Текст книги "Пограймося в отруту!"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)

Усміхнені люди

Найяскравішою рисою будинку було відчуття тиші. Коли містер Ґреппін увійшов крізь парадні двері, проолієна безмовність прочинилася й захряснулася за ним, наче сон, наближений до досконалості гумовими прокладками та змащеними петлями – щось повільне і нематеріальне. Подвійний килим у коридорі, який він сам нещодавно постелив, поглинав кожен відгомін його руху. А коли вітер пізніми вечорами тряс дім, жоден карниз не гримів і не тремтіли розсохлі рами. Містер Ґреппін сам перевіряв віконниці. Двері-ширми – міцно зачинено на міцні гачки, а пічка не гуркотіла, а видихала тихі струмені тепла, що неслися трубами опалювальної системи та ледь-ледь ворушили манжети його штанів, поки він стояв і відігрівався після холодного вечора.

Вимірявши тишу надзвичайно тонким звуковловлювальним механізмом, що знаходивсь у його крихітних вухах, чоловік вдоволено кивнув, бо тиша виявилася цілковитою і непорушною. Раніше траплялися ночі, коли поміж стінами бігали щури, тому довелося почаклувати над мишоловками та отруєною їжею, аж доки дім не замовк. Навіть дідусів годинник спинився: мідний маятник непорушно звисав у своїй кедровій труні зі скляним віком.

Вони чекали на нього в їдальні.

Він слухав. Від них ні звуку. Добре. Навіть чудово. Нарешті вони навчилися шанувати тишу. Тобі довелося навчити їх – і результат того вартий: за обіднім столом ніхто не брязкає ні ножем, ані виделкою. Містер Ґреппін зняв товсті сірі рукавиці, позбувся холодного панцира пальта та застиг у передпокої, вагаючись між нетерпінням і непевністю… обмірковуючи те, що треба буде зробити.

Скупий на рухи містер Ґреппін зі звичною впевненістю пройшов до їдальні. Там на нього чекали четверо. Всі вони нерухомо сиділи за столом – ні пари з уст. Ніщо не збурювало тиші, окрім його ледь чутних кроків по товстому килиму.

Погляд, як завжди, інстинктивно впав на жінку на чільному місці. Проходячи повз, містер Ґреппін похитав пальцем біля її щоки. Вона навіть не кліпнула.

Тітка Роуз виструнчилася по той бік столу. Цікаво, а якщо звідкись з-під стелі полетить вниз малесенька порошинка, чи простежить вона за її рухом? Чи досі її очі з холодною, скляною точністю обертаються в розбитій впадині? А якщо порошинка впаде на вологу поверхню ока? Воно здригнеться? Чи напружаться м’язи, щоби стулити повіки?

Ні.

Рука тітки Роуз лежала на столі, наче ще один столовий прибор – рідкісний, тонкий, старовинний і тьмяний. Її груди ховалися в складках мереживної сорочки.

Під столом її тонкі, як патички, ноги в туфлях на високих підборах ховалися у футлярі сукні. Здавалося, її ноги закінчувалися на лінії спідниці, і тому вона скидалася на манекен з універмагу, вощаний і байдужий. Певно, її рухи також повнилися вощаною загальмованістю, а почуттів та реакції в ній було не більше, ніж в опудала.

Ось так сиділа тітка Роуз і дивилася прямо на Ґреппіна. Той видавив з себе смішок і зневажливо ляснув у долоні – навколо верхньої губи жінки з’явилися перші натяки на порошняні вусики!

– Добрий вечір, тітонько Роуз, – вклонився він. – Добрий вечір, дядьку Діміті, – граційно промовив.

«Жодного, жодного слова, – він підняв руку. – Ані слова від вас».

– І вам добрий вечір, кузино Ліло та кузене Семе, – вклонився він знову.

Ліла сиділа ліворуч від нього, і її волосся скидалося на золоті ошурки з мідного виливанця. Навпроти сидів Сем, і його волосся стирчало на всі чотири сторони світу.

Вони були юними: їй – чотирнадцять, йому – п’ятнадцять. Дядько Діміті, їхній батько (яке ж гидке це словечко – «батько»!) сидів біля Ліли. Таке неповажне місце він займав уже давно: якось тітка Роуз сказала, що якщо він сидітиме на чільному місці, то через протяг застудить шию. Ох, тітонько Роуз!

Містер Ґреппін вмостив свій маленький, туго обтягнутий штанами зад на стілець і звично поклав лікті на скатертину.

