Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 2013)"

Автор книги: Рафаель Сабатіні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ 4
Торгівля людьми

Полліксфен мав рацію і помилявся водночас. Його правда була в тому, що людина, здатна вивести з рівноваги такого деспота, як Джефрейс, і справді має шанси злетіти в кар’єрі до неабияких висот. Помилявся він лише в тому, що Пітера Блада обов’язково мають стратити.

Я вже зауважував, що лиха, які спіткали Блада після його візиту до Оґлторпа, мали дві позитивні обставини: перша – що його взагалі судили, і друга – що суд відбувся 19 вересня. До 18 вересня судові вироки виконувалися одразу ж. Але вранці 19 вересня в Таунтон прибув кур’єр від державного міністра лорда Сендерленда з листом на ім’я лорда Джефрейса. У листі повідомлялося, що його величність король милостиво наказує відправити тисячу сто бунтівників до своїх південних колоній на Ямайці, Барбадосі й Навітряних островах.

Звісно, вам не спало на думку, що цей наказ видали з якихось гуманних міркувань. Лорд Черчілль, один із визначних сановників Якова II, цілком влучно зауважив, що королеве серце таке ж чутливе, як камінь. Королівську «гуманність» можна було просто пояснити: масові страти – то була вельми непродумана витрата коштовного людського ресурсу, у той час як у колоніях бракувало людей для роботи на плантаціях, то чому б не продати здорового, дужого чоловіка за 10–15 фунтів стерлінгів? Чимало королівських прихвоснів мали підстави претендувати на королівську щедрість, і нині їм випав дешевий і доступний спосіб для задоволення їхніх нагальних потреб.

Зрештою, ну що вартувало королю подарувати своїм прибічникам певну кількість засуджених бунтівників?

У своєму листі лорд Сендерленд докладно розписував королівську милість: тисячу засуджених він віддавав вісьмом царедворцям, а сто мали надійти у власність королеви. Всіх цих людей було наказано негайно відправити в південні володіння короля, де їх мали утримувати до звільнення через десять років. Особи, яким передавалися ув’язнені, зобов’язувалися забезпечити їхнє негайне перевезення.

Від секретаря лорда Джефрейса нам відомо, як тієї ночі верховний суддя у п’яному сказі паплюжив це неприпустиме, на його погляд, «милосердя» короля. Нам відомо, що в листі, якого він надіслав правителю, Джефрейс намагався переконати його високість переглянути своє рішення, однак король Яків відмовився це зробити. Окрім непрямих прибутків, які він отримував від цього «милосердя», воно цілком відповідало його характеру. Король розумів, що багато ув’язнених помруть у страшних муках, не витримавши жахів рабства у Вест-Індії, і померлим заздритимуть ті, хто лишився серед живих.

І так уже сталося, що Пітер Блад, а з ним Ендрю Бейнс і Джеремі Пітт, замість повішення, колесування й четвертування, як зазначалося у вироку, були відправлені разом з іншими п’ятдесятьма ув’язненими до Брістоля, а звідти морем на кораблі «Ямайський купець». Від тісноти, поганої їжі та брудної води серед засуджених спалахнули хвороби, що звели в океанську могилу одинадцятьох із них. Серед загиблих був і бідолашний Бейнс.

Та завдяки Пітерові Бладу смертність серед ув’язнених значно скоротилась. Спершу капітан «Ямайського купця» лайкою і погрозами зустрічав наполегливі прохання лікаря дозволити йому доступ до скриньки з ліками для надання допомоги хворим. Але потім капітан Гарднер зміркував, що його, чого доброго, ще притягнуть до відповіді за надто великі втрати живого товару. З певним запізненням він таки скористався медичними знаннями Пітера Блада. Поліпшивши умови, у яких перебували ув’язнені, і налагодивши медичну допомогу, Блад зупинив поширення хвороб.

У середині грудня «Ямайський купець» кинув якір у Карлайлській бухті, і на берег висадили сорока двох повстанців.

