Текст книги "Одіссея капітана Блада (вид. 2013)"

Автор книги: Рафаель Сабатіні

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц) [доступный отрывок для чтения: 8 страниц]

Блад відвернувся від них і підійшов до дона Дієго:

– Шкодую, що змушений залишати вас у такому незручному положенні на якийсь час… – Тут він раптом насупився, пильно подивився на свого бранця й продовжив: – Та, сподіваюсь, вам уже нема чого боятися. Маю надію, найгірше не станеться.

Дон Дієго і далі мовчав.

Пітер Блад ще раз пильно поглянув на колишнього командира «Сінко Льягас» і, уклонившись йому, відійшов.

Розділ 12
Дон Педро Сангре

Обмінявшись вітальними сигналами, «Сінко Льягас» і «Енкарнасіон» лягли в дрейф десь за чверть милі один від одного. Ось цим відтинком моря між кораблями, вкритим брижами й щедро залитим сонцем, попрямувала шлюпка з шістьома веслярами-іспанцями. На кормі з доном Естебаном де Еспінозою сидів капітан Блад.

На дно шлюпки повантажили два залізних ящики зі ста п’ятдесятьма тисячами песо, адже за всіх часів золото було переконливим доказом добросовісності, а Блад вважав за потрібне справити саме таке враження. Щоправда, Бладові люди намагалися довести йому, що він, здається, вже перестарався, влаштовуючи цей грандіозний обман, та він зумів наполягти на своєму. Він взяв із собою також об’ємну посилку з численними печатками герба де Еспіноза-і-Вальдес, адресовану іспанському грандові, – ще один «доказ», сфабрикований на скору руку на «Сінко Льягасі».

В останні миті, що залишалися до висадки на «Енкарнасіон», Блад давав розпорядження своєму молодому супутнику – донові Естебану, котрий, здавалося, ще в чомусь вагався й не міг зважитися висловити вголос свої сумніви.

Блад пильно подивився на юнака.

– А що, як ви самі себе видасте? – раптом запитав хлопець.

– Тоді все буде вкрай сумно для…всіх. Я просив твого батька молитися за наш успіх, а від тебе чекаю допомоги, – відповів Блад.

– Я зроблю все, що зможу. Присягаюсь, я все зроблю! – з юнацьким запалом вигукнув дон Естебан.

Блад кивнув, і ніхто вже не вимовив жодного слова доти, доки шлюпка не торкнулася обшивки величезного «Енкарнасіона». Дон Естебан у супроводі Блада піднявся по мотузяному трапу. На шкафуті в очікуванні гостей стояв сам адмірал – високий, гордовитий чоловік, схожий на дона Дієго, але трохи старший за нього та із сивиною на скронях. Обабіч нього стояли чотири офіцери й чернець у чорно-білій сутані домініканського ордена.

Іспанський адмірал пригорнув до себе племінника. Його ж тремтіння, блідість і задишку списав на хвилювання від зустрічі з дядьком. Затим він привітав супутника дона Естебана.

Пітер Блад відважив витончений уклін, цілком володіючи собою, якщо судити лише за його зовнішнім виглядом.

– Я – дон Педро Сангре, – оголосив він, буквально переклавши своє прізвище іспанською, – нещасний кабальєро з Леона, звільнений з полону хоробрим батьком дона Естебана. – І кількома фразами він виклав вигадані обставини, за яких він нібито потрапив у полон до проклятих єретиків з острова Барбадос і як його звільнив дон Дієго.

– Benedicticamus Domino[33]33
  Benedicticamus Domino – Подякуємо Господу (лат.).


[Закрыть], – сказав чернець, вислухавши цю коротку історію.

– Ex hoc nunc et usque in seculum[34]34
  Ex hoc nunc et usque in seculum – Нині і прісно і на віки віків (лат.)


[Закрыть], – скромно опустивши очі долі, відповів Блад, котрий у разі потреби згадував, що він католик.

Адмірал і офіцери, співчутливо вислухавши розповідь кабальєро, сердечно його привітали. Та нарешті було поставлене вже давно очікуване питання:

– А де ж мій брат? Чому він не прибув на корабель, аби особисто привітати мене?

Еспіноза-молодший відповів так:

– Мій батько з прикрістю змушений був позбавити себе цієї честі й задоволення. На жаль, любий дядечку, він нездужає, і це змушує його не полишати своєї каюти… О ні, ні, нічого серйозного! У нього легка лихоманка від невеликої рани, отриманої ним під час нещодавнього нападу на острів Барбадос, коли, на щастя, був звільнений з неволі й цей кабальєро.

– Зачекай-но, племіннику, зачекай! – з удаваною суворістю вигукнув дон Мігель. – Який напад? Мені нічого не відомо про все це. Я маю честь представляти тут його католицьку величність короля Іспанії, а він перебуває у мирі з англійським королем. Ти, здається, бовкнув зайвого… Я спробую забути все це, про що попрошу й вас, добродії, – додав він, звертаючись до своїх офіцерів. При цьому він підморгнув усміхненому капітанові Бладу й додав: – Ну що ж! Якщо брат не може приїхати до мене, я сам поїду до нього.

Дон Естебан сполотнів, немов мрець, з Бладового обличчя зникла усмішка, але він не втратив цілковитого самовладання і конфіденційним тоном, у якому чудово перепліталися шанобливість, переконання й іронія, сказав:

– З вашого дозволу, доне Мігель, насмілююся зауважити, що цього вам не слід робити. І наразі я висловлюю точку зору дона Дієго. Ви не повинні зустрічатися з ним, поки не загояться його рани. Це не тільки його бажання, а й головна причина, що пояснює його відсутність на облавку «Енкарнасіона». Щиро кажучи, рани вашого брата, доне Мігелю, не такі вже й серйозні, аби завадити його перебуванню тут. Дон Дієго не так переймається своїм здоров’ям, як небезпекою поставити вас у незручне становище, якщо ви безпосередньо від нього почуєте про те, що сталося кілька днів тому. Як ви зволили сказати, ваше превосходительство, між його католицькою величністю та королем Англії зараз мир, а ваш брат дон Дієго… – Блад мить помовчав. – Гадаю, зайве мені просторікувати про це. Те, що ви почули від нас про якийсь напад – це звичайна чутка… Ваше превосходительство розуміє це?

Його високопревосходительство адмірал насупився.

– Так, я розумію, але… не все, – промовив він, напружуючись.

На якусь мить Блад занепокоївся. Чи не викликав він, часом, якихось підозр у цього іспанця? Та хіба за одягом і мовою кабальєро Педро Сангре не був справжнім іспанцем і хіба не стояв поруч із ним дон Естебан, готовий підтвердити його історію? І перш ніж адмірал встиг вимовити бодай слово, Блад поквапився дати додаткове підтвердження:

– До речі, в нашому човні лежать дві скрині з п’ятдесятьма тисячами песо, які нам доручено доставити вашому високопревосходительству.

Його високопревосходительство навіть підстрибнув од захвату, а офіцери його раптом захвилювалися.

– Це викуп, отриманий доном Дієго від губернатора Барба…

– Заради бога, жодного слова більше! – вигукнув адмірал. – Я нічого не чув…Мій брат бажає, щоб я доставив для нього ці гроші в Іспанію? Гаразд! Однак це сімейна справа. Вона стосується лише мого брата й мене. Звісно, це можна зробити, але я не повинен знати… – Він затнувся. – Гм! Поки підніматимуть на облавок ці скрині, прошу до мене на склянку малаги, добродії. – І адмірал у супроводі чотирьох офіцерів та ченця, спеціально запрошених для цього випадку, попрямував до своєї розкішної каюти.

Слуга, розливши по склянках коричневе вино, вийшов. Дон Мігель, сівши за стіл, погладив свою витку гостру борідку й промовив з усмішкою:

– Пресвята діво! Мій брат, шановні, такий передбачливий. Адже я міг би необережно навідати його на кораблі й побачити там такі речі, які мені як адміралові Іспанії було б важко не помітити.

Естебан і Блад одразу ж із ним погодилися. Потім Блад підняв склянку й випив за процвітання Іспанії та загибель ідіота Якова, що сидить на англійському престолі. Друга половина його тосту була цілком щирою. Адмірал розсміявся:

– Синьйор! Синьйор! Жаль, немає мого брата. Він приборкав би вашу нерозсудливість. Не забувайте, що його католицька величність і король Яків – добрі друзі, а тому тости, як ваші, погодьтеся, в цій каюті недоречні, та, оскільки такий тост уже вимовлений людиною, що має особливі причини ненавидіти цих англійських собак, ми, звісно, можемо випити, добродії, але… неофіційно.

Усі голосно розсміялися й випили за загибель короля Якова ще з більшим ентузіазмом, оскільки тост був неофіційним. Потім дон Естебан, переймаючись батьковою долею і пам’ятаючи, що його страждання затягуються в міру їхньої затримки тут, звівся й оголосив, що їм час повертатися.

– Мій батько поспішає в Сан-Домінго, – пояснив юнак. – Він просив мене прибути сюди тільки для того, щоб обійняти вас, любий дядечку. Тому прошу вашого дозволу відкланятися.

Адмірал, ясна річ, не бачив причин їх затримувати.

Біля трапу Блад тривожно глянув на матросів «Енкарнасіона», які, перегнувшись через облавок, патякали з веслярами шлюпки, що хиталася на хвилях глибоко внизу. Одначе поведінка веслярів не викликала підстав для занепокоєння. Люди з команди «Сінко Льягаса», на щастя для себе, тримали язики за зубами.

Адмірал попрощався з Естебаном ніжно, а з Бладом церемонно:

– Дуже шкодую, що нам доводиться так швидко розставатися, доне Педро. Мені хотілося б, аби ви провели більше часу на «Енкарнасіоні».

– Мені, як завше, не щастить, – чемно відповів Блад.

– Але тішусь надією, що незабаром ми зустрінемося, кабальєро.

– Це велика честь для мене, доне Мігелю, – церемонно відповів Блад. – Вона перевищує мої скромні заслуги.

Вони спустилися в шлюпку й, залишаючи за собою величезний корабель, з гакаборта якого адмірал махав їм рукою, почули пронизливий свисток боцмана – наказ команді зайняти свої місця. Ще не добравшись до «Сінко Льягаса», вони побачили, як «Енкарнасіон» підняв вітрила. Здійснюючи поворот оверштаг[35]35
  Поворот оверштаг – поворот вітрильного судна проти лінії вітру з одного курсу на інший.


[Закрыть], іспанці приспустили на знак прощання прапор і відсалютували їм гарматним пострілом.

На облавку «Сінко Льягас» у когось (пізніше з’ясувалося, що в Гаторпа) вистачило розуму відповісти їм тим самим. Комедія закінчувалася, але фінал її раптово забарвився чорним.

На облавку «Сінко Льягаса» їх зустрів Гаторп. Блад звернув увагу на якийсь застиглий, переляканий вираз його обличчя.

– Бачу, ти це помітив, – стиха промовив Блад.

Гаторп із розумінням подивився на нього й одразу ж відкинув думку, що майнула в його голові: капітан Блад явно не міг знати про те, що він хотів йому сказати.

– Дон Дієго… – почав було Гаторп, але потім затнувся і якось дивно подивився на Блада.

Дон Естебан перехопив погляди, якими обмінялися Гаторп і Блад, сполотнів і накинувся на них.

– Ви не дотримали слова, собаки? Що ви зробили з батьком? – закричав він, а шестеро іспанців, що стояли за ним, здійняли ґвалт.

– Ми не порушували обіцянки, – рішуче відповів Гаторп, й одразу ж усі замовкли. – У цьому не було жодної необхідності. Дон Дієго помер ще до того, як ви підійшли до «Енкарнасіона».

Пітер Блад і далі мовчав.

– Помер? – ридаючи, запитав Естебан. – Ти хочеш сказати, що ви вбили його! Як він помер?

Гаторп подивився на юнака.

– Наскільки я можу судити, – відповів Гаторп, – він помер од страху.

Почувши таку образливу відповідь, дон Естебан вліпив Гаторпу ляпас, і той, звичайно, відповів би йому тою ж монетою, якби Блад не став між ними і якби його люди не схопили молодого іспанця.

– Облиш, – промовив Блад. – Ти сам винен, бо образив батька цього хлопчиська.

– Я думаю не про образу, – відповів Гаторп, потираючи щоку, – а про те, що відбулося. Ходімо подивимося.

– Мені нема чого дивитися, – сказав Блад. – Він помер ще до того, як ми зійшли з облавка «Сінко Льягас», і вже мертвий висів на мотузках, коли я з ним розмовляв.

– Що ви кажете? – закричав Естебан.

Блад сумно глянув на нього, ледь усміхнувся і спокійно запитав:

– Ти шкодуєш, що не дізнався про це раніше? Чи не так?

Естебан недовірливо дивився на нього широко відкритими очима.

– Я вам не вірю, – нарешті сказав він.

– Це твоя справа, але я лікар і не можу помилитися, коли бачу перед собою померлого.

Знову запала тиша, і юнак повільно почав усвідомлювати, що трапилося.

– Якби я дізнався про це раніше, ти вже висів би на нок-реї «Енкарнасіона»!

– Безперечно. От тому я зараз і думаю: яку користь може мати людина, знаючи те, чого не знають інші.

– Але ти ще там висітимеш! – лютував Еспіноза-молодший.

Капітан Блад стенув плечима й відвернувся. Однак слова ці він запам’ятав, так само як запам’ятали їх Гаторп і всі, хто стояв на палубі. Це спливло на нараді, що відбулася ввечері. Нарада зібралася для вирішення подальшої долі іспанських бранців. Усі знали, що вони не зможуть добратися до Кюрасао через брак води й провіанту. Пітт ще не міг виконувати обов’язки штурмана. У ході наради вони вирішили попрямувати на схід від острова Гаїті й, пройшовши вздовж його північного узбережжя, дістатися острова Тортуга. Там, у порту, що належав французькій Вест-Індській компанії, їм принаймні нічого не загрожувало.

Тепер постало питання, чи спроможні вони тягти із собою іспанських бранців, або ж вони посадять їх у човен і дадуть можливість самим добиратися до землі, що лежала всього за десять миль – це була Бладова пропозиція.

– У нас немає іншого виходу, – наполегливо доводив він. – На Тортузі їх спалять живцем.

– Ці свині заслуговують і на гірше! – пробурчав Волверстон.

– Згадай, Пітере, – втрутився Гаторп, – чим тобі сьогодні погрожував хлопчисько. Якщо він урятується й розповість дядькові-адміралові про те, що трапилося, здійснення його погрози стане більш ніж можливим.

– Я не боюся його погроз.

– А дарма, – зауважив Волверстон. – Розумніше було б повісити його разом з іншими.

– Гуманність проявляється не тільки в розумних учинках, – промовив Блад, міркуючи вголос. – Іноді краще помилятися в ім’я гуманності, навіть якщо ця помилка, бодай у вигляді винятку, пояснюється жалем. Ми підемо на такий виняток. Я не можу погодитися з холоднокровним убивством. На світанку дайте іспанцям шлюпку, води, кілька коржів, і нехай вони забираються до біса!

Це було його останнє слово. Люди, що наділили Блада владою, погодилися з його рішенням, і на світанку дон Естебан і його співвітчизники залишили корабель.

Через два дні «Сінко Льягас» увійшов в оточену скелями Кайонську бухту. Її, здавалося, сама природа створила фортецею для тих, кому пощастить заволодіти нею.

Розділ 13
Тортуга

Що ж, саме час розповісти про той факт, що історія подвигів капітана Блада дійшла до нас тільки завдяки наполегливій праці Джеремі Пітта – шкіпера із Сомерсетшира. Парубок виявився не лише гарним моряком, а й плідним письменником. Звісно, на систематичну невтомну працю його надихала прихильність до Пітера Блада. Пітт вів бортовий журнал фрегата «Арабелла» так, як досі ніхто ще його не вів. Журнал налічував двадцять із гаком томів різного формату. Частина томів зникла, у багатьох бракує сторінок. Та якщо при детальному ознайомленні з ними в бібліотеці пана Джеймса Спека з Комертіна я часом навіснів од прогалин, то іноді мене пригнічувала надмірна багатослівність Пітта, через яку важко було вирвати найважливіші факти з маси документів, що дійшли до нас. Перші томи журналу Пітта майже цілком присвячені подіям, що відбулися до появи Блада на Тортузі. Ці томи, так само як і протоколи державних судових процесів, поки що є основними, хоча й не єдиними джерелами, звідки я брав матеріали для моєї оповіді.

Пітт наголошує, що саме ці обставини змусили Пітера Блада шукати притулку на Тортузі. Він пише про це докладно і з помітною пристрастю (а це означає, що на той час були й інші думки з цього приводу). Він наполягає на відсутності в Блада і його товаришів якихось попередніх намірів об’єднатися з піратами, які перетворили Тортугу під напівофіційним захистом французів на свою базу, звідки й здійснювали піратські набіги на іспанські колонії й кораблі.

Пітт запевняє, що спершу Блад прагнув виїхати до Франції або Нідерландів. Однак в очікуванні на попутний корабель він витратив майже всі гроші, що мав. Їх у нього й так бракувало. Тоді то Пітт і помітив, що його друг чимось занепокоєний. Пітт висловлює припущення, що Блад, спілкуючись у ці дні вимушеної бездіяльності із шукачами пригод, разом із ними надміру прикладався до спиртного, що було звичною справою у цій частині Вест-Індії.

Я не думаю, що Пітта можна звинуватити у вигадуванні якихось виправдань для свого друга, адже в Пітера Блада було багато причин для гнітючого настрою. Безсумнівно, повсякчас він думав про Арабеллу Бішоп і божеволів, усвідомлюючи її недосяжність. Він кохав Арабеллу й водночас розумів, що вона втрачена для нього назавжди. Звісно, цілком зрозуміле його прагнення виїхати до Франції чи Нідерландів, та навряд чи він міг пояснити й чітко уявити собі, що там робитиме. Адже насправді він був рабом-утікачем, людиною, оголошеною поза законом у себе на батьківщині, і бездомним вигнанцем на чужині. Залишалося тільки море, відкрите для всіх і особливо привабливе для тих, хто вів запеклу війну з усім людством.

Тож якщо зважити на Бладову невгамовність, яка свого часу спонукала його мандрувати лише заради пригод, а ще як додати, що цей потяг до мандрів був посилений безрозсудністю, породженою вигнанням, та з огляду на те, що його військовий досвід і вміння командувати кораблем лише підсилили спокуси, які постали перед ним, то навряд чи хто насмілиться дорікнути йому, що зрештою він здався. Варто додати, що спокусливі пропозиції надходили не лише від піратів-авантюристів, завсідників шинків Тортуги, а й від губернатора острова д’Ожерона – він забирав у піратів десятину здобичі в обмін на право стояти в гавані. А ще д’Ожерон непогано заробляв і на комісійних дорученнях, беручи готівкою і видаючи натомість векселі, що оплачувались у Франції.

Ремесло, яке можна було б назвати ганебним, якби на його захист ставали лише брудні й нетверезі авантюристи, мисливці, лісоруби та прибережні збирачі того, що викидає море – англійці, французи, данці – ставало почесним, мало не офіційним каперством, коли його необхідність переконливо доводив вишукано одягнений пан, що представляв тут інтереси французької Вест-Індської компанії з таким виглядом, начебто він був представником самої Франції.

Усі, кому пощастило врятуватися з Пітером Бладом із рабства, серед них і Джеремі Пітт, вуха якого повсякчас манив до себе наполегливий шум моря, відчувши себе вічними вигнанцями, виявили бажання приєднатися до великого «берегового братерства» – тоді так називалися пірати. Вони умовляли Блада залишатися їхнім ватажком, присягались усюди невідступно слідувати за ним і зберігати вірність йому.

Підсумовуючи записи Джеремі стосовно цього питання, можна зробити висновки, що Блад піддався своїм настроям і наполяганням друзів та поплив за течією долі зі словами, що від неї однак не втечеш. Я ж гадаю, основною причиною його вагань і такого тривалого опору були думки про Арабеллу Бішоп. Ні тоді, ні згодом він навіть не замислювався, що їм, можливо, не судилось більше зустрітися. Він уявляв, з яким презирством вона згадуватиме про нього, почувши, що він став корсаром, і це презирство, що малювала лише його уява, завдавало йому такого болю, наче все вже сталося насправді.

Щодня і щоночі він думав про Арабеллу Бішоп. Уклавши угоду зі своєю совістю (а згадки про цю дівчину робили його совість аж надто чутливою), він заприсягся зберігати свої руки такими чистими, наскільки це дозволяла відчайдушна професія, яку він вибрав. Очевидно, він не тішив себе марними надіями колись домоглися взаємності цієї дівчини чи бодай зустрітися з нею, та гірка згадка про неї мала назавжди лишитися у його серці.

Прийнявши таке рішення, він завзято почав підготовку до піратської діяльності. Д’Ожерон, чи не найбільш послужливий з-поміж усіх губернаторів, дав йому пристойну позику на спорядження «Сінко Льягаса», перейменованого на «Арабеллу». Перш ніж дати кораблю нове ймення, Блад довго розмірковував, боячись тим самим викрити свої таємні почуття. Та його друзі в цьому побачили лише іронію, властиву їхньому ватажку.

Блад непогано розбирався в людях, тож до числа своїх прихильників додав ще шість десятків чоловіків, ретельно відібраних з-поміж шукачів пригод, що тинялися на Тортузі. За неписаними законами «берегового братства» він уклав угоду з кожним членом своєї команди, за якою той мав отримати певну частку від захопленої здобичі. Та у всьому іншому ця угода кардинально відрізнялась від подібних угод, які досі укладали пірати. Усі прояви недисциплінованості, властиві членам корсарських екіпажів, категорично заборонялися на облавку «Арабелли». Ті, хто йшов із Бладом в океан, зобов’язувалися цілком і повністю коритися йому. Кого ж не влаштовували такі умови, мусили шукати собі іншого капітана.

Напередодні Нового року, по закінченні сезону штормів, Блад вийшов у море на чудово оснащеному й повністю укомплектованому кораблі. Та, перш ніж він повернувся у травні із плавання, що затяглося через численні події, слава про нього промчала Карибським морем, наче брижі, що їх жене вітер.

На початку плавання у Навітряній протоці відбулася битва з іспанським галеоном, що завершилася його затопленням. Згодом за допомогою кількох пірог було здійснено наступний зухвалий напад на іспанську флотилію, що займалася видобуванням перлів у Ріодель-Гача, й захоплено всю її здобич. Згодом було здійснено десантну експедицію на золоті копальні Санта-Марія на Мейні та ще декілька справ, що мали менший розголос.

У всіх сутичках «Арабелла» була переможницею, захопила багату здобич із мінімальною втратою людей. Отже, слава про «Арабеллу», що повернулася на Тортугу в травні наступного року, і про капітана Блада прокотилась від Багамських до Навітряних островів і від Нью-Провіденс до Тринідаду.

Ця слава докотилась і до Європи. Іспанський посол при Сент-Джеймському дворі (саме так тоді називався двір англійського короля) вніс вельми роздратовану ноту, на яку йому дали офіційну відповідь, що капітан Блад не є королівським підданим, а засудженим бунтівником та рабом-утікачем, тому всі дії проти підлого злочинця зі боку його католицької величності палко підтримає Яків ІІ.

Дон Мігель де Еспіноза – адмірал Іспанії у Вест-Індії – та його племінник дон Естебан як ніхто мріяли захопити цього авантюриста і повісити його на нок-реї свого корабля. Питання про захоплення Блада, що нині набуло міжнародного характеру, було для них особистою, сімейною справою.

Дон Мігель не шкодував погроз на адресу Блада. Чутки про ці погрози долетіли до Тортуги одночасно із заявою іспанського адмірала про те, що у своїй боротьбі проти Блада він покладається не так на могутність своєї країни, як на авторитет англійського короля.

Хизування адмірала аж ніяк не налякало Блада. Він не дозволив собі та своїй команді бити байдики на Тортузі й вирішив зробити Іспанію цапом-відбувайлом за всі свої страждання. Це мало загасити в ньому вогонь особистої помсти і принести користь Англії (та аж ніяк не ненависному королю Якову ІІ), а з нею і всій цивілізованій частині людства, якій жадібна й фанатична Іспанія намагалася завадити спілкуватися з Новим Світом.

Якось, коли Блад покурював люльку із Гаторпом і Волверстоном за пляшкою рому у закіптюженому шинку на березі, до них підійшов незнайомець у розшитому золотом камзолі із темно-блакитного атласу.

– Чи це не ви, часом, той, кого називають Ле Саном? – звернувся він до Блада.

Перш ніж дати відповідь на питання, капітан оглянув вирядженого головоріза. Він навіть не сумнівався в тому, що це був саме головоріз – варто було тільки подивитися на швидкі рухи його гнучкої фігури і грубе й водночас вродливе смагляве обличчя з орлиним носом. Не дуже чистою рукою він тримався за ефес довгої рапіри, а на безіменному пальці красувався величезний діамант, у вухах – золоті сережки, трохи прикриті довгими локонами масного каштанового волосся.

Капітан Блад вийняв з рота люльку й відповів:

– Моє ім’я Пітер Блад. Іспанці знають мене під ім’ям дона Педро Сангре, француз же може мене величати Ле Сан, якщо йому так більше до вподоби.

– Гаразд, – промовив авантюрист англійською і без запрошення посунув стільця до брудного столу. – Ім’я моє Левасер, – назвався він трьом співбесідникам, з яких двоє підозріло його розглядали. – Ви мали б чути про мене.

Звісно, його ім’я було добре відоме – Левасер командував двадцятигарматним капером, що тиждень тому кинув якір у Тортужській бухті. Команда корабля складалась із французів-мисливців, що мешкали у північній частині Гаїті й ненавиділи іспанців навіть дужче за англійців. Левасер повернувся на Тортугу після невдалого походу. Та аби вгамувати жахливу пиху цього горластого авантюриста, треба було щось набагато більше, аніж невдачі. Сварливий, наче базарна перекупка, п’яниця й азартний гравець, він був вельми популярний серед дикої «берегової братії». А ще він устиг зажити іншої слави: вродливець, чепурун і гульвіса привертав увагу жінок різних верств суспільства. Він відкрито хизувався своїм успіхом у «другої половини людського роду» – дослівно казав сам Левасер. Варто зауважити, що в його словах не було перебільшення.

Навіть ширилися чутки, що губернаторова донька, мадемуазель д’Ожерон, стала однією з його жертв, і Левасер не посоромився просити її руки у батька. Губернатор не забарився дати відповідь на таку принадну пропозицію (стати тестем розпусного бандита) – і вказав йому на двері.

Розлючений Левасер пішов, але заприсягся, що одружиться з губернаторовою донькою попри спротив усіх батьків і матерів у світі, а д’Ожерон ще пошкодує, що образив майбутнього зятя.

Ось такою була людина, що сиділа за столиком у шинку і пропонувала Бладу об’єднатися для спільної боротьби проти іспанців.

Десь із двадцять років тому Левасер, котрому тоді було двадцять, плавав зі справжнісіньким чудовиськом – піратом Л’Оллоне – й пізніше довів своїми «подвигами», що був здібним учнем у піратській школі.

Серед «берегової братії» тих часів навряд чи знайшовся б негідник, гірший за Левасера. Капітан Блад відчував відразу до авантюриста, однак не міг заперечити, що його пропозиції вирізняються сміливістю та винахідливістю і що разом із ним можна було б організовувати серйозніші операції, аніж ті, на які вони були спроможні, працюючи окремо. Однією з таких операцій був напад на заможне місто Маракайбо, що стояло оддалік від морського берега. Для такого наскоку треба було задіяти не менше шестисот людей, і, звісно ж, їх не перевезеш на двох кораблях, що були в них. Блад розумів, що не обійдеться без двох-трьох попередніх рейдів, метою яких було б захоплення кораблів, яких бракує.

Хоч Левасер і не сподобався Бладові й той не захотів одразу ж брати на себе зобов’язання, та все ж пропозиції авантюриста видались йому вельми заманливими. Він погодився подумати і згодом дати відповідь. Гаторп і Волверстон, котрі не поділяли особистої Бладової неприязні до цього француза, як могли тиснули на свого капітана, і зрештою той уклав угоду із Левасером, підписану не лише капітанами, а й, за законом, окремими представниками обох команд.

Окрім усього зазначеного в угоді йшлося, що всі трофеї, захоплені кожним судном, навіть якщо вони не братимуть участі в спільному бою, мають суворо обліковуватися: корабель залишав собі три п’ятих частки захопленого трофею, дві п’ятих зобов’язувався передати іншому кораблю. Відповідно до угоди ці частки слід було чесно поділити між командами кожного корабля. Решта ж пунктів нічим не відрізнялись від стандартних договорів, серед них і той пункт, за яким будь-який член команди, якого звинувачують у крадіжці бодай одного песо, буде повішений на реї. По закінченні всіх паперових справ корсари стали готуватися до виходу в море. Та вже напередодні відплиття Левасера мало не застрелили охоронці, коли він перелазив через високий паркан губернаторського маєтку, аби попрощатися із закоханою в нього мадемуазель д’Ожерон. Він навіть не встиг оком глянути на неї, адже за наказом обережного татуся охоронці, що сиділи в засідці серед пахучих кущів, двічі в нього стріляли. Левасер зник із клятвою, що все одно доможеться свого.

Цієї ночі він спав на облавку свого корабля, якого, із властивою йому пишномовністю, назвав «Ла Фудр», що в перекладі означає «блискавка». Тут наступного дня він і зустрівся з Бладом, якого іронічно привітав його як свого адмірала. Капітан «Арабелли» намірявся уточнити певні деталі спільного плавання, з яких нас цікавить лише те, що вони домовились: якщо в морі – випадково чи за необхідності – їм доведеться розділитися, то їм належить якнайшвидше зустрітися на Тортузі.

Після нетривалої наради Левасер пригостив свого адмірала обідом і вони підняли келихи за успіх експедиції. При цьому Левасер так постарався, що напився до непритомності.

Надвечір Пітер Блад повернувся на свій корабель, червоний фальшборт якого й позолочені амбразури виблискували у променях призахідного сонця.

Його серце ятрив неспокій. Я вже завважував, що він непогано розбирався в людях, і неприємне враження, що на нього справив Левасер, викликало тривогу, що лише посилювалась із наближенням виходу в море. Він поділився своїми тривогами із Волверстоном, котрий зустрів його на облавку «Арабелли»:

– Дідько вас усіх ухопи, волоцюги! Це ви вмовили мене укласти з ним угоду. Й навряд чи з цього вийде щось путнє!

Та велет лише насмішкувато примружив єдине, налите кров’ю око, усміхнувся і, зауважив, вергаючи своєю масивною щелепою, мов жорнами:

– Ми скрутимо в’язи цьому собаці, якщо він спробує зрадити нас.

– Так, звісно, якщо на той час матимемо змогу зробити це, – відповів Блад і, прямуючи до своєї каюти, додав: – Уранці, з відпливом, виходимо в море.