Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 2013)"

Автор книги: Рафаель Сабатіні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 9 страниц]

Розділ 14
«Подвиги» Левасера

Уранці, за годину до відплиття, до облавку «Ла Фудр» підійшов маленький тубільний човен – легке каное. Сидів у ньому мулат у коротких штанях із невичиненої шкури і з червоною ковдрою на плечах, що правила йому за плащ. Мулат передав Левасеру складений у кілька разів брудний папірець.

Капітан розгорнув м’яту цидулку з нерівними рядками, написаними рукою доньки губернатора:

Коханий мій! Я перебуваю на нідерландському бригу «Джонгроув», і незабаром він вийде в море. Мій батько-тиран вирішив назавжди нас розлучити, і під опікою мого брата відправляє мене до Європи. Молю вас про порятунок! Звільніть мене, мій герою!

Ви полишили мене, та все ж я палко кохаю вас.

Мадлен.

Це пристрасне благання розчулило «героя». Насупившись, він окинув поглядом бухту шукаючи там нідерландський бриг, що мав відплисти до Амстердама з вантажем шкур та тютюну.

У маленькій бухточці не було брига, і Левасер накинувся на мулата з кулаками з вимогою повідомити, куди дівся корабель. Замість відповіді мулат тремтячою рукою вказав на пінисте море, де ледь біліла цятка вітрила. Він був уже далеко за рифами, що слугували природними сторожами цитаделі.

– Бриг там, – пробурчав він.

– Там?! – французове обличчя зблідло; якийсь час він пильно вдивлявся у море, а потім, уже не стримуючи свій паскудний темперамент, заверещав: – Де тебе раніше носило, хай тобі грець? Відповідай!

Переляканий незрозумілим вибухом люті, мулат зіщулився. Він не міг дати бодай якоїсь відповіді, навіть якби й мав її – його скував страх.

Люто вищиривши зуби, Левасер схопив мулата за горлянку і, двічі із силою трусонувши, відкинув до облавка. Вдарившись головою об планшир, мулат упав і більше не підводився. З розтуленого рота цебеніла кров.

– Викинути цю гидоту за борт! – наказав Левасер своїм людям, що стояли на шкафуті. – І піднімайте якір. Вирушаємо за нідерландцем.

– Капітане, в чому річ?

Левасер побачив перед собою широколицього лейтенанта Каузака – кремезного кривоногого бретонця, що спокійно поклав йому руку на плече.

Вплітаючи в свою оповідь брудну лайку, Левасер повідомив йому про свої наміри.

Каузак похитав головою:

– Нідерландський бриг? Ні, так не піде! Ніхто нам цього не дозволить.

– І який дідько мені завадить? – чи то від гніву, чи від здивування заверещав Левасер.

– Перш за все твоя команда. А крім неї є ще капітан Блад.

– Капітана Блада я не боюсь…

– А дарма… Він дужчий силою, потужністю зброї і кількістю людей. А ще мені здається, що він скоріше нас потопить, аніж дасть нам поквитатися з нідерландцями. Я ж казав тобі, що в цього капітана свої, особливі, погляди на каперство.

– Он воно як?! – скрегочучи зубами, процідив Левасер.

Він замислився, вдивляючись у далекий вітрильник, та лишень на якусь мить.

Кмітливість та ініціатива, що їх помітив капітан Блад, допомогли Левасеру миттю вийти зі становища. У душі він кляв свою угоду з Бладом і вже обмірковував, як йому обвести компаньйона навколо пальця. Каузак мав рацію: Блад нізащо не дозволить здійснити напад на нідерландське судно, але ж це можна зробити і без нього. А як усе завершиться, Блад буде змушений погодитися, адже сперечатися буде пізно.

Не минуло й години, як «Арабелла» й «Ла Фур» підняли якорі й вийшли у море. Капітан Блад здивувався, що Левасер повів свій корабель трохи іншим курсом, та невдовзі «Ла Фудр» ліг на узгоджений курс, якого, до речі, й притримувалося судно, що йшло ген-ген на видноколі під білосніжними вітрилами.

Нідерландський бриг було видно протягом усього дня, хоча надвечір він зменшився до розмірів малопомітної крапки у північній частині неозорого водного плеса. Курс, якого мали триматися Блад і Левасер, пролягав на схід, уздовж північного узбережжя острова Гаїті. Протягом ночі «Арабелла» трималась курсу, та на світанку наступного дня в морі пливла лише вона. Під покровом ночі «Ла Фудр» підняв на реях усі свої вітрила й повернув на північний схід.

