Текст книги "Юлія або запрошення до самовбивства"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

– Кріпкий дідуля! – знеможено розпросталася під ним Юлія, вдаючи, ніби хоче визволитися з–під його чоловічої влади, але й далі залюбки і в залассі лишаючись його рабинею.

– Не називай мене так, – попросив він її.

– Боїшся? Так і я ж не піонерка!

– І про себе не треба так.

– А як же?

– З ніжністю.

– Ти мов цілий материк, а сам про ніжність? Хто ти, Шульга? Де ти взявся? І невже це правда, що я з таким чоловіком? Боже! Нарешті, нарешті! Шульга… Що це таке – Шульга? Звідки це слово і чи воно насправді існує. Чому я досі не прочитала про нього в своїх книжках? Я ж прочитала тисячі книжок, Шульга, а про тебе ніде нічого… Як же так? Як це назвати?

– Я хочу назвати тебе, – шепотів він їй, – я б назвав теое Візантією, бо ми на її землі, і всі імена відлітають від тебе, як осіннє листя з дерев; і навіть найдорожче ім’я, яким ти звешся…

– Тобі не подобається моє ім’я?

– Хіба я казав таке?

– Але ти хочеш замінити його Візантією…

– Юлю! Ми з тобою на її землі, в її серці, в її величі, пристрастях і знемозі. Може, вона вже давно забула про свою велич, але ми нагадаємо про неї, воскресивши не тільки неповторний дух Візантії, який колись панував над усім зримим світом, а й панування, культ, розкошування і деспотію людського тіла, його потреб, домагань і пожадань…

– Шульга! О Боже, я вперше з таким чоловіком!.. Ти зі мною і в мені, а сам про Візантію! Що це? Нащо? Ну, ще б про султанів, там були хоч гареми з такими, як оце я… А ця твоя Візантія… Я була з німецькими туристками в султанських гаремах,.. Там навіть не зосталося жіночого духу… Ніби й не було нічого. Все мертве, не лишилося нічого, ніякого живого сліду… Мені стало так страшно… Німкені, як сороки, те й знали, що «вундербар» та «вундерліх», а мені здавалося, що я теж вмерла і вже ніколи не затепліє, не загориться моє лоно і не стрепенеться душа…

– Ти живіша за всіх живих!

– То тільки омана. Що ти в мені бачиш? Тіло? Воно, може, ще й живе, а душа давно вмерла. Ти знаєш, як я опинилася в Туреччині?..

– Ну… Я думав… туристка… або… ти ж бібліотекарка… Може, бібліотечний обмін… Ну, одне слово, ділова поїздка…

– Ділова поїздка?.. Справді ділова… Ти вже мене відпускаєш? Ми щось вип’ємо? Може, знов нашу горілку з перцем і французьке шампанське, а може, ще якусь зарубіжну гидоту на твій вибір…

– Може, я замовлю вечерю в номер? – запропонував Шульга. – Або спустимося в ресторан… Як ти?

– Хіба я ще не наїлася? Я вже проковтнула тебе всього без решти, хоч і не вірила, що таке може бути…

– Це не ти мене, а я тебе, і тепер ти в мені вже навіки…

Він гладив її тіло, не міг відірватися від нього, навіки ув’язнений, навіки прикутий, навіки в рабстві..

– Можна тебе попросити? – доторкнулася вона йому до плеча своєю м’якою рукою, суцільна ніжність і суцільне здригання…

– Хіба я не казав тобі? Все, що зможу… Для цього ж і знайшов тебе!..

– Знайшов? – Вона гірко засміялася. – Хто кого знайшов? Ти ще й досі нічого не знаєш… Там десь мій халат. Я його загубила. Може, принесеш, бо мені не можна голою… Перед тобою не можна… А тобі треба так, як оце ти зараз… як в раю… Боже, я навіть не знала, що на світі може бути такий чоловік!.. Ти міг би мене поцілувати?.. Ось так… А тепер принеси, будь ласка, отой турецько–інтернаціональний сіро–буро–волохатий халат…

Він приніс і вгорнув її і, взявши на руки, переніс туди, де почалося їхнє безумство, всадовив у зручне крісло й спитав, що вони тепер питимуть, але вона рішуче наставила на нього ніжну долоньку ї знов повторила те, з чим зверталася на ложі любові:

– Я могла б тебе попросити?

