Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 2013)"

Автор книги: Рафаель Сабатіні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Цього чудового духмяного липневого ранку Блад крокував серед яблунь, що аж угиналися під тягарем плодів, і розмірковував, що людина, як він давно вже підозрював, – не вершина природи, а мерзенне її творіння, і лише дурень міг обрати собі професію цілителя істот, котрі заслуговували на знищення.

Розділ 3
Верховний суддя

Лише за два місяці, а як вас цікавить точна дата, то 19 вересня 1685 року, Пітер Блад став перед судом, звинувачений у державній зраді. Нам відомо, що він не винний, та можна було навіть не сумніватися, що до часу пред’явлення йому звинувачень він уже підготувався до такого вироку. За два місяці, які Блад провів у нелюдських умовах у в’язниці, він уже встиг люто зненавидіти короля Якова з усіма його прибічниками. Навіть факт, що Блад у таких умовах зміг зберегти ясний розум, свідчить про неабияку його силу духу. Та хай яким жахливим було становище цієї ні в чому не винної людини, він усе ще міг дякувати долі хоча б за те, що суд відбувся саме 19 вересня, а не раніше. Затримка, яка так дратувала Блада, була для нього єдиною можливістю уникнути шибениці, хоча в той час він не усвідомлював цього. Звісно, могло і так статися, що він би опинився серед тих арештантів, яких наступного ж дня після битви вивели з ущерть заповненої бріджвотерської в’язниці і за наказом полковника Кірка, котрий жадав крові, повісили б без суду на ринковій площі. Командир Танжерського полку, безумовно, так само вчинив би і з рештою бранців, якби не втрутився єпископ М’юсський, що і поклав край цим беззаконним стратам.

Лише за тиждень після Седжмурської битви Февершем і Кірк повісили без суду понад сто осіб. Переможці прагнули жертв для шибениць, що їх спорудили на південному заході країни; вони геть не переймалися тим, як і де захопили цих нещасних, і скільки серед них невинних жертв. Що, зрештою, вартувало життя якогось дурня! Кати не залишалися без діла, орудуючи мотузками, сокирами та казанами з киплячою смолою… Та не стану описувати вам у деталях ці мерзенні видовища, адже, зрештою, нас більше цікавить доля Пітера Блада, аніж доля повстанців, ошуканих Монмутом.

Блад дожив до тієї днини, коли його з гуртом інших нещасних у кайданах погнали з Бріджвотера до Даунтона. Бранців із гнійними необробленими ранами, нездатних пересуватися, солдати безцеремонно кинули на переповнені вози. Декому пощастило померти в дорозі. Коли лікар Блад намагався допомогти страждальцям, йому пригрозили порцією ударів батогом як нахабному й набридливому. І якщо зараз він про щось і шкодував, то лише про те, що не брав участі у повстанні, організованому Монмутом.

Звісно, в цьому не було логіки, та чи варто було очікувати логіки від людини в його становищі?

Увесь жахливий шлях від Бріджвотера до Даунтона Блад плече до плеча йшов закутий із Джеремі Піттом, тим самим, що значною мірою став причиною його нещастя. Увесь цей шлях молодий моряк тримався Блада. Липень, серпень і вересень вони задихалися від спеки та смороду в переповненій в’язниці, а перед судом їх закували в кайдани.

Чутки й новини з волі потроху просочувались крізь товсті в’язничні мури. Певні чутки навмисне поширювали поміж бранців, серед них і чутка про повішення Монмута, через яку геть зневірились ті, хто мучився заради цього самозванця. Та були й бранці, які відмовлялися вірити цій чутці. Без жодних на те причин вони запевняли всіх, що замість Монмута стратили іншу людину, схожу на герцога, а сам герцог урятувався, щоб знову явитися в ореолі слави.

До цієї чутки Блад поставився з такою ж байдужістю, з якою прийняв і новину про реальну смерть Монмута. Та одна ганебна деталь не лише не зачепила Блада за живе, а й зміцнила його ненависть до короля Якова. Король виявив бажання зустрітися з Монмутом. Якщо ж він не намірявся помилувати бунтівного герцога, то ця зустріч могла відбутися лише з однією підступною метою – насолодитися видовищем приниження Монмута. Згодом полонені дізналися, що лорд Грей, який фактично очолив повстання, купив собі прощення за сорок тисяч фунтів стерлінгів. І тут Пітер Блад не зміг стримати свого презирства до короля Якова.

