Текст книги "Пограймося в отруту!"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)

Вони їхали попід сливово-синіми деревами, серед оксамитово-блакитних пагорбів.

І нічого не трапилося.

Вони мчали широкою, розораною колесами гравійною дорогою, що теж забарвлювалася у сливовий колір, дихали тепло-прохолодним бузковим повітрям і дивилися одне на одного, чекаючи.

І нічого не трапилося.

Нева почала тихенько щось наспівувати.

На дорозі нікого не було.

А потім на ній дехто з’явився.

Нева засміялася. Дуґлас подивився вперед і теж захихотів.

На узбіччі стояв маленький хлопчик років дев’яти, у вершковому літньому костюмчику, в білих черевиках і у білій краватці, а обличчя його було рожевим і обшкрябаним. Він махнув рукою.

Нева зупинила машину.

– Ви до міста? – весело гукнув хлопець. – Я загубився. Був з родиною на пікніку, поїхали без мене. Радий, що зустрів вас. Тут якось лячно.

– Залазь!

Хлопець заліз на заднє сидіння, і вони рушили далі. Дуґ і Нева кидали погляди у дзеркало і сміялися, але згодом затихли.

Малий позаду довго мовчав, і сидів дуже рівно у своєму чистому, свіжому, новому білому костюмі.

Вони їхали порожньою дорогою під темним небом, на якому блищало лиш кілька зірочок. Вітер ставав холоднішим.

Нарешті хлопець заговорив. Дуґ не почув, що він сказав, але побачив, як Нева скам’яніла і зблідла, як морозиво, з якого малому пошили костюм.

– Що? – спитав Дуґ, озираючись.

Малий не блимав і дивився просто на нього. Його губи заворушилися так, ніби зовсім не належали його обличчю.

Двигун машини пирхнув і заглух.

Вони сповільнились і стали намертво.

Дуґ дивився, як Нева тисне то на газ, то на стартер. Але увагу його захопили слова малого, що прозвучали у новій густій тиші, що заповнила машину:

– Хтось із вас колись думав… – Хлопець набрав повітря і закінчив: —…чи буває на світі така штука, як генетичне зло?

Ще один прекрасний безлад

Ці звуки пролунали посеред літа, посеред ночі.

Біля третьої години ночі Белла Вінтерс сіла на ліжку і прислухалася, а потім знову лягла. Через десять хвилин вона знову почула шум, що доносився з пітьми, від підніжжя пагорба.

Белла Вінтерс жила в квартирі на першому поверсі, яка знаходилася на Вандомському пагорбі, неподалік від Еффі-Стріт в Лос-Анджелесі, мешкала тут всього кілька днів, тому поки що все було їй невідоме: цей старий будинок, стара вуличка, старі бетонні сходи, що круто піднімалися вгору від самого підніжжя – рівно сто двадцять сходинок. І саме зараз…

– На сходах хтось є, – сказала Белла сама до себе.

– Що? – спросоння перепитав Сем, її чоловік.

– На сходах якісь люди, – відповіла Белла. – Розмовляють, кричать, ледь не доходить до бійки. Минулої ночі я теж їх чула, і позаминулої, але…

– Кого? – пробубнів Сем.

– Тихо, спи. Я сама подивлюся.

В пітьмі вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна, – і справді побачила двох людей, які сварилися, бурчали, кректали – то голосно, то приглушено. Лунали й інші звуки: глухі удари, стукіт, скрегіт, ніби хтось тягнув угору якийсь громіздкий предмет.

– Невже в такий час хтось може переїжджати? – запитала Белла, звертаючись до темряви, до вікна і до себе.

– Сумніваюсь, – пробурчав Сем.

– А схоже…

– На що схоже? – тепер Сем прокинувся остаточно.

– Наче двоє тягнуть…

– Господи, хто і що тягне?

– Тягнуть рояль. По сходах.

– О третій годині ночі?

– Двоє людей і рояль. Прислухайся.

Закліпавши очима, чоловік сів і насторожився.

На віддалі, десь на середині схилу, пролунав протяжний звук, який видають рояльні струни від різкого поштовху.

– Почув?

– Боже милостивий, ти права. Але навіщо комусь красти…

– Вони не крадуть, вони доставляють.

– Рояль?

– Я тут ні при чому, Семе. Вийди і сам запитай. Ні, постривай, я сама.

Закутавшись у халат, вона вискочила за двері і пішла по тротуару.

– Белло, – відчайдушно прошипів Сем їй услід. – Збожеволіла?!

– Що може трапитися вночі з товстою і страшною жінкою п’ятдесяти п’яти років? – кинула вона.

На це Сем нічого не відповів.

Вона безшумно дісталася до краю схилу. Десь внизу чула, як двоє орудували громіздким вантажем. Коли-не-коли він видавав протяжний гул і змовкав. Іноді один із чоловіків щось кричав чи віддавав наказ.

