Текст книги "Роксолана"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Ті два місяці гнилої зими, два місяці їхньої нерозлучності Хуррем була ще й ученицею султановою. З ненастирливою терплячістю Сулейман відвертав Хуррем від грубих пісеньок, обережно вводячи її у храм справжньої високої поезії, де панував витончений дух, де від простацького каба тюркче лишалося хіба що допоміжне дієслово, а натомість панували слова перські й арабські, де цілі строфи газелей можна було водночас, знаючи прихований поетичний ключ, читати навперемін то по-перськи, то по-арабськи, то й по-турепьки. Він читав їй газелі Ахмеда Паші, їси Неджаті, славетну «Мюреббу» їси Месіхі, і вона вмить схоплювала не тільки суть, але й високі тонкощі поезії, пам’ять у неї була чіпка, як гліцинія, Хуррем могла повторювати цілі газелі слідом за Сулейманом, а то несподівано через кілька днів, коли він уже й забув, що читав їй, згадувала з Ахмеда Паші:

«Прийди, але не втрапляй до шатра суперника, бо ти ж знаєш, що там, де собака, – ангел не пройде, о друже…»

Або ж мило переінакшувала вірш Джеляледдіна Румі: «Коли вже й згадую про когось, то згадую лише тебе. Коли вже розтуляю уста, то лиш для того, щоб розповісти про тебе. Коли мені добре, причиною лише ти. Коли мені закортіло злукавити, то що вдієш – цього навчив мене ти».

Мала гяурка, що вперто не скидала свого золотого хрестика з шиї (султанові була приємна ця упертість), наважилася навіть розпочати богословську суперечку з своїм повелителем.

– Ваша величність насолоджує мій слух прекрасними поезіями, – грайливо випинаючи губки, говорила вона, – і ще ваша величність розповідає рабі своїй, які великодушні були султани до поетів, навіть найлегковажніших з них милуючи і щедро осипаючи їх нагородами. І за що ж – за слова, тільки за слова. А тим часом сам пророк ненавидів поетів, про що сказано в корані: «Вони вивергують підслухане, але більшість з них – брехуни. Такі поети – за ними йдуть заблукані. Хіба ти не бачиш, що вони по всіх долинах бродять і що вони говорять те, чого не роблять». Як це узгодити і чи можна взагалі узгодити?

– Ох, мала гуярко, —поблажливо зітхав султан, гладячи її щоку, – ще ти не знаєш хадіса[44] , який передає слова пророка:

«Чому б тим, хто захищає аллахового посланника із зброєю у руках, не захищати його також і своїм словом?» Пророк давав веління своїм ансарам[45] убивати поета, який висміюватиме його вчення, але милостиво ставився до тих, хто прославляв його, і навіть до тих, хто писав образливі слова, а тоді покаявся. Така історія поета Каба ібн Зухайра, який заслуговував смерті за свій злий вірш проти пророка і був навіть поранений у сутичці з правовірними, але згодом світло ісламу пролилося і на нього. Він склав велику поему па честь пророка, з’явився на ранкову молитву в медінську мечеть і там став читати перед посланником свій твір, і, коли дійшов до слів «посланник – це яріючий меч з індійської сталі, оголений самим аллахом», розчулений Мухаммед накинув на плечі поета власний плащ, після чого ця поема так і називається «Аль-Бурда» – «Плащ». І в цій поемі є слова, що написані мовби про тебе, Хуррем. Ось вони: «Коли вона всміхається, показуються її вологі від слини передні зубки, ніби вони – джерело солодкого вина, до якого приємно припасти двічі, вина, змішаного з холодною чистою водою, взятою з визміїного по долині потока, над яким линуть північні вітри». Я скажу тобі:

«О моя господине, ти змучила мене!»

Вона відповіла: «О боже! Муч тоді й ти мене!»

Через два місяці Хуррем несміливо сказала султанові, що вона—в надії. Розчуленість його була така безмежна, що він несподівано навіть для самого себе став читати їй напівзабуті вірші давніх суфійських поетів Джеляледдіна Румі і Юнуса Емре, і вся ніч у них минула в зойках розкоші, в радості, у притишеному звучанні таємничих слів про злиття людських душ між собою і з вищою сутністю.