– Що ж за підла мерзота сидить на троні! Якби я не знав про нього сьогодні стільки, скільки знаю, то, поза сумнівом, знайшов би привід сісти у в’язницю значно раніше, – заявив він і відразу ж запитав: – Як ви вважаєте, де нині лорд Гілдой?

Пітт, якому призначалося це питання, підвів на Блада обличчя, яке за кілька місяців ув’язнення втратило морську засмагу, і сірими круглими очима запитально поглянув на товариша по нещастю.

– Вас здивувало моє питання? – запитав Блад. – Востаннє ми бачили його світлість в Оґлторпі. І, звісно, мене дуже хвилює питання, де перебуває решта дворян – справжніх винуватців невдалого повстання. Гадаю, історія з Греєм цілком пояснює їхню відсутність у в’язниці. Вони заможні люди, тому, звісно, давно відкупилися. Шибениці – для тих нещасних, які мали дурість піти за аристократами. Самі ж аристократи, звісно, гуляють на волі. Курйозний і повчальний висновок. Слово честі, до чого ж люди недалекі!

Він видав гіркий смішок і трохи згодом, із тим самим почуттям глибокої зневаги увійшов до Таунтонського замку, аби постати перед судом. Разом із ним були доставлені Пітт і Бейнс, адже всі вони проходили в одній справі. З неї і почався суд.

Величезна зала з галереями, набита глядачами, переважно жінками, була задрапована пурпуровою тканиною. Це був чванькуватий задум верховного судді, барона Джефрейса, котрий прагнув крові. Він сидів у високому кріслі голови. Нижче зігнулась у три погибелі четвірка суддів у пурпурових мантіях і важких чорних перуках. Ще нижче сиділи дванадцятеро присяжних.

Варта завела ув’язнених. Судовий пристав, звернувшись до публіки, попросив тиші, погрожуючи порушникам в’язницею. Поступово шум у залі стих, Блад пильно оглянув дюжину присяжних засідателів, які присягалися бути «милосердними і справедливими». Та зовнішність цих людей свідчила, що вони не могли навіть думати ні про милість, ні про справедливість. Нажахані і вражені нестандартною ситуацією, вони радше скидалися на кишенькових злодіїв, упійманих на гарячому. Кожен із дюжини стояв перед вибором: меч верховного судді або власна совість.

Блад перевів погляд на членів суду і його голову – лорда Джефрейса, про жорстокість якого ширилась лиха слава.

Це був високий худорлявий чоловік сорока років, з довгастим вродливим обличчям. Сині кола під очима, прикритими набряклими повіками, підкреслювали блиск його меланхолійного погляду. На блідому обличчі різко окреслювалися яскраві повні губи й дві плями сухотних рум’янців. Блад знав, що верховний суддя страждав на хворобу, яка впевнено вела його до могили. Лікареві також було відомо, що незважаючи на смерть, яка незабаром чигала на нього, а, можливо, й завдяки цьому, Джефрейс жив розпусним життям.

– Пітере Блад, підніміть руку!

Хрипкий голос судового клерка повернув Блада до реальності. Він виконав наказ, і клерк монотонно став зачитувати довгий обвинувальний висновок: Блада звинувачували у зраді своєму верховному й законному владиці Якову II, милістю божою королю Англії, Шотландії, Франції та Ірландії. В обвинувальному висновку йшлося, що Блад не лише не виявив любові й поваги до свого короля, а й, спокушений дияволом, порушив мир і спокій у королівстві, розпалював війну зі злочинною метою позбавити свого короля корони, титулу й честі. Насамкінець Бладові слід було відповісти: винен він чи не винен.

– Я не визнаю своєї провини, – відповів він і на мить не замислившись.

Маленький гостролиций чоловічок, що сидів поперед суддівського столу, підскочив на своєму місці. То був воєнний прокурор Полліксфен.

