Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 2013)"

Автор книги: Рафаель Сабатіні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Розділ 10
Дон Дієго

Дон Дієго де Еспіноза-і-Вальдес прийшов до тями й відчув сильний біль у потилиці. Мутним поглядом він окинув каюту: сонячне світло струменіло крізь квадрати вікон, заливаючи своїм сяєвом весь простір. Він застогнав від болю, заплющив очі й лежачи спробував визначитися у часі й просторі. Та дикий біль у потилиці й хаос у голові заважали зв’язати думки докупи.

Проте відчуття внутрішньої тривоги змусили його знову розплющити очі і ще раз роззирнутися довкола.

Поза сумнівом, він лежав у великій каюті на своєму кораблі «Сінко Льягас», а якщо це так, то його ніщо не мало тривожити. Та все ж якісь уривки споминів нав’язливо підказували йому, що не все гаразд.

Якщо визначати за сонцем, зараз має бути ранок – це якщо корабель прямує на захід. Та йому спав на думку інший здогад. Вони могли йти на схід – тоді зараз друга половина дня. Корабель, безперечно, рухався – це легко визначити за слабкою кільовою хитавицею. Та як так могло трапитися, що він, капітан, не мав зеленого уявлення, йдуть вони на захід чи схід?

І він став пригадувати вчорашні події, якщо це справді відбулося вчора. Він чітко уявив свій успішний напад на Барбадос. Усе це він згадав у деталях аж до свого повернення на облавок корабля. Аж тут усі його спогади раптово уриваються.

Дон Дієго вже не знав, що й думати, як раптом розчахнулись двері й він із подивом побачив, як до каюти зайшов його найліпший камзол. Це був навдивовижу елегантний, оздоблений срібними позументами іспанський костюм із чорної тафти, пошитий рік тому в Кадіксі. Командир «Сінко Льягас» так добре знав усі його деталі, що ніяк не міг помилитися.

Камзол зупинився, щоб зачинити за собою двері, а потім попрямував до дивана, на якому лежав дон Дієго. У камзолі був високий, стрункий джентльмен, приблизно однакового зросту і статури з доном Дієго. Завваживши, що іспанець здивовано його розглядає, джентльмен підійшов до нього й запитав іспанською:

– Як ви почуваєтесь?

Ошелешений дон Дієго побачив сині очі. Смагляве насмішкувате обличчя джентльмена обрамляли чорні локони. Він схилився над ним і чекав відповіді, та іспанець був надто схвильований, аби дати відповідь на таке просте питання.

Незнайомець торкнув рукою потилицю дона Дієго – іспанець скривився й простогнав.

– Боляче? – запитав незнайомець, узявши дона Дієго за руку трохи вище кисті великим і вказівним пальцями.

Спантеличений іспанець запитав:

– Ви лікар?

– І лікар також, – відповів смаглявець, і далі слухаючи пульс свого пацієнта. – Пульс хороший, рівний, – нарешті визначив він, відпускаючи руку. – Вам не завдали великої шкоди.

Дон Дієго ледь звівся на оббитому червоним плюшем дивані.

– Хто ви, в дідька, такий? – запитав він. – І якого ляда ви залізли в мій костюм та на мій корабель?

Прямі чорні брови незнайомця піднялися, а на губах майнула посмішка.

– Здається, ви й досі марите. Це не ваш корабель, а мій. І костюм цей також належить мені.

– Ваш корабель? – ошелешено перепитав іспанець, і ще з більшим здивуванням додав: – Ваш костюм? Але тоді… – Геть нічого не тямлячи, він роззирався довкола, а потім ще раз уважно огледів каюту, зупиняючи погляд на кожному знайомому предметі. – Може, я з’їхав з глузду? – врешті запитав він. – Але ж це точно «Сінко Льягас»?

– Так, це «Сінко Льягас».

– Тоді…

Іспанець притих, а погляд його став ще тривожніший.

– Господи помилуй! – вигукнув він, і в його голосі звучала страшна розпука. – Може, ви мені скажете зараз, що ви ще й дон Дієго де Еспіноза?

– О ні. Мене звати Блад, капітан Пітер Блад. Ваш корабель, як і цей вишуканий костюм, належать мені як воєнні трофеї. А ви, дон Дієго, мій полонений.

Це було вельми несподіване пояснення, та все ж воно трохи заспокоїло іспанця, адже було природнішим, аніж те, що він собі вже понавигадував.