– Ці голоси… – прошепотіла Белла. – Звідкись вони мені знайомі.

У непроглядній пітьмі вона ступила на сходи, які блідою смугою спускалися вниз. Голоси віддавали луною:

– Знову ти втягнув нас у халепу.

Белла завмерла. Де ж, дивувалася вона, я чула цей голос тисячу разів!

– Агов! – гукнула вона.

Відраховуючи сходинки, Белла рушила вниз, потім зупинилася.

І нікого не побачила.

Тут її пробрав холод. Незнайомцям було нікуди подітися. Схил був довгим та крутим, а вони волокли важкий, громіздкий рояль, хіба ні?

«Чому я вирішила, що це рояль? – здивувалася вона. – Я ж тільки чула звук. Однак сумнівів немає, це він. До того ж, у ящику».

Вона повільно розвернулася і пішла нагору, сходинка за сходинкою, повільно-повільно, і голоси зазвучали знову, ніби тільки й чекали, щоби вона пішла геть після того, як їх злякала.

– Що ти робиш? – обурювався один голос.

– Та я тільки… – відказав інший.

– Штовхай на мене! – закричав перший.

Другий голос, подумала Белла, він теж мені знайомий. І я навіть знаю, що вони говоритимуть далі.

– Гей, ти, – сказало нічне відлуння далеко внизу, – не стій там, поможи мені!

– Гаразд! – Белла заплющила очі, відкашлялась і ледь не впала, сідаючи на сходинку, щоби віддихатися, а в думках крутилися чорно-білі кадри. Раптом їй пригадався 1929 рік: вона, ще мале дівча, сидить у кіно, у першому ряду, а високо над головою миготять світлі і темні кадри, вона завмирає, потім сміється, потім знову завмирає і знову сміється.

Вона розплющила очі. Ті два голоси ще відлунювали серед ночі там, кволо вовтузячись із вантажем, і, зневірившись, стукалися при цьому один до одного капелюхами-котелками.

Зельда, подумала Белла Вінтерс. Я зателефоную Зельді. Вона знає все. Вона скаже мені, що тут діється. Саме так, Зельда!

Повернувшись до будинку, вона набрала 3, потім Е, потім Л, Д, А[13]13
  Із технічних і мнемонічних міркувань телефонні номери у СІЛА (а згодом і в інших країнах) у 2-й третині XX ст. були комбінацією букв і цифр.


[Закрыть] і тут зрозуміла, що робить не те, і почала все спочатку. Телефон дзвонив дуже довго, поки їй не відповів сонний і сердитий голос Зельди, котра жила на півдорозі до центру Лос-Анджелеса.

– Зельдо, це Белла!

– Сем щойно помер?

– Ні, ні. Я перепрошую…

– Ти перепрошуєш?

– Зельдо, ти, напевно, гадаєш, що я божевільна, але…

– Ну, божевільна, і що далі?

– Зельдо, за давніх часів, коли в околицях Лос-Анджелеса знімали кіно, тут проходили зйомки в різних місцях, правда ж?

У Венеції,[14]14
  Мається на увазі американська Венеція. Заснована у 1905 р. як приморське курортне місто, Венеція, злившись у 1926 р. із Лос-Анджелесом, стала одним із його районів. Розташовуючись біля океанського узбережжя, славиться своїми каналами, пляжами та відпочинковою інфраструктурою.


[Закрыть] в Оушен-Парку…

– Чаплій знімався, Ленґдон знімався, і Гарольд Ллойд,[15]15
  Йдеться про знаних комедійних акторів американського німого кіно – Чарлі Чапліна (Charlie Chaplin, 1889–1977), Гаррі Ленґдона (Harry Philmore Langdon, 1884–1944) і Гарольда Ллойда (Harold Lloyd, 1893–1971).


[Закрыть] звичайно.

– А Лорел і Гарді?[16]16
  Стенлі Лорел (Stan Laurel) і Олівер Гарді (Oliver Hardy) – псевдоніми акторів популярного американського комедійного дуету 1-ї пол. XX ст. Артура Стенлі Джефферсона (Arthur Stanley Jefferson, 1890–1965) і Норвелла Гарді (Norvell Hardy, 1892–1957).


[Закрыть]

– Що?

– Лорел і Гарді – у них часто були тут зйомки?

– Палме, вони частенько знімались у Палмсі, і на Мейн-стріт у Калвер-Сіті, і на Еффі-стріт.

– Еффі-стріт!

– Не кричи, Белло!

– Ти сказала – на Еффі-стріт?

– Звичайно, о Господи, і це о третій ночі!

– На самому верху Еффі-стріт?

– Так, правильно – там, де сходи. Це знане місце. Там ще Гарді втікав від музичного ящика, який врешті-решт його наздогнав і перегнав.[17]17
  Йдеться про короткометражний комедійний фільм «The Music Box» [Ящик із музикою] за участю Лорела і Гарді, прем’єра якого відбулася у 1932 р. і який того ж року був удостоєний «Оскара». За сюжетом фільму, Лорел і Гарді відчайдушно намагаються затягнути піаніно на верхній поверх по вузькому сходовому прольоту, на який воно навіть боком не влазить.