– Винен чи не винен? – верескнув він. – Відповідайте тими ж словами.

– Тими ж словами? – перепитав Блад. – Гаразд! Не винен. – І, звертаючись до суддів, промовив: – Я маю заявити, що не робив нічого, про що йдеться у обвинувальному висновку. Мене можна звинуватити лише у браку терпіння в смердючій в’язниці, де моє здоров’я і моє життя наражались на величезну небезпеку…

Він би ще говорив, та верховний суддя урвав його м’яким і навіть жалісливим голосом:

– Мушу вас перебити. Ми маємо дотримуватися загальноприйнятих судових норм. Я ж бачу, ви не знайомі із судовою процедурою?

– Зовсім не знайомий, та досі був щасливий у своєму незнанні. І якби це було можливо, то я б залюбки утримався від подібного знайомства.

Ледь помітна усмішка ковзнула по сумному обличчю верховного судді.

– Я вам вірю. Ви ще матимете можливість висловитися, коли виступатимете на свій захист. А те, що вам хочеться сказати зараз, не до місця й незаконно.

Приємно здивований очевидною симпатією і ввічливістю судді, він висловив свою згоду, аби його судили Бог і країна[10]10
  …судили Бог і країна – стандартна формула англійського судочинства.


[Закрыть]. Потому клерк помолився, попросив винести йому справедливий вирок і викликав Ендрю Бейнса. Той, своєю чергою, визнав себе невинним. Клерк перейшов до Пітта – той зухвало визнав свою провину. Верховний суддя аж наче прокинувся.

– Ну ось, уже ліпше, – промовив він, а його колеги в пурпурових мантіях слухняно закивали на те. – Якби всі упиралися, як ті мерзенні бунтівники, що заслуговують на страту, – і він кволим жестом руки вказав на Блада і Бейнса, – ми б ніколи не завершили свою справу.

Зловісне зауваження судді змусило присутніх здригнутися.

Опісля на ноги звівся Полліксфен. Довго й нудно викладаючи суть справи, у якій обвинувачувалася вся трійця підсудних, він перейшов до звинувачення Пітера Блада, справу якого розглядали першою.

Єдиним свідком обвинувачення був капітан Говард, який не пошкодував фарб на змалювання обставин, за яких він знайшов і арештував трьох підсудних із лордом Гілдоєм. Згідно з наказом свого полковника, капітан зобов’язаний був повісити Пітта на місці, якби цьому не завадила брехня підсудного Блада, котрий заявив, що Пітт є пером і особою, що заслуговує на увагу.

По закінченні свідчень капітана лорд Джефрейс перевів погляд на Пітера Блада:

– Чи маєте ви якісь питання до свідка?

– Ні, я не маю запитань до свідка, ваша честь. Він цілком точно виклав ситуацію, що склалася.

– Радий чути, що ви не викручуєтеся, що властиво людям вашого типу. Маю додати, що жодні викрути вам тут не допоможуть. Зрештою, ми завжди дійдемо до правди. Навіть не сумнівайтеся.

Бейнс і Пітт також підтвердили правильність свідчень капітана. Верховний суддя зітхнув із полегшенням і заявив:

– Що ж, як усе зрозуміло, то, заради бога, не варто тягнути, адже попереду в нас ще багато справ. – І в цих словах уже не було й нотки м’якості. – Я вважаю, пане Полліксфен, оскільки факт підлої зради цих трьох мерзотників встановлений, ба більше, визнаний ними самими, говорити нам більше нема про що.

Аж тут пролунав насмішкуватий твердий голос Пітера Блада:

– Говорити є про що, якщо зволите вислухати.

Верховний суддя поглянув на Блада з неабияким здивуванням, вражений його зухвалістю, та швидко здивування змінив гнів. На неприродно червоних губах з’явилась неприємна жорстка посмішка, що спотворила його вродливе обличчя.

– Чого тобі ще потрібно, мерзотнику? Ти знову відбиратимеш наш дорогоцінний час своїми викрутами?

– Я б хотів, аби ваша честь та панове присяжні засідателі вислухали, як мені й обіцяли, що я скажу на свій захист.