– Я маю дещо сказати, – почав він. – Це дуже важливо. Це триває вже кілька тижнів, і далі так тривати не може. Я закохався. Ох, але ж я вам уже казав про це давним-давно. Того дня я змусив вас посміхнутися, пам’ятаєте?

Очі чотирьох людей не блимнули, їхні руки не ворухнулися.

Ґреппін почав пригадувати. Він повернувся в день, коли змусив їх посміхатися. Два тижні тому. Він повернувся додому, зайшов до їдальні, поглянув на всіх них і сказав:

– Я збираюся одружитися!

Присутні заметушилися, ніби цієї миті щось врізалося у вікно.

– Ти ЩО? – скрикнула тітка Роуз.

– З Еліс Джейн Беллард, – жорстко підкреслив він.

– Вітаємо, – сказав дядько Діміті. – Напевно, – додав він, глянувши на дружину і прочистивши горло. – Але чи це не зарано, синку? – Він ще раз поглянув на дружину. – Так, так, гадаю, тобі зарано. Я б не радив робити це зараз. Ні, не радив би.

– Дім у жахливому стані, – сказала тітка Роуз. – Ми ж роками не робили тут ремонт.

– Ви це казали минулого року та позаминулого, – промовив містер Ґреппін. – І взагалі, – різко додав він, – це мій дім.

Від таких слів щелепа у тітки Роуз відвисла.

– Після стількох років нас відверто виганяють, чому я…

– Вас ніхто не виганяє, годі вже цього ідіотизму, – люто промовив Ґреппін.

– Послухай, Роуз… – м’яко промовив дядько Діміті.

Тітка Роуз опустила руки.

– Після всього, що я зробила…

Саме тієї миті Ґреппін зрозумів, що їм доведеться піти, усім. Спершу він змусить їх мовчати, потім змусить посміхатися, потім, пізніше, він позбудеться їх, наче непотребу. Він не міг привести Еліс Джейн у дім, де безліч таких страхіть, у дім, де тітка Роуз завжди ходить за тобою, куди б ти не пішов, де діти, позираючи на матір, збиткуються з тебе, а дядько, вважай, іще одна дитина, обережно, добираючи слів, радить тобі залишатися парубком. Ґреппін поглянув на них. Це через них у нього не було ні любові, ні життя. І якщо він дасть їм раду, то його яскраві мрії про м’які, розжарені потом кохання тіла можуть стати матеріальними та близькими. Тоді весь дім належатиме тільки йому. Йому й Еліс Джейн. Так, Еліс Джейн.

Їм доведеться піти. Дуже швидко. Якщо він попросить їх піти, що вже часто траплялося раніше, то мине років з двадцять, поки тітка Роуз збере всі свої вицвілі на сонці торбинки та едісонівські фонограми. Вони задовго до того виживуть Еліс Джейн.

Ґреппін поглянув на них і схопився за різницький ніж.

Голова Ґреппіна похитнулась від утоми.

Він різко розплющив очі. Що трапилося? О, він задрімав.

Все це трапилося два тижні тому. Два тижні тому почалася розмова про весілля, переїзд та Еліс Джейн. Два тижні тому. Два тижні тому він змусив їх посміхатися.

Тепер, вирвавшись зі спогадів, він посміхнувся до тихих нерухомих фігур. Вони відповіли йому особливо приємними усмішками.

– Ненавиджу тебе, стара, – звернувся він прямо до тітки Роуз. – Два тижні тому я б не наважився таке сказати. Сьогодні ж, е-е-е, ну… – він стишив голос і повернувся до іншого члена родини. – Дядьку Діміті, старий, дозволь я дам тобі маленьку пораду…

Ґреппін виголосив невеличку промову з ложкою в руках, вдаючи, наче їсть персики з порожньої тарілки. Він уже встиг пообідати в центрі міста в якійсь їдальні: свинина, картопля, яблучний пиріг, стручкова квасоля, буряк та картопляний салат. Однак зараз він прикидався, що їсть десерт, бо насолоджувався цією маленькою виставою. Він вдав, що жує.

– Отже, сьогодні, ви нарешті раз і назавжди облишите цей дім. Я чекав два тижні, треба було все обміркувати. Гадаю, причина, через яку ви так довго лишалися тут, полягала в тому, що я хотів поспостерігати за вами. Коли ви підете, я не зможу бути певним… – його очі раптом наповнилися жахом. – Раптом ви вештатиметеся навколо будинку, галасуючи ночами? Я цього не витримаю. Я взагалі не хочу чути жодного галасу в цьому домі, навіть коли сюди переїде Еліс…

Товстий подвійний килим під ногами гасив звуки й додавав впевненості.