Каузак ще раз спробував завадити Левасеру чинити свавілля на кораблі.

– Дідько б тебе ухопив! – відповів зарозумілий капітан. – Судно є судном, і немає різниці: іспанське воно чи нідерландське. Наша мета – захоплення кораблів, і цього досить для команди. Інших пояснень не буде!

На це лейтенант нічого не відповів. Він знав зміст цидулки, що її приніс мулат, розумів, що предметом жаги Левасера є не корабель, а дівчина, тож лише скрушно похитав головою. Та наказ капітана не обговорюється, і він почеберяв на своїх кривих ніжках, аби віддати всі необхідні розпорядження.

На сході сонця «Ла Фудр» вже був на відстані милі від «Джонгроува».

Брат мадемуазель д’Ожерон упізнав корабель Левасера й не на жарт перелякався. Свою тривогу він передав і капітанові нідерландського судна. На «Джонгроуві» підняли додаткові вітрила, сподіваючись відірватися від «Ла Фудр». Левасер трохи завернув праворуч і мчав за нідерландцем доти, доки не зміг дати попереджувальний постріл упоперек курсу «Джонгроува». Нідерландець розвернувся кормою й відкрив вогонь. Невеличкі гарматні ядра просвистіли над судном Левасера, лише трохи пошкодивши вітрила. Й поки кораблі йшли на зближення, «Джонгроуву» вдалося зробити лише один бортовий залп.

За п’ять хвилин абордажні гаки вже міцно зачепили облавок «Джонгроува», й корсари з криками перестрибували з палуби «Ла Фудр» на шкафут нідерландського судна.

Капітан «Джонгроува», буряковий од гніву, підійшов до пірата. Нідерландець ішов у супроводі елегантного молодика, в якому Левасер упізнав свого майбутнього свояка.

– Капітане Левасер! – вигукнув нідерландець. – Це неприпустиме нахабство з вашого боку! Що ви робите на моєму кораблі?

– Я хотів лише забрати те, що в мене вкрали. Та ви першими розпочали воєнні дії: відкрили вогонь, пошкодили «Ла Фудр», убили п’ятьох членів моєї команди, тому ваш корабель стане моїм воєнним трофеєм.

Біля поручнів кормової рубки стояла мадемуазель д’Ожерон. Затамувавши подих, вона захоплено дивилась на свого коханого. Владний, сміливий – цієї миті він був для неї втіленням героїзму. Левасер побачив дівчину і з радісним вигуком кинувся їй назустріч. Та пірату перепинив шлях нідерландський капітан.

Левасер прагнув якнайскоріше обійняти свою кохану. Він лише змахнув алебардою, і нідерландець упав із проламаним черепом.

Нетерплячий коханець переступив через труп і кинувся в рубку, куди з жахом побігла мадемуазель д’Ожерон. Це була висока струнка дівчина, яка мала невдовзі перетворитися на красиву жінку. Пишне чорне волосся обрамляло її гордовите обличчя кольору слонової кістки. Вираз гонору увиразнювали довгі вії великих чорних очей.

Левасер блискавкою злетів нагору, відкинув закривавлену алебарду й розкрив обійми для своєї коханої. Та, втрапивши в руки, з яких важко було вирватись, вона зіщулилась від страху. На її обличчі проступив жах, стерши звичний гордовитий вираз.

– Нарешті ти моя! Моя попри всі перешкоди! – бундючно вигукнув її герой.

Та вона намагалася відштовхнути його, упираючись кулачками в його груди.

– Навіщо ви вбили його? – стиха запитала вона.

Її герой голосно засміявся і, як божество, що милостиво спускається до простого смертного, пафосно промовив:

– Він став нам на заваді! Тож нехай його смерть слугує символом і застереженням для тих, хто насмілиться перешкоджати нам!

Цей широкий жест так зачарував Мадлен, що вона відкинула геть страхи, перестала опиратися і скорилася своєму героєві.

Він перекинув дівчину через плече й під бурхливі овації своїх людей з легкістю переніс коштовну ношу на «Ла Фудр». Її відчайдушний брат намагався порушити цю романтичну сцену, та Каузак із властивою йому передбачливістю встиг збити його з ніг і зв’язав йому руки.