– Що ж… Послухаймо… – різкий голос верховного судді знову раптом зірвався і став глухий. Суддя скрючився в три погибелі. Білою рукою із випнутими синіми венами він дістав носовичка й притиснув до губів. лікар Пітер Блад розумів, що зараз Джефрейс страждає через приступ болю, спричиненого смертельною хворобою. Та, здолавши біль, суддя продовжив: – Кажи! Хоча, що можна додати на свій захист, якщо ти у всьому зізнався?

– Про це ви самі судитимете, ваша честь.

– Для цього я тут і сиджу.

– Прошу й вас, панове, – звернувся Блад до членів суду, котрі нервово засовалися під упевненим поглядом його світло-синіх очей. Присяжні засідателі страх як боялися Джефрейса, адже він поводився із тими так, наче вони були підсудними, котрих звинуватили у зраді.

Пітер Блад сміливо виступив наперед. Він тримався впевнено, та обличчя його було похмуре.

– Капітан Гобарт і справді знайшов мене у маєтку Оґлторп, – спокійно промовив Блад, – та він не врахував того, що я там робив.

– А що ж ти мав робити в компанії бунтівників, чию вину вже доведено?

– Саме на це питання я й прошу дати мені змогу відповісти.

– Кажи, але стисло. Якщо мені вислуховувати все, що тут спаде на думку зрадливим псам, то доведеться проводити засідання до весни.

– Ваша честь, я був там, аби лікувати рани лорда Гілдоя.

– Що? Ти хочеш сказати нам, що ти лікар?

– Так. Я закінчив Трініт-коледж у Дубліні.

– Боже милостивий! – вигукнув Джефрейс, голос якого зазвучав із новою силою. – Ви лишень погляньте на цього мерзотника! – звернувся він до членів суду. – Свідок-бо казав, що декілька років тому зустрів його у Танжері як офіцера французької армії. Ви чули зізнання самого підсудного про те, що слова свідка правдиві.

– Я це визнаю і нині. Та разом із тим я також сказав правду. Декілька років мені довелося бути солдатом, та перше я був лікарем, а із січня цього року, оселившись у Бріджвотері, повернувся до своєї професії, що може підтвердити сотня свідків.

– Буду я ще витрачати на це свій час! Я винесу вирок на основі твоїх же слів, мерзото! Ще раз запитую: як ти, той, хто видає себе за лікаря, котрий мирно практикує в Бріджвотері, опинився в армії Монмута?

– Ніколи я не був у цій армії. Немає жодного свідчення на користь цього і, насмілюсь стверджувати, не буде. Я не поділяв поглядів бунтівників і вважав цю авантюру божевіллям. З вашого дозволу, хотів би спитати у вас: що я, католик, можу робити в армії протестантів?

– Католик? – замогильним голосом перепитав у нього суддя. – Ти – святенник-протестант! Маю тобі сказати, чоловіче, що я носом чую протестанта за сорок миль!

– У такому разі, мені дивно, чому ви, власник такого чутливого носа, не можете розпізнати католика на відстані чотирьох кроків.

З галерей донісся смішок, котрий одразу ж стих, щойно судді метнули туди свої люті погляди. Джефрейс звів граціозну білу ручку, яка все ще стискала носовичка, догори. Підкреслюючи кожне слово загрозливим похитуванням вказівного пальця, він відчеканив:

– Ми не обговорюватимемо питання вашої релігії. Та затямте, що я вам скажу: жодна релігія не виправдовує брехні. Ви маєте безсмертну душу. Подумайте про це, а також про те, що всемогутній Бог, перед яким ми всі постанемо у судний день, за найменшу брехню пожбурить вас у вогняну безодню киплячої сірки. Бога ви не обведете круг пальця! Завжди пам’ятайте це. А зараз скажіть, як так трапилося, що вас захопили з бунтівниками?

Пітер Блад із подивом і жахом подивився на суддю:

– Того ранку, ваша честь, мене викликали до пораненого лорда Гілдоя. Як лікар я був зобов’язаний надати йому допомогу.

– Зобов’язаний? – блідий суддя з перекошеним посмішкою обличчям гнівно подивився на Блада. Узявши себе в руки, Джефрейс глибоко зітхнув і вже м’яко промовив: – Боже мій, та ж не можна випробовувати наше терпіння. Ну гаразд. Скажіть, хто вас викликав?

