Текст книги "Роксолана"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Султан, як і під Белградом, звелів спорудити собі захисток з гілля та листя, сів самотою, дивився на білі мури й вежі рицарської твердині, на високий собор над мурами, на таємничий палац великого магістра. Камінь, камінь, сліпучо-білий на сонці, жодного зеленого листочка, жодної зеленої цяточки посеред того каміння, так ніби й люди, які там заховалися, теж мають камінні душі й камінні серця. Хто там зібрався? Втікачі, паломники, купці, рицарі, відчайдухи, пройдисвіти, люди а нечистими намірами в серцях і з молитвою на устах, морські розбійники, вічна загроза османських берегів. Сорок років тому великий магістр ордену П’єр д’Об’юсон дав притулок на Родосі лжесултанові Джему, який двічі зганьбив рід Османів, виступивши проти свого брата Баязида в боротьбі за престол, а тоді сховавшись у невірних на цьому острові, переховуючись по всій Європі, вдавшись під захист самого християнського папи, блудливою донькою якого нарешті був отруєний, як пес. Теперішній великий магістр Іль-Адан мав тоді вже за сорок років, був шанованим рицарем ордену, змінив д’Об’юсона після його смерті, отже, відповідальний також і за випадок із лжесултаном Джемом. Султан мав відомості, що нащадки Джема досі переховуються на Родосі. А парость зрадника мала бути вирубана під корінь! Уже тільки задля цього треба було взяти цю твердиню, щоб довершити вищу справедливість, захищати яку покликаний султан.

Під розгорнутими знаменами, під гуркіт гармат і тріскотняву барабанів, спонукувані військовими імамами, що ритмічно викрикували сури корану, воїни пішли на перший приступ.

Султан дивився із свого зеленого прихистку, сидячи на м’якому килимі, розстебнувши шовковий халат, так що голі груди обвівалися морським вітерцем. Ноги теж мав голі, тільки звичний тюрбан гнітив йому голову і великі рубіни сяяли на ньому, наче яскрава кров, що вже лилася під неприступними білими мурами Родосу.

Сулейман був спокійний і байдужий. Знав, що військо повинно битися, умирати, перемагати. Інакше розледащиться, розбеститься в пиятиці й розпусті, розставить вуха на солодкі голоси мнимих пророків і бунтівників, стане знаряддям голодних натовпів, запрагне втручатися у державні справи. Військо мало йти в походи завойовувати землю, долати простори – і все це для нього, для султана. Чи сидів він у Стамбулі, чи на берегах Дунаю, чи тут, під стінами Родосу, Сулейман бачив тільки безмежно велику землю і себе на ній. Народився і ріс із думкою, що буде єдиним володарем, без суперників. Мандри по землі, яких зазнав уже в дитинстві, викликали підсвідому жадібність: захопити всю тільки для себе. З цього почав він своє султанування, цим прагнув дорівнятися де своїх великих попередників, а може, й перевершити їх. Зненацька дика пристрасть до маленької рабині-роксолани впала на нього, як камінь, придушила й пригнітила, він стогнав, корчився, пручався, а вивільнитися не міг – навпаки, мовби з охотою підкорявся цьому солодкому тягарю. Пішов з військом сюди, на Родос, покинувши Хуррем, бо хотів довести всім (а може, передовсім самому собі), що нічого не сталося, що він не змінився, що він і далі лишається великим продовжувачем справи Фатіха і свого батька Селіма Явуза, покорителем світу, борцем за віру, войовником благочестя й закону. Тепер сидів під мурами Родосу, лунали йому слова Хуррем, і він карався, що не може їй відповісти так, як хотів би, бо для цього кін повинен бачити її, мати коло себе або ж самому бути там, коло неї.

Військо билося об мури, розбивалося об них, мов штормова хвиля, криваві бризки розліталися довкола, досягаючи й султана, і йому здавалося іноді, що його прихисток од сонця стає вже не зеленим, а криваво-червоним. Бостанджії відсовували курінь далі, але це не помагало. Гинули тисячі. Ангели відчиняли райські врата їхнім душам. Вбито головного топчі-башу. Поліг яничарський ага. Султан щодня скликав диван, обсипав мялостинями відважних, велів обгортати їх золотими кафтанами, роздавав дирлики[46] . Тоді покликав Ібрагіма і в супроводі охорони блискучих вершників поїхав оглядати античні руїни острова. Тут були фінікійці, греки, перси, був великий Іскандер, візантійці, християни, усі лишали по собі сліди, усе стало здобиччю часу, руїною, покидищем – і тільки вітри, море та білі хмари, а більше нічого. Меланхолія султанова ще поглибилася від споглядання залишків древнього акрополя Ліндос на другому кінці острова. Голі береги, жовтуватий дикий камінь, гавань, оточена викладеною із тесаного каменю стіною, рельєф корабля на стіні, мов високорогий турецький півмісяць. Кілька білих мармурових колон, безконечні сходи, що ведуть від гавані мовби до самого неба, широкі, пустельні, втілення простору й порожнечі, невловимої і певпокореної. Чи не нагадує це простір, який він прагне подолати і котрий насправді ніколи й ніким не може бути подоланий так само, як і жінка? Завойовуєш камені, а не простір і не душі людські. Чи може він сказати, що завоював душу Хуррем? Тіло її упокорив, запліднив насінням Османів, а душу? І що він знає про цю маленьку загадкову дівчину з далекої України?

– Занадто багато гине ісламських воїнів, – похмуро сказав султан Ібрагімові.

– А хіба вони не народилися для того, щоб умирати? – безжурно відповів грек.

– Занадто багато гине, – уперто повторив султан. Нарешті гармати розбили круглу башту святого Миколая – найміцнішу й найбільшу в твердині, у пролом кинулися яничари, але на їхньому шляху стали плече до плеча рицарі – у чорних плащах до коліна, з білими хрестами на грудях, з широкими мечами в руках, і попереду – сивоголовий Іль-Адан, якого не брали ні меч, ні куля, і яничари були відкинуті, а вночі пролом закладено міцним камінням, і твердиня знов стояла мовби ще неприступніша.

Не помогло те, що султан одягав на дивані своїх візирів у золоті кафтани.

Не помагали завивання військових імамів: «Воюйте з тими, які і; де вірують у бога, поки вони-не даватимуть викупу за своє життя, знесилені, знищені».

Не помагало заохочення башів: «Захоплені камені й земля припадуть падишаху, а кров і добро – переможцям».

Минали тижні за тижнями, а твердиня стояла. Жменька рицарів не піддавалася сотням тисяч султанського війська. Вже проти кожного каменя Мустафа-паша виставив не по одному воїну, а по двадцять, але фортеця не піддавалася. Величезний Сулейманів флот не міг пробитися в Родоську гавань, найбільші султанські гармати не могли розколоти каменів твердині, хвилі пристуків розбивалися кривавими бризками, військо задихалося від бруду й сміття, що виростало довкола нього цілими горами, від палючого сонця не рятував навіть морський бриз. Принесена якимсь кораблем із Стамбула чума щодня збирала ще страшніший ужинок, ніж кривава смерть на стінах фортеці, тяжкий гнів заволодів Сулейманом, котрий бачив, що його наміри закінчаться тут так само безславно, як закінчилися колись і для великого Фатіха.

Султан усунув Мустафу-пашу з посади сераскера, замінивши його хвалькуватим Ахмедом-пашою. Мустафу-пашу поставлено на дивані з шаблею, почепленою йому на шиї. Адмірала Курдоглу, зв’язаного, на палубі відшмагано, як дрібного злодюжку. Гнів падишаха впав і на нового румелійського беглербега Аяса-пашу, чоловіка хороброго, але вельми дурного, малої пам’яті, добре говорити не дала йому природа, читати й писати до сорока років не навчився, випадок виніс його перед очі й милість султанові, випадок мало й не згубив під мурами Родосу. Сулейман усував з посад найдовіреніших, найхоробріших. Похмурий страх перед неприступністю твердині й перед безмовною пошестю, цією карою небес, здавалося, змусять султана відступити. Але тут із Стамбула прийшла вість про те, що Хуррем народила падишахові сина, – і все змінилося в один день. Цілу ніч під мурами Родосу яріли величезні вогні, били барабани, весело грали зурни, виспівували мулли й імами. Султан скликав диван, дарував милості, оголосив, що сина свого називає Мехмедом на честь великого Фатіха; забувши про невдачі, вихваляв своїх воїнів, сказав, що стоятиме хоч і цілу зиму під мурами твердині, аж поки вона впаде йому в руки, мов стиглий плід з дерева. «Греки обсідали один город чотирнадцять років через жону непристойного поводження, – розвеселено заявив султан, – то хіба ж мої воїни не зможуть витримати одної зими?»

Справді довелося зазнати їм і осені й зими, нескінченних дощів і навіть мокрого снігу, який випадав над Родосом, може, вперше за цілі століття. Усе оберталося проти Сулеймана, але він затявся вистояти й перемогти, інакше не хотів повертатися до Стамбула, до своєї Хуррем-султанші й малого Мехмеда.

Ще два місяці, вмираючи від куль оборонців твердині і від чуми, билося Сулейманове військо за Родос, і пише перед різдвом 1522 року останні оборонці виставили над руїнами білий прапор, і султан допустив до себе великого магістра Іль-Адана для переговорів про здачу кріпості. Півроку тривала облога, сто тисяч ісламського війська лягло під мурами Родосу, з них половина від чуми, і все те лиш для того, щоб султан сів у тронному залі города рицарів під пурпуровим шовковим балдахіном, на золотому троні, а повз нього пройшли сумні залишки родоських рицарів із великим магістром попереду, тоді спустилися до гавані (яничари кляли їх і плювали на їхні сліди), сіли там на корабель і попливли шукати собі нового пристановища. Вони прибилися до неаполітанських берегів неподалік від тих місць, де Вергілій колись виводив на берег бравого Енея з славетними залишками троянців. Лиш через десять років рицарі-розбійники одержали від іспанського імператора Карла V скелі Мальти, де трималися наступні двісті п’ятдесят років, поки не знайшлася сила, яка їх зломила остаточно.

Та все те мало бути згодом, а тим часом їхній єдиний корабель із чотирикутним латинським парусом виходив із гавані, а в тронному залі ордену сидів султан Сулейман.

Султан сидів грізний, загадковий, мовчазний, непереможний володар суходолів і морів, і ніхто не міг проникнути в його думи, його тяжкого погляду не витримував ніхто з найближчого оточення. Ібрагімові сказав про великого магістра: «Жаль мені, що цього чесного старого вигнав з його дому і з його святині». Нетерплячим порухом руки відігнав двірського астролога, який повідомив, що довкола Родосу за цей час ісламським військом здобуто десять островів і твердинь, число, яке є знаком його щастя в житті.

Хто на цім світі знає, що таке щастя?

Сулейман сидів у холодному кам’яному залі і думав про те, як повернеться до столиці. Чи й сподівався повернутися? Не здобувши перемоги, не міг цього зробити. Сидів серед твердого каміння, перебирав непомітно пальцями шовковий браслет із волосся Хуррем, а в пам’яті – слова Меджнуна, звернені до його коханої Лейли: «Клянусь аллахом, я не забуду тебе, поки віє східний вітер, поки птахи воркують у промінні зорі, поки гомонять між собою ночами летючі табуни куріпок-ката і кричать на світанку дикі осли-онагри, поки сяють у небі зорі і поки на вітті дерева, сумуючи, стогне голубка, поки сонце встає на сході, поки виливається волога з чистого джерела, поки на землю спускається нічний морок, не покинуть моє серце думи про тебе».

О, прокляття влади, яка розлучає тебе навіть із найдорожчими людьми, розлучає безжально й вічно! Де взяти ту силу й віру, яка потрібна, щоб вернутися назад, вернутися назавжди, полишивши за плечима тисячі смертей, моря крові, клекіт стогонів і зойків, моторошні поля страждань, куди безсила проникнути навіть любов, де мужність можна знайти лише в твердості, що перевищує камінь?

Військо було невдоволене. На острові полягло сто тисяч, а здобич нікчемна. В Стамбулі чума косила ще страшніше, ніж на Родосі. В дивані почалися незгоди через Ахмеда-пашу, який будь-що домагався посади великого візира, знахабнівши після перемоги і: на острові, яку приписав лише собі.

Султан дивився на все те байдуже й похмуро. Ніхто не міг проникнути в його таємні думи.

ПЛАТТЯ

Вісім місяців були як вісім віків, як вічність. Хто став би на захист слабої жінки в цьому жорстокому світі, де гінуть цілі землі, а люди і бог одвертаються від них, мовби й не бачать?

Хіба недорослий король угрів і його пишні бани ворухнули бодай пальцем, коли нікчемний Балі-бег нищив Срем, палив його міста, ставив шпалери з голів на палях, кидав нещасних під ноги Сулейманових слонів? Або коли знемагав Белград, а тоді тисячі сербів, кривавлячи ноги на крем’янистих шляхах, ішли в рабство до Стамбула?

А коли султанські ревучі гармати громили твердині Родосу – чи прийшли на поміч християнським рицарям імператор Карл, король Франціск, папа римський або всемогутня Венеція? До королівських вух не докотився гуркіт гармат, папа слав анафеми Лютерові, пресвітлі купці вичікували, їхній провідур на Кріті Доменіко Тревізано тримав свої кораблі біля східної частини острова і ждав, чим закінчиться все на Родосі. Кожен за себе – такий був час, тож і вона, маленька Хуррем, мала стояти за саму себе. Другий рік була в султанському гаремі, все змінилося для неї несподівано й, здавалося б, радісно, а свобода була такою ж далекою й недосяжною, як і першого дня, коли ступила на стамбульський берег слідом за своїми подругами із залізними нашийниками на їхньому ніжному тілі.

Колись її оточувала байдужість, тепер густою хмарою оповивала ворожнеча, хоч і прибрана в шати запобігливості. Запобігали перед нею одаліски, євнухи і їхній повелитель кизляр-ага, запобігала сама валіде, тільки султанська сестра Хатіджа кривила губи, зустрічаючи Хуррем, мабуть, від тяжких заздрощів. Бо маленька Хуррем носила в своєму лоні священний плід Османів, а Хатіджа ходила порожня, як дім без господаря, і не знала, коли й кому дістанеться, як розпорядиться нею вельможний брат, всемогутній падишах.

Вагітність, якої Хуррем не розуміла, до якої не прагнула, котрої, може, й не хотіла, але прийняла покірливо і з надією на вибавлення з рабства, не принесла їй ніякого священного трепету і не додала до радості життя нічого нового. Відібрала щось? Так. Мимоволі здригалася, відчуваючи в собі злий плід Османів, гіркий плід неволі й насильства, але про те не повинен ніхто був знати, тепер вона ждала своєї перемоги ще з більшим нетерпінням, ніж Сулейман під стінами Родосу, ждала величання, вознесіння і повнилася силою, пихою і відвагою, якої ще й не знала в собі. Колись Хуррем ховала за удаваними веселощами свою розгубленість і страх, тепер виказувала перед усіма відвагу. Чого їй боятися? Ходила по гарему, в садах, серед євнухів і одалісок ще пихатіша, ніж колись Махідевран, лякливі служебки хмарою тіней супроводжували її повсюди, не сміючи поткнутися перед очі, але й не віддаляючись занадто, щоб на перший порух бровою маленької Хур-рем вмить опинитися коло неї і виконати щонайменшу забаганку. Скільки було тут, у густих садах, цих рідкісної вроди, зібраних з усього світу молодих жінок, а тільки в ній дозрівав священний плід Османів, тільки вона зможе вирватися з принизливого рабства і ще покаже, як це треба робити!

Любила зустрічати ранки в садах. Рожеве небо приходило в Азії, з-за Босфору, спускалося на Стамбул, на сади сералю, я, божий дарунок. Густі сади ховали її від світу, відокремлювали й розокремлювали, піднімали над землею і морем та водночас віднімали все доступне вільним людям. Райські квіти й дерева, коштовні кйошки, біломармурові водограї, басейни з прозорою водою і золотими рибками в ній – і густі дерев’яні решітки, високі ворота, важкі двері й ще важчі очі безсонних євнухів, цих обшкрібків людських, лютих, як дикі звірі, що ревли в підземеллях Топкапи все літо, мов скаржились, що султан не взяв їх у похід.

Нещасні молоді жінки цілими днями блукали в садах, схованих від усього світу, і рухи їхні, мов у божевільних, були якісь несправжні, навмисні й непотрібні: то юрмилися вони слухняно довкола розквітлого помаранчевого дерева, то ставав хтось навколішки посеред густої чужої трави й сором’язливо прихилявся до неї щокою, то ранила котрась руку об колючки троянд, і крапельки крові зрошували біле ніжне тіло. Мальовані білилами обличчя, насурмлені очі, однакові, як обман і облуда, ваблива плоть, що не належить нікому, стерті душі, знищені серця, гаремне насіння, нидіння без волі й надій, мов під товщею води. Непомітним нахилом спадали стежки з пагорбів, підвищень, східців, майданчиків, галявин, розбігалися навсібіч, мовби втікали, і Хуррем теж хотілося утікати разом з ними до струмків, до текучої води, до гущавин, але сахалася тих гущавин відразливе, помічаючи, як повсюди в них ростуть очі вічного нагляду (навіть за нею, навіть за нею!), тоді ховалася сама за таємничі решітки кйошка, сиділа там цілий день, відмовлялася від їжі, гнала від себе всіх. Приходила до неї стурбована валіде, підібгавши чорні губи, сідала навпроти, брала за руку (яка честь!), мовила поважно: «Аллах, поряд з яким на нижчому троні сидить пророк, бачить тебе, цікавиться тобою, стежить за кожним учинком і думкою, бо ж він визначив тобі таку особливу, благословенну участь – жити з султаном, дати світові султана нового». Тягар пристрастей, страждань, підступів і марноти ховався у кожному камені, під кожним східцем, за кожним вічком решітки, у кожній бганці одягу.

Хуррем сміялася: «Я рада».

– Ти занадто багато займаєшся науками, це може зашкодити священному плодові.

– Хіба може зашкодити кому-небудь надмір розуму?

– Твій розум не може передатися синові.

– А кому ж він передасться? Та ще й не знати, чи син буде, та донька.

– В тебе високий живіт – це ознака, що буде син. Мусульманські сини стоять у материнському лоні на ніжках, бо вони воїни аллаха.

Мабуть, вони всі були переконані, що в Хуррем буде син, бо годили їй, як болячці, аж ставало смішно.

Зате незмірного болю завдала Гульфем, яка, може, найбільше страждала від заздрощів до Хуррем (про Махідевран не було мови, бо й самої Махідевран не було в Баб-ус-сааде) і в муках безсонних ночей виплоджувала в душі помсту малій роксоланці, бо жінки народжені для суперництва, а не для дружби.

Гульфем прийшла до покою Хуррем, коли та вела з двома вченими євнухами якусь глибокомудру суперечку.

– О аллах, ти зашкодиш своїй дитині! – вигукнула одаліска.

– Вже чула про це, – спокійно відповіла Хуррем. – Ти щось хотіла?

– Хотіла тобі показати одну незвичайну річ.

– Прийди згодом. Бачиш, я не маю часу.

– Це річ від його величності султана. Хуррем кивнула євнухам, щоб вони вийшли. Глянула на Гульфем суворо й недовірливо.

– Ти не дуриш? Справді від його величності? Для кого ж? Для мене?

– Не все й для тебе! Це вже для мене!

Стала розгортати з парчевої хустки щось маленьке, вугласте. Показала черепахову коробочку. Розкрила, подала Хуррем.

– Поглянь, які перли. Це дарунок султана. Він прислав мені з Родосу.

– Тобі? – Хуррем не могла стямитися. В очах їй потемніло. Прокляття, прокляття! – Чому ж саме тобі?

– Бо я написала його величності листа про те, як кохаю і рвуся душею і тілом до його царствених слідів.

– Ти написала? Хіба ти вмієш писати або читати? Ти ж не вмієш нічого!

– Я попросила уста-хатун, і вона написала. І тепер маю дарунок. Поглянь, які перли. Вони рожеві, як мої перса.

Хуррем вдарила її знизу по руці, перли розсипалися по килиму. Гульфем нажахано дивилася на порожню шкатулку.

– Що ти наробила. Як ти сміла! Дарунок падишаха!

Хуррем сплеснула в долоні, служебкам, які виникли в дверях, показала на килим:

– Візьміть вінички і підметіть. Повимітайте все, що тут знайдете.

– Тебе покарають! – верещала Гульфем, падаючи навколішки й похапцем збираючи перли. – Тебе покарають тяжко й жорстоко!

– Вже покарана, – заспокоїла її Хуррем, – покарана, і давно. Хіба ти можеш зрозуміти?

Того ж дня, проклинаючи своє невміння писати і поклавши навчитися якнайскоріше, попросила добру стару жінку відіслати для султана кілька її слів. Каралася і каялася. Щиро чи ні, то вже її справа. Хай думає, як хоче.

До валіде пішла й попросила замінити килими в покої. Може, на білі, як у самої валіде. Султанська мати не могла поминути нагоди, щоб не нагадати Хуррем про всемогутнього аллаха. Сімдесят дві тисячі разів на день дивиться аллах в осереддя людина, в душу і в серце, чим вони переповнені, чи не осквернені.

– Будьте певні, – заспокоювала її Хуррем, – в мене душа чиста. Якби ви тільки знали, яка вона чиста!

Тепер її доглядали та берегли від усього злого й навіть незбагненного. Від кара-кура, злого духа, який навалюється вночі уві сні й душить людину. Помагає тільки залізо під подушкою, і сама валіде подарувала Хуррем маленький ятаган, так обсипаний самоцвітами, що вже й не був зброєю, а тільки коштовністю. Стару бабу-Ал, яка підстерігає породіль, вириває у них з грудей легені й кидав в море, можна було відігнати, тримаючи коло постелі голку і повторюючи сто тринадцяту суру корану про захист від зла тих, що дмуть на вузли, від зла заздрісника, коли він заздрить, і навіть від зла того, що стоїть твердо.

Хуррем сміялася з тих страхів, бо й що вони після того, як ти спізнала рабство!

Вслухалася в себе і чула, як народжується в ній нова істоті». Те, що було сумішшю крові й пітьми, що було пристрастю і зойком, тепер ставало душею, билося у ній, рвалося на волю, так ніби хотіло її темних стогонів, несло обіцянку муки та болю, але вона з радістю чекала їх, бо знала, що тільки найбільші болі вивільнять її дух і дадуть відчуття цілковитої незалежності від усього. В ті миті залежатиме вона від природи, від найпростішого, майже тваринного буття, а не від людей, – і в цьому знайде найвище блаженство й щастя, яких годі сподіватися в тому світі, де жінка народжується для клітки, як упійманий дикий звір.

Тому Хуррем не лякалася наближення пологів і в ніч, коли все почалося і довкола неї заквоктали темні постаті баб-повитух, була спокійною і радісною, дикі спазми болю, які ніби переривали її тіло, приносили злу втіху. Навіть у ті безконечні години мук ніяк не могла пов’язати нестерпний біль з усвідомленням великої неминучості нового життя, яке мала дати світові. Мов щось стороннє, чуже сприйняла кволий крик дитяти і шанобливий шепіт повитух: «Еркечоджук» – хлопчик. У ній все вмерло, зникло її тіло, натомість запанувала бездонна порожнеча. Життя почало повертатися лиш згодом, несміливим дзюркотом перших талих вод повесні. Десь зродилася маленька, полохлива, як тіло малої Настасі, крапелька, упала, лякливо прислухалася, довго чекала, чи не станеться чого-небудь, тоді прикликала до себе ще одну, трохи більшу, та стрибнула вниз уже відважніше, посміялася з першої і негайно покликала до себе третю. Краплинки застрибали наввипередки, задзюркотіли тонюсінькою цівочкою, тоді струмочком, потічком. Життя! А що потічок? Чи не пов’язані між собою невидиме й невловиме, не злиті в єдиний потік краплини так само, як злита вона тепер із своїм дитям, з первородком, з сином!

Десь за Брамою блаженства вдарив барабан на честь народження спадкоємця тропу, вдарив гучно, радісно, піднесено, і прийшло знання ще одне – пов’язана тепер, злита навіки із Сулейманом. Дитя між ними, син – мов краплинка життя, і вже не розірвати, не відірвати, не розлити злитого.

Барабан за Брамою блаженства бив гучно й радісно, мов її серце, він бив переможно, бо це була її перемога. Вона не просто вижила – вона перемогла!

Ти поневолив, османський орле, лелечку з України, але будеш переможений нею, вже нереможенни!

І не тупою силою грубої переваги, а безсмертною потужністю життя, і незламністю душі, й певпокореністю серця.

Дитя народилося кволе, кричало невгавно вдень і вночі, задихалося, жалібно кривило поморщене личко. Так ніби відчувало на собі залізний нашийник. Зачате в пониженні, у рабстві, в безнадії, народжене без весілля, без радощів, у стривоженості й очікуванні лиха зусібіч. «Чи ти мене, моя мати, в церкву не носила, що ти мені, моя мати, долі не впросила?»

Хуррем не дала дитяти мамкам. Мала досить молока в грудях, молоде її сімнадцятилітнє тіло повне було життя, хотіла те життя перелити й у сина, сама сповивала його, не підпускаючи близько служебок, виспівувала над ним рідних пісень – хай чує ці слова, єдино, що зосталося невідібране в його матері. Дивно лунали ці колискові, яких тут ніхто не міг зрозуміти: «Закувала зозуленька на хаті, на розі, заплакала дівчинонька в сінях на порозі. Ой кувала зозуленька, тепер не чувати. Ой де я ся не родила, мушу привикати».

Дитя кричало, ніби в ньому зібралися усі болі світу, а вона, крадькома ковтаючи сльози, відспівувала над ним своє весілля, якого не було й школи не буде. Співала за батька й за матір, за молодого й молоду, за бояр і дружок, за викуп і вінчання, за розплітання коси й за дівочий віночок. І, так співаючи, знов відчула свою силу, своє могуття, своє безсмертя. Безсмертя її кричало в неї на руках, і вона цілувала його й сміялася над ним радісно й з викликом.

А тим часом над Стамбулом висіла густа, мовби липуча, імла, вже наставала зима, а в небі зловісне вигримлювали громи, на землі розплодилася незвична многість гадів, комах і хробацтва, у водах плавала здохла риба, птахи вмирали на льоту, між людьми по вулицях міста понуро вешталася безмовна смерть, косила тисячі щодня. Похмурі чауші в просякнутих дьогтем хирках носили й носили в чорних табутах нещасних мерців на кладовища, тисячі псів металися по спорожнілих вулицях столиці, мов лихі вісники загибелі, дармоїди із султанських палаців зачаїлися в тривозі, гарем, хоч і відокремлений від усього світу, здавалося б, найнадійніше, теж жив очікуванням лякливим і настороженим: чи проникне за його брами і мури невидима й нечутна смерть, чи вхопить і тут свої жертви, і хто стане її жертвами, і чи забере вона це немічне дитя, віднявши водночас і могутність у малої султанші, бо ненависною була сама думка про те, що одна з них – і не найперша, не найпомітніша – зненацька стала вищою за всіх.

Хуррем не думала про смерть і не боялася її. Смерть не для неї і не для її дитяти. То для інших, найперше для чоловіків. Вони живуть з думкою про смерть, постійною і невичерпною, для них вона буває пишна, або ніяка, а то й ганебна. Жінки не вмирають. Вони просто зникають, як птахи, квіти або хмаринки під сонцем. По собі полишають дітей, життя, цілий світ. Завжди носять той світ у собі, наповнені ним і переповнені, тому й всемогутні. Але відкривається це тільки небагатьом, і відкривається не само по собі, а в муках, обмеженнях і нелюдському напруженні. Хіба вона за свої муки не заслужила щастя?

Від султана прийшов урочистий фірман, писаний на пурпуровому самаркандському папері золотим чорнилом з підвішеною золотою печаттю. У фірмані проголошувалася висока воля повелителя про те, щоб сина від коханої дружини Хуррем було названо іменем великого Фатіха Мехмедом, Хуррем віднині мала йменуватися султаншею Хасекі, себто найближчою і найдорожчого для падишаха, милою його серцю. Прислано було також дарунки для султанші – коштовні тканини й «озера любові» з величезних рожевих і пурпурових перлів і золоті монети для новонародженого.

Три тижні несли для малого Мехмеда золоті й бірюзові таці з купами золотих монет. «Йаші узун олса!» – «Ах, якби його життя було довге!» Хасекі Хуррем згоджувалася: ах, якби ж, якби ж! Жила тепер мов богородиця, до якої йдуть добрі волхви з дарами. А що дари передавали їй чорношкірі євнухи, то це ще побільшувало подібність до тієї стародавньої священної історії, від якої колись у малої Настасі перехоплювало горло.

