Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 2013)"

Автор книги: Рафаель Сабатіні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Звісно, Блад зголосився зачекати. Невдовзі вони верхи поволі поверталися до маєтку Бішопа. Декого з перехожих здивувало, що племінниця полковника розмовляє з рабом-лікарем. Були й такі, котрі пообіцяли, що неодмінно натякнуть на це полковнику. Що ж до Пітера й Арабелли, то цього ранку вони геть нічого не помічали довкола себе. Він розповів їй про свою бурхливу юність і тепер уже в деталях повідав про арешт і засудження.

Коли вони доїхали до її будинку, Блад уже закінчував свою розповідь. З’ясувалося, що Бішоп досі не повернувся з плантації. Видно було, що Арабелла не хотіла відпускати Блада.

– Я дуже шкодую, що досі не знала цього, – промовила дівчина, і в її очах забриніли сльози. Вона простягнула Бладу руку на прощання.

– Чому? Хіба це щось би змінило? – запитав він.

– Мабуть, так. Гадаю, життя до вас аж надто жорстоке.

– Могло бути й гірше, – промовив він і подивився на неї таким палким поглядом своїх сапфірових очей, що Арабелла спалахнула й опустила очі долі.

На прощання Блад поцілував їй руку. Він попрямував до палісаду, а перед його очима все ще була картинка з її зніяковілим обличчям та неймовірним виразом сором’язливості. Цієї миті він не пам’ятав, що був невільником, котрого як бунтівника засудили на десять років каторги, і що цієї ночі над планом його втечі нависла досить серйозна загроза через подагру губернатора.

Розділ 7
Пірати

Джеймс Нетталл досить швидко дістався плантації полковника Бішопа. Тонкі, жилаві довгі ноги, здавалося, були призначені для мандрівок у тропічному кліматі. Та й сам Нетталл був такий худий, що й не скажеш, ніби він живий, та все ж, коли він наближався до плантації, з нього градом котився піт.

Біля воріт він наткнувся на наглядача Кента – приземкувату карячкувату тварину з руками Геракла і щелепами бульдога.

– Я шукаю лікаря Блада, – задихаючись, ледь промовив Нетталл.

– Щось ти аж надто квапишся! – буркнув Кент. – Якого дідька? Двійня?

– Як? Двійня? О ні, я не одружений, сер… Це мій кузен, сер.

– Що?

– Він тяжко захворів, сер, – випалив Нетталл. – То лікар тут?

– Його хижа там, – байдуже кинув Кент. – Якщо ж його там немає, то шукай його деінде, – по цих словах він зник.

Зрадівши щезненню Кента, Нетталл швидко проскочив у ворота. У хижі Блада не було. Будь-хто тямущий на його місці сів би сиднем і чекав на Блада тут, але Нетталл не належав до таких людей…

Він вискочив з-за палісаду і хвилі не подумавши вибрав перший-ліпший напрямок, аби тільки не той, яким пішов Кент. Випаленим сонцем полем він пройшовся до плантації цукрової тростини, що стіною вивищувалася у сліпучих променях червневого сонця. Доріжки, що розтинали плантацію вздовж і впоперек, ділили бурштинове поле на квадрати. Нетталл помітив працівників на плантації і підійшов до них. Серед них не було Пітта, а спитати про Пітта Нетталл не наважувався. Із півгодини він блукав доріжками, шукаючи Блада. В одному місці його зупинив наглядач і грубо запитав, що йому тут потрібно. Нетталл відповів, що шукає лікаря. І тоді наглядач послав його до дідька. Нетталл не чекав розвитку подій і поквапився забратися звідтіль. З переляку тесля пішов не до хиж, у яких жили невільники, а в протилежний бік, на найдовшу ділянку плантації, ту, що на галяві біля лісу.

Мабуть, геть зморений денною спекою наглядач полінувався спрямувати Нетталла в правильний бік.

Ось так Нетталл дістався кінця доріжки й наштовхнувся на Пітта, котрий чистив лопатою зрошувальну канаву.