Якщо бідолашні бранці уявляли (а багатьом із них, очевидно, так і здавалося), що вони їдуть у дику, нецивілізовану країну, то варто було лише кинути погляд під час квапливого перевантаження живого товару з корабля в човни, аби змінити цю думку. Вони побачили досить велике місто з будинками європейської архітектури, але без штовханини, характерної для міст Європи. Над червоними дахами вивищувався церковний шпиль. Вхід у широку бухту захищав форт, з амбразур якого в усі боки стирчали дула гармат. На пологому схилі пагорба білів фасад великого губернаторського будинку. Пагорб був укритий яскраво-зеленою рослинністю, що буяє в Англії у квітні, і день скидався на звичайний квітневий день в Англії, оскільки щойно скінчився сезон дощів.

На широкій брукованій набережній вишикувався збройний загін, що його надіслали для охорони засуджених. Не забарилася зібратися юрба глядачів, котрі за одягом і манерами поведінки нічим не відрізнялися від звичайного натовпу будь-якого морського порту Англії. Тут лише було менше жінок і більше негрів. Оглянути засуджених приїхав губернатор Стід – низенький гладкий чоловічок із буряковим обличчям, зодягнений у камзол із блакитного шовку, щедро оздоблений золотими позументами. Він трохи накульгував, а тому спирався на товсту тростину з чорного дерева. Одразу після губернатора з’явився високий огрядний чоловік у формі полковника барбадоської поліції. На масивному жовтому маскоподібному обличчі немов застиг вираз недоброзичливості. Із ним була струнка дівчина в елегантному костюмі для верхової їзди. Крислатий сірий капелюх, оздоблений червоним страусовим пір’ям, прикривав довгасте, з тонкими рисами обличчя. Пасма блискучого каштанового волосся кільцями падали на плечі. Широко поставлені карі очі відкрито дивилися на світ, а на обличчі замість звичайного задерикуватого виразу зараз читався жаль.

Пітер Блад упіймав себе на тому, що він не зводить здивованого погляду з чарівного обличчя цієї дівчини, котра була тут зовсім чужою. Помітивши, що вона також пильно його розглядає, Блад знітився, уявляючи, як він виглядає. Немитий, з брудним сплутаним волоссям, з давно неголеною чорною бородою, у лахмітті, що залишилося від колись гарного камзола – такий він злякає навіть городнє опудало, тож зовсім не варто, аби на нього дивилися такі гарні очі. А втім, ця дівчина з якимсь майже дитячим здивуванням і жалістю продовжувала його розглядати. Потім вона торкнулася рукою свого компаньйона, котрий із незадоволеним бурчанням повернувся до неї.

Дівчина палко промовляла щось до нього, але було очевидно, що полковник неуважно її слухає. Погляд його маленьких блискучих очей, посаджених близько до м’ясистого гачкуватого носа, зупинився на світловолосому здоровані Пітту, котрий стояв поруч із Бладом. Але тут до них підійшов губернатор, і вони стали розмовляти.

Дівчина говорила дуже тихо, і Блад її зовсім не чув; слова полковника доносилися до нього нерозбірливим муканням. Губернатор, власник пронизливого голосу, вважав себе дотепною людиною і полюбляв, щоб усі його слухали.

– Послухайте мене, любий полковнику Бішоп. Вам надається право першого вибору із цього прекрасного букета квітів і за призначеною вами ж ціною. А решту ми продамо з торгів.

Полковник Бішоп кивнув на знак згоди:

– Ви, безсумнівно, дуже добрі. Але, присягаюсь, це не партія робітників, а жалюгідна череда шкап. Навряд чи від них буде якась користь на плантаціях.

Презирливо щулячи очі-ґудзички, він знову оглянув усіх засуджених, і недоброзичливість на його обличчі стала ще виразнішою. Він покликав до себе капітана «Ямайського купця» Гарднера і кілька хвилин розмовляв із ним, розглядаючи отриманий від нього список.

Потім полковник повернув список Гарднеру і підійшов до засуджених повстанців. Бішоп зупинився біля молодого моряка із Сомерсетшира. Обмацавши мускули на руках Пітта, він наказав йому відкрити рота, щоб оглянути зуби; облизнувся, кивнув головою і, не повертаючись, буркнув до Гарднера, котрий чимчикував за ним:

– За цього – п’ятнадцять фунтів.

Капітан незадоволено скривився:

– П’ятнадцять фунтів? Це не навіть не половина того, що я хотів просити за нього.

– Це вдвічі більше того, що я збирався заплатити, – буркнув полковник.

– Але навіть тридцять фунтів за нього – це надто дешево, ваша честь.

– За таку ціну я можу купити негра. Ці білі свині не вміють працювати й швидко дохнуть у нашому кліматі.

Гарднер почав розхвалювати здоров’я Пітта, його молодість і витривалість, наче йшлося не про людину, а про в’ючну тварину. Вразливий Пітт стояв мовчки, не ворухнувшись. Лише рум’янець то з’являвся, то зникав на його щоках, чим видавав внутрішню боротьбу, що відбувалася в душі хлопця. Пітт щосили намагався залишатися спокійним. Ця огидна торгівля викликала у Пітера Блада відчуття глибокої відрази.

Поодаль прогулювалася, розмовляючи з губернатором, дівчина, на яку Блад звернув увагу. Губернатор стрибав біля неї із дурнуватою усмішкою. Дівчина, мабуть, не розуміла, якою мерзенною справою займався полковник. А, можливо, подумав Блад, їй просто байдуже до всього цього?

Цієї ж миті полковник Бішоп розвернувся на каблуках, збираючись іти.

– Двадцять фунтів і більше жодного пенса – це моя остаточна ціна. Вона вдвічі більше за ту, яку вам запропонує Кребстон.

Зрозумівши по його тону, що це й справді остаточна ціна, капітан Гарднер зітхнув і погодився. Бішоп пройшовся далі вздовж шеренги ув’язнених. Блада й худого юнака полковник, що стояв поруч із ним, удостоїв тільки швидким поглядом. Та його увагу привернув кремезний чоловік середнього віку на ім’я Волверстон; він втратив око в бою під Седжмуром. І знову почалася торгівля.

Пітер Блад стояв у сліпучих променях сонця, глибоко вдихаючи незнайоме повітря. Воно було насичене дивною сумішшю ароматів кампешевого дерева[11]11
  Кампешеве дерево – також сандалове, або фіалкове, дерево, яке вирощують у тропічних країнах; має приємний запах фіалок.


[Закрыть], ямайського перцю і запашного кедра. Цей надзвичайний запах змусив його про все забути і заглибитися у думки – йому зовсім не хотілося розмовляти. Так само почувався й Пітт – мовчки стояв біля Блада й думав про неминучу розлуку з людиною, пліч-о-пліч із якою він прожив кілька місяців і яку полюбив, як друга й старшого брата. Його охопило таке сильне почуття самотності й туги, що все, що він пережив досі, здалося йому дріб’язковим. Розлука з лікарем була для Пітта болісним завершенням усіх нещасть, що випали на його долю.

До засуджених підходили інші покупці, розглядали, проходили повз, але Блад не зважав на них. У кінці шеренги в’язнів відбувся якийсь рух. Це Гарднер гучним голосом повідомляв щось юрбі інших покупців, котрі очікували, поки полковник Бішоп відбере потрібний йому людський товар. Після того як Гарднер стих, Блад помітив, що дівчина говорила про щось Бішопу і хлистом зі срібною рукояткою показувала на шеренгу. Бішоп, затуливши очі рукою від сонця, подивився на засуджених і рушив до них важкою ходою із Гарднером у супроводі дівчини й губернатора. Повільно йдучи уздовж шеренги, полковник порівнявся із Бладом і пройшов би повз, якби дівчина не торкнулася своїм хлистом руки Бішопа.

– Ось людина, яку я мала на увазі, – промовила вона.

– Цей? – запитав полковник, і в його голосі пролунало презирство.

Пітер Блад пильно подивився в круглі полковникові очиці, що сиділи на восковому обличчі так глибоко, наче родзинки в пудингу. Блад відчув, що цей ганебний огляд змусив його почервоніти.

– Ба! – почув він голос Бішопа. – Лантух із кістками. Нехай його бере, хто хоче.

Він уже збирався йти, як раптом втрутився Гарднер:

– Можливо, він худий, зате витривалий. Коли половина арештантів була хвора, цей крутій залишався на ногах і лікував своїх товаришів. Якби не він, то небіжчиків на кораблі було б більше… Ну, скажімо, п’ятнадцять фунтів за нього, га, полковнику? Їй-богу, це справді дешево. Ще раз говорю, ваша честь: він живучий і сильний, хоча й худий. Це саме така людина, що виживе в будь-яку спеку. Клімат ніколи не вб’є його.

Губернатор Стід хихикнув:

– Чуєте, полковнику? Прислухайтеся до своєї племінниці – жінка з першого ж погляду здатна оцінити чоловіка.

Він розсміявся, вельми задоволений своїм дотепом. Та сміявся він один. На обличчі племінниці Бішопа майнуло роздратування, а самого полковника надто поглинули думки про цю угоду, щоб звернути увагу на сумнівний гумор губернатора. Він поворухнув губами й почухав рукою підборіддя. Джеремі Пітт майже перестав дихати.

– Хочете десять фунтів? – видавив із себе нарешті полковник.

Пітер Блад молив бога, аби цю пропозицію було не прийнято. Думка про те, що він може стати власністю цієї брудної тварини і якоюсь мірою власністю кароокої дівиці, викликала в нього неймовірну відразу. Але раб є раб, і не в його владі вирішувати свою долю. Пітера Блада продали полковникові Бішопу за мізерну суму – десять фунтів стерлінгів.

Розділ 5
Арабелла Бішоп

Сонячного січневого ранку, через місяць по приході «Ямайського купця» до Бріджтауна, міс Арабелла Бішоп виїхала з розкішного дядькового будинку, що стояв на пагорбі на північний захід від міста. Її супроводжували два негри, що бігли на певній відстані од господині. Вона вирушила з візитом до дружини губернатора, місіс Стід, котра останнім часом нездужала. Діставшись вершини вкритого травою пагорба, Арабелла побачила, як навстріч їй іде високий чоловік – гарно вдягнений, у капелюсі й перуці. На цьому острові не так часто можна зустріти незнайомця. Та Арабеллі все ж здалося, що вона десь уже бачила цю людину.

Міс Арабелла зупинила коня, вдаючи, ніби вона милується краєвидом, що відкрився перед нею: краєвид і справді був дуже гарний, тож її затримка виглядала досить природною. Водночас куточками карих очей вона пильно розглядала цього чоловіка в міру його наближення. Перше її враження про костюм чоловіка було дещо помилкове: камзол і штани з домотканої матерії, а на ногах – прості панчохи. Якщо такий костюм добре сидів на ньому, то пояснювалося це радше гарною статурою незнайомця, ніж майстерністю його кравця. Наблизившись до дівчини, чоловік шанобливо зняв крислатого капелюха, без стрічки й пера, і те, що на деякій відстані вона прийняла за перуку, виявилося власною кучерявою, блискучо-чорною шевелюрою.

Засмагле обличчя цього чоловіка було сумне, а його дивні сині очі похмуро дивилися на дівчину. Він пройшов би повз, якби вона його не зупинила.

– Мені здається, я вас знаю, – зауважила вона.

Голос у неї був дзвінкий і хлоп’ячий, та й взагалі в манерах цієї чарівної дівчини було щось дитяче. Її безпосередність, не притаманна особам її статі, допомагала їй чудово ладнати з усім світом. Можливо, цим пояснювалася й та дивна на перший погляд обставина, що, доживши до двадцяти п’яти років, Арабелла Бішоп не лише не вийшла заміж, а й навіть не мала шанувальників. З усіма знайомими чоловіками вона поводилася, як із братами, і така невимушена поведінка ускладнювала можливість упадати за нею як за жінкою.

Негри, котрі супроводжували Арабеллу, зупинилися й присіли навпочіпки в очікуванні, коли їхній власниці заманеться продовжити свій шлях. Зупинився й незнайомець, до якого звернулася Арабелла.

– Господині належить знати своє майно, – відповів він.

– Моє майно?

– Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Пітер Блад, і моя ціна – рівно десять фунтів. Саме таку суму ваш дядько сплатив за мене. Не всякій людині випадає можливість дізнатися свою ціну.

Тепер вона пригадала його.

– Боже мій! – вигукнула вона. – І ви можете ще сміятися!

– Так, це досягнення, – визнав він. – Але ж не так уже й погано живу, принаймні не так, як припускав.

– Я чула про це, – коротко відповіла Арабелла.

Їй і справді казали, що засуджений повстанець, який привернув її увагу, виявився лікарем. Про це стало відомо губернаторові Стіду, котрий страждав на подагру, і він позичив Блада в його власника. Завдяки своїм здібностям, або просто в результаті щасливого збігу обставин, Блад надав губернаторові допомогу, якої не змогли надати його ясновельможності двоє інших лікарів-практиків у Бріджтауні. Затим губернаторова дружина побажала, аби Блад вилікував її від мігрені. Блад констатував, що її мучать не так мігрені, як природна дратівливість, посилена нудьгою життя на Барбадосі. Проте він узявся лікувати і губернаторшу, яка згодом навіяла собі, що їй стало ліпше. Після цього лікар Блад став відомою особою у всьому Бріджтауні, а відтак полковник Бішоп дійшов висновку, що йому значно вигідніше дозволяти новому рабові займатися своєю професією, ніж використовувати його на плантаціях.

– Це вам я маю завдячувати, панно, що живу в умовах відносної волі й чистоти, – промовив Блад. – Хочу скористатися з нагоди, аби висловити вам свою вдячність.

Однак подяки не відчувалось у його голосі.

«Чи не знущається він?» – подумала Арабелла, дивлячись на нього з такою допитливою щирістю, що цей погляд збентежив би будь-кого.

Та він зрозумів її погляд як питання й одразу ж на нього відповів:

– Якби мене купив інший плантатор, то, поза сумнівом, ніхто б не довідався про мої лікарські здібності й зараз я рубав би ліс або копав землю так само, як бідолахи, привезені сюди разом зі мною.

– Але чому ви дякуєте мені? Адже вас купив мій дядько, а не я.

– Він не зробив би цього, якби ви не вмовили його. Хоча, мушу зізнатися, – додав Блад, – тоді мене це обурило.

– Обурило? – у її хлоп’ячому голосі пролунав подив.

– Так, саме обурило. Не можу сказати, що не знаю життя, однак мені ніколи ще не доводилося бути живим товаром, і навряд чи я був здатний пройнятися любов’ю до мого покупця.

– Якщо я переконала дядька зробити це, то лише тому, що пожаліла вас. – У її голосі вчулася певна суворість, наче б вона засуджувала ту суміш зухвалості й глузування, з якими він, як їй здалося, розмовляв. – Мій дядько, напевно, здається вам непростою людиною, – провадила вона. – Це правда. Всі плантатори – жорстокі й суворі люди. Очевидно, таке життя. Але є плантатори набагато гірші за нього. От, приміром, Кребстон зі Спейгстауна. Він теж був там, на молу, й чекав своєї черги, аби підібрати те, що залишиться після дядькових покупок. Якби ви потрапили до нього в руки… Це жахлива людина… От чому так сталося.

Блада ці слова трохи збентежили.

– Але ж там були й інші, гідні співчуття, – буркнув він.

– Ви здалися мені геть не таким, як інші.

– А я і є не такий, – промовив він.

– О! – вона пильно подивилась на нього. – Ви, напевне, дуже високої думки про себе.

– Навпаки, панно. Ви не так мене зрозуміли. Ті, інші, – це повстанці, що заслуговують на повагу, а я ним не був. У цьому й полягає відмінність. Я не належав до числа розумних людей, які вважали за необхідне очистити Англію. Мене задовольняла кар’єра лікаря в Бріджвотері, тоді як люди проливали свою кров, аби вигнати брудного тирана і його мерзотників-придворних…

– Мені здається, ви говорите як справжній заколотник, – урвала вона його.

– Сподіваюсь, я досить чітко висловився, – відповів Блад.

– Якщо почують те, що ви говорите, вас засічуть батогами.

– О ні, губернатор не дозволить. Він хворий на подагру, а в його дружини – мігрень.

– І ви на це покладаєтеся? – кинула вона презирливо.

– Бачу, що ви не лише ніколи не хворіли на подагру, а й навіть не страждали від мігрені, – зауважив Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою й, відвівши на мить свій погляд від співрозмовника, подивилася на море. Її брови насупилися, і вона знову подивилась на Блада:

– Але якщо ви не повстанець, то як потрапили сюди?