– Еліс хоче переїхати післязавтра. Ми одружимося.

Тітка Роуз лиховісно підморгнула йому – з недовірою.

– О! – закричав він.

Підскочивши, він придививсь уважніше й опустився назад. Рот його конвульсивно скривився. Щоби зняти напругу, Ґреппін зареготав.

– Звісно, це була просто муха, – він дивився, як муха з повільною претензійністю проповзла білою, наче слонова кістка, щокою тітки Роуз і полетіла геть. Цікаво, чому вона вибрала саме цю мить, аби залізти в око тітці та вдати, ніби стара підморгує.

– Сумніваєтеся, що я коли-небудь одружуся, тітко Роуз? Гадаєте, я непридатний до шлюбу, некомпетентний в питаннях любові та любовних обов’язків? Вважаєте мене незрілим, нездатним прилаштуватися до життя з жінкою? Гадаєте, я дитина? Просто мрійник? Що ж! – Зі значним зусиллям йому вдалося заспокоїтися. Ґреппін похитав головою. «Чоловіче, чоловіче, – звернувся він сам до себе. – Це ж була лише муха, а хіба муха може сумніватися в справжності кохання? Може, то ти сумнівався в справжності самої мухи та підморгування? Чорт забирай».

Він вказав пальцем на чотирьох співрозмовників.

– Я піду та піддам вогню у грубі. А за годину я приберу вас із цього дому раз і назавжди. Второпали? Гаразд. Бачу, що второпали.

Надворі починався дощ. Холодна, густа злива заходилася поливати будинок. На обличчі Ґреппіна з’явився вираз роздратування. Гуркіт дощу був єдиним звуком, який він не міг ні спинити, ні перемогти. Від цього не порятують ні нові петлі, ні мастило, ні гачки. Можна, звісно, вкрити дах будинку довгими смугами полотна, щоби стишити звук крапель, але чи не буде це трохи занадто? Ні. Звук дощу ніяк не прибрати.

А зараз він жадав тиші. Ще ніколи в житті вона не була йому настільки потрібного. Кожен звук лякав. Тому їх всі треба було знайти, заглушити та знищити.

Дощ торохтів по даху, як торохтить по столу кісточками пальців нетерпляча людина. Ґреппін знову ковзнув у спогади.

Він пригадав решту. Решту тієї години, того дня двотижневої давності, коли він змусив їх посміхатися…

Він узяв різницький ніж і приготувався розрізати птицю, що лежала на столі. Як завжди, коли родина збиралася разом, всі натягнули на обличчя урочисті пуританські маски. Якщо діти посміхалися, то тітка Роуз розчавлювала їхні посмішки, наче гидких жуків.

Тітка Роуз заявила, що Ґреппін не під тим кутом тримає лікті, розрізаючи птицю. Вона також звернула його увагу, що ніж не достатньо гострий. О так, гострота ножа. Дійшовши у спогадах до цього моменту, він спинився, вирячив очі та розреготався. Сповнений почуття обов’язку, він нагострив ножа та знову взявся за птицю.

За кілька хвилин він розрізав більшу її частину, а тоді повільно підвів очі на їхні помпезні, зневажливі обличчя, схожі на пудинги з агатовими очима. Він якусь мить на них дивився, наче його застукали з голою жінкою, а не з випатраною куріпкою, а тоді підняв ножа та хрипко заволав:

– Заради Бога, чому ви, всі ви, ніколи не усміхаєтеся? Я змушу вас усміхатися!

Він кілька разів махнув ножем, ніби чарівною паличкою.

І за мить (ви тільки погляньте!) вони всі посміхнулися.

Ґреппін розірвав спогад навпіл, зім’яв його, скрутив у кульку та викинув геть. Різко підвівся, пройшов коридором на кухню, а звідти спустився тьмяними сходами в підвал. Там відчинив дверцята груби та впевнено і вміло перетворив вогонь на полум’я.

Піднімаючись сходами на кухню, він роззирнувся. Він найме прибиральників, які вичистять порожній будинок, і декораторів, котрі замінять старі вибляклі портьєри на нові, блискучі. Постелені на підлогу східні килими невловимо даруватимуть тишу, якої він жадав. Тишу, якої він потребуватиме наступні кілька місяців, а може, й років.