Пітт стояв босий. Увесь його одяг – короткі рвані бавовняні штани, а на голові – солом’яний капелюх із широкими крисами. Побачивши його, Нетталл уголос подякував Господові. Пітт здивовано поглянув на теслю, який розповів йому свою історію з голосними охканнями й зітханнями. Суть її була такою, що слід негайно знайти Блада, аби той дав йому десять фунтів стерлінгів, без яких не бачити їм усім волі.

– А нехай тобі, дурню! – розгнівався Пітт. – Якщо ти шукаєш Блада, то якого дідька ти тут гаєш час?

– Я не можу його знайти! – промекав Нетталл, обурившись таким ставленням до себе. Звісно, хіба він знав, що Пітт не спав ніч у тривожному очікуванні й зараз був на межі зриву. – Я думав, ти…

– Ти думав, зараз я кину лопату й побіжу шукати тобі лікаря? Боже мій! Від якого ж довбня залежить наше життя! Часу й так немає, а ти його марнуєш. Якщо наглядач побачить тебе біля мене, що ти йому скажеш, телепню?

Від таких слів спершу Нетталл аж язика проковтнув, а потім вибухнув гнівом:

– Богом присягаюсь, я вже шкодую, що зв’язався з вами! Присягаюсь…

Чим ще хотів присягтися Нетталл – невідомо, бо раптом із заростей постала могутня фігура чоловіка в камзолі із світло-коричневої тафти. Його супроводжували двоє негрів, одягнених у бавовняні штани й озброєних абордажними шаблями. Нечутно наблизившись по пухкій землі, він зупинився за десять ярдів[14]14
  Ярд – англійська міра довжини, становить приблизно 91 см.


[Закрыть] од Нетталла й Пітта.

На смерть переляканий Нетталл кинувся тікати в ліс, як заєць. Це був найбільш нерозсудливий і підлий учинок, який міг лише спасти йому на думку. Пітт простогнав і, спершись на лопату, завмер на місці.

– Агов, стій! – заверещав полковник Бішоп. У спину втікачеві посипались страшні погрози і брутальна лайка.

Однак тесля й не думав повертатися. І разу не обернувшись, він зник у лісі. У його полохливій душі ще жевріла надія, що полковник не побачив його обличчя, бо знав, що в Бішопа не бракує влади і впливу відправити людину на шибеницю.

Аж коли втікач був досить далеко, плантатор раптом згадав про двох негрів, що ходили за ним, як гончаки. Це були Бішопові охоронці, без яких він не з’являвся на плантації, відколи його ледь не задушив геть збожеволілий невільник.

– Доженіть його, чорні свині! – гаркнув він, та щойно негри кинулись за втікачем, спинив їх: – Не ворушіться, кляті!

Йому раптом спало на думку, що для того, аби розправитися з утікачем, не варто влаштовувати на нього полювання. У його руках був Пітт, і саме з нього він вирве ім’я втікача і зміст їхньої таємничої розмови. Звісно, Пітт міг огинатися, та в полковника було чимало способів, аби розговорити найбільшого мовчуна.

Бішоп повернувся червоним від гніву і спеки обличчям до невільника, подивився на нього своїми маленькими очицями і, розмахуючи тростиною, ступив крок уперед.

– Хто цей утікач? – запитав він із лиховісним спокоєм.

Пітт стояв, мовчки спираючись на лопату. Він марно намагався знайти відповідь на питання господаря, а в душі проклинав вилупка Нетталла.

Полковник замахнувся бамбуковою тростиною і щосили вдарив нею хлопця по спині. Пітт зойкнув од пекучого болю.

– Відповідай, псяко! Як його звуть?

Джеремі глянув на плантатора з-під лоба і промовив:

– Я не знаю, – у його голосі звучало роздратування, що його полковник сприйняв за зухвалість.

– То ти не знаєш? Гаразд. Ось тобі ще, аби ти швидше міркував! А ось ще, і ще… – Удари сипались на хлопця. – То як тепер? Згадав його ім’я?

– Ні, я не знаю його.