Затим, коли капітан Левасер у каюті насолоджувався усмішками своєї коханої, лейтенант зайнявся детальним обліком плодів перемоги. Команду нідерландців посадили в баркас і звеліли забиратися до дідька. На щастя, їх було не більше трьох десятків, і всі вони, хоча й перевантаживши баркас, все ж у нього влізли. Каузак оглянув вантаж, залишив на «Джонгроуві» свого старшину і двадцятьох піратів та наказав їм прямувати за «Ла Фудр», що йшов на південь – до Навітряних островів.

Настрій у Каузака був препаскудний. Вони надто ризикували, пограбувавши нідерландський корабель і здійснивши насильство над членами сім’ї губернатора Тортуги. Не без роздратування він поділився своїми думками із Левасером.

– Свою думку тримай при собі! – гаркнув йому капітан. – Невже ти вважаєш мене аж таким дурнем, що засуне свою голову в петлю, не знаючи, як її звідтіля вийняти? Губернатору Тортуги я поставлю такі умови, які він буде змушений прийняти. Веди корабель до острова Вігрен Магра. Там ми зійдемо на берег і все владнаємо. А ще накажи привести в каюту це щеня д’Ожерона.

І Левасер повернувся в каюту до своєї коханої. Туди ж невдовзі привели її брата. Капітан підвівся, аби зустріти його, і при цьому нахилився, щоб не вдаритися головою об стелю. Мадемуазель д’Ожерон також підвелася.

– Навіщо? – запитала вона, вказуючи на зв’язані братові руки.

– Дуже шкодую, але це вимушена необхідність, – промовив Левасер. – Я й сам радий би покласти цьому край. Нехай лише месьє д’Ожерон пообіцяє…

– Нічого я не обіцятиму! – вигукнув блідий од гніву хоробрий юнак.

– От бачиш, – стенув плечима Левасер, удаючи, що йому дуже шкода.

– Анрі, це ж нерозумно! – вигукнула дівчина. – Ти поводишся не як мій друг. Ти…

– Моя маленька дурненька дівчинко… – відповів на те їй брат, хоча й слово «маленька» геть їй не пасувало, адже проти брата вона була крупніша. – Невже я міг би вважати себе твоїм другом, якби принизився до перемовин із цим мерзенним піратом?

– Спокійніше, півнику! – хихонув Левасер, хоча цей смішок не обіцяв нічого доброго.

– Подумай, сестро, – провадив Анрі, – лишень поглянь, до чого призвела твоя нерозумність! Милістю цього чудовиська загинуло декілька людей. Ти не замислюєшся над своїми вчинками. Невже ти можеш вірити цьому собаці, який народився в канаві й виріс серед грабіжників і вбивць?..

Він би й далі говорив, якби Левасер не вдарив його кулаком в обличчя. Його, як і багатьох інших людей, навряд чи цікавила правда про себе.

Мадемуазель д’Ожерон ледь стримала крик, а її брат хитнувся від удару й притулився до перегородки. Із розсіченої губи цебеніла кров. Та він не зневірився. Очима юнак шукав сестрин погляд. На його обличчі з’явилась іронічна посмішка.

– Дивись, – спокійно зауважив д’Ожерон. – Милуйся його шляхетністю. Він б’є людину, в якої зв’язані руки.

Ці звичайні слова, сповнені презирства, розгнівили Левасера.

– А що б ти, щеня, робив, якби тобі розв’язали руки? – він схопив бранця за комір камзола і став його щосили торсати. – Відповідай! Що б ти тоді зробив, базікало, підлото, мерзото… – а потім він став вигукувати слова, значення яких мадемуазель д’Ожерон не знала, та все ж могла зрозуміти їх брудний та огидний сенс.

Вона сполотніла і скрикнула від жаху. Отямившись, Левасер розчахнув двері й пожбурив її брата з каюти.

– Киньте цього мерзотника в трюм! – заревів він, зачиняючи двері.

Левасер трохи вгамував свою лють і з підлабузливою усмішкою повернувся до дівчини. Та її бліде обличчя, здавалося, закам’яніло. Якщо раніше вона вигадала для свого героя неіснуючі чесноти, то тепер же все побачене стерло на порох ці її вигадки. Вона згадала, як по-звірячому він убив нідерландського капітана, і переконалась у справедливості слів, що її брат кинув на адресу цієї людини. На її обличчі читалась огида.

