Текст книги "Пограймося в отруту!"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Рей Бредбері
Пограймося в отруту!

Ягода на дні чаші

Вільям Ектон звівся на ноги. Годинник над каміном пробив опівніч.

Він подивився на свої пальці, і на велику кімнату, і на чоловіка, який лежав на підлозі. Вільям Ектон, чиї пальці так звично натискали клавіші друкарської машинки та з любов’ю смажили яєчню з беконом на сніданок, отепер учинив убивство тими самими десятьма кривими пальцями.

Він ніколи не думав про себе як про скульптора, але тепер, дивлячись униз на тіло на відполірованій дерев’яній підлозі, усвідомив, що якимось творчим стисненням, викривленням і скручуванням людської глини він оволодів цим чоловіком на ім’я Дональд Гакслі і змінив його зовнішній вигляд, кожен складник його тіла.

Рухами своїх пальців він прибрав строгий блиск очей Гакслі, замінив його на сліпу тупість холодних очниць. Завжди рожеві та чуттєві губи розкрилися, щоби явити великі зуби, жовті різці, нікотинові ікла, золоті кутні зуби. Ніс, раніше рожевий, тепер був поцяткований, блідий, знебарвлений. Так само і вуха. Руки Гакслі на підлозі були розкриті, вони вперше у своєму житті просили, а не вимагали.

Так, це була художня концепція. Загалом, зміна додала Гакслі доброти. Смерть зробила його приємним чоловіком, з яким можна мати справу. Тепер ви можете з ним говорити і він слухатиме.

Вільям Ектон поглянув на свої пальці.

Це було зроблено. Тепер вже нічого не змінити. Чи хтось чув? Він прислухався. Ззовні долинав звичайний нічний шум вулиці. Ніхто не грюкає у двері, не виламують вхід, не вимагають впустити. Убивство, себто скульптурне перетворення теплої глини на холодну, було здійснене – і ніхто про це не знає.

Що тепер? Годинник бив опівніч. Кожен удар істерично штовхав його до дверей. Поспішати, забиратися, бігти, ніколи не повертатися, сісти на потяг, спіймати таксі, геть, подалі, йти, бігти, крокувати, але вирватися звідси!

Його руки плавали й оберталися перед очима.

Неспішно обмірковуючи все, він сплів їх. Вони ніби злилися з повітрям, здавалися легкими, наче пір’їни. «Чому він так на них дивиться? – запитав він себе. – Чи було в них щось особливе, що він мав призупинити після успішного задушення й дослідити вигин за вигином?»

Це були звичайні руки. Не товсті і не худі, не довгі і не короткі, не волохаті і не безволосі, без манікюру, але й не брудні, не м’які і не мозолисті, не зморшкуваті і не гладенькі. Не вбивчі, але ж і не безневинні. Коли він дивився на них, то вони здавалися йому дивом.

Його цікавили аж ніяк не руки, й аж ніяк не пальці. У заціпенілому безчассі після вчиненого насильства його цікавили винятково кінчики пальців.

Годинник цокав над каміном.

Вільям Ектон опустився на коліна над тілом Гакслі, вийняв носовичок з кишені мерця і взявся методично витирати ним горло Гакслі. Він ретельно і з несамовитою енергією витер не лише горло, а й обличчя і шию. Потім звівся на ноги.

Подивився на горло. Подивився на відполіровану підлогу. Повільно схилився й обмахнув підлогу кількома порухами хустинки, а потім взявся терти і вишкрябувати її. Спершу навколо голови трупа, а потім біля рук. А потім почав чистити підлогу навколо всього тіла. Витер її на цілий ярд з усіх боків. А потім ще на два ярди. А потім на три в усіх напрямках. А потім…

Потім він зупинився.

Це була мить, коли він побачив увесь будинок, – дзеркальні коридори, різьблені двері, розкішні меблі, – і почув дуже виразно, наче хтось повторив слово у слово, все, що сказав йому Гакслі всього лише годину тому.

Палець на дверному дзвонику Гакслі. Двері відчиняються.

– О! – Гакслі шокований. – Це ти, Ектоне?!

– Де моя дружина, Гакслі?

– Ти дійсно гадаєш, що я тобі скажу? Не стій тут, мов ідіот. Якщо хочеш поговорити про справи, то заходь. Крізь ці двері. Сюди. У бібліотеку.

Ектон торкнувся дверей бібліотеки.

– Питимеш?

– Мені не завадить. Не можу повірити, що Лілі пішла, що вона…

– Є пляшка бургундського, Ектоне. Можеш принести її з кабінету?