В щасливу мить ми сиділи з тобою – ти і я, Дві форми й два лиця – з душею одною, – ти і я. Дерев напівтінь і співи птахів дарували безсмертя нам обом Тоді, як у сад ми спускались безмовний, – ти і я, Восходять на небі зорі, щоб нас оглядати, З’явимось ми їм прекрасним місяцем – ти і я. Нас двох уже немає,в екстазі в цю мить ми злилися. Юрбі забобонній і злій ненависні – ти і я.

Тієї ночі султан хотів бути особливо великодушним. Може, шкодував, що пізня ніч і що не може він негайно виказати всю велич своєї великодушності до Хуррем і вимушений чекати до ранку, щоб повідомити валіде й кизляр-азі, повідомити всьому гарему, всьому Стамбулу й усьому світові, яка дорога для нього ця маленька дівчинка, від якої тепер він жде сина, спадкоємця, яку зробить султаншею, царицею своєї душі і царицею усіх душ його імперії, але до ранку було ще далеко, до сина – ще далі, тому мав задовольнитися самими словами, і він щедро лив їх із невичерпних джерел своєї пам’яті, з якою тим часом ще не могла змагатися навіть чіпка, як гліцинія, пам’ять Хуррем. «Однаково приходь, однаково будь тою, якою ти є, коли хочеш – будь невірною, вогнепоклонницею, ідолопоклонницею, коли хочеш, будь сто разів порушницею каяття, ця брама – не брама безнадійності, якою ти є, такою й приходь».

Коли Хуррем заснула, він бурмотів над сплячою, ніби колискову, з Юнуса Емре, занадто простого, як для султанів, поета, але такого доречного для такої миті:

Станемо ми обоє, йдучи по тій самій путі, Прийди, о серце, підемо до друга. Станемо ми обоє людьми тої самої долі, Прийди, о серце, підемо до друга. Не розлучимося ми з тобою, Прийди, о серце, підемо до друга.

Спляча Хуррем видавалася йому безсмертною. Несміливо доторкувався до її шовковистих персів і відчував це. Вона спала, мов човен па тихих водах, повен життя, вогню і прихованого руху. Мов змія, ніколи не пітніла, сухий вогонь бив з неї навіть сплячої, обпалював Сулеймана, спалював на вугіль, на попіл. Нарешті знайшов жінку, яка переконала, що існує на світі щось важливіше, цінніше, вище за нього самого в його недосяжності. Що ж? Вона сама. Тільки вона. Була для нього знаряддям розкоші, заспокоєнням жадоби, забуттям і воскресінням, давала від усього визволення, схоже на солодку смерть. Тоді забував навіть про самого себе, визволявся від себе, знав тільки одне: без цієї жінки не зможе жити, без любові до неї, без її любові світ втратить усю свою принадливість, усі барви свої, найстрашніше ж – загубить своє майбуття. Бо любов, як мистецтво, охоплює і те, що справді існує, і те, що можливе, що має колись настати.

Кому про це розкажеш? Хуррем знала і без того, а більше ніхто не зрозуміє, нема з ким поділитися. Хіба що з Ібрагімом, з яким давно вже не усамотнювався, сам захопившись ночами з Хуррем, а його полишивши для насолод із молодою жоною.

Мовби для того, щоб дати Хуррем повністю відчути високе щастя нести в собі султанське сім’я, Сулейман звелів не чіпати її нікому в гаремі, дарував їй спочинок і самотність на кілька днів і ночей, сам вдавався з запопадливістю, що могла видатися надмірною, до справ державних, тоді, відновивши давній свій звичай, зачинився у покоях Фатіха з своїм улюбленцем Ібрагімом. У них нечасто бували такі затяжливі розлуки, нова зустріч щоразу щедро зрошувалася вином, випивши ж перші чаші, вони розігрували на два голоси іляхі дервішів ордену руфаї. Так було й цього разу. Сулейман, лукаво позираючи на Ібрагіма з-за краю золотої чаші, розпочав те, що належало в їхній грі йому:

– Упав мій погляд, полюбив красунчика араба. Ох! Ох!

– Хоч і араб він, але дуже вишуканий, – вмить відповів Ібрагім.

