Текст книги "Пограймося в отруту!"

Автор книги: Рей Дуглас Бредбері

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)

Водостік

Був дощовий день із лампами, які горіли проти сірого неба. Уже тривалий час дві сестри залишалися у їдальні будинку. Одна з них, Джульєтта, гаптувала скатертини, а молодша, Анна, тихенько сиділа край вікна, прикипівши поглядом до темної вулиці і темних хмар.

Анна притискалася лобом до шибки, але її губи ворушилися. Після тривалих роздумів вона нарешті проказала:

– Я раніше про це ніколи не замислювалася.

– Про що? – запитала Джульєтта.

– Просто щойно спало на думку. Насправді під містом є ще одне місто. Мертве місто ось тут, одразу під нашими ногами.

Джульєтта встромила голку в біле сукно і витягла її.

– Відійди від вікна, будь ласка. Дощ погано на тебе впливає.

– Ні, от правда. Хіба ти ніколи раніше не розмірковувала про водостоки? Вони ж по всьому місту, на кожну вулицю по одному, по них можна ходити, не згинаючись, і вони спускаються аж до самого моря, – проторохтіла Анна, захоплена баюрами на асфальтних тротуарах і дощем, що падав із неба та зникав у решітках кожного закуту далекого перехрестя. – Хіба ти відмовилась би жити у водостоці?

– Звичайно, відмовилась би!

– Але невже це нецікаво? Коли так усе потаємно? Мешкати у водостоці і позирати на людей крізь шпарини, бачити їх, коли вони не бачать тебе? Наче в дитинстві, коли граєшся в хованки і ніхто тебе не може знайти, а ти весь цей час сидиш поміж них, захована, втаємничена, у захисті і теплі, вся така захоплена? Мені би таке припало до вподоби. Мабуть, жити у водостоці настільки ж добре.

Джульєтта неквапом відірвалася від роботи.

– Ти ж начебто зараз моя сестра, Анно, правда? Тебе ж колись народили, правда? Інколи коли ти говориш, то мені здається, що мама просто знайшла тебе одного дня під якимсь деревом, принесла додому, посадила в макітру, виростила ось до такого розміру, і от ти така вийшла. І ніколи не змінишся.

Анна не відповіла, тому Джульєтта повернулася до свого рукоділля. Кімнаті бракувало кольору. І сестри його не додавали. Анна ще п’ять хвилин притискалася до вікна. Потім подивилася кудись удалину і промовила:

– Мабуть, це можна назвати сном. Мабуть, у мене був сон. Тобто поки я тут сиділа останню годину. Думала. Так, у мене був сон.

Тепер настала черга Джульєтти не відповідати.

Анна шепотіла далі:

– Ця нескінченна вода, мабуть, нагнала на мене сон, і я почала розмірковувати про дощ, звідки він береться і куди дівається, як він стікає по цих маленьких шпаринах край дороги. А потім раптом замислилася про глибини, аж раптом – гульк! – йдуть вони. Чоловік… і жінка. Водостоком, попід дорогою.

– І чого б вони там ходили? – не повірила Джульєтта.

– Певно, що в них є причина.

– Хіба що вони божевільні, – не погодилася Джульєтта. – У такому разі жодних причин не потрібно. Ходять своїм водостоком, то й нехай собі ходять.

– Але ж ідеться не тільки про водостік, – похиливши голову набік та бігаючи очима під наполовину прикритими повіками, заявила Анна, нібито вона щось таке знала. – Ці двоє ще й закохані.

– На Бога, – здивувалася Джульєтта, – то це кохання змусило їх там плазувати?

– Ні, вони там уже багато років.

– Тільки не кажи, що вони живуть разом у тому водостоці так довго, – обурилася Джульєтта.

– Хіба я щось казала про «живуть»? – здивувалася її сестра. – Ні, звісно ж, ні. Вони мертві.

Надворі навіснів дощ, ганяючи із притиском свої краплі по склу. Вони зливалися одна з одною і струмочком збігали шибкою.

– О! – видихнула Джульєтта.