Ґреппін звів руки до обличчя. А раптом, переїхавши сюди, Еліс Джейн почне здіймати галас? Якийсь гамір, десь і чомусь!

А тоді він зареготав. Звичайний жарт. Проблему вже вирішено. Так, вирішено. Йому не потрібно боятися галасу від Еліс Джейн. Все до абсурду просто. Еліс Джейн даруватиме йому задоволення, а не клопоти та розчарування від розбитих мрій.

Для бездоганної тиші бракувало ще однієї деталі. На кутики дверей, які часто шарпав вітер, він встановить автоматичний дверний дотягувач, на кшталт почепленого на бібліотечні двері, аби ті, зачиняючись, лише м’яко шипіли.

Ґреппін пройшов у їдальню. Постаті, неначе фігури на панорамі, не ворухнулися. Їхні руки завмерли у знайомих позах, однак ця байдужість зовсім не була ознакою неґречності.

Чоловік піднявся сходами, щоби перевдягнутися і приготуватися до виселення родичів. Знімаючи запонку з елегантних манжетів, він схилив голову набік. Музика. Спершу він не звернув на неї уваги. А тоді повільно підвів обличчя до стелі, відтак барва зійшла з його щік.

На даху будинку народжувалася музика. Нота за нотою, і вона лякала його.

Кожен її звук витворювався дотиком до однієї-єдиної струни арфи. Цей тихий звук розростався в абсолютній тиші, аж доки не став співмірним із нею самою і не оскаженів від обширу безгоміння, в якому мав простягнутися.

Двері розчахнулися під тиском рук, і чоловік побіг на третій поверх. Поручень звивався під його напруженими, стиснутими долонями, наче довга, гладенька змія. Сходи рвалися вгору, довшаючи і темнішаючи. Спершу Ґреппін тільки повільно плентався, а тепер уже щодуху мчав, і навіть якщо на його шляху враз надумає постати стіна, то він все одно не спиниться, доки не побачить кров і подряпини від нігтів там, де намагатиметься пройти крізь неї.

Він почувався мишею, що мчала в ясному та величному просторі дзвона, де в найвищих сферах стугоніла струна арфи. Вона стискалася навколо нього, захоплюючи в тенета звуку, дала його страхам поживу та життя, обійняла його. Страх прив’язував його до струни, як пуповина до матері. Він намагався розірвати пуповину руками, але не міг. Здалося, ніби хтось захопив нову бентежну струну.

Ще один струнний передзвін. І ще.

– Годі, тихо! – заволав він. – У моєму домі не може бути галасу. Уже два тижні не може. Я сказав, що тут не буде більше гамору. А отже, це неможливо! Тихо!

Він полетів на горище.

Полегшення охопило його, як істерика.

Краплі дощу падали крізь дірку в даху та розбивалися з гучною луною об високу шию кришталевої шведської вази для квітів.

Швидким переможним ударом ноги він розбив вазу!

У своїй кімнаті він обрав стару сорочку та пошарпані штани, а тоді загиготів. Музика зникла, дірку залатано – тишу відновлено. Бувають різні тиші, й кожна з них має своє обличчя. Є тиша літньої ночі, яка насправді нітрохи не схожа на тишу. У ній шари комашиних співів накладаються один на одного, переплітаються з потріскуванням дугових електричних ламп, що виблискують маленькими самотніми орбітами на порожніх путівцях і випромінюють тендітні мерехтливі кільця на догоду ночі. Щоб назвати тишу літньої ночі тишею, слухачеві необхідно проявити багато нечулості та зневаги. Це ж анітрохи не тиша! Та буває й по-справжньому могильне зимове безгоміння. Воно таке стиснуте та нетривке, ладне вибухнути від першого ж дотику весни. Ця тиша породжує звуки в самій собі, кожен тріск, кожен подих чи слово, видихнуте в морозяну опівніч у діамантове повітря, обертається передзвоном. Ні, ця тиша також не була гідна свого імені. Однак є ще тиша між двома закоханими, які не потребують жодних слів. Знову щоки спалахнули, й він заплющив очі. Це була найприємніша з усіх тиш, бездоганна безмовність із Еліс Джейн. Він про це подбав. Усе було бездоганним.

Шепіт.

Він сподівався, що сусіди не почули його божевільний крик.

Тихий шепіт.

А тепер щодо безголосся. Найкращим мовчанням є те, що закладається в кожну крихту буття самої людини, де немає ані кришталевого дзенькоту, ані електрично-комашиного дзижчання. Людський мозок може дати раду кожному звукові, кожній сирені, аж доки не сягне такої тиші, коли зможе чути, як рухаються клітини всередині власної руки.