Сулейман відставив чашу, притиснув руки до серця:

– Я сказав: «Хлопчику Шамуну, чи ти з Дамаска?» Ох! Ох! Ібрагім, усміхаючись, повільно покрутив головою:

«Ні! Ні! – заперечив він. – Родом я не з Дамаска, а з Халеба». Ох! Ох!

Один питає, другий відповідав, обов’язки розподілено давно і твердо, розподіл цей ще більше зміцнився після вступу Сулеймана на престол, власне, Ібрагім своїм становищем Сулейманового улюбленця й наперсника завдячував саме тій обставині, що ніколи не давав волі своєму .природному знахабнінню, вмів стримуватися, до того ж робив це непомітно, завжди поступаючись своєму повелителеві першим місцем і всіляко навертаючи того до думки, ніби вони у всьому рівні і ніхто з них у цих нічних бесідах не має ніяких переваг.

Після дервішської пісеньки можна було б дочитати щось з сороміцької поеми Джафара Челебі або в пияцьких поезій Ільяса Ревані, але починати мав султан, а коли й ,не починати, то бодай натяком показати Ібрагіму, чого він від нього чекає.

– Ти забув про мене, – докірливо промовив Сулейман.

– Я швидше забув би власне ім’я, ваша величність, – сплеснув у долоні Ібрагім, щиро ображений таким докором.

– Хіба може зрівнятися нудний султан з солодкою Кісайєю? – прискалив око Сулейман, навертаючи Ібрагіма до простацької грайливості, в якій знаходив спочинок від постійного напруження влади.

Ібрагім одним з найперших при дворі узнав про несподіване захоплення султана рабинею-роксоланкою і тривожився з приводу того захоплення, може, навіть більше, ніж валіде, бо тут могло йтися не тільки про його подальшу долю, а й про його життя. Чи вже знає султан про те, що Роксолана подарована для його гарему саме ним, Ібрагімом, а коли ще не знає, то коли, від кого і як довідається? Добре, коли захоплення минеться так само нез’ясовано, як і почалося, і Сулейман забуде про малу рабиню й не дошукуватиметься, звідки вона взялася у Баб-ус-сааде. А коли станеться непередбачене? Коли цей незбагненний чоловік наблизить Хуррем до себе надовго, зробить її кадуною? Досі Ібрагім був у руках валіде, тепер залежав і від Хуррем. Аж згадав вона, як куповано її на Бедестані, як поставив він, Ібрагім, її у .своїй ложниці, як, уже віддаючи до султанського гарему, запрагнув поглянути на її молоде, неторкане тіло? Який Сулейман немилосердно заздрісний щодо своїх жінок, Ібрагім знав ще з Маніси. Якось, побачивши, що молодий мерин пробує залізти на кобилу, шах-заде з подивом спитав у конюха, чи це випадок, чи кінь справді може щось мати з кобилою.

Грубий конюх тільки зареготав на таку наївність принца.

– Буває, кінь справляється ліпше за жеребця, а буває, і жеребець нездатен у цьому ділі замінити коня.

– Але ж вій позбавлений статі? – не відставав шах-заде.

– Та не позбавлений причандалля!

– А як же євнухи? – спитав тоді Сулейман Ібрагіма, ніби той мав знатися на цих речах ліпше за природженого мусульманина.

Ібрагім знизав плечима. Але в Сулеймана голова була влаштована так, що коли вже в неї щось западало, то міцно й надовго. Він став розпитувати свого вихователя Касима-пашу, доскіпуватися, як валашили рабів у Мисрі, звідки походив цей нелюдський звичай, при дворах перських шахів, сельджуцьких султанів і його попередників з роду Османового, а тоді звелів передивитися всіх своїх євнухів і безжально пообчищати їх від усього чоловічого, щоб не лишилося й сліду. Коли Касим-паша обережно натякнув, що не всі витримають таке тяжке випробування, надто ж євнухи літні, отже, найдосвідченіші і найвідданіші, Сулейман тільки скривився:

– Тим гірше для них.

Те саме проробив і в Стамбулі, переполовинивши євнухів, і в Баб-ус-саадс, і при дворі. Не загрожували тепер султанським жонам нічим, навіть малу природну потребу не мали чим справляти і вимушені були носити в складках своїх тюрбанів срібні трубочки для цієї мети.