– Пітт, котрий перебуває тут. Він може підтвердити мої слова.

– Еге ж! Пітт підтвердить! Та він сам зізнався у своєму злочині. Це і є ваш свідок?

– Тут є Ендрю Бейнс. Він це також підтвердить.

– А любому Бейнсу ще доведеться відповісти за свої гріхи. Здається мені, він турбуватиметься про порятунок власної шиї від мотузка. І це всі ваші свідки?

– Аж ніяк, ваша честь. Із Бріджвотера можна викликати й інших свідків, котрі бачили, як із Піттом я їхав на крижах його коня.

– На це не буде потреби, – промовив із посмішкою верховний суддя. – Я не збираюся гаяти на це свій час. Скажіть мені лише одне: коли Пітт, як ви стверджуєте, прибув по вас, чи знали ви, що він є прихильником Монмута?

– Так, ваша честь. Я знав про це.

– Ви знали? Отакої! – і верховний суддя грізно поглянув у бік присяжних засідателів, котрі зіщулились із переляку. – Та попри це ви поїхали з ним?

– Так, адже це мій обов’язок – допомагати пораненій людині.

– І ти називаєш це святим обов’язком, мерзотнику?! – заверещав суддя. – Боже милостивий! Твій святий обов’язок, підлото, служити Богові й королю! Та годі про це. Чи повідомив вам цей Пітт, хто саме потребує допомоги?

– Так, лорд Гілдой.

– А чи знали ви, на чиєму боці боровся лорд Гілдой?

– Так, знав.

– І все одно ви поїхали до Гілдоя. Але ж ви стверджували, що є лояльним підданим нашого короля!

На якусь мить Пітеру Бладу урвався терпець:

– Мене турбували його рани, а не політичні погляди! – різко відповів він.

На галереях і навіть серед присяжних засідателів прокотився схвальний шепіт, що ще більше роздратувало верховного суддю.

– Господи Ісусе! Та чи бачив світ більш безсоромного злочинця за тебе? – І Джефрейс повернув своє бліде обличчя до суддів. – Звертаю вашу увагу, панове, на жахливу поведінку цього підлого зрадника. Того, в чому він сам зізнався, вистачить, аби повісити його десять разів… Дайте мені відповідь: з якою метою ви морочили голову капітанові Гобарту, коли брехали про високий сан зрадника Пітта?

– Я прагнув урятувати його від шибениці без суду.

– Яке вам діло до цього негідника?

– Турбота про справедливість – обов’язок кожного вірнопідданого, – спокійно відповів Пітер Блад. – Несправедливість, учинена будь-яким королівським слугою, якоюсь мірою знеславлює самого короля.

Це був потужний випад на адресу суду, що демонстрував самовладання Блада й гостроту його розуму, котрий посилюється у миті великої небезпеки. На будь-який інший суд ці слова подіяли б саме так, як розраховував Блад. Бідолашні малодушні вівці, що виконували роль присяжних, завагались. Та тут знову втрутився Джефрейс. Він голосно, з натугою задихав, а потім яро кинувся в атаку, аби згладити гарне враження, яке справили Бладові слова.

– Отець всемогутній! – заволав суддя, – Чи бачили ви колись такого нахабу? Та я вже закінчив із тобою. Кінець! Я вже бачу мотузка на твоїй шиї!

Випаливши ці слова, котрі не дали можливості присяжним дослухатися до голосу власної совісті, Джефрейс опустився в крісло і знову опанував собою. Судова комедія завершилась. На блідому обличчі судді не лишилося й тіні збудження, воно змінилося виразом тихої меланхолії. Перегодя він заговорив м’яким, майже ніжним голосом, утім кожне його слово чітко лунало у тихому залі:

– Не в моїх правилах комусь шкодити або тішитися із чиїсь загибелі. Лише з милосердя до вас я вжив ці слова, сподіваючись, що ви самі подбаєте про свою безсмертну душу, а не сприятимете її прокляттю своїми брехливими свідченнями. Та бачу, що марні всі мої зусилля, все милосердя. Більше мені немає про що із вами розмовляти. – Й він звернувся до членів суду зі словами: – Панове, як представник закону, тлумачами якого є ми – судді, а не підсудний, маю нагадати вам, що як хтось, хто навіть не брав участі в бунті проти короля, свідомо приймає, приховує і підтримує бунтівника, то його слід вважати таким само зрадником, як і того, хто тримав зброю в руках. Такий закон! Керуючись усвідомленням свого обов’язку і даною вами присягою, ви маєте винести справедливий вирок.