– То… це означає, що ви не іспанець?

– Ви лестите моїй іспанській вимові. Я мав честь народитися ірландцем. Очевидно, ви гадаєте, що сталося якесь диво. Так, це і справді так, але я є творцем цього дива. І в мене – це ви можете оцінити за результатами – непогано варить голова.

І капітан Блад стисло виклав йому події попередньої доби. Під час його розповіді іспанець то бліднув, то червонів. Торкнувшись ґулі на потилиці, що виросла до розмірів голубиного яйця, він цілком переконався у щирості Бладових слів. Із виряченими баньками він заверещав до усміхненого Блада:

– А мій син? Де мій син? Він був поруч мене, коли я піднімався на корабель.

– Ваш син у безпеці. Він разом із каноніром, його помічниками та веслярами міцно закутий у кайдани й сидить сумирно в затишному трюмі.

Дон Дієго видихнув, та його блискучі чорні очиці й далі уважно вивчали смагляве обличчя чоловіка, який стояв перед ним. Він був людиною доволі небезпечної професії, тож мав залізні нерви й умів швидко опанувати свої емоції. Цього разу фортуна була не на його боці. Його змусили відмовитися від ролі саме тоді, коли він тримав успіх у своїх руках. Зі спокоєм фаталіста він змирився з новими обставинами й холоднокровно запитав:

– То що далі, пане капітане?

– А далі, – відповів капітан, якщо погодитися зі званням, яке він сам собі присвоїв, – як гуманна людина я маю висловити співчуття, що ви не померли від завданого вам удару. Адже це означає, що вам доведеться пережити всі неприємності, пов’язані з необхідністю помирати знову.

– Справді? – дон Дієго ще раз глибоко зітхнув і спокійно запитав: – А чи є в цьому потреба?

У синіх Бладових очах майнуло схвалення: йому подобалось, як іспанець тримається.

– Поставте це питання собі, – промовив він. – Як досвідчений і кровожерний пірат скажіть мені: що б на моєму місці зробили ви?

– Та ми ж різні, – Дон Дієго вмостився зручніше, спершись ліктем на подушку, аби продовжити обговорення цього серйозного питання: – Відмінність полягає в тому, що я не називаю себе гуманною людиною.

Капітан Блад примостився на краєчку великого дубового столу.

– Та й я не дурень, – промовив він, – і моя ірландська сентиментальність не завадить вчинити так, як належить. Залишати на кораблі вас і десяток живих мерзотників – небезпечно. А ще вам має бути відомо, що в трюмі мого корабля не так уже й багато води та харчів. Щоправда, в мене нечисленна команда, та ви з вашими співвітчизниками збільшуєте кількість ротів. Самі бачите, що ми маємо тверезо оцінити ситуацію і відмовитись від вашого товариства. Тому й маю підготувати ваше вразливе серце до неминучого й люб’язно запросити вас вистрибнути за борт.

– Так-так, розумію, – в задумі відповів іспанець. Він зрозумів цю людину й намагався розмовляти з нею таким само тоном удаваної вишуканості й спокою. – Маю зізнатися вам, що слова ваші вельми переконливі.

– Ви знімаєте з мене величезний тягар, – мовив капітан Блад. – Мені б не хотілося без необхідності бути грубим, тим паче, що я й мої друзі у боргу перед вами. Хай що там сталося з іншими, та для нас напад на Барбадос завершився вельми вдало. І мені приємно чути вашу згоду, що ми не маємо іншого вибору.

– Але даруйте, друже мій, чому немає вибору? Тут я не можу з вами погодитися.

– Якщо ви маєте іншу пропозицію, охоче її вислухаю.

Дон Дієго провів рукою по своїй чорній клиноподібній борідці.

– Можете ви надати мені час для роздумів до ранку? Зараз у мене дуже болить голова і я не здатен міркувати. Погодьтесь: таке питання варто як слід обдумати.

Капітан Блад підвівся, зняв з полиці тридцятихвилинний пісочний годинник, повернув його так, аби колбочка з рудим піском опинилася вгорі, й поставив на столі.

– Шкода, дон Дієго, що доводиться квапити вас. Ось час, на який ви можете розраховувати, – і він вказав на пісочний годинник. – Коли цей пісок буде внизу, і ми не приймемо обопільно вигідне для нас рішення, мені доведеться попросити вас прогулятися за борт.