– Але ж про що? Я жду! – вигукнув Шульга. – Я ж казав тобі, що можу допомогти, зможу допомогти, все можу зробити…

– Не треба всього, – втомлено усміхнулася вона. – Все досить просто. Там, унизу, в готельному холі моя донька Галина і маленька внучечка Юльця. Можна, щоб вони сюди… і щоб покупалися в гарячій воді? Бо в Стамбулі все таке холодне: і вода, і турки, і вся оця твоя Візантія… Ти дозволиш, щоб Галина і Юлька?..

Він спантеличено дивився на неї.

– Стривай… Про що ти? Там, унизу, в холі… твої… Але чому ти там їх залишила? Як можна?

– А ти хотів, щоб я з’явилася сюди з усім своїм сімейством? Ти ж хотів мене! Там, на мосту, ти ж тільки мене!..

Шульга квапливо одягався.

– Ми підемо з тобою разом і… Ти вже одягаєшся?

– Тобі туди не треба. Я сама. Головне, щоб ти не заперечував…

– Ні, ні, я з тобою! Як можна, щоб я не?.. Треба буде попросити в рецепції, щоб у номері постелили ще постелі на диванах… і вечерю… Можемо в ресторан або замовити сюди…

– Нічого не треба! їм аби гаряча вода… Ми не бачили її вже три місяці… Тільки ванна, а тоді ми підемо…

Він не слухав її слів. Швидше вниз! Ще швидше, майже бігцем до ліфтів і шугнути в прірву, заплющивши очі, без віддиху, без мислі в голові…

Внизу була звичайна колотнеча. Прибуло два автобуси з Іспанії. Галас, гармидер, метушнява, розкричані роти, розвогнені очі нетерплячих ідіотів, готових посеред ночі бігти по Стамбулу, дивитися, фотографувати, пожирати враження, запихатися враженнями, ковтати враження, хмари сигаретного диму, пронизливі запахи парфумів, дезодорантів, екзотичних квітів, кави з автоматів, у пластикових чашечках, коктейлі з соломинками, східні солодкі напої і замериканізовані фруктові соки, виготовлені з концентрованої хімічної гидоти, цілі скирти видобутих з автобусного підчерев’я дорожніх валіз, уджинсовані чоловіко–жінки і жінко–чоловіки і вишукана публіка в дорогих вечірніх вбраннях, що прямувала до ресторанів і нічних клубів, – все змішалося в просторих холах «Етапу», і на самому дні того майже вавилонського стовпотворіння, вмостившись у глибоких розлогих кріслах, спокійно дивилися на цей чужий світ дві жінки, доросла й маленька, мати й дочка, та сама білява струнка жінка, якій Юлія на мосту казала про склеротичного турка з кальяном, і дитя, на яке Шульга тоді не звернув уваги, а тепер мало не закричав, глянувши уважно, мало не вмер від несподіванки: мала Юля була викапана Юлія велика, так ніби відлиті обидві з тої самої небесної форми, з того самого тигля з золотим литвом!

Він щось безладно бурмотів, брав руки Галини і малої Юлії, навіщось з’єднував їх з руками Юлії–старшої, перепрошував, про щось питав, тоді кинувся замовляти вечерю, подбати про нее необхідне для всіх трьох жінок у своєму номері, хотів навіть зняти для них окремий номер, але Юлія запротестувала, нарешті він згадав, що їм треба нагору, в номер, бо це ж головне, і в ліфті нетерпеливився майже по–хлоп’ячому, забувши, хто він і що, а коли вже Галина з малою зачинилися в ванні, а Шульга лишився віч–на–віч з Юлією, він був такий розгублений, зляканий і розтерзаний, що жінці стало його шкода, вона ласкаво доторкнулася йому до щоки, тихо промовила:

– Ти заспокойся. Я все поясню.

– Хіба я чогось вимагаю від тебе? – погладив він її руку. – Я прийняв тебе без пояснень. Коли зустрів, то прийняв назавжди. Це судьба. Я ж казав тобі…

– Боже, який же ти смішний, Шульга! Мабуть, і всі чоловіки були б смішні, коли б не були жорстокі.

– Я не жорстокий, повір мені!

– Ти ні, а всі чоловіки, весь чоловічий світ жорстокий. Мені до того остогидли чоловіки, що я мрію про Гуллівера.

– Про Гуллівера?

– Коли він потрапив до країни гуїнгнмів. Він купався в річці, і на нього напала хтива самиця йєху. І що ж? Він не кинувся на неї, а став відбиватися…

– Відбиватися від тебе? Тоді навіщо жити? Я не Гуллівер.