– То ти ще й упираєшся! – Полковник гнівно дивився на Пітта і раптом його охопила лють: – Сили небесні! Та він кепкує з мене! Гадаєш, я дозволю тобі це?

Пітт стис зуби і стенув плечима. Він стояв переминаючись із ноги на ногу, знаючи, що розлютити полковника можна на раз. Бішоп геть оскаженів і став нещадно бити юнака, кожний удар супроводжуючи страшною лайкою. Так тривало доти, доки принижений Пітт не скипів і не кинувся на свого кривдника.

Та за ним зірко пильнували охоронці. Мускулястими бронзовими руками вони миттю схопили Пітта, скрутили йому руки за спиною і зв’язали ременем. Бішопове обличчя вкрилося плямами. Ледь дихаючи, він процідив:

– Взяти його!

І негри поволокли бідолашного Пітта довгою стежкою між золотистих стін тростини. Їх проводжали нажахані погляди невільників. Відчаю Пітта не було меж. Він геть не переймався тим, що йому доведеться пережити, його мучила лише думка, що ретельно розроблений план порятунку з цього пекла так несподівано й по-дурному зірвався.

Негри минули палісад і потягли Пітта до білого будинку наглядача, звідки відкривалась чудова панорама Карлайлської бухти. Пітт кинув погляд на пристань, біля якої гойдалися на хвилях чорні шлюпки. Він упіймав себе на думці, що якби їм хоча б трішки пощастило, то на одній із цих шлюпок вони могли бути вже ген-ген за обрієм.

І він тужливо поглянув на морську блакить. Там, під легким бризом, що наважився тільки побрижити поверхню Карибського моря, велично йшов червоний фрегат, на щоглі якого тріпотів англійський прапор.

Полковник зупинився й, приставивши руку до чола, затуляючись від сонця, пильно подивився на корабель. Попри легкий бриз, корабель поволі заходив до бухти лише під нижнім вітрилом на передній щоглі. Решта вітрил були скручені, відкриваючи гігантські обриси корпусу судна – від кормової надбудови, що вежею здіймалася над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала у сліпучому сяйві сонячного проміння.

Обережне входження фрегата в бухту свідчило, що його шкіпер погано знався на місцевих водах і, просуваючись уперед, раз по раз звірявся з показниками лота. Аби кинути якір у порту, кораблю з такою швидкістю знадобилося б не менше години. Поки полковник розглядав судно, заворожений його красою, Пітта закували в колоди, що завжди були готові для непокірних рабів.

До нього неквапом підійшов полковник Бішоп.

– Непокірний псяка, що насмілився вищиритися на свого господаря, платить за навчання гарних манер своєю посмугованою шкурою, – процідив він, беручись за виконання обов’язків ката.

Той факт, що він власноруч виконував роботу, яку більшість людей його становища, хоча б із поваги до себе, доручали слугам, свідчив про те, як низько опустилась ця людина. Із явною насолодою він завдавав ударів по голові й спині своєї жертви, задовольняючи власну тваринну жагу. Від страшних побоїв гнучка тростина розщепилась на довгі смуги із гострими, мов лезо, краями. Коли знесилений полковник відкинув палицю, що перетворилась на мачулку, спина нещасного Пітта нагадувала криваве місиво.

– Я навчу тебе покори! – промовив кат-полковник. – Залишишся в колодках без води і їжі. Чуєш: без води і їжі доти, доки не назвеш ім’я твого сором’язливого друга й не розкажеш, для чого він до тебе приходив.

Плантатор розвернувся на підборах і пішов у супроводі своїх чорношкірих охоронців.

Пітт чув його наче крізь сон. Він майже втратив свідомість від страшного болю. Йому вже байдуже було: живий він чи мертвий.

Та нові муки болю вивели його зі стану тупого оціпеніння. Колодки стояли на відкритій ділянці, геть не захищені від сонця, що наче язики полум’я лизало закривавлену спину Пітта. Цей біль посилив інший, ще нестерпніший: люті мухи Антильських островів злетілися на запах крові й роєм накинулися на нього.