Тож легко було уявити, що чекало Ібрагіма, коли б султан довідався про походження своєї улюблениці і про ночі, які вона провела в його домі на Ат-Мейдані. Порятунок був хіба що в тім, що рабиня набридне султанові, перш ніж він стане цікавитися її походженням, або ж у тім – і на це треба було сподіватися найбільше, – що Ібрагіма не видадуть ні валіде, ні сама Хуррем: одна, щоб не бути спровипеною з греко’м, друга, щоб назавжди лишитися перед султаном поза будь-якими підозрами. Та це все були самі лиш сподівання, а як буде насправді, ніхто не може знати наперед, навіть сам Ібрагім, попри його пронозливість і меткість розуму. Втішало тільки те, що султан не змінив свого ставлення до улюбленця, отже, ще не знав нічого. Інакше б не простив. І коли й не звелів би, може, негайно знищити зрадливого друга, то перед свої царствені очі не пустив би ніколи ні за що – це вже напевне.

Про молоду жону Ібрагімову заговорив султан теж, очевидячки, неспроста. Може, захопленість його малою Хуррем була такою, що кортіло будь-що похвалитися її красою і принадами, але султанське становище не дозволяло зробити цього навіть перед Ібрагімом, і Сулейман закликав до відвертості свого улюбленця: хай той вихваляє свою Кісайю, і в тих вихваляннях віддзеркалиться захопленість султанова. Для цього досить було б Ібрагімові прочитати рядки з Ахмеда Паші: «Локон, що кокетує на твоїй щоці, о друже, прекрасний павич, що розпускає пір’я, о друже…» Або з Іси Неджаті: «Від муки, що кубок цілує твій рот, відвертаючись, на вогні ревнощів повертаючись, печінка моя стала кебабом». Та Ібрагім вагався. Примушувати султана зрівнювати свою кохану з коханкою його підданого (хай і наближеного, хай і улюбленця!) – чи не буде це образливим для його високої гідності, надто ж коли взяти до уваги Сулейманів тяжкий характер? Султан не потребує свідків для своїх любощів, йому не потрібні сповірники в його чоловічій пристрасті, жінка, яку він покохав навіть на кілька днів, стоїть для нього вище за всіх жінок на світі, отож про тих інших коли вже й говорити при ньому, то хіба що зневажливо або насмішкувато.

Всі ці думки, побоювання і вагання пролинули в голові хитрого грека так швидко, що відповів він Сулейманові майже без затримки, майже вмить, і відповів саме так, як хотілося почути Сулейманові.

– Кісайя? – вигукнув Ібрагім, розширюючи очі, так ніби безмірно дивуючись нагадуванню султановому про якусь там не варту його уваги істоту. – Ота донька набитого дукатами дефтердара Скендер-челебії? Але ж, ваша величність, ви не повірите: вона пахне золотом!

– Золотом? —усміхнувся султан. —Ти сказав: золотом? Я ще не чув ніколи про таких жінок. Може, амброю або мускусом?

– Та ні, саме золотом, ваша величність! І якби ж то я був уже старий, а вона так само стара і від неї пахло золотом, то я втішився б принаймні думкою, що то запах благополуччя. Коли ж золотом пахне від молодої, так і знай, що це вже не жінка, а лише донька головного дефтердара. Щодня, щогодини, щохвилини – тільки донька дефтердара: це остогидне й найтерплячішому, а я не належу до терплячих, надто в любощах. До того ж вона тримає мене в обіймах так міцно, як тримає за одяг кредитор свого боржника. Хіба це життя, ваша величність?

– Мабуть, доведеться подумати про справжню жону для такого доблесного чоловіка, як ти, мій Ібрагіме, – сказав султан, з усього видати, вдоволений Ібрагімовою скрухою, і, мабуть, уже порівнював потай незрівнянну свою Хуррем і своє високе щастя з куцим щастям улюбленця.

– Але подумаємо про це після походу, – додав султан, не даючи Ібрагімові змоги навіть подякувати, зате дивуючи свого наближеного, як умів дивувати тільки цей загадковий повелитель.

– Після походу? – вигукнув Ібрагім. – Ваша величність, але ж ми нікуди не вирушаємо. Ми сидімо в Стамбулі.

– Заповіти моїх предків вимагають, щоб я виконував їхню волю.

Ібрагім мовчки дивився на Сулеймана. Вже хто, як не він, знав необмежену зажерливість Османів, щоб тепер пробувати вгадати, про який же заповіт новому султанові йдеться.

Султан відпив з чаші, наповненої Ібрагімом, помовчав, тоді кинув коротко:

– Острів!

Пояснення були зайві. Ібрагім надто добре відав, що ненависним для Османів островом, який дратував їх і принаджував ще з часів Мехмеда Фатіха, був Родос, неприступна фортеця християнських рицарів-іоаннітів, які розбудовували її й зміцнювали вже двісті років, перетворивши острів на прихисток для всіх християнських кораблів, на притулок корсарів, які терзали узбережжя Османської імперії, нападали на кораблі Порти, захоплювали в рабство паломників, що пливли до Хіджазу на поклоніння святим місцям, не гребували поживою, що діставалася і з християнських суден, надто з венеціанських, яких на морі було чи не найбільше, так що Пресвітла Республіка, коли мова заходила про рицарів Родосу, щоразу не могла подолати вагань: вважати їх друзями чи ворогами, стати на їхньому боці чи приєднатися до могутніх султанів.

Для Ібрагіма султанові слова про острів були не тільки несподівані, а й загрозливі. Замахуючись на острів рицарів святого Іоанна, султан мовби нищив ті нікчемні залишки особистої свободи, які Ібрагім зберігав глибоко в душі, згадуючи іноді своє дитинство і свій маленький острів біля краю Греції посеред теплого моря з дивовижно прозорою водою. Був рабом цих споконвічних синів суходолу, жив ‘серед них, пристосовувався до їхніх звичаїв і водночас почувався вищим ,за них, може, завдяки своєму острівному походженню. Коли ж заллє непереможний вал жилавих османських тіл і острови, тоді кінець його душевній незалежності і не знати й у чому шукати опори. Кожен чоловік прагне бути островом, і володарі, мабуть, виразно відчувають це і ні за яку ціну не хочуть дозволити людям такої неприступності й незалежності.

– Ваша величність, – вигукнув Ібрагім, – я вірю, що ви сповните заповіт ваших великих предків!

– Інакше не може бути, – спокійно відповів Сулейман, не вловлюючи щонайменшої нещирості в Ібрагімовому голосі, – і ми почнемо готуватися до цього, коли не сьогодні, то вже завтра. Ти перший, кому я звірився у заповітному намірі. Не знаю тільки, чи відпустить тебе із своїх чіпких обіймів Кісайя, яка тримає тебе, мов кредитор боржника.

Вона довго сміялися із Кісайї й самого Ібрагіма і ту ніч закінчили читанням таких гидких віршів Джафара Челебі, що навіть одного рядка, почутого султаном з чиїхось інших уст, було б досить, щоб той чоловік утратив голову. Та навіть великий султан мав право на спочинок від державного напруження, і єдиний, кому дано було про це знати, був Ібрагім.

У поході проти Родосу він лишався великим сокольничим і наглядачем покоїв султанських палаців, а також улюбленцем падишаха, чоловіком, який мав честь їхати біля правого султанського стремена. Він не став ні візиром, ні порадником султановим, та й не домагався цього становища, розумно поступаючись місцем уже вславленим воїнам, надто ж тим, хто виказав чудеса відваги на стінах Белграда. Щоправда, породичавшись із Скендер-челебією і ставши ще більшим другом Луїджі Гріті, Ібрагім тепер міг вважати себе одним з найбагатших людей Високої Порти і залюбки вкладав і свої кошти в готування до великого походу, сподіваючись коли й не на негайні прибутки, як звикли робити Скендер-челебія і Гріті, то вже на зміцнення султанової прихильності напевне. Тож коли тесали дерево, плели канати, ткали полотно для вітрил, кували якорі, виливали гармати, робили порох, в’ялили м’ясо, напинали бойові барабани, шили зелені й червоні прапори, то робили все те не тільки за кошти, видані з султанської скарбниці в Еді-куле, а й за кошти Ібрагіма-паші. Був тепер біля .султана щодня. Належали йому не самі дні, а часто й ночі, здається, пристрасть Сулейманова до роксоланки минала, Ібрагім здобував чергову перемогу, а це було варто навіть острова, усіх островів його рідного моря!