Ввічливо поклонившись, капітан Блад вийшов і замкнув по собі двері на ключ.

Дон Дієго обперся ліктями на коліна, поклав підборіддя на долоні і спостерігав, як іржавий пісок пересипається з верхньої колбочки в нижню. Час збігав, і його обличчя ставало дедалі похмурішим.

Щойно впали останні піщинки на дно нижньої колбочки, двері розчахнулися.

Іспанець зітхнув і побачив капітана Блада.

– Я маю план, сер, – одразу ж узявся до справи дон Дієго, – та його втілення залежить від вашого милосердя. Чи не можете ви висадити нас на одному з островів, віддаючи таким чином нас у руки долі?

Капітан Блад облизнув сухі губи.

– Це досить складно, – зауважив він.

– Я боявся, що ви саме так і відповісте. – Дон Дієго знову зітхнув і підвівся: – Що ж, більше про це жодного слова.

Сині очі пильно дивились на іспанця:

– Ви не боїтеся смерті, доне Дієго?

Іспанець задер голову і гордо промовив:

– Ваше питання образливе, сер!

– Тоді дозвольте поставити питання інакше, скажімо, в іншій формі: чи хочете ви залишитися в живих?

– О, на це питання я можу дати відповідь. Я хочу жити, а ще більше мені хочеться, аби жив мій син. Та хай яке б сильне було моє бажання, я не стану іграшкою у ваших руках, пане кепкун.

Це була перша ознака гніву чи незадоволення.

Капітан Блад відповів не одразу. Як і перше, він присів на краєчок столу.

– А чи не хотіли б ви, сер, заслужити життя і свободу собі, вашому сину й решті своєї команди, котра перебуває зараз на облавку?

– Заслужити? – перепитав дон Дієго. Блад помітив, що при цьому іспанець здригнувся. – Кажете, заслужити? Чом би й ні, якщо служба, яку ви запропонуєте, не збезчестить ані мене, ані мою країну.

– Як ви могли запідозрити мене в цьому! – вигукнув обурений капітан. – Я ж розумію, що навіть пірати мають честь. – Й одразу ж виклав свою пропозицію: – Погляньте за вікно, доне Дієго, там ви побачите на горизонті хмарку. Не дивуйтеся, та це острів Барбадос, хоча, ясна річ, ми намагалися якомога далі втекти від нього. Зараз ми у великій скруті, адже єдину людину, котра знається на управлінні кораблем, лихоманить, а у відкритому морі ми й поготів не зможемо попрямувати туди, куди нам потрібно. Я вмію керувати кораблем у бою, а ще на облавку є троє-четверо людей, які допоможуть мені. Та триматися берега – це означає наражати себе на нову біду. Я маю нескладну пропозицію: ми хочемо дістатися колонії Нідерландів, Кюрасао, якомога скоріше. Чи можете ви мені дати слово честі, що ви приведете нас туди в обмін на свободу? Досить лише вашої згоди, аби я в Кюрасао відпустив вас і вашу команду.

Дон Дієго опустив голову на груди й у задумі підійшов до вікна, вглядаючись у залите сонцем море. Це був його власний корабель. Англійські пси захопили його і зараз просять вивести в порт, де він назавжди пропаде для Іспанії та, імовірно, його оснастять для воєнних операцій проти його батьківщини. Ці думки лежали на одній чаші терезів, а на іншій були життя шістнадцятьох людей. Життя чотирнадцяти нічого для нього не важили, та два життя належали йому і його сину.

Нарешті він повернувся і, ставши спиною до світла, аби капітан не помітив, як зблідло його обличчя, промовив:

– Я згоден!

Розділ 11
Синівська поштивість

Після того, як дон Дієго де Еспіноза дав слово завести корабель до Кюрасао, йому відвели обов’язки штурмана й надали цілковиту свободу пересування на його колишньому кораблі. Усі повстанці шанобливо ставилися до іспанського гранда у відповідь на його вишукану ґречність. Так склалося не тому, що ніхто, крім нього не міг вивести корабель із небезпечних вод, які омивали береги Мейна[28]28
  Мейн – колишня назва, яку дали іспанці своїм володінням на північному узбережжі Південної Америки від гирла річки Оріноко до півострова Юкатан.