[Закрыть]

– Звичайно, Зельдо, звичайно! Боже мій, Зельдо, якби ти могла бачити і чути те, що чую я!

Зельда нарешті зовсім прокинулася.

– Що відбувається? Ти всерйоз?

– О Господи, так! На сходах зараз, і вчора вночі, і начебто позаминулої ночі, я чула та й зараз чую – двоє чоловіків тягнуть догори… цей рояль.

– Хтось тебе розігрує.

– Ні-ні, вони там. Я виходжу – і ні душі! Проте кроки відлунюють, Зельдо! Чийсь голос каже: «Ще один прекрасний безлад».[18]18
  Йдеться про короткометражну комедію «Another Fine Mess» [Ще один прекрасний безлад] (1930) з участю Лорела і Гарді.


[Закрыть] Це треба було чути!

– Ти п’яна і вирішила мене подратувати, тому що я від них сходжу з розуму.

– Ні-ні! Перестань, Зельдо. Ось послухай. Як тобі?

Десь через тридцять хвилин Белла почула деренчання допотопового фордика, що пригальмував на задньому дворі. Цей тарантас Зельда купила через любов до старого кінематографу, щоби можна було возити себе по різних місцях, надихаючись для писання статей про минуле німого кіно, і лише про минуле: під’їхати туди, де перебував Сесіль Де Мілль,[19]19
  Сесіль Де Мілль (Cecil DeMille, 1881–1959) – американський кінорежисер та продюсер, лауреат премії «Оскар» за картину «Найвеличніше шоу на землі» у 1952 р.


[Закрыть] покружляти навколо володінь Гарольда Ллойда, чи з тріском і гуркотом колувати по знімальних майданчиках «Юніверсалу»,[20]20
  Мається на увазі кіностудія «Юніверсал» («Universal»). Заснована у 1909 р., вона спочатку здебільшого спеціалізувалася на виробництві малобюджетних серіалів і популярних фільмів жахів, поміж яких були і знаменті «Привид Опери» (1925) і «Дракула» (1931).


[Закрыть] віддати шану кону із «Привиду Опери»,[21]21
  «Привид опери» («The Phantom of the Opera») – американський німий фільм жахів, знятий у 1925 р. за однойменним романом французького письменника-детективіста Ґастона Леру (1868–1927).


[Закрыть] чи посмакувати сендвічем у відкритому кафе матусі і татуся Кеттл.[22]22
  Матуся і татусьо Кеттл (Ma and Ра Kettle) – персонажі популярного «сімейного» комедійного серіалу режисера Чарлза Бартона (Charles Barton, 1902–1981) у виконанні акторів Марджорі Мейн (Marjorie Main, 1890–1975) і Персі Кілбрайда (Percy Kilbride, 1888–1964), що його зняла кіностудія «Юніверсал» у 1947–1957 рр.


[Закрыть] Такою була Зельда, яка колись писала у німому світі, в німому часі для «Сільвер скрін».[23]23
  «Сільвер скрін» («Silver Screen») – американський щомісячний журнал, присвячений кіноіндустрії. Виходив друком із листопада 1930 р. по 1970-ті рр. (неперіодично).


[Закрыть]

Вона незграбно пройшла через парадові двері: над неосяжним тулубом, що підтримували ноги, немов колони, виліплені самим Берніні для собору Святого Петра в Римі,[24]24
  Лоренцо Берніні (Lorenzo Bernini, 1598–1680) – італійський архітектор і скульптор, найвидатніший майстер римського і всього італійського бароко, чиї творіння (зокрема, колонада собору Святого Петра у Римі) вражають масштабами і просторовим розмахом.


[Закрыть] – обличчя на подобу місяця вповні.

На даний час на цьому круглому обличчі були однаково розпайовані підозра, сарказм і скептицизм. Але помітивши бліде обличчя і відчужений погляд Белли, вона вигукнула:

– Белло!

– Ти бачиш, я не брешу! – сказала Белла.

– Я бачу!

– Не кричи, Зельдо. Мені й без того страшно і цікаво, страшно і радісно. Ходімо.

І обидві жінки попрямували доріжкою туди, де старий схил спускався старими сходинками вниз, у старий Голівуд, і раптом відчули, як навколо них час зробив півколо – і ось уже зовсім інший рік, тому що поруч нічого не змінилося, всі будівлі були такими, якими вони були у 1928 році, і пагорби – якими вони були у 1926 році, і сходи – саме такими, якими їх вилили із цементу у 1921 році.

– Прислухайся, Зельдо. Там!