– Але мені чомусь здалося, що ти на нього схожий. А коли нас сьогодні відпустиш, то будеш Гуллівером справжнім…

– Про це не може бути й мови! Зараз привезуть вечерю, тоді я влаштую вас у спальні й у цій кімнаті, а сам у кабінеті, а вранці ми вирішимо, як бути далі…

– Але ти нічого про мене не знаєш!

– Я знаю тебе, а про тебе мені не треба нічого!..

У двері номера постукали. Два накрохмалені вусаті кельнери привезли на хромованих візках вечерю, швидко і вміло накрили на стіл, – щезли, розкланюючись, мовби їх тут і не було, Юлія пішла поглянути, як там її купальниці, і незабаром привела обох, загорнених у халати, з намотаними, ніби кольорові чалми, махровими рушниками на головах, рум’янощоких, з зазорілими від вдоволення очима.

– А я вже спатки не хо! – заявила мала Юлія, а тоді побачила те, що на столі, і заляпала в долоньки: – О, халава, халава!..

– Ми її привчили тут до халви, – сказала Юлія. – Навіть до халви в шоколаді. Здається, єдина розкіш, яку ми собі дозволили, але це заради Юльці…

– Мамо! – осудливо глянула на неї Галина. – Ну, навіщо?

– Я щоб пояснити… Бо наш добрий господар не все… власне, нічого ще не знає…

– І не треба, – втрутився Шульга. – Не треба нам нічого знати, а треба вечеряти, а тоді спати, а тоді…

– Халава! Халава! – ляскала долоньками маленька Юлія, а в Шульги від того дитячого ляскання мовби розполовинювалося серце, і ставало отими двома маленькими ніжними долоньками, і вже не пульсувало в звичному ритмі біологічного насоса, а все було в здриганнях, у захватах, у надчуттєвості, він злякався, що не зможе витримати того огрому несподіваного щастя, яке зненацька звалилося на нього, і безпорадно, навпомацки, наосліп блукав у просторі, шукав доторків, дотиків, опертя, а коли знайшов і знову помандрував у золоту Візантію, то не знайшов там радості, а лиш темний, несвідомий ляк і розпачливе моління не знати до кого: «Спаси мене від того, чого я хочу!..».

Юлія попросила погасити світло, їй хотілося темряви, хотілося сховатися в тьму, десь за вікнами горів мільйонними вогнями Стамбул, у темних небесних просторах плавали підсвічені прожекторами мечеті, палаци, монументи, мертві й примарливі, ніби велетенські історичні привиди, а тут панував заспокійливий морок, і навіть близька й тривожна присутність Галини і її донечки в сусідній кімнаті не порушували спокою, бо коли Шульга знов спробував завести мову про стад, Юлія поклала йому короткопалу ручку на уста і прошепотіла:

– Мала вже спить, а Галина все знає… То ти про нас нічого, а ми все про всіх… про чоловіків і все оте паскудство, що довкола них…

Він знов у темному безладному бурмотінні спробував розказати їй, хто вона для нього, продовженням яких жінок призначена стати, які простори в ній, які незвідані землі й материки, які таємничі мандри у тропічні країни, в джунглі, до нічних водопоїв, де леви, жирафи, зебри, антилопи і буйволи, в савани, прерії, степи, де кольорові пташки, ніжні метелики, хижі орли, змії з рубіновими й смарагдовими очима, саламандри, народжувані з вогню, і містичні орхідеї, що в’януть не тільки від доторку, а й від самого погляду… Путь змії на скелі, путь орла в небі, путь жіночого серця до серця чоловічого… Вона для нього ось тут, і ось тепер, немов гірський обвал, все руйнується в ньому, все нищиться, але не злими стихіями, а в радісній добровільності і в сліпучому сяйві щастя… Для нього це щастя вперше відкрилося в далеких просторах Азії (палючі поцілунки і ще палючіший шепіт: «О, мій хлопчику–лопчику–опчику!»), і згодом він уперто й безнадійно намагався вернути втрачене і не знав, що це станеться нарешті ось тут, на грані материків, просторів і віків, і все замкнеться й зосередиться в ії неповторному тілі, яке заступило йому сонце і місяць і замінило цілий світ, бо що таке наш світ, як не жінка, жіночність, всемогутнє жіноче тіло? Колись жіноче тіло було просто плоть, тоді греки зробили його граматикою, кібернетичне осхле суспільство звело це чудо природи до примітивної інформатики, а політичні діячі – до цинічних спекуляцій, чи то йшлося про вигідний продаж кавказькими племінними князьками гаремного жіночого м’яса для османських султанів, чи про обмін на африканські діаманти румунських солодкотілих дів між режимом Чаушеску і першим і останнім імператором–людоїдом Центрально–Африканської імперії Бокассою.