[Закрыть], а й тому, що Бішопові раби переймалися власним порятунком, і не бачили тих жахіть, що їх зазнали мешканці Бріджтауна від іспанців, а то б до кожного іспанця вони ставилися як до хижої тварини, яку слід убивати на місці. Дон Дієго обідав у великій каюті з Бладом та трьома офіцерами: Гаторпом, Волверстоном і Дайком.

Дон Дієго виявився цікавим співрозмовником, а ще більшу прихильність до нього викликали витримка і невимушеність, з якими він пережив нещастя, що спіткало його.

Навіть не можна було запідозрити, що дон Дієго вів нечесну гру. Він одразу ж указав новим господарям корабля на помилку: відпливши від Барбадоса, вони пішли за вітром, тоді як прямуючи від архіпелагу до Карибського моря мали залишити острів Барбадос із підвітряного боку. Аби потрапити в Кюрасао, їм слід було виправити помилку і знову перетнути архіпелаг. Перед тим як лягти на цей курс, він попередив, що такий маневр пов’язаний із певним ризиком. У будь-якій точці між островами вони могли зустрітися з таким самим, а то й потужнішим судном. Незалежно від того, який то корабель – іспанський чи англійський, їм загрожувала однакова небезпека, адже на «Сінко Льягас» бракувало людей, тож вони не могли давати бій. Щоб максимально зменшити цей ризик, дон Дієго спершу повів корабель на південь, а потім завернув на захід. Вони вдало прослизнули між островами Тобаго і Гренада, минули небезпечну зону і вийшли у відносно спокійні води Карибського моря.

– Якщо не зміниться вітер, – мовив дон Дієго після того, як визначив місцеперебування корабля, – за три дні ми будемо в Кюрасао.

Протягом усіх трьох днів вітер не мінявся, а на другий день навіть посвіжішав, одначе з настанням третьої ночі не було видно жодних ознак суші. «Сінко Льягас» на повному ходу розтинав хвилі, та окрім блакитного неба й моря нічого довкруж не було видно. Стривожений капітан Блад запитав про це в дона Дієго.

– Землю ми побачимо взавтра вранці, – спокійно відповів іспанець.

– Присягаюсь усіма святими, та у вас, іспанців, обіцяне «взавтра» ніяк не настає.

– Не переймайтеся, цього разу «взавтра» обов’язково настане. Хай як рано ви прокинетеся – перед вами буде земля, доне Педро.

Заспокоєний капітан Блад пішов провідати свого пацієнта – Джеремі Пітта, через стан здоров’я якого дон Дієго зостався живий. Уже другий день як у нього минула гарячка, а рани на спині стали потроху затягуватися. Він почувався настільки краще, що навіть пожалівся на те, що перебуває в задушливій каюті. Блад піддався на вмовляння Пітта й увечері, із настанням сутінків, спираючись на капітанову руку, той вийшов на палубу.

Сидячи на віку люка, він з насолодою вдихав солодке нічне повітря, милувався морем і за звичкою моряка з цікавістю розглядав темно-синє небо, всипане міріадами зірок. Якийсь час він почувався щасливим, та згодом став стривожено озиратися і вдивлятися у яскраві сузір’я, що сяяли над безмежним океаном. Минуло ще кілька хвилин, і Пітт звернувся до капітана Блада:

– Пітере, ти знаєшся на астрономії?

– На астрономії, питаєш? На жаль, я не можу відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.

– Шкода. І решта членів нашої різношерстої команди, мабуть, такі ж неуки в цьому, як і ти?

– Точніше сказати, вони знають навіть менше за мене.

Джеремі показав на яскраву зорю праворуч носа корабля:

– Це Полярна зірка. Бачиш?

– Звісно, бачу, – лінивим голосом відповів Блад.

– А якщо Полярна зірка висить перед нами майже над правим бортом, то це означає, що ми йдемо курсом норд-ост-вест чи норд-вест, адже я сумніваюсь, що ми перебуваємо більше ніж за десять градусів на захід.

– То й що ж? – здивувався Блад.

– Ти казав, що проходячи між островами Тобаго і Гренада, ми попрямували до Кюрасао на захід від архіпелагу. Та якби ми йшли цим курсом, то Полярна зоря мала бути в нас на траверсі[29]29
  Траверс – напрям, перпендикулярний до курсу судна.


[Закрыть] – он там.