Зельда прислухалася, але спочатку розчула у темряві тільки скрип коліс, схожий на тріщання цвіркуна, потім стогін деревини та гул фортепіанних струн, а відтак один голос почав бідкатися з приводу тієї біди, а інший твердив, що він тут узагалі ні при чому, потім по сходах з глухим стуком упали два капелюхи-котелки, і роздратований голос заявив: «Ще один прекрасний безлад».

Приголомшена Зельда ледве не зірвалася вниз. Вхопившись за лікоть Белли, вона схлипнула.

– Це розіграш. Хтось встановив магнітофон або…

– Ні, я перевіряла. Тут тільки сходинки, Зельдо, тільки сходинки!

Сльози котилися по пухкеньких щічках Зельди.

– О Боже, це ж його голос! Я експерт, я божевільна фанатичка, Белло. Це Оллі. Інший голос – Стен. А ти, як не дивно, при своєму розумі!

Голоси внизу звучали то голосніше, то тихіше, і нарешті один із них вигукнув:

– Гей, чому б тобі не допомогти?!

– Боже мій, яке диво! – застогнала Зельда.

– Що це означає? – запитала Белла. – Чому вони тут? Це справді привиди? Чого б це привидам щоночі пертися вгору, штовхати перед собою цей ящик, кожнісінької ночі? Поясни мені, Зельдо, чому?

Зельда глянула на стрімкий схил і на мить заплющила очі, щоби подумати.

– А з якого дива привиди взагалі кудись лізуть? Покара? Помста? Ні, не ті двоє. Можливо, тут причина у любові, в утраченій любові чи щось подібне. Так?

Перш ніж Белла відповіла, її серце кілька разів калатьнуло:

– Може, їм ніхто не сказав.

– Про що ти?

– А може, чули багато разів, та не вірили, тому що колись у них щось сталося, якась напасть або нездужали, а коли хворієш, усе інше забувається.

– Що забувається?

– Як ми їх любили.

– Вони це знали.

– Невже? Ми, звичайно, казали одна одній, але так і не надумалися їм написати, або помахати рукою, коли вони проїжджали мимо, або хоча б крикнути: «Ми любимо вас!» Як гадаєш?

– До дідька, Белло, вони ж щовечора на телеекранах!

– Ну, це зовсім інше. Тепер, коли їх більше немає, хоча би хтось підійшов до цих сходів, щоб сказати? А якщо ці голоси чи, правильніше, примари чи хто вони там є, тут щовечора впродовж багатьох років штовхають цей ящик із роялем, і нікому не спадає на думку пошепки, а то й на повний голос закричати, як ми їх любили всі ці роки. Чому?

– Справді, чому? – Зельда втупилася у безкрайню імлу, де, певно, маячіли тіні, і між ними начебто хитнувся якось недоладно рояль. – Ти права!

– Якщо я права, – обізвалася Белла, – і якщо ти зі мною згодна, нам залишається тільки одне…

– Нам з тобою?

– А кому ж іще? Тихіше. Ходімо.

Вони зійшли на сходинку нижче. Тієї ж миті тут і там у вікнах почало спалахувати світло. Десь розсунулись сітчасті двері і голос обурено закричав у ніч:

– Гей, що відбувається?

– Що за шум?

– Ви знаєте, котра година?

– Господи, – зашепотіла Белла, – тепер їх почули всі!

– Ні, ні! – Зельда почала перелякано озиратися. – Вони все зіпсують!

– Я викликаю поліцію! – І вікно із грюкотом зачинилося.

– Господи, – видихнула Белла, – якщо нагряне поліція…

– То що?

– Все піде нанівець. Якщо хтось і повинен їм сказати, щоби вони перепочили і не шуміли, то це ми з тобою. Ми їх не образимо, чи не так?

– Гадаю, ні, але…

– Ніяких «але». Тримайся за мене. Йдемо.

Внизу перемовлялися два голоси, рояль заходився в гикавці, коли вони обережно спускалися сходинка за сходинкою, у них пересохло в роті, серце калатало, мов навіжене, а непроглядна темрява пропускала лише слабке світло ліхтаря біля підніжжя сходів – єдине освітлення вулиці, але він був так далеко, що сумував на самоті, чекаючи, поки зарухаються тіні.

Вікна гриміли одне за одним, скреготали сітчасті двері. У будь-яку мить зверху могла обрушитися лавина протесту, галасливих криків, а то й пострілів, і все це зникне назавжди.

З цією думкою жінки міцно обнялися, так що, здавалося, кожна вирішила витрусити з іншої потрібні слова, щоби виступити проти гніву.

– Зельдо, скажи їм хоч щось, не мовчи.

– Що?

– Та що завгодно! Вони образяться, якщо ми не…

– Вони?

– Ти знаєш, про кого я. Треба їх підтримати.

– Гаразд. Ісусе! – Зельда завмерла, заплющила міцно очі, щоби віднайти потрібні слова, а тоді розплющила їх і промовила: – Привіт.

– Голосніше.

