Текст книги "Юлія або запрошення до самовбивства"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 23 страниц)

Регіна відкрила свою жіночу торбинку, дістала звідти невеличку, розміром не більше книжкової сторінки, мідну пластину, потемнілу від часу, з нанесеним на ній чорною фарбою загадковим зображенням.

– Що це? – спитав Шульга, відчуваючи, як його збентеженість одразу побільшала, щойно він лиш поглянув на цей малюнок.

– «Меланхолія» Дюрера, – пояснила Регіна. – Звісно ж, копія, але виконана надзвичайно талановито. Дісталася мені в спадок від дідуся. Я подумала чомусь, що вона повинна бути у вас. Меланхолія… Саме це слово вже так багато промовляє… Мені здається, це глибинна суть вашого характеру, Романе. Або й взагалі українського характеру. Може, я помиляюся…

– Та ні, – охоче погодився Шульга, – мабуть, так воно і є. Хіба що до меланхолії додати горілки – і вже національний характер.

– Ти б йому краще подарувала тарілочку з портретом товариша Сталіна, – засміялася Люда. – У мого полковничка дванадцять подяк від Генералісимуса з його портретами, пообвішував ними всі стіни в квартирі.

– В мене теж сім подяк, – сказав Шульга, – але Верховний забув подарувати До них квартиру, щоб мати стіни для розвішування.

– А в Регіни квартири не вимагатимеш?

– Про якісь вимоги не може бути мови. Ще ж невідомо, чи я взагалі маю право на такий дарунок.

– Ні, ні, – запротестувала Регіна, – це вже вирішено. Це для вас і тільки для вас, Романе. Ця гравюра створена ніби самим тільки розумом, хоч душа художника була в сум’ятті. У вас так само точний розум і душа…

– Безладна, безпритульна, – підказала Люда.

– Ні, – не згодилася Регіна. – Душа збунтована. Тепер погляньмо на гравюру. На ній зображено увінчану лавровим вінком самотню жіночу крилату постать, що сидить посеред хаотичного нагромадження живих і неживих предметів. На боці в жінки низка ключів і гаманець, на колінах загорнена книга, в правій руці циркуль, символ геометрів і точних знань, біля ніг у жінки спить зібганий в клубочок собака, довкола розкидано будівельні й вимірні інструменти, геометричні тіла – куля і великий багатогранник, позаду жорна і драбина, приставлена до фортечного муру, на жорнах прилаштувався амур з грифельною дошкою, на стіні висять терези, пісковий годинник, дзвін і магічний квадрат з шістнадцяти клітин, в яких записано числа Від одного до шістнадцяти з таким розрахунком, що їхня сума в рядах, стовпцях і по діагоналях дорівнює тридцяти чотирьом, ліворуч вдалині – морський берег, на небі райдуга і світло комети в падінні, тут же летюча миша, що несе напис: «Меланхолія». Як бачите, все так чи інакше замикається, знаходить своє завершення або й кінець на землі з її точними вимірами і невизначеними болями й муками: і неземні крилаті істоти, і небесне сяйво, і навіть посланці далеких міжзоряних світів…

– Це вона все про себе, – прошепотіла на вухо Шульзі Людмила. – І ота жінка з крилами – то ж вона, ти тільки придивися уважніше! Регіна хоче бути ангелом! Та, може, вона вже і є. А я не хочу! Я хочу бути чортицею і не приховую цього! А Регіна удає з себе святу та божу. Ти думаєш, вона мені сказала, що хоче подарувати тобі оцю мерихлюндію? Чорта лисого! Вона вмовляла мене, щоб я… Казати, Регіно? Чи не треба? Ти ж ангел, а вони не фотографуються, їх тільки малюють на іконах. А Регіна просить твоєї згоди, Шульга, разом сфотографуватися.

– Сфотографуватися? Зі мною? – розгубився Шульга. – Та хто я такий? Хіба що пригвинтити всі свої ордени та медалі? Але он у Васі Юбкіна їх удвічі більше…

– Мені не треба ніяких орденів, – тихо сказала Регіна. – Тільки ваше мужнє обличчя, Романе, і згадка про те, що я мала щастя бути знайомою з таким чоловіком…

– Чув? – зітхнула Людмила. – Я так не вмію. Не навчена. Може, тому й не вдається тебе охмурити, Шульга. То як: підеш з нами до фотоательє? Біля університету, всього три квартали звідси.

– Коли просять такі жінки…

Так зване «фотоательє» містилося в одноповерховому примітивному будиночку, що втулився між важким сірокам’яним кубом обласної прокуратури і університетом. Фотографія займала частину мізерної споруди, в другій був буфет з оселедцями, гарячими сосисками, пивом і горілкою нарозлив, цю установу Шульга знав досить добре, бо їм з Андрушею Супруном доводилося не раз і не двічі «відмічатися» тут, фотоательє в коло студентських зацікавлень не потрапляло. Одноосібним господарем, розпорядником і виконавцем усіх робіт в ательє був старенький єврей, єдиним знаряддям виробництва – старовинна фотокамера на високій тринозі, для відвідувачів кілька покалічених гнутих стільців, що колись називалися віденськими, круглий столик, накритий витертою плюшевою скатертиною, схожою на зношену кавалерійську попону, на столику альбом з найкращими взірцями фотопродукції; доблесні воїни в орденах по самі вуха; пронозливі ферти в габардинових макінтошах і велюрових капелюхах; парочки з наолієними від щастя лицями; дурнуваті селянські дівчата, які, втікаючи з колгоспу до міста, забувають на вибоїстих степових шляхах не тільки українську мову, а навіть власні імена…

Дві такі подружки саме вмощувалися перед камерою, щоб ощасливити своїми знімками покинутих у невеселих селах родичів, отож Шульзі з його вишуканими дамами хочеш не хочеш довелося сідати до столика і вивчати альбом.

Власне, вивчення альбому можна було здійснювати і знадвору: у невеличкій вітрині містилися такі самі знімки, і тільки тепер Шульга збагнув, чому він досі не зауважував цього ательє, хоч цілих три роки «відмічався» поруч мало не щотижня: кого може привабити видовище людської пихи, глупоти і нікчемності? Поки Людмила й Регіна знічев’я перегортали сторінки альбому, Шульга чомусь подумав, що досить небезпечна близькість до таких привабливих молодих жінок має щось спільне з явищем електромагнітної індукції: в провіднику, який перетинає магнітні силові лінії, виникає те, що ми в побуті звемо електрикою, а в чоловікові, що опинився в силовому полі таких двох жінок (або й однієї жінки), незалежно від його волі неминуче повинно зродитися… Для Шульги зродитися могло тільки одне: ота глиняна хатка на високому дніпровському березі і в хатці знайома постать, знайоме обличчя, знайомий голос, все знайоме, дороге і єдине і водночас знайомо–незнайоме…

– Ти спершу з Регіною, а тоді зі мною, – сказала Людмила. – А вже тоді всі втрьох… Ти мене чуєш, Шульга?

Він уже нічого не чув. По той бік вітрини серед поодиноких перехожих виникла зловісна постать антрацитового чоловіка, повільно попливла в просторі, на мить затрималася, мовби лиш для того, щоб поглянути на вітрину, глянути крізь неї і побачити в глибині приміщення Шульгу, попливла далі, та одразу й вернулася, в погрозливій повільності пересуваючись тепер уже в зворотному напрямку, тобто не вниз по проспекту до будинку прокуратури, а вгору, до повороту на вулицю Дзержинського, яка вела до парку Шевченка і далі до вулиці Поля і до… Шульга підхопився з стільця. Йому здалося, ніби ще один антрацитовий чоловік промарширував повз вітрину, тепер знов у зворотному напрямку, а йому назустріч уже повз повий прокурор у чорному. Може, тут усі прокурори мають однакові чорні пальта і чорні капелюхи, своєрідну уніформу місцевого значення? Та однаково перший з тих, що пропливли за вітриною, був знайомий Шульзі антрацитовий Швед, і загроза, яка йшла від нього, була мов струм високої напруги, це вже не електромагнітна індукція від ніжного жіноцтва, а зматеріалізоване нещастя, загибель для всього найдорожчого.

– Мені треба вийти, – сказав Шульга. – Ви тут посидьте, я скоро…

З ательє він майже вибіг, а далі вже біг по–справжньому. Вгору проспектом. Дитяча поліклініка, книгарня на розі,, вулиця Дзержинського починається сірим будинком працівників «органів», біля гірничого технікуму круто вигинається, дальня перспектива зникає, і Шульга не міг бачити, чи є попереду антрацитовий прокурор, чи його там немає, довкола, ні на проспекті, ні у вильоті вулиці Дзержинського, антрацитових постатей не було видно, так ніби всі вони попровалювалися крізь землю або просто примарилися Шульзі отам за круглим столиком між двома розпашілими молодими жінками – вже й не явище пояснюваної фізичними законами електромагнітної індукції, а щось нереальне, містичне, мало не дияволічне. Шульзі подумалося, може, він просто п’яний. Скільки вони випили за вічну пам’ять Андрушину? Горілка була холодна, пекуча і міцна – коня з ніг зіб’є, не те що недогодованого студента. Ну, гаразд. Хай він п’яний. Але в п’яного з особливою силою вигостроється відчуття небезпеки. А тут небезпека загрожувала тільки одній–єдиній людині, що була для Шульги найдорожчою на світі (хоч і знано–незнана), отож він не вагався жодної миті, вискакуючи з фотоательє, щоб гнатися за чорною примарою антрацитового прокурора і рятувати свою віднайдену любов, своє щастя й нещастя, долю й недолю.

Скільки разів вимірював він ці відстані, а так достоту й не відав їхньої величини, здавалося б, мало не до хвилини й секунди повинен би знати час, що його витрачав на долання вулиць, які пролягали між його пристанищем і глиняною хаткою над Дніпром, але він завжди нехтував часом, звик стискувати його в пальцях, як гумовий еспандер, і пускати на свободу, коли був у доброму настрої, час для Шульги не важив нічого, як не важила відстань, як не важив навіть простір, людина має силу, що здатна подолати всі відомі нам категорії й виміри буття, бо хіба ж найбільші з філософів усіх часів не здійняли розпачливо руки, неспроможні дати означення часу, а з простором, у його вигнугості, загнутості, а може, й перегнутості, не могли дати ради ні Пуанкаре, ні Ейнштейн, ні Макс Планк. Люди втомлюються від теорій. Вони стероризовані ними. Спробуйте уявити: теорія танкового бою. А Шульга досить значну частину свого життя жив цією теорією і повинен був здійснювати її на практиці. Тоді все підпорядковувалося залізному велінню: «Все для фронта, все для Победы!». І він їхав у своєму танку і стріляв, бив, знищував, а тоді командував уже кількома танками, ротою, батальйоном, полком, і масштаби знищення відповідно зростали, і пиха розпирала йому груди, на які вище командування начіпляло залізяччя орденів, і він гнав свої танки далі й далі, «вперьод на запад! Дайош Берлін!», і в тому страшному доланні простору самознищувався як людина, ставав залізом, вогнем, кінцем світу, а душа, всупереч ідіотизмові начальницьких наказів, не хотіла вмирати, вперто жила в чистоті і вразливості майже дитячій.

Антрацитового прокурора Шульга не наздогнав і не побачив. Коли добіг нарешті до самотньої хатки, там було пустельно, як завжди, тільки осторонь спускалися на санчатах із снігової гірки двоє хлопчаків у куценьких чорних пальтечках і кролячих шапках.

– Гей, козаки! – гукнув до них Шульга. – Не бачили тут такого чорного страшного дядька?

– Ні, не бачили нікого, – відповів один з хлопчиків, другий спитав:

– А ви, мабуть, до мами? Вона он там у сарайчику вугілля бере…

Не сарайчик, а прихалабок позад хатки. Шульга досі його й не зауважував. Може, тому, що сніг присипав протоптану туди стежку. Оля саме виходила з сарайчика, несучи відро з вугіллям. Шульга кинувся до неї.

– Дозвольте поможу. Добрий день. Ви на мене не гніваєтесь?

– Та за віщо ж?

– Прокурора тут оце не було? Бо я за ним гнався. Показалося, що він сюди…

– А він сюди більше й не припарював. Як ото ти… як ви ото порвали його бомагу, так і щез…

Вони ще стояли одне перед одним, обоє трималися за дужку відра, Шульгу знов вразила схожість Олі з Юлією. Та сама жінка, хоч що б йому казали!

– Чого ж ми оце стоїмо? – стурбувалася Оля. – Ходімо до хати. Я тоді вночі на тебе… на вас трохи нагримала, а подякувати й забула…

– Я ходив сюди цілий тиждень, – сказав Шульга, – щодня, вночі теж… Але нікого не було… Не міг застати… тебе…

– А я взяла відгул і їздила до мами в Покровське, забрала своїх хлопців, бо в них оце канікули…

– То твої хлопці?

– Мої. Нюсик і Дусик. Близнята.

– А я щоразу приходив сюди з сякими–такими дарунками, а це прибіг з порожніми руками… По–дурному вийшло… Знаєш що, Олю, я не заходитиму до хати, а метнуся до себе і одразу ж сюди…

– Ось не треба нічого… Як же це так: гнати кудись чоловіка, не запросивши й до хати?..

– Все вже вирішено. Не будемо про це. Ти мені скажи тільки одне. Вісім днів тому ти їхала з двома міліціонерами в машині на Нікополь?

– О Боже, а як ти взнав?

– Отже, то була ти?

– Мені треба було до мами, я голосувала біля Сінного базару, а вони їхали, кажуть, посидиш між нами, то підвеземо до Нікополя. Такі веселі та добрі, ще й кожуха мені дали свого міліціонерського…

– А я хоронив свого друга, отоді й побачив тебе, як ти їхала побіля кладовища… і впізнав тебе… Не тебе, а…. Ну, я потім про все тобі, а тепер побіг…

Нюсик і Дусик далі тягали санчата, жінка з відром вугілля в руці стояла біля надвірних дверей і розгублено дивилася вслід Шульзі, двоє хлопчиків–близнят, а не одна донька, – отже, це не Юлія з ташкентської ночі, а зовсім інша жінка, та водночас це й вона, її обличчя, її голос, її постать, все те саме, і жінка та сама, знов і вічно та сама, бо коли один Бог на небі і один Сталін у Кремлі, то й жінка для тебе може бути тільки одна, скрізь, завжди, навіки!

Він побіг і прибіг, здолавши відстань у тисячі кілометрів і у ціле десятиліття найкривавіших в історії людства часів. Все, що було досі, обсипалося з нього, як листя з осіннього дерева, все відходило в непам’ять, зоставалось на узбіччях, в стороні – від першого удару його танкової гармати аж до дня сьогоднішнього з дев’ятинами по Андруші Супруну, і двома чарівними жінками в фотографії на проспекті Карла Маркса, і чорною тінню антрацитового чоловіка, – тепер для Шульги знов, як і в отому примарному місті між Німеччиною і Чехією, було тільки дві жінки: одна в незмірній азіатській глибині глиняного тисячолітнього Ташкента, втрачена мовби й навіки, недосяжна, майже неіснуюча, і ця, мовби відтворення чи повторення тієї, радісно суща, прекрасна тілесно, таємниче діяння сил, не підвладне людському розумові.

Хлопчики Нюсик і Дусик, набігавшись за день і після гостинців чудернацького дядька в офіцерській шинелі, якого мама чомусь раз у раз називала студентом, вже давно спали, на круглому столі під шовковим абажуром з довгими китицями майже неторканими стояли тарілочки, де змагалися дари чорноземного степу – сало, ковбаси, вишкварки, цибуля, часник, квашена капуста, солоні огірочки й помідори – і гастрономний харч у вигляді вічних оселедців, копченої грудинки, темних шпротів, схожих на єгипетські мумії, незвично голих для українського ока рожевих крабів, видобутих з консервних бляшанок, цих універсальних могил двадцятого віку, заморських фруктів, від самого вигляду яких мимоволі згадувалася українська пісня: «Ой, вишенько–черешенько, чом рясно не родиш?». У жахливій повоєнній руїні, в безнадійному розбитті і ще безнадійнішому убозтві ці білі тарілочки мимоволі нагадали Шульзі той бюргерський німецький добробут, що панував у домі Ульріки, хоч насправді були залишками довоєнної радянської цивілізації, її, сказати б, побутово–мистецьким продуктом і свідченням, бо виготовлені були тарілочки не з благородної сніжно–білої порцеляни, а з тьмавого фаянсу, і плямувалися не золотом, а брудно–синьою, майже чорною фарбою, і здобилися не химерним цвібельмустером, а грубо мальованими зображеннями маслакуватих робітників у цупких синіх комбінезонах і литкастих колгоспниць у ще цупкіших спідницях, серпами й молотами, греблею Дніпрогесу, трибками й ковадлами і навіть колісними тракторами ХТЗ. Наштрикуєш оселедця з кришеником цибулі, а на виделку наштрикується ще й колісний трактор. Оля пояснила: тітка Килина зберегла. Тепер он усі з алюмінієвих мисок, з алюмінієвими ложками й виделками, наче солдати, у них у больниці так само, ну, ще, може, там емальовий кухоль, а так же ніде нічого, а тітка Килина перебула тут усю окупацію, і хоч оце в неї зосталось. Дядько Єгор пропав безвісти. Нічого й досі не чути. А вони ж оце вдвох ліпили оцю хатку. Дядько Єгор кочегаром був у больниці Мечникова, а тітка Килина в професора Дардика санітаркою; дуже її професор уважав, на війні він був генералом, а як вернувся, то знов став завідувати травматологією і взяв тітку Килину, хоч вона й була в окупації, а тоді в сорок сьомому, в голод, взяв і мене без усяких документів, бо голова колгоспу довідки на паспорт не дав, а в селі ж хоч вмирай, а в мене двоє малих діток… А голод же, щитай, в сорок сьомому в степах був, як і в тридцять третім, тоді наш тато вмерли, і дідусь, і обидві бабусі, а нас з мамою троє зосталося, я і Нюсик та Дусик, мені одинадцять, а хлопцям по дев’ять, вони з двадцять четвертого, близнята, як і оце в мене, в нашім роду жінки знай близнят приводили, а наша далека прабаба Юлька так аж тричі близнят народжувала, шість козаків, відтоді нас і прозвали Юльченками, може, відтоді й у голоді жили безперестанно, бо як подивишся, то я й народилася в голод двадцять первого року, а тоді голод тридцять третього, а за ним сорок сьомий, та й тепер воно хіба не голод, в колгоспі ж на трудодні й досі ні грама не дають, якби я оце тут по дві зміни не брала, аби хоч трохи заробити, то й не знаю, як би воно було. Нюсика й Дусика, як прийшли наші в сорок третім, забрали в армію, і вони десь у степу й полягли, мамі за них двадцять рублів платять, а мені за мого Грицька нічого не платять, бо на нього ні похоронки, ні безвісти пропащий, ні слуху ні духу, як пішов у сорок первім, так наче крізь землю провалився, а в мене Нюсик і Дусик знайшлися вже, як Грицька забрали в армію, він і не знав нічого, бо ми поженилися в маї сорок первого, він тоді з автоколоною вугілля з Донбасу до нас в район возив, я його як побачила, так у мені все й зайнялося, а він і собі, і вже на свій Донбас не вернувся, зостався в Покровськім, а тоді й до нас перейшов, а де він тепер і що з ним, казали, ніби бачили його на Донбасі, одні кажуть: без ноги, другі: без руки, а я б же його прийняла, як він є, аби лиш знати, де він оце і чи він є, чи живий, бо й хлопці ж допитуються: де наш татко? А я кажу їм: погиб геройською смертю, а сама плачу і жду, жду і плачу, а тут же таке життя прокляте…

Вона, здається, нічого й не пила, пив Шульга, горілку впереміш із шампанським, і не п’янів, а просто втрачав чутливість, ставав сплячою лялечкою, надійно захованою в кокон, обмотаною безконечним плетивом тонких нитей, обмотаною і замотаною, його теж мовби м’яко обмотували м’якими сувоями, зітканими з жіночих слів, – з безконечного безладного мовлення, з щирої розповіді, з жалів і скарг… Та ні, жінка не скаржилася – вона просто розповідала. В цій нещасній державі переможців нікому було скаржитися. Єдине, що зоставалося людям, – це терпіти й надіятися.

Шульга, наосліп поблукавши по столу, знайшов м’яку Олину руку, накрив її своєю великою долонею.

– Може, я тебе знайшов, щоб помогти?

– Кому?

Він мав би бути чесним і сказати: «Собі», але, як усі чоловіки перед жінками, сказав сущу неправду:

– Тобі.

– Як же ти поможеш?

Він не знав, що відповісти, розгублено промимрив:

– Ну… Ось я тримаю твою руку… А тепер дай ще й другу…

Вона не хотіла втрачати незалежності.

– Не треба.

– Але ж чому?

– Ну, так. Не треба. Я не звикла. Нікому отак… Ні рук, нічого… і з тобою оце… Якби не той прокурор, чи хто він там, то я б же тебе і не… А так вийшло тепер… Та я ж нічого про тебе й не… Чи ти офіцер, чи студент… Всі вчорашні офіцери тепер студенти і всі п’яні, бо якого не привезуть у травматологію з поламаними ногами, то студент і п’яний… Ось слухай сюди: я, як тебе тоді побачила вночі п’яного, то аж злякалася, – не дай Бо, поламає щось у собі, бо такий же великий та маслакуватий! У нас в травматолбгїї всі отакі. Поламані ноги, поламані руки, ребра, шиї, спини, черепи… Я й не думала, щоб і черепи в людей ламалися… Це ж уже смерть, а воно живе, і як ото тебе тоді тут побачила, то…

– Злякалася, що в мене зламана голова? А в мене душа поламана… і тільки ти її зцілиш…

– Мені й Грицько такої виспівував: і серце в нього, і душа, і – я там знаю? – все розбите, і вже як оце я не спасу, то не спасе й сам Господь Бог!.. А тоді пішов – і хоч би ж тобі словечко!

– Може, загинув. Ти знаєш, скільки вбитих на війні? Цього ніхто не знає, і ніколи про це не скажуть. А я все те бачив.

– Аби ж він знав про дітей, то… Жінка до своїх дітей і з могили подасть голос…

– Ти ж сама сказала: він не знав про дітей.

– Він не знав, а душа йому нащо? Душа ж повинна знати! Чи, може, в чоловіків немає душі?

Шульга злякався: а може, й справді в нього нема ніякої душі, а саме тіло і все його життя – лиш здригання протоплазми, конвульсії примітивних насолод від зовнішніх подразнень? І він ось уже мало не цілу вічність шукає свою незабутню жінку з ташкентської глиняної ночі не заради ж її найрозкішнішого на світі буйного тіла? Любити жінку легко і просто, бо це означає любити себе. Чоловічий світ узаконив це в державних утвореннях, філософіях, мистецтвах, навіть у релігіях, і ми вже народжуємося з цим чоловічим синдромом у крові і ціле життя ждемо вдоволення тільки наших пристрастей, забаганок, а то навіть збочень. По війні вони, переможці, підняті над Європою і над усім світом у своїй моральній чистоті й незаплямованості, принизливо, ганебно товпилися в холодних кінотеатрах, щоб бодай краєм ока побачити «дівчину моєї мрії», фашистську кінозірку Маріку Рокк, зневажуване, але яке ж привабливе фашистське жіноче шпокане м’ясо, запаморочливу, недосяжну для злиденних азіатів пещену плоть, про яку згодом поет напише гіркі слова: «Крутит задом и бюстом иноземка, крупнотела, дебела, хоть не немка, вожделение рейха и застенка – почему у нас в цене она? Или то, что с экрана нам туготела, было впрямь восполнением пробела? Или вправду устала, приболела раздавившая врага страна?»[4]  ⁴ Б. Корнілов.


[Закрыть]

– Ти бачила кінофільм «Дівчина моєї мрії»? – спитав Олю Шульга.

– Разів з десять, – сказала Оля.

– А ти знаєш, що ти в мільйон разів краща за ту Маріку Рокк?

– Таке й скажеш! У мене ж ні такої одежі, ні такого отого всього…

– Чого «всього»? Чого? Про що ти кажеш?

Він перехилився до неї через стіл, вхопив за обидві руки, так ніби боявся, що вона втече, зникне, хотів у цім стиску передати їй усю свою ніжність, свій захват, свою знемогу, майже впритул наблизив своє обличчя до її лиця, до наляканих очей, до розтулених хтивих уст, прошепотів ледь чутно, без слів і згуків, самим зітханням: «Коли б ти тільки знала, яка ти і що ти для мене, та й не тільки для мене, а для цілого світу!.. Коли б ти тільки могла знати… Ох, коли б же могла…». Не було в людській мові слів, щоб сказати те, що він хотів сказати. Які апостоли й проповідники, які пропагандисти й агітатори спромоглися б донести до цієї молодої української жінки велику істину про те, що вона вознесена вище за всіх королів, президентів, диктаторів, магнатів, маршалів, найманих геніїв і блискучих самозванців, що саме в ній, у її загадковому тілі, ховається рай земний і рай небесний, лежать первні, витоки джерел, дорогоцінніших за Гіпокрену. Убогий побут, повоєнна бідність, примітивне існування – все це відступає перед чарами жіночого тіла, багатшого за всі трофеї поверженої Європи, за казки тисячі й одної ночі, за золоті копальні царя Соломона, за найрозкішніші сни і за всю славу світу. Хіба тоді, в ташкентській глиняній ночі, дешевенька ситцева безрукавка на пишних плечах Юлії не видавалася йому золотим перським халатом, і хіба ж не шелестіли під її затаєний любострасний сміх бухарські шовки, і хіба грубий глиняний посуд не ставав золотим у самоцвітах, у каменях Цейлону і з кожного кутка глиняної халупи хіба не лилися на їхні оголені тіла індійські аромати і не позирали в тисячолітнім мудрім спокої дракони з перловими очима, рубіновими пащами і золотою лускою страхітливих хвостів, в безладних ковульсіях яких, може, й могли б безнадійно втонути всі пристрасті світу, вся його мудрість і пиха.

Треба було б розповісти про все це Олі, а він не міг. Врешті, прошепотів до неї:

– Ти могла б перейти сюДи?

– Куди?

– На цей бік столу. До мене.

– Чого?

– Ну… Ось я тут сам і не можу без тебе. Чи мені сниться, чи я п’яний, чи… Ти й не ти, на Україні ми чи в Азії… чи ти Оля, чи Юлія… Може, ти просто не хочеш сказати мені…

– Сказати про віщо?

– Що була в Ташкенті.

Вона засміялася:

– Ось слухай сюди. В якому Ташкенті? Мене б у Германію вивезли на каторгу, якби не діти. У нас усіх дівчат повивозили. Не вернулося й половини…

Жінки завжди беззахисні, завжди жертви. І війни програють, зрештою, не чоловіки, а жінки, і їм доводиться розплачуватися за все…

– Я перейду туди, – несподівано сказав він.

– Куди?

– На той бік столу. До тебе. Коли не ти до мене, то я до тебе…

– Ні, ні, не треба!

– Я повинен розказати тобі про все…

– Ось слухай сюди… Ти вже геть п’яний, а в мене діти сплять, ми їх побудимо… А вдосвіта тітка Килина з села приїде, бо мені на діжурство, аж на двоє суток, я двоє суток діжурю, а тоді сутки дома, бо треба ж заробляти, щоб помогти мамі…

Він не чув її слів, не розумів нічого, чув тільки голос, і той голос кликав його в далекі простори, в пам’ять, у нестямність, не випускаючи Олиних маленьких рук із своїх міцних стисків, Шульга тяжко підвівся, обійшов стіл під круглим шовковим абажуром, легко здолавши спротив жінки, поставив її навпроти себе, тоді наблизив на відстань, небезпечну не тільки для себе самого, а й для неї, це вже не була розгублена жінка з безладним белькотом про щось несуттєве, і її справжнє–несправжнє ім’я тепер зовсім нічого не важило, бо вона повинна була зватися тільки Юлією і бути Юлією, і вона була нею, стала в його камінних обіймах, – у неї зрадливо задрижали безсоромні губи, темна тінь розгубленості і переляку прокотилася по ніжному обличчю, сполохано заметалися очі, вона хотіла скрикнути, але ні слова, ні звуку не видобулося з охопленого судомою горла, і той внутрішній спазм був такий страшний, що Шульга мимоволі зауважив його на її виткій, безпомічній шиї, на безсило розтулених її неповторних устах…

– Юлю! – безпорадно і безладно зашепотів він. – Юленько! Ю! Це ж ти, Юлько? З Ташкента, з Азії, з тої нашої ночі? Ну! А я той дурний танковий лейтенантик, у новому галіфе і в рипливих портупеях з сюрчком. Пригадуєш? Це ж ти? Ти? А я – це я, той самий танковий лейтенантик з Чирчика. Ти вже пробач, що я оце не сам, а щоразу з кимось… Тоді піхотний капіташа, а тепер цей антрацитовий прокурор, цей негідник… Та хіба ж я знав? Аби ж я знав…

Руки в Олі були мов стальні. Вона наставила їх проти Шульги, вперлася йому в груди, і виявилося, що він неспроможен зламати цю жіночу силу.

– Оце ж ти тут набалакав стільки, що ні в який міх не збереш, – долаючи свою миттєву розгубленість і, мабуть, караючись нею, твердо мовила Оля. – Казала я, що ти п’яний, так воно таки й правда, бо тепер усі студенти п’яні. І я оце, як дурна, з тобою, а в мене ж малі діти і тітка Килина ось–ось тут буде, а що я їй скажу?..

Шульга спам’ятався, відпустив жінку, став перед нею розгублений і безсилий.

– Ти мене проганяєш?

– Та чи я знаю? В мене ж он діти і тітка Килина робочим поїздом з Нікополя…

– Ти дозволиш мені прийти ще до тебе?

– Прийти? Та чи я знаю? В мене ж он хлопці на канікулах…

– А після канікул? Ти зостанешся сама?

– Може, тітка Килина одвезе їх додому, а може, я й сама, так це ж аж після десятого, а як тітка Килина взнає про тебе, то…

– Ти дозволиш поцілувати твою руку? – спитав Шульга.

– Таке й вигадав! Хто ж ото цілує руки?

Вона ще не докінчила, а він уже припав до цієї єдиної в світі, ніжнішої за всі шовки Азії шкіри, вмирав над нею в безнадійній надії на воскресіння, щоб знов, як оце тепер, кинувши все, промайнути слідом за уявною темною тінню, пролинути по комуністичній вулиці Дзержинського, яка звалася колись Новодворянською, і знов опинитися тут, у первісній занедбаності, що приховує в собі найбільші скарби світу.

Шульга добровільно опинився за дверима. Досі пам’ятав ті двері з ташкентської ночі, двері з твердого, як кістка, дерева шовковиці, а які були двері тут? Соснові, кленові, яворові, а чи акацієві, з цього українського негнійдерева? Чи ж не однаково? Життя – це суцільні двері. Треба знати, які відчинити, і треба завжди бути готовим до несподіванок за тими дверима. Найкраще було б взагалі не відчиняти ніяких дверей. Та це дається тільки святістю схимників, великими подвигами, безконечними зреченнями і вознесенням над суєтою світу. Ми ж усі приречені відчиняти двері. Відчинити – ще не означає вийти. Вийти за двері – і вийти за природні межі своєї особистості, може, вирватися за грань власної душі. Але чи це можливо?