– Так, – задоволено кивнула Анна. – Мертві. Він мертвий, і вона мертва. – Здавалося, це відкриття її аж радувало. Вона ним пишалася. – Він на вигляд – украй самотній чоловік, котрий ніде і ніколи не подорожував.

– Звідки тобі це знати?

– Ну, виглядає він так, ніби жодного разу в житті нікуди не мандрував, але завжди хотів. Це видно по очах.

– То ти в курсі навіть, як він виглядає?

– Так. Дуже хворим і дуже вродливим. Ну, знаєш, як це буває, коли хвороба людину прикрашає? Коли через хвороби на обличчі проступають кістки?

– А він же мертвий? – перепитала старша сестра.

– Уже п’ять років, – тихо розповідала Анна, піднімаючи й опускаючи повіки, наче збиралася розказати довгу історію і знала про це, а тому навмисне довго запрягала, щоби потім прискорюватися і прискорюватися, поки та історія вже сама не нестиме її за інерцією з широко розплющеними очима та розтуленими вустами. Проте зараз її оповідь розгорталася повільно, із ледве помітним запалом мовця. – П’ять років тому цей чоловік ішов вулицею з усвідомленням того, що вже багато вечорів ходить і ходитиме нею, аж раптом підійшов до ґратчастого віка люка, одного із цих великих залізних кружал посеред дороги, і почув, що під його ногами шумить ріка, під металевою кришкою вода тече до моря. – Анна простягла праву руку. – Він поволі нагнувся, підняв її, поглянув на бистре шумовиння потічка та подумав про когось, кого він волів би кохати, проте не міг, а потім перехилився на залізні щаблі, спустився вниз, і більше його ніхто не бачив…

– А як щодо неї? – заклопотано поцікавилася Джульєтта. – Коли померла вона?

– Не певна. Вона новенька. Щойно пустилася духу. Але мертва. Така чудова-пречудова небіжчиця. – Анна аж замилувалася образом, який собі намалювала в уяві. – Смерть робить жінку по-справжньому вродливою, а смерть від утоплення – найпрекраснішою. Куди й дівається скутість, а волосся тримається на воді, ніби яке пасмо туману понад потоком.

Анна весело кивнула:

– У жодній школі світу, на жодному занятті з етикету жінці не навчитися такої замріяної, легкої, плавної, хвилюватої та витонченої ходи. – І Анна спробувала рукою показати цю граційність, витонченість і хвилюватість своєю широкою та шкарубкою долонею.

– Він чекав на неї п’ять років. Та ще донедавна вона не знала, де він. І от тепер вони разом і будуть разом… У сезон дощів житимуть. А в посуху… інколи впродовж кількох місяців… у них буде багато часу на відпочинок. Вони лежатимуть у затишних сховках, наче ті японські водяні квіти, геть сухі, зіщулені, старі й тихі.

Джульєтта підвелася та запалила ще один маленький світильник у кутку їдальні.

– Шкода, що ти про це заговорила.

Анна розсміялася.

– От дай-но я тобі розповім, як це все починається, як вони повертаються до життя. Я все продумала. – Вона подалася вперед, обійняла себе за коліна, прикипіла поглядом до вулиці, дощу та війсть водостоків. – Он вони під землею, сухі й тихі, а понад ними кришиться зелектризоване небо.

Однією рукою Анна відкинула назад тьмяне, шпакувате волосся.

– Спершу горішній світ – це самі дощинки. Потім – блискавка, за нею грім, і сезону посухи приходить кінець. Маленькі краплі котяться риштаками, наливаються і потрапляють у ринви, забираючи з собою обгортки від жувальної гумки, абонементи в театр і квитки на автобус!

– Негайно відійди вже від того вікна!

– Я просто знаю, як воно – бути під хідником, у великому квадратному водостоці, – Анна намалювала прямокутник у повітрі і продовжувала далі уявляти. – Він велетенський. Стоїть начисто порожній, бо всі минулі дні його наповнювало тільки сонячне проміння. Якщо там говорити, то йде відлуння. Єдиний звук, чутний звідти, – це шум автомобіля, який проїхав угорі вулицею. Високо вгорі. Весь водостік схожий на суху пустотілу верблюжу кістку, яка застигла в очікуванні.