Блад зрозумів, що вона сумнівається, і засміявся.

– Слово честі, це довга історія, – сказав він.

– І, либонь, вона належить до числа історій, про які ви воліли б мовчати.

І тоді Блад коротко розповів дівчині про те, що з ним сталося.

– Боже мій! Яка підлість! – вигукнула Арабелла, вислухавши його.

– Так, при королі Якові Англія стала «чудовою» країною. Ви не маєте жаліти мене. На Барбадосі мені живеться ліпше. Тут принаймні ще можна вірити в Бога.

Промовляючи ці слова, він дивився на гору Гіллбай, що ген-ген здіймалася на обрії, і на неозорий океан, що хвилювався од вітру. Блад мимоволі замислився, наче зрозумівши свою мізерність і мізерність своїх ворогів порівняно з величчю того чудового краєвиду, що простирався перед ним.

– Невже життя усюди таке сумне? – журно запитала вона.

– Таким його роблять люди, – відповів Блад.

– Розумію, – вона засміялася, але в її сміху звучали гіркі нотки. – Я ніколи не вважала Барбадос раєм, але ви, звичайно, знаєте світ краще за мене. – Вона торкнула коня хлистом. – І все ж я рада, що нині вам не надто важко.

Він уклонився. Арабелла поїхала далі. Негри побігли за нею.

Якийсь час Блад стояв, розглядаючи в задумі водну гладінь величезної Карлайлської бухти, що виблискувала під променями сонця, чайок, що літали над нею з пронизливим криком, і кораблі, що стояли в гавані. Тут і справді було гарно, та все ж це була в’язниця. У розмові з дівчиною Блад применшив своє нещастя.

Він повернувся й розміреною ходою попрямував до хаотично розкиданих хиж, зведених із глини й гілок. У крихітному поселенні, оточеному палісадом, тулилися раби, що працювали на плантації. З ними й жив Блад.

У його пам’яті зринула строфа з Ловласа[12]12
  Ричард Ловлас (1618–1658) – англійський поет, лірик.


[Закрыть]:

 
Залізні ґрати мені не клітка,
Й камінні стіни – не в’язниця…
 

Однак він надав цим словам нового значення, зовсім протилежного тому, що мав на увазі поет.

«Ні, – міркував він. – В’язниця залишається в’язницею, навіть якщо вона дуже простора й у ній немає стін і ґрат».

Особливо гостро він зрозумів це сьогодні й відчув, що гірке усвідомлення рабського становища з часом лише посилюватиметься. Щодня він думав про своє вигнання з батьківщини й дедалі рідше розмірковував про ту випадкову волю, яку йому надали. Думка стосовно його легкої долі порівняно з долею його нещасних товаришів-рабів не приносила йому полегшення, яке б міг відчути будь-хто інший. Ба більше, коли він бачив їхні страждання, його душа аж закипала з люті.

Із сорока двох засуджених повстанців, привезених одночасно з Бладом на «Ямайському купці», двадцять п’ять купив Бішоп. Решту продали іншим плантаторам – у Спейгстаун і далі на північ. Яка їх спіткала доля – Бладові не було відомо; а з Бішоповими рабами він постійно спілкувався і бачив їхні жахливі страждання. Від рання до смерку вони гнули спини на цукрових плантаціях під пильним оком наглядачів із кийками. Одяг ув’язнених перетворився в лахміття, а дехто був майже голий; жили вони в бруді; годували ж їх так погано, що двоє чоловіків занедужали й померли – Бішоп ще не дав Бладу можливості їх лікувати, бо вчасно не подумав, що раби для нього чогось варті. Одного засудженого, котрий обурився лютістю наглядача Кента, аби інші боялись, привселюдно зашмагали батогами. Інший раб насмілився тікати. Його впіймали, повернули і відшмагали, а потім на чолі випалили тавро з літерами «З. К.», щоб усі знали, що він збіглий каторжник. Та страждальцеві зрештою пощастило – він помер від побоїв. І тоді каторжників охопила безнадія. Найбільш норовливих приборкали, і ті скорилися своїй страшній долі.

Лише Пітерові Бладу вдалося уникнути цих нелюдських страждань. Тому зовні він майже не змінився, а от у душі в нього кипіла лють. Щодня він міркував над тим, як утекти з цього острова, де до людей ставилися гірше, ніж до тварин. Ця думка ще остаточно не визріла. Та завдяки їй Блад не впав у відчай, а накинув на своє похмуре обличчя маску байдужості. Він сумлінно лікував хворих, як наслідок – Бішоп зберігав свою робочу силу. Водночас залишав дедалі менше роботи для двох інших лікарів Бріджтауна.

Урятований від принизливих покарань і злигоднів, що спіткали його товаришів, він зумів зберегти повагу до себе, і навіть бездушний хазяїн-плантатор поводився з ним не так грубо, як з іншими. Усім цим він був зобов’язаний подагрі губернатора Стіда і, що важливіше, мігрені його дружини, якій губернатор у всьому потурав.

Подеколи Блад зустрічав Арабеллу Бішоп. Коли вона його бачила, – щоразу зупинялася і заводила з ним розмову. Це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем. Проте сам Блад ніколи не прагнув довго говорити з нею. Він переконував себе, що його не має спокушати її гарна зовнішність, грація, молодість, невимушені манери підлітка і приємний голос. Пітерові досі ще не стрічалась така почвара, як її дядько, а тому він не міг думати про дівчину, не згадуючи про Бішопа. Вона була його племінницею, це його кров, а тому безпощадна жорстокість плантатора, міркував Блад, передалась і їй. Отож він весь час боровся сам із собою, ніби шукав відповіді на непоясненне запитання, намагався перебороти якийсь інстинкт, що нашіптував йому протилежне. Тому він намагався не потрапляти на очі Арабеллі, а коли вже не можна було уникнути зустрічі, то тримався з нею підкреслено сухо й чемно. Та хоч якими правдоподібними здавалися його припущення, Блад учинив би правильніше, якби повірив інстинкту, що підказував йому геть інше.

Хоча в жилах Арабелли й текла однакова з полковником Бішопом кров, вона не успадкувала його вад. На щастя, цими вадами володів тільки сам полковник. Його брат – Том Бішоп, батько Арабелли, був доброю і м’якою людиною. Передчасна смерть молодої дружини змусила його покинути Старий Світ, щоб забути своє попереднє життя в Новому. З п’ятирічною дочкою він приїхав на Антильські острови і став плантатором. Спершу в нього непогано йшли справи – так завжди буває, коли ними особливо не переймаєшся. Коли Том розбагатів у Новому Світі, то згадав про молодшого брата, військового, котрий служив в Англії і зажив там слави жорстокої людини. Том Бішоп порадив йому приїхати на Барбадос, і ця порада була саме вчасна: Вільямові Бішопу через його характер просто необхідна була термінова зміна клімату. Він приїхав на Барбадос, і брат зробив його співвласником плантацій. Через шість років Бішоп-старший помер, його п’ятнадцятирічна дочка залишилась під опікою дядька. Мабуть, це була єдина його помилка. Добрий і чуйний, Том Бішоп вважав ліпшими й інших людей. Він сам виховував Арабеллу, навчив її самостійно мислити і бути незалежною, але, очевидно, все-таки перебільшував значення свого виховання.

Так уже склалися обставини, що стосунки між дядьком і племінницею не можна було назвати ні сердечними, ні теплими. Вона його слухалася; він у її присутності поводився насторожено. У свій час у Вільяма Бішопа вистачило розуму визнати високі достоїнства старшого брата, і все життя він відчував перед ним якийсь побожний страх. По братовій смерті він став відчувати дещо подібне й до дочки покійного. До того ж вона була його компаньйоном по плантаціях, хоч і дещо відстороненою від справ.

Пітер Блад не знав аж так Арабеллу, щоб у нього склалася правильна думка про неї. І незабаром йому довелося переконатися у своїй помилковій оцінці її людських якостей. Наприкінці травня, коли спека була нестерпною, до Карлайлської бухти поволі заплив скалічений англійський корабель «Прайд оф Девон». Його облавок зяяв численними пробоїнами; замість рубки чорніла величезна діра, а бізань-щоглу знесло гарматне ядро, – тому й стримів на її місці лише жалюгідний обрубок. Капітан повідав, що біля берегів Мартініки його корабель зустрівся з двома іспанськими кораблями, що перевозили коштовності. Підлі іспанці нібито нав’язали йому нерівний морський бій. Капітан присягався, що він не нападав, а лише оборонявся. Однак ніхто не вірив, що бій почали саме іспанці.

Один з іспанських кораблів накренися на бік. «Прайд оф Девон» не переслідував його лише тому, що через пошкодження не здатний був пересуватися. Друге іспанське судно затонуло, але це трапилося вже після того, як англійці перенесли левову частку коштовностей, що були на ньому. По суті, це була звичайна піратська історія, одна з багатьох історій, що ставали джерелом постійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом[13]13
  …між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом – між Англією та Іспанією.


[Закрыть], які поперемінно скаржилися один на одного.

Та Стід, за прикладом більшості колоніальних губернаторів, удав, начебто вірить англійському капітану. Він, як і велика кількість людей – від мешканців Багамських островів до жителів Мейна, – відчував до гордовитої і владної Іспанії цілком заслужену ненависть і тому надав «Прайд оф Девон» притулок у порту й усе, що було потрібно для ремонту корабля.

Перш ніж узятись до роботи, англійський капітан висадив на берег кількадесят поранених у бою моряків і шістьох поранених іспанців. Їх розмістили у довгому сараї на пристані і ввірили в руки трьох лікарів Бріджтауна, серед них був і Пітер Блад. Йому доручили опікуватися іспанцями – не лише тому, що він добре володів іспанською, а й переважно тому, що невільник посідав значно нижче становище серед лікарів.

Блад не любив іспанців. Дворічне перебування в іспанській в’язниці й участь у кампаніях на окупованій іспанцями території Нідерландів дали йому можливість познайомитися з такими рисами іспанського характеру, які ніхто не вважав би привабливими. Проте він сумлінно виконував обов’язки лікаря й ставився до своїх пацієнтів із приязню. Іспанці, щиро здивовані тим, що про них піклуються, лікують і досі не відправили на шибеницю, поводились вельми смиренно. Однак жителі Бріджтауна, які приходили до шпиталю з фруктами, квітами й солодощами для англійських моряків, не приховували своєї ворожості до іспанців.

Коли Блад з допомогою негра, котрого прислали йому в помічники, перев’язував одному з іспанців зламану ногу, він почув ненависний хрипкий голос свого хазяїна.

– І що ти тут робиш?

Блад навіть не підвів голови. Продовжуючи спокійно виконувати свою роботу, він відповів:

– Лікую пораненого.

– Я бачу, кретине! – над Бладом нависла масивна фігура полковника.

Напіводягнений чоловік, що лежав на соломі, уп’явся нажаханими чорними очима у жовте обличчя полковника. Аби зрозуміти наміри цієї людини, не потрібне було знання англійської мови.

– Я бачу це, кретине! – повторив полковник Бішоп роздратовано. – Так само як бачу, кого саме ти лікуєш. Хто тобі це дозволив?

– Полковнику Бішоп, я – лікар і виконую свої обов’язки.

– Свої обов’язки? – іронічно запитав Бішоп. – Якби ти про них пам’ятав, то не потрапив би на Барбадос.

– Через це я тут і опинився.

– Стули пельку, я чув твої брехливі вигадки! – Коли ж Блад і далі спокійно займався своєю справою, полковник геть знавіснів. – Негайно припини копирсатись біля цього мерзотника. З тобою розмовляє хазяїн!

Блад відірвався на мить і подивився у вічі полковнику.

– Ця людина відчуває нестерпний біль, – коротко відповів він і знову нахилився над пораненим.

– Дуже радий, що цей клятий собака мучиться. Але з тобою я поговорю по-іншому. Я тебе змушу слухатися! – загорлав полковник і замахнувся на Блада своєю довгою бамбуковою тростиною.

Та лікар випередив удар полковника:

– Хай ким я є, та мене аж ніяк не можна звинуватити в непокорі. Я виконую розпорядження губернатора.

Полковник остовпів; жовте обличчя його побуряковіло, а рот широко розтулився.

– Губернатора… – повторив він і, опустивши тростину, поспішив до протилежного кінця сараю, де саме перебував губернатор.