– Ну, моя люба, що сталося? Що з тобою? – запитував Левасер, наближаючись до неї.

Серце стислося од болю. Він із посмішкою підійшов до неї і з силою притягнув до себе.

– Ні… ні! – закричала вона, задихаючись.

– Так, так! – сміявся Левасер, перекривлюючи її.

І це кепкування видалось їй найжахливішим. Він грубо тягнув її до себе, навмисно завдаючи болю. Дівчина чинила шалений опір і намагалась вирватися з його залізних обіймів. Він розлютився й силоміць поцілував її. З його обличчя злетіла маска героя.

– Дурненька, – промовив він. – Саме так назвав би тебе брат. Не забувай, що тут ти опинилась із власної волі. Не грайся зі мною! Ти знала, на що йшла, тому, будь ласка, будь розумнішою, кицюню моя! – він знову її поцілував, і цей поцілунок маснів презирством. Він відштовхнув дівчину від себе й докинув: – Більше жодних сердитих поглядів, інакше пошкодуєш!

Хтось постукав у двері каюти. Левасер відчинив їх і побачив перед собою похмуре обличчя Каузака. Він прийшов із повідомленням, що в корпусі корабля знайдено течу. Стурбований Левасер пішов із ним оглянути пошкодження. За гожої днини пробоїна була безпечна, та якщо здійметься бодай невеличкий шторм, ситуація може погіршитися. Довелося спустити матроса за борт, аби він затулив пробоїну парусиною і запустив помпи.

Нарешті на виднокраї замріла довга низька хмарина. Каузак пояснив, що це найпівнічніший з Віргінських островів.

– Швидше прямуймо туди, – наказав Левасер. – Там ми полагодимо «Ла Фудр». Мені не до вподоби ця задушлива спека – буде шторм…

– Шторм чи щось навіть гірше, – буркнув Каузак. – Бачиш? – І він рукою вказав через плече Левасера.

Капітан обернувся – і йому аж дух перехопило. За п’ять миль два великих кораблі прямували просто на них.

– Дідько б їх ухопив! – вилаявся він.

– А якщо нас переслідуватимуть? – поцікавився Каузак.

– Дамо бій, – рішуче мовив Левасер. – Готові ми до цього чи ні – байдуже.

– Відчайдушна сміливість, – кинув Каузак, не приховуючи своєї зневаги, і плюнув на палубу. – Ось що трапляється, коли в море виходить закоханий бовдур! Треба взяти себе в руки, капітане! Із цієї історії з нідерландцем нам так просто не виплутатись.

Віднині з Левасерової голови вивітрились усі думки про мадемуазель д’Ожерон. Він нипав палубою, нетерпляче позираючи то на далеку сушу, то на кораблі, що повільно, та все ж невблаганно наближались. Іти у відкрите море з пробоїною йому зась, тож він розумів, що не уникне сутички. Надвечір, перебуваючи за три милі від берега, він уже готовий був дати команду до бою, як раптом мало не зомлів од слів матроса зі спостережного посту на щоглі.

– Одне із двох суден – «Арабелла», – доповів той. – А інше, здається, трофейне.

Та це приємне повідомлення не порадувало Каузака.

– Що далі, то гірше… – буркнув він похмуро. – А що скаже Блад щодо нашого нідерландця?

– Хай каже, що хоче! – засміявся Левасер, досі перебуваючи під враженням неймовірного полегшення.

– А що нам робити з дітьми губернатора Тортуги?

– Він не має знати про них.

– Та зрештою йому все стане відомо.

– Так, але до того часу я домовлюсь із губернатором. Я придумав спосіб змусити д’Ожерона домовитися зі мною.

Невдовзі чотири кораблі кинули якорі біля північного берега Вігрен Магри. Це був маленький вузький острівець, завдовжки дванадцять миль і завширшки три милі, без рослинності й води, населений лише птахами й черепахами. У південній частині острова було багато соляних ставків.

Левасер наказав спустити човен і в супроводі Каузака та двох офіцерів зійшов на «Арабеллу».

– Здається, наша тривала розлука виявилася вельми прибутковою – вітав Левасера капітан Блад, прямуючи з ним до великої каюти для підбиття підсумків.

