Текст книги "Юлія або запрошення до самовбивства"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

– Гідра! Приревнувала мене до своєї дочки! Учителька – і ревнує!

– Що ж, по–твоєму, вчителька не людина?

– Я ще ж працівник правосуддя, а до мене з такими підлими почуттями!

– А те, що працівник правосудця спав з жінкою, а тепер мотає від неї тищечком–нищечком, це, по–твоєму, не підло?

– Ну, ну, студент, – примирливо помуркотів прокурор, – давай не будемо… Ти краще скажи: поможеш мені перевезтися на постійне місце проживання? Бо мені треба здійснити несподіваний маневр ще сьогодні вдосвіта. Тищечком–нищечком…

– Я тебе можу вивезти хоч і на гробки! – наливаючи в склянки рештки горілки, сказав Шульга. – І знаєш, з яким задоволенням!

– Вредний ти чоловік, студент, – зітхнув Швед. – Але лічность. А мені лічності подобаються.

Вони сиділи, доки повипивали все, що було в прокуроровім портфелі. Шульга спробував покликати хазяйку, але не знайшов її. Дівчатка в тій кімнаті вже спали, мати десь пропала.

– Вигнав бідну жінку на мороз, – осудливо глянув Шульга на антрацитового чоловіка.

– На який мороз! На який мороз! – майже звеселено загукав прокурор. – Вдарилася до сусідки виливати сльози! Та теж вдова. Тут повен двір вдів. Як тигриці в клітках. Звіринець! Десять тигриць і один я, мужчина. Кинутий на розтерзання!

– Хто ж тебе сюди кинув?

– Хто? Судьба! А тепер я її поламаю. – Він глянув на годинник, заметушився. – Давай, студенте, вирушаємо. Зараз третя ночі, туди добиратися годину, о четвертій будемо там.

– Де це? Так далеко?

– Ну, не дуже. По центральному проспекту, тоді по вулиці Дзержинського, за парком Шевченка трохи вгору, і буде вулиця Поля. Якийсь буржуазний вчений, чи я знаю! Досі не перейменували вулиці, бо думали, що то не Поль, а поле. А мені однаково. Вуличка коротенька, а в кінці отдельное строєніє. І в мене на нього ордер.

– Там що – ніхто не живе?

– Ховається одна стерва. Не можна впіймать. То вона на роботі, то вона поїхала в район до матері, то вона ще не прийшла, то вона вже пішла. А тут я її вдосвіта й застукаю тищечком та нищечком.

Майна в прокурора було кубометрів півтора. Два антрацитові чемоданяри, якісь пакунки, згортки, рулони. Шульга носив речі з темної веранди, прокурор складав на залізних саночках, міцно ув’язував товстою вірьовкою.

Поки вони чаркували, випав свіжий сніжок, санчата йшли поповзом, легко, тільки на нерівностях тротуару іноді доводилося напружуватися, і тоді давався взнаки тягар, нагромаджений на них.

– В тебе що там – книжки? – поцікавився Шульга. – Важке, як каменюки.

– Книжки? – здивувався прокурор. – Ти що, студент, смієшся? Хто ж тепер возькається з книжками? Для цього маються бібліотеки. А в мене – майно. Особиста власність. Громадяни СРСР мають право на особисту власність. Записано в Конституції.

– Та чорт з тобою і з твоею особистою власністю! А тільки ж на кожному виямку всі печінки рве мені твоє майно!

– Особиста власність!

– Манатки! Нікчемний ти чоловік, Швед. Ну, хай я, – яко наг, яко благ. Так я ж студент. А ти прокурор, орган правосуддя, потрясатель судьбами, – і що? Сам, як вовк, нічого не нажив, крім кубометра манаток, житло тобі виділили десь у чорта в зубах…

– Сам вибрав, особисто й персонально вибрав, тищечком і нищечком. Думаєш, мені б не дали кімнати в центрі? На цій же вулиці Дзержинського, в директорських квартирах. Або на Комсомольській вулиці генеральські квартири, фашистські тузи в окупацію там розлягалися. Так це ж тепер суцільні комуналки! П’ять–шість сімейств, двадцять–тридцять гавриків на одне вічко в сортирі! Ну, а я знайшов собі персональний особнячок. Тищечком–нищечком. Строєніє не дуже, зате садиба. Можна буде це обкласти цеглою, а можна розвалити і поставити новий особняк. Над самим Дніпром, вид божественний, природа… Сплошний рай… Ну, та ти побачиш…

Особняки, в яких жило начальство, цегляний будиночок академіка Яворницького, темний кут дому старих більшовиків, вулиця кінчалася, пустирище, белебень, високий берег округло спадає вниз до Дніпра.

– Де ж твоє строєніє? Тут же нічого…

– А ось, а ось, – вдоволено зацмокав антрацитовий чоловік, звертаючи вбік, тягнучи в білу темряву і важкі санчата, і самого Шульгу і мало не наштовхуючись зненацька на щось незграбне, неоковирне, безформне.

– Що, студент! – переходячи на урочистий шепіт, потирав руки Швед. – Бачиш? Територія! Тищечком–нищечком…

Шульга мимоволі затулив п’ятірнею очі. Де він? Що з ним? Куди його привели? Як колись у Ташкенті капіташа, так і тепер цей прокурорчик (казав, що теж був капітаном на війні), мовби змовившись, приводять його в те саме місце, до того самого мізерного будування, до… Щось присадкувате, вросле в землю, зліплене з глини, ніби геть безвіконне й бездверне, без будь–яких ознак людської присутності, та водночас таке тривожно–знайоме, наснажене такими могутніми зарядами таємничої енергії, що від одного–єдиного доторку – вибух, і полум’я, і прірва, і пропад.

– Двері тут, – шепотів прокурор, – давай, стукай!

– Сам стукай.

– Вона ж мені не відчинить. Знає мій голос. Сказать: «Міліція» або «Прокуратура», – номер не пройде. Ця баба нічого не боїться. Двері ламать – це ж тепер моя власність. Я постукаю, а ти скажи: «Студент Шульга».

Він не став ждати Романової згоди, підскочив до ледь помітних надвірних дверей і торохнув у них своїм антрацитовим кулацюрою.

– Ну! – засичав він до Шульги. – Давай ближче! Підходь!

Може, Шульга й не послухався б прокурора, може, й не

підійшов би до дверей, та в цей час зсередини будиночка пролунав жіночий голос, од якого в Романа отерпло не тільки тіло, а й сама душа.

– Хто? – голосом Юлії з Ташкента спитала жінка, і він, забувши, з ким і навіщо прийшов сюди, кинувся до дверей, заквапився, забурмотів:

– Це я. Шульга. Шульга.

Хотів додати, як тоді: «Лейтенант», – прокурор пошепки підказував: «Студент, студент», але він уже нездатен був вимовити жодного слова, окрім свого прізвища, і це, мабуть, вплинуло на жінку, яка здивовано перепитала з–за дверей: «Шульга? Який Шульга?» – а тоді необережно відімкнула й відхилила двері і встигла ще зойкнути «О Боже!», як темна брила антрацитового чоловіка, вилетівши з–за Шульги, вдарила в неї, відкинула разом з дверима до стіни і погриміла вузькими сінцями до світлого прямокутника кімнатних дверей.

– Куди? – заволала жінка, кидаючись слідом за прокурором. – Що вам тут треба? Бандюги!

Шульга не встиг її затримати, не встиг сказати, пояснити, нагадати…

Та хіба й треба було нагадувати?

Ось він, а ось вона, обоє тут, обоє знову разом, укупі, так ніби ніколи й не розлучалися, ніби не було відстаней років, і тисячокілометрових просторів, і цілих материків, і страшної судьби… Хіба він не ждав, хіба не вірив, хіба не був готовий щодня, щогодини, щомиті до чуда, якого не може бути ніколи, але яке можливе в неможливості, коли душа горить, палає, несамовитіє його жданням і надією на нього!

Все було таке, як тоді, все було те саме, що й тоді в Азії, у величезному глиняному городі з брудними ариками, сумними тутовими деревами над ними, з глиняними ліпленими прихистками людської долі й недолі, тяжкого лиха і, може, найвогнистішого щастя на світі.

Ставши на порозі кімнати, Шульга задихнувся від неймовірного, рвонув на собі шинелю так, що полетіли давно вже потьмянілі офіцерські мідні ґудзики, безрадно дивився, бачив і не бачив, вірив і не вірив…

Все те саме… і несподівано простора в цьому мізерному глиняному будуванні кімната, і круглий стіл посередині, і оранжевий абажур з шовковими китицями над ним, і параван, за яким ховається постіль, і вішалка біля дверей, і довга цегляна плита під стіною… Все було, як тоді в Ташкенті, все ніби перенесене сюди невідомою силою, всупереч усім відкритим і ще не відкритим законам природи, і все лиш для того, щоб восторжествувала його любов, щоб була винагороджена його майже смертна туга за єдиною (для нього, тільки для нього!) жінкою на світі!

На війні Шульга належав до людей точної дії (був точніший за супротивників, всі приціли яких сфокусовувалися на його танку, і це врятувало йому життя), тепер віддався вивченню наук, які робили його людиною точного розуму, але вже давно зауважив, що точність втомлює і навіть виснажує душу, і тому часто хочеться відпочити від залізних закономірностей, повірити в існування чудес, у наявність поза межами звичних, загальновідомих знань ще якоїсь містичної механіки, згідно з таємничими законами якої те чи інше явище неминуче повторюється, тому Шульга не мав сумніву, що Юлія з ташкентської ночі рано чи пізно знов об’явиться, опиниться в силовому полі його пожадання, так ніби вона була там завжди або принаймні зовсім поруч. І не важило, скільки треба було для цього років або десятиліть, і яке велике терпіння, і яка незламна віра. В цих дивних зустрічах, розкиданих на неймовірних безвістях часу, була зваблива тривалість і ота ні з чим незрівнянна принадливість земної путі, яку кожному з нас судилося пройти саме таку, яка записана в книгу життя, щоб зазнати всіх розкошів, щастя і краси і належно зготуватися до переходу в інший стан, в інший світ, дійти до кінця, де лежать володіння безконечності.

Шульга стояв на порозі тої самої кімнати, що й десять років тому, і не наважувався туди ступити. По той бік круглого стола, в химерній поплутаності тонких тіней від шовкового абажура розгублено загорталася в ситцевий халатик, під яким нічого не було, Юлія, його Юлія, яка чомусь досі не побачила, не впізнала ІІІульги, може, через те, що дивилася тільки на антрацитового чоловіка, що вигніздювався на табуретці навпроти неї і грізно шарудів паперами в бездонних, мов торби, кишенях свого антрацитового пальта.

– Ось тут маємо, – нарешті ляпнув на стіл якогось папера Швед, – що ми маємо? Законний документ. Ордер на дане житло, в якому ви, громадяночко, проживаєте тищечком–нищечком, тобто незаконно. А тепер законно проживатиму я. Вам же в двадцять чотири години пропонується з усім своїм майном… А де моє майно? Студент, чого стоїш? Давай, перенось усе сюди!

З усього мовленого жінка вловила тільки слово «незаконно», і воно спрацювало в ній, мов сталева пружина, вже не було сором’язливого кутання в ситцевий халатик, не було розгубленості й безпорадності, жінка перехилилася всім тілом до антрацитового чоловіка і обурено вигукнула:

– Як то незаконно! Це дім моєї тітки Килини. Вона з дядьком Єгором самі й ставили цей дім ще до війни. А тоді дядько Єгор пішов на фронт і пропав безвісти, а тітка Килина…

– Все ясно, – не дав їй договорити прокурор. – Наказ Верховного Головнокомандуючого від 16 серпня 1941 року, підписаний товаришем Сталіним і всіма членами Ставки. Всіх, хто здався в полон, пропав безвісти, перейшов на бік ворога, вважати порушниками присяги, зрадниками Батьківщини, а їхні сім’ї так само зрадниками з усіма обставинами, що витікають з цього… Де ця ваша тітка Килина? Досі не в Сибіру? Посприяємо…

Навіть над незнайомою жінкою Шульга б не зніс отакої наруги, а тут знущалися з людини найдорожчої. Він рішуче ступнув до кімнати (чому досі Юлія не впізнала його, чому не зауважувала навіть?), наблизився ззаду до Шведа, простягнув руку до папірця, що лежав посеред столу.

– Оце той ордер?

– Законний документ, який дає мені право! – пристукнув по стільниці антрацитовими кулаками прокурор. – А ця темна женщина… Покажи їй ордер, студент!

– Покажу, зараз покажу, – пообіцяв Шульга, обережно обходячи стіл, стаючи поруч з Юлією, яка й далі вперто не впізнавала (і не визнавала?) його, – зараз ми все зробимо, як у танкових військах, щоб був порядочок, щоб…

І з цими словами він демонстративно, з урочистою повільністю роздер ордер навпіл, тоді начетверо, ще й ще, на дрібні шматки, які кинув собі під ноги і потоптав.

– Та ти що! – зіскакуючи з табуретки, закричав прокурор. – Та ти розумієш, на що ти підняв руку! Та я тебе за це! Та ти в мене…

– Давай мотай звідси, поки живий та здоровий, – тихо порадив йому Шульга. – І щоб і духу твого більше тут! Поткнеш носа – скалічу! Ну?

Вибурмочуючи погрози й прокльони, антрацитовий чоловік посунув з кімнати, мабуть, перечепився об щось у сінях, загримів там уже не тищечком–нищечком, не відступ, а втеча, не перемога над беззахисною жінкою, а ганебна поразка.

– Манатки свої не забудь! – гукнув йому навздогін Шульга.

– Спасибі вам, – вперше глянула на Шульгу жінка, і він здригнувся і від її голосу, і від її погляду, і від цих безсоромних губ, і від горіхових очей: все те саме, все Юліїне, і вся вона – Юлія!

– Чому «вам», а не тобі? – промовив обережно Шульга. – Хіба ти не впізнаєш мене, Юліє? Чи я так змінився за ці десять років? Я Шульга, той лейтенант з Ташкента, ну?

Він простягнув до неї руки, але жінка ухилилася, відступила від Шульги, дивилася на нього мало не з таким переляком, як щойно на антрацитового чоловіка.

– Ну, про що ви ото говорите? – здивовано зіщулила вона плечі, схрестивши руки на повних грудях. – Яка я вам Юлія? То тільки прізвище в мене Юльченко, а я ж Ольга, я вас не знаю, і ніколи не бачила, і ні в якому Ташкенті, о Боже, що ж це таке?

Шульга, не слухаючи, в запамороченні, в знетямленості, наосліп спробував наблизитися до неї, доторкнутися, віднайти й нагадати, але під ноги йому трапилася така сама табуретка, як ото була під прокурором по той бік стола (тоді в Ташкенті були саморобні дзиґлі, тепер неоковирні табуретки, чи не однаково?), він упав на неї, відчаєно вдарився ліктями об стіл, зашепотів до тої, що повинна б бути Юлією, але не хотіла нею бути, розгублено й злякано задкувала від нього, відступала, відчужувалася… Він лиш тепер помітив, що вона боса, на холодній підлозі ці ніжні жіночі ноги, який жах! А ще більший жах був у тому, що Шульга не міг пригадати, в що була взута Юлія тоді в ташкентському глиняному будиночку. Міліцейські кирзові чоботи це для відбування служби у верблюдячому городі, а вдома? Він щосили пробував пригадати, в що взута була тоді Юлія, але так і не зміг. Невже так само боса, як оце тепер? Але ж його і капіташині лапи в грубих армійських чоботях, а вона боса! Як же можна? А тут? Хіба не те саме? Але йому йшлося про інше. Зовсім про інше. Про те, від чого залежить його подальше життя, і її життя, і життя взагалі, і…

– Я знав, що ти вернешся, – сказав Шульга, не дивлячись на жінку, що злякано тулилася по той бік стола, – я вірив, що ти будеш там, де я. Ми всі вертаємося на Україну, хоч би де були до того. І з Європи, і з Азії, і з найбільших глибин таємничості й недосяжності.

Губи йому пересохли, язик ледь повертався в роті. Шульга не міг далі говорити. Він вжахнувся: «Що я кажу? Це ж зовсім не те, що треба було сказати».

– Господи! – сплеснула долонями жінка, яку Шульга вперто називав Юлією, а сама вона звала себе Ольгою. – Ну, що ж це таке? Я ж вас просила. О Боже! Я вас не знаю і нічого не знаю і… то якийсь бандит, а тепер п’яний студент…

– Я п’яний студент? – ледь ворушачи язиком, перепитав Шульга.

– А хто ж іще?

– Ну, коли так, то я…

Шульга спробував підвестися і не зміг. Невже він справді такий п’яний? Зібравши всі сили, він все ж таки підвівся, спробував наблизитися до жінки, вона обачливо відсахнулася. Шульга мало не впав.,

– Я ж кажу: п’яний і п’яний! А каже, студент. Хіба ж студенти бувають отакі п’яні? Іди вже собі, бо мені треба на діжурство… Витурити б тебе в шию за отого бандита!..

Шульга був приголомшений, знетямлений, зрозпачений. Невже він такий п’яний і невже все, що з ним діється, тільки маячня? Покірливо посунув до дверей, вийшов у темні сіни, заточуючись, добрався до виходу. Сподівався, що холодне повітря остудить йому палаючу голову (може, й душу?), але надворі стало ще гірше, хотілося впасти лицем у сніг і заридати, завити від розпуки, він якийсь час постояв, похитуючись, балансуючи на хистких ногах, тоді поволі рушив од глиняного будиночка, але не тою дорогою, що прийшов сюди з антрацитовим чоловіком, а вниз по схилу, прямуючи до Дніпра, ослизаючись на крутосхилах, падаючи і важко підводячись, щоб знову падати і вже й не йти далі, а сповзати, відчуваючи під долонями приємну холодність снігу.

Міцних морозів ще не було, вода в Дніпрі не замерзала, річка заспокійливо хлюпотіла біля Романових ніг, він змочив у воду руки, бризнув собі в лице, спробував зосередитися думкою на тому, що довелося щойно пережити… Було чи не було? Може, все це лиш гра його зболеної уяви? Він так рвався душею до тої жінки з ташкентської ночі, з такою силою увиразнив її образ, що ладен був побачити її навіть там, де вона ніколи не могла бути, як це сталося з Ульрікою в Тепліце, або ж ось тепер тут, де схрещувалися путі і судьби їхньої мученицької історії. Які простори пролягали між ними, які часи! Світ перевертався, гинули держави, знищувалися велетенські міста, ставали мертвими мільйони людей, неначе в сліпих геологічних катаклізмах, зіштовхувалися цілі материки, і кам’яний скрегіт від тих катастрофічних зіткнень долинав до самого Бога, та над усім тим людським божевіллям, над неминучістю смерті возносилося те, що мовби не мало ніякої видимої сили, ніякої твердості й міцності, щось невловиме, як дух, ніжність, чулість, жага, возносилося, перемагало, володарювало.

Довго стояв над холодною темною водою Шульга. Вже не лишалося сп’яніння в мозку, але душа його була п’яною навіки. На тому боці Дніпра виливали з мартена сталь, і над заводом горіло небо, а Шульзі здавалося, що то горить він сам. По залізному, недавно відбудованому після воєнного знищення мосту гриміли важкі поїзди, а в ньому гриміли спогади, десь там, за вогнедишними заводами, була станція Ігрень з сумно–відомою божевільнею на ній, там зазнала божевілля пристрасті його Юлія, може, й він приїхав з війни саме до цього міста, щоб знов і знов переживати божевілля Юліїне і своє власне, щоб ждати, надіятися, вірити в повернення, повторення, воскресіння навіть того, що вмерло. І та жінка там, нагорі… Хай її звуть не Юля, а Оля, одна літера, один–єдиний звук, хіба це важить, хіба може відібрати в нього надію, адже жінка та сама, та сама вогнепальна краса, і той самий поваб у ній, що й тоді, в Азії, Навіки, навіки…

Він не наважувався повертатися до свого нового пристанища, не хотілося знов стикатися з антрацитовим чоловіком, але той теж не повернувся до Тетяни Омелянівни, змандрував назавжди, і на «отдельное строєніє» не зазіхав більше, як згодом довідався Шульга, бо пошматований ним ордер, виявляється, належав до тих документів, які після втрати не поновлюються. Цим установленням голодрана соціалістична держава забезпечувалася від занадто перебірливих і нахабних пошукувачів житла, якого не вистачало що далі, то більше, а беззахисна жінка звільнилася від жаху нових нічних вторгнень антрацитового прокурора.

Зовні Шульга був завжди спокійний, навіть байдужий, завжди всі заздрили його незворушності, і ніхто ніколи й у гадці не мав, що все його життя після одної–єдиної ночі в Азії стало схожим на ходіння по крихкій кризі. Ледь чутне потріскування, тонкі, мов пташині сліди, білі лінії виникають на темній поверхні, намножуються з катастрофічною швидкістю, ледь чутне потріскування переростає в загрозливий шерех, в суцільний гул, в чорний вибух, провал, обвал, загибель… Так гинув він у Тепліце, так загинув щойно. Народжуємося один раз, а гинемо безліч разів, аж поки дійдемо до рубежу остаточності, за яким або ж царство небесне, або хвала і слава в нащадках, або вічна непам’ять, глухий кут небуття, колапс, анігіляція. Цієї ночі Шульга остаточно переконався, що йому судилося майже вічне життя, яке значитиметься не календарним часом, не віками і не епохами, а тільки і єдино вимірами його туги і його пристрасті, втратами і віднайденнями жінки, що стала для нього знаменням любові, її означенням, втіленням і найвищою суттю. А любов – це щастя, заради якого ми й приходимо на світ. Немає щастя – немає життя. Коли Шульга (ох, як же нечасто!) спіткався з Юлією у снах, був з нею, був у ній, а вона в ньому, довкола нього, звідусіль, мов солодка божа хмара, то щоразу щасливішою була Юлія, і це сповнювало душу Шульги найвищим блаженством. Щасливі були вони обоє, та все ж Юлія завжди була щасливіша, і заради цього можна було жити, і він жив заради неї. З жінками завжди треба бути добрими і щедрими. Нам втовкмачують у мізки: покликання, громадянський обов’язок, вірність, відданість. Кому? За яким правом? Все це суєта і нікчемність. Немає нічого. Ми нікому нічого не винні, нічим не зобов’язані, ми нікому не належимо – тільки землі, з якої прийшли і в яку підемо, і жінкам, лоно яких є солодким втіленням всеплодющості земної.

Може, Шульга навіть після всіх страхітливих, майже інфернальних випробувань зостався вірним тій єдиній жінці, яка стала на його земній путі, стала його призначенням, судьбою, щастям, запорукою життя вічного, яке не судилося смертним, але завжди сяє звабливою обітницею для них за праведність, доброчинства і благородство. Коли так, то де ж було його благородство і його доброчинство в голодний сорок сьомий рік? Чому він не шукав Юлії голодною зимою в легендарному місті чавуну й сталі, яке запихало невситиму пельку сталінської держави багатотонними відливками, тупим металом, циндрою, жужелицею, димом і полум’ям? А може, вона й не зазнала голоду. В міліції не голодують ніколи. Міліція завжди сміється. Як тоді коло кладовища.

Лише тепер Шульга згадав, що не встиг навіть спитати Олю–Юлю, чи то вона їхала тоді в «доджі» і сміялася разом з двома міліцейськими чинами, і чи вона в міліції чи деінде, і взагалі, хто вона і що, коли ж справді не Юлія з Ташкента, не… Він боявся почути оті нестерпні «не», тому й не розпитував ні про що. Та це не означає, що він кине цю жінку напризволяще і не захистить її від антрацитового прокурора!

Прокурор до Тетяни Омелянівни не повернувся. Десь перебув решту ночі з кубометром своїх манаток і тепер, мабуть, зготовлявся до нового штурму. Шульга надто добре знав підлу натуру таких людей, як знав і те, що повинен захистити жінку, послану йому долею.

Наприкінці війни мадам Черчілль дарувала радянським офіцерам–переможцям англійського сукна на шинелі. Тепер доброчинство виявляла вдова президента Рузвельта, присилаючи обідраним радянським студентам сяку–таку вдягачку і взувачку: відрізи на пальта й костюми, армійські ботинки на грубій підошві, робочі спецівки з такої цупкої тканини, що, здавалося, вік не зносяться. Розподіляло заокеанські дарунки факультетське профбюро, і, хоч Шульга був серед його членів, він затято відмовлявся брати собі будь–що, вважаючи це принизливим для себе. Однак тепер доводилося сховати надмірну гордість до кишені і йти на поклін до голови профбюро Тихонюка, хапуги й негідника, з яким за інших обставин Шульга не став би навіть говорити. Ще недавно була карткова система, студент міг продати свою денну норму хліба (вісімсот грамів) і таким чином мати якісь гроші, тепер картки відмінено, в магазинах з’явилися продукти, навіть мексиканські ананаси продавалися в центральному гастрономі і грецькі маслини, але ж не для голодраних студентів і не для воєнних удів з малими дітьми.

Тихонюк поварив воду з Шульги, але дав йому ботинки і якусь мало не водолазну куртку, все це було негайно продано на Озьорці, на виручені гроші Шульга купив трохи випивки, більше закуски, купив навіть свіжого винограду в молдаванів, одягнених у розцяцьковані кожухи і високі баранячі шапки–качули, і десь о сьомій вечора вже був на вулиці Поля, біля знайомої хатки, мовби справді перенесеної на дніпровську кручу з азіатських безвістей.

Хатка була темна і мовчазна. Шульга підрахував: робочий день закінчується о шостій, годину–дві на те, щоб забігти до магазину, добратися сюди, ну, хай не дві, а три години, він підожде, у нього в запасі ціле життя, а не якісь там години, він повинен діждатися, окрім того, повинен відбити новий ймовірний напад антрацитового прокурора, хоч не дуже виразно уявляв, як це він робитиме, надто коли той пригримить сюди з цілим нарядом міліції або своїх прокурорських побратимів–розбійничків…

Він ходив перед хаткою, ходив навколо хатки, тоді став прогулюватися по тихій вуличці Поля, пробував згадати, як удосвіта сказала Оля: чи їй треба йти на роботу, чи на чергування, але так і не міг згадати, не звернув тоді уваги на її слова, а слід було б звернути, бо коли вона справді служить у міліції, то може чергувати і цілу добу, отож він даремно стовбичить тут перед замкненими дверима. Проте Шульга терпляче тупцював біля глиняної хатки мало не до самої півночі і лиш тоді нарешті здався, вирішивши прийти завтра вдень, а коли треба, то й увечері, вночі, залишатися тут хоч і на цілу добу, бо нікуди йти, нікуди далі відступати, нікуди й незмога…

Він ходив на вулицю Поля, мов на інститутські заняття, мов на роботу, цілий тиждень, вдень і вночі, і все даремно. Невже антрацитовий прокурор міг так налякати нещасну жінку?

Студенти належать до категорії населення, яке, здається, майже нікого не цікавить, їхній перший повоєнний курс був величезний – сто двадцять п’ять чоловік, майже як увесь факультет воєнного часу, – але за ці роки зменшився мало не вдвічі, бо вчорашні фронтовики влаштовувалися на вигідні посади і без закінченої вищої освіти, а дівчата, щоб не засиджуватися в старих дівках і беручи до уваги утворення кривавою війною надлишок жіноцтва в державі на цілих двадцять мільйонів, норовили вискакувати заміж, хапаючи собі майорів, полковників, спекулянтів і пройдисвітів, і нікому не було до цього ніякого діла, просто заступник декана закреслював у списках те чи інше прізвище, так ніби йшлося не про живу людину, а про звичайний знак в математичному рівнянні. Тож коли нікого не цікавили життєві долі тих чи тих студентів, хто б же надавав значення тому факту, що студент Шульга тиждень чи й більше не відвідує лекцій і не склав заліку доцентові Чаплі з теорії електрики. Хіба від цього щось зміниться і хіба перестануть бути дійсними підручники Папалексі, Ейхенвальда і Тамма?

Та коли не стурбувалася, сказати б, офіційна частина людства, то частина неофіційна пам’ятала про Шульгу, згадувала його, стежила за ним, турбувалася його відсутністю, а тоді й стривожилася його несподіваним зникненням, і цю стривоженість зматеріалізувала у вигляді двох молодих прекрасних жінок, які одного зимового дня, коли сонце виблискувало на білих снігах особливо яскраво, з’явилися перед Шульгою в години його, може, найбільшого розпачу.

Він уже став втрачати надію застати когось живого в тій таємничій глиняній хатці на дніпровській кручі, сидів у своїй вузькій, як школярський пенал, каютці розгублений і розізлений на свої невдачі, на свою дурість (чому не розпитав тоді Олю про все, чому пішов од неї, нічого не знаючи, власне, втік боягузливо, ганебно, безчесно, – полишивши беззахисну жінку напризволяще), і саме тоді до його господині Тетяни Омелянівни прийшла її сусідка, пухкенька жіночка з тихим голосом, і довго шелестіла в нього за дверима з хазяйкою: «шу–шу–шу», а тоді, пошкрібшись ледь чутно в його двері, проникла до Шульги і прошепотіла: «Там до вас прийшли і просять вас, а я теж просю до себе, так що звиняйте, але без вас і я не піду, і не вернусь…»

Сусідчин «житлоблок» був точною копією помешкання, де мав притулок Шульга: простора холодна веранда з посірілих від негоди дощок, дві кімнати з кухонькою, більша кімната прохідна, далі вузький довгий «пенал», але не з засняділим од туги квартирантом чоловічого роду, а з двома молодими жінками, які споряджали стіл з частуванням далебі не студентських вимірів. Люда і Регіна. Одна хтиво–поваблива до потемніння в очах, друга – в тонкій, майже іконній красі, сором’язливо–стримана, хоч відомо ж, що стримуваний вогонь вибухає завжди ще з більшою силою.

– Шульга! – побачивши його, сплеснула долонями Люда. – Що з тобою? Ти ж як з хреста знятий? Хворий? Голодний? На лекції не ходиш. Не склав заліку своєму обожнюваному доценту Чаплі. На квартирі тебе немає. Ночей не спиш? Де ти і що з тобою?

– Я тут, – сказав Шульга, – ось перед вами, живий і здоровий. А решта – суєта.

– Коли так, цілуй мене в щоку, а тоді Регіну! Ні, спершу Регіну, бо це вона стривожилася за тебе, а я вже підключила полковницькі резерви…

– Схоже, що ти пограбувала цілий гарнізон, – засміявся Шульга.

– Вже й гарнізон? Тут же ні чорта немає! Бачив би ти, коли збираються на сабантуйчики наші генеральші… Хоча тебе, мабуть, нічим не здивуєш. Перед тобою ж була вся Європа, лежала голою, як я перед своїм полковничком…

– Може, як в епіграмі на Семена Гудзенка? «Я всю Европу перешел, идя в огне атак, два раза вширь, три раза вдоль, четыре просто так. На всех перинах спал, – ей–ей! – вот так я, братцы, жил, поил духами лошадей, пирожными кормил…»

– А ми шампанського не взяли. Регіна сказала: тільки горілку. З Шульгою щось тяжке, треба горілки.

– Це сказала ти, Людо, – подала голос Регіна.

– Шампанське в мене тепер у необмеженій кількості. Можу принести хоч дюжину, – недбало зронив Шульга. – Відтоді, як ми поховали Андрушу, і після тої нашої шаленої ночі я щодня купував дві пляшки, а пити не мав з ким… не виходило, ну і…

– А ти знаєш, який сьогодні день? – спитала Люда. – Сьогодні ж дев’ять днів Андрушиних. Забув?

– Забув.

– Спасибі хоч Регіні: вона мені нагадала, бо на тебе надій ніяких. Ви ж на фронті дев’ять днів не відзначали…

– Ми й не ховали. Похоронна команда займалася цим, а ми те й знали, що «вперьод на запад!» і «дайош Берлін!».

– То ми сядемо чи не сядемо? – вигукнула Людмила, наближаючись до Шульги на відстань, що суперечила всім знаним і незнаним правилам безпеки. – Шульга, твоє місце ось тут, ми з Регіною по боках, не заперечуєш?

Шульга мляво усміхнувся. Який би з чоловіків не підкорився диктатурі двох молодих прекрасних жінок?

Вони випили, щоб земля була Андруші пухом, тоді за вічну пам’ять Андрушину, за всіх невинно убієнних. Чарочки були маленькі, горілка холодна й пекуча, щоки в жінок спалахнули рум’янцями – тільки б цілувати, – але Шульга сидів між ними, мов дерев’яний, присутньо–неприсутній, був тут і не був, був тим, що він любив, і любив те, чим був він, і був завжди там, де був він, і любив те, чим був, і був тим, що любив.

– В мені мовби все перевернулося, – обережно поскаржився Шульга, – як почалося тоді біля кладовища, так і досі…

– Ти ніяк не можеш забути ангела, який пролетів над тобою? – кольнула його Людмила.

– А коли я скажу, що знайшов того ангела?

– Так ми тобі й повірили! Скажи йому, Регіно!

– Ну, чому ж? Я вірю в ангелів, – сказала Регіна.

– Навіть незважаючи на марксо–ленінське вчення? – Людмила вже відверто знущалася з обох: і з Шульги, і з Регіни.

– Навіть незважаючи. І на доказ цього я б хотіла вам, Романе, подарувати одну річ…