось і зараз вона провадила своє:

– Пригадую, коли я була маленькою дівчинкою, то якось побачила ляльку. Я розповіла про неї мамі, сказала, що вона остання в магазині. Я боялася, що її продадуть, якщо її не купити негайно. Насправді ж у магазині була ще ціла дюжина таких же ляльок. Але я не могла чекати. Я теж була нетерплячою.

Джонні повернувся на бік. Його очі розширилися і сповнилися блакитним світлом.

– Але, мамо, я не хочу чекати. Якщо я чекатиму занадто довго, то виросту і мені вже не буде цікаво.

Мати мовчала. Вона сиділа у тій самій позі, пальці її рук були міцно зчеплені, очі зволожніли, вочевидь, через те, про що вона думала. Вона заплющила очі, знову їх розплющила і сказала:

– Інколи мені здається, що діти знають життя краще за нас, дорослих. Іноді мені здається, що ти – правий. Але я не насмілююся сказати тобі про це. Адже це суперечить правилам…

– Яким правилам, мамо?

– Цивілізації. Насолоджуйся життям, поки ти молодий. Насолоджуйся життям, Джонні! – сказала вона якось переконливо і неочікувано.

Джонні приклав мушлю до вуха.

– Мамо, знаєш, чого би мені зараз хотілося? Я би хотів бути зараз на морському узбережжі, бігти до води, затиснути носа і кричати: «Хто останній – той мавпа!» – засміявся Джонні.

Внизу задзвонив телефон. Мати поспішила підняти слухавку.

Джонні лежав у тиші і наслухав мушлю.

Ще два дні. Джонні схилився вухом до мушлі і зітхнув. Цілих два дні. У його кімнаті було темно. У квадратних скляних загонах великого вікна мучилися поневолені зорі. Вітер колихав дерева. По тротуарах унизу скреготіли ролики.

Джонні заплющив очі. З їдальні долинав дзенькіт столового срібла. Мама і тато вечеряли. Хлопець чув, як батько сміється своїм басовитим сміхом.

Хвилі знову і знову накочувалися на берег всередині морської мушлі. І… було ще щось:

 
Там, де прибій нас кличе,
Де хвилі нуртують, там,
Де чайки над морем кигичуть,
Де ліку нема літнім дням…
 

– Що це?

Джонні прислухався. Його тіло напружилося. Він закліпав очима.

 
І знову тихенько, бозна-звідки:
Там небо над морем іскриться,
І краю ряхтінню нема.
Нумо за весла, сміливці…
 

Наче сотня голосів співала під скрип кочетів.[7]7
  Кочет – пристосування на човні для прикріплення весла; гніздо для весла.


[Закрыть]

 
Дружно візьмемось: раз-два…
 

А тоді ще один голос, окремо від усіх, ледь чутний у звуках хвиль й океанського вітру, проспівав:

 
До моря-циркача ходім,
Де хвилі виснуть, наче гори,
Де сіль блищить і де наш дім,
Що зветься просто морем…
 

Джонні відсмикнув мушлю від вуха і пильно подивився на неї.

 
Ти мариш морем, друже мій,
Його німою таїною?
Тоді бери мене мерщій
За руку і… пішли зі мною!
 

Тремтячи, Джонні знову притиснув мушлю до вуха і сів у ліжку, важко дихаючи. Його маленьке серце несамовито гупало об стіну грудей.

Хвилі гуркотіли, розбиваючись об далекий берег.

 
«Чи бачив мушлю ти колись,
Що наче штопор з перламутру,
Де завитушки повились
У казку осяйну і мудру?
Здається, їм кінця нема,
Але, повір, кінець всьому є.
Він там, де небо обійма
І море, й скелі, і цілує!»
 

Пальці Джонні стиснули круглі завитки мушлі. Це була правда. Мушля все закручується, закручується, закручується, аж поки ти більше не бачиш, як вона закручується.

Джонні стиснув губи. Про що це там говорила мама? Діти. Філософія – яке важке слово! Про дитячу… нетерплячість. Нетерплячість! Так, так, він був нетерплячим! Чому ж ні? Його вільна рука стиснулася у маленький твердий блідий кулачок і почала бити по стебнованій ковдрі.

– Джонні!

Джонні ривком відірвав мушлю від вуха і швидко заховав її під простирадло. Тато йшов коридором з боку сходів.

– Привіт, сину!

– Привіт, тату!

Мама і тато міцно спали. Було далеко за північ. Джонні тихо-тихо витягнув дорогоцінну мушлю з-під ковдри і підніс її до вуха.

Так. Хвилі все ще були там. І десь далеко скрип кочетів, ляскання вітру на грот-мачті і пісня човнярів, яка ледь-ледь пливе на солоному морському вітрі.

Він притис мушлю ближче, і ще ближче.

В коридорі почулися було мамині кроки. Вона завернула у кімнату Джонні.

– Доброго ранку, сину! Ще не прокинувся?

Ліжко було порожнє. У кімнаті – лише сонячне світло і тиша. Жмут проміння покоївся в узголів’ї ліжка, наче осяйний пацієнт, що схилив свою коштовну голову на подушку. Стебнована ковдра, ця червоно-синя циркова афіша, була відкинута. Зім’яте ліжко видавалося неймовірно порожнім – наче зблідле обличчя старого.

Побачивши це, мама нахмурилася і притупнула.

– От малий негідник! – вигукнула вона в нікуди. – Встиг гайнути надвір гратися із цими сусідськими шибениками, можу присягтися в цьому. Хай-но я його спіймаю, я… – Вона затнулася і всміхнулась: – …до смерті люблю цього малого негідника. Діти такі… нетерплячі.

Вона підійшла і поправила постіль, дала лад ковдрі… та от її пальці намацали під простирадлом щось тверде. Через мить вона витягнула з-під ковдри на світ Божий сяючий на сонці предмет.

Вона посміхнулася. Це була морська мушля.

Вона міцно стиснула її і з цікавості піднесла до вуха. Її очі широко розкрилися. Рот привідкрився.

Кімната закружляла і загойдалася яскравою каруселлю – лише миготіли яскраві клапті та віконні рами.

Морська мушля заревіла просто їй У вухо.

На далекий берег із туркотом упали хвилі. Після них на незнаному пляжі залишилося прохолодне шумовиння.

Аж ось почулося тихе поскрипування піску під чиїмись маленькими ніжками. Високий дитячий голос пронизливо закричав:

– Привіт! Гайда, друзі! Хто останній – той мавпа!

І – звук маленького тіла, що шубовснуло у ці хвилі…