Ось чому винахідливий полковник, який добре знався на способах розговорити упертюхів, не став застосовувати до юнака інших тортур. Наділений диявольською жорстокістю, навіть він не міг би придумати більших мук, аніж ті, якими щедро нагородила Пітта природа.

Ризикуючи поламати собі руки й ноги, молодий моряк стогнав, корчився і звивався в колодках.

Ось у такому стані його й побачив Блад, котрий раптово постав перед затуманеним поглядом Пітта з великим пальмовим листком у руках.

Відігнавши мух, що обліпили Пітта, він прив’язав листок до шиї юнака, укривши його зранену спину він надокучливих мух і спекотного сонця. Усівшись поруч із Піттом, Блад поклав голову страждальця на своє плече і обмив його обличчя холодною водою з фляги. Пітт здригнувся і простогнав:

– Пити! Заради бога, пити!

Блад підніс до губів нещасного фляжку з водою. Юнак жадібно припав до неї, стукаючи зубами об горлечко, й випив геть усю. Відчувши полегшення, він спробував сісти:

– Спина, моя спина! – простогнав він.

Очі Пітера Блада спалахнули, кулаки стислись, а на обличчі з’явився вираз співчуття, та коли він говорив, його голос знову був спокійний і рівний.

– Заспокойся, Пітте. Я прикрив твою спину. Гірше їй поки що не буде. Стисло розкажи, що сталося. Ти, либонь, подумав, що ми обійдемося без штурмана, раз дав цій тварюці Бішопу привід так знущатися над собою.

Пітт застогнав, та цього разу не так від фізичного, як від душевного болю.

– Не думаю, Пітере, що нам узагалі знадобиться штурман.

– Що сталося? – скрикнув Блад.

І Пітт уривчасто, задихаючись, розповів другові про все, що сталося.

– Я гнитиму тут, поки не скажу йому ім’я і навіщо він приходив….

Блад звівся на ноги й рик вирвався з його горла.

– Хай горить у пеклі цей брудний рабовласник! – кляв він. – Та ми маємо щось вигадати! До біса Нетталла! Внесе він заставу чи ні, вигадає якесь пояснення чи ні – шлюпка наша. Ми втечемо, і ти з нами.

– Це лише мрія, Пітере, – прошепотів страждалець. – Ми не зможемо втекти… Заставу не внесено… Чиновники конфіскують шлюпку. Навіть якщо Нетталл нас не видасть і нам не потаврують лоби…

Блад відвернувся й тужливо поглянув на блакитне море, яким він так сподівався повернутися до вільного життя!

Величезний червоний корабель до цього часу вже наблизився до берега і якраз повільно заходив у бухту. Два чи три човни відчалили від порту й прямували до нього.

Блад бачив, як виблискують мідні гармати, встановлені на носі, й навіть розрізняв фігуру матроса, що збирався кинути лот.

Чийсь гнівний голос урвав його думки:

– Якого дідька ти тут робиш?

Це був полковник Бішоп зі своїми охоронцями.

Смагляве обличчя Блада набуло протилежного виразу.

– Що я тут роблю? – ввічливо запитав він. – Як і завше, виконую свої обов’язки.

Розгніваний полковник побачив порожню фляжку поряд із колодками, в яких звивався Пітт, а ще пальмовий листок, що прикривав його спину.

– Це ти насмілився це зробити, мерзотнику? – на чолі плантатора здулися товстезні вени.

– Так, я це зробив! – у голосі Блада звучало щире здивування.

– Я наказав, аби йому не давали води і їжі до мого розпорядження.

– Перепрошую, пане полковнику, та я не чув вашого розпорядження.

– Ти не чув? Мерзото! Як ти міг чути, коли тебе тут не було?

– У такому разі, чи можна вимагати від мене, аби я знав про ваше розпорядження? – з явною досадою в голосі промовив Блад. – Побачивши, що ваш раб мучиться, я сказав собі: «Це один із невільників мого полковника, а я в нього за лікаря. Звісно, я маю дбати про його власність». Саме тому я дав цьому юнакові ковтнути води й прикрив його спину пальмовим листком. Хіба я не мав рації?