Несподівано на дивані виступив проти походу на Родос великий візир Пірі Мехмед-паша. Вже й під Белградом він часто хворів і усувався від обов’язків сераскера, так що султан мимоволі вимушений був покладатися то на другого візира Мустафу-пашу Чобана, то на таких славних своїх бегів, як Ахмед-паша або Балі-бег. Тепер старий Пірі Мехмед не тільки сам відмовлявся йти на Родос, а ще й не радив цього робити султанові. Всі ждали тяжкого гніву султанського, але Сулейман був милостивий, він навіть лишив Мехмеда-пашу великим візиром і назвав його своїм намісником у Стамбулі на час своєї відсутності, а сераскером поставив Мустафу-пашу. Візиром того зробив ще за Селіма не хто інший, як Пірі Мехмед. Веселий, вродливий босняк, який до всього легко призвичаювався, за що й прозваний був Чобаном, Мустафа був простим капіджі у Пірі Мехмеда, тоді став капіджібашею і так припав до серця великому візирові, що той наважився запропонувати султанові Селіму зробити його візиром. Селім відповів: «Ще я не здурів, щоб такого бевзя робити візиром, та коли хочеш мати в дивані ще й дурносміха, то бери». В єгипетському поході Мустафа-паша виказав чудеса Хоробрості, після повернення до Стамбула вибудував розкішний Дім над морем, де часто приймав венеціанського баїла Марко Мініо, Луїджі Гріті й самого Ібрагіма, поводився незалежно не тільки через своє багатство, а також і тому, що знав, як любить його новий султан, бо під Белградом Сулейман показав, що найвище ставить воїнів божевільної, дикої хоробрості, а Чобан був саме таким.

Призначивши Мустафу-пашу сераскером, Сулейман віддав йому дружиною свою сестру Хафізу, вдовицю по двірському капіджібаші, убитому султаном Селімом. Для сорокарічного паші отримати в свій гарем жінку, яку вже хтось мав у постелі, було б радістю не вельми й великою, коли б ця жона не була султанською сестрою і коли б не дав її вам султан.

Алє, в-пускаючи безрідного босняка в султанську родину, Сулейман давав знати, що сераекерство для Мустафи-паші річ не випадкова, що в. майбутньому йому заповідається й печать великого візира, і вже Чобан зрівнювався з хвалькуватим Ферхадом-пашою, який зневажав усіх членів дивану тільки тому, що був одружений з султанською сестрою ‘Сельджук-султанією, а румеліцяького беглербега Ахмеда-пашу, який щосили рвався до найвищої посади в дивані, просто знищував. Ахмед-наша замінив старого Касима-пашу, султанового вихователя, який попросився на спочинок і ладен був поступитися місцем четвертого візира навіть такому зарізяці, як румелійський беглербег. Ахмед-паша під Белградом, здається, справді перевершив звитяжливістю всіх, і Сулейман ще й по (путі в Стамбул осипав ласками відважного беглербега, та водночас султан, який розумівся на людях, бачив, що Ахмед-паша служити для чужої слави не вмів. Введений до дивану, він був грубий з іншими візирами, дозволяв собі зверхність навіть з старим Пірі Мехмедом, розводив плітки. Султан терпів його тільки тому, що вважав великим воїном, а без таких людей – знав ще добре – ніякого могуття не досягнеш.

Рік тому Сулейман вирушав із Стамбула не знати куди, вирушав з неймовірною пишністю, вів величезне військо, показуючи його столиці, але не називаючи ворога, якому воно мало завдати удару. Тепер усі знали, куди йде султан, але виходив він із столиці без надмірної пишноти, і війська ніхто не бачив, бо збиралося воно, мов краплі дощу у великій темній хмарі, звідусіль, частина йшла суходолом, частина мала переправлятися морем – з різних гаваней у різний час вийшло дев’яносто дев’ять легких і сімдесят важких галер, сорок паліндрей, п’ятдесят фуст і бригантин, усього понад триста суден, і всі взяли курс до берегів Лікії, до Родосу, щоб прийти туди саме тоді, коли зі своїми спахіями й яничарами прийде ;сам султан.

