Текст книги "Роксолана"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбачливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до уваги. Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан, в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам’янілій постаті. Але ж він, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він живий, і він хоче жити!

– Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родосом? Моїх п’ятнадцять тисяч побиті п’ятьма тисячами угрів? А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півтисячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вбитими?

– Я здобув Родос, а що здобув ти?

Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спровинені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього сам аллах. І ось таке просте запитання: «А що здобув ти?» – і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть – виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися? Перед ким і за що?

– Я знаю, звідки незлагода між нами! —вигукнув він. – Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку Роксолану!

– Іди геть! – тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі, сказав Сулейман.

– Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А я воїн! Я ходив у славні походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм греком. Я…

Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.

– Геть, без’язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!

Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували, відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу, який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за дверима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись переслідувачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві, поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана, Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.

Чи це почув Сулейман, чи йому сказали, що паша не втихомирюється, але чауші дільсізів отримали веління заткнути пельку несамовитому боснякові. Знов кинулися німі на Ферхада-пашу, і знов вихопив він свого ножа і став відмахуватися, але прибігли ще нові чауші з довгими важкими киями, і хвальковитого воїна було вбито безславно й ганебно, мов скаженого собаку. Вже мертвому Ферхаду-паші відтяли голову його власним ножем, і згодом пішов поголос, що цим ножем паша хотів зарізати султана.

Тіло Ферхада-паші пролежало коло білої мармурової лави в палацовому дворі три дні. Відрізана голова мовби промовляла до всіх, хто йшов на прийом до султана: «Пощади не буде нікому!»

За десять днів до Едірне прибув сумний кортеж із чотирьох карет, супроводжуваних охороною з євнухів. Валіде Хафса і дружина вбитого, обидві в чорному, запрагли розмови з султаном, але Сулейман знов був на ловах, і їм довелося ждати його ще цілий тиждень. Коли повернувся, не міг не прийняти матері, валіде ж привела з собою і султанську сестру.

– Ти вбив мого мужа! – закричала ще від дверей Сельджук-султанія. – Тішу своє серце надією незабаром носити отаке вбрання й по тобі!

Султан нічого не відповів. З жінками не розправлявся. Звелів вивести сестру і ніколи більше не пускати до нього. Не спитав про неї до самої смерті. Перед валіде спробував виправдатися. Не хотів смерті Ферхада-паші. Звелів його тільки ув’язнити за непокірливість і самочинство. Капіджії убили його в сутичці, яка виникла з вини самого Ферхада-паші. Але однаково винних уже покарано. Султанській матері можуть показати голови страчених. Хафса, бгаючи свої темні губи, мовчала. Воліла б бачити інші голови. Але не сказала своєму царственому синові про своє затаєне бажання. На ранок виїхала до Царгорода, а поперед неї полетів султанський гонець з посланням до Хасекі-султанші, в якому Сулейман запрошував її відвідати його самотню холодну оселю на Мерічі й привезти з собою дітей, за якими скучили його очі й серце. Кизляр-ага отримав повеління влаштувати поїздку султанші з належною урочистістю і з усіма потрібними зручностями. Не було сказано, чи великий євнух особисто теж має супроводжувати Роксолану, а чи повинен лишатися з царственим гаремом, якого не смів полишати без нагляду ні вдень ні вночі, а тут повернулася від султана валіде і, довідавшись про Сулейманову примху, поклала край ваганням головного стража гарему, заявивши, що кизляр-ага залишатиметься там, де перебуває вона, султанська мати, поки вона жива. Після її смерті можуть робити що завгодно, але тим часом вона виступає як хранителька звичаїв і обов’язок свій перед аллахом сповнить до кінця, твердо, не піддаючись ніяким слабостям і згубним пристрастям, бо ж недарма застерігав пророк: «Ті, хто слідує за пристрастями, хочуть відхилити вас великим відхиленням». Для Хасекі в дорозі досить вірної охорони з євнухів і досвідченого міхмандара [57], який щойно супроводжував її, султанську матір.

Уперше від того дня, коли, зійшовши з кадриги Сінам-аги, ступила на царгородську землю, Роксолана виїжджала із столиці. За брами сералю, за пощерблені мури й залиті холодними зимовими дощами ріки, на простір, на волю! Якби могла, впала б на коліна в глизяву холодну глину і молилася всім богам на світі, її уста впивалися вітром волі, серце рвалося з грудей від щастя й захвату, лише тепер усвідомила, яка вона молода – всього лиш двадцять літ! —і як багато щастя могла б зазнати в житті, якби мала те, чим володів безліч людей на світі без ніяких зусиль, – волю й рідну землю. Не мала ні того, ні того, змушена була виборювати собі волю по крихті, а замість землі рідної вдовольнитися чужиною, лихою і жорстокою, яка вже стала вітчизною для її дітей. Двадцятилітньою мала вже троє дітей! її діти – султанські діти! І вона коло них – султанша, володарка цієї землі, в яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія – тільки в дітях. Корчилася від самої думки про те, яких принижень зазнала в цій землі, пригортала до себе дітей, не відпускала й на мить. Рятуйте мене, порятуйте, вознесіть.

Перед від’їздом зустрілася з валіде.

– Чи не затяжка дорога для недужого Мехмеда? – спитала султанська мати.

Хотіла б лишити первонародженого в сералі, віддаючи Роксолані її недоносків!

– Султан хоче бачити всіх своїх дітей, – намагаючись надати голосові ласкавості, відповіла Роксолана, —його величність скучив за своїми дітьми.

– Надворі зима, – нагадала валіде.

– Хіба воля його величності має узгоджуватися з порами року?

– Сини падишаха належать державі, – терпляче пояснила султанська мати.

– А хіба держава не там, де падишах? – знов упертим запитанням відбилася від неї Роксолана. – Чи, може, ми з вами станемо противитися царственій волі його величності?

Валіде промовчала. Відступилася. Не пробувала навіть посилатися на коран. Може, й про Мехмеда заговорила лиш для годиться. Все ж побажала щасливої дороги і застерегла служебок, щоб не простудили султанських дітей.

Чотириокий теж проводжав. Як завжди, мовчки, тільки зирив своїми очиськами недовірливо й вороже, але що та ворожість, коли вона лишалася за брамами Баб-ус-сааде і за брамами Царгорода!

Роксолана виїздила через Едірне-капу. Попереду вже було послано десять великих повозів, запряжених волами, з усім необхідним для подорожі: посудом і провізією, килимами, постелями, баранами й курми в клітках, з сіном і вівсом для коней, навіть із дровами, бо в ханах і караван-сараях не було нічого, крім чотирьох стін. Східні люди гидували користуватися чужими речами, кожен віз із собою все своє, до того ж нужденний побут кочовиків за тисячоліття навчив задовольнятися якнайменшим, окрім, того, коли б у караван-сараях зберігалося своє начиння, килими, міндери, довкола них неминуче збирався б бруд, – цей розсадник страшної чуми, – а так досить було побризкати кам’яну підлогу та промести її віничком – і місце для нічлігу готове.

Волові запряги з людьми міхмандара, які мали готувати місця для відпочинку султанші і її двору, відправлено за три дні поперед урочистого кортежу.

Вдосвіта того дня, коли Роксолана мала покинути сераль, вулицями Стамбула від Айя-Софії до Едірне-капу промчали кінні султанські капіджії, гучно ляскаючи канчуками і завиваючи дикими голосами: «Савул! Достур!» – «Дорогу! Бережись!» Бо коли покотиться вулицями біла, уся в золоті карета з баш-кадуною падишаха, кожного, хто попадеться на шляху, мали вбивати, як собаку.

Тому Стамбул проводжав Роксолану з настороженістю і прихованою ненавистю. Султанша їхала вулицями столиці ніби уособлення насильства, і ніхто не хотів знати, яка далека вона була від самої думки про щонайменше насильство. Та хто б став її питати чи зазирати їй у душу, коли попереду й з боків скакали на чорних конях зарізяки й знай завивали: «Савул! Достур!

У карету Роксолани було впряжено шестеро коней. Це був доволі просторий екіпаж, щільно оббитий зсередини червоною в золотих візерунках повстю, вистелений волохатими хутрами й товстими килимами для тепла й затишку, хоч для тепла євнухи щоразу вкладали в карету пласкі мідні жаровні з розжареним вугіллям, прибираючи ті, які вже вихолоди.

За першою каретою їхала друга – теж шестикінна, далі два чотирикінних кабріолети і вісім парокінних гарб.

Роксолана мала коло себе Міхрімах і малесенького Селіма, помагала їм молода вродлива рабиня, а мудра уста-хатун, якій багато разів доводилося перемірювати цю дорогу, скрашувала султанші затяжливу й тяжку зимову подорож своїми мудрими бесідами.

В другій кареті був Мехмед із своїм вихователем Шемсі-ефенді, у кабріолетах хазнедар-уста везла вбрання і коштовності Роксолани, їхали там султаншині служебки і няньки Міхрімах і Селіма, гарби були наповнені всіляким добром, без якого такій високій особі не личило вирушати навіть в одноденну подорож, а тут ішлося не тільки про тиждень шляху, а й про побут у султанському сераї в Едірне, де, ясна річ, усе потрібне для султанші і її дітей могло й знайтися, але їй могло б забракувати звичних речей, а це вже не годилося.

Звичні речі! Багатство! Розкіш! Чи думала вона про таке ще зовсім недавно? Тепер сиділа в цьому розкішному повозі, до самих очей закутана в пухнасті червоні соболі, яким не було ціни, семимісячний Селім лежав у золоченій колисочці, закушканий сірою білячою ковдрочкою, Міхрімах, теж у дорогому хутряному вбранні, дерлася до матері на руки, лепетала: «М-ма, м-ма!» А Мехмед уже почав говорити, щодня вимовляв нові й нові слова, мова з нього так і лилася – чужа мова! Тільки вночі, без підслухів і підглядачів, плачучи над першим своїм сином, шепотіла йому рідні слова «Синочку мій! Дитино моя!» – а вголос боялася промовити бодай слово, щоб не сполохати своє нетривке щастя, не відлякати насторожену долю. Поневолено тіло її, поневолено й дух. Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадам, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах. Бачила його на світанку, коли схилялася над заснулим дитям, і довгими днями, коли віяли над садами гарему гнилі південні вітри, бачила в тяжкій чорній темряві з-поза стамбульської чуми й при світлі місяця і зірок теплим літом, вона бачила його з висоти, з рогатинського валу, і знизу, від Львівської дороги, – тоді видавалася сама собі зовсім маленькою, а батьківський дім розростався на півсвіту і світився своїми дерев’яними стінами, ніби сонце. Бачила його безсонними ночами і вдень, приходив у її сни, і тоді, прокинувшись, стогнала від розпачу і ридала, ридала за навіки втраченим.

А треба було жити.

Коли носила в своєму лоні перше дитя, валіде пустила поголос, що родиться шайтан. На вашу ж погибель! Гульфем і Кіната, які від заздрощів готові були задушити маленьку Хуррем, прибігали з удаваними співчуваннями, налякано шепотіли про страшні розмови, якими, ніби павутиною, обплутують її, зітхали й охкали, а самі зирили на кволе, нікчемне дівчисько: чи не кинеться у Босфор? Ні, не кинулась! Народила сина, тоді народила ще дитя і ще. Ствердилася й утвердилася в дітях – і вже не мала відступу. Назад дороги не було. На все життя була прикута до цієї землі, і діти її, вирісши, вважатимуть її рідною, а про її вітчизну не захочуть і слухати. Так само й про мову, бо що мова без вітчизни? Хіба що згадають коли-небудь пісні, які виспівувала над їхніми колисками, виспівувала тихенько, щоб ніхто не почув: «Коли турки воювали, білу челядь забирали:

і в нашої попадоньки взяли вони три дівоньки. Єдну взяли попри коні, попри коні на ремені, другу взяли попри возі, попри возі на мотузі, третю взяли в чорні мажі. Що ю взяли попри коні, попри коні на ремені, тота плаче: «Ой боже ж мой! Косо моя довгенькая! Не мати тя розчесує, возник бичем розтрепує!» Що ю взяли попри возі, попри возі на мотузі, тота плаче, тота кричить:

«Ой боже ж мій, ножки мої, ножки мої білесенькії! Не мати вас умиває, пісок пальці роз’їдав, кровця пуки [58] заливає Що ю взяли в чорні мажі, тота плаче, тота кричить: «Ой боже ж мій, очка мої, очка мої чорненькії! Только орсак [59] проходили, а білий світ не виділи!»

Хотіла б полинути на Вкраїну, покликати з собою діток своїх. У нас гори золотії, у нас води медовії, а травоньки шовковії, у нас верби грушки родять, у нас дівки в злоті ходять. Хотіла – і не сміла.

Тепер везла своїх дітей по їхній землі. Вперше для них і для себе самої.

Розбагнена дорога, старі оливи простягають до холодного неба покорчене чорне гілля, мов безсилі рабині. Вітер із сліпою жорстокістю шарпає високі свічки зелених кипарисів, і вони загрозливо розгойдуються – от-от зламаються й упадуть. Проїхали селище Чумлікой, валка розтяглася безмірно, кінні євнухи, невдоволено покрикуючи, намагалися збити Її докупи, старий товстий міхман-дар часто під’їздив до Роксоланиної карети, хилив у поклоні головешку, на якій намотано було цілу скирту тканини, щось бурмотів: чи то пробачення, чи просьби – не розбереш. Роксолана відмахувалась: дайте спокій, у мене діти!

Надвечір усе ж добралися до села Кучук Чекмедже, де було аж п’ять ханів для подорожніх, але для султанші з дітьми приготовано дві грецькі хатини, в яких після господарів лишилися тільки старі, грубо мальовані ікони на стінах та незгасні лампади під ними. Від тих образів та лампадок аж різонуло Роксолану по серцю. Не заснула до ранку, просиділа над колисочкою малого Сєліма, присвічуючи собі мідним каганчиком, читала якусь книгу з тих,, що везла у поклажі. Везла дітей і книги – єдиний порятунок для зраненої душі.

На ранок було сонце, вітер ущух, земля похило підіймалася , до неба, тоді погорбилася, дорогу перетяло невисоке гірське пасемце, а за ним була затишна долина, звана досить загрозливо:

Харамідере – долина розбійників, і там мали ночувати. Поминули великий караван верблюдів, що вже зупинився на нічліг. Верблюди підломавши ноги, зготувалися спати. Розташовані були великим колом, головами назовні. Всередині кола складено паки товару, купці палили багаття.

Роксолану знов влаштовано з малими в грецькій хатині, яка належала священикові. Знов мала провести ніч із своїми давніми темноликими богами, які скорботно позирали на неї з-над лампадки. Написала коротенького листа до султана, відіслала гонцем, трохи подрімала.

Далі шлях ішов на Сіліврію. Через селище контрабандистів Каракли-Кйой, повз засипаний пісками Кумбургас дорога вивела валку над море. Скінчилася багнюка, лишилося позаду непрохіддя, шлях стелився твердим каменем, правобіч здіймалися пологі горби, по ліву руку шуміло море, таке вільне й погідне, що душа летіла на його простори, як птах, і мовчки ридала від захвату. Обід влаштовано в селищі Бургадос перед ханом. Далі по дорозі зустрілися величезні табуни коней. На продаж до Стамбула. Незмога уявити, скільки коней продається в столиці. На Аврет-базарі коней продають разом з людьми. Гнали коней не турки й не болгари. Роксолана впізнала цих людей з одного погляду. Маленькі, жилаві, брудні, великі луки за спиною, приторочені до сідел, аркани, кошми, турсуки з кумисом – татари! Точнісінько такі самі, як і ті, що везли її з Рогатина й продавали

на рабському торзі в Кафі. Рідна кров султанської матері, отже, й у султана якась частка татарської крові – і в її дітях! Горе, горе! Яке страшне життя: убита змушена стати рідною своєму вбивці. Чи ж буде колись відомщення за содіяне і чи вичерпається довготерпіння людське й господнє?

На конак стали в Сіліврії. Великий город. З одного боку гора, з другого – скеля, пристань для султанської барки. З чотирьох ханів для султанші люди міхмандара вибрали той, у якому були дві жалюгідні кімнатки. Бо всі інші збудовані були за турецьким звичаєм так, що в них люди й худоба не розділялися, тільки й того, що для людей між колонами, які підтримували покрівлю, були кам’яні підвищення, де можна було розкласти вогонь, зварити їжу й сяк-так зігрітися. Дим, сморід від верблюдів, їдкий кінський піт, нечистоти – ось що таке хан.

Кімнатки для султанші й султанських дітей вистелено килимами, нагріто жаровнями, з курильниць струменіли міцні аромати аравійських бальзамів, які очищали повітря від смороду й від пошестей, Роксолана сама погодувала Мехмеда й Міхрімах, дала груди ненажерливому Селімові, який щохвилини ревів, вимагаючи молока, тоді звеліла приготувати їй одяг па завтра, вибрала собі на ніч книгу. То був трактат арабського філософа Ібн Рошда, званого в Європі Аверроесом. Ібн Рошд писав, що нема нічого всеосяжнішого за матерію і що бог – це і є вічна природа. Він не хотів визнати безсмертя душі, відкидав міф про потойбічне життя і воскресіння. Коли так, тоді кому ж молитися і па що сподіватися? Хіба вона не була вже мертвою, похованою навіки і хіба не воскресає тепер, не возноситься поволі, несміливо, але вперто й невпинно? Чи все це сон і мана? Ні, вона випручується з-під влади темних сил, вона здобуває втрачену волю – і ця подорож перше свідчення цього, – та чи може повернутися до людини воля, коли в душі немає віри? В що мала вірити? У бога? Але він покинув її конати, відмовився від неї, віддав богові іншому, і тепер її душу терзала провина відступництва. Та чи ж може бути спровиненою жертва, яку роздирають, не бажаючи помиритися між собою, два дикі звірі?

В любов? А хіба справжня любов може починатися з рабського уярмлення тіла? Султан увійшов у неї не через душу, а через тіло – і вже не було чистої любові, а тільки ганьба й гіркота.

Може, у зорі, в небо, у сяйливі висоти? Може, може…

Вона спала, як пташка на гойдливій гілці. Ледь склепить повіки – і вже здригається від щонайменшого шереху. Сама дивувалася: де беруться сили, як живе?

Серед ночі в хані зчинився переполох. Прибув царський гонець. Лист від султана для коханої Хуррем. Не годилося б будити султаншу так пізно, але воля падишаха вища за будь-чий спокій. Власне, Роксолана вже й не спала. Лист був короткий і не вимагав відповіді. Султан виїжджав назустріч своїй Хасекі. Військо обставляло шлях від Сіліврії до Едірне. Хай його султанша з царственими дітьми подорожує спокійно й щасливо.

Із Сіліврії дорога йшла на Чорлу. На горах виднілися залишки античного муру, збудованого візантійським імператором Анастасієм для захисту від болгар. Тисячолітні уламки. Тут усе було старе, може, колись славне, усе було історією. Сіліврія, про яку писали ще Геродот і Страбон. Вимощений пощербленими плитами шлях понад морем, де колись був убитий імператор Марк Аврелій. Цей тисячолітній мур. Назви, спогади, руїни.

А що їй історія, коли мала вже свою власну історію, перед якою блідне все знане в людських діях.

Дорога повертала від моря, віддалялася від вільної стихії, губилася в погорбленості материкового простору. Прощайте, морські води, прощавай, вільний вітре, гіркий запах розкутості, з богом, нереїди, тритони, дельфіни, боги та боженята!

Обідали в Каніклі. Невеличке село, але мало чотири хани і джамію для правовірних, хоч жили тут здебільшого греки. Знов назустріч табуни татарських коней, які переправлялися через річечки Ятігісу і Бахулдересу. На ніч прибули в Чорлу. Город ще більший за Сіліврію. Три джамії, грецька й вірменська церкви. Кілька ханів і навіть велике медресе, збудоване великим візиром султана Баязида Чорлулу Алі-пашою. Був родом звідси, починав з простого вугляра, тоді опинився у султанському гаремі, від простого євнуха дійшов до звання кизляр-аги, згодом став великим візиром. Не приніс щастя своєму султанові. Саме на рівнині коло Чорлу військо Баязида було розгромлене його сином Селімом, і султан змушений був поступитися троном. Відплата не забарилася. Через вісім років Селім на шляху з Едірне до Царгорода помер у цьому ж таки Чорлу, де бився колись із рідним батьком.

Стрічати султаншу вийшли місцевий кадій і кехаята – староста. Хилили голови у важких тюрбанах, прикладали до грудей стулені човником долоні. Все мовчки. Без слів. Тільки метали холодні стріли поглядів. Проклята гяурка. Проклята, проклята!

В наступні два дні брезклий міхмандар і його ледачі євнухи не могли знайти приміщень для конаку ні в Карашарані, ні в Бургасі. Не помагали ні гроші, ні погрози, ні просьби. Всі вперто твердили: чума. Ніхто не хотів брати па себе риск. Такі високі особистості, а в них мор. Довелося дві ночі провести в повстяних шатрах. Дорога була жахлива. Потоки, багновиська, розламані містки, баюри. І це шлях, яким має їздити сам султан!

За Бургасом, коло Мурад Тепесі, зустрівся караван верблюдів, ведений миршавим похнюпленим віслюком. Везли деревне болгарське вугілля у Царгород джебеджеїтам [60], як для гарматного пороху потребували тільки вугілля з родопських лісів.

Віслюк тюпачив, звісивши велику голову, і довжелезний караван слухняно плентався слідом за ним. Осел – повелитель. Тут усі повелителі. Повелителі ослів, верблюдів, буйволів, караванів, табунів, зграй. І над людьми повелителі, хоч люди й норовлять щоразу скинути цей тягар із своїх плечей. То тільки худоба пасеться там, куди прижене її пастух. Люди – ні. Не повинні б.

Перед Карклісе, що лежало в передгір’ї Родоп, шлях розділявся. Лівий був на Едірне й Угри, правий – на Молдавію, Польське королівство. Ох, повернути б на правий шлях та й поїхати через гори й ріки і опинитися у Рогатині, в батьківськім домі, струснути з себе все, що з нею було, як лихий сон, знов стати веселою, безжурною Настасею, побігти до суворого вікарія Скарбського і слухняно процитувати вірш Горація про швидкоплинність життя, якого Настася ніяк не могла збагнути і знай сміялася над поетом, що оплакував якогось Постума з його зморшками й старістю!

Але вже виїздив їй назустріч з лівої дороги сам Сулейман у супроводі цілої тисячі блискучих вершників, насувався на неї, весь у золоті, в сяйві самоцвітів, засліплював, спалював, нищив усі її зухвалі думки, наміри й забаганки. Знов ставала рабою, хоч і вельможною, знов падала в пониження, хоч і вознесена безмірно над цим жорстоким світом.

Простелено було просто посеред багнюки червоне сукно, султан зліз із свого чорного коня, став на те сукно, пішов назустріч білій кареті, дверцята відчинилися йому назустріч, дві білі руки, випростуючись із пишних хутер, простяглися до нього, військо кричало завчено: «Падишах хим чок!» Забулося все, горів батьківський дім, пристанище її невпокореного духу, спалахували її мрії – і звідки ця пожежа?

А вогонь загорався зовсім не там, де б шукала його Роксолана або й сам султан. Ще тільки жеврів, кривавився болючою раною, притаєний і прихований, загнаний у найнеприступніші глибини султанської столиці, але від того ще страшніший.

Яничари, довідавшись про смерть свого улюбленця Ферхада-паші, заридали від горя й відчаю. Хто тепер поведе їх на здобич і з ким підуть і чи й підуть коли-небудь, а чи мають скніти отут, коло казанів із пісним пловом довіку?

Валіде сторожко приглядалася до того, що твориться в яничарських ортах. Не квапилась. Мала тепер досить часу. Лишалася в столиці сама. Не мала ні суперників, ні ворогів – самі тільки спільники в доброму й лихому. Коли в казані закипіло, хай довариться чорба до кінця! Морю треба дати розгойдатися, щоб вихлюпнуло високі хвилі на суходіл. Вона сиділа коло яничарського моря і, підібгавши свої темні губи, терпляче ждала. Ждала, поки Роксолана розбагненими зимовими дорогами просувалася повільно назустріч своєму повелителю. Ждала, поки поєднаються ті двоє і забудуть в обіймах увесь світ. Ждала, коли зможе завдати удару найболіснішого й остаточного. Як сказано:

«А коли сотворите велике побиття, то зміцнюйте узи».

Ліпшої нагоди, щоб знищити ненависну гяурку, валіде вже не могла сподіватися. Сама була винна, що підпустила цю українку до свого царственого сина занадто близько, самій треба було й спокутувати провину. Султан вийшов із послуху, так ніби ця маленька роксоланка зачарувала його. Валіде сама була маленькою жіночкою, вірила в силу таких жінок, та водночас і кривдно їй було, що не змогла заволодіти колись султаном Селімом так, як ця чужинка – її сином. Хіба можна таке стерпіти!

Пробувала посварити султана з Хуррем – марно. Непомітно, через одалісок, пхала Хуррем проти свого сина – та не піддавалася, виказувала перед падишахом таку чарівливу суміш покори й зухвалості, що для нього весь світ замкнувся у білотілій, золотокосій рабині. Чужинка лякала валіде своєю майже хворобливою запеклістю в осяганні мов і знань. Домагалася нових і нових учителів, сиділа в султанських книгозбірнях – навіщо? Султанська мати задумала завдати удару цій дикій чужинці в найболючіше місце душі. Торік намовила своїх кримських племінників, які ніяк не могли поділити ханського трону після смерті славного Менглі-Гірея, напасти на українські землі. Сорок тисяч татар пішли на Волинь і в Галичину, стали кошем під Мостиськами, розсипали навсібіч летючі загони грабіжників-людоловів, земля стала попелом. Забрано тисячі люду, виведено всю худобу, пограбовано збіжжя, нічого не лишилося там, де ступив татарський кінь, валіде ждала, коли Хуррем побіжить до султана, плакатиме, клястиме й дорікатиме, а та затялася – і нікому нічого.

Валіде не стерпіла. Покликала до себе Хуррем, спитала, чи вона чула, що вчинили в її землі татари.

– А чи ваша величність чули, що московський великий князь завоював Казанське ханство? – зухвало спитала Роксолана.

– Ти радієш?

– Повідомляю вам, моя валіде, так само, як ви повідомили про сплюндрування моєї нещасної землі.

Окрім розуму й зухвалості, гяурка володіла ще незбагненною хитрістю й передбачливістю. Це вона вгадала затаєну думку валіде про возвеличення Ібрагіма до сану великого візира й одруження з Хатіджею і перша сказала про це султанові. Хоч і знала, що валіде щомиті зможе знищити її, розкривши падишахові таємницю появи гяурки в його священному гаремі, але не боялася нічого! Та й султан, коли його мати якось натякала, що могла б розкрити йому очі на походження одної занадто дорогої для нього людини, недбало відмахнувся і не захотів слухати. Волів жити із заплющеними очима, сліпим, незрячим! Яка ганьба!

Кілька тижнів валіде з неймовірною обережністю вивідувала Через кизляр-агу, хто може бути вірним, на кого можна покластися, у чиєму серці палав найчистіший вогонь віри її боротьби за віру.

Прикликала до себе великого будівничого Коджа Сінана, довго й докладно викладала йому свій намір спорудити в Ускюдарі велику джамію свого імені, терпляче слухала мудрого художника, намагалася уявити собі, як росте її мечеть, – цеглина за цеглиною, камінь за каменем, колона за колоною, напис за написом. Усе, що робиться на віки, вимагає терпіння, упертості й часу. Вона не шкодувала часу ні на що. Змалку звикла тримати себе в шорах, і хоч як рвалися з неї темні пристрасті, успадковані від цілих поколінь диких предків, жорстоко заганяла їх назад, і тільки чорна смага на губах видавала її, виказувала, які страхітливі пожежі палають у ній.

Роксолана гостювала у падишаха цілих два місяці. Приймала разом із султаном послів, їздила на лови. Для цього довелося вчитися триматись на коні, і їй приділено було молодого султанського конюха Рустема, який з понурою ввічливістю навчав цього мистецтва сановну вершницю. У ті ночі над шумливим Мерічем, серед пущ Румелії, під хмарами, що припливли, може, й з-за Дунаю, зачатий був третій син Роксолани, що мав стати найбільшою її любов’ю, найбільшим болем, її смертю.

Коли ж прискакали царські гонці до столиці й повідомили, що царствена султанша з августійшими дітьми має намір повернутися у священну неприступність Баб-ус-сааде, султанська мати звеліла кизляр-азі зібрати вночі найдовіреніших. Пташка летіла в сіть. Відірвана від султана, втрачала всю свою силу. Сулейман, не маючи біля себе чарівниці, вимушений буде пристати на всі умови.

Сходилися у покої самого кизляр-аги. Знехтували найсуворіші приписи. Порушили священну недоторканність гарему. Грубі чоловіки, несучи з собою сморід немитого тіла, гірких димів, негоди, топтали товсті килими, по яких ступали тільки вузькі білі ноги красунь, що їх вели до султанської опочивальні. Але коли ж то було? Давно вже не водили до ложниці падишаха наляканих молоденьких рабинь – ходила тільки ненависна гяурка, зла чарівниця, підступна чужинка, від якої треба було порятувати не тільки султана, а й усе царство.

Рятівники прийшли глупої ночі. Затаєно, тихо, незграбно протискувалися до покою кизляр-аги, сідали на червоних килимах, підкладали собі під боки шкіряні й парчеві подушки-міндери, брали грубими руками коштовні чаші з шербетом, подавані євнухами. Тут були мулли від великого муфтія, кадії від головного кадія Стамбула, яничарські аги – суворі воїни, яничари золотого обруча, вознесені ще султаном Селімом, який був справжнім батьком цього непереможного війська і вів його від перемоги до перемоги рукою суворою, але вмілою і турботливою. На своїх повстяних шапках аги мали цілі снопи різнобарвного пір’я. Що старіший і заслуженіший ага, то більший сніп пишного пір’я прикрашав його шапку, так що воно вже й не трималося купи, і доводилося те пір’я чимось зв’язувати. Султан Селім перший здогадався дарувати яничарам для цього золоті обручі. Так з’явилися яничари золотого обруча. Кільком агам даровано було по два, а двоє навіть удостоєні були трьох золотих обручів, але ті воїни вже були такі старі і так посічені в битвах, що померли слідом за грізним султаном, і тепер тут, у кизляр-аги, найвищими були аги двох золотих обручів. Не від Сулеймана, ні!