Шепіт.

Він похитав головою. Нема жодного шепоту. Його просто не може бути в його будинку. Піт стікав тілом, і його почали бити дрібні, ледь помітні корчі. Щелепа відвисла, а очі гарячково оберталися в очницях.

Шепіт. Тихий відгомін голосів.

– Кажу вам, я одружуюся, – слабко, розгублено пробелькотів він.

– Ти брешеш, – відповів шепіт.

Його голова схилилася, як у повішеного – підборіддя торкалося грудей.

– Її звати Еліс Джейн Беллард, – проказав він м’якими вологими губами ці безформні слова. Одна з його повік сіпалася вгору-вниз, ніби підморгувала якомусь невидимому гостю. – Ви не можете заборонити мені кохати її… я кохаю її…

Шепіт.

Він ступив крок наосліп.

Штани захиталися, коли він підійшов до вентиляційних ґрат на підлозі. Струмінь теплого повітря піднявся ногами. Шепіт.

Груба.

Він уже спускався вниз, коли почув, як хтось стукає в двері. Він притулився до них.

– Хто там?

– Містере Ґреппін?

Ґреппін затамував подих.

– Так?

– Дозвольте нам, будь ласка, увійти.

– Гаразд, хто там?

– Поліція, – пролунав знадвору чоловічий голос.

– Чого вам треба? Я саме збираюся вечеряти!

– Просто поговорити з вами. Телефонували сусіди. Казали, що вже два тижні не бачать ваших дядька з тіткою. І нещодавно чули галас…

– Запевняю вас, що все гаразд, – він видавив із себе сміх.

– Ну тоді, – вів далі голос знадвору, – якщо ви відчините двері, ми можемо ґречно поговорити.

– Даруйте, – відказав на те Ґреппін. – Я втомлений і голодний, приходьте завтра. Я поговорю з вами, якщо захочете.

– Я змушений наполягати, містере Ґреппін.

Вони почали бити чимось об двері.

Ґреппін автоматично повернувся і сухо, не промовивши ані слова, пройшов коридором повз старий годинник і опинився в їдальні. Він вмостився, не дивлячись ні на кого конкретно, а тоді заговорив: спершу повільно, а тоді – все швидше.

– Біля дверей якісь паразити. Ви ж поговорите з ними, тітко Роуз? Ви ж скажете їм, щоби забиралися геть, бо ми вечеряємо? Всі решта матимуть задоволений вигляд і їстимуть, тому вони підуть собі, якщо таки наважаться увійти. Тітко Роуз, ви ж поговорите з ними, правда? Якщо таке коїться, я маю дещо сказати вам. – Кілька гарячих сльозинок впали без причини. Він дивився, як вони зволожують білу скатертину, розповзаються нею, а тоді зникають. – Я не знаю нікого на ймення Еліс Джейн Беллард. І ніколи не знав нікого на ймення Еліс Джейн Беллард. Це все було… було… не знаю. Я сказав, що кохаю її і хочу одружитися, щоби якось змусити вас усміхнутися. Так, я сказав це, бо хотів, щоби ви усміхнулися, і це єдина причина. Я ніколи не збирався заводити дружину, і всі ці роки знав, що у мене її не буде. Чи не будете ви ласкаві передати картоплю, тітко Роуз?

Вхідні двері затріщали та впали. Важкий приглушений поспіх виповнив коридор. Чоловіки увірвалися в їдальню.

Вагання.

Поліційний інспектор поспіхом зняв капелюха.

– О, дуже перепрошую, – вибачився він. – Я зовсім не мав наміру переривати вашу вечерю, я…

Офіцери раптово спинилися – їхні кроки зворушили кімнату. Від них тіла тітки Роуз та дядька Діміті впали прямо на килим і лишилися там лежати. Їхні горла було розрізано півмісяцем від вуха до вуха, тому здавалося, що вони, як і діти за столом, сяяли жахливою подобою усмішки нижче підборідь: страшної, рваної усмішки, яка радо привітала новоприбулих і про все їм розповіла…

Охоплений полум'ям

Старенький форд тарабанив запилюженою дорогою і здіймав такі султани жовтої куряви, що вона ще годину не влягалася назад, у ту особливу дрімоту, що вражає цілий світ у середині липня. Попереду чекало озеро, холодно-блакитний сапфір, оточений ще одним, розтоплено-зеленим озером трави, але до нього було ще далеко, тож Нева і Дуґ гнали вперед свою повну розжарених гвинтів стару колимагу. На задньому сидінні у термосі хлюпав лимонад, а в Дуґа на колінах починали бродити сендвічі з шинкою. Обидвоє, хлопець і його тітка, вдихали гаряче повітря, а видихали ще гарячіше.