Вона підняла руку, показуючи вгору, ніби сама, застигнувши в очікуванні, якраз стояла у водостоці.

– І от побігла малесенька цівка води. Потрапляє на підлогу. Це як нібито когось поранило нагорі і тепер його кров стікає в нижній світ. А от і грім! Чи це проторохтіла вантажівка мимохідь?

Тепер жінка говорила хутчіше та все одно розслаблено тулилася до вікна, видихаючи та вдихаючи подальші слова:

– Вона просочується. Вода проникає в усі інші можливі ніші. Вузенькі шворівочки та змійки. Настояна тютюном вода. І починається рух. Потічки зливаються. Утворюють справжніх змій і, нарешті, – здоровенного удава, що звивається на пласкій, усіяній папірцями підлозі. Зусібіч, з півночі та півдня, з інших вулиць, прибувають інші потоки, зливаючись в один шипучий та блискучий клубок. І вода крутиться в тих двох маленьких сухих нішах, про які я тобі розповідала. Поволі піднімається над цими двома, чоловіком та жінкою, котрі лежать там, ніби японські квіти.

Анна поволі склала долоні, сплітаючи між собою палець за пальцем.

– Вони просочуються водою. Спершу вона піднімає руку жінки. Одним маленьким порухом. Її рука – єдина жива частина тіла. За нею – одне плече й одна ступня. Волосся… – вона торкнулася власного волосся, що спадало на плечі, – розпрямляється та розкривається, немовбито розпускається квітка у воді. Її закриті повіки голубі…

У кімнаті потемнішало. Джульєтта шила, Анна говорила і переказувала все, що уявляла. Вона переповіла, як піднімається вода і забирає з собою жінку, розгортаючи, розпростуючи її, зводячи її на повен зріст у водостоці.

– Воді жінка цікава, тому остання дозволяє їй чинити на власний розсуд. Після тривалого й непорушного вилежування жінка знову готова жити, будь-яким життям на забаганку води.

Деінде чоловік також підводиться у воді. Анна й про це веде мову, про те, як повільно несе його течія, і він дрейфує нею, дрейфує, аж поки не зустрічаються.

– Вода розплющує їм очі. Тепер вони можуть бачити, та не бачать одне одного. Вони роблять коло навколо одне одного, але ще не торкаються руками.

Анна із заплющеними очима ледве похилила голову.

– Спостерігають одне за одним. Світяться якимось фосфором. Усміхаються… Вони… торкаються руками.

Нарешті Джульєтта, заціпенівши, відклала своє шитво і прошила поглядом сестру через усю сіру, втишену під дощем кімнату.

– Анно!

– Завдяки припливу вони здатні торкнутися. Він надбігає і штовхає їх одне до одного. Це ідеальне кохання, в якому не місце своєму еґо, тільки два тіла, які несе вода. Відтак усе очищається, все гаразд. У такий спосіб немає нічого лихого.

– Дуже погано, що ти про це говориш, – закричала її сестра.

– Ні, все нормально, – наполягала Анна, повернувшись до сестри на якусь мить. – Вони ж не думають, правда? Вони там, де справді глибоко, де тихо, де всім байдуже.

Вона дуже повільно і лагідно поклала праву руку на ліву, пальці її тремтіли та спліталися. Залите дощем вікно, у яке пробивалося бліде весняне світло, живими струмочками та промінцями додало пальцям руху. Вони здавалися зануреними у сіру воду – глибоко, на кілька метрів. Пальці бігали одні над іншими, поки жінка закінчувала оповідати свій скромний сон:

– Він – високий та спокійний, руки широко розведені, – Анна жестами показала, наскільки він високий і як легко йому було у воді. – Вона – маленька, спокійна та розслаблена. – Молодша сестра поглянула на старшу, так і стоячи з піднесеними руками. – Вони мертві, їм нікуди податися, їм немає чиїх порад слухати. Отже, так вони й існують, і нічого до них не стосується, і нічого їх не турбує, таємні вони й заховані під землею у наповненому водостоці. Вони торкаються своїх рук і губ, коли потрапляють у резервуар водостоку під перехрестям, коли їх туди приносить приплив. А вже потім пізніше… – Анна розвела руки, – можливо, вони подорожують разом, рука в руці, погойдуючись на хвильках, пливуть попід усіма вулицями, виконуючи шалені вертикальні танці, коли їх підхоплюють несподівані водоверті.