– Що? – від обурення в полковника відняло мову.

– Тільки не хвилюйтеся! – заблагав Блад. – Вам це не на користь. Вас розіб’є параліч, якщо ви хвилюватиметесь.

Бішопа так вразили Бладові слова, що він спершу не знав, що й казати. Та за мить полковник заверещав:

– Боже мій милостивий! І ти, собако, смієш зі мною говорити таким тоном? Ти насмілився ставити мені умови?

– А чому ні? – сині Бладові очі дивились на полковника – у них грав шалений демон, що з’явився од відчаю.

Кілька хвилин видались Бладу вічністю. Бішоп мовчки його розглядав, а потім промовив:

– Надто вже делікатно я поводився з тобою. Та це можна виправити. – Його губи стислись: – Я накажу сікти тебе доти, доки на твоїй паскудній спині не лишиться живого клаптя шкіри!

– Ви це зробите, сер… Гм-м… А що на це скаже губернатор?

– Ти не єдиний лікар на острові.

Блад засміявся:

– І ви насмілитеся це сказати губернаторові, котрого так розбиває подагра, що він навіть на ногах стояти не може? Ви чудово знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря.

Та доведеного до дикого сказу полковника нелегко було вгамувати.

– Можливо, ти схаменешся, якщо виживеш після того, як над тобою попрацюють мої чорнобривчики.

Він повернувся до негрів, аби віддати їм наказ, та саме в цю мить пролунав розкотистий удар. Від несподіванки Бішоп аж підскочив на місці, а разом із ним і його чорні охоронці й навіть завжди спокійний Блад. Усі вони, наче по команді, повернулися в бік моря.

Унизу, в бухті, де на відстані кабельтова стояв великий гарний корабель, здійнялася хмара білого диму, за якою було видно лише верхівки щогл. Зграя переляканих пташок, що знялися зі скелястих берегів, з пронизливими криками кружляли в блакитному небі.

Ані полковник, ані Блад, ані Пітт, що вдивлявся каламутними очима в блакитну бухту, не розуміли, що відбувається. Так було доти, доки англійський прапор не зісковзнув із флагштока на грот-щоглі й натомість за кілька секунд замайорів золотисто-пурпуровий прапор Іспанії. Усі одразу ж зрозуміли:

– Пірати! – верескнув полковник. – Пірати!

Страх і недовіра змішались у його голосі. Бішоп зблід, а його маленькі очиці спалахнули гнівом. Чорні охоронці полковника розгублено зирили на господаря, вибалушивши білки очей і скалячи зуби.

Розділ 8
Іспанці

Великий корабель, якому дозволили спокійно увійти в Карлайльську бухту під чужим прапором, виявився іспанським капером[15]15
  Капер – каперське судно, власники якого займалися захопленням торговельних суден у XVI–XVIII ст.


[Закрыть]. Він з’явився тут не лише аби поквитатися за великі борги хижого «берегового братства», а й для того, щоб помститися за поразку, завдану «Прайд оф Девон» двом галеонам[16]16
  Галеон – корабель XVI–XVIII ст. із достатньо сильним артилерійським озброєнням, що використовувався як військове чи торговельне судно; часто оформлювався галоном (носова прикраса давніх вітрильників).


[Закрыть] із коштовностями, які прямували до Кадіса. Пошкодженим галеоном, що зник із поля бою, командував дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес – рідний брат іспанського адмірала дона Мігеля де Еспінози – запального й пихатого чоловіка.

Клянучи себе за поразку, дон Дієго заприсягся помститися англійцям так, що ті пошкодують, що на світ народилися. Він вирішив перейняти дещо з досвіду Моргана й інших морських розбійників та здійснити каральний напад на найближчу англійську колонію. На жаль, поруч не було брата-адмірала, котрий міг би відмовити Дієго де Еспінозу від цієї авантюри, коли до Сан-Хуан-де-Пуерто-Ріко він споряджав для цієї мети корабель «Сінко Льягас». Об’єктом свого нападу він обрав острів Барбадос. Дон Дієго гадав, що його захисники сподіватимуться на природне укріплення острова і не очікуватимуть на напад. Барбадос він намітив ще й тому, що, за шпигунськими відомостями, там стояв «Прайд оф Девон», а він прагнув, аби його помста мала ще бодай якийсь відтінок справедливості. Він обрав такий час для нападу, коли в Карлайльській бухті не було жодного військового корабля.