Опісля верховний суддя перейшов до промови, в якій намагався довести, що Бейнс і Блад винні у зраді: перший – тому що переховував зрадника, а другий – за надання йому медичної допомоги. Суддєва промова була пересипана улесливими посиланнями на законного правителя й повелителя – короля, поставленого Богом над усіма – і лайкою на адресу протестантів і Монмута, про якого він сказав, що будь-який закононароджений бідняк у королівстві мав більше прав на престол, аніж бунтівний герцог. Свою промову він завершив геть знесилений і вже не опустився, а гепнувся у своє крісло і якийсь час сидів мовчки, втираючи носовичком губи. А потім, зігнувшись від болю, наказав членам суду іти на нараду.

Пітер Блад вислухав Джефрейсову промову з байдужістю, якій не раз дивувався, коли згадував години, проведені в залі суду. Його так вразила поведінка верховного судді та швидкість зміни його настроїв, що майже забув про небезпеку, яка загрожувала його життю.

Відсутність членів суду була такою ж короткою, як і вирок: усіх трьох визнали винними. Пітер Блад обвів поглядом залу суду, й на мить сотні блідих облич попливли перед ним. Та він швидко прийшов до тями, коли почув питання, адресоване до нього: чому йому не мають виносити смертний вирок після визнання його винним у державній зраді?

Він раптом засміявся, і цей сміх дивно і моторошно прозвучав серед мертвої тиші зали. Правосуддя, яке вершив хворий маніяк у пурпуровій мантії, було справжнім знущанням. Та й сам верховний суддя – продажний інструмент жорстокого, злобного і мстивого короля – глум над правосуддям. Однак навіть на цього маніяка вплинув Бладів сміх.

– Це сміх на порозі вічності із мотузкою на шиї? – здивовано запитав верховний суддя.

І тут Блад використав нагоду для помсти:

– Слово честі, я маю більше приводів до радості, аніж ви. Перш ніж мені винесуть вирок, я маю сказати: ви бачите мене, невинну людину, з мотузкою на шиї, хоча я винен лише в одному – я виконав свій обов’язок лікаря. Ви тут виступали, але вже наперед знали, що на мене чигає. Я ж як лікар знаю, що чигає на вас, ваша честь. І знаючи це, заявляю вам, що навіть у цей момент не помінявся би з вами місцями. Я б не проміняв мотузку, якою ви хочете мене вдавити, на камінь, якого в собі носите. Смерть, яку ви мені присудите, – справжнє задоволення порівняно з тією смертю, яку присудив вам той Бог, чиє ім’я ви так часто тут згадуєте.

Блідий мов смерть, судомно посіпуючи губами, верховний суддя застиг у своєму кріслі. У залі панувала мертва тиша. Усі, хто знав Джефрейса, готувались до чергового вибуху.

Та вибух не стався. На обличчі вдягнутого в пурпур судді проступив слабкий рум’янець – Джефрейс поволі виходив із заціпеніння. Він ледь звівся на ноги й приглушено, абсолютно механічно, як людина, котра переймається геть іншим, виніс смертний вирок, і словом не відповівши на закид Пітера Блада. Суддя виніс вирок і знову сів у крісло. На його чолі заблищали краплини поту.

Варта вивела в’язнів.

Один із присяжних засідателів випадково підслухав, як Полліксфен, котрий попри свою посаду військового прокурора був таємним вігом, тихо звернувся до свого колеги-адвоката:

– Богом присягаюсь, цей шахрай на смерть перелякав верховного суддю. Шкода, що його повісять. Людина, здатна налякати Джефрейса, могла б стати великою людиною.