Три Юлії: Азія, Європа, Україна. Шульга пробував згадати, що він казав цим жінкам, і не міг згадати. Навіть тій, біля якої щойно стояв. Знав тільки напевне, що вони ніколи не слухали і не розуміли того, що він їм казав, і на заваді стояв навіть не мовний бар’єр, як з німкенею Ульрікою, а щось зовсім інше. Що ж саме? Що?

– Хіба ж я не казав тобі тої ночі в Ташкенті? – допитувався він щойно в Олі, а може, в Юлії, може, в тої, що в Азії, а може, й не в тої самої, може, може…

– Ти казав? Нічого ти не казав…

– Ну, як же? Згадай… Коли ми… Коли я тебе… Коли ти…

– Тебе згадати? Ось слухай сюди. Ти, мабуть, геть п’яний, як усі ото студенти п’яні… І що ж ти казав? Нічого й не казав… І нічого й не треба казати, а то побудиш дітей…

Вона не слухала його, не хотіла ні слухати, ні розуміти.

Бо й навіщо?

А може, так і живуть люди на світі, чоловіки й жінки, навіки роз’єднані, розокремлені невидимою, але непробивною стіною нерозуміння, протистоянь, протилежностей… Єдність протилежностей. Діалектика. Хто вигадав діалектику – греки чи сам Господь Бог? Мабуть, Всевишній, а греки тільки добрали їй відповідне ім’я. Діалектика жіночого роду. І всі науки, здається, жіночого роду, а великі вчені – тільки чоловіки. Історична узурпація. Колись жінки збунтуються. Тим часом єдине, що мають відстоювати і від чоловічих посягань, – власне тіло. Шульга й досі відчував ті дві точки на своїх грудях, куди впиралися Олині руки. Залізні руки, яких не зламає ніяка сила. Він злякався їхньої незламності і відступив мовчки, покірливо, майже ганебно. А може, з радістю? Може, так і треба? Там була Азія, там Європа, тут Україна, Дніпро і все інакше. «М’які на Сході ложа»[5]  ⁵ Шекспір. Антоній і Клеопатра, II, 67.


[Закрыть]. А тут тверді, жорсткі, та від того не стають менш привабливими.

То була божевільна зима. Шульга метався, як звір у клітці. Першим на курсі склав усі іспити й заліки, виступав з доповідями на студентському науковому товаристві, заробив навіть диплом від міністра Кафтанова, а на партзбори й всілякі активи не ходив, за що йому вліпили догану, а тоді догану з попередженням, а він чхав на всі догани і на всі попередження, він зненацька щезав на цілі тижні, і ніхто не знав, де його шукати, навіть Люда з її пухкенькою родичкою була безсила і, коли, впіймавши Шульгу на лекції доцента Чаплі, пробувала допитуватися, куди він зникав, Шульга віджартовувався: «А як пишуть в газетах про чужі літаки, що порушили наш повітряний простір? Пишуть: літак віддалився в бік моря. Ось так і я. Немає поблизу моря? Тоді читай: віддалився в бік Дніпра. Міг я поїхати до своєї матері в Запоріжжя? Сама знаєш, що міг. Не ночував у своїй каюті? Ну, заночував у домі колгоспника на Озьорці або ще десь…» Іноді Людмилі все ж таки вдавалося впіймати Шульгу і привести на студентську вечірку, бодай туди, куди він колись охоче ходив зі своїм другом Андрушею Супруном. Найчастіше вони ходили до Світлани Шатилової, рудокосої генеральської доньки, батько якої служив у групі військ у Німеччині, а доньці залишав простору трикімнатну квартиру, всю в килимах, картинах, з трофейними важкими меблями, дорогим посудом, бронзою, всілякими витребеньками, венеціанськими дзеркалами й люстрами і бахматими шовковими абажурами з хтивим червонястим світлом, що лилось з–під них так само солодко й розманіжено, як заморські звуки з сотень трофейних патефонних платівок, завезених до цього придніпровського міста доблесним сталінським генералом–переможцем, знов і знов танго Гарделя і шовковий чоловічий голос з–за океану, той самий голос, який поміг Шульзі знайти другу Юлію, а тоді втратити, ах, як заздрив Шульга чоловікам, які мають гарні голоси, а може, ще більше заздрив твердим чоловікам з гавкітливими голосами, як у маршала Ворошилова, бо коли тебе готували в командири солдатського кривавого м’яса, де все вирішує наказ, команда, голос, то ти вже навіки поставлений навколішки перед цим марним здриганням повітря, перед криком, виспівом, зойком, схлипом…