Блад миттю наче збудився від сну. Його серце стислося від негарного передчуття. Він хотів було вже щось сказати, як раптом промінь світла, що линув із дверей каюти на кормі, прорізав чорноту над їхніми головами. Двері зачинилися й вони почули кроки по трапу. Це був дон Дієго. Капітан Блад стиснув пальцями плече Джеремі і, покликавши іспанця, звернувся до нього англійською, як це завше робив у присутності людей, які не знають іспанської мови.

– Доне Дієго, ви маєте розв’язати нашу невеличку суперечку, – жартома сказав він. – Ми тут із Піттом сперечаємося, котра із цих зірок – Полярна.

– І все? – спокійно запитав іспанець. У його тоні вчувалась явна іронія. – Здається, ви казали, що сеньйор Пітт ваш штурман.

– Так, ліпшого не маємо, – ніби сміючись зауважив капітан. – Та зараз я готовий посперечатися на сто песо, що он та зірка, – і він недбало тицьнув на першу-ліпшу точку в небі.

Згодом Блад зізнався Пітту, що якби дон Дієго погодився з ним, то він пришив би його на місці. Та іспанець відверто висловив своє презирство до Бладових знань в астрономії.

– Доне Педро, ви програли, бо он Полярна зоря, – мовив він, вказуючи на неї.

– А ви певні в цьому?

– Любий доне Педро! – хмикнув іспанець, котрого потішала ця розмова. – Хіба я можу помилятися? Та й, зрештою, я можу довести це завдяки компасу. Йдімо подивимося, яким курсом ми прямуємо.

Він говорив це з такою відвертістю, поводився так природно, як людина, якій нічого приховувати, тож і підозри у Блада вмить розвіялись. Однак Пітта переконати було не так легко.

– У такому разі, доне Дієго, чому ми йдемо до Кюрасао таким дивним курсом? – запитав він.

– Ви маєте всі підстави питати мене про таке, – миттю відповів дон Дієго, зітхаючи. – Я сподівався, що ніхто не помітить моєї помилки. Зазвичай я не здійснюю астрономічних спостережень, адже покладаюсь лише на навігацію. Та, на жаль, не можна аж надто бути впевненим у собі. Я сьогодні взяв до рук квадрант і, на свій сором, виявив, що ухилився на півградуса, тому Кюрасао зараз перебуває від нас майже на північ. Ось і причина нашої затримки, однак уранці ми будемо на місці.

Це пояснення звучало так відверто, що не можна було засумніватися у щирості дона Дієго. Коли іспанець пішов, Блад пошкодував, що даремно запідозрив іспанця. Хай яким було його минуле, він довів свою чесність словами, що краще помре, ніж прийме на себе зобов’язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.

Капітан Блад уперше плавав у водах Карибського моря й зовсім не знав поведінки тутешніх авантюристів, тож і мав щодо них певні ілюзії. Та події наступного дня їх грубо розвіяли.

Коли на сході сонця він вийшов на палубу, то побачив перед собою туманну смугу землі, обіцяну іспанцем напередодні. За десять миль од корабля тягнулась берегова лінія, що простиралась по горизонту далеко на схід і захід. Перед ними був великий мис. Береги збентежили Блада. Він насупився, адже не знав, що острів Кюрасао може бути такий великий. Здавалося, перед ним був не острів, а цілий материк.

По правому борту, за три-чотири милі від них, ішов великий корабель, не менший за «Сінко Льягас». Поки Блад спостерігав за ним, корабель змінив курс, розвернувся і пішов на зближення.

Стривожена Бладова команда кинулася до бака, нетерпляче позираючи на сушу.

– Це і є обіцяна земля, доне Педро, – почув Блад за спиною чийсь голос, що промовляв іспанською.

Нотка прихованого тріумфу, що звучала в цьому голосі, одразу ж викликала в капітана підозри. Він так рвучко розвернувся до дона Дієго, що перехопив іронічну посмішку, котру іспанець не встиг прибрати з обличчя.

– Я не втямлю, чого ви радієте при вигляді цієї землі, – зауважив Блад.

– Та це не дивно, – іспанець потер руки. Блад помітив, як вони тремтять. – Це радість моряка.

– Точніше, зрадника, – спокійно промовив Блад. Коли іспанець позадкував від нього, Блад уже не сумнівався. Він вказав рукою на сушу й різко запитав: – Чи вистачить вам нахабства і зараз запевняти, що це берег Кюрасао? – Він наступав на дона Дієго, який крок по кроку відступав назад. – Можливо, ви хочете, аби я сам назвав вам цю землю? Хочете?