Юлія гірко сміялася в темряві. Які простори, які віки, яка Візантія, о Боже, про що це він тут над нею, коло неї, понад нею, Босфор, Золотий Ріг, султани, мечеті, тигрячі примружені очі хижого Сходу, зелене золото далеких вітрів, Стамбул, Царгород, Константинополь, Візантія… А в неї від Стамбула тільки одне: як цмокають у захваті вусаті турки, забачивши розкішний слов’янський зад, і як мало не кожен норовить жадібно обхопити той зад, відчути в твердих долонях пружне солодке тіло, вхопити диким стиском чи бодай доторкнутися або зробити несміливий округлений жест руками, щоб хоч на відстані, хоч самими кінчиками пальців уловити солодкі струми, які йдуть від цієї чужинки, її мед, шербет і мускус… Екзотика майже як у романах П’єра Лоті або в французькому фільмі Робб–Грійє «Невмируща»… Він тут лоскотав їй вуха своїм палючим шепотом про її тіло, про те, що все на світі втрачає своє значення перед таким жіночим тілом: шовки, самоцвіти, золото, бронза, мармури, небесна лазур, бірюза морів, зелені шуми лісів, вогненні сплески гейзерів і навіть сонячні протуберанці тьмяніють перед сліпучістю цього тіла… Ну, то й що? В Святому письмі є гіркі рядки: «Де ти був, Адаме?» А де був він, Шульга, і де були всі ті, хто ще вчора порядкував у нашому житті, керував, очолював, визначав, спрямовував? Коли цей лисий кремлівський ідіот з своєю «гадостью на курьих ножках» розвалив величезну державу, під її уламками, звісно ж, опинилися жінки і їхні діти, але до цього нікому не було ніякого діла, мовчали всі парламенти, так звані правозахисницькі організації, гуманіста і, щоб їх усі чорти побрали, ексгібіціоністи, новоявлені марксисти, мусульманські фундаменталісти і арабські терористи, мовчала чорна Африка і жовта Азія, товариство, яке мені діло, чи там перші жінки чи останні на останках величезної нелюдської імперії, а нам треба було жити далі на тих страхітливих уламках, під уламками, понад усіма мислимими й немислимимй світами, ми були найпершими жертвами, висловлюючись твоєю технократською мовою, енергоносіями для великих державних перетворень, а насправді для нашого самознищення, самогубства, самовбивства… Ми вже думали колись, що не може бути нічого гидкішого за наших харківських сусловців, отих продажних сіроштанників і невдашківців, а тут ніби визволення від комуністичної імперії, ніби незалежна Україна, а гавкунів наплодилося в один рік ще більше, ніж за сімдесят років комунізації, і гавкуни ще продажніші, ще підліші, ще злочинніші… Якась м’ясоноса (хобот, як у морського слона) дамочка, куплена за долари, розпатякує впродовж кількох вечорів по українському телебаченню про бібліотеку Конгресу США, про мікрофільмування книжок, про декислотизацію, яка вберігає книжки від згубної дії атмосфери, зіпсованої індустріальною діяльністю… І – ах! – у нас нічого такого немає, і не було, і не може бути, бо ми ж моголи, ми моголи, ми гомо совєтікус, ми нікчемні уламки того людства, яке десь там, і щось, і якось пробувало, хотіло, прагнуло, але через своє віковічне плебейство не змогло (і ніколи б не змогло!) сягнути й досягнути навіть такої найменшої вершини, як бібліотека Конгресу США зі її суцільною комп’ютеризацією, ще суцільнішим мікрофільмуванням і деклотисацією всіх книжкових фондів… І все це ніби в гуморесці Ковіньки: штрикни батькові в очі. Чим вони шт]рикали і що вони штрикали? Де ще в світі було стільки бібліотек, як у нас? В коЗкній школі, в кожнім селі, на заводах, в райцентрах, в інститутах, сотні тисяч бібліотек з мільярдними книжковими фондами… В бібліотеці, якою я завідувала, було півмільйона книжок! Ну, так, поганий папір, погане оформлення, недбало видано, але ж мільйони людей мали доступ до знань! А нам штрикають у очі бібліотекою Конгресу США! А тоді ще якимсь духовним відродженням! Духовне відродження, духовне відродження… Нудить