Так, принести. Узяти її. Торкнутися її. Він зробив це.

– Тут є деякі цікаві першодруки, Ектоне. Помацай цю палітурку. Помацай.

– Я прийшов не за книгами, я…

Він торкнувся книг на столі у бібліотеці і торкнувся пляшки бургундського та келихів.

Тепер, сидячи непорушно на підлозі з носовичком у руках побіля холодного тіла Гакслі, він оглядав будинок, стіни, меблі, і його очі розширилися, а губи розкрилися від приголомшення, адже він розумів, що бачить. Він заплющив очі, опустив голову, стиснув носовичок між пальцями, зім’явши його, і покусував губи, щоби якось опанувати себе.

Відбитки пальців були всюди, всюди!

– Візьмеш бургундське, Ектоне? Пляшку бургундського? Сам? Бо я жахливо стомився. Розумієш?

Пара рукавичок.

Перш ніж він зробить іще щось, перш ніж відчистить ще якусь ділянку, треба роздобути пару рукавичок, бо ж він може ненароком після витирання знову залишити відбитки.

Ектон запхав руки в кишені. Пройшов через будинок до стійки для парасоль у вестибюлі, до вішалки для капелюхів. Пальто Гакслі. Він вивернув його кишені.

Рукавичок не було.

Знову руки у кишенях. Він піднявся нагору, рухаючись дуже обережно, не дозволяючи собі нічого різкого, нічого спонтанного. Він із самого початку зробив помилку, що не взяв із собою рукавичок. Утім, він не планував убивства, і його підсвідомість, яка, можливо, знала про злочин до його вчинення, не припускала, що знадобляться рукавички. Тож тепер йому доводиться пітніти через цю помилку. Десь у будинку має бути принаймні пара рукавичок. Він має поспішати, адже є ризик, що хтось може відвідати Гакслі навіть о такій пізній порі. Багаті друзі, що заходять і виходять з випивкою, сміються, галасують, приходять і йдуть без привітань чи прощань. Він має завершити до шостої ранку, коли друзі Гакслі приїдуть забрати його у подорож до аеропорту і Мехіко…

Ектон поспішав, коли відкривав шухляди і ящики нагорі. Він користувався носовичком, щоби не лишити відбитків. Він обстежив сімдесят чи вісімдесят шухляд у шістьох кімнатах, лишаючи їх відкритими, наче запрошував для розмови. Щоразу він все кидав і біг до наступного комода чи шафи. Він почувався голим, допоки не знайде рукавички. Він може відчистити носовичком увесь будинок, усі доступні поверхні, де могли зостатися відбитки пальців, а потім випадково торкнутися стіни тут чи там і приректи себе одним мікроскопічним звивистим символом! Бо це ж наче ті воскові печаті на старожитніх папірусах, де перед тим обсушували чорнильний підпис, посипали його піском, щоби він швидше підсох, а потім внизу прикладали перстень з печаткою. І з його боку це буде те саме, якщо тут залишиться один, хоча б один, його відбиток! Проте його трактування вбивства не сягає аж настільки далеко, щоби зоставляти власну печать.

«Більше шухляд! Спокійно, пильно, обережно», – говорив він собі.

На дні вісімдесят п’ятої шухляди він знайшов рукавиці.

– О, Боже, Боже! – він затріснув комод і зітхнув.

Спробував одягнути рукавички, гордо розпрямив їх, застібнув. Вони були м’які, сірі, щільні, непроникні. Тепер він міг робити будь-що і не лишити жодного сліду. Він помацав свій ніс у дзеркалі спальні, облизав зуби.

– НІ! – вигукнув Гакслі.

Який же нечестивий план це був!

Гакслі упав на підлогу, упав навмисно! Який до біса розумний чоловік! Униз на дерев’яну підлогу і потягнув Ектона за собою. Вони качалися, і боролися, і дряпалися по тій підлозі, і лишали відбитки, безліч відбитків пальців! Гакслі відкотився на кілька футів, а Ектон тягнувся за ним, щоби зімкнути руки навколо шиї і душити доти, доки життя не вийде з нього, наче паста з тюбика.

З одягненими рукавицями Вільям Ектон повернувся до кімнати і присів на підлогу, щоби стомлено почати роботу з чищення кожного її дюйма. Він витирав її дюйм за дюймом, дюйм за дюймом, аж доки майже не почав бачити у ній власне зосереджене і спітніле обличчя. Потім перейшов до столу і витер його ніжку, від низу через виступи до верхівки. Він дійшов до чаші з восковими ягодами, відчистив срібло, взяв кілька ягід і витер їх, але ягоду на дні залишив.

– Я певен, що не торкався її, – сказав він.

Після столу він підійшов до картини, що висіла над ним.

– Переконаний, що не торкався її, – сказав він.

І продовжив стояти і дивитися на неї.

Потім глянув на всі кімнатні двері. Якими дверима він користувався? Він не пам’ятав. Отже, треба відчистити усі. Він почав з ручок, витер їх усі, а потім самі двері, згори і донизу, аби не лишити жодного шансу. Потім він перейшов до всіх меблів у кімнаті, протер бильця крісла.

– Крісло, на якому ти сидиш, Ектоне, часів Луї XIV. Відчуй цей матеріал, – сказав Гакслі.

– Я прийшов говорити не про меблі, Гакслі! Я прийшов через Лілі.

– Та перестань, не переймайся так сильно. Ти ж знаєш, вона не любить тебе.

Вона сказала мені, що поїде зі мною у Мехіко завтра.

– З тобою, твоїми грошима і твоїми клятими меблями!

– Це хороші меблі, Ектоне. Будь гарним гостем, поглянь на них.

Відбитки можуть знайти і на тканині.

– Гакслі! – Вільям Ектон подивився на тіло. – Ти здогадувався, що я збираюся тебе вбити? Чи твоя підсвідомість про це здогадувалася на кшталт моєї? І чи це твоя підсвідомість сказала тобі змусити мене бігати будинком, торкаючись усього: книг, посуду, дверей, крісел? Невже ти настільки розумний?

Він ретельно витер крісла зіжмаканим носовичком. Потім згадав про тіло – його він ще не витирав. Він перейшов до нього і заходився витирати його з усіх боків, кожну частину поверхні. Він навіть почистив взуття, щоби нічого не лишилося.

Після взуття на його обличчі з’явився неспокій, і за мить він підвівся та підійшов до столу.

Він дістав і обтер воскову ягоду із дна чаші.

– Так краще, – прошепотів він і повернувся до тіла.

Проте коли він присів над тілом, його очі сіпнулися, а на губах прочитувалося вагання. Він знову підвівся і ще раз підійшов до столу.

І протер раму картини.

Під час протирання рами він звернув увагу на…

На стіну.

– Але це, – сказав він, – по-дурному.

– Ой! – зойкнув Гакслі, відбиваючись від нього.

Він штовхнув Ектона, і вони почали боротися. Ектон упав, звівся, торкнувся стіни і знову побіг до Гакслі. Він задушив Гакслі. Гакслі помер.

Ектон змусив себе відвернутися від стіни, йому потрібно було все зважити. Образливі слова і дії зникли з його свідомості, він змусив їх до цього. Потім поглянув на всі чотири стіни.

– Сміхота! – сказав він.

Краєм ока помітив дещо на стіні.

– Не звертатиму уваги, – сказав він, аби відволіктися. – Тепер наступна кімната! Треба бути послідовним. Ми були разом у передпокої, у бібліотеці, у цій кімнаті, в обідній кімнаті і на кухні.

Позаду нього на стіні була пляма.

Чи не була?

Він сердито обернувся.

– Гаразд, гаразд, просто щоби переконатися, – він підійшов і не знайшов жодної плями.

Хоча, одна маленька була, ось тут. Він витер її. У будь-якому разі, там не було відбитків. Коли він покінчив з нею, то торкнувся рукою стіни, оглянув її і так, і сяк, а потім м’яко сказав:

– Ні.

Він поглянув ще раз – угору, і вниз, і вправо, і вліво, і тихо вимовив:

– Це забагато.

Яка там площа?

«Без поняття».

Та попри сумніви його рука почала автоматично чистити стіну.

Він пильно поглянув на свою руку і на шпалери. Глянув через плече в іншу кімнату.

– Треба піти туди і витерти дійсно важливе, – сказав він собі, але рука лишилася на місці, так ніби підтримувала стіну або його самого. Його обличчя зробилося злим.

Він узявся мовчки скребти стіну – вниз і вгору, вперед і назад, униз і вгору. Так високо, наскільки міг дотягнутися, і так низько, наскільки міг нахилитися.

– Це ж смішно, о Боже, як же смішно!

Однак ти маєш бути певен, говорили йому власні думки.

– Так, я повинен бути певен, – відповів він.

Він закінчив одну стіну, а потім…

Почав іншу стіну.

– Котра година?

Він поглянув на годинник над каміном. Година минула. П’ять хвилин на другу ночі.

Задзвонили у двері.

Ектон завмер, витріщився на двері, на годинник, на двері, на годинник.

Хтось гучно грюкнув у двері.

Минула довга хвилина. Ектон не дихав. Без свіжого повітря в легенях він почав відчувати слабкість і пітніти. Тиша в його голові сповнилася гучними холодними хвилями, які билися об важкі скелі.

– Гей, там! – вигукнув п’яний голос. – Я знаю, що ти там, Гакслі! Відчиняй! Це Біллі-бой, п’яний, як чіп! Гакслі, старий друзяко, відчиняй-но.

– Забирайся, – прошепотів беззвучно Ектон.

– Гакслі, ти ж там, я чую, як ти дихаєш! – кричав далі п’яний голос.

– Так, я тут, – прошепотів Ектон, який почувався млявим і незграбним на підлозі, незграбним, похололим і німим. – Так.

– Чорт! – мовив голос і розчинився у тумані. Кроки почовгали далі. – Чорт…

Ектон довго стояв із заплющеними очима, відчуваючи аж у голові калатання серця. Коли він, зрештою, розплющив очі, то поглянув на нову стіну перед ним і зважився заговорити.

– Дурниця, – сказав він. – Ця стіна бездоганна. Я не торкався її. Треба поспішати. Поспішати. Час, час. Лише кілька годин до того, як припруться його дурні друзі!

Він обернувся.

Краєм ока зауважив дрібне павутиння. Коли він повернувся спиною, то павучки виповзли і почали займатися своєю делікатною роботою. Не на стіні зліва, яку він витер, а на тих трьох, які ще не чіпав. Щоразу, коли він дивився на павуків, вони ховалися, і виповзали тільки тоді, коли він відвертався.

– З цими стінами все нормально, – наполягав він. – Я не торкався їх!

Ектон підійшов до письмового столу, за яким раніше сидів Гакслі. Він висунув шухляду і дістав те, що шукав. Невелике збільшувальне скло, яке Гакслі іноді використовував для читання. Від узяв лупу і стривожено підійшов до стіни.

Відбитки пальців.

– Та це ж не мої! – нервово засміявся він. – Я не лишав їх тут! Я певен, що не лишав! Це слуга, дворецький чи, може, покоївка!

На стіні їх було повно.

– Ось цей, наприклад, – сказав він. – Довгий і загострений. Можу закластися, що жіночий.

– Точно?

– Точно!

– Певен?

– Так!

– Без сумнівів?

– О, так.

– Абсолютно?

– Так, чорт, так!

– Та все одно витри, про всяк випадок.

– О, Боже!

– Оцю пляму, га, Ектоне?

– І ось цю, що тут, – поглузував Ектон. – Це відбиток чоловічий.

– Ти певен?

– Не починай це знову! – огризнувся він і витер.

Ектон зняв рукавичку і підняв тремтячу руку до світла.

– Поглянь на це, ідіоте! Бачиш, який тут малюнок? Бачиш?

– Це нічого не доводить!

– Що ж, гаразд! – Ектон із люттю взявся витирати стіну – вгору і вниз, уперед і назад у рукавичках, пітніючи, буркочучи, нахиляючись і підводячись, і щоразу все більше буряковіючи на лиці.

Він зняв свій плащ і поклав його на стілець.

– Друга ночі, – сказав він, коли завершив стіну і подивився на годинник.

Ектон підійшов до чаші і взявся за воскові ягоди, протер ту, що була на дні, а потім поклав назад і витер раму картини.

Він подивився на люстру.

Його пальці сіпнулися.

Ектон облизав губи і поглянув на люстру, потім убік, потім знову на неї, потім на тіло Гакслі, а потім знову на кришталеву люстру із довгими підвісками з різнокольорового скла.

Він узяв крісло і поставив його під люстрою, потім став на нього одною ногою і піднявся, а тоді зліз і відкинув його вбік, люто і зі сміхом. Відтак Ектон вибіг із кімнати, залишивши одну стіну невитертою.

В обідній кімнаті він підійшов до столу.

– Хочу показати тобі моє григоріанське начиння, Ектоне, – сказав Гакслі. Ох, цей знайомий, гіпнотичний голос!

– Мені ніколи, – відказав Ектон. – Мені треба побачити Лілі…

– Дурниці, поглянь ось на срібло, на цю вишукану майстерність.

Ектон зупинився над столом, де лежали коробки зі столовим начинням, і знову пригадував голос Гакслі, всі його рухи і доторки.

Він витер кожну виделку і ложку, не забувши зняти зі стіни всі металеві тарелі та керамічні миски…

– Це чудовий зразок кераміки Ґертруди й Отто Нацлерів, Ектоне. Ти знайомий із їхньою роботою?

– Вона чудова.

– Візьми. Переверни. Поглянь на витонченість цієї чаші. Вона оброблена вручну, тонка, наче яєчна шкаралупа, неймовірно. І ще ця вражаюча вулканічна поволока. Візьми її, давай, візьми, я не проти.

ВІЗЬМИ. ДАВАЙ. ПІДНІМИ!

Ектон нервово схлипував. Він жбурнув усе це череп’я об стіну. Воно розлетілося навсібіч, вкривши уламками підлогу.

А через мить він уже колінкував. Кожен шматочок, кожен уламочок потрібно було знайти. Дурень, дурень, дурень! Він кричав до себе, тряс головою, заплющував і розплющував очі, повзав під столом. Знайти кожен шматочок, ідіоте, жодного не повинно лишитися. Дурень, дурень! Він зібрав їх. Але чи всі? Він поглянув на стіл, де склав їх. Потім знову зазирнув під стіл, і під крісла, і під комод, і таки знайшов ще один уламок, що зблиснув у світлі. І почав витирати кожен шматочок, ніби це були коштовності. Потім обережно склав їх усі на відчищеному до сяйноти столі.

– Чудовий зразок кераміки, Ектоне. Давай – візьми його.

Він зняв скатертину і витер її, і витер крісла і столи, і дверні ручки, і віконні шиби, і полиці, і завіси, і відчистив підлогу. А потім, пихочучи і засапавшись, перейшов до кухні, і зняв свій жилет, і поправив рукавички, і витер блискучі хромовані…

– Хочу показати тобі свій будинок, Ектоне, – сказав Гакслі. – Ходімо…

І він витер увесь посуд, і срібні крани, і міксери, бо на той час уже забув, чого торкався, а чого ні. Гакслі з ним надовго затримався тут, у кухні. Гакслі пишався порядком, що панував у ній, приховуючи тривогу через присутність потенційного вбивці, а можливо, хотів бути ближче до ножів, якщо вони знадобляться. Вони стояли тут, торкалися цього, і цього, і ще чогось – уже і не згадаєш чого, і як багато, і як часто. Ектон закінчив кухню і перейшов до кімнати, де лежав Гакслі.

Він закричав.

Він забув витерти четверту стіну кімнати! І поки його не було, павучки повилазили із четвертої, ще брудної стіни і розповзлися по чистих стінах, знову забруднюючи їх! На стелі, біля люстри, у кутках, на підлозі – мільйони маленьких кручених павутинок висіли й колихалися від його крику! Маленькі павутинки, завбільшки як… – яка іронія! – як палець!

Ектон узявся шалено витирати підлогу. Він перевернув тіло і закричав на нього, знову витираючи його, а потім переступив і знову відчистив ягоду на дні чаші. Потім поставив крісло під люстрою, і заліз на нього, і витер кожне її брязкальце, а вона в той час видзеленькувала, наче кришталевий тамбурин. Після цього він зліз із крісла й узявся за дверні ручки, і за інші крісла, і за стіни, вище і вище, відтак побіг до кухні, і схопив мітлу, і витер павутиння зі стелі, і почистив ягоду на дні чаші, і витер тіло, і дверні ручки, і срібне начиння, а потім балюстраду, і пішов за нею вгору.

Третя година! Повсюди із страхітною механічною методичністю вицокували годинники! Нагорі було дванадцять кімнат і ще вісім унизу. Він обраховував ярди простору і потрібний на це час. Сотня крісел, шість ліжок, двадцять сім столів, шість радіо. І вгорі, і внизу, і позаду. Він відтягував меблі від стін і з пихтінням витирав багаторічний пил, похитуючись, плівся вгору сходами, витираючи, відчищаючи, стираючи, поліруючи, бо якщо він залишить хоча б один маленький відбиток, той може розмножитися до мільйона! І слід було починати все спочатку, а вже четверта година! А в нього боліли руки, і повіки набрякли, і він ледве пересував ногами, опустивши голову, в той час як руки продовжували рухатися, витираючи і чистячи – спальню за спальнею, вбиральню за вбиральнею…

Його знайшли о шостій тридцять ранку. На горищі.

Увесь будинок був відполірований до блиску. Вази сяяли, наче зорі. Крісла були відшліфовані. Бронза, латунь і мідь світилися. Підлоги виблискували. Балюстради відсвічували.

Все блищало. Все сяяло!

Його знайшли на горищі, де він витирав старі валізи і рами, і старі крісла, і старі іграшки, і музичні шкатулки, і вази, і столове начиння, і дитячих коників, і запилюжені монети часів громадянської війни. Він уже був посередині горища, коли до нього підійшов поліцейський із пістолетом.

– Готово!

На виході з будинку Ектон витер своєю хустинкою ручку вхідних дверей і тріумфально грюкнув ними!

Пограймося в отруту!

– Ми тебе ненавидимо! – волали шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, стрибаючи й купчачись навколо Майкла у класі. Той кричав. Перерва закінчилася, та пан Говард, вчитель, ще не зайшов до кімнати. – Ми тебе ненавидимо! – і шістнадцятеро хлопчиків і дівчаток, штовхаючись, гуртуючись і сопучи, відчинили раму.

До тротуару було три поверхи. Майкл звивався.

Вони схопили його й виштовхнули у вікно.

Пан Говард, їхній викладач, саме відчинив двері.

– Стійте! – звереснув він.

Майкл пролетів три поверхи. Майкл загинув.

Жодних заходів не вживали. Поліція промовисто знизала плечима. Дітям було по вісім-дев’ять, вони не розуміли, що коять. То що тут зробиш.

Наступного дня у пана Говарда трапився зрив. Він навідріз відмовився викладати! «Та чому ж?» – допитувалися друзі. Він не відповідав. Він мовчав, очі його сяяли недобрим вогником, а якось пізніше зазначив, що якби він розповів правду, його би прийняли за божевільного.

Вчитель полишив Медісон. Переїхав у сусіднє містечко Ґрін-Бей і вже сім років заробляв на життя оповіданнями та поезією.

Так ніколи і не одружився. Кілька жінок, із якими у нього щось зав’язувалося, врешті хотіли одного – дітей.

Восени на сьомому році його самовільного виходу на пенсію близький друг пана Говарда, вчитель, захворів. Через відсутність достойної заміни викликали пана Говарда і запевняли, що взяти клас було його обов’язком. Він розумів, що призначення необхідне не більше, ніж на кілька тижнів, тож неохоче погодився.

– Інколи, – заявив пан Говард, повільно крокуючи між рядами парт того вересневого ранку в понеділок, – інколи мені справді здається, що діти – загарбники з іншого виміру.

Він зупинився, й іскри його темних очей застрибали по обличчях юних слухачів. За спиною він тримав руку в кулаку.

Інша рука, ніби бліда тварина, повзла по вилозі піджака вгору, а тоді ковзала вниз, де пошарпувала окуляри на стрічці, поки чоловік говорив.

– Інколи, – вів далі він, дивлячись на Вільяма Арнольда і на Рассела Ньювелла, і Дональда Бауерса, і на Чарлі Генкупа, – інколи мені здається, що діти – то маленькі монстри, яких виплюнуло пекло, адже й сам диявол більше не міг їх терпіти. І я точно впевнений, що треба докладати усіх зусиль, аби вправити їхні маленькі неслухняні мізки.

Більшість його слів незрозумілим потоком текли у чисті і не дуже вуха Арнольда, Ньювелла, Бауерса та решти. Але тон, із яким він говорив, проймав до дрожу. Дівчатка втислися у стільчики, позакидавши кіски за спину, аби він раптом не почав за них смикати, наче дзвонар за мотузки, виганяючи темних духів. Усі, мовби загіпнотизовані, витріщалися на пана Говарда.

– Ви з вашими мотивами, переконаннями та непослухом, ви зовсім інша раса, – сказав пан Говард. – Ви не люди. Ви – діти. Саме тому, доки не станете дорослими, ви не маєте права вимагати привілеїв чи ставити під сумнів слова старших, які знають краще.

Він зупинився, а тоді вмостив свій елегантний зад на стілець за чистою, без жодної порошинки, партою.

– Живете у своєму вигаданому світі, – гаркнув він, насупившись. – Та тут вам не буде фантазій. Скоро ви дізнаєтеся, що лінійкою по пальцях – то не казки, не помахи чарівної палички і не радощі Пітера Пена,[1]1
  Пітер Пен (Peter Pan) – персонаж книг шотландського письменника сера Джеймса Баррі (James Barrie, 1860–1937): хлопчик, який не хоче дорослішати.


[Закрыть] – він пхикнув. – Я добре вас настрахав? Добре. Чудово! Дуже добре. Ви того заслуговуєте. Я хочу, аби ви знали, де чиє місце. Я вас не боюся, затямте. Я вас не боюся. – У нього тремтіла рука, він знову сів на стілець, а всі діти прикипіли до нього очима. – Ви! – він витріщився в інший кінець кімнати. – Про що ви там шепочетеся? Про якусь некромантію,[2]2
  Некромантія (від грец. νεκρός – мертвий і грец. μαντεία – ворожіння) – вид магії, що вивчає методи й техніки впливу на світ померлих з метою отримання від духів інформації чи допомоги.


[Закрыть] чи щось таке?

Дівча підвело руку:

– Що таке некромантія?

– Ми про це поговоримо, коли наші двоє юних друзів, пан Арнольд і пан Бауерс, пояснять свої перешіптування. Отже, молодики?

Дональд Бауерс піднявся:

– Ви нам не подобаєтеся. Це все, про що ми говорили. – Він присів назад.

Учитель звів брови:

– Я поважаю щирість і правду. Дякую за чесність. Та в той же час я не зношу зухвалу непокору. Ви на годину затримаєтеся після школи та вимиєте дошки.

Пан Говард вертався додому зі школи, осіннє листя кружляло йому на шляху, коли зустрів чотирьох своїх учнів. Він різко вдарив тростиною по тротуару:

– Ви! Діти, що ви тут робите?

Сполохавшись, хлопчики та дівчатка із зойком «Ох!» смикнулися так, ніби він їх тим ціпком огрів по плечах.

– Ну! – наполягав чоловік, – пояснюйте! Чим ви тут займалися, коли я підійшов?

Вільям Арнольд відповів:

– Грали в отруту.

– В отруту! – обличчя вчителя перекосилося. Обережно-саркастичним тоном він заявив: – В отруту. В отруту. Граєтеся в отруту. Ну, і як же ви в неї граєте?

Вільям Арнольд неохоче повернувся і втік.

– Ану повернися! – прокричав пан Говард.

– Я лише показую вам, як грати в отруту, – вигукнув хлопчик, перестрибуючи через бордюр. – Як тільки натикаємося на мерця – перестрибуємо його.

– Ось як? Так, значить? – промовив пан Говард.

– Якщо стрибнеш на могилу мерця – ти отруєний і падаєш без духу, – пояснила Ізабель Скелтон аж занадто добре.

– Мерці, отруєні могили, – насміхався пан Говард. – Де ви взагалі взяли цю ідею з трупами?

– Дивіться, – сказала Клара Перріс, тицяючи підручником з арифметики. – Ось тут, на квадратику, імена двох мерців.

– Це ж безглуздо, – зауважив учитель, зиркаючи скоса. – Це лише імена робочих, що змішували цемент і клали тротуар.

Ізабель та Сара насупилися і кинули на хлопців погляди, повні звинувачення: «Ви ж казали, це могильні камені!» – вигукнули вони майже одночасно.

Вільям Арнольд опустив очі додолу:

– Ага, так і є. Ну, майже так. Та нехай, – він підвів погляд. – Уже пізно. Треба додому. Бувайте.

Клара Перріс поглянула на два маленькі вирізьблені написи з іменами на доріжці:

– «Пан Келлі та пан Терріл», – прочитала вона. – Це не могили? Пан Келлі і пан Терріл тут не поховані? Бачиш, Ізабель, я так тобі й казала, вже сто разів.

– Нічого ти не казала, – прохлипала Ізабель.

– Які добре продумані брехні! – пан Говард застукотів ціпком нетерплячу морзянку. – Фальсифікація найвищого ґатунку. Боже правий, пане Арнольде, пане Бауерсе, більше такого не повториться, вам це зрозуміло?

– Так, пане, – промимрили хлопчики.

– Гучніше!

– Так, пане, – повторили вони.

Пан Говард рвучко розвернувся і покрокував вулицею. Вільям Арнольд дочекався, доки той зникне з поля зору:

– Сподіваюся, йому пташка чимось ляпне прямо на носа.

– Ну ж бо, Кларо, давай пограємо в отруту, – протягла з надією в голосі Ізабель.

Клара закопилила губи:

– Цю гру зіпсували. Я пішла додому.

– Мене отруєно! – звереснув Дональд Бауерс, падаючи додолу і весело плюючись піною. – Дивіться, я давлюся! Хр-р-р!

– Ой! – роздратовано кинула Клара і втекла.