Упевненість, із якою говорив Блад, здавалося, вразила іспанця. Він мовчав. І тут капітан навмання, а, можливо, й не навмання, ризикнув висловити свій здогад. Якщо ця берегова лінія не належала Мейну, що було геть неймовірно, то вона могла належати або Кубі, або Гаїті. Та, поза сумнівами, острів Куба лежав далі на північний захід. Тоді Блад зметикував, що дон Дієго, задумавши зрадити, міг привести їх до найближчої до іспанських територій землі.

– Ця земля, зраднику, – острів Гаїті!

Він пильно вдивлявся у сполотніле обличчя іспанця, аби переконатися, як він реагуватиме на його слова.

Зараз іспанець дійшов до середини шканців[30]30
  Шканці – частина верхньої палуби корабля між середньою і задньою щоглами, де відбуваються всі офіційні церемонії.


[Закрыть] і там бізань[31]31
  Бізань – косий парус на задній щоглі вітрильних суден.


[Закрыть] заважала англійцям, котрі стояли внизу, бачити Блада і дона Дієго. Іспанець скривив губи у презирливій посмішці.

– Ти надто багато знаєш, англійський псяко! – промовив він і вчепився Бладові в шию.

Зав’язалась жорстока боротьба. Блад підставив іспанцеві ногу й разом з ним покотився по палубі. Іспанець надто сподівався на свої сили, розраховуючи, що зможе задушити Блада й матиме півгодини, аби до них наблизилось те розкішне судно. У тому, що воно було іспанським, не було сумнівів, бо жоден корабель іншої держави не міг так сміливо крейсувати в іспанських водах біля берегів Гаїті. Та дон Дієго дав маху, і зрозумів він це надто пізно, коли сталеві м’язи стисли його кліщами. Притиснувши іспанця до палуби коліном, Блад покликав своїх людей.

– Чи не час тобі помолитися за свою брудну душу? – розлючено запитав Блад.

Та дон Дієго, становище якого було геть безнадійним, змусив себе посміхнутися. З кепкуванням у голосі він запитав:

– А хто помолиться за твою душу, коли цей галеон візьме вас на абордаж?

– Цей галеон? – перепитав Блад, усвідомивши, що їм не уникнути наслідків зради дона Дієго.

– Так, цей галеон! Ти знаєш, що це за корабель? Це «Енкарнасіон» – флагманський корабель головнокомандувача іспанського флоту в тутешніх водах – адмірала дона Мігеля де Еспінози, мого брата. Це напрочуд вдала зустріч. Усевишній, як бачиш, на боці католицької Іспанії.

Світлі Бладові очі зблиснули, а обличчя набуло суворого виразу.

– Зв’язати його! – наказав Блад своїм людям і додав: – І щоб із голови цього мерзотника не впала жодна волосина!

Таке попередження було геть не зайве, адже його люди оскаженіли від думки, що їм загрожує рабство ще страшніше за те, що їм довелося пережити. Тож вони готові були роздерти іспанця на шматки. І якщо зараз вони підкорилися капітану й утрималися від цього, то лише тому, що сталева нотка у Бладовім голосі обіцяла дону Дієго де Еспіноза-і-Вальдес щось вигадливіше за звичайну смерть.

– Брудний пірате! – презирливо кинув Блад. – Де ж твоє слово честі, падлюко!

Дон Дієго подивився на нього і засміявся.

– Ти мене недооцінив, – промовив він англійською, аби всі його зрозуміли. – Так, я казав, що не боюся смерті, й доведу це! Ясно тобі, англійський псяко?

– Ірландський, з твого дозволу, – виправив його Блад – То де ж твоє слово честі, іспанська скотино?

– Невже ти міг подумати, що я залишу у ваших брудних лапах чудовий корабель, на якому ви воювали б з іспанцями? Ха-ха-ха! – зловтішався дон Дієго. – Йолопи! Убийте мене, і я помру з усвідомленням виконаного обов’язку. І години не мине, як вас усіх закують у кайдани, а «Сінко Льягас» повернеться до Іспанії.

Спокійне Бладове смагляве обличчя сполотніло. Тим часом розлючені повстанці оточили полоненого з бажанням розірвати на шматки – вони прагли крові.

– Не смійте його і пальцем зачепити! – владно скомандував Блад. Він круто розвернувся на підборах, підійшов до борта й застиг у глибокій задумі.