уже від цього їхнього відродження… Комусь там, чи то у нас у Харкові, чи й у самому Києві, припало до вподоби приміщення нашої бібліотеки, і ось уже розпорядження: бібліотеку закрити і на її базі створити центр духовного відродження! На бібліотеку замок, всіх шістнадцять співробітників з вищою освітою на вулицю, ми не змогли навіть зібрати книжок, які були на руках у абонентів… Замок, мабуть, висить там на дверях і досі, ніяким центром духовного відродження там і не пахне, бо закриваються навіть величезні заводи, науково–дослідні інститути, театри… Моя Галина два роки тому закінчила політехнічний, інженер–конструктор, її завод теж закрили, і ось ми обидві безробітні, з малою дитиною на руках, і нікому не потрібна наіпа вища освіта і ми самі не потрібні… Зате духовне відродження… Про exodus єврейського народу з Єгипту людство згадує тисячі років й уславляє пророка Мойсея, а де наші пророки і хто згадає про той страшний і ганебний exodus нашого народу, який розпочався непомітно, затаєно і не знати, скільки триватиме і скільки тисяч і мільйонів жертв затягне в свій чорний потік… А найжахливіше, що в тому потоці майже самі жінки – основа нації, основа життя. Жінки завжди стають першими жертвами. Коли нещасна жінка, тоді нещасна й держава, нещасний цілий світ… Може, він, Шульга, з іншої половини світу, прихованої від звичайних людей, як зворотний бік Місяця, може, він не все знав там у себе вдома, то хай тепер почує хоч тут, у своїй золотій Візантії… Як вони опинилися тут, в цьому пеклі для жінок з слов’янського світу? Покійна мама моя часто повторювала слова мудрих євреїв про те, що пекло – це місце, де немає жодної книжки. Коли в Україні почали закривати бібліотеки, перестали друкувати книжки, практично знищили всіх живих письменників, не випускають навіть шкільних підручників, я зрозуміла, що ми прямуємо до пекла. І тоді кинулася в оце чуже життя, як в ополонку. І вже тут справді потрапила в пекло. Бо в тих місцях, де нам доводиться «працювати», немає жодної книжки і взагалі не може бути ніколи. Навіть їхнього Корану. Та й навіщо там книжки. Пекло – це царство нагих тіл та й годі… А ми не маємо нічого, крім своїх тіл і своєї наготи, більшої за будь–яку іншу наготу, що будь–коли існувала на світі… І все починається з відчаю… Вони з Галиною піддалися на вмовляння доньчиної подруги Лери, яка кілька разів їздила до Туреччини, возила продавати електропобутові прилади, дитячі іграшки, горілку, заробляла на цьому долари і так трималася вже цілих півроку. Лера повезла їх через Грузію, за десяток кілометрів од Батумі прикордонна застава в Сарпі, далі річечка, на тім боці мовби друга половина Сарпі, але вже інша назва – Кемальпаша, – бо там уже Туреччина, хоч живуть у цих селищах родичі, ну, і все ж так просто, ніяких формальностей, ніяких віз, кордон – суцільна умовність… Ну, а в Сарпі наша Лера кудись зникла, а нас грузинські митники посадили на хліб і воду, а тоді стали втішатися з нами на міру своєї чоловічої потенції і знущалися так п’ять днів, аж поки приїхала з Батумі дружина начальника митниці, і тоді нас мерщій переправили в Кемальпашу, де з нами стали втішатися вже турецькі митники, але не таким варварським звичаєм, як учорашні гомо совєтікус, а за ринковими законами, тобто пояснили нам, що місячні візи, яких у нас немає, треба заробити і заробляти, доки не приїде сюди з міста Різе якийсь Мустафа, щоб забрати нас і повезти туди для бізнесу чи там для чого, і ми знов були жертвами, знов той жах тривав кілька днів, тоді нарешті приїхав Мустафа, заплакав, побачивши малу Юльку, всадовив нас у свій іржавий драндулет і повіз до портового міста Різе, де він був господарем «Кафе Дігіл», де мають роботу всі жінки–втікачки з колишньої великої країни соціалізму, бо він сам переконаний соціаліст, запеклий ворог