Вельможі, купці, посли й мандрівники вклонялися молодій султанші, сподіваючись на увагу, прихильність і, коли треба, захист. Привезені з-за широких гір, широких рік і безмежних пустель тонкі шалі й ще тонші шовки, що зберігали дикий дух незбагненних просторів у кожній бганці. Ніжні соболі й небачене хутро морської видри, піднесені руським послом Іваном Морозовим, дихнули на неї снігами й морозами ріднизни. Сипалися на неї дорогі прикраси Сходу, найдорожчі тканини, посуд, оздоби мало не з усіх міст Європи, пахощі, мазі, все потрібне для підтримання краси, для її викохування, золоті клітки з райськими птахами, ручні гепарди й опудала з велетенських крокодилів, килими й арфи із золотими струнами – тепер у Хуррем мала бути своя скарбниця для зберігання усіх цих багатств, і кизляр-ага повинен був визначити для неї хазнедар-уста, чесну стару жінку, яка б вела велике й непросте господарство першої жони султана, першої жінки держави, коли не лічити валіде.

Коли мовчазний султан брав тіло малої рабині, вона щосили захищала й оберігала свою душу, яку прикривала золотим хрестиком. Тепер мала поступитися і душею, принаймні для очей сторонніх. «Де мої діти, там і душа», – сказала Хуррем султанській матері, попросивши поставити її перед кадієм Стамбула в Айя-Софії. Підняла вказівний палець правої руки, палець визнання, і прийняла іслам. Бив надворі великий султанський барабан, радісно звіщаючи про прилучення до ісламу ще одної душі, Хасекі вклонилася кадієві, і кадій приклав стулені човником долоні до грудей па знак високої шани до /її величності султанші – так зустрічала вона свого повелителя, який уже повертався з затяжливого кривавого походу, квапився до столиці, знов без пишного почту, без тріумфу, ледве не потай, супроводжуваний грізним ремствуванням невдоволеного війська і зеленкуватими трупами, якими встеляли йому шлях вражені страшною чумою його воїни від Родосу аж до Брами блаженства стамбульського сералю.

А поперед султана летіло його веління приготувати найбільший дарунок улюбленій Хасекі за сина – небачене плаття з золотої парчі, торочене по коміру, рукавах, подолу й переду стібками діамантовими й рубіновими, оздоблене на місці шийної застіжки величезним смарагдом, привезеним з Александрії. Той смарагд на тридцять чотири діргеми мав ціну сорок два кесе – себто дев’ятсот вісімдесят селімів золотом, або вісімдесят тисяч дукатів. А все плаття для Хасекі коштувало сто тисяч дукатів, сума, яку в той час не знати, чи й знайшла б у своїй скарбниці навіть велика європейська держава, але для султана, який облічував свій прибуток у чотири з половиною мільйони дукатів, вона не видавалася аж такою вже неймовірною. Коли ж згадати, що під стінами Родосу полягло саме сто тисяч воїнів Сулейманових, то ціна плаття, якого ще не бачив світ, знаходила своє, хай і криваве, як годиться для такого великого володаря, виправдання.

Для себе Сулейман склав невеличкий вірш: «Повторював я безліч разів: «Пошийте моїй коханій плаття. Зробіть із сонця верх, підкладкою поставте місяць, із білих хмар наскубіть пуху, нитки зсукайте з морської синяви, пришийте ґудзики з зірок, а з мене петельки зробіте!»

Хасекі в платті, яке стерегли всі капіджії й бостанджії великого палацу, мала ждати султана в Тронному залі, стоячи біля золотого широкого трону падишахів за прозорою, тканою золотом запоною, вперше за всю історію Османів султанська жона була допущена до трону (бодай постояти поряд!), ще вчора незнана рабиня, сьогодні всевладна повелителька, наближена й вознесена небувало, серед осудливих шепотів, нарікань і затаєної хули, стояла, гордо піднявши голівку з пишним золотим волоссям, що ніяк не хотіло ховатися під коштовним запиналом, з обличчям, закритим тонким білим яшмаком, тільки з двома прорізами для очей, але й крізь ті прорізи горіли очі таким блиском, що затьмарювали велетенський смарагд на її казковім платті.