Підійшли до нього і Гаторп, Волверстон та канонір Огл. Вони мовчки спостерігали, як наближається корабель. Зараз він ішов навперейми «Сінко Льягасу».

– За півгодини гарматами він змете все на нашій палубі, – констатував Блад.

– А ми битимемося! – вигукнув одноокий гігант, вплітаючи в слова прокльони.

– Битимемося? – глузливо усміхнувся Блад. – Хіба ми можемо битися, коли нас усього два десятки? Ми маємо лише один вихід: вдати, що ми іспанці й на нашому облавку все гаразд. Тільки тоді ми зможемо йти далі.

– Та як це зробити? – запитав Гаторп.

– Як це зробити? – повторив Блад. – Звісно, якби… – він не завершив фразу, поринувши у глибоку задуму.

Схильний до сарказму Оґл запропонував:

– Звісно, ми б могли послати дона Дієго де Еспінозу з іспанськими веслярами переконати його брата-адмірала, що ви вірнопіддані його католицької величності, короля Іспанії…

Капітан вибухнув лайкою і різко розвернувся до нього з явним наміром провчити кепкуна. Та раптом вираз його обличчя змінився, а в очах спалахнуло натхнення.

– Хай йому чорт, а ти маєш рацію! Клятий пірат не боїться смерті, та його син може бути інакшої думки! Синівська поштивість в іспанців – поширене явище… Агов! – він звернувся до людей, що стояли біля полоненого: – Тягніть його сюди!

Блад, показуючи шлях, спустився через люк до трюму, де повітря було насичене запахом смоли і снастей, а потім попрямував до корми і, широко розчахнувши двері, увійшов до просторої кают-компанії.

За ним кілька чоловіків волокли зв’язаного іспанця.

Усі, хто лишився на облавку, готові були примчати сюди, аби дізнатися, як Блад розправиться зі зрадником, та капітан наказав їм не полишати палуби.

У кают-компанії стояли три заряджені щоглові гармати, дула яких витикались у відкриті амбразури.

– Оґле, берись до роботи! – наказав Блад кремезному каноніру, вказуючи йому на середню гармату. – Відкоти її назад.

Оґл одразу ж виконав капітанів наказ. Блад кивнув головою людям, що тримали дона Дієго.

– Прив’яжіть його до жерла гармати! – наказав він. Поки одні квапилися виконати наказ, Блад звернувся до решти: – Мерщій до кормової рубки і приведіть сюди решту іспанських полонених. А ти, Дайку, біжи нагору й накажи підняти іспанський прапор.

Прив’язаний до гармати дон Дієго міг лише люто зиркати очима й клясти капітана Блада на чому світ стояв. Руки іспанцеві міцно були зв’язані за спиною, а ноги прив’язані до лафета[32]32
  Лафет – станок, до якого кріпиться гармата.


[Закрыть]. Навіть найхоробріший сміливець, що без страху дивився в обличчя смерті, вжахнувся б, знаючи, якою саме смертю йому доведеться померти.

На губах іспанця виступила піна, та він не припинив клясти свого мучителя:

– Варвар! Дикун! Клятий єретик! Невже ти не можеш прикінчити мене в якийсь християнський спосіб?

Капітан Блад не удостоїв його навіть поглядом і повернувся до шістнадцятьох закутих у кайдани бранців, котрих швидко зігнали до кают-компанії.

Коли вони сюди йшли, то чули прокльони дона Дієго, а зараз із жахом побачили, в якому становищі той перебуває. Миловидний підліток зі шкірою оливкового кольору, що вирізнявся з-поміж інших багатим костюмом та манерою триматися, кинувся вперед і вигукнув:

– Тату!

Звиваючись у руках англійців, він благав небо й пекло відвернути це жахіття, а потім молив капітана про милосердя, й це моління було несамовите й жалісне водночас. Блад із задоволенням зауважив про себе, що син дона Дієго в достатній мірі відданий своєму батькові.

Пізніше Блад зізнався, що на мить його свідомість повстала проти його жорсткого плану. І для того, щоб відігнати це почуття, він змусив себе викликати спогад про жорстокість іспанців у Бріджтауні. Він згадав сполотніле личко Мері Трейл, коли вона рятувалась від ґвалтівника-головоріза, що він його порішив; згадав інші картини того жахливого дня, які й годі описувати, і це зміцнило його згасаючу рішучість. Кровожерні іспанці зі своїм релігійним фанатизмом не мали навіть іскри тієї християнської віри, символ якої встановили на щоглі корабля, що до них наближався. Ще хвилину тому мстивий і злобний дон Дієго стверджував, що Господь прихильний до іспанців. Що ж, він буде покараний за такий хибний погляд.

Відчувши, що його серце знову наповнила рішучість, Блад наказав Оґлу запалити гніт і зняти свинцевий фартух із запального отвору гармати, до жерла якої був прив’язаний дон Дієго. І коли Еспіноза-молодший знову вибухнув прокляттями упереміж із молінням, Блад розвернувся до нього і гнівно крикнув:

– Замовкни! Стули рота і слухай! Я геть не маю бажання вбивати його, розумієш?

Здивований такою заявою, син дона Дієго одразу ж замовк. Капітан Блад заговорив іспанською, якою він, на щастя для себе й дона Дієго, досконало володів:

– Через підлу зраду твого батька зараз ми перебуваємо у великій скруті. І ми маємо всі підстави підозрювати, що цей іспанський корабель захопить «Сінко Льягас». Тоді на нас чекає смерть. Як твій батько упізнав флагманський корабель свого брата, так і його брат, звісно ж, упізнав «Сінко Льягас». Коли «Енкарнасіон» до нас підійде, твій дядько одразу ж збагне, що тут сталося. Нас обстріляють і візьмуть на абордаж. Твій батько знав, що ми не спроможні дати бій, бо нас надто мало, та без бою ми не здамося! – він поклав руку на лафет гармати, до якої був прив’язаний дон Дієго. – Ти маєш чітко усвідомити одне: на перший же постріл з «Енкарнасіона» ця гармата дасть відповідь. Сподіваюсь, ти мене зрозумів?

Тремтячи від страху, Еспіноза-молодший подивився у нещадні Бладові очі, і його оливкове обличчя набуло сірого відтінку.

– Чи зрозумів я? – затинаючись, відповів хлопець – А що я мав зрозуміти? Якщо є можливість уникнути бою, я допоможу вам, тільки скажіть.

– Бою могло не бути, якби дон Дієго де Еспіноза особисто опинився на облавку корабля свого брата і переконав його, що «Сінко Льягас» і досі належить Іспанії, як про це свідчить прапор, і що на судні все гаразд. Та дон Дієго особисто не може зустрітися з братом, бо… в нього є інші справи. Припустімо, його трохи лихоманить і він змушений залишатися у своїй каюті. Як його син ти можеш усе це передати його брату і засвідчити йому свою шанобу. З іспанців-веслярів ти вибереш шістьох тих, хто вміє тримати язика за зубами, а я, знатний іспанець, котрого ви звільнили на Барбадосі з англійського полону, супроводжуватиму тебе. Якщо я повернуся живим і ніщо нам не завадить відплисти звідсіль, дон Дієго і ви всі залишитеся живими. Та якщо трапиться бодай якась неприємність, то наш бій, як я вже казав, почнеться із пострілу цієї гармати, і твій батько стане першою жертвою сутички.

Він завершив. У натовпі його товаришів пролунали схвальні вигуки, а іспанські полонені сполошились. Еспіноза-молодший, важко дихаючи, дивився на батька й чекав, що той хоча б очима подасть якийсь знак, та дон Дієго мовчав. Імовірно, його полишила мужність у такому жорстокому випробуванні й він надав право сину прийняти рішення. Він не ризикнув порадити йому відмовитися від Бладової пропозиції, але й не хотів принижуватися і переконувати сина погодитися з ним.

– Годі! – промовив Блад. – Тепер ти все розумієш. Що скажеш?

Дон Естебан облизнув шерхлі губи і тремтячою рукою витер піт із чола. Він з відчаєм подивився на батька, наче молив його промовити бодай слово, однак той уперто мовчав. Юнак схлипнув, з його горла вирвався звук, подібний до ридання.

– Я… згоден, – відповів він і обернувся до іспанців. – І ви… ви також згодні! – схвильовано й наполегливо промовив він. – Заради дона Дієго, заради мене, заради нас усіх. Якщо ви не погодитеся, то з нами розправляться без вагань.

Оскільки дон Естебан дав згоду, а їхній командир не наказував їм давати відсіч, то навіщо проявляти марний героїзм? Вони без вагань відповіли, що зроблять усе, як слід.