Хитрість вдалася, тож він безперешкодно спокійнісінько увійшов до бухти й відсалютував форту бортовим залпом із двадцяти гармат.

Декілька хвилин опісля глядачі, котрі спостерігали за бухтою, помітили, що корабель обережно суне, оповитий димом. Він підняв грот для полегшення маневреності й у крутому бейдевінді[17]17
  Бейдевінд – курс, при якому кут між напрямком вітру і напрямком руху судна становить менше 90°.


[Закрыть] наводив гармати лівого борту на форт, що не здатен був дати відсіч.

Пролунав другий залп, від якого сколихнулося повітря. Цей гуркіт вивів полковника із заціпеніння. Він згадав про свої обов’язки командира барбадоської поліції.

А внизу, в місті, гарячково били в барабани, звучав горн, наче мало було цих оглушливих вибухів.

Полковник Бішоп очолював нечисленний гарнізон форту, який щойно іспанські гармати перетворили на купу каміння. Попри нестерпну спеку й чималу вагу він миттю помчав до міста. За ним потрусили і його охоронці.

Блад повернувся до Джеремі Пітта й на обличчі його з’явилася понура усмішка.

– Справжнісіньке своєчасне втручання долі. Хоча лише дідько знає, що з того вийде.

Коли пролунав третій залп, він підняв пальмовий листок і прикрив ним спину свого товариша.

Саме в цей час на території, огородженій частоколом, з’явився наглядач Кент із десятком працівників плантації. Вони забігли до низького білого будинку й за хвилину вибігли звідтіль із мушкетами й кортиками.

Сюди ж, до білого будиночку Кента, по двоє-троє стали збиратися повстанці-раби. Їх кинула охорона, й люди відчули загальну паніку.

– Мерщій до лісу! – скомандував Кент рабам. – Біжіть до лісу! Ховайтеся там, поки ми не прикінчимо цих іспанських свиней.

Й він побіг, аби зі своїми людьми приєднатись до поліції, що збиралась дати відсіч іспанському десанту.

Якби не Блад, то раби мовчки й негайно виконали б цей наказ.

– Для чого квапитися за такої спеки? – запитав Блад. Невільників здивував вельми спокійний тон лікаря. – Ми маємо змогу спокійнісінько подивитися на цей спектакль, а як нам доведеться йти звідсіль, – провадив Блад, – то ми встигнемо зробити це, коли іспанці захоплять місто.

Раби-повстанці, а їх набралося щонайменше двадцятеро, залишилися на узвишші, звідкіля було добре видно всю сцену дій та початок несамовитої сутички.

Поліція й мешканці острова, здатні тримати в руках зброю, осатаніло намагалися відтіснити десант, бо розуміли, що в разі поразки пощади нікому не буде. Усі знали тваринну натуру іспанських солдафонів, тож навіть наймерзенніші вчинки Моргана тьмяніли перед жорстокістю кастильських насильників.

Командир іспанців добре знався на своїй справі, чого не можна було сказати про барбадоську поліцію. Використовуючи перевагу раптового нападу, він у перші ж хвилини знешкодив форт і показав барбадосцям, хто нині є господарем становища. Його гармати палили з облавку корабля по відкритій ділянці за молом, перетворюючи людей під проводом неповороткого Бішопа на криваву кашу.

Іспанці вдало діяли на два фронти: вогнем вони сіяли паніку серед неструнких лав барбадосців і водночас прикривали висадку десантних груп, що прямували до берега.

Під променями спекотного сонця бій тривав до полудня. За наближенням тріскоту мушкетів можна було зробити висновок, що іспанці відтісняли захисників міста.

Надвечір двісті п’ятдесят іспанців захопили Бріджтаун.

Острів’ян обеззброїли. Дон Дієго, сидячи в будинку губернатора з підкресленою чемністю, що вельми скидалася на знущання, визначав розміри викупу губернатору Стіду, який з ляку забув про свою подагру, полковникові Бішопу й декільком іншим офіцерам.

Дон Дієго милостиво заявив, що за сто тисяч песо і п’ятдесят голів худоби він утримається від перетворення міста на купу попелу.

У той час як командир з вишуканими манерами поштиво уточнював деталі відкупу з переляканим губернатором, іспанці займалися своєю звичною справою: грабунком, пиятикою й насильством.

З настанням сутінків Блад ризикнув спуститися в місто. Про побачене там пізніше він повідав Джеремі Пітту, котрий записав Бладову розповідь у свою багатотомну працю, звідки я й узяв значну частину своєї повісті. Я не наважуся слово в слово переказати бодай щось із записів Джеремі Пітта, оскільки вчинки іспанців були вкрай мерзенні. Важко навіть подумати, що люди здатні дійти до такої жорстокості й розпусти.

Від огидної картини, що постала перед Бладом, лікар зблід. Він поквапився вибратися з цього пекла. На вузькій стежині Пітер зіткнувся з розтріпаною жінкою, що бігла навстріч, за якою то гигочучи, то лаючись гнався іспанець у важезних чоботях. Він уже майже наздогнав свою жертву, як раптом Блад перепинив йому шлях. У руках лікар тримав шпагу, яку щойно зняв з убитого солдата.

Здивований і сердитий іспанець зупинився, забачивши в Бладовій руці шпагу.

– Ах ти англійський псяко! – заревів він і кинувся навстріч вірній смерті.

– Сподіваюсь, ви готові зустрітися зі своїм творцем? – ввічливо поцікавився Блад і з цими словами проштрикнув його шпагою наскрізь. Зробив він це вельми вміло, з майстерністю лікаря і спритністю фехтувальника.

Іспанець не встиг навіть звуку подати, як упав долі. Блад розвернув до себе дівчину, що стояла, ридаючи біля стіни, і схопив її за руку.

– Йдіть за мною! – наказав він.

Та дівчина відштовхнула його й навіть не зрушила з місця.

– Хто ви? – злякано запитала вона.

– Ви чекатимете, поки я покажу вам свої документи? – огризнувся Блад.

За рогом вулиці, звідкіля вибігла дівчина, рятуючись від іспанського головоріза, долинули важкі кроки. Тому, можливо, заспокоєна його чистою англійською вимовою, вона без зайвих слів подала йому руку.

Вони вдало проскочили цю вулицю, піднялися вгору безлюдними вуличками й, на щастя, ніким не помічені, вийшли на околицю Бріджтауна. Блад із останніх сил тягнув дівчину крутою дорогою, що вела до будинку полковника Бішопа. Будинок оповила густа темінь, що вельми потішило лікаря. Якби тут були іспанці, то давно б уже палав вогонь. Блад декілька разів постукав у двері, перш ніж почув тихий голос із верхнього вікна:

– Хто там? – запитала боязко Арабелла Бішоп.

Від полегшення, що його відчув Блад, у нього підкосилися ноги. У його уяві поставали такі картини! Він побачив її в тому пеклі, з якого сам щойно вибрався. І вже було подумав, що вона вирушила вслід за дядьком у Бріджтаун або ж утнула щось інше й нерозважливе. Блада з голови до ніг пройняв дрож від думки, що могло з нею статися.

– Це я – Пітер Блад, – промовив він, переводячи дух.

– Що вам потрібно?

Пітер Блад розумів її страх, адже їй варто було боятися не лише іспанців, а й рабів з плантації її дядька – вони могли здійняти бунт і стати не менш небезпечними за іспанців. Аж тут дівчина, котру врятував Блад, почувши знайомий голос, скрикнула:

– Арабелло! Це я, Мері Трейл.

– О, Мері! Ти тут?

Після цього здивованого вигуку голова зникла й за декілька митей двері розчахнулись. У просторому вестибюлі стояла Арабелла Бішоп зі свічкою в руках. Мерехтливе сяєво свічки таємниче освітлювало її струнку фігуру в білому одязі.

Блад забіг досередини й одразу ж зачинив за собою двері. Його супутниця впала на груди Арабеллі й зайшлася гірким плачем. Та Блад не зважав на дівочі сльози – не можна було гаяти жодної миті.

– У будинку є хто зі слуг? – різко запитав він.

Із чоловіків-слуг у будинку був лише старий конюх негр Джеймс.

– Він нам і потрібен, – промовив Блад, згадавши, що Джеймс був грумом[18]18
  Грум – слуга, що верхи супроводить кого-небудь, або просто лакей.


[Закрыть]. – Накажіть подати коней і негайно вирушайте до Спейгстауна. Там ви будете в цілковитій безпеці. Тут не можна залишатися. Не зволікайте!

– Але ж битва закінчилась… – пролепетала нерішуче Арабелла й зблідла.

– Найстрашніше попереду. Міс Трейл дорогою вам усе розповість. Заради бога, повірте мені й зробіть усе, як я вам кажу!

– Він… він мене врятував, – ледь стримуючи ридання, прошепотіла міс Трейл.

– Урятував тебе? – спитала вражена Арабелла. – Мері, від чого він тебе врятував?

– Потім про це! – сердито урвав їх Блад. – Ви балакатимете цілісіньку ніч, коли виберетеся звідсіля в безпечне місце. Будь ласка, покличте Джеймса й зробіть усе, як я кажу! Негайно!

– Ви не кажете, а наказуєте.

– Боже мій! Я наказую! Міс Трейл, та скажіть нарешті, чи маю я для того підстави…

– Так, так, – відгукнулась дівчина, навіть не дослухавши його. – Арабелло, молю, послухай його!

Арабелла Бішоп вийшла, залишивши міс Трейл із Бладом.

– Я… я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили, сер! – промовила Мері, а очі її були повні сліз.

Тільки зараз Блад до ладу розгледів тоненьку, тендітну дівчину, що скидалась на дитину.

– Мені в житті доводилося робити й дещо серйозніше, – ласкаво промовив він і додав з гіркотою: – Тому-то я й опинився тут.

Звісно, вона не зрозуміла його слів, та й не намагалася вдати, що розуміє.

– Ви… ви вбили його? – з острахом запитала Мері.

Блад пильно поглянув на дівчину, що її освітлювало мерехтіння свічки, й відповів:

– Сподіваюсь на те. Це імовірно, але зовсім неважливо. Важливо лише, аби Джеймс якнайскоріше подав коней.

Нарешті подали коней. Їхало четверо: провідник Джеймс, Арабелла, Мері й служниця Арабелли, котра нізащо не бажала залишатися самотою в темному будинку.

Блад посадив легку, мов пір’їнка, Мері Трейл і повернувся, аби попрощатися з Арабеллою, котра вже сиділа на коні. Він побажав їй щасливої дороги. І ще хотів щось додати, та передумав.

Коні незабаром щезли у бузковій пітьмі зоряної ночі, а Блад усе ще стояв біля будинку полковника Бішопа.

Із пітьми раптом пролунав тремтливий дівочий голос:

– Я ніколи не забуду того, що ви для мене дробили, містере Блад! Ніколи!

Та ці слова не принесли Бладу особливої втіхи. Йому хотілось, аби щось подібне було сказане іншим голосом. Так він постояв ще кілька хвилин, спостерігаючи за світлячками, що кружляли над рододендронами, поки не стих цокіт копит. Він зітхнув і спустився з небес на землю. На нього ще чекало багато справ.

До міста він спускався зовсім не для того, щоб на власні очі побачити, як поводяться завойовники. Він мав дещо вивідати. Із цим завданням він швидко впорався й повернувся до палісаду, де з тривогою й надією на нього чекали друзі – раби полковника Бішопа.