– Привіт, – гукнула вона, спочатку тихенько, потім трохи голосніше.

У темряві внизу зашелестіли тіні. Один голос зробився рішучішим, інший стих, а невидимий рояль награвав щось своє потаємне.

– Не бійтеся, – продовжувала Зельда.

– Добре. Давай далі.

– Не бійтеся, – осмілівши, повторила Зельда. – Не зважайте на тих крикунів. Ми вас не скривдимо. Це ж ми! Я – Зельда, навряд чи ви мене пам’ятаєте, а це Белла, ми знаємо вас віддавна, змалку, і завжди вас любили. Час минув, але ми вирішили вам про це сказати. Ми любили вас і тоді, коли ви перебували у пустелі, чи на кораблі з привидами, чи коли намагалися продати різдвяні ялинки, ходячи від дверей до дверей, чи коли застрягли в автомобільному заторі і відривали у машин фари[25]25
  Алюзія на фільми з участю Стенлі Лорела й Олівера Гарді, а саме: «Sons of the Desert» [Сини пустелі] (1933), «The Live Ghost» [Живий привид] (1934), «Big Business» [Прибуткове місце] (1929) і «Two Tars» [Два матроси] (1928).


[Закрыть] – і ми продовжуємо вас любити, чи не так, Белло?

Морок вичікував, причаївшись внизу.

Зельда тицьнула Беллу в плече.

– Так! – вигукнула Белла. – Це правда! Ми вас любимо.

– Не знаємо, що ще сказати.

– Але ж і цього достатньо, чи не так? – Белла схвильовано подалася вперед. – Правда достатньо?

Нічний вітерець шелестів у траві і листі довкола сходів і нижче, де завмерлі тіні із ящиком поміж ними задивилися вгору на двох жінок, котрі чомусь розплакалися. Перші сльози ковзнули по щоках Белли, і коли Зельда це відчула, то теж схлипнула.

– Отож тепер, – сказала Зельда, дивуючись, що вона ще може підбирати слова, принаймні їй вдалося сказати: —… ми хочемо, щоби ви знали: вам не потрібно сюди повертатися. Не потрібно пхатися догори й чекати. Ось що ми хочемо сказати, розумієте? Ви ж хотіли почути такі слова на цьому пагорбі, на сходах, тому й приходили сюди ночами і тягли вгору рояль, у тім то й річ, правильно? Врешті ми з вами зустрілися: тепер все сказано. Тому відпочивайте, любі друзі.

– О ти, Оллі, – додала Белла сумним-пресумним шепотом. – О Стен, Стенлі.

Рояль, що ховався у темряві, неголосно забринів струнами, скрипнув старою деревиною.

А потім сталося найнеймовірніше. У темряві здійнялись чиїсь крики і пролунав страшенний грюкіт, коли дерев’яний ящик затуркотів вниз по схилу, східцями, відповідаючи акордом на кожен удар; він перекидався і набирав швидкість, а попереду стрімголов мчали два силуети, тікаючи від оскаженілого музичного звіра, голосили, спотикалися, репетували, проклинали долю, волали до небесних сил, нижче і нижче, залишаючи позаду четвертий, шостий, восьмий, десятий десяток сходинок.

Посередині сходів, прислухаючись, ловлячи кожен порух, скрикуючи, голосячи і регочучи, підтримували одна одну дві жінки, у яких перехоплювало подих, коли вони намагалися розгледіти – і майже вірили, що розгледіли – як три обриси котилися вниз, як тікали два силуети, товстий і тонкий, як рояль із ревом наосліп стрибав за ними, безглуздий та недоладний, як внизу раптово згас самотній ліхтар, ніби убитий, а тіні полетіли далі, рятуючись від хижого звіра.

Залишившись удвох, жінки дивилися вслід і захлиналися сміхом, поки не заплакали, і ридали, поки знову не сміялися, аж раптом обличчя Зельди пройняв страх, немовби поряд прогримів постріл.

– Господи! – закричала вона розпачливо, кинувшись вперед. – Почекайте, ми не те сказали, ми не хотіли… не зникайте назавжди! Ах, звичайно, йдіть, щоби сусіди могли виспатися. Але раз на рік… чуєте? Раз на рік, вночі, рівно через рік і потім щороку, неодмінно повертайтеся сюди. Це нікому не завдасть клопоту. А ми говоритимемо вам знову й знову. І не забудьте свій ящик, а ми з Беллою будемо чекати вас на цьому місці, правда, Белло?

– Еге ж, чекатимемо!

На сходах, що вели у чорно-білий німий Лос-Анджелес, запало тривале мовчання.

– Гадаєш, вони почули?

Жінки прислухались.

І тут звідкись далеко внизу пролунав ледь чутний звук двигуна, ніби прокинулась старовинна автівка, а потім промайнула якась химерна музика, яку вони чули в дитинстві на денному сеансі. Але відразу ж змовкла.

