Текст книги "Роксолана"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Султан з’явився в урочистих шатах, у золотому кафтані чотирирукавному (два рукави для рук, два для цілування придворним, коли йшов до трону), у ще вищому, ніж звичайно, тюрбані, із золотою шаблею при боці, обсипаною величезними діамантами й рубінами. Хасекі вклонилася йому до землі, поцілувала його золоті сандалії, але він дав їй поцілувати обидві свої руки, тоді, зоставивши її на колінах, сам сів на трон предків і в недовгому часі зійшов з нього і повів султаншу до внутрішніх покоїв. Знов порушуючи звичай, пішов до покою Хуррем і там дивився на сина і па те, як молода мати годує його, і припав устами до її ніжних грудей, налитих молоком, життям і щастям.

А вночі лежали вони міцно притулені одне до одного й сміялися від щастя і страху, що могли більше не зустрітися, і Хуррем дорікала султанові за розлуку і скаржилася на нестерпність самотності.

– Ви знов підете на свою війну? – допитувалася вона. – Невже навіть султани такі, як і всі чоловіки, що кидаються від війни до любові і знов од любові до війни?

– Султани, може, найнещасніші, – казав він, – але я більше не залишу тебе. Хочу бути з тобою і в раю, щоб завжди дивитися на тебе.

– А що буде, коли я постарію? Коли перестану бути жаданою. Коли довкола мене запанує тиша. В Баб-ус-сааде така нестерпна тиша, що її не спроможний розбити своїм криком навіть шах-заде Мехмед. Тільки ви можете порятувати мене від неї.

Султан не міг упізнати свою маленьку роксоланку. Застав зовсім не ту жінку, яку покинув тут півроку тому.

– Чого ти хочеш? Кажи, для тебе немає нічого неможливого.

– Ваша величність, я задихаюся в клітці.

– У клітці?

– Я звикла до просторів, вони гудуть у моїй крові, як брами сералю у бурю.

– До твоїх послуг найбільші простори на світі. Ти Хасекі. Держава, якої не бачив світ, коло твоїх ніг.

– Що мені держава? Хіба людині потрібна держава?

– А що ж їй потрібно?

– Звичайне щастя.

– Звичайне. Що це?

– Дихати, сміятися, йти куди хочеш, робити, що спаде па думку.

Він стривожився, зазирнув їй у очі.

– Що б ти хотіла робити? Куди йти? Вона сміялася.

– Від вас – нікуди, мій повелителю.

– Але кажеш такі речі,

– Я так довго вас ждала.

– Діждалася.

– Тепер хотіла б бути разом з вами весь час.

– Ти зі мною.

– Іноді й там, де ніхто не сподівається.

– Ти зустрічала мене в Троннім залі.

– Це надто врочисто. Жінці хочеться іноді радощів простих.

– Сама годуєш сина. Яка радість може бути простіша?

– Справді. Але це теж радість висока. Він дивувався дужче й дужче. Від урочистого до простого, від високого… куди ж від високого? До низького?

– Я прийняла іслам, але ще зберегла в собі спогади про свої свята. Щойно настав Новий рік.

– Для невірних.

– У вашій столиці шануються всі віри. Я знаю, що флорентійський посол влаштовував урочисту зустріч Нового року в своєму палаці. Там були й наближені вашої величності. В неділю святкуватимуть венеціанці.

– Хай святкують.

– Я б хотіла бути там з вашою величністю. Ця жінка, яка щойно надягла найдорожче в історії людства плаття, замахувалася на ще більше!

– Але те, що ти просиш, неможливе, – суворо сказав султан. – Моя любов до тебе безмежна, але тільки в моєму світі, а не в чужому.

– Хіба ваша столиця – чужий світ? . – Є вимоги влади, перед якими безсилі й султани.

– Ви п’є будете там султаном.

– А ким же я буду?

– Ну, – вона замислилась лише на мить, – ну… морським корсаром, розбійником, може, молодим зурначі – це вже як ви захочете. Луїджі Гріті влаштовує у своєму домі новорічний маскарад, там усі будуть перебрані, з обличчями, закритими масками, ніхто не знатиме, хто ви і хто я.

– І ти б хотіла туди?

– Хіба ви не хочете зробити маленьку радість для своєї Хуррем? Адже сказано: «І аллах дав зустріти їм блиск і радість».

Сулейман поблажливо хмикнув. Ця жінка має необережність посилатися на святу книгу.

– Там сказано, – терпляче нагадав він: – «Терпи ж терпінням хорошим». І ще сказано: «Воістину він твердий в любові до благ».

Хуррем тільки труснула волоссям, не маючи наміру піддаватися в змаганні, в якому не мала ніяких надій на перемогу з таким знавцем корану, як султан. Але й султан ще не до кінця знав, з ким має справу.

– «А що дасть тобі знати, що таке вона?» – скоромовкою поспитала Хуррем. – «І що дасть тобі знати, що