Не одне серце стиснулося того дня, коли вирушав султан проти острова, не одні очі заплакали потай або й відкрито, не ховала своєї печалі султанська сестра Хафіза, вимушена розлучитися з коханим чоловіком, в обіймах якого чи й встигла побувати, не сміла тільки Хуррем заплакати за своїм султаном, хоч без нього лишалася просто малою рабинею, поки не народить падишахові сина і возвеличитися тими народинами (а коли не сина, а як не .народить?). «Бережіть себе, ваша величність, – сказала вона в ніч їхнього розстання, —втрачаючи вас, я все втрачаю». Сплела з свого золотого волосся тоненький .браслет і подарувала султанові. .Запорука ‘її любові чи його перемоги?

Ах, яка ж нетривка, хоч, може, мало що на цім світі зрівняється у тривкості з волоссям коханої жінки. Та кому міг розповісти Сулейман про цю жінку, про її слова і про дивний її дарунок? Стривоженість і непевність супроводжували цей несподіваний похід нового султана, і ніхто б не взявся вгадати його наслідків. Адже навіть великий Мехмед Фатіх не міг узяти Родос. Його воїни вже були видерлися на стіни фортеці, наче леви, що зірвалися з ланцюга, і вже хотіли кинутися грабувати неприступний город рицарів, коли на них грізно гримнув сераскер Месіх-паша:

«Грабувати забороняється! Усе, що є на Родосі, мав піти до султанської скаржниці!» Це так знеохотило -воїнів, що християни змогли відбити їхній штурм.

Грізний Селін, який завоював Сірію, Єгипет і Аравію, розпочав будувати величезний флот, щоб напасти на заклятий острів, але помер, не встигнувши здійснити свого наміру, так ніби якась зла сила справді боронила християнських рицарів-розбійників, які засіли за білими кам’яними мурами і вежами острова, двісті років тому прийшовши туди з Кіпру.

Коли з-під мурів щойно здобутого славним ісламським військом Белграда Сулейман розсилав гордо-радісні фетх-наме про свою велику перемогу, він послав листа й гросмейстерові родоського ордену Вільє їль-Адану. Старезний гросмейстер у султанській похвальбі вловив погрозу, тому де зрадів Сулеймановій перемозі, а відповів йому посланням досить ворожим. Надто певним почувався він за своїми непробивними мурами, та ще й сподіваючись на підтримку всіх християнських володарів, для яких Родос був мечем, спрямованим у саме серце нечестивих.

Вісімдесятилітній гросмейстер мав під рукою якихось півтисячі рицарів, у молодого султана було, може, півсвіту! Місяці, які він провів у столиці після белградського походу, султан витратив не тільки на гоєння своєї сердечної рани, але й на уважливе стеження за тим, що діється довкола. Новий імператор іспанський Карл бився з королем Франції Франціском за Італію. Папа римський був заклопотаний розколом у своїй церкві, який вніс німецький монах Лютер. Пресвітла Венеціанська Республіка, вдовольнившись привілеями, які дав їй султан в укладеному після перемоги під Белградом договорі, не пошле на захист Родосу жодного судна. Острів неминуче мав стати здобиччю ісламського війська, і статися це мало негайно.

Сулейман послав Їль-Адану лист із пропозицією здати острів добровільне. Заприсятався аллахом, творцем неба й землі, Мухаммедом, посланником аллаха, всіма пророками і всіма святими книгами, що його і всіх його людей відпустить з острова незачепленими, бо ж великий гріх проливати кров мусульманських воінів, коли землю можна здобути без зброї.

Гросмейстер не відповів на лист, та султан і не сподівався на відповідь.

Повів більшу частину свого війська сушею. Ішли шість тижнів під розшалілим сонцем, за день проходили стільки, як звичайно б за два. Султанські бостанджії випереджали похід, розпинали для падишаха його величезний намет із золотою кулею над ним, і Сулейман, поки його воїни, натомлені за день, спочивали для нового, ще тяжчого дня, вершив державні справи, радився з візирами й пашами, велів своєму вірному Джеляледдінові відписувати листи, карав і милував.

Проходили гірськими ущелинами, голими, як черево дикого осла, минали понурі рівнини, всіяні мертвими, випаленими сонцем горбами. Десь тут біг колись Адам після вигнання з раю і жахався цієї землі. Султан звелів прикликати до свого намету мудреців, які супроводжували переможне військо, і зажадав од Них відповіді, чим харчувався Адам у раю. Сивобороді ніяк не могли дійти згоди. Один стояв за кабачки, другий був прихильником селери.

– А хліб? – спитав султан. – Хіба він не їв хліба?

– Хліб – це вже на землі, – відповів найстарший з імамів. – У поті лиця. В раю – самі плоди. Але не солодкі. За солодкий плід його вигнано. А які несолодкі? Могли бути кабачки, могла бути селера, могло бути й ще щось.

– З чим він вийшов з раю? – поспитав султан. Ніхто не знав. Не думали над цим.

– Бог затулив йому сором. Так? Імами згоджувалися – затулив.

– Отже, дав йому пояс. Імами не заперечували.

– За пояс він міг би заткнути селеру з її довгим листям. А в руках нести кабачок. Інакше звідки б люди мали і селеру, і кабачок?

Імами належно поцінували високу мудрість падишаха. «Воістину аллах той, хто охоплює і знає. Він дарує мудрість, кому побажав».

Султан щедро нагородив імамів. У такому тяжкому поході не зайвим буде, коли між військом пошириться чутка про вчені Суперечки в наметі повелителя.

Коли вже дісталися до голих, червонястих гір Лікії, на краю яких десь купався у теплому білопінному морі невпокорений Родос, приведено до султана кенійського кадія, звинуваченого у зловживанні ори розподілі води для зрошення садів і полів довкола Конії. Сулейман звелів задушити кадія перед військом, щоб показати простим воїнам міру султанської справедливості. Гонець із Стамбула серед інших листів несподівано приніс султанові лист з гарему. Хитра Гульфем, не. маючи змоги пробитися до повелителя в гаремі, підкупила стару хатун-уста, і та тремтячою рукою накарлякала любовне послання до падишаха від його вірної одаліски. «Якби слаба дівоча природа, – писала рукою хатун-уста Гульфем, – дозволила мені, не заплямувавши своєї честі, полетіти звідси до Вас, володарю мій, щоб побачити Ваше обличчя, тіло моє з усією несамовитістю зголоднілого шуліки, що отримав нарешті свободу, рвонулось би до Вас, щоб доторкнутися губами до Ваших царствених ступ».

Султан посміявся і звелів послати Гульфем черепахову шкатулку, оздоблену золотом, наповнену добірними перлами.

Вже коли стояв під стінами Родосу, знов приніс гонець листа з Стамбула, написаного тією самою старечою рукою, але підписаного вже не Гульфем, а його маленькою Хуррем, листа дивно короткого і не зовсім зрозумілого: «Слова завмирають на моїх устах, і душа моя не може витримати такої довгої розлуки. А перли Ваші розсипала, простіть мені, великий мій володарю і повелителю». Сулейман не терпів жінок покірливих, як ягниці. З чоловіків любив теж тільки відчайдушних, зарізяк, готових кинутися у вогонь і у воду, і цим мовби доповнював свою власну стриманість і маєстатичну уповільненість натури. На кілька днів після коротенького листа Хуррем султан запав у похмурий настрій, нікого не підпускав до себе, причину його пригніченості не вмів розгадати ніхто, навіть Ібрагім і особистий лікар Сулейманів, мудрий араб Рамадан.

Город рицарів півколом оточував скелясту бухту острова, буз схожий на великий білий півмісяць, і вже тому мав стати здобиччю синів ісламу, – в цьому переконаний був султан, у це вірив найостанніший його воїн. Кораблями переправлювано силу з суші, підвозили й встановлювали гармати, лагодили драбини і бойові рухомі вежі, облягали твердиню рицарів смертельним колом, якого не прорвати ніякій силі. Та рицарі й не думали прориватися. Всі надії покладали на оборону. Флот свій виставили в гавані так, що він не давав прорватися туди кораблям турецького корсара Курдоглу, якому Сулейман надав адміральський титул капудан-паші. Вісім мов боронили Родос: французи, німці, англійці, іспанці, португальці, італійці, рицарі з Оверні й Провансу. Мов багато – людей мало: усього лише шістсот рицарів. Старий Іль-Адан мав ще під рукою шістсот крітських найманців і п’ять тисяч жителів Родосу греків – от і вся надія. Тим часом Сулейманів сераскер Мустафа-паша хвалився, що на кожен камінь обложеної твердиш може виставити по воїну.