капіталізму, цього мерзенного породження людської історії, читає праці Леніна і Горбачова, а роман Горького «Мати» читав п’ять разів і щоразу гірко плакав… Сто кілометрів від кордону, де ми з Галиною були знищені як люди назавжди, навіки, тепер від нас лишилися самі оболонки, нічого людського, тільки мале дитя ще тримало нас на цьому світі і, може, й цей добрий Мустафа, який міг п’ять разів плакати над романом Горького, зненавидженого й проклятого всіма радянськими школярами і студентами… Ох, який же добрий був цей шанувальник Горького, що проливав сльози над долею Павла Власова, Андрія Находки і Нилівни, а тепер готовий був проливати сльози над нашою долею і хвалився, що добув для нас візи на цілий місяць, – яке щастя: місяць в Туреччині! – і зробив це тільки тому, що ми з країни Леніна і Горбачова і в нас був такий великий письменник Горький… Від кордону до Різе їхати, може, трохи більше, ніж від Харкова до Мерефи, але дорога так само жахливо вибоїста, доброплачливий Мустафа влаштував нас у так званий готель з гучною назвою «Кент», примітивний барак, вода в колонці на вулиці, всі інші зручності невідомо де, три долари за добу – і ніяких скарг. «Кафе Дігіл» нагадувало явочну квартиру для підпільних революціонерів. Може, тому Мустафа був такий зачарований горьківськими героями. «Робота», запропонована Мустафою, виявилася такою самою, як і на кордоні у ґвалтівників–митників. Жінки з кафе повинні вступати в контакт з чоловічим населенням Різе, плату за це бере Мустафа, жінкам видає тільки на харчі, і все це зветься «відробити візу». Ми спробували бунтувати, але Мустафа застосував геніальний принцип соціалізму: «Хто не працює, той не їсть», – до того ж у нас на руках було безвинне дитя, зрештою, я махнула на все: що там якась збезчещена жінка, коли збезчещена культура цілого народу, збезчещене саме його життя. Місяць жаху. Ми втратили все, навіть власні імена, всіх нас звали Наташами, Наташа–яташа, тобто: Наташа, в постіль! – турки виспівували модний шлягер сезону «Московська Наташа», всі притони Різе, Трабзона, Стамбула були переповнені охочими до «легких» грошей з Росії, України, Грузії, Вірменії, Азербайджану… Коли кінчилися наші візи, ми вирвали у Мустафи паспорти, пригрозивши заявити в поліцію, і поїхали сюди, до Стамбула, сподіваючись, що у великому місті зможемо якось заробити бодай на дорогу додому… І потрапили ще в страшніше пекло… Знов готельний барак з шикарною назвою «Маркіз», тільки тут десять доларів за ніч, знов «Наташа–яташа!» і хоч з мосту та в воду… В воду – насправді. Тільки за цей останній тиждень поліція виловила в Босфорі й Мармарі вісімнадцять трупів наших дівчат. Чи то їх утопили, чи самі кинулися в воду… Як вона зраділа, коли почула на Галатському мосту: «Землячка… Може, я вам чимось допоможу…». Це вже коли суцільний глум і наруга, коли все розтоптано, коли ніякої надії, а тут слово «поможу… допоможу…». Вони тоді пристали до автобуса з німецькими туристками, щоб «на халяву» поїздити по Стамбулу, подивитися на палаци й мечеті, і ось така несподіванка! Ми й удома ніколи не жили по–людськи. Квартира, правда, на Сумській, у самому центрі Харкова, але одна кімната в комуналці з чотирма сусідами. Кімнату одержав мій батько, такий самий бравий офіцер–фронтовик, яким, мабуть, був і він, Шульга. Ну, а коли я народилася, батько змандрував «на просторы родины чудесной» і більше не об’являвся. Мій чоловік помер в тридцять два роки від алкоголізму. Галина привела дитину вже без законного чоловіка, бо в кімнаті на Сумській не було місця для любові… Три покоління в одній кімнатці комунальної квартири!.. Тільки й того, що був хліб. А коли нова держава позбавила й шматка хліба, тоді що ж? Як у Блока? «И ангел опускает крылья, и женщина теряет стыд». Покійна мама любила повторювати шістдесят шостий сонет Шекспіра:

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості – ганебний суд,

І злу добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя.[26]  ²⁶ Переклад Д. Паламарчука.


[Закрыть]

Написано чотириста років тому, а ніби сьогодні. Люди живуть вічно, і нещастя їхні так само вічні, виходить? Ти щось міг би сказати, Шульга?

Для своєї страшної сповіді Юлія вибрала крісло в протилежному від Шульги кінці кімнати, але він легко знайшов її в темряві, сів на бильце крісла, обійняв жінку за плечі, поцілував її чоло, щоки, губи.

– Не треба, – прошепотіла вона. – Ти повинен гидувати мною.

– Я винний перед тобою.

– Чим же ти винний?

– Усім своїм життям.

– Але ж ти не продавався так, як ми, жінки…

– Може, ще гірше. Жінки продають тіло, а чоловіки – душу. В людях ця потреба, мабуть, живе справіку. І коли нас ще вчора дресирували, як циркових коней, на відданість ідеям, партії, урядові, то мали на увазі нашу потребу і жадобу продаватися, бо, тільки продавшись, маєш змогу купувати, а це ми вважаємо головною ціллю свого життя. Ти бачила, як тут у ресторанах показують рибу, яку тобі хочуть продати? Її викладають на похилих решітках, оздоблюють зеленню, прозорі куби льоду, все таке привабливе… Про чоловіків часто кажуть: службісги, кар’єристи, чинодрали… А їм просто хочеться бути отакою рибою на продаж, вони продані вже від народження, і все їхнє життя – це суцільне державне рабство. А жінка від народження вільна, і жадоба продатися – це теж від свободи. Я хочу робити те, що мені до вподоби. Я повинна мати свободу для моїх бажань, примх, навіть для ідіотизмів…

– А коли від нужди, то яка ж тут свобода?

– Жінці прощається все!

– Це поки не знаєш про її гріх.

– На тобі немає гріха. І нічого немає. Ти для мене – як палімпсест. Знаєш палімпсест?

– Пергамент, на якому написали новий текст, позішкрібавши все, що було давніше.

– І читається тільки останній напис. Так і жінка. Я нічого не хочу знати. Я тільки хочу тебе мати біля себе і більше нічого.

– А тоді?

– А тоді знов і знов біля себе і вже не відпущу тебе… Іди до мене. І не плач.

– Який жах! – простогнала вона, заливаючи слізьми його шорсткі щоки.

– Як я тебе люблю! – шепотів він, переносячи Юлію на диван. – Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю. Я любив тебе ще до твого народження, любив твоє ім’я, саму твою суть, був тобою, твоїм тілом, і наші тіла – одне тіло, і душі – одна душа…

Він обіймав її, вона йшла назустріч його обіймам в солодких стогонах, в зляканих скриках, у безтямних здриганнях, і в спільній засліпленості темною пристрастю так і не знали вони, чи то любов, чи тільки дика стихія, незбагненна і несподівана, як велетенська блискавиця, що переперізує темні небеса, розпанахує їх, розверзаючи бездонні глибини, повні пекельного сяйва і білого жаху…

Він дбайливо накрив Юлію тонкою шовковою ковдрою і навшпиньках пробрався до кабінету. Знав, що не засне, тому влаштувався в кріслі біля низенького столика, поставивши на нього пляшку з віскі, лід, содову воду. На робочому столі була купка книжок, взятих з Києва для читання в дорозі, і на підставці – подарована колись прекрасною Регіною мідна копія «Меланхолії» Дюрера. У нього тут книжки, отже, немає пекла, про яке казала Юлія. Та від того його меланхолія не менша, а незмірно більша і тяжча за дюрерівську. Бо там є райдуга і сяйво комети, а в його душі тільки темний хаос. Такий, як майже півстоліття тому на краю війни в розтерзаній Європі з розтерзаними беззахисними жінками. Як усе повторилося, в якій жахливій реальності і в жахливій, майже фотографічній точності! Ульріка і Юлія. Покинуті напризволяще своїми державами. Кинуті на мордування. Безмовні жертви. Навіть оте плаття з чорного шовку – мовби те саме на обох жінках… І те, що він знайшов Юлію серед німкень, в звуках німецьких слів «вундербар», «шрекліх» на краю Азії, як тоді на краю війни. Материки, хоч і найбільші, нездатні захистити жінок і дітей, вони тільки поглинають їх, а держави, самим призначенням своїм покликані оберігати власних громадян, в часи занепаду, поразок і ганьби відмовляються від своїх обов’язків, і першими жертвами стають жінки. А нещасна жінка – нещасний весь світ. І чи ж варто тоді жити?