Через якийсь час вони попленталися вгору по сходах, витираючи сльози паперовими носовичками. Потім обернулися, щоби наостанок вдивитися у темінь.

– Знаєш, що я скажу? – промовила Зельда. – Я гадаю, що вони почули.

Примітки

ЯГОДА НА ДНІ ЧАШІ

Психологічне оповідання «Ягода на дні чаші» («The Fruit at the Bottom of the Bowl») вперше було опубліковане у 1948 р., у листопадовому номері американського спеціалізованого часопису «Детектів бук» (Detective Book), під первісною назвою «Touch and Go!» [Торкайся і тікай!]. Поміж інших публікацій у часописах: «Еллері Квінс містері мегазін» (Ellery Queen’s Mystery Magazine) (січень 1953), «Аргосі» (Argosy) (Великобританія, березень 1954), «Кевел’є» (Cavalier) (лютий 1960) – під назвою «Ягода на дні чаші» («The Fruit at the Bottom of the Bowl»); і в журналі «Мен» (Men) (березень 1962) – як «The Last Fingerprint» [Останній відбиток пальця]. Згодом увійшло до оригінальних збірників «The Golden Apples of the Sun» [Сонце – яблука злотаві] (1953), «The Vintage Bradbury» [Вінтажний Бредбері] (1965), «Twice Twenty-two» [Двічі по двадцять два] (1966), «Classic Stories 1: From the Golden Apples of the Sun and R Is for Rocket» [Класичні оповідання 1: від «Сонце – яблука злотаві» до «Р – означає „ракета“»] (1990), «The Golden Apples of the Sun and Other Stories» [«Сонце – яблука злотаві» й інші оповідання] (1997) і «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003).

Крім того, оповідання ввійшло у міжавторські антології «Ellery Queen's 1962 Anthology» [Антологія Еллері Квін 1962] (1962), «ЕПегу Queen’s 12» [Еллері Квін 12] (1964), «Best Murder Stories» [Кращі оповідання про вбивства] (Великобританія, 1965), «Mystery and Suspense Stories» [Містичні та пригодницькі оповідання] (Великобританія, 1977), «Murder Most Foul» [Убивство – річ гидка] (1984).

Оповідання лягло в основу першого епізоду другого сезону антологій ного телесеріалу «The Ray Bradbury Theater» [«Кіно Рея Бредбері», 1985–1992], зрежисованого у 1988 р. Ґілбертом Шилтоном, а також було адаптоване для коміксів (1953).

Українською мовою перекладено вперше.

ПОГРАЙМОСЯ В ОТРУТУ!

Перша публікація психологічного оповідання в жанрі горор «Пограймося в отруту!» («Let’s Play „Poison“») відбулася на сторінках липневого номеру журналу «Вірд тейлс» (Weird Tales) у листопаді 1946 р., а наступного року воно було репринтно перевидане у канадському варіанті цього ж журналу. Поміж інших публікацій у часописах: «Майк Шейнс містері мегазін» («Mike Shayne’s Mystery Magazine») – листопад 1962.

Оповідання представлене в авторських збірниках «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «The Small Assassin» [Маленький убивця] (1962), «Рей Бредбері» [Ray Bradbury] (1975) і «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003). Окрім того, воно ввійшло у серійний збірник «All Mystery» [Всі таємниці] (жовтень-грудень 1950) та міжавторські антології «Weird Tales: 32 Unearthed Terrors» [«Вірд тейлс»: 32 розкопаних жахіття] (1988, редактори – Мартін Грінберг, Роберт Вайнберг і Стефан Дземянович) і «The Little Monsters» [Маленькі чудовиська] (1969, редактори – Роджер Елвуд і Вік Ґідалія).

Було адаптоване для телеекрана («Кіно від Рея Бредбері» / The Ray Bradbury Theater, 1992) та коміксів (1953).

Українською мовою перекладено вперше.

ЛЯДА НА ГОРИЩЕ

Перша публікація психологічного оповідання в жанрі горор «Ляда на горище» («Trapdoor») відбулася на сторінках жанрового щомісячного журналу «Омні» (Omni) у квітні 1985 р. Згодом воно ввійшло до оригінальних збірок письменника «The Toynbee Convector» [Конвектор Тойнбі] (1988) і книги вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003), а також було адаптоване для коміксів (жовтень 1993 р.).

Українською мовою перекладено вперше.

МОРСЬКА МУШЛЯ

Перша публікація написаного у 1943 р. фантастичного оповідання «Морська мушля» («The Sea Shell») відбулася у січні 1944 р. на сторінках бульварного фантастичного журналу «Вірд тейлс» (Weird Tales). У подальшому оповідання ввійшло до антології «The Fantastic Pulps» [Фантастичні перетворення] (1975, редактор – Пітер Гейнінг), а також до авторського збірника «Dark Carnival» [Темний карнавал] (2001) і книги вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).

Українською мовою перекладено вперше.

ВОДОСТІК

Містичне оповідання «Водостік» («The Cistern») уперше з’явилося на сторінках популярного американського жіночого журналу «Мадемуазель» (Mademoiselle) у травні 1947 р. Також друкувалося в оригінальних збірниках Рея Бредбері «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «The October Country» [Жовтнева країна] (1955) і книзі вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).

Про передісторію написання оповідання Р. Бредбері згадував: «Мою уяву завжди вражав той факт, що під багатьма містами течуть підземні ріки. Зараз я закінчую свій новий роман [„Давайте всі вб’ємо Констанцію“], де дія відбувається там само, під Лос-Анджелесом, у тунелі під руслом, яке наповнюється тільки під час дощу. Драматична сцена розігрується на підземній висхлій ріці, яка починається від Білона-Крік і проходить під містом, досягаючи – ні багато ні мало – Глендейла і Голівуда. Виходиш через кружало люка – й ось він, океан, за два кроки. Я саме пишу цю сцену».

Українською мовою перекладено вперше.

БАЖАННЯ

Містичне оповідання «Бажання» («The Wish») вперше з’явилося на сторінках журналу «Вуменс Дей» (Woman’s Day) у грудні 1973 р. Згодом увійшло до авторського збірника «Long After Midnight» [Далеко за північ] (1976) і книги вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).

Українською мовою перекладено вперше.

СОРТУВАЛЬНИК

Фантастичне оповідання в жанрі горор «Сортувальник» («The Handler») було написане у 1946 р., а вперше опубліковане на сторінках бульварного фантастичного журналу «Вірд тейлс» (Weird Tales) у січні 1947 р. Поміж інших публікацій у часописах: у березні 1959 р. в «Сетлайт сайєнс фікшн» (Satellite Science Fiction).

Також друкувалося в авторських збірниках «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «Маленький убивця» [The Small Assassin] (1962), книзі вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003) і низці антологій «страшних оповідань»: «Вг-г-г-!» [Бр-р-р!] (1959, редактор – Ґрофф Конклін), «The Unexpected» [Неочікуване] (1961, редактор – Лео Марґвеліс), «Tales of Terror» [Оповіді жаху] (1967, редактор – Курт Зінгер), «Bloch and Bradbury» [Блох і Бредбері] (1969, редактор – Курт Зінгер), «Fever Dream: and other Fantasies» [«Марення в гарячці» та інші фантастичні твори] (1970, редактори – Курт Зінгер, Рей Бредбері, Роберт Блох), «The House in the Valley & Other Tales of Terror» [«Будинок у долині» та інші жахливі історії] (1970, редактор – Курт Зінгер), «Whispers from Beyond» [Шепіт із потойбіччя] (1972, редактор – не вказаний).

Оповідання було адаптоване для коміксів (1953) і телеекрана («Кіно від Рея Бредбері» / The Ray Bradbury Theater, 26 жовтня 1992).

Про історію написання «Сортувальника» сам автор сказав таке: «Гадаю, що повз це кладовище я проходив постійно. Мій приятель Едді замешкував через квартал. Це був найближчий мій приятель, і всі три роки – із 1935-го по 1937-ий – я проводив більше часу у нього вдома, ніж у себе. Так і дружать, хіба ні? Чотири, а то і п’ять днів на тиждень ми з ним були нерозлучними – і блукали по всьому Лос-Анджелесі. Але вечорами, провівши його додому, я щоразу проминав кладовище, і цілком зрозуміло, що у моїй голові роїлися різні думки про могили, справді. Розвинулося щось на кшталт параної, властивої хлопчуру, а пізніше – і дорослому: ми ж бо у певному сенсі всі параноїки. Думка про те, що покійників ховають цілими рядами, зачаровувала. Впевнений, що породжена вона саме спалахом параної, коли якогось надвечір’я мені пригадалося це кладовище».

Українською мовою перекладено вперше.

ЖІНКА НА ГАЛЯВИНІ

Містично-психологічне оповідання «Жінка на галявині» («That Woman on the Lawn») уперше було опубліковане у журналі «Мегазін оф фентезі енд сайєнс фікшн» (The Magazine of Fantasy and Science Fiction) у серпні 1996 p. Відтак з’явилося в авторських збірниках «Quicker Than The Еуе» [На змиг ока] (1996) і «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).

Українською мовою перекладено вперше.

ОСТАННЯ РОБОТА ХУАНА ДІАЗА

Страшне оповідання «Остання робота Хуана Діаза» («The Lifework of Juan Diaz») було написане P. Бредбері під враженням своєї подорожі до Мексики із другом Грантом Бічем у 1945 р., зокрема, від відвідин катакомб у містечку Гуанахуато, відомих своїми численними муміями. Вперше було опубліковане у журналі «Плейбой» (Playboy) за вересень 1963 р. Згодом ввійшло до оригінального збірника «The Machineries of Joy» [Машинерія радості] (1964) і книги вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003), а також до тематичної антології «The Playboy Book of Horror and the Supernatural» [«Плейбоївська» книжка страхітного і надприродного] (1967). У жовтні 1964 р. оповідання було адаптоване для телесеріалу каналу Ен-бі-сі «Альфред Гічкок представляє» (Alfred Hitchcock Presents).

Українською мовою перекладено вперше.

УСМІХНЕНІ ЛЮДИ

«Насильства тут дещо забагато. Гадаю, це була одна із тих історій (у мене таких більшість), у яких не вгадаєш розв’язку. Я ось не вгадую. Це цікаво, читача це захоплює. Для цього мені довелося добре продумати ситуацію з родиною й оповідачем. Потрібно було створити довкола нього якусь особливу напругу Ні, моя сім’я тут ні до чого: мої мама і тато були чудовими людьми», – згадував письменник про історію створення психологічного оповідання в жанрі «горор» «Усміхнені люди».

Оповідання вперше було опубліковане у травневому номері журналу «Вірд тейлс» (Weird Tales) за 1946 р., згодом воно з’являлося у січневому номері «Майк Шейнс містері меґазін» (Mike Shayne’s Mystery Magazine) за 1971 p., засновником якого був письменник-детективіст Бретт Галлідей (1904–1977), і восени 1973 р. – ще раз в уже згадуваному «Вірд тейлс» (Weird Tales).

Окрім того, оповідання входило в авторські збірники «Dark Carnival» [Темний карнавал] (1947), «The Small Assassin» [Маленький убивця] (1962) і книгу вибраного «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003), а також у міжавторські антології «The Night Side» [Нічна сторона] (1947, редактор – Август Дерлет), «Giant Mystery Reader» [Розгадувач великої таємниці] (1951) і «The 10th Fontana Book of Great Horror Stories» [10-та книга великих і страшних оповідань від видавництва «Фонтана»] (1977, редактор – Мері Денбі).

Українською мовою перекладено вперше.

ОХОПЛЕНИЙ ПОЛУМ’ЯМ

Реалістичне оповідання з елементами містики «Охоплений полум’ям» («The Burning Man»), що входить до автобіографічного «грінтаунського» циклу, вперше було опубліковане іспанською мовою під назвою «Е1 Hombre que Ardea» 31 липня 1975 року у розважальному аргентинському журналі «Gente», відтак англійською мовою було видрукуване в авторській антології «Long After Midnight» [Далеко за північ] (1976), у другому томі антології Томаса Дарвуда «Ariel: The Book of Fantasy» [«Аріель: Книга фантастики»] (1977), «New Stories from the Twilight Zone» [Нові історії із Зони Сутінків] (1991, редактор – Мартін Гаррі Ґрінберг) та авторських антологіях «І Sing the Body Electric!» [Я співаю про тіло електричне!] (1998) і «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [«Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій»] (2003).

Оповідання лягло в основу дев’ятнадцятого епізоду першого сезону британсько-канадсько-американського телевізійного серіалу «Зона сутінків» («The Twilight Zone», 1985–1989), режисер епізоду – Джей Д. Фейгельсон. Прем’єрний показ епізоду відбувся у Великій Британії 15 листопада 1985 р.

Українською мовою перекладено вперше.

ЩЕ ОДИН ПРЕКРАСНИЙ БЕЗЛАД

Містичне оповідання «Ще один прекрасний безлад» («Another Fine Mess») належить до міні-циклу «Лорел і Гарді» («Laurel and Hardy»), куди іще входять оповідання «Лорел і Гарді: історія кохання» («The Laurel and Hardy Love Affair») (1987) і «The Laurel and Hardy Alpha Centauri Farewell Tour» [Прощальна подорож Лорела і Гарді до Альфи Центавра] (2000). Вперше було опубліковане у журналі «Мегазін оф фентезі енд сайєнс фікшн» (The Magazine of Fantasy and Science Fiction) у квітні 1995 p. Згодом оповідання ввійшло в авторські збірники «Quicker Than The Еуе» [На змиг ока] (1996), «Bradbury Stories: 100 of His Most Celebrated Tales» [Оповідання Бредбері: 100 його найзнаменитіших історій] (2003), а також у ювілейну антологію журналу «Мегазін оф фентезі енд сайєнс фікшн» (The Magazine of Fantasy and Science Fiction) – «The Best From Fantasy & Science Fiction: The Fiftieth Anniversary Anthology» [Найкраще із «Фентезі та наукова фантастика»: Антологія до 50-літнього ювілею] (1999, редактори – Ґордон ван Ґельдер і Едвард Л. Ферман), в антології «The Mammoth Book of Modem Ghost Stories» [Велетенська книга модерних історій із привидами] (2007, редактор – Пітер Гейнінг) і «Ghost Stories» [Історії з привидами] (2008, редактор – Пітер Вашінгтон).