– Вогнежер, – сказав Дуґлас. – Я дихаю вогнем. Чорт, не знаю, як я витримаю до того озера!

Раптом на дорозі попереду з’явився чоловік.

Очі його горіли блакитним полум’ям у гніздах замружених від сонця очей, розстібнута сорочка відкривала бронзове тіло до пояса, а волосся липень випалив до пшеничного кольору. Чоловік махав рукою, помираючи від спеки.

Нева з розмаху ввігнала гальма в підлоту салону. Хмари колючого пороху здійнялися над дорогою, і чоловік зник у них. Коли золотавий пил осів, жовті очі подорожнього лиховісно блиснули, як у кота, кидаючи виклик спеці і палючому вітру.

Він витріщився на Дуґласа.

Дуґлас нервово відвів погляд.

Він побачив слід у високій жовтій траві, посушеній і спаленій за вісім тижнів без дощу. Та стежка показувала, де пройшов чоловік, прокладаючи собі шлях до дороги. Скільки бачили очі, вона тяглася до сухих боліт і спорожнілого русла ріки, в якому не залишилось нічого, крім розпеченого каміння, грудок гарячої землі й оплавленого піску.

– Чорти мене заберіть, ви зупинились! – сердито закричав чоловік.

– Чорти мене заберіть, так і є, – гукнула Нева у відповідь. – Вам куди?

– Придумаю. – Він заскочив усередину, немов кіт, і розвернувся до них на відкидному сидінні. – Рушайте. Воно женеться за нами! Звісно, я маю на увазі сонце! – він вказав прямо вгору. – Вперед! Інакше ми тут усі сказимося!

Нева натисла на газ. Машина з’їхала з гравію і покотилася чистим, до білого розпеченим пилом, що тільки зараз осів, зрідка нахиляючись у яму чи підскакуючи на камені. Торохтіння розпорювало поле надвоє. Чоловік ззаду закричав:

– Розженіть її до сімдесяти, вісімдесяти, чорт, та чого б і не до дев’яноста?

Нева метнула швидкий докірливий погляд у того лева, того незваного гостя позаду, щоб подивитися, чи зможе цей погляд стулити його щелепи. Вони стулилися.

Звісно, Дуґлас теж бачив того звіра саме так. Не незнайомець, не попутник, а саме непроханий гість. На голові в нього росли джунглі, пахло від нього джунглями, і вже за дві хвилини по тому, як він скочив у розжарену машину, він примудрився налаштувати проти себе погоду, машину, Дуґа і його поважну спітнілу тітоньку. Зараз вона нахилилася до керма, проводячи машину між бурями спеки й рифами гравію.

Тим часом створіння із пишною лев’ячою гривою і м’ятними жовтими очима облизало губи і подивилося прямо на Дугласа у дзеркало заднього огляду. І підмигнуло. Дуґлас намагався підмигнути у відповідь, але повіка чогось не захотіла опускатися.

– Ви колись намагалися втямити… – викрикував чоловік.

– Га? – крикнула Нева.

– Ви колись намагалися втямити, – гукав чоловік, нахилившись між ними. – Чи це погода зводить вас із розуму, чи ви й до того були не при пам’яті?

Несподіване питання раптом овіяло їх холодом посеред пекельних вихорів.

– Я не дуже розумію… – сказала Нева.

– Ніхто не розуміє! – Від нього тхнуло. Як із вольєра з левами. Тонкі руки звисали між Дуґласом і його тіткою, нервово зав’язуючи й розплутуючи невидимі вузли. Він крутився, наче у нього волосся попід пахвами горіло.

– У такі дні пекло вривається у голову. Певно, Люцифер народився у такий день, у такій дичавині, – сказав він, – коли навколо тільки вогонь, полум’я і дим, і все таке гаряче, що торкнутися не можна, і люди не хочуть, щоб їх торкались.

Він штовхнув хлопчика і його тітку ліктями.

Вони підскочили до стелі.

– Бачите? – посміхнувся він. – У таку днину багато чого лізе в голову. – Він продовжував усміхатися. – Хіба не цього літа має повернутися сімнадцятирічна сарана, щоб знищити все живе? Ті бестії малі, але їх сила-силенна.

