Текст книги "Юлія або запрошення до самовбивства"
Автор книги: Павел Загребельный
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)
Артилерійський капітан, фронтовик з бойовим орденом на гімнастерці, добрий, як усі досвідчені люди, опікувався Шульгою, попереджував про зупинки поїзда, кликав на казахський торг, радив, що купувати. В Арисі він зумів прихопити спирту й про запас у дві обшиті сукном трофейні баклаги і тепер час від часу «пригощав» свого молодшого співбрата, і Шульга, який ще й досі не вийшов з чаду тої ночі з Юлією, знов п’янів дужче і дужче і знов був ладен зістрибнути з поїзда і по шпалах добиратися до далекого Ташкента, знайти глиняне пристанище Юлії, вдаритися всім тілом об широкі тверді двері з сірої шовковиці, простягнути руки до неї, до її тіла, розкішного, пахучого, смачного, як паска… А коли вона вже забула його? Коли там той узбецький прокурорчик або капіташа? І прокурорчика, і каліташу, хоч би хто там був, – знищити як клас! І все, що довкола Юлії, нищити жорстоко, безпощадно, за всіма приписами правил стрільби для Червоної Армії! Все понищити, щоб зосталися тільки вони вдвох, він, Шульга, і Юлія, Юля, Юля, Юля… Та то був лиш несвідомий поштовх, нездійсненне бажання, незмірно гірка солодкість неможливого, бо над усім тим в гранітній непохитності підіймалися і вивищувалисм нірність, відданість, честь, священний обов’язок, і залізний поїзд, що сліпо прогромлювався крізь полинову темряву Азії, співав непрошено й незвано мовби запорукою тих високих держішних чеснот, ще вчора таких прекрасних і жаданих, а сьогодні нестерпних, ненависних і ворожих.
Він хотів повернутися, але знав, що вже не буде вороття, ніколи не буде, бажання шматували душу, сповнювали її тугою, як за втраченим раєм, а тіло було безсиле, ліниве, незрушне, він перебував у якомусь напівсонному стані, виривався з гою сну на короткі миті, вискакував з вагона, щось купував, щось комусь казав, бігав на станціях за кип’ятком, захлинався від жорстких ударів морозного повітря, тоді знов западав у сплячку, в марення, в царство Юлії, в недосяжне, навіки втрачене царство, бо між ними тепер пролягла безсніжна мільйоннолітня цілина, скута лютими морозами, і стугонять рейки під сталевими колесами, і одноманітність, безнадійна й безкрайня, і туга, ще безмежніша, ніж ці верблюдячі степи, ніж уся погорблена тисячоліттями Азія.
За Уралом він побачив сніг і зрозумів, що бура Азія закінчилася, і зрадів, та водночас і вжахнувся від думки про Юлію: адже вона лишилася там, в Азії, і тепер втрачена для нього, може, й навіки…
І не ймовірна смерть на фронті вжахнула його (бо хто ж думає про смерть, жадаючи бою?), а лиховісна, нелюдська роз’єднаність материків, континентів, заселених людьми, незбагненна дія сліпих ворожих сил, які жорстоко рвуть найтонші, найніжніші сув’язі між людьми, між їхніми душами, рвуть і самі душі без надії на їхнє поєднання, зцілення, порятунок… Народжений у Європі, він вертався до неї, в чар свого походження, свого буття і своїх надій, це був його континент, його земля, його сніги, берези, сосни, тополі, трави, великі повільні ріки з теплою водою, і вже тепер Шульга знав, що його рідний континент знов заволодів ним навіки і ніколи нікому не віддасть його, не відпустить нікуди й нізащо. І до Азії теж ніколи й ніколи! Але ж Юлія в Азії? О, прокляття всім материкам і континентам, людській роз’єднаності, сваволі непрошених і недовідомих сил, що некликано керують нашим життям, хоч би як там вони звалися: влада, віра, рід, вітчизна, обов’язок…
Тоді в ньому ще не було увиразнення цих думок, а тільки якась каламуть, колотнеча в душі, могутні поштовхи природних сил рвали його назад, в глибини Азії, де лишилося найдорожче і найсолодше з досі знаного ним, а залізний голос обов’язку кликав і вів туди, де вирішувалися судьби народу, де вирішувалася доля самого життя, і не тільки на цих двох навіки злютованих грандіозними геологічними силами материках, але й на всім світі, на всій Землі.
Але жінка може заступити всі материки й континенти! Що йому Азія, що йому Європа? Юлія, Юлія, Юлія!
З тої далекої ташкентської ночі почалося руйнування його тіла і його душі, руйнування, яке він помилково сприйняв за початок свого справжнього народження, розквіту, чоловічої зрілості. Ще не знав тоді зовсім простих речей. Танкіст не може залишатися в своєму танку вічно, хіба що буде вбитий. Бій починається і кінчається, і ти виходиш з броньованої машини в незахищений світ, сповнений небезпеками і загрозами. Так і з жінкою. Вона для тебе як танк для короткого бою, як поїзд, що рано чи пізно прийде до станції призначення, чи літак, який конче повинен долетіти до аеродрому і приземлитися, сісти в кінцевому пункті.
На всьому лежить тінь кінця. А він тоді ще не знав цього, збагнув надто пізно, коли вже не міг нічим зарадити.
Та чи й можна зарадити?
ПРИГОДА ДРУГА
ЄВРОПА
Страшна ненависть,
та любов страшніша.
З ненависті любов.
В. Шекспір.Ромео і Джульетта
До Тепліце Шульгу підвозив на трофейному «Адлері» балакучий майор, командир окремого трофейного батальйону. Шульга й не чув ніколи, що є такі частини. Ну, трофейники, ну, там похоронна команда, щось господарче, але щоб цілий трофейний батальйон!
– Я, брат, при штабі фронту, – хвалився майор, – моя посада, знаєш, тягне на генеральську! У тебе що? Окремий автобатальйон? Танкова заправка? Теж тягне на полковника. Так що не дрейф! Кажеш, бойовий танкіст? А поглянь на себе. Рука як їроплан. Ти ж і в люк не влізеш. З госпіталю?
– З госпіталю.
– Я й бачу. Ні ординарця з тобою, ні шоферюги. Тепер же майорам положені ординарці. Он у мене Гриша, бачив? Він і шофер, і ординарець, і заступник по політчастині. Як я недошпокаю якоїсь нємочки, так він уже тут, як уродився! Ти, мабуть, в госпіталі нємочок перешпокав ого!
– Госпіталь у Польщі. В Кракові.
– Ну, полячки ще апетитніші! Що за женщини! А які ж горді!
– Ми в монастирі. Госпіталь у монастирі. Там самі монашки.
– Монашки? Все життя мріяв! Знаєш, як ото в повісті Пушкіна. Зима, мороз, завірюха, гусарський офіцер заблукав, прибився до брами монастиря, стукає, йому відчиняють, і він опиняється… Мужчина і сорок молодих монахинь! Га? Уявляєш, майор?
– Я не читав Пушкіна.
– Та, може, це й не в Пушкіна. Яка різниця? Головне: здорово ж як! Зима, мороз, монастир, молоді монашки… Тебе тут в цьому Тепліце куди?
– Я й сам не знаю.
– Ну, то знаю я. Ці заправщики вічно на станціях товчуться. Цистерни сюди–туди, наливають, виливають, переливають… Мої трофейники теж там отаборилися. Ждуть, куди здійснити стрибок: на Прагу чи на Дрезден. Дрезден завтра вже буде наш і Прага теж завтра – хоч розірвися! Ну, а ти в резерві. У танкістів по півтори заправки, дійдуть і до Праги, і до самої Австрії. Ну, майоре, будь! Як сказано в поета Симонова: «Майор привез мальчишку на лафете». От я тебе й привіз. Я майор, і ти майор, а тільки ти ще «мальчишка»… поруч зі мною, раз досі не шпокнув жодної нємочки. Ну, будь шпок!
Ліва рука в Шульги не згиналася ще як слід, стояла кроквою перед грудьми, в госпіталі йому сконструювали якісь шини, щоб підтримувати руку, він їх викинув, начхати на ці шини, на медицину, на глибокий тил і прифронтову смугу, війна кінчається, і треба бути на її передньому краї, а все решта до однієї і до всіх інших деталей і запасних частин, він танкіст, бойовий офіцер, його танкова армія штурмує останні редути, то де ж, питається, бути майорові Шульзі?
Штабісти, побачивши Шульжин «їроплан», прочитавши госпітальні «препроводиловки», запхнули його в якийсь зачуханий автобатальйон невиливайок–переливайок, і не під Дрезденом, не під Прагою, де все кипіло, а в якомусь Богом і людьми забутому Тепліце, що звалося так по–чеськи, а на німецьких картах було Тепліцом, хоч верть–круть, хоч круть–верть, не один чорт, як там воно зветься, місто сіре, як німецька казарма, камінні будинки, камінні вулиці, камінне життя, де ж наші танки, чом вони не потрощили і не розтрощили цієї камінності, а тепер він змушений бути тут, може, й до кінця війни, яка, власне, закінчилася, раз взято нашими військами фашистське лігво разом з ошалілим фюрером і його бандою, але ще не здаються запеклі гарнізони розбомбленого дощенту американськими «літаючими фортецями» Дрездена і останньої надії збісілого фюрера – Бреслау, і оточеної танками групи «Центр» генерал–фельдмаршала Щернера Золотої Праги…
Ніч, крізь яку вони їхали з «трофейним» майором, потопала в чорних потоках дощу, на ранок дощ ущух, але все довкола ще вкривала сіра запона: сіре небо, сіра земля, сіре місто з важкими сірими будинками, що нависали над вузькими вулицями, мов нагадування про вчорашню сіро–камінну жорстоку владу, яка тут панувала. Брудно–сірий був вокзал Тепліце, сірі німецькі товарняки на рейках, сірі вузькі перони і навіть самі рейки – все це вже не дивувало Шульгу, та коли в сірому залі вокзального ресторану з–за сірого столу, вкритого сірою скатертиною, підвівся присадкуватий капітан з сірою лисиною і сірими вусами і відрапортував: «Начальник штабу батальйону капітан Сухоруков», – Шульга мимоволі тернув себе по очах: чи він не божеволіє, а може, «трофейний» майор, який усю дорогу пригощав трофейним німецьким ромом, підмішав у питво якоїсь отрути, і тепер у нього щось з очима, довколишній світ втратив усі барви, зоставивши тільки сіру?
Сірий капітан пробував рапортувати, але Шульга втомлено відмахнувся.
– Давайте без формальностей, капітане. Ви тут чоловік досвідчений, а я як курка в борщ – ні сном, ні духом. Всю війну в танку, а тепер на заправку. А вся вина в оцій моїй руці. Ви мені скажіть: чого воно тут у вас усе таке сіре? Давно вже воно таке?
– Так ми ж тільки вчора сюди передислокувалися, – розвів руками Сухоруков. – Я ще й хазяйства всього не бачив. Разом будемо дивитися де й що.
– Я звик до двох речей, – сказав Шульга. – Перше: наявний особовий склад і бронетехніка, друге: карта. Як у нас тут з цим?
– Та як? Бронетехніки в нас немає, але всілякої техніки по саму зав’язку! Щодо карти, то карта є. По секрету кажучи, я на неї ніколи й не дивлюся, але є. Що є, то є. Можу презентувати.
Вчасно зауваживши, якою тяжкою каламуттю хлюпнуло в темних майорових очах при слові «презентувати», капітан мерщій розкрив свою планшетку, видобув звідти карту.
– Дозвольте, товаришу майор, вашу планшетку.
– Берете мене за каліку, капітане?
– Вважайте це просто дружнім жестом.
– Ну, коли так, дякую. Що тут у нас на карті?
– Правду кажучи, я на ці карти… У мене головне що? Повне забезпечення пальним бойової техніки. Буде пальне – буде капітан Сухоруков. Не буде – здеруть шкіру з живого. Покійний мій командир майор Стрельцов теж сповідував цю віру.
– Що з ним сталося?
– Підірвався на протитанковій міні. їхав студебекером. Від машини – навіть не молекули, а самі атоми. Ну, а від людей… Прекрасна смерть.
– Безглузда.
– А може, безглузде – це і є прекрасне?
Шульга не відповів. Усі ці лисі запасники – занадто великі мудрагелі для таких бойових офіцерів, як він. Послухати, якої б заспівав цей лисий капітан на полі під Прохорівкою! Але там їх ще не було, там були такі молоді, малоосвічені лейтенанти, як Шульга, була тисяча залізних танків з одного боку («тигри», «пантери», рейнметали, самохідки–фердинанди) і тисяча з другого (тридцятьчетвірки, каеси і йоеси), були цілі легіони нещасних бронебійників, танкових десантників, приречених на загибель автоматників, була смерть мільйона або й двох чи трьох мільйонів молодих – і ніхто ніколи не полічить їх, не заплаче над ними, не розкаже світові про їхні душі, їхню красу, велич і їхню безмежність.
– Ех, капітане, капітане, – зітхнув Шульга, вкладаючи в свою планшетку карту, вмощуючи її непокаліченою рукою вміло, вправно, швидко, – ми з вами люди з різних матеріалів, капітане. Я знав тільки бойові карти, для вас ніякі карти не мали значення, а було щось інше, я темний чоловік, без особливої освіти, ви, запасники, прийшли на фронт після всіх там – я знаю? – інститутів–університетів, може, щоб просвітити нас, темних і непросвіщенних, прочитати ці кляті карти життя і смерті по–новому, з незвіданих висот, а тепер ось я чую, що всі ці карти вам до фіги, до лампуцьки й до фені, а мені, тільки мені знов треба їх прочитувати, вивчати і чорти його батька що там ще з ними робити.
Карта бойового офіцера. Він знав тільки таку карту і ніякої іншої. Перетин планшетки завжди припадає саме на лінію розокремлення позицій наших і ворожих. Рішучі червоні стріли пронизують мляві заокруглення, боязкі пунктири, непевну ламанину синіх ворожих позначок. Зосередження, скупчення, концентрація для удару, розгортання бойових порядків, потужна воєнна мисль поєднує силу натиску, мудрі прозріння, передбачливість і обачливість. Розвіддані. Основні сили ворога, резерву, склади боєпостачання, бази, комунікації. Напрямки ударів тільки в один бік. Фронт уже не повертається, не кусає себе за хвіст, бойові лінії не змикаються з тилом, з бардаком сорок першого і сорок другого покінчено назавжди, демаркаційна лінія між невдачами й успіхами пролягла твердо і надійно… Шульга звик мати справу з картами бойовими. Ніякої топографії і географії. Місцевість тільки як плацдарм. Стратегія і тактика, все наочне, дотичне, здійсненне, – все залежить од твоєї рішучості, відваги, від твого вміння. Впорядкованість тільки видима, тимчасова, рівновага хистка, непевна, бо щойно здійсниться удар – і все ламається, трощиться, нищиться, летить шкереберть… А тут була суцільна географія. Знаки гірських вершин, від яких, мов кільця диму з цигарки недбалого курця, розпливалися лінії горизонтальні: лісові масиви, річки, джерела, озера й ставки, населені пункти, долини, шосейні шляхи і залізниці, стежки й путівці, а замість звичних означень різних груп військ, командних пунктів, схем дальнобійності, напрямків головних і вдаваних ударів, – лише якісь кружала, прямокутники, октаедри й декаедри, заштриховані ділянки, плетиво прапорців, так само різнобарвних, різної форми, розміру й значення.
– Що це за циганський празник? – здивувався Шульга. – Де тут війська? Де що?
– Для нас головне – схема комунікацій, – спокійно пояснив капітан.
– Слухай, капітане, – зручніше вимощуючи на столі свій «їроплан», зітхнув Шульга. – Не заперечуєш, щоб ми були на «ти»? Бо однаково ж в одному екіпажі тепер доведеться. Не заперечуєш? Ну, от і гаразд. Ти мене зрозумій. Я три роки на передовій. Ну, крім того часу, що в медсанбатах і госпіталях. І за ці три роки в мене перед очима два кольори. Два! Червоний і синій. Свої і чужі. Ми і ворог. Наступ, удар, розгром, перемога – і вперед, на захід. А тут? Зелене, жовте, лимончики–апельсинчики. Не карта – циганська спідниця!
– Союзники, – усміхнувся капітан. – Третя сила. Між Європою і Азією.
– Азія? Це що?
– Ми з тобою.
– Я не Азія.
. – А хто ж ти? Ми азіати, скіфи. Як у поета? «Да, скифы мы, да, азиаты мы, с раскосыми и жадными очами…».
– Не треба мені про жадібні очі, капітане. Давай про щось інше…
– Хазяйство будеш оглядати? Воно в нас, вважай, мало не від Дрездена до Праги. У танкістів головне – всю силу в кулак, а в нас навпаки: розосереджуватися, розпорошуватися, щоб противник не міг захопити все одразу. Ну, та це ясно, задачка для дітей.
– А ми так і сидітимемо в оцьому голодному ресторані?
– Вже обладнується штаб. Тягнуть зв’язок, тіідвозять все для життєзабезпечення. Ось, тут. на карті, позначено. Окремо розташований водяний млин. Західна околиця Тепліце. В місті не можна. Треба мати оперативний простір. Млинок там – пальчики обсмокчеш. Справжній фольварок. І дві хазяєчки, дві сестрички – сюрприз і приз для переможців! Я ще в контакт не входив, тільки рекогносцировка, з пташиного польоту, але, думаю, увечері ми…
– Яке тут населення? Чеське?
– Та де! Судетські німці. Генлейнівці. Чехів вони звідси за законом Архімеда. Від нас би всі рвонули на захід, але не встигли. Конєв застукав зненацька. Речі твої, майоре, де?
– Там, де повинні: в речмішку.
– Не дуже ти доробився на війні, як бачу.
– Після визволення України грошовий атестат пересилаю матері, а самому що треба?
– Ну, тепер твоє майно в окремо розташованому водяному млині.
– Але без мародерства? – примружився Шульга.
– Без мародерства! Ми ж не такі, як отой майор Соловейчик, що привіз тебе сюди. Його мародери вже захопили курортну зону. Тут повно лікувальних джерел. Трофейники зразу туди: це для маршала Конєва! Снились йому ваші водні процедури! Ну, а ми подалі від «шума городского»… Думаю, тобі сподобається, майоре. Ти який житель – не столичний, не з – Києва?
– З Запоріжжя, але не з самого міста, а з окремо розташованого дому. Так що ти вгадав, капітане.
– Після госпіталю саме те, що треба! – потер долоні капітан, мабуть, не так думаючи про свого нового командира, як про самого себе.
На вокзалі вони затрималися майже до вечора. Контакт з військовим комендантом, з начальником перевезень, з німецьким начальником станції (німець над усе ставив професійний обов’язок і чесно виконував вказівки нових господарів), вісті з телеграфу (телеграф функціонував, як і за гітлерівців), з телефонного вузла зв’язку, від радистів. Понад тисячу радянських танків, зминаючи німецьку оборону, йшли на Прагу, танкові армії Рибалка і Лелюшенка, корпуси Полубоярова і Фоміних, мільйонну групу армій «Центр» генерал–фельдмаршала Шернера було розчленовано, розпанахано, зім’ято протягом одного лиш того дня, комендант Бреслау генерал Нікгоф, який планував саме того травневого дня прорвати оточення і вийти на з’єднання з Шернером, капітулював, Дрезден ще тримався (кому потрібні ці руїни після ідіотського американського бомбардування!), але війська Конєва вже вийшли на його околиці і взяли Мейсен, та так акуратно, що не розбили там жодної посудини із славетної саксонської порцеляни.
Шульга мовби й сам був присутній повсюди, де точилися бої. Вперше він опинився в ролі свідка, йому рапортували, до нього стікалися вісті про успішні просування, вдалі маневри, рішучі прориви, і вперше за всю цю страшну й криваву війну він з жахом відчув усю облудність свого становища, ролі стороннього свідка, який мимоволі виходить мало не на головні ролі (американська пісенька «Как хорошо быть генералом!»), розумів, що зраджує своїх товаришів броні і товаришів борні, затесавшись між цими допоміжними військовими структурами, між тисячократно зневаженими тиловиками, але що він міг удіяти, що мав робити?
– Ти мене зрозумій, капітане, – сказав Шульга Сухорукову. – У вас уся служба така: слухати і робити висновки. А я весь там. Ну, а тут… Ти ж розумієш: це тільки моя оболонка. Тіло, плоть, муть. Мабуть, мені треба б напитися, щоб скинути з себе всю цю муть.
Перед цим вони вже обідали разом з військовим комендантом, старшим лейтенантом залізничних військ і підполковником – начальником військових перевезень, покликали й начальника станції, сивого переляканого німця, пили сталінські сто грам, їли прекрасну гречану кашу з польової кухні, з американською тушонкою, тоді, «відзначаючи» нові й нові переможні вісті, в коротких проміжках між командами й розпорядженнями, які віддавав капітан Сухоруков од імені майора Шульги, вони в тій самій компанії, а згодом у товаристві нових і нових командирів якихось (Шульга зроду не чув про такі!) окремих, особливих, надзвичайних, секретних і страшенно секретних частин, підрозділів, груп, команд пили німецький шнапс, коньяк, ром, чеське й німецьке пиво, знов наш рідний спирт із сталінських фронтових пайків, тоді з’явилися навіть батареї пляшок словацького білого вина, а лисий Сухоруков крутився довкола Шульги, мов диявол–спокусник, знай наливав, підливав, вибігав з сірого ресторанного залу, щоб дати потрібні розпорядження, знову вився над молодим майором, мов чорний ворон, шепотів йому мовби одразу в два вуха:
– Майоре, ти мене чуєш? Я твій начштабу! Твоя права і твоя ліва рука. Твій мозок і всі твої члени! З капітаном Сухоруковим можеш спати спокійно, майоре! Ти хохол, а всі хохли чубаті. А я лисий. Лисі хитрі, але в лисих є велике чуття тактики. Ти знаєш, кого ти замінив? Підполковника Чутая. Теж хохол і теж чубатий, як оце ти. Кадровик, училище, тралі–валі, а без капітана Сухорукова хто він? Нуль. Бо не він інженер–автомобіліст, а Сухоруков!
– Слухай, ти, інженер–автомобіліст, – наставив на Сухорукова свій «їроплан» Шульга, – ти можеш заткнутися і сказати мені: поїдемо ми сьогодні в отой окремо розташований водяний млин чи не поїдемо? Матиму я нарешті свій так званий розпроклятий штаб чи не матиму?
– Ми вже поїхали! – радісно викрикнув лисий Сухоруков. – Єдина проблема – це проблема транспорту. Пропоную на вибір: танк–тридцятьчетвірку, німецький бронетранспортер, трофейний «опель–адмірал» або американський веселий і демократичний джип.
– Джип відкритий? – спитав Шульга.
– Як оце ресторанне блюдце! – засміявся Сухоруков.
– Тоді в джипі. Можемо їхати?
– «Приказ начальника – закон для подчиненного», – затанцював довкола нього лисий капітан. – Ми вже їдемо, їдемо, їдемо, а що буде – побачимо, не завбачивши й не передбачивши!
Машинка справді була як блюдце. Чотири колеса, залізна рама, металічно тверді сидіння.
– Як апарат? – спитав Шульга водія–сержанта.
– Вищий клас! – відгукнувся той, скошуючи хитре око на капітана Сухорукова, якого всі нижчі чини, попри розпорядження вищих штабів, вважали тут найвищою інстанцією.
– Ну, вищий, то й вищий, хрін з ним! – добродушно згодився Шульга.
Місто вражало його якоюсь суворою вишуканістю. Від своїх міст, російських, українських, білоруських, у пам’яті не затрималося майже нічого, бо й тих міст, в які влітали його танки, власне, не було, були руїни, чорні згарища і мовби навіки мертві простори. Тактика спаленої землі. В сорок першому, безладно, бездарно, панічно відступаючи–втікаючи, палили ми самі за наказом залізного вождя, в сорок третьому й сорок четвертому палили недопалене вже німці, знов же за наказом свого залізного фюрера. Польські міста й містечка німці палити не встигали (окрім героїчно–трагічної Варшави), а ми, здобуваючи їх, теж берегли, не дбаючи про власні втрати, бо на війні солдати завжди безіменні, міста ж виставляють свої імена, мов охоронні грамоти, даровані самою історією.
У цій війні міста поділялися на визволені й узяті, або завойовані. До визволених, звісно, належали наші рідні, здається, й польські, чеські й словацькі (бо свої ж слов’янські брати), завойованими, за всіма законами жорстокої війни, вважалися німецькі. Всі визволені танкістами Шульги міста, навіть ті з них, що стали примарами, зберегли самі лиш свої назви, назавжди зосталися в пам’яті неймовірною, до спазмів, до ридання радістю людей, які кидалися назустріч танкам, зроджуючись не знати й звідки: з руйновищ, із окопчиків–щілин, з підвалів, з–під землі, мовби вже й з самої землі, якою вони стали під гнітом смерті, а тепер чудодійно воскресли, всупереч усім відомим законам, людським, природним і навіть Божим, покинуті, забуті, упосліджені, закреслені в житті, вони не просто перетривали, збереглися, вціліли, а й вознеслися над мертвою землею, щоб знов зробити її так само розкішною й квітучою, як спервовіку.
У містах взятих, завойованих будинків завжди було більше, ніж людей. Власне, людей, місцевих жителів, майже ніколи не було видно, вони десь ховалися, лякливо втулювалися в найнепомітніші закутки, затаювалися, завмирали, як звірі в зимовій сплячці, самознищувалися, і тільки білі простирадла, що розпачливо звисали з вікон, балконів, покрівель, мов безсило опущені руки, засвідчували присутність тих, хто хоч і капітулює перед завойовником, але робить це мовчки, анонімно, і ще й не знати, чого тут більше: безсилля і страху чи зневаги й погорди.
Тепліце теж зустрічало завойовників безлюддям. Вишукані, дивної, ніколи не баченої Шульгою краси будинки мовчки дивилися на чужих солдатів, чужу техніку і чужу зброю на зляканих вулицях, кам’яні ангели на фронтонах розпачливо сурмили в німі кам’яні сурми, фігурні шибки в різьблених вікнах ще плакали лютим нічним дощем, тяжкі темні двері пильно стерегли химери: крилаті леви, пекельні виплодки з кажанячими крилами, понурі орли, яким ніколи не дано злетіти.
– Красиве містечко, – зітхнув Шульга.
– Курорт, – пояснив капітан. – Тут кожний будиночок – це пансіонат для курортників. Хто більше заманить до себе. От і випендрювалися! Ти б бачив, які тут курзали! Палаци!
– А що це таке – курзал?
– Ну, ніби наша баня. Приймати ванни. Цілющі води. Німці так і звуть: баден. Тобто бані. По–чеськи: лазні.
– У нас на Україні теж лазні. Ну, а тут, видно, публіка жила особливо запекла. Хоч би тобі один білий прапорець де–небудь!
– Не встигли. Ми ж їх уночі ще тепленькими… Та ще тут гад один був надзвичайний. Командуючий поліцією порядку при регірунг–президенті. Видав наказ розстрілювати всіх чоловіків, не зважаючи на вік, з того будинку, на якому з’явиться білий прапор, причому не гаятися з цією справою жодної хвилини. Нас вони тут не ждали, готувалися зустрічати американців, і, вважай, кожна фрау вже видобула з комода накрохмалене простирадло, а тут по вулицях есесівські патрулі і цей наказ…
Шульга вигідніше вмостив свою негнучку руку, на мить склепив повіки. Машина вже вирвалася з запруджених військовою технікою вулиць, тепер дорога зав’юнила серед приміських вілл, садів, городів, рибних ставків, тенісних кортів з червоним піском, спрожогу вскочила в дивовижний ліс, у якому в гордовитій самотині стояли височезні, до самого неба, дерева з могутніми білими стовбурами, вже й не дерева, а мовби собори, і все в цьому урочистому лісі теж нагадувало собор: велика тиша, загадковість, велич і святість.
– Буки, – пояснив капітан. – Ти коли–небудь бачив такі дерева, майоре?
– Та в нас на Україні ціла область є, так і зветься: Буковина!
– У вас на Україні, бачу, все є, – засміявся Сухоруков.
– А ти ж думав! Може, немає хіба що таких капітанів, як оце ти. Як ти знайшов той самотньо розташований млин? По карті?
– По карті? В тебе яка освіта, майоре?
– Танкова спецшкола, а тоді училище.
– Середня, одне слово. А я скалічений вищою освітою. Ваших військових штучок–дрючок не визнаю і не воспріємлю. По карті хто повзає? Піхота. Ну, і ваш брат танкіст. Я чув, що наш командарм Рибалко перед наступом командирські наради проводить біля ящика з піском. Малює, кому куди прориватися, які проходи, які коридори, які диспозиції. Ну, і все так і відбувається. Прете напролом, наосліп, навпростець і тільки по прямій! В межах початкової і середньої освіти. А вища освіта, крім рішень очевидних і прямолінійних, вимагає варіантності, незалежних параметрів. Твої брати–танкісти обскочили Тепліце з боків, хтось там, може, пронизав і саме місто, залізничну станцію, пух–бух! – і далі. А я свої наливайки–невиливайки підтягнув за диспозицією, зосередив, розташував належно, а сам по незалежних параметрах. Треба тобі знати, майоре, що в німців біля кожної товарної станції мається маркітантська лавка з продовольчими і речовими складами. Спецпостачання для спецрозділів за спецзамовленням. Такий, знаєш, німецький орднунг: акуратні приміщення, акуратні полички, а на поличках награбоване з цілої Європи – пляшки, банки, коробки, мішки з борошном і цукром, бочонки з топленим маслом, солониною, оселедцями, відерця з олією, копчені окороки, португальські сардини в прованській олії, французькі коньяки, кубинський ром, швейцарський шоколад, італійські фрукти, сигари… А чим гірше за всю велику Германію Тепліце? Ми з моїм бойовим сержантом виявили маркітантську лавку за півгодини. Начальник лавки штабс–фельдфебель вже встиг утекти, унтер–офіцер писар подався слідом, обліковець напився до ригачки, а на складі серед коньяків і шоколадів викрасовується повнокровна представниця Спілки німецьких дівчат, багатства німецького духу змагаються з багатствами німецького тіла, вистрілює з усіх батарей, б’є залпами, очима, грудьми, стегнами, сідницями, веде вогонь на знищення, може, й не моєї лисини і не мого сержанта, а більше авансом, в надії на отаких бравих мужчин, як ти, майоре, однак ще не здається, пробує викобенюватися, мовляв, гер офіцір, я нічого не можу, треба папір з печаткою і підписом командира, тільки тоді ви можете, а я їй кажу, що я можу все й так, чхати мені на їхні печатки й підписи, на папери, папірці й іншу мерихлюндію, он у мого сержанта є ППШ з повним диском, це документ важливіший за саму рейхсканцелярію їхнього фюрера, а коли мало одного ППШ, то в мене тут знайдеться стільки гавриків, скільки треба буде, щоб поставити біля кожної отакої фроляйн, і кожен з них матиме до свого сімдесятизарядного ППШ ще по два запасних диски. Що тобі сказати, майоре? Переговори виявилися плідними, як писали наші газети після приїзду до Москви японського міністра іноземних справ Іосукі Мацуоку, чи як там його. Сузен (вона відкрила військову таємницю свого імені) не стала вдавати з себе неприступну фортецю Бреслау і заповнила анкету: у неї є старша сестра Ульріка, вони мають водяний млин на околиці Тепліце, чоловік Ульріки Вернер служить у танковій дивізії «Герман Герінг», млин протягом усієї війни не діє, бо в райху все нормоване, найперше хліб, зерно, мука, Ульріка оберігає їхню родову маєтність, вона ж, Сузен, вимушена була зголоситися до вермахту, щоб їм з сестрою хоч якось утриматися… Сам розумієш, майоре, тепер тут винних не знайдеш, всі знайдуть для себе виправдання… Не всім захочеться повірити, та коли побачиш таку, як ця Сузен… Я дав команду своїм хлопцям, вони всі ці склади швиденько перевезли до «окремо розташованого об’єкта», перевезли разом з туготілою Сузен, а тоді я розпорядився, щоб на тому об’єкті був штаб нашої частини. Підвести лінії зв’язку, встановити чергування, забезпечити охорону… Згода, командире?
– А чи не тхне тут мародерством? – обережно поспитав Шульга, незвичний до таких масштабів у конфіскаціях, навіть коли йшлося про фашистських грабіжників, які не знали ні меж, ні впину, ні совісті.
– Я дбав про забезпечення життєдіяльності штабу нашого окремого автобатальйону, – розвів руками Сухоруков. – Армійське постачання безнадійно відстало. Вони застряли під Дрезденом, всі тиловики й боєпостачальники вистрибують тепер перед маршалом Конєвим, чи ж їм думати про нас? Живи, хто живий, пасись, хто знайшов траву! Ми вже приїхали, майоре. Як тобі ця садиба?
Білособорні буки розступилися, дорогу перетнула дротяна загорожа, довелося братися в об’їзд, по той бік загорожі піняво клекотів каламутний потік, за потоком видніла велика вже й не міська, а сільська садиба: триповерховий фахверковий дім з веселими вікнами, віконцями й віконечками, з’єднана закритим переходом з будинком масивна споруда водяного млина, велике темне колесо під загатою, чотирикутником обіч дому обори для худоби, високі сінники, якісь присадисті будування, свининці чи, може, овечі кошари.