Вона крутила руками, поки проливний дощ тарабанив у шибки.

– І так вони линуть до моря, через усе місто, минаючи один резервуар за другим, вулицю за вулицею. Дженесі-авеню, Креншо, Едмонд-Плейс, Вошинґтон, Мотор-Сіті, Оушн-Сайд і нарешті океан. Вони мандрують туди, де їх манить за собою вода, повсякчас під землею, а потім вертаються до головного стоку і пливуть назад у місто, під десятком тютюнових крамничок та чотирма десятками алкогольних магазинів та ще шістьма бакаліями, десятьма кінотеатрами, залізничним переїздом, Автострадою номер 101, пропливають під тупотінням ніг тридцяти тисяч людей, котрі навіть не замислюються про водостоки.

Голос Анни кудись помандрував, замріявся і знову стих.

– А потім – минає день, і гроза відходить вулицею геть. Дощ припиняється. Закінчується його сезон. У тунелях спершу крапотить, а після – мовчок. Відплив. – Здавалося, Анна розчарована й сумна. – Річка тече до океану. Чоловік і жінка відчувають, як вода їх неквапом опускає на підлогу. Вони спиняються.

Анна поклала шерехаті руки на коліна, не зводячи з них скрушного погляду.

– Життя покидає їхні ноги разом із водою, яка поклала їх пліч-о-пліч і тепер зникає із сухих тунелів. Отак вони й спочивають. Угорі, на білому світі, вигулькує сонце. А вони покояться у темряві, сплять до наступного разу. До наступного дощу.

Її руки лежали на колінах відкритими долонями догори.

– Хороший чоловік. Хороша жінка, – пробурмотіла вона, відтак похилила голову і міцно заплющила очі.

Раптом Анна випросталася і пропекла поглядом сестру.

– Ти знаєш, хто цей чоловік? – гірко прокричала вона.

Джульєтта нічого не відповіла; п’ять останніх хвилин вона просто приголомшено спостерігала з перекривленим ротом та блідими вустами. Анна ледь не верещала:

– Той чоловік – це Френк. От хто! А жінка – я!

– Анно!

– Так, це Френк, там унизу.

– Але Френка вже немає багато років. І він точно не там унизу, Анно!

Тепер Анна говорила ні до кого конкретно і до всіх водночас: до Джульєтти, до вікна, до стіни, до вулиці.

– Сердешний Френку! – голосила вона. – Я знаю, що він рушив туди. Ніде не було йому місця на цьому світі. Мати зіпсувала його! Він побачив водостік і зрозумів, як там потаємно і добре. Ох, сердешний Френку. Бідна Анна, бідна я, з самою сестрою лишитися. Ох, Джулі, чому я не трималася за Френка, поки він був тут? Чому я не змагалася за нього з його матір’ю?

– Припини, негайно, чуєш, люба?!

Анна впала вниз, у закут біля вікна, тримаючись за нього однією рукою, і тихо розридалася. Через кілька хвилин вона почула, як до неї звернулася сестра:

– Ти закінчила?

– Що?

– Якщо закінчила, поможи мені з оцим. А то я до кінця світу не справлюся.

– Що ти хочеш, щоб я робила, – зітхнувши, підняла голову Анна і сковзнула до Джульєтти.

– Це і це, – показала та їй.

– Гаразд. – Анна забрала шитво і сіла з ним біля вікна, дивлячись на дощ, рухаючи руками з голкою та ниткою, та при цьому не випускала з уваги, наскільки темна вулиця, та й кімната, наскільки складно роздивитися зараз кругле металеве кружало водостоку. Зараз, чорного-пречорного пізнього полудня, там тільки блищали та мерехтіли опівнічні вогники. Небо розколювалося павутинням блискавок.

Минуло півночі. Джульєтта, знявши окуляри, куняла в кріслі у протилежному кінці кімнати і, поклавши їх поруч зі своїм шитвом, на мить відкинула голову та задрімала. Секунд за тридцять вона почула, як люто грюкнули, відкриваючись, двері, почула, як залетів досередини вітер, як східцями протупотіли ноги та вискочили на задній двір.

– Що таке? – скрикнула, підводячись та намагаючись намацати окуляри, Джульєтта. – Хто там? Анно, хтось заходив у дім? – Вона витріщилася на порожнє місце біля вікна, де до того спочивала Анна.

– Анно! – загукала Джульєтта, скочила на ноги та побігла в коридор.

Передні двері стояли настіж відчинені, і дощ мжичив у них дрібним туманом.

– Вона відлучилася тільки на хвилину, – заспокоювала себе Джульєтта, стоячи на порозі та намагаючись роздивитися хоч щось у вологому мороці. – Скоро повернеться. Хіба ж бо ти не повернешся додому, серденько моє, Анно? Анно, відповідай мені, негайно вертай назад! Чуєш, сестро?

Знадвору піднялося віко водостоку і знову впало на дорогу.

А дощ шепотів на вулиці і лився на закритий люк увесь залишок ночі.

Бажання

Сніг із шерхотом торкнувся холодного вікна.

Великий будинок проскрипів під поривом вітру, що взявся бозна-звідки.

– Що? – запитав я.

– Я нічого не казав. – Чарлі Сіммонс, сидячи позаду мене біля каміна, тихо струснув попкорн у великому металевому решеті: – Жодного слова.

– Чорт забирай, Чарлі, я чув, як ти…

Приголомшений, я спостерігав за тим, як на далекі вулиці і порожні поля падає сніг. Ніченька саме годилася для блідих привидів, які зазирають у вікна, а тоді зникають.

– Тобі примарилось, – сказав Чарлі.

А чи примарилося, подумав я. Чи є у природи голоси? Чи існує мова ночі, часу, снігу? Що відбувається між тамтешньою, вуличною темрявою, і моєю тутешньою душею?

Бо там, у сутінках, не освітлена ні Місяцем, ні ліхтарями, здавалося, незримо приземляється ціла голубина цивілізація.

І чи це сніг м’яко шепотів там, на вулиці, чи це минуле, нагромаджене за купу літ, і бажання, і розчарування спочатку кинулись у паніку, щоби зрештою заговорити?

– Господи, Чарлі. Я можу заприсягтися, що чув, як ти щойно сказав…

– Що сказав?

– Ти сказав: «Загадай бажання».

– Я?

Коли у мене за спиною пролунав його сміх, я навіть не обернувся. Я продовжував дивитися на снігопад, а поміж тим сказав йому те, що мав сказати…

– Ти сказав: «Це особлива, прекрасна, дивовижна ніч. Тому загадай своє найкраще, найзаповітніше, найдивніше бажання, бажання всього свого життя, що йтиме із найглибших глибин твого серця. І воно здійсниться». Ось що я почув від тебе.

– Ні. – Я побачив з відображення у дзеркалі, як він похитав головою. – Але, Томе, ти вже півгодини стоїш там, замилуваний снігопадом. У каміні горить вогонь. Бажання не здійснюються, Томе. Але, – і тут він затнувся, а за мить здивовано додав: – але, Господи, ти таки чув щось, хіба ні? Ну, тримай. Випий.

Попкорн уже перестав потріскувати. Він налив вина, якого я не торкнувся. За звечорілим вікном невпинно падав сніг, так наче хтось дихав.

– Чому? – запитав я. – Чому оте бажання виникло в моїй голові? Якщо ти не говорив цього, то що говорило?

І справді, міркував я, що? І хто ми? Двоє самотніх споночілих письменників, приятель, котрий зостався у мене переночувати, двоє давніх друзяк, охочих до баляндрасів і судів-пересудів про різну чортівню, котрі побували чи не на всіх можливих дивоглядствах на кшталт дощок Уїджа, карт Таро і телепатичних сеансів, і весь цей громаджений роками їхньої щирої дружби непотріб вони залюбки пересипали кпинами, жартами і помірними пустощами.

Але сьогодні цей сніг, роздумував я собі, скасовує жарти, стирає посмішки. Сніг – ти лише глянь! – хоронить наш сміх…

– Чому? – запитав Чарлі у мене за спиною, смакуючи вино і поглядаючи то на червоно-зелено-сині вогники різдвяного деревцяти, то на мою потилицю. – Чому бажання саме в сьогоднішню ніч? Ну, це ж бо ніч напередодні Різдва, так? Через п’ять хвилин народиться Христос. Народження Христа і зимовий сонцеворот – і все в один тиждень. Цей тиждень, ця ніч доводять, що Земля не помре. Зима дійшла до межі своєї темряви і тепер починає тягнутися до світла. Це щось особливе. Це неймовірно.

– Так, – проказав я, і подумав про ті незапам’ятні часи, коли серця печерних людей завмирали з настанням осені й зникненням сонця, і людиноподібні мавпи плакали, допоки світ не повертався зі снігової сплячки і якогось чудового ранку не прокидалося раніше сонце, і світ вкотре не порятовувався, хай і на короткий час. – Так.

– Отже, – Чарлі наче прочитав мої думки і пригубив іще вина, – Христос завжди провіщав весну, хіба ні? Посеред найдовшої в році ночі Час похитнувся, Земля здригнулася і народився міф. І що прокричав міф? З Новим роком! Господи, так, перше січня не є днем нового року. День народження Христа є ним. Його дихання, солодке, немов конюшина, торкається наших ніздрів й обіцяє весну відразу ж по опівночі. Глибоко вдихни, Томасе!

– Закрий рота!

– Чому? Ти знову чуєш голоси?

«Так! – Я повернувся до вікна і навіжено помислив. – Через 60 секунд настане ранок Його народження. Яка ще мить може бути чистішою, неповторнішою для загадування бажання?»

– Томе, – Чарлі взяв мене за лікоть. Але я був десь глибоко і насправді дуже далеко.

«Невже цей час настільки особливий? – розмірковував я. – І чи справді святі духи з’являються посеред нічного снігопаду, щоби прислужитися нам у цей урочий час? Якщо я таємно загадаю бажання, чи поверне мені його десятикратно ця ніч-мандрівниця з її дивними снами і сивими заметілями?»

Я заплющив очі. В горлі застряг клубок.

– Не треба, – сказав Чарлі.

Але це вже тремтіло на моїх губах. Я не міг чекати. Оце саме зараз, зараз дивна зірка горить над Вифлеємом.

– Томе, – видихнув Чарлі, – заради Бога!

Так, заради Бога, подумав я, і сказав:

– Моє бажання, щоби сьогодні на одну годину…

– Ні! – Чарлі стукнув мене, щоби я закрився.

– … будь ласка, мій тато ожив.

Годинник над каміном пробив 12 разів: опівніч.

– О, Томасе… – застогнав Чарлі. Його рука впала з мого плеча. – О, Томе!

Порив вітру жбурнув снігом у шибу, що прилип, наче саван, а відтак спав униз.

Вхідні двері розчинилися навстіж.

Сніг упав на нас зливою.

– Яке сумне бажання. І… воно щойно здійснилося.

– Здійснилося? – Я крутнувся, щоби глянути на розчинені двері, які манили, наче могила.

– Не йди, Томе, – сказав Чарлі.

Двері захряснулися. Проте я вже біг; о Господи, як я біг!

– Томе, повернися! – Далеко позаду мене губився голос у круговерті снігу. – О Господи, не треба!