– Не знаю! – Нева їхала швидко і дивилася вперед.

– Цього літа, саме цього. Погибель уже за поворотом. Думки пруть так швидко, що очі болять і голова тріщить. Я точно спалахну, як сніп, якщо хоч одна з них поверне не туди. Чому, чому, чому…

Нева важко ковтнула. Дуґ затамував подих.

Раптом їх охопив жах. Чоловік просто теревенив, дивлячись на тріпотливі зелені смолоскипи дерев, які горіли з обох боків дороги, і вдихав густий гарячий пил, що здіймався з-під коліс. Його голос не піднімався і не опускався, а монотонно і спокійно описував його життя.

– Так, сер, люди бачать лиш вузеньку смужку цього світу. Якщо буває сімнадцятирічна сарана, то чого не може бути сімнадцятирічних людей? Думали колись про таке?

– Ніколи, – сказав хтось.

«Мабуть, я», – подумав Дуґ, бо його губи зіщулились, як мишеня в кутку.

– Або двадцятичотирирічні люди, або п’ятдесятисемирічні? Усі звикли, що люди ростуть, одружуються, заводять дітей. Ніхто не думає про те, що, може, люди з’являються на світ якось по-іншому, може, як сарана, раз на скількись там років, хтозна, одного спекотного дня посеред літа!

– Хтозна? – знову подала голос та мишка. Губи Дуґа тремтіли.

– І хто може сказати напевне, що генетичного зла не існує? – спитало це породження сонця, дивлячись просто на хлопця і не блимаючи.

– Якого-якого зла? – спитала Нева.

– Генетичного, мем. Того, що в крові. Людина народжується лихою, росте лихою, помирає лихою, нікуди не звертає з тієї стежки все життя.

– Ого! – сказав Дуґлас. – Тобто людина як почала негідником, так ним і залишається?

– Ти вловив суть, хлопче. Чому ж ні? Якщо є такі люди, про яких усі кажуть, що вони просто янголи, від першого солодкого вдиху і до останніх слів благочестивого напуття, то чого ж не має існувати такого поріддя, що злостилося б із першого січня по тридцять перше грудня включно?

– Ніколи про це не думав, – писнуло мишеня.

– То подумай, – сказав чоловік. – Подумай.

Вони думали добрих п’ять секунд.

– Гаразд, – сказав чоловік. Він скосив одне око на прохолодне озеро у п’яти милях попереду, а інше заплющив і звернув його у темряву, до насипів вуглистих думок. – Послухайте. Що як надзвичайна спека, тобто таке гаряче-гаряче горно, на яке перетворився світ цього місяця, цього тижня, у такий день, як сьогодні, виплавило із болота ту Лиху Людину? Він лежав у багні сорок сім років, як та бісова личинка, чекав свого народження, а потім ривком пробудився, озирнувся, виліз із гарячого болота на світ і сказав: «Гадаю, зараз можна з’їсти трохи літа».

– Вибачте, що ви сказали?

– З’їсти трохи літа, хлопче, трохи літа, мем. Просто поглинути його. Гляньте на ті дерева – хіба то не готова вечеря? Гляньте на пшеничне поле – хіба то не розкішний бенкет? Соняшники уздовж дороги, їй-богу, то ж сніданок. Толь на даху будинку зійде за обід. А озеро попереду, Йосафат мене забери? Ціле озеро столового вина, пий його до дна!

– Я теж відчуваю спрагу, це точно, – сказав Дуґ.

– Спрага, хлопче? Чорт, подумай, слово «спрага» і близько не передає стан людини, що пролежала в гарячому болоті тридцять років і народилася тільки для того, щоб померти наступного дня! Спрага! О боги! Ти нічогісінько не втямив.

– Ну, – сказав Дуґ.

– Ну, – сказав чоловік. – Річ не лише у спразі, але й у голоді. Голод. Поглянь довкола. Тут з’їси не тільки дерева і квіти, що майорять на узбіччі, а й захеканих собак. Одну. Ще одну! І всіх котів у околиці. Ось два, онде третій! А тоді ненажера з радістю питає себе чому, чому б і ні, він підходить до думки, зараз скажу, як вам таке, чому б не їсти людей? Людей, кажу вам! Смажених, печених, варених, шпарених. Прекрасних обпечених сонцем людей. Старих, молодих. Капелюхи бабусь, а тоді самих бабусь із-під капелюхів, шийні хусточки молодиць, а тоді самих молодиць, купальні плавки хлопчаків, Боже мій, самих хлопчаків, їхні лікті, п’яти, вуха, пальці, брови! Брови, Боже мій, чоловіків, жінок, хлопців, дівчат, собак, усе меню. Гостри зуби, облизнись – вечерю подано.