Шульга сидів, пив, намагався оглушити себе алкоголем, але ніщо не допомагало, збавче сп’яніння не приходило, свідомість працювала чітко, гостро, болісно, була суцільною раною, і він сам був мов великий смертельно поранений звір, що конає поблизу водопою, неспроможний доповзти до води, яка його порятує.

Те, що сталося колись, що повинно було б давно забутися, відійти в непам’ять, оживало знов і знов, починало самозмінюватися, варіюватися, пред’являтися йому як наслідок діяння відокремленого від нього, мовби навіки втраченого, але тепер віднайденого (на радість чи на згубу?) світу з своїми законами, нормами, примхами, з своїми радощами і своєю тугою, з якими, виходить, весь час співвідносилося його життя. А що таке життя? Життя окремої людини і цілих народів, уся світова історія суворо обмежувалися, навіки замикалися в Книзі – ведійські тексти, Біблія, Тора, Коран, – все наперед визначене, все регламентоване, нормоване, все вибудуване в єдину ієрархічну лінію з точно вказаними початком і кінцем, з суворими приказаниями заборон, пересторог і забобонів. Допоки жив, був ніби старовинна книга між двох мідних дощок, обіпнутих шкірою вбитих тварин, вмираючи, так само опинявся між двох дощок дубової труни. Все записано в книгу життя або, як її назвали п’ять тисяч років тому китайці, Книгу Перемін І–Цзин. Ким і чому записано? І чи немає справді в тому письмі «отруйності», про яку попереджував ще Платон? Свідомо чи несвідомо, але Шульга, може, починаючи від тої далекої ночі в Ташкенті, порушував канонічний текст, виприсав з обкладинок книги життя, рвався на свободу, він відважно вирушав у далекі, повні пригод мандри, в яких не гарантовано безпеки, де мовби відсутня мета, а є тільки бажання зайти якомога далі і звідати якомога більше вражень. Він став вічним кочівником, відважним номадою, він сміливо звертав з тисячолітніх караванних шляхів на ледь помітні путівці й непротоптані стежки, він не надавав переваги так званому головному перед другорядним, тотожності перед відмінністю, загальному перед окремим, «прийнятному», «належному», заздалегідь визначеному перед непередбачуваним, неконтрольованим, свавільним. Життя сприймалося ним не як конституційований, даний найвищим законом текст, а як вільна гра, окремі епізоди якої, ніби у велетенському комп’ютері, вільно розташовувалися в топологічному просторі, і в тому просторі можна було легко і просто переходити від одного епізоду до іншого, не дотримуючись суворої послідовності, не обмежуючись тільки суміжними епізодами, бо між ними немає відстаней, не існує ієрархії, всі вони рівноправні, однаково досяжні й приступні, велика, безмежна, прекрасна гра, гра в гру, кінець віковічному примітиву, облудно званому простотою, геть понуру серйозність, обставлену щільним частоколом заборон і обмежень. Так він жив і в самозасліпленні вважав себе вільним, може, навіть щасливим, і здавалося, що ніколи не шкодуватиме ні за чим, не знатиме розчарувань, але з роками дедалі гостріше відчував, що втеча від точної визначеності й простоти може давати якусь радість хіба що в молодості, для недозрілого розуму й недосвідченої душі, згодом же ти стаєш заложником власного схиляння перед ускладненістю, до якої так поривався. Розучившись дивитися на речі в їхній природній простоті, ти сам для себе сотворив культ подробиць, твань дрібниць, у якій тоне все найдорожче. На що він згайнував своє життя? Хіба тільки на те, щоб зрештою усвідомити, який гнітюче складний світ, і додати до його шаленої склубоченості ще дві чи три замороки – так само багатозначних, як і безвартісних? Шульзі здавалося, ніби вільна гра темної пристрасті, народжена в азіатській ночі, виведе його, зрештою, на давно забуту і втрачену людьми Велику Шовкову Путь краси, пристрасті й щастя, насправді ж ця гра, обрушування ієрархій, вседозволена насмішкуватість, життя, мов пам’ятник на площі, лиш ускладнили і внутрішньо змінили його існування, так що воно взагалі перестало бути чимось, що можна схвалювати або засуджувати, все стало ніби частиною чогось невідомого й непотрібного, все стало несуттєвим і безглуздим.