Але в ті післяопівнічні хвилини я біг і біг, нічого не тямлячи, задихаючись, наказуючи серцю битися, крові ринути, ногам нестися, і я продовжував той біг, і на бігу я подумав: «Він! Він! Я знаю, де він! Якщо це мені даровано! Якщо моє бажання здійснилося! Я знаю, де він!» І нараз в усьому засніженому місті задзвонили, заспівали, забамкали різдвяні дзвони. Вони оточили мене, гнали мене, притягували мене, а я щось викрикував, тамуючи своє шаленство снігом.

«Дурень! – думав я. – Він же мертвий! Повертайся!»

Але якщо він ожив сьогодні, нехай на одну годину, а я не прийду, щоби його побачити?

Я був за містом, без шапки і плаща, проте розпаленів від бігу; солона маска застигла на моєму обличчі і пластівцями злітала з кожним моїм стрибком під радісний різдвяний передзвін, що то з’являвся, то зникав.

Вітер штовхнув мене за останній поворот тієї глухомані, де на мене чекала темна стіна.

Кладовище.

Я стояв перед важкими металевими воротами, отупіло вдивляючись всередину.

Територія кладовища нагадувала розкидані руїни стародавнього форту, знищеного століття тому, а його надгробки наче пережили новий льодовиковий період.

І тут до мене дійшло: див не буває.

І тут до мене дійшло: просто цієї ночі ми перебрали із вином, розмовами і потойбічними нісенітницями, як і я перебрав зі своїм безпричинним бігом, але тільки не з вірою, моєю глибокою вірою в те, що тут, у цьому засніженому мертвому світі, справді щось відбулося…

Він згадав.

І розпружився. Він згадав, як тремтіло його тіло, як завмерло його кволе серце, як зачинилися двері у вічну ніч.

Він дуже спокійно стояв у мене в руках, під його тремтячими повіками миготіли в голові якісь гротескні образи. Напевно, він запитав себе оте найстрашніше:

«Хто зробив це зі мною?»

Він розплющив очі. Відтак пильно глянув на мене.

«Ти?» – запитав він.

«Так, – подумав я. – Я хотів, щоби ти ожив цієї ночі».

«Ти!» – плакало його обличчя і тіло.

А потім, напівголосно, останнє запитання:

«Навіщо?…»

Тепер підійшла моя черга завмерти у роздумах.

І справді, навіщо я так учинив з ним?

Як мені вистачило серця забагнути такої страшної, болісної зустрічі?

Що мені тепер робити з цим чоловіком, із цим чужинцем, із цією ветхою, приголомшеною і переляканою дитиною? Невже я прикликав його лише для того, щоби повернути назад у землю, в могилу, у страхітні сни?

Чи я хоча би помислив про наслідки? Ні. Чистий імпульс жбурнув мене з дому на це цвинтарне поле, як легкомисний камінь до легкомисної мети. Навіщо? Навіщо?

Оцей старий чоловік, котрий був моїм татом, тепер, тремтячи, стояв у снігу і чекав на мою нікчемну відповідь.

Я, наче дитина, не міг спромогтися навіть на слово. Якась частина мене знала правду, яку я не міг повісти. Маломовний з ним за життя, я зробився ще маломовніший після його воскресіння.

Правда крутилася в мене в голові, кричала всіма фібрами моєї душі і єства, але не могла зірватися з язика. Я відчув, як мій власний крик завмер усередині мене.

Час ішов. Незабаром ця зустріч закінчиться. І я втрачу нагоду сказати те, що повинно бути сказано, те, що я мав сказати ще тоді, коли він був живий і ходив по землі багато років тому.

Десь далеко за полями дзвони вибили пів на першу цього різдвяного ранку. Христос відмірював час на вітрі. І сніг падав на моє обличчя – спільно із часом і холодом, і холодом і часом.

«Навіщо, – запитували татові очі, – навіщо ти мене привів сюди?»

– Я… – почав було я і… затнувся.

Тому що його рука стиснула мою руку. Тому що на його обличчі я прочитав знайдену ним причину.

Це був також і його шанс, його фінальна година, щоби сказати те, що мало бути сказаним, коли мені виповнилося дванадцять, чи чотирнадцять, чи двадцять шість. І не мало значення, що я стояв і ні пари з уст. Тут, посеред снігопаду, він міг віднайти замирення і піти своїм шляхом.

Його рот розкрився. Йому було важко, невимовно важко спромогтися на тих кілька забутих слів. Тільки дух усередині цієї висхлої шкаралупи, важко дихаючи, ще чіплявся за життя. Він прошепотів три слова, які зразу ж звіяло вітром.

– Що? – перепитав я.

Він міцно тримав мене, і попри нічну заметіль, не заплющував очей. Він хотів спати, але спочатку його розкритий рот спромігся на шепіт:

– …Я… лю... е!

Він затнувся, затремтів, напружився всім тілом і намарне силкувався прокричати знову:

– …Я… лю…е!

– О, тату! – заплакав я. – Давай я скажу це за тебе!

Він спокійно стояв і чекав.

– Ти намагався сказати: я… люблю… тебе!

– Та-а-а-а-а-ак! – спромігся сказати він.

І нарешті дуже чітко промовив: – О, так!

– О тату, – мовив я, і в цих словах вчувалися жаль і щастя, втрати і перемоги. – О, тату, любий тату, я теж тебе люблю!

Ми обійнялися. І так завмерли.

Я заплакав.

Я бачив, як мій тато із якихось неймовірно дивних і висхлих глибин свого потойбічного тіла видавлює сльози, які через мить вже тремтіли і виблискували на його повіках.

Саме так було поставлено останнє запитання і саме такою була остання відповідь на нього.

Навіщо ти мене сюди привів?

Навіщо це бажання, навіщо цей подарунок, навіщо ця засніжена ніч?

Тому що перед тим, як зачиняться двері і запечатаються навіки, ми мусили сказати те, чого ніколи не сказали за життя.

І ось це було сказано, і ми, тато і син, стояли, обіймаючи одне одного посеред глухомані. Син і тато – дві частини одного цілого і з однією радістю на двох.

Сльози на моїх щоках замерзли.

Ми довго стояли на холодному вітрі, під снігопадом, а тоді почули, як дзвони вибивають дванадцять сорок п’ять, і все ж ми продовжували стояти посеред засніженої ночі, не зронивши більше ні слова – все вже було сказано, – поки не проб’є урочий час.

І коли по всьому білому світу куранти вибили першу годину різдвяного ранку з новонародженим Господом на свіжій соломі, тим вони возвістили кінець того дару, що був даний нам на такий короткий час і тепер вислизав з наших онімілих рук.

Мій тато обійняв мене.

Удалині завмер останній удар дзвона.

Я відчув, як мій тато відступає назад, але тепер спокійно.

Його пальці торкнулися моєї щоки.

Я почув, як даленіє звук від його кроків по снігу.

Цей звук завмер разом із останнім моїм схлипом.

Я розплющив очі саме тоді, коли він уже віддалився від мене ярдів на сто. І саме тоді він озирнувся і махнув мені рукою.

А тоді все заступила пелена снігу.

«Як відважно, – думав я, – ти йдеш зараз туди, куди належить, старий чоловіче, без нарікань!»

Я повернувся в місто.

Я випив із Чарльзом, гріючись біля вогню. Він глянув на моє обличчя і мовчки підняв тост за те, що побачив у ньому.

Нагорі на мене чекало моє ліжко, схоже на білий сніговий замет.

Сніг падав за моїм вікном на тисячу миль на північ, на п’ятсот миль на схід, на двісті миль на захід, на сто миль на південь. Сніг падав усюди на все. Він падав на два ланцюжки слідів за містом – на ті, що вели у місто, і ті, що прямували вперед, гублячись поміж могил.

Я лежав на своєму сніговому ліжку. Я згадав обличчя свого тата, коли він помахав до мене, повернувся і пішов.

Це було обличчя наймолодшої, найщасливішої людини з-поміж усіх, що я бачив.

І з цим я заснув, без плачу.