– Стривайте! – крикнув хтось.

«Не я, – подумав Дуґ. – Я мовчав».

– Зупиніться! – крикнув хтось.

То була Нева.

Дуґ побачив, як її коліно злетіло вгору, ніби інтуїтивно, і опустилося вниз із обдуманою рішучістю.

Її каблук гупнув об підлогу.

Машина загальмувала. Нева відкрила дверцята. Вона показувала пальцем і кричала, показувала і кричала, її рот широко розкрився. Однією рукою вона ухопила сорочку чоловіка, і та порвалася.

– Геть! Вилазь!

– Просто тут, мем? – його це вразило.

– Тут, тут, просто тут, геть, геть, геть!

– Але мем…

– Забирайся, або тобі кінець, гаплик! – дико горлала Нева. – У мене в багажнику стоси Біблій, за кермом револьвер зі срібними кулями. Під сидінням коробка з розп’яттями! До вісі примотаний осиковий кілок із молотком. У карбюратор залита вода, освячена сьогодні зранку в трьох церквах по дорозі: Святого Матвія, ґрінтаунській баптистській і Архиєпископальній церкві Зіону. Сам випар такої води зіб’є тебе з копит. Слідом за нами у милі позаду їде превелебний єпископ Келлі з Чикаґо, він буде тут за хвилину. А на озері на нас чекає отець Руні з Мілвокі, а Дуґ, о, наш Дуґ у цю саму мить тримає в задній кишені пагінець отрутника і два шматки кореня мандрагори. Геть, геть, геть!

– Чого ви, мем? – кричав чоловік. – Я вже вискакую!

І вискочив.

Він приземлився, упав і покотився по землі.

Нева щодуху погнала машину вперед.

Чоловік позаду звівся на ноги і загорлав:

– Ви божевільна! Ви скажена! Божевільна! Скажена!

– Це я божевільна? Я скажена? – спитала Нева і захихотіла. – Отакої!

– …божевільна… скажена… – крики слабшали.

Дуґлас озирнувся і побачив, як чоловік помахав кулаком, а тоді зірвав із себе сорочку, жбурнув її на гравій і заходився стрибати, а розпечена земля під його босими ногами злітала вгору цілими хмарами куряви.

Машина ревіла, мчала, гналася, безладно тарабанила вперед. Дуґласова тітка в запалі прилипла до гарячого керма, аж поки маленька спітніла постать балакучого чоловіка не загубилася серед залитих сонцем боліт і пекучого повітря. Нарешті Дуґлас видихнув:

– Нево, я в житті не чув, щоб ви так розмовляли.

– І більше не почуєш, Дуґу.

– А правда те, що ви сказали?

– Ані слова правди.

– Ви збрехали, ви справді збрехали?

– Так. – Нева блимнула очима. – Гадаєш, він теж брехав?

– Не знаю.

– Я знаю лиш те, що іноді треба збрехати, щоб зупинити брехуна. Принаймні так було цього разу. Не перетворюй це на звичку.

– Ні, мем. – Він засміявся. – Повторіть оте, що ви сказали про мандрагору. Скажіть, що у мене отруйник у кишені. І про револьвер зі срібними кулями, повторіть це.

Вона повторила. Обоє засміялися.

Вони голосили і кричали, їдучи у напіврозваленій машині-бляшанці, підскакуючи на купках гравію. Вона говорила, а він слухав, міцно заплющивши очі, і вони ревли, заходились і шаленіли від сміху.

Вони сміялися, аж поки не пірнули у воду в купальних костюмах, а як виринули, то посміхались до вух.

Сонце стояло прямо посеред неба, і хвилин п’ять вони хлюпалися по-собачому, а тоді почали по-справжньому плавати у ментолово-прохолодній воді.

Лиш після заходу, коли сонце раптом зникло і тіні вийшли з-під дерев, вони згадали, що тепер треба повертатися до міста тією самою пустельною дорогою, знову повз дичавину боліт.

Вони стояли біля машини і дивилися на ту довгу дорогу. Дуґ важко ковтнув.

– Нічого з нами не трапиться.

– Нічого.

– Заскакуй!

Вони попадали на сидіння, Нева копнула стартер, наче то був дохлий пес, і вони рушили вперед.