* * *

Суботнього ранку пан Говард визирнув у вікно і вилаявся, побачивши Ізабель Скелтон, що малювала крейдою якісь позначки на тротуарі біля його будинку, а тоді перестрибувала через них, при цьому монотонно наспівуючи якусь пісеньку.

– Ану припини!

Вискочивши на вулицю, він спересердя ледь не штурхонув її на асфальт. Схопив дівчинку і почав несамовито трусити, а тоді поставив і навис над нею та крейдяними написами.

– Я лише грала у класи, – зарюмсала дитина, витираючи долонями очі.

– Мені байдуже, тобі не можна тут гратися, – заявив чоловік. Він зігнувся і розмазав хустинкою крейду, бурмочучи: – Мала відьма. Пентаграми. Рими і заклинання, а виглядають же ж такими невинними, о Господи, такими ж невинними. Маленька дияволиця! – Він сіпнувся, ніби хотів її вдарити, а тоді зупинився.

Ізабель із ревом утекла.

– Біжи, мала дурепо! – гнівно проверещав він. – Тікай і перекажи своїй компанійці, що ви програли. Спробуйте щось інакше! Ви до мене не дістанетесь, о ні, не дістанетесь!

Він побрів додому, налив міцного бренді й випив. Решту дня чоловік чув, як діти грали у копни банку, хованки, собачку, камінчики, дзиґу, мармурки, і голоси маленьких потвор у кожному кущі та затінку не давали йому спокою.

– Ще тиждень, і я геть скажуся, – думав він. Голову пронизував біль, вчитель схопився за неї рукою. – Боже милостивий, ну чому ж ми не народжуємося вже дорослими?

Отже, ще тиждень. А між ним та дітьми росте ненависть. Ненависть і страх збільшувалися у спільному темпі. Знервованість, раптові напади гніву на рівному місці, а потім мовчазне чекання, поки діти вилазили на дерева, витріщалися на нього, цуплячи пізні яблука, а меланхолійний запах осені стелився містечком, дні коротшали, ніч наставала занадто рано.

– Вони мене не чіпатимуть, вони не насміляться мене чіпати, – міркував пан Говард, цмулячи одну склянку бренді за іншою. – Це все дурниці, нічого такого не відбувається. А скоро я поїду звідси і від них. Я скоро…

У вікні забілів череп.

Був четвер, восьма вечора. Це був довгий тиждень, сповнений спалахів люті та звинувачень. Він повсякчас відганяв дітей від ями навпроти будинку, де лагодили трубопровід. Дітлахи обожнюють ритви, хованки, труби, водогони і траншеї. Вони постійно лазили по баюрах, заповзали всередину, дряпалися туди, де клали нові труби. Дякувати Богові, ремонт уже скінчили, і завтра робочі закопають котлован, утрамбують землю і покладуть нову бетонну доріжку, тож малі підуть собі. Але зараз…

У вікні забілів череп!

Без сумніву, якийсь хлопчисько крутив його у руці, постукуючи по склу. Знадвору лунало дитяче хихотіння.

Пан Говард прожогом вискочив із дому.

– Гей, ви! – він кинувся на трьох шкетів.

Ті почали втікати, а він рвонув за ними із криками та галасом. На вулиці було темно, та чоловік розрізняв силуети попереду. Помітив, як хтось із якогось дива стрибнув, а коли згадав, чому, було вже пізно.

Земля розчахнулася під ним. Він упав у яму, страшенно луснувшись головою об водогін, і вже втрачаючи свідомість, вчителеві здавалося, ніби його падіння спричинило лавину; холодні вологі грудки землі котилися йому на штани, черевики, пальто, за комір, вкривали голову, набивалися у рота, вуха, очі, ніздрі…

Наступного дня сусідка із загорнутими у серветку яйцями стукала до пана Говарда цілих п’ять хвилин, після чого врешті прочинила двері й увійшла. У будинку не було нікого, лише стовп пилу піднімався у сонячному промінні. Великі кімнати пустували, у погребі пахнуло вугіллям і жужелицею, а на горищі хазяйнували лише щур і пацюк, та ще валявся вицвілий лист. «Дивна річ, – роками згадувала вона потім, – що ж сталося із паном Говардом?»

А дорослі, як завжди, далі свого носа нічого не бачать. Вони й не звертали уваги, як дітлашня грала в отруту на Оук-Бей-стріт осінніми днями. Навіть коли малеча стрибала через одну конкретну плиту на тротуарі, крутилася навколо і читала написи: «Пан Говард, земля пухом».

– Хто такий пан Говард, Біллі?

– Я гадаю, це робітник, що прокладав доріжку.