«Арабеллі» вдалося захопити «Сантьяго» – великий іспанський корабель із двадцятьма шістьома гарматами. Із Пуерто-Ріко він віз 120 тонн какао, 40 тисяч песо й коштовностей вартістю 10 тисяч песо. Дві п’ятих здобичі, за угодою, належали Левасеру і його команді. Одразу ж поділили гроші й коштовності, а какао вирішили продати на острові Тортуга.

Настала Левасерова черга звітувати про справи. З кожним хвалькуватим словом француза Блад дедалі хмурнішав. Повідомлення компаньйона викликало в нього гнів. Дурістю було перетворити дружніх нідерландців на ворогів через крам, вартість якого не перевищувала двадцять тисяч песо. Та Левасер відповів Бладу так, як і Каузаку: їм потрібні судна для наміченого походу. Можливо, задоволений вдалим днем, Блад лише стенув плечима на те й махнув рукою. Левасер запропонував, щоб «Арабелла» й захоплене нею судно повернулися на Тортугу. Там би вони розвантажили какао і Блад мав би змогу завербувати нових людей – благо, вже є на чому їх перевозити. Сам же Левасер збирався зайнятися ремонтом свого корабля. Потім він планував попрямувати на південь, до острова Салтатюдос, що досить зручно розташований на 11° північної довготи. Тут Левасер мав очікувати на Блада, аби разом із ним здійснити напад на Маракайбо.

На щастя для Левасера, капітан Блад не лише погодився з його планом, а й виявив бажання відплисти негайно.

Щойно «Арабелла» зникла за обрієм, як Левасер завів свої кораблі в лагуну й наказав розбити на березі намети, в яких мала жити корабельна команда на час ремонту судна.

Надвечір вітер посилився. Почався шторм із ураганом. Левасер тішився, що встиг переправити людей на берег, а кораблі завести в безпечний сховок. На якусь мить він замислився про те, що зараз переживає капітан Блад, який потрапив у цей страшний шторм, та одразу ж прогнав ці думки, адже не міг собі дозволити довго чимось перейматися.

Розділ 15
Викуп

Ранок наступного дня видався пречудовий. Прозоре повітря після шторму просякло солонкуватими пахощами озер, що долинали з південної частини острова. На піщаній відмілині, біля підніжжя білих дюн, поряд із парусиновим наметом Левасера можна було спостерігати дивну сцену.

Французький пірат сидів на порожній діжці й мізкував, як уникнути гніву губернатора Тортуги.

Навколо нього, охороняючи свого вожака, тинялись шестеро офіцерів. П’ятеро з них – неотесані мисливці у брудних шкірянках і штанях, шостий – Каузак. Перед Левасером стояв молодий д’Ожерон, обабіч нього – двоє напівголих негрів. Д’Ожерон був зодягнений у сорочку з мереживними шлярками на рукавах, сатинові короткі панталони й гарні черевики з дубленої козлячої шкіри. З нього здерли камзол, а руки зв’язали за спиною. Миловидне обличчя юнака виглядало виснаженим. Тут, на піщаному пагорбі, у незручній позі сиділа і його сестра. Вона була дуже бліда. Під маскою величі дівчина марно намагалася приховати сльози. Левасер довго говорив, звертаючись до д’Ожерона, й нарешті з удаваною поштивістю заявив:

– Гадаю, мосьє, тепер ви все зрозуміли. Та, щоб уникнути непорозумінь, ще раз поясню: ваш викуп становить двадцять тисяч песо. Якщо ви дасте слово повернутися на це місце, я відпускаю вас на Тортугу. На поїздку маєте місяць. Вам надаються всі можливості туди дістатися. Мадемуазель д’Ожерон залишиться заручницею. Навряд чи для вашого батька ця сума буде зависокою, адже в неї входить ціна за свободу сина й вартість посагу доньки. Дідько мене забирай, та здається, що я надто скромний! Адже про мосьє д’Ожерона ходять чутки, що він дуже заможний.

Д’Ожерон-молодший підвів голову і сміливо поглянув піратові у вічі:

– Я відмовляюсь – категорично! Розумієте? Можете робити зі мною все, що вам заманеться. Я проклинаю вас, брудний пірате без совісті й честі!

– Що за слова! – посміхнувся Левасер. – Що за темперамент і що за дурість! А ви не подумали, що я можу з вами зробити, якщо ви й надалі відмовлятиметеся зі мною співпрацювати? Я маю всі можливості, аби змусити погодитися будь-якого упертюха. А ще не забудьте, що я тримаю заручницею вашу сестру, на кону її честь. А як ви часом забудете повернутися з посагом, то можете мене не вважати нечесним, якщо раптом я забуду одружитися з Мадлен.

По цих словах Левасер вишкірився й підморгнув юнакові, помітивши при цьому, що обличчя брата Мадлен аж сіпнулося від жаху. Д’Ожерон кинув дикий погляд на сестру і прочитав у її очах відчай.

Відраза й лють накотилися на юнака новою хвилею.

– Ні, псяко! Ні! Тисячу разів ні!

– Нерозважливо опиратися, – холодно, досить спокійно, але з удаваним співчуттям зауважив Левасер. У його руках звивалась мотузка, поздовж якої він механічно зав’язував вузлики. Пірат здійняв мотузку вгору й запитав:

– Знаєте, що це таке? Це чотки болю. Після знайомства з ними не один упертий єретик перетворився на католика. Ці чотки додають людині розуму, та так, що очі в них вилазять на лоба.

– Робіть, що хочете!

Левасер жбурнув мотузку одному з негрів, і той ухопив її на льоту й швидко закрутив навколо голови бранця. Між вузлуватою мотузкою і головою він ставив невеличкий шмат металу – круглий і тонкий, подібний до цибуха люльки. Тупо вирячившись на свого капітана, негр чекав на знак, аби розпочати тортури.

Левасер подивився на свою жертву – обличчя д’Ожерона стало свинцевим, а на чолі виступив піт.

Мадемуазель д’Ожерон скрикнула й хотіла було зірватися з місця, та її зупинила варта, й дівчина зі стогоном опустилась на пісок.

– Отямтеся й позбавте свою сестру від такого видовища, – неквапом промовив Левасер. – Та й зрештою, невже названа мною сума така велика? Для вашого батька це дрібничка. Ще раз повторюся: я й так вельми скромний. Та коли вже я сказав «двадцять тисяч песо», хай буде так.

– Із вашого дозволу, я б хотів знати, за що ви призначили суму двадцять тисяч песо?

Це питання прозвучало поганою французькою, але чітким приємним голосом, у якому, здавалося, бриніли ледь вловимі нотки злої іронії, якою так хизувався Левасер.

Левасер і його офіцери здивовано озирнулись.

На дюні на фоні темно-синього неба всі побачили зграбну фігуру високого стрункого чоловіка у чорному камзолі, розшитому золотими галунами. Над широкими крисами капелюха, що прикривав смагляве Бладове обличчя, яскравою плямою виділявся червоний плюмаж із страусового пір’я. Левасер вилаявся од здивування, звівся на ноги й одразу ж опанував собою. Він міркував собі, що як Бладу вдалося витримати вчорашній шторм, то зараз він мав перебувати ген-ген на шляху до Тортуги.

Капітан Блад спустився на відмілину, сковзнувши по піску у чоботах із м’якої іспанської шкіри. Ішов він у супроводі Волверстона і дванадцятьох членів команди «Арабелли». Він підійшов до враженої його появою групи людей, зняв капелюха й низько уклонився мадемуазель д’Ожерон, а затим повернувся до Левасера.

– Доброго ранку, капітане! – промовив він і одразу ж узявся пояснювати свою раптову появу. – Учорашній ураган змусив нас повернутися. Вчора нам нічого не залишалося, як згорнути вітрила й віддатися волі стихії. Шторм пригнав нас назад. Ще й, на біду, тріснула грот-щогла «Сантьяго», і я поставив корабель на якір у бухточку на заході острова – за дві милі звідсіль. Ну і зрештою, я вирішив розім’яти свої кісточки й навідатись до вас… А це хто? – він указав на бранців.

Левасер закусив губу, зблід, але відповів стримано й ввічливо:

– Як бачите, мої бранці.

– Та невже? Їх учора викинуло на берег штормом?

– Ні! – Левасера це глузування мало не вивело із себе. – Вони з нідерландського брига.

– Щось не пам’ятаю, аби раніше ви згадували про них.

– А вам це навіщо? Це мої особисті бранці. Тож це моя особиста справа. Вони – французи.

– Он воно як? – Блад уп’явся своїми блакитними очима спершу в Левасера, а потім у бранців. Від пильного погляду д’Ожерон здригнувся, але прибрав з обличчя вираз жаху. Це втручання, таке несподіване не лише для жертви, а й для мучителя, раптом запалило в душі юнака надію. Його сестра широко розплющеними очима дивилась на Блада.

Насуплений капітан Блад мовив до Левасера:

– Вчора ви здивували мене, розгорнувши воєнні дії проти дружніх до нас нідерландців. А нині я дізнаюсь, що вас мають остерігатися навіть ваші співвітчизники.

– Але ж я вже казав, що це моя особиста справа.

– То он воно як? Як їх звати?

Спокійна, владна і трохи презирлива поведінка капітана Блада розлютила запального Левасера. На його обличчі виступили червоні плями, погляд став нахабний, майже загрозливий. Він забрався вже було відповісти, та бранець випередив його:

– Я – Анрі д’Ожерон, а це – моя сестра.

– Д’Ожерон? – здивувався Блад. – Чи це родич це, часом, мого дорого приятеля – губернатора острова Тортуга?

– Це мій батько.

– Господи, помилуй! Ви що, Левасере, з глузду з’їхали? Спершу ви нападаєте на наших друзів, а потім берете в полон своїх співвітчизників. А насамкінець з’ясовується, що це діти губернатора Тортуги, острова, який є нашим єдиним прихистком у цих морях…

Левасер сердито урвав його:

– Востаннє попереджаю: це моя особиста справа! Я сам відповідатиму за це перед губернатором Тортуги.

– А двадцять тисяч песо – також ваша особиста справа?

– Саме так.

– Знаєте, я не маю намірів погоджуватися з вами. – Капітан Блад спокійно всівся на бочці, яку щойно звільнив Левасер. – Пропоную не гаяти часу марно! – різко промовив він. – Я на власні вуха чув пропозицію, яку ви зробили цій леді й цьому джентльмену. А ще маю вам нагадати, що ми пов’язані дуже суворою угодою. Ви визначили суму їхнього викупу – двадцять тисяч песо. А це означає, що ця сума належить вашій і моїй командам у частках, встановлених угодою. Сподіваюся, ви не заперечуватимете цього. Та найсумніше, що ви приховали від мене частину трофеїв. За нашою угодою такі вчинки суворо караються.

– Отакої! – нахабно реготнув Левасер і додав: – Якщо вам не до вподоби моя поведінка, то ми можемо розірвати наш союз.

– Я обов’язково зроблю це, – рішуче відповів Блад. – Та ми розірвемо його лише тоді і тільки так, як я того захочу. А станеться це одразу ж по виконанню вами умов угоди, яку ми уклали перед тим, як вирушити у плавання.

– Що ви маєте на увазі?

– Постараюсь говорити коротко, – вів далі капітан Блад. – Я не торкатимусь теми незаконних воєнних дій проти нідерландців, захоплення французьких бранців і ризику розгнівити губернатора Тортуги. Я приймаю все так, як є. Ви призначили суму викупу за цих людей – двадцять тисяч песо. Наскільки я розумію, леді має перейти у вашу власність. Проте чому вона має належати вам, коли, за угодою, цей трофей належить усім нам?

Левасерове обличчя стало темніше за грозову хмару.

– А втім, – додав Блад, – я не маю наміру віднімати її у вас, якщо ви її купите.

– Куплю її?

– Так, за призначену вами суму.

Левасер ледь зміг притлумити лють, що вирувала в ньому, намагаючись якось домовитись із ірландцем:

– Це сума викупу за юнака, а внести її має губернатор Тортуги.

– Ні, ні! Ви об’єднали цих людей. Маю визнати, зробили це якось дивно. Саме ви визначили їх вартість. Звісно ж, ви можете їх отримати, сплативши встановлену суму. Вам доведеться заплатити двадцять тисяч песо, й ці гроші ми поділимо між командами. Тоді, можливо, люди будуть поблажливіші до порушення вами угоди, яку ми спільно підписали.

Левасер розреготався:

– Он як?! Хай йому чорт! Непоганий жарт.

– Цілком із вами згоден, – зауважив капітан Блад.

А сенс цього жарту полягав для Левасера в тому, що капітан Блад із дюжиною своїх людей насмілився прийти сюди, щоб його залякати, хоча він, Левасер, миттю може зібрати сотню своїх головорізів. Та при таких підрахунках Левасер не взяв до уваги одну обставину, на яку правильно зважив його противник. І коли Левасер із посмішкою повернувся до своїх офіцерів, аби й ті посміялись за компанію, то побачив те, від чого його вдавана веселість миттю згасла. Капітан Блад вдало розрахував на жадібність авантюристів, що спонукало їх взятися до піратського ремесла. На їхніх обличчях читалася цілковита згода із Бладом поділити між усіма викуп, який вожак надумав привласнити собі.

На мить головоріз замислився. Подумки клянучи жадібність своїх людей, він вчасно зметикував, що має діяти дуже обережно.

– Ви мене неправильно зрозуміли, – мовив він, притлумлюючи в собі лють. – Щойно я отримаю викуп, ми поділимо гроші. А поки дівчина залишається в мене.

– Це вже інша справа, – буркнув Каузак. – Тоді все стає на свої місця.

– Ви так вважаєте? – уточнив Блад. – А як губернатор д’Ожерон відмовиться платити двадцять тисяч песо? Що робитимемо тоді? – він засміявся й поволі звівся на ноги. – Ні, ні! Капітан Левасер поки що хоче залишити в себе дівчину? Гаразд, нехай так. Однак спершу він зобов’язаний внести викуп і взяти на себе ризик, пов’язаний із тим, що ми можемо його не отримати.

– Правильно, – вигукнув один із офіцерів Левасера.

А Каузак додав:

– Капітан Блад має рацію – все згідно з нашою угодою.

– Що значить за угодою, ідіоти? – втратив над собою контроль Левасер. – Дідько вас ухопи! Звідки в мене двадцять тисяч песо? Та в мене немає і половини цієї суми. Я буду вам винен, поки не отримаю викупу. Вас це влаштовує?

Пірати зашуміли, виказуючи згоду. Немає сумнівів, що цих людей влаштовував такий варіант, але Блад був іншої думки:

– А як ви помрете до того, як отримаєте викуп? Наше ремесло сповнене несподіванок, мій капітане.

– А хай вам грець! – заревів Левасер. Його обличчя збагряніло від злості. – Вам ніяк не вгодиш!

– Та що ви. Давайте двадцять тисяч песо й ми негайно поділимо їх.

– У мене їх немає.

– Тоді бранців хай купить той, хто має гроші.

– А в кого ж, по-вашому, вони є, коли в мене їх немає? Хто викладе таку суму?

– А хоч би і я, – відповів капітан Блад.

– Ви? – ошелешено запитав Левасер. – Вам потрібна ця дівчина?

– А чому б і ні? Я не лише галантніший за вас, ідучи на певні матеріальні жертви, аби отримати цю дівчину, а й чесніший, бо готовий платити за те, чого прагну.

Левасер остовпів од здивування. Із роззявленим ротом він дивився на капітана «Арабелли», як і офіцери з «Ла Фудра». Капітан Блад знову всівся на бочку, дістав із внутрішньої кишені свого камзола маленьку шкіряну торбинку.

– Залюбки розв’яжу важку задачу, яка вам не під силу.

Левасер та його офіцери очей не зводили з маленької торбинки, що її повільно розв’язував Блад. Він обережно розгорнув її та висипав на ліву долоню чотири чи п’ять перлин завбільшки з горобине яйце кожна. Двадцять таких перлин дісталися Бладу від дільби трофеїв, що їх здобули під час захоплення іспанської флотилії шукачів перлів.

– Каузаку, якось ви вихвалялися, що тямите на перлах. Яка ціна цієї перлини, на вашу думку?

Бретонець пожадливо схопив грубими пальцями блискучу кульку, що ніжно переливалася всіма барвами веселки. Милуючись коштовністю, він відповів хрипким од хвилювання голосом:

– Тисяча песо.

– На Тортузі чи Ямайці, не кажучи вже про Європу, вона коштує вдвічі більше. Та я приймаю вашу ціну, лейтенанте. Як бачите, всі вони майже однакові за розміром. Ось вам дванадцять перлин, себто дванадцять тисяч песо – ця частка екіпажу «Ла Фудр», себто три п’ятих вартості трофеїв згідно з угодою. За вісім тисяч песо, які належать «Арабеллі», я несу відповідальність перед своїми людьми… А зараз, Волверстоне, прошу доправити мою власність на облавок «Арабелли». – І, вказавши на бранців, він звівся на ноги.

– О ні! – прогарчав Левасер, давши волю своїй люті. – Ви її не отримаєте!