Текст книги "Юлія або запрошення до самовбивства"
Автор книги: Павел Загребельный
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 23 страниц)
Далі запанувала якась ганебна нудотність. Хомухін в інтервалі тридцяти секунд проголошував тости за членів бюро обкому, за керівників республіканських делегацій (звісно, найпершим було названо Шульгу), за, за, за, пильнував, щоб у всіх були повні чарки і щоб усі щоразу випивали, собі ж наливав не горілку, не коньяк, навіть не вино, а… кефір (кефір у таку чарочку!), бо міцні напої йому протипоказані, здоров’я своє він віддав на вівтар Вітчизни і тепер здатен хіба що простежити, щоб його підлеглі зробили те саме. Перехиляючись правобіч і лівобіч, щоб проконтролювати кожного, Хомухін мовби заливав своїм каламутним поглядом довгий безладний стіл, за яким сиділи після двадцяти чи тридцяти мікрочарочок люди у позах, що нагадували пози баламутних купальників у міській лазні, час від часу його каламутно–сиві, мов кефір, очі напливали й на Шульгу, і той насилу стримувався від дикого бажання коли й не проткнути їх виделкою, то принаймні плюнути в оту безвиразність, вихлюпнути в них і з своєї ідіотської чарочки, і з одної або й одразу з двох пляшок, якими вщерть було заставлено їхній стіл.
З жахом відчував він, що на нього напливає озвіріння, якого він зазнавав дуже давно, ще на фронті, і лише двічі чи тричі в житті, коли вони, молоді офіцери–танкісти, обпечені пекельним вогнем, оббризкані гарячою кров’ю, чужою і своєю власного, озвірілі від видовища смерті і від дикої радості самозбереження, вже не могли вдовольнитися тим, щоб після того страшного бою випити належні їм «наркомівські» сто грам, а наливали в алюмінієвий солдатський півторалітровий казаінок літр спирту, накришували туди чорного фронтового хліба, а тоді по черзі сьорбали те кошмарне «хлебово» ложкою, п’яніючи, чманіючи, доходячи до тих меж озвіріння, коли здатен був голими руками роздерти не тільки тигра в клітці, а й лева на свободі, як той Самсон на пам’ятнику.
За інших обставин Шульга чхав би на всі так звані стримуючі фактори, на всесоюзний рівень наради, на присутність московського і місцевого керівництва, на славу КПРС і «плюс електрифікацію», але тут він був зневладнений присутністю жінки, заради якої досі жив і щось робив на цім світі, він був її рабом, підніжком, сміттям, гряззю, щоранку бачачи Юлію, він народжувався в радості й умирав од безнадії, серце підстрибувало в ньому до самого горла і не давало дихати, жорстоким і жадібним хвилюванням дивилося на нього її прекрасне лице, а ЇЇ золоте тіло щодень розквітало більше й більше від його мовчазних божевільних захватів…
І майже жодної нагоди не те що побути вдвох без свідків, без Хомухіна або Фелікса, а навіть обмінятися двома–трьома словами!
Сьогодні Шульга хотів нарешті напитися і зробити спробу прориву. Привселюдно. Нехтуючи так званою пристойністю. Змаловаживши Хомухіна. Начхавши на все! Ось він ще присьорбне дюжину цих хомухінських «шкаликів», дійде до точки, озвіріє остаточно, а тоді і підведеться над цими дрібноголовими, протупає кроками Командора до Юлії, схилиться перед нею в лицарському поклоні і скаже щось такеє, як уміли казати колись лицарі–запорожці перед найрозкішнішими красунями Європи…
Жінки володіють не тільки чуттям, а й передчуттям, Юлія підсвідомо вгадала наміри загадкового «київського Командора», як прозвала вона Шульгу з першої хвилини знайомства, досі вона тримала його на припоні самим поглядом своїм, але сьогодні цей норовистий велетень порве всі припони, забуде про стриманість, знехтує сором’язливістю, а тоді крах, пропад, катастрофа, і не так для нього (бо він заправляє «Інтеренерго», а це валютні надходження, це номенклатура самого Політбюро, де безсилий навіть Хомухін), як для неї, для її становища, для надій, для…
Вона виставила три пещені пальчики над своїм довгим оком, злукавлено повела поглядом по Хомухіну, тоді й по Першому і, одержавши безмовний дозвіл свого покровителя на тост, позачергову заяву або просто якийсь жіночий вибрик, зманіжено вигнула безсоромні уста:
– Доки вже ми засідатимемо в цьому городі Горькому? Чи не варто б перенести наш товариський обід на берег красуні Волги? Я пропоную продовжити товариське застілля товариським купанням!
– Тобто? – подивувалося місцеве начальство. – Товаришу Хомухін, невже досі ваші товариші не ознайомилися, так сказати, з принадами нашої красуні Волги? У нас же в програмі…
– Програма виконується послідовно, – заплямкав кефірними губами Хомухін. – Автозавод, «Красное Сормово», домик класика пролетарської літератури Максима Горького, нижегородський Кремль, гордість радянської хімічної промисловості Дзержинськ…
– А Волга?
– Волги ще не було. Заплановано.
– То от і здійснюйте плани, втілюйте, так би мовити, в життя… Ми з членами бюро відправимося вирішувати проблеми, а вам зоставимо свого ідеолога, він у нас і за ідеї, і за культуру, і за фізкультуру, так що можете плавати і навіть – го–го–го! – поринати…
– Але ж… – Хомухін ніяк не міг стямитися. Від будь–кого міг він ждати здоровенної свині, але щоб від головного спеціаліста! – Але ж… серед нас дама… а для неї потрібен купальний костюм…
– Все на мені, – вже неприховано знущалася з свого рабовласника Юлія. – Труси, бюстгальтер… Тепер це зветься «бікіні»… Тут всі свої… Співробітники… А які можуть бути умовності серед співробітників?
– Але я не вмію плавати! – зробив останню спробу врятувати ситуацію Хомухін. – Я сибіряк!
– А вам і не треба плавати, – заспокоїла його Юлія. – Ви можете посидіти на березі.
Чи знала вона, що сидітиме на березі не тільки Хомухін, а й Шульга?
Готель стояв майже на краю крутого урвища, річка хлюпотіла далеко внизу, щоб добратися до води іноземним постояльцям, інтуристівське начальство розщедрилося і спорудило на тому урвищі міцні дерев’яні східці, а внизу влаштувало так званий «пляж»: одгородили з двох боків дротяною сіткою шматок вузького берега і поставили там два дерев’яні «грибки». Під одним таким «грибком» прилаштувався товариш Хомухін, під іншим засів Шульга. Він, щоправда, був не в костюмі з галстуком, як Хомухін, встиг залишити в готелі піджак і галстук, але до купання не рвався, демонструвати свої фронтові шрами й рубці не хотілося, а ще більше не хотілося змішуватися з отою безладною купою самців, на яку вмить перетворилося їхнє високоповажне товариство, щойно блиснуло перед ними звабливе жіноче тіло, досі всі ці занудливі дні засідань сховане від них, закрите, прикрите строгими, як московські кабінети, костюмами, а тепер несподівано, запаморочливо, майже вибухово оголене в усій своїй звабі і знаді і зухвало виставляюче дві свої найзабороненіші зони, ледь заховані за вузькими стьожками так званого бюстгальтера, ще так званіших трусиків.
Плавали, пірнали, брьохалися у воді, здіймали міріади бризок, колотили брудну волзьку воду «на шампанське», галас, вереск, іржання… Вірний Фелікс вистрибував у самому центрі вирування, щоб простежити, проконтролювати, не дати перейти межу… Шульга тільки посміювався, спостерігаючи все це. Голі люди – це тільки голі люди, і панує над ними тільки первісний інстинкт, основний інстинкт, зосереджений в отому жіночому тілі, в його вологих гарячих глибинах, в первісних хащах, в правічній дикості. Людина народжується для світла, а її одразу ввергають у тьму, щойно вона видасть свій перший крик. То чи не краще добровільно повернутися в своє правічне лоно, плюнувши на всіх самозваних повелителів, розпорядників, доктринерів і наставників, і може, й до жінок пориваємося ціле життя з такою несамовитою сліпою пристрастю тільки тому, що знов жадаємо повернутися туди, звідки прийшли, втонути в первісному океані вічного життя, з якого випливли тільки на коротку мить, мов незвані робінзони, і в який знов готові зануритися щомиті з величезною насолодою, з незбагненним захватом, з неймовірним залассям, немилосердно ламаючи, трощачи, нищачи всі застереження, заборони релігій, урядів, філософів, моралістів… Зрештою, все тоне в жінці… Держави, уряди, ідеології, вірування, філософії, команди поліцейських наглядачів, жезли первосвящеників, катівські сокири…
Юлія зробила несподіване відкриття. Не тільки для себе, а й для всіх, хто бовтався у воді довкола неї: не купається не тільки Хомухін; а й Шульга.
– Шульга! – загукала вона до нього з води. – Ви теж не вмієте плавати, як сибіряки?
Шульга не відповів. Тільки усміхався загадково.
– Вам не подобається волзька вода? Дніпровська краща?
Шульга мовчав. Не Волга, а Ітіль, і не Дніпро, а Борисфен були в його крові, але про це не скажеш коротко, а довго говорити не хочеться.
– Ви мене чуєте, Шульга?
Їй потрібна була причіпка, щоб вибрести на берег і підійти ближче до цього дивного українця.
– Ви не хочете відповідати чи не чуєте мене? Шульга!
– Я чую, – сказав він з силуваним спокоєм.
– Тоді чому ж?..
Вона підходила вже небезпечно близько. Тільки тепер Шульга збагнув, який він п’яний, п’яний і від горілки, і від цієї жінки, що жила в його душі вже цілі десятиліття, він злякався, що вчинить зараз щось безрозсудне, майже зрозпачено дивився на Юлію, на те, як вона переступає по піску, легко, летючо, навіть не лишаючи слідів, він хотів застерегти її, втримати на безпечній відстані, але не знав, як це зробити, не бачив, хто б поміг йому, виручив його, порятував… Тут можна було б згодитися навіть на послуги нікчемного Фелікса, але міністерський лакиза не кинувся слідом за жінкою, а й далі зоставався серед купальників, зате справжнім лицарем виявився грузин Робакідзе, який перший кинувся слідом за Юлією, подаючи приклад усім іншим.
– О, генацвале! – картинно здіймаючи руки, вигукував син грузинського народу. – Наша цариця покинула нас! Що ми готові зробити для неї, щоб вона знов стада нашою водяною царицею?
Гола чоловіча юрба посунула на берег, вмить оточила Юлію (Шульга ще встиг подумати, хто там серед них отой обласний «ідеолог», щедро пожертвуваний місцевим керівництвом) з жереб’ячим іржанням, блазнюванням і клоунствуванням, клоуни білі і клоуни чорні, розум і дурість, сміх і сльози, надія і розпач, світло й пітьма…
– Генацвале! Колеги! – перебравши на себе роль розпорядника, розкланювався навсібіч грузин. – Попросимо нашого великого мудрого друга, нашого товариша Хомухіна, щоб він дозволив нам перед московською царицею… як синам своїх народів… і як мужчинам…
Хомухін мляво помахав рукою: дозволяю, не заперечую, але щоб усе було пристойно…
Білорус випередив усіх. Шульга добре знав його. Партизан. «Можно вдарить, можно втечь…». В мирний час надавав перевагу «вдарить» першим. Білорус галантно розкланявся перед Юлією, заявив:
– Звеліть: і я порину в цій Волзі і не вирину!
– Ну, що ви! – засміялася Юлія. – Волга – це ж не болото, з якого не виринають. Я не хочу вашої смерті.
Почувши слово «смерть», поперед усіх вискочив кругловидий узбек з зарізяцькими очима, підняв над стриженою головою руки, заворушив пальцями:
– Покажи, кого треба зарізати, – заріжемо!
– Я проти кроволивства! – відтрутила його владним порухом руки Юлія.
– Але ви не проти нашої «Дойни», яку я вам заспіваю і затанцюю? – закричав чорнявий молдаванин, вродливий і ставний, ніби давній римлянин.
– Танці мене не цікавлять, – сказала Юлія. – Досить з мене балету Великого театру.
– Ах, цариця! Ах, ах, ах! – закружляв довкола Юлії грузин. – Нас багато, ти одна, ми готові для тебе на все, а ти владна приймати чи не приймати наші дари. Я вже знаю, з чим прийду до цариці. А з чим прийде мій великий друг з Вірменії?
Шульга, попри своє сп’яніння, з приємністю відзначив, що для мудрого чоловіка не важить: голий він чи зодягнений. Ашот, худий, як чорт, чорноволосатий, майже як мавпа, в примітивних чорносатинових трусах, геть недоречний на цьому багатонаціональному ярмарку самців, несміливо висунувся десь збоку, поцілував руку (перший з усіх!) Юлії, скромно потупився, довго мовчав, тоді сказав:
– Наш великий Нарекаці, на жаль, не зоставив нам тих слів, які б нам хотілося виповісти перед жінкою… Тому мені доведеться навести слова поета не нашого, а російського, надто що сьогодні наша цариця теж російська:
Дружба народів, як усім відомо, велике діло, але щоб грузин дозволив перевершити себе вірменину?
– Не той раб у цариці, хто клянеться словом, – вигукнув Робакідзе, падаючи на коліна перед Юлією, – а той, хто показує, який він раб! Я поцілую в нашої цариці її найбільшу дорогоцінність!
І він став п’яно обціловувати стегна жінки, а тоді припав губами до безсоромно оголеної з–під вузеньких трусиків сідниці. Юлія, сміючись, відбивалася від грузина, безладно змахуючи руками, тоді нарешті вирвала свої стегна з його обіймів і кинулася втікати, і сталося так (чи то випадково, чи, може, й навмисне), що опинилася не біля Хомухіна, де найперше слід було шукати захисту, а перед Шульгою, але це не збентежило жінки, навпаки, вона мовби зраділа, що має перед собою ще одного кандидата в добровільні раби, а може, й жертву, і лукаво вигнула перед ним свої любострасні уста.
– А ви? Що ж ви, Шульга? Українці перед жінками що? Співають. «Розпрягайте, хлопці, коні»?
Шульга ще сидів, хоч все в ньому клекотіло. Головне: стриматися і не накоїти дурниць. Спокійно, Шульга.
«Пушки к бою едут задом…»
– Можна й заспівати, – тихо сказав він їй, – у нас для такої нагоди й пісня підходяща є. «Я ж тебе, милая, аж до хатиночки сам на руках віднесу…» Але я не співатиму, а краще зроблю так, як у пісні.
І він рвучко підвівся і простягнув Юлії свої міцні руки.
– Це що – жарт? – скинула вона на нього недовірливий погляд.
– Та ні. Серйозно.
– А коли… а коли я повисну вам на шиї?
– Прошу!
Вона стрибнула йому на руки, і дивно: він зовсім не відчув тягаря її тіла, навпаки – тільки несподівана прекрасна легкість, і м’які шовкові руки довкола його твердої шиї, і палюче дихання, і її очі біля його очей, і губи біля його губів…
– Шульга винесе мене на самий верх! – гукнула пустотливо Юлія. – Давтян, принесете мій одяг!
Хомухін сполошився.
– Колего Шульга, – поважно промовив він. – Не слід наражати шановну Юлію Никонівну на небезпеку. Тут же високо! Феліксе, скільки тут східців?
– Дев’яносто три! – не гаючись жодної секунди, видав інформацію підчихвіст. Може, й брехав, та це не мало значення. Головне – догодити начальству.
– Ви чуєте, колего Шульга? Дев’яносто три східці! Юліє Никонівно, це ж небезпечно! – Хомухін навіть удав, ніби хоче сам особисто наздогнати і спинити неслухняних втікачів. – Ви чуєте, Юліє Никонівно! Я не можу взяти на себе відповідальності за таке… за це… за…
Юлія сміялася на грудях у Шульги і не відповідала. Шульга вже подолав перший десяток східців, відчуття легкості не зникало, з’явилася летючість у всьому тілі, золоті сурми гриміли в душі і золоті сонця перед очима… Він ніс свою дорогоцінну ношу вище й вище, до самих небес, і над ним співали фенікси.
– Ви справді намірилися знести мене на самий верх? – спитала Юлія.
– Ну!
– Але ж це безумство!
– А що може бути прекрасніше за безумство? І я не тільки знесу вас нагору.
– А що ще?
– Я цілуватиму вас на кожній приступці!
– Я не дозволю!
– А я без дозволу!
Він поцілував її волосся.
– Я забороняю! Чуєте?
– Не чую!
Він поцілував її чоло, тоді щоки, ніс, підборіддя, нарешті губи…
– На нас же всі дивляться! Хомухін…
– Хай дивляться.
Він обціловував її шию, плечі, груди.
– Поцілуйте мене, Юліє!
– Я не можу. Серед білого дня! Кошмар!
Він цілував її живіт, стегна.
– Поцілуйте мене, Юліє, Юлю, Ю!..
– Але ж це такий сором!
– Ледь доторкніться губами мого підборіддя… Отак… Боже, – яке блаженство! Невже це знову ви, невже все повертається, невже?..
– Ви знову за своє?
– Цілуйте мене, Юліє, щоб я повірив… Ці сходи вже кінчаються… їх надто мало… Треба було б до самого неба… Я вас занесу і на ваш третій поверх… Без ліфта… По сходах…
– Не смійте! Що ви собі надумали!
– Тоді в мій номер. На четвертий поверх. Ще краще.
– Шульга, я кричатиму! Ви забули, що за нами йде Хомухін.
– Він десь ще далеко внизу.
– А Фелікс? Ви забули про Фелікса. Мій номер між їхніми номерами. Вони не спускають з мене очей. Сьогодні за все, що було на березі, і за цю вашу витівку… Я навіть не знаю, що тепер буде… Вони обидва не спатимуть, стерегтимуть мене, як у тюрмі…
– А завтра? Завтра ви зможете вирватися? Тільки скажіть – я щось вигадаю…
– Завтра я буду в поїзді.
– Але ж наша нарада ще не закінчилася.
– Хомуха мене відпускає. Повертається з Сєверодвинська мій морський майор, і мені треба бути вдома, щоб він нічого не знав про моє так зване службове відрядження.
– Може, дозволите мені стати під вікном вашого вагона з букетом троянд?
– Виключено.
– Тоді хоч з плиточкою шоколаду «Сказки Пушкина»?
– Ви нестерпний, як усі хохли!
– Звідки вам відомо про нашу так звану нестерпність?
– Ну… вважайте, що це російський державний фольклор.
– Може, великодержавний?
– Коли хочете, хай. буде великодержавний.
Він уже доніс її до готелю, обережно поставив на землю, як дорогоцінну порцелянову статуетку.
– Я не можу відпустити вас до Москви… Ми повинні поговорити… Це надто важливо, зрозумійте, Юліє… Може, після вечері?
– А що скаже Хомухін?
– Чхати на Хомухіна!
– Зрозумійте ж нарешті: Хомухін – заступник міністра.
– Я теж заступник міністра, чорти його бери! То й що з того?
– Ваше так зване міністерство? Воно рівно на п’ятнадцять (за числом республік) нижче московського. Невже ви цього не знаєте?
– Я нічого не хочу знати після того, як побачив вас… І не можу втратити вас… Коли не сьогодні, то завтра я подам вам плиточку шоколаду у вікно вагона.
– Ви забули, що тепер у вагонах вікна не відчиняються.
– Я з тих часів, коли всі вікна були навстіж.
– І двері?
– Не тільки двері! Ви ще матимете змогу пересвідчитися… Я щось вигадаю… Я повинен щось вигадати…
– Ви божевільний, – засміялася вона, – я ніколи не зустрічала такого божевільного… Але ви мені чимось подобаєтеся, Шульга. Чуєте?..
– Це не те слово, – пробурмотів він, бо вже підскочив до них Фелікс, і Ашот з одягом Юлії ішов слідом за ним, а далі й уся безладна «інтернаціональна дружина» енергетиків з Хомухіним у центрі.
В Конституції запишуть: «Основой советского общества является трудовой коллектив».
Шульга знав, що бути людиною можна тільки тоді, коли зумієш стати над отим «трудовим колективом». Тоді що ж: і над Конституцією? Коли треба, то й над Конституцією.
Поїзд «Горький – Москва» відходив десь після одинадцятої вечора. Отже, в своєму розпорядженні Шульга мав більше доби. І коли до впертого українського розуму додати тисячолітню вірменську мудрість, то можна перевершити не тільки кефірного чинодрала Хомухіна і його міністерську рать, а й усе, що Москвою зветься…
Ніхто нічого не знав, нічого не підозрював, ні про що не здогадувався…
Звісно ж, Хомухін не міг проводжати до поїзда свого головного спеціаліста, не той ранг і статус, але для цього був вірний помічник Фелікс, який усе забезпечив, здійснив і проконтролював. У касі обкому партії він придбав за безготівковий рахунок два квитки (нижні місця) в п’яте купе м’якого вагона поїзду «Горький – Москва», взявши в обкомівської касирки урочисте запевнення і службову обіцянку, що два інші місця в цьому купе не будуть продані, отже, номенклатурному пасажирові гарантовано купе в його цілковите розпорядження. Тоді було подбано, щоб у персональному купе на столику була не казенна посудина, а справжня кришталева ваза з букетом свіжих троянд, на підлозі ж не затоптана і запльована підстилка, а новий барвистий килимок, як належиться для важливих осіб, бо в тому купе тої ночі повинна була їхати дуже важлива особа.
Фелікс привіз Юлію до поїзда, вручив ще один сніп квітів «від товариша Хомухіна», ще раз пересвідчився в надійності, ізольованості і неприступності головного спеціаліста, вигинаючи свою підлабузницько–жіночу спину, розкланявся з Юлією і злиняв, розчинився в надволзьких сутінках, дрібненький бісик у трагічних пеклах…
Юлія ще нічого не знала. На притемненій платформі з’явився чоловік–паяц у червоному картузі, з якимсь ідіотським круглим жезлом у руці, тоді щось засвистіло, захурчало, під вагоном важко загриміло залізо, розкарякуватий чоловік у червоному картузі кудись поплив, і все попливло і відпливло, поїзд вирвався з станційних стисків і, набираючи швидкість, помчав у темні російські простори.
Юлія відвернулася від вікна, і в цей час у відчинених дверях її купе виникла висока чоловіча постать.
– В чому справа? – невдоволено вигукнула жінка. – Це купе…
Вона недоговорила, бо чоловік несміливо ступнув усередину купе і винуватим голосом повідомив:
– Пробачте, це я, Шульга…
– Ви–и? – Юлія не могла стямитися. – Але ж ви… Мені сказали, що вас негайно викликали до Києва і ви вже вранці вилетіли з Горького…
– Нельотна погода.
– Не розповідайте казок! Таке сонце – і нельотна погода?
– Тут сонце, а в Києві дощ і туман…
– Але як ви опинилися в цьому поїзді?
– Додайте: і в цьому вагоні, і в цьому купе… Маленькі українські хитрощі… У вас два нижні місця, у мене – два верхні…
– Ці місця не продавалися!
– Все на світі продається і купується… На жаль… Ви дозволите?
– Це… це… насильство?
– Я ж вам казав уже: судьба і божевілля…
Він поставив у вузькому проході пузатого командировочного портфеля, безпорадно виставив до неї долоні.
– Куди мені від вас?
– Сядьте, незграбний ви чоловік? – тихо звеліла йому Юлія. – Провідниця ось–ось з’явиться за квитками, а ви тут зображуєте сцену біля фонтана!
Вона засунула його портфеляку під столик, сіла, глянула на Шульгу знизу вгору:
– Ну, чого ж ви?
– Біля вас?
– Гаразд, гаразд, сідайте, де хочете!
– Я повинен вам усе сказати…
– О Господи! Незносний ви чоловік! Вже все сказали на теплоході. Невже вам ще не досить?
– Але ж це зовсім не те, що ви думаєте!
– А що повинна думати молода розбещена жінка, опинившись наодинці з таким чоловіком, як ви, в безнадійно замкненому просторі?
– В безнадійно?.. Та ви смієтеся з мене, Юліє!
– А вам хотілося, щоб я плакала?
Він ще досі сидів осторонь, не наважуючись присунутися бодай на сантиметр.
– Ви дозволите хоч доторкнутися до вашої руки?
– Почекайте, поки провідниця забере квитки і гроші за постіль і принесе традиційний чай.
– До всіх чортів її чай! У мене в портфелі шампанське і вірменський коньяк.
– Але без чаю нам не дадуть спокою.
– Я піду до провідниці і все влаштую!
– Не смійте!
Він безпорадно розвів руками.
– Я не знаю, як з вами поводитися.
– Спробуйте, як нормальний чоловік з нормальною жінкою.
– А що це і як?
– Ну, ось провідниця принесе чай, і ми питимемо чай, а тоді спатимемо до самої Москви, а тоді…
– А тоді не буде нічого, а тому все повинно бути не так, а зовсім інакше!..
Нарешті прийшла провідниця з чаєм, забрала їхні квитки і чотири карбованці за постелі, і тепер до самої Москви вони лишалися самі.
– Питимемо чай? – запропонувала Юлія.
– Я віднесу й виллю його в туалет!
– Не зліться, Шульга! Чай тут не винний.
– Я не злюся.
– А що ж ви робите?
– Як бачите: сиджу і не смію зворухнутися.
– У вас є прекрасна нагода зворухнутися: вийдіть у коридор і дайте мені змогу переодягтися.
Шульга вийшов, засунув за собою двері, став біля вікна, дивився в ніч, нічого не бачив… Цілий день просидів він у ресторані горьковського аеропорту і пив горілку, коньяк, шампанське, поки Ашот десь метався по місту, здійснюючи задуманий ними план ошукування Хомухіна і взяття нічним штурмом неприступної фортеці під іменем «Юлія».
Пиятика давно вже стала для всіх пароксизмом відчаю і безвиході. Тільки напившись, можна було полюбити себе бодай на коротку мить, вишкрібши десь на самому дні душі залишки цього великого людського почуття. Бо кожного з нас учили любити не себе, не найближчих і найрідніших, а Батьківщину, Комуністичну партію, вождя всіх народів товариша Сталіна, а тоді ще й секретаря обкому, райкому і навіть парткому, хоч ти прекрасно знав, яке гівно цей наш секретар парткому, це суцільне ніщо, це жалюгіддя, яке тільки тому й стало секретариком, що жодна порядна людина не згодилася зайняти той так званий пост.
Шульга вважався добрим працівником і добропорядним членом того, що звалося «колективом», він умів вловлювати суть проблем, був здатний передчувати небезпеки, неприємпості й катастрофи, знав наперед, де можна досягнути успіху, а де загрожує програш. За це його цінували, бо люди, з якими він працював; досконало знали все про електрони, але мали доволі тьмаві уявлення про людську природу. А він відзначався всіма тими властивостями не завдяки причетності до колективу, до–загалу, до натовпу, а тому, що був завжди самотній, аутсайдер, ніхто і ніщо не впливало на нього, не скаламучувало йому душі, і в залізно–тоталітарній державі, де люди зчеплені між собою ще міцніше, ніж атоми в світобудові, і в пародійно демократичному суспільстві, яке намагалося перестрибнути само себе, він уперто обирав позицію спостерігача, тримався осторонь, і ніхто б не зміг звинуватити його в дворушництві, бо про те, чим була постійно сповнена його душа, ніколи не йшлося ні на яких засіданнях, а тим часом саме засідання були не просто стилем життя, а його суттю, релігією і своєрідною філософією. Чи міг би хто–небудь навіть з найнесамовитішою комуністичною уявою запропонувати внести до порядку денного якогось з мільйонних засідань пункт під назвою: «Питання про затаєну пристрасть Романа Шульги до образу жінки, який переслідує його, починаючи з березневої ташкентської ночі 1942 року»? На щастя, існують межі не тільки для дрібних чиновничків, а й для всемогутніх диктаторів. І вже коли в його душу не продерлися ні Сталін, ні Гітлер, то що там казати про Микиту, безвільного Леоніда Ілліча або про їхнього апаратного секретаря парткому?
Нестерпно було жити в цьому середовищі, зовні належати до нього, виконувати всі його приписи, скорятися його законам, а насправді бути не просто стороннім аутсайдером, а противником, антагоністом, ворогом, ненавидіти доброчинство, здоровий глузд, закони і водночас бути їхнім рабом, сповитим, як дитя, пелюшками, безвільним знаряддям, жалюгідним попихачем… Тисячі й мільйони чоловіків і жінок змушені в затаєності, самотою, відчаєно долаючи нерозуміння, забобони, ворожість, дотримуватися вірності своєму високому людському чуттю, яке є не чим, як неповторно прекрасною тьмою людського життя, грішного, жорстокого, божевільного, але й божемилого, обсипаного золотими іскрами вищої милості, які прозирають і сяють навіть крізь найгрубіші звалища щоденного дріб’язку і бруду. Обов’язки тільки для дрібних душ, а для великих характерів правда. Найвищою правдою для Шульги стала та жінка з ташкентської ночі. Тільки заради неї варто було жити і треба було жити. І вже після тоґо, як він знайшов її раз і вдруге і втратив, здавалося б, навіки, він однаково ж не міг жити далі тільки заради неї. Він часто думав, чи є ще. вона на світі, чи була справді, а чи то тільки мана, маячня, тяжке божевілля, розумів, що вже–ніколи не побачить, не почує її, але, всупереч здоровому глузду, знов і знов ждав і надіявся, що ось почує її голос, побачить її обличчя, вона пройде перед ним неуявленно нецнотно, і він безтямно впаде їй до ніг і з радістю принесе в жертву (вже вкотре!) свою невинність, бо невинні тільки ненароджені.
Позаду пролунав ледь чутний звук, але Шульга весь стрепенувся: Юлія відсунула (всього лиш на вузьку щілинку) двері! Могла б тримати його в коридорі до самої Москви, і він був би безпорадний, але змилостивилася, змилосердилася, зжалилася…
Він несміливо ввійшов до купе. Юлія була в рожевому нейлоновому халатику, якась ніби геть невагома і небезпечно, до скаламутніння розуму молода.
Тепер він зрозумів, чому двері купе відсунулися мовби самі собою, без слів, без запросин, з якоюсь ніби образливо–механічною байдужістю. Юлія поралася зі своїм волоссям. Вона вийняла з зачіски два гребені (лежали на столику, звичайне індустріальне твориво, але «під черепаху») і кілька шпильок, які затискувала в губах, коли Шульга ввійшов, Юлія саме діставала останні дві шпильки, і волосся, нічим більше не стримуване, обрушилося темним водоспадом, могутньою лавиною, яка вмить поховала під собою, мов невдаху–альпініста, знетямленого чоловіка, загорнула своїми нестримними валами, безслідно й, здавалося б, навіки, та якимось чудом в тій таємничій катастрофі вціліли його очі, збереглися всупереч усім законам природи, врятувалися, може, саме завдяки цій дико хтивій жінці, тепер уже Шульга дивився на неї майже з містичним жахом. З жахом за себе і за своє нетерпіння. Юлія злякалася його погляду.
– Шульга, що з вами? У вас такі очі…
– У мене немає очей, – прошепотів він, – у мене нічого немає…
– Зачиніть все ж таки двері і не будьте диким чоловіком. Мені подобалося, що ви настирливий, але не нахаба… Не псуйте цього враження…
Він не чув нічого, наосліп простягнув руки, і вона опинилася в його обіймах.
– Шульга, ви мене чуєте? – зробила вона останню спробу захиститися. – Вам же не хочеться, щоб я перестала вас поважати!
– Нас немає, – глухо промовив він, обережно пригортаючи її до своїх широких грудей.
– А де ж ми? – засміялася вона.
– Немає нічого, – тупо пробурмотів Шульга. – Тільки вищі сили. Відтоді, як я вас побачив, і всі ці страшні дні, і як цілував ваше лице на волзьких сходах, – вже тільки вищі сили…
Він цілував її волосся, очі, губи, легенький халатик розлетівся коротенькими полами нарозхрист, під ним не було вже ніякого одягу, ніяких перепон, ніяких заборон…
– Світло! – відчаєно шепотіла Юлія. – Погасіть світло, Шульга! Я не можу так! Я не хочу! Я не!..
Вона то відбивалася від нього, впираючись йому в груди руками, то розгублено смикала ґудзики його сорочки, щоб швидше розстебнути її, розстебнути всього цього замашного чоловіка так само, як розстебнена вона вся, швидше, швидше, швидше, бо такий нестерпний сором, і це ще нестерпніше світло, і гіпнотично–нестерпна повільність цього дивного в своїй важкій і темній пристрасті, власне, зовсім чужого їй та водночас чимось ніби й знайомо–рідного чоловіка…
А Шульга вже нічого не бачив, остаточно осліпнувши чи то від казенного тьмяного світла, чи від сліпучого сяяння жіночого тіла, але, й невидющий, він бачив і знав, що перед ним золоті брами раю, і що вони відчиняються для нього, і готові впустити його, Прийняти в блаженство, і він увійшов у них повільно, обережно, з найбільшою ніжністю, яка лиш є на землі і на небі... ...І тоді вибух, безодні, хаоси, і вже не вузька вагонна полиця, не тісне купе, не зміїно–залізний поїзд, не темні російські, простори, прострочені сталевими рейками, а гігантський електричний розряд, магічна вогняна сфера, в якій заховалися дві неприкаяні в нелюдському щасті душі, і мчать у світи, в незнаність, в безконечність, в дику Азію, де знищуються всі відстані і губляться всі початки, але вічно зберігається їхнє справжнє народження, їхня пристрасть і їхнє щастя…
