355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Павел Загребельный » Юлія або запрошення до самовбивства » Текст книги (страница 9)
Юлія або запрошення до самовбивства
  • Текст добавлен: 8 сентября 2016, 21:58

Текст книги "Юлія або запрошення до самовбивства"


Автор книги: Павел Загребельный



сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 23 страниц)

– Регіно, ти що–небудь розумієш? – закричала Люда. – Та він нас просто зневажає! Скажи йому про це! Ну, ти можеш сказати?

– Не треба нічого казати, – заспокоїв її Шульга. – Все відбувається так, як треба… Ви всі де? Ви на землі. І я на землі. А моя любов пролетіла наді мною в небесах… І чого тобі ще треба від мене, Людо?

– Він ненормальний, Регіно, – п’яно засміялася Люда. – Я вже давно помічала, що він з привітом, а тепер уже точно…

Ти чула, що він меле: над ним пролетіла любов? Скажи про таке моєму авіаційному полковничку, він витанцьовуватиме, як африканський негр: щось літає–пролітає, а де наші радари і винищувачі на перехват–перехоплювання?

– Ай, Людо, – зітхнула Регіна, – все це набагато складніше. Хіба ми можемо знати про те, чого ми не можемо знати ніколи? Може, це й не просто любов пролетіла над Шульгою, а небесний ангел?

– Та ти що? – закричала Люда. – Ти здуріла? Після окупації і після мого гладкого полковничка ангели? Та де їм узятися отут, на цій затоптаній і запльованій землі?

– Може, нам треба б спитати Шульгу? – несміливо запропонувала Регіна. – Скажіть нам, Шульга, що то було: ваша земна любов чи небесний ангел, груба тілесність чи невловима еманація?

– Може, й ангел, – сказав роздумливо Шульга. – Хіба я знаю, де люди, а де ангели, але в неї вже не було крил… вона їх десь загубила, крила їй пообрубували… Вона – як усі ми… Народжуємося ангелами і допоки малі, ми теж усі ангели, а тоді губимо крила, губимо, губ… А вона пролетіла наді мною в старенькому «доджі», і досі летить, і сміється так, як тільки вона може сміятися…

– Знов про якийсь «додж», – прошепотіла Люда. – Ти, Шульга, або ж геть п’яний, або дурний… З пунктиком і з привітаннячком. «Додж» – це твій пунктик.

– Я повинен його знайти! – заявив Шульга.

– Кого?

– «Додж»!

– Та нащо тобі якийсь там «додж», коли на вулиці стоїть мій джип з сержантом, який повезе нас куди завгодно!

– От хай і повезе!

– Куди ж тебе везти?

– Я знаю куди! Я все знаю…

Провали в пам’яті, безтямні вчинки, божевілля, а на ранок сором, і запізніле каяття, і…

За столиком чергового в управлінні міліції сидів довгошиїй старший лейтенант. Шульга не любив старших лейтенантів взагалі (від лейтенантів відскочило, а до капітанів прибитися неспроможне), а всіх довгошиїх зокрема. Скільки знав, довгошиїми були німецькі танкісти з есесівських дивізій. Найстрашніші катюги й убивці, з яким залассям били вони з «тигрів» по нещасних українських хатках…

Здається, Люда не хотіла пускати Шульгу самого, але він заповзявся: тільки сам, жінки хай ждуть його в джипі, він на хвилинку, туди й назад… Він таки був добряче п’яний і не врахував, що ніч уже майже кінчається, але ранок ще не настає, а це саме та небезпечна пора, коли люди, які вимушені стояти на посту, стають занадто дражливими і злими. До того ж черговий в управлінні був довгошиїй..

– Ну, за чим припожалували? – похмуро зиркнув на Шульгу довгошиїй.

Шульга щосили намагався стояти рівно і міцно на ногах і акуратно вимовляти вже й не кожне слово, а кожен звук – перша прикмета смертельно п’яного чоловіка.

– Я хотів поцікавитися… тобто дозвольте спитати…

– Питають не нас – питаємо ми! – грубо осмикнув його довгошиїй. – Що тобі треба?

– «Додж», – губи в Шульги витанцьовували так, що він ледве спромігся проштовхнути крізь них це коротеньке, але таке ж капосне слово. – Є у вас в управлінні така машина? Вчора вдень вона йшла по нікопольському шосе… І два офіцери міліції…

– А ти хто такий?! – підводячись з–за столика, спитав довгошиїй. – Документи в тебе є? Пред’явить документи!

І виставив поперед себе пласку, як лопата, міліцейську долоню.

– Документи? – Шульга забув навіть здивуватися, мерщій поліз до кишені. – Ось. Студентський квиток.

– Студент! – Довгошиїй недовірливо вивчав посвідчення, переводив гострий погляд з фотокартки на обличчя Шульги. – Такий здоровило – і студент? І прийшов винюхувати воєнні тайни? Антоненко!

Шульга ніяк не міг узгодити зовнішніх подій із своїм внутрішнім станом. В ньому все відбувалося з надмірною уповільненістю, а довкола діялося щось просто неправдоподібне. Не встиг довгошиїй гукнути «Антоненко», як у кімнаті, не знати й звідки, зродився величезний старшина, став між черговим і Шульгою, мовчки сіпнув головешкою.

– Давай наряд і сховай оцього англо–американського шпійона до ранку. А тоді розберемося! – звелів довгошиїй.

– А я його й без наряда! – радісно заіржав старшина. – Він же бухой! Як, бухарик, своїм ходом одправишся чи подать транспорт!

– Я б вам не радив, – сказав Шульга.

– Що, що? – нахилив до нього вухо Антоненко.

– Не радив би я вам.

– А то що?

– Антоненко! – гримнув довгошиїй, всідаючись за свій столик. – Я кому сказав визвать наряд!

Вони обидва не знали, що Шульга танкіст, і, звісно ж, не мали ніякісінького уявлення про те, якою миттєвою реакцією володіють танкісти. Це виробляється в тобі, мов інстинкт. Удар на випередження. Не ти перший, то тебе, і ціна завжди та сама – життя. Це не старомодна дуель на пістолетах, де бар’єри, секунданти, етикетність і рівні шанси; не боксерське змагання в тісному чотирикутнику, обмеженому м’якими канатами; навіть не повітряний бій на шалених швидкостях, де від пострілу можна врятуватися вдалим маневром, бо довкола безмежний простір і ще безмежніші можливості для звитяги або порятунку; танкові битви – це найстрашніше з усього, що досі вигадало людство для самознищення, це стіна на стіну, це безнадія, це добровільне, покірливе самовбивство, єдиним порятунком від якого може стати тільки твій власний удар на випередження, невловима мить, яку ти зміг вловити поперед свого супротивника, свого смертельного ворога, свого антагоніста, і коли навіть тобі судилося вмерти в тому бою, то вмреш ти не першим, а тільки після того, як умре твій ворог. За ті три роки війни, протягом яких йому судилося стати учасником, може, найкривавіших її жнив, Шульга спершу несвідомо, навпомацки, за принципом – за одного битого десять небитих дають, а тоді вже з висот своїх страшних досвідчень опанував велику філософію самозбереження, найвищий принцип у віковічних зіткненнях людських мас і людських особистостей: або ти – або тебе, не ти – то тебе!

Довгошиїй сховався від Шульги за Дерев’яним бар’єрчиком і, мабуть, почувався там цілком безпечно, товстотілий старшина, званий Антоненком, мабуть, вважався тут запорукою і гарантом затвердженого і узаконеного від Москви до самих до окраїн порядку. Шульга мав стати черговою жертвою, незначним епізодом у діях уславленої радянської міліції, дрібним хуліганом, незначним правопорушником…

То хто ж тут насправді жертва? Один крок до бар’єрчика, правою рукою вхопити довгошийого за комір, підняти з–над столика і труснути, щоб заклацав зубами, а водночас лівим ліктем дати в груди старшині, і хай ловить сторчаки, допоки Шульга витрушуватиме з чергового все про «додж». Всю цю операцію Шульга спланував і, як йому здавалося, майже здійснив за якусь соту долю секунди, і від радості навіть спробував кілька разів перевернути в роті солодке, мов цукерка, слово: «додж», «додж», «додж», – однак забув зробити поправку на алкоголь і чимало подивувався, що, смакуючи словом «додж», він і досі стоїть незрушно, а довгошиїй тим часом вигідніше вмощується на своєму сідалі і кричить:

– Взять його, Антоненко!

Та одночасно з цим різучим міліцейським голосом лунає й ще один голос, армійський, і Шульга краєм ока бачить у дверях Людмилиного водія – сержанта з автоматом під правою пахвою, автомат надійно прилаштований на ремені, перекинутому через плече, вказівний палець сержантової правої руки лежить на спуску, чорне вічко мертвим оком дивиться на довгошийого і тельбухастого Антоненка, на кожного порізно і на обох водночас, і спокійний голос:

– Товаришу майор, полковник сказав, що вже пора їхати.

Джип котився по сонних вулицях міста повен жіночого реготу.

– Ну, скажи, – допитувалася Люда в Шульги, – як наш сержант сказав? «Товаришу майор, полковник сказав…» Це все Регіна! Вона рвалася, щоб нам утрьох іти визволяти тебе, а я кажу: досить сержанта. Ну, тоді Регіна й сказала, що треба там сказати…

– По–моєму, сержант хотів стріляти, – Шульга ніяк не міг оговтатися після безглуздої сутички з довгошиїм, – слухай, сержанте, ти що – справді стріляв би?

– Без понятія, – безжурно мовив водій, одною рукою хвацько викручуючи кермо.

– А куди тепер їдемо? – поцікавилася Люда. – Може, до мого полковничка?

– Ні, ні, – злякалася Регіна. – Як можна? Все, що пов’язане з шлюбом, це святиня… А ми… Ну, так, у нас горе, ми з поминок… але ж ми всі п’яні… А у вас…

– У нас? А що в нас? Шлюбна святиня? А ти знаєш, скількох жінок покинув мій полковничок? Не знаєш? Ну, й не треба! Не хочеш до мене? Боїшся? А куди? Знов до цього занюханого студентського гуртожитку? Ні я, ні ти вже туди й на поріг… Тоді давай до тебе!

– До мене теж не можна, – ще більше злякалася Регіна, – я в комунальній квартирі… дві кімнати займає доцент Колбовський, а поряд з моєю кімнатою секретарка нашого директора… вона все доносить… навіть про те, чого не було…

– Бідна, бідна Регіна, – погладила їй волосся Люда, – чому ж ти досі не казала мені про твоє бідацтво? Я б познайомила тебе з повітряними дияволами свого полковничка, і – клянусь! – кожен би, побачивши таку жінку, заради неї пожертвував би всім на світі! Не те що наш Шульга, який стирчить між такими двома жінками, мов камінь. Шульга, ти хоч живий?

– Живий, – сказав Шульга.

– А ти зміг би це довести?

– Ну, я не знаю. По–моєму, нам треба було б вернутись.

– Вернутись? Куди?

– Ну, в управління міліції. Бо я ж так нічого й не взнав про «додж».

– Про «додж»?

– Я ж вам казав уже… Коли ми ховали Андрушу..: Ну, і мені там стало погано… вперше в житті таке… А тоді ця машина… Цей «додж»… І в ньому… Ну, вважай, моє життя… Переді мною, наді мною і… повз мене…

Люда співчутливо поляскала Шульгу по щоках, тоді взяла руку Регіни, поклала йому на чоло.

– Бачила ненормального? Він знов про цей «додж»! Ну, гаразд. Припустимо, ти бачив цю машину і в ній… Тоді чому ж ти не сказав мені, щоб ми просто з кладовища кинулися навздогін за твоїм «доджем»?

– Навздогін? – Шульга був цілком безпорадний перед цією жіночою практичністю. —Ай справді. Я не подумав… Це було б… Але той «додж»… Де тепер його шукати? І чи я знайду його коли–небудь?

– Ти бачиш, Регіно, в кого ми з тобою спробували закохатися? – безсило відкинулася на жорстке сидіння Людмила. Нін же малохольний! І ми з тобою теж малохольні. Ти з своїм розстріляним металургійним директором, а я з трьома роками німецько–фашистської окупації… Ми малохольні й заплямовані навіки, а він ніби й чистенький, фронтовик, заслужений і перезаслужений, а насправді ще нещасніший, бо чоловіки завжди нещасніші за жінок. Шульга, ти мене чуєш?

– Чую, – відгукнувся Шульга. – А куди ми ідемо?

– Куди! Нікуди!.. Сержанте, як там з пальним? Скільки ми ще можемо отак їздити?..

– Без понятія, – спокійно відгукнувся водій.

– Ти чув, Шульга? – ЛюДа забула про присутність Регіни, вона забула про все на світі, її соковиті, безсоромні уста вперто шукали зустрічі з його твердими чоловічими устами, але він ще упертіше уникав тих небезпечних спіткань, бо в його мозку і в серці, мов золотий цвяшок, була тільки Юлія і сяяла з недосяжних глибин Азії, затьмарюючи всі ті простори, де опинявся Шульга після незабутньої ночі в зліпленому з азійської глини втечищі їхньої великої любові, всі великі й малі міста Європи, рівнини й гори, ріки й степи. І на останньому зльоті цієї несамовитої ночі, напружуючи рештки не затуманеної вбивчим алкоголем свідомості, Шульга гірко, майже розпачливо пошкодував, що не здогадався там, на кладовищі, сказати Людмилі про небесне видиво «доджа» з небесною розсміяністю його єдиної на світі жінки і не кинувся навздогін, в глибини й безнадію степів, у безнадію, а може, й у найбільшу надію…

– Ти мені скажи, сержанте, – поклав свою важку руку на маслакувате плече водія Шульга, – ми б тоді змогли наздогнати «доджа»? Ти ж бачив, як він проїхав побіля кладовища по шосе?

– Без понятія, – ворухнув плечем сержант.

– Ну, а наздогнати? Наздогнав би ти того «доджа»?

– Авіація все може, – безжурно мовив сержант. – А мені воно все без понятія!..

– Ну, що тобі той «додж»? – затермосила Шульгу Людмила. – Так же можна збожеволіти! Ну, забудь про все і поглянь, які біля тебе жінки! Ти мене чуєш, Шульга?

Палючими губами вона цілувала йому холодну щоку, норовила добратися до уст. Шульга безрадно усміхався, випручувався з її обіймів, ухилявся від того остаточного поцілунку, за яким розверзаються безодні й запановують катастрофи.

– Не чіпай його, – тихо сказала Регіна, – ніби ти не чула: над ним пролетів ангел.

– А–а, не вірю я ні в ангелів, ні в дияволів! Шульга, Регіна правду каже? Чому ти мовчиш, Шульга?

Ох, з якою радістю зламав би він печать своєї тяжкої мовчанки! Йому завжди кортіло поговорити про Юлію, розповідати про неї, згадувати, просто думати про неї вголос, але він не знав, з ким це можна зробити, він затаювався, соромився, не вмів і не знав, як це можна зуміти, бо й справді: хіба ж можна комусь показати Юлію зблизька, на віддих, зсередини (яка мука, який жах і яке блаженство!), водночас тримаючись на відстані, тактовно й поштиво зберігаючи належну відстань, щоб оберегти Юлію від небажаних поглядів, слів і (боронь, Боже!) грубих доторків, бо й вона сама зробила б усе можливе, щоб не підпустити до себе сторонніх, байдужих, ворожих… Вона існувала на обріях його життя примарно, неправдешньо, була чи й не була, але він знав: це його судьба, доля і недоля, тільки їй він був зобов’язаний вічним видивом щастя, вічною неволею, добровільним солодким рабством душі, приречений розв’язувати нерозв’язну теорему болю, майже містичного відчуття досяжності й недосяжності, вічного спогаду про азіатську ніч, коли міг брати, а міг і не брати, коли віддавав більше, ніж брав, і брав більше, ніж віддавав, коли Готовий був забути цілий світ заради прірв блаженства, а тоді зненацька виявляв, що прірви байдужі до нього, забули про нього, стали недосяжними й неможливими, і вже хоч як він намагався згодом відтворити в собі ту ніч, і ту жінку, і ту чистоту й захват безмежності, він не міг цього досягнути. Нічого не зосталося, крім невловності. Нічого! Тільки недоторкана чистота, пронизлива, щемлива, неймовірна, як навіки втрачені небеса первісних світів. Минуло вже стільки років, а він і досі не зробив спроби відшукати Юлію. Так ніби вона спершу втонула в диких просторах Азії, а тоді втонула знов у весняному чеському місті на краю війни під німецьким іменем Ули. А він жив далі, гриз граніт науки, чогось прагнув, про щось мріяв. Навіщо? Для кого? Все було в минулому, все належало минулому, а він затято хотів змінити плин часу, хотів нездійсненного, хоч уже й знав, що ні математика, ні сам Господь Бог не владні над часом. Жінка вища за Бога. Видиво Юліїного тіла невідступно стояло перед очима в Шульги, вона вростала в його життя, мов яблуня в цвіту, безмежна її ніжність обіцяла ту велику надію і ще більшу любов, яка тільки й спроможна заповнити жахливу порожнечу, що розверзається між нашим народженням і нашою смертю, щойно ми з’являємося на світ, і зветься словом без значення, словом–тінню «життя», а може, лиш животіння і вічне жертвоприношення?

Віддайте любов живим.

Чомусь здавалося Шульзі, ніби в Азії люди не вмирають. Хоч на власні очі бачив, як заживо зогнивали евакуйовані на вулицях глиняного Ташкента, хоч дивився кінохроніку про Пірл Харбор і різанину, влаштовану японцями на островах Індійського океану, хоч здригався від звісток про американський напалм у Кореї і французькі звірства в джунглях Індокитаю, однаково ввижалася йому Азія мало не землею обітованою, бо там була Юлія, була й пребула і повинна пребути. І мріялося йому знов опинитися серед тих верблюдячих просторів, потонути разом з Юлією в глибинах велетенського континенту назавжди, навіки, втекти від світу, замкнутися й замуруватися, і вже й не в Ташкенті, і навіть не за Великою Китайською стіною, а в якій–небудь легендарній Джунгарії, в Урумчі або Кульджі, за три тисячі кілометрів від океану, за золотими вітрами безмежних пустель і могутніх, мов сама вічність, гірських хребтів.

А в Європі людей шаткували, як капусту. На кожному метрі землі від байдужої Волги до мізерної німецької річечки Шпреє падав убитий, а між ними, мов генеральна репетиція Страшного суду, апокаліптичні могили для мільйонів невинних – Освенцім, Дахау, Майданек, Заксенхаузен, Треблінка, і Бабин Яр, і Уманська яма, і Маутхаузен, і Кельнська яма.

Яке щастя, що Юлія змогла врятуватися в Азії!

І коли він побачив, як проїздить повз кладовище старенький «додж» і вродлива молода жінка в міліцейському кожусі засміялася до нього з міліцейської машини, Шульга вже не мав ніяких сумнівів: це вона, Юлія, її сміх, її губи й очі, і навіть міліція… Тоді синя, як лампадка, міліцейська шинеля, тепер цей казенний кожух…

І коли під прикриттям сержантового автомата Шульга відступав «на заздалегідь підготовлені позиції» (як писалося колись у фронтових зведеннях) від довгошийого старлейта.і бегемотистого старшини, то не втерпів, щоб не кинути їм од дверей зневажливо–п’яне:

– Кретини! Граєтесь тут у воєнну тайну! А я, мож–же, хотів… Мож–же, я шукаю дівчину, яка… регулювальницею біля самих Бранденбурзьких воріт! Бранденбурзьких!

Чому йому стрелило в голову з отими Бранденбурзькими ворітьми, не міг збагнути. Ось так – вилетіло і забулося. Та не забув довгошиїй. Він накатав препадлючого міліцейського протокола про п’яний дебош, який учинив в управлінні міліції студент Шульга, дочепив до протоколу студентський білет Шульги, і в засургучованому пакеті з спеціальним посланцем притарабанив усе те до інститутського ректорату. Шульга ще нічого не знав і не відав, ще відходив душею й тілом від усього болючого, незносно–тяжкого, радісного і каламутного, що було вчора вдень і вночі, а десь в інститутських канцеляріях вирішувалася його доля, ректор, старий інтелігент, як завжди, вмив руки й передав справу своїм заступникам; великий ліберал, заступник ректора по навчальній частині Бровко заявив, що не пожертвує здібним студентом заради якогось міліцейського протоколу, зате заступник по господарчій частині Зубрицький видав розпорядження в двадцять чотири години вичистити студента Шульгу з інститутського гуртожитку без права повернення, і ввечері, коли Шульга з Васею Хоменком і Павлом Бур’янським потихеньку похмелялися після вчорашніх поминок, до їхньої кімнати заявився золотозубий відставник Туркін, що обіймав посаду коменданта гуртожитку, і ще з порога скомандував:

– Студент Шульга, пакуй манатки і вимітайся з гуртожитку! Наказ товариша Зубрицького.

– Може, присядете з нами, товаришу Туркін? – ввічливо запропонував Вася Хоменко.

– Нічого мені тут розсідатися з алкоголіками! – загримів Туркін. – Я сполняю приказ. Пойнятно? А нащот випить, то можна й стоя.

Він причалапкав до компанії, одним ковтком осушив кухоль з горілкою, витріщив радісно одурілі очі, наосліп мацнувши рукою, знайшов на столику кришеник сала, вкинув його в рот, смачно заплямкав, тоді знов згадав про свою службу:

– Значить, в двадцять чотири часа! Завтра на ніч вже не впустю в общежитіє!

І потупав «сполнять об’язаності».

– Дарма ми такому жлобу – цілий кухоль горілки, – зітхнув Павло Бур’янський.

– Ти піди до Зубрицького, – порадив Шульзі Вася Хоменко. – Яке вони мають право отак серед зими? Ти ж фронтовик, орденоносець!..

– Чхати на все! Нікуди я не піду! – заявив Шульга. – Давайте краще вип’ємо!

Знову виручила Людмила. У сусідки її родички, що жила біля Сінного базару, звільнялася кімната. Звісно ж, знов був полковницький джип з сержантом Безпонятія, брудні лабіринти дворів, химерні цегляні будування на півтора поверхи з незграбними горбатими верандами з сірого паліччя, традиційний иапис червоним суриком на запаскудженій стіні дворового сміт тєзбірника: «Во дворе уборной нет», – мовби на противагу необгрунтованим ілюзіям чиновних і сановних жителів центральних магістралей, що тішили свої погляди бадьорими запевняннями: «Все дороги ведут к коммунизму», – все тут було знайоме, близьке, рідне, і Шульга навіть зрадів, що покінчено з казенним побутом гуртожитку (яке скотиняче слово!) і він має змогу повернутися туди, звідки вийшов, у непомітний світ непомітних людей, який насправді і є тим, що ми звемо життям.

Ніхто не знав, що він тільки перехожий, подорожній, який ніде не затримується надовго, нікому нічого не обіцяє, нічого не роздаровує, бо вже має свої вищі обітниці, над якими ніщо не владне. Хазяйка квартири Тетяна Омелянівна, тілиста чорнява жінка, мати двох донечок – дванадцятилітньої Тамари і шістнадцятилітньої Каті, – вдова загиблого на війні, вчителька біології, повноправна громадянка країни, яка будує комунізм, зустріла Шульгу досить стримано і натякнула, що бере його на квартиру тільки тому, що попросила сусідка, її давня подруга, а так вона б уже не обтяжувала себе, бо всього ж дві кімнати, та й ті прохідні, а ростуть доньки, їй теж потрібен закуток для роботи, прибутки ж від квартирантів – усім відомо – ніякі…

– Давайте домовимося одразу, – сказав Шульга, – щоб між нами не було ніяких непорозумінь. Мабуть, мій попередник мало платив за прожиття, хоч він, казали мені, прокурор чи хто там, а ви собі подумали: що ж можна взяти з студента? Так? Ну, то я, може, плататиму більше. Не дуже, але більше, коли що… Я іноді підробляю як електрослюсар, старша сестра мені трохи помагає…

– Ні, ні, – злякалася господиня, – я не про платню… Я про тісняву… Ви ж бачите: ми втрьох у цій першій кімнаті, вона хоч і велика, але прохідна, а ця ваша зовсім маленька, зате схована…

– А ви не думали пробити в неї двері з веранди?

– Пробити? Як же це? Пробивати стіну?

– Тетяно Омелянівно! – Шульга мимоволі засміявся на таку жіночу наївність. – Ну що стіна? Ви ж пережили війну. Хіба не бачили? Пробивали й не такі стіни і не тільки стіни!

– І як же тоді буде?

– Дуже просто: кожна кімната з окремим виходом. Я вам зроблю це за один день, коли хочете.

– А чому ж ніхто досі не здогадався? І Никифор Іванович…

– Никифор Іванович це хто?

– Ну, оце ж ви на його місце… Він тут у мене вже третій рік… А завтра…

Вона закусила губу, мовби лякаючись, щоб не сказати зайвого, заквапилася, заметушилася, не знала, на яку ступити, говорила й не говорила:

– Я вже піду, а ви тут влаштовуйтесь… Никифор Іванович скоро буде, ви з ним якось… він тільки переночує… він…

Так званий Никифор Іванович, педантично дотримуючись законів про працю в соціалістичному суспільстві, з’явився рівно за годину по закінченні трудового дня в усіх радянських установах, обтрусився на холодній темній веранді від снігу, який нападав на його прокурорське вбрання (надворі йшов густий сніг), дотрусив рештки снігу в першій кімнаті, мабуть, просто під ноги нещасній вдові, лиш тоді з’явився перед Шульгою, і обом одразу стало тісно в маленькій кімнатці; ще не обмінявшись жодним словом, а тільки креснувши поглядами, схрестивши їх як оголені мечі, вони вже знали один про одного все і зненавиділи один одного до могили.

Найбільше Шульга завжди лякався залежності від будь–кого, і найчастіше випадало так, що саме власною залежністю доводилося платити тоді, коли йому усміхалося щастя. Щоразу, коли Шульга був у розтривоженості, в передчутті великої пригоди і ще більшого захвату, неждано з’являлися друзі–вороги, які ненастирливо, але й невідворотно підштовхували його до самого краю солодкої прірви, а тоді полишали безпорадного, дико щасливого і, зрештою, вкрай зрозпаченого. Друзі–вороги… І незмога вгадати наперед, де й коли і в якому вигляді з’явиться черговий з них, щоб знову, мов блідий диявол, налити в твій келих солодкої отрути. Досі Шульга знав Ташкент, де був капіташа, схожий на в’яленого аральського чабака, тоді маленьке Тепліце з вусатим капітаном Сухоруковим, пухкеньким, як здобний саратовський калач, тепер було це придніпровське залізне місто, де заводів більше, ніж людей, де чавун і сталь пхають межи очі замість хліба, та однаково ж не можуть убити людських сердець, і ось серце в Шульги ожило в тривожному передчутті, і він жде чогось і, може, тому лякається чужих вторгнень і ненавидить кожного, хто замахується на його незалежність саме в ці напружені дні.

На порозі вузенької кімнатки, в якій Шульзі тісно було й самому, стала чорна присадкувата постать, важка, масивна, якась ніби квадратна, і все в ній було навіть не просто чорне, а з кам’яним мертвим полиском, ніби антрацит. Антрацитовий чоловік. Антрацитові очі, і рот, коли розтулився, так само був чорноантрацитовий у глибині.

– Студент? – спитав антрацитовий чоловік, не вітаючись. Тоді побачив шинелю на вішалці, здивувався: – Фронтовик? Офіцер?

– А що? – поцікавився й собі Шульга.

– Ну… коли там лейтенант, то ще нічого… можна й у студенти…

– Майор, – сказав Шульга.

– І чим командував?

– Полком. Танковим.

– Танковий полк – і в студенти? Ну, ну!..

Він скинув антрацитове пальто, зоставшись у антрацитовому костюмі, повісив пальто, ступнув до Шульги, тицьнув антрацитову руку.

– Швед. Прокурор. З обласної прокуратури.

– Шульга, – сказав Шульга. – А ти хто: швед чи прокурор?

–Швед – прізвище. Але не той, що під Полтавою. Я всю

війну капітаном, а такі гаврики, як ти, переді мною навитяжку! Генерали – навитяжку! Старший слідчий військового трибуналу – оцінюєш?

– Які ви гади були, це я добре знаю, – зітхнув Шульга.

– Ну, ну, студент, ти обережно, – розстібаючи пузатого антрацитового портфеля, порадив прокурор. – Про органи не раджу… Краще тищечком та нищечком… Бери приклад з мене… Ось я прокурор, а віддаю рядовому студентові таку кімнаточку в самому центрі! Оцінюєш? Сам знайшов мою хазяйку чи по знайомству?

– По знайомству.

– А до цього де обитав?

– В гуртожитку. Виперли мене, в двадцять чотири години щоб… Помер мій товариш, справляли поминки, ну, надьор вийшов невеличкий, міліція, одне слово, ваші засрані органи…

– Ну, ну, студент… Я ж сказав: тищечком та нищечком… Відмітимо у вузькому колі мій переїзд, вияснимо ситуацію, намітимо перспективу…

Він добував з надр портфеля акуратні пакуночки, викладав їх на стіл, розгортав, вправно розташовував: ковбаса, масло, білий хліб, копчений оселедець, краби.

– Вам що, в прокуратурі сухий пайок видають? – засміявся Шульга.

– Все з гастроному. На власні зароблені. Прощальна вечеря. Тетяно Омелянівно! – гукнув Швед до господині. – Ми нащот солоного огірочка і пари тарілочок… А головне – ваша присутність! Ждемо разом з товаришем студентом!

Слідом за цими словами з портфеля з’явилися під приємне поцокування–перецокування пляшечки: шампанське, коньяк, горілочка. Прокурор знав, на чому тримається надбудова, і добряче подбав про базис.

Прийшла Тетяна Омелянівна, принесла посуд, квашеної капусти, солоних огірків, помідорів, нарізаного апетитними шматками рожевого сала з зубцями часнику й кружалами цибулі, швидко й уміло розклала все на тарілочки, розставила на невеличкому, але, коли треба, такому просторому столику, тоді столик присунули до ліжка, на яке сіли прокурор і хазяйка, а Шульзі дістався єдиний у цьому помешканні стілець, а також роль спостерігача і свідка цієї прощальної вечері і взагалі цього прощання отих двох, що сиділи навпроти, – тілистої української молодиці і антрацитового квадратного чоловіка, – прощання, далебі, не рівнозначного для сторін, одна з яких – прокурор – виривалася на оперативний простір з радістю й полегшенням, друга ж – господиня – переживала те, що вже було неминучим, тяжко страждаючи, майже трагічно.

Почалося з того, що Тетяна Омелянівна спробувала ухилитися від прокурорового частування. Протест наївний і безсилий, але ж протест.

– Ви ж знаєте, що я не люблю оцієї випивки, – спробувала боронитися Тетяна Омелянівна.

– Не любите? – загримів цілими обвалами гірської породи антрацитовий чоловік. – Тетяно Омелянівно, люба ви наша жінко! Та хто ж любить цю гидоту? І хіба п’ємо тому, що любимо? П’ємо, бо вимушені! Бо треба! Студент, скажи! Як там у філософів: категоричний імператив! Ну, ми не станемо мучити вашу ніжну плоть, Тетяно Омелянівно, горілку й коньяк ми з студентом приймемо за всі чоловічі гріхи, а до вас тищечком–нищечком з келихом шампанського! Не заперечуєте? Найблагородніший напій для найблагороднішої з жінок!..

Шульга був тільки спостерігач, безмовний свідок без права голосу і права втручання, ці двоє навпроти мали свої таємниці, які належали тільки їм і не могли належати навіть партії й урядові і самому товаришеві Сталіну, але тепер вони самі зраджували свої таїни, опинившись на тій життєвій грані, де кінчається запал і гра і настає неминучість.

Шульга присьорбував горілку (прокурор, звісно ж, пив тільки коньяк) і якось не спостеріг, коли настав трагічний злам у поведінці Тетяни Омелянівни, здається, вона пила своє шампанське паралельно з прокурорським коньяком і студентською горілкою, і все було гаразд, допоки антрацитовий чоловік не став із своїм єзуїтським «тищечком–нищечком» сікатися до жінки:

– А чому не бачу веселощів, Тетяно Омелянівно?

– Та які ж веселощі, ради Бога!

– Напій, який ви вживаєте, неодмінно пробуджує в жінках веселощі.

– А коли в мені не пробуджує?

– Ні, ні, це не годиться! Повинен пробуджувати!

– Ну, тоді я й зовсім не питиму.

– Не пити не можна, раз ви в нашій компанії.

– Ну, тоді я піду з вашої компанії.

– І піти не можна, раз це прощальна вечеря.

– Тоді що ж мені робити? – розгублено прошепотіла жінка, і Шульга побачив, що вона от–от заплаче, і злякався тих ймовірних жіночих сліз, перед якими завжди почувався безпорадним, а тут був би безпорадним стократно, зважаючи на свою роль, роль стороннього, власне, чужого для цих двох, чиї взаємини для нього зоставалися тим часом тайною та, може, тайною й зостануться назавжди. Все ж він не міг спокійно спостерігати, як у нього перед очима принижують жінку, і спробував передати це прокуророві поглядом з–під брів, круто нахиливши голову в багатозначній загрозливості, виклавши на стіл свої важкі п’ястуки.

Але на антрацитового чоловіка не впливало ніщо.

– Коли вам, Тетяно Омелянівно, невгодна наша компанія, – поплямкав він, – то ви тищечком–нищечком можете звільнити нас від своєї присутності.

Жінка, задихаючись, притиснувши долоні до горла, рвучко підвелася з?за столу і не вийшла, а мовби випала з кімнатки.

– Ну, ти ж і тип! – не стерпів Шульга. – Хіба можна так з жінкою?

– А вона не жінка! – наставив на нього антрацитового пальця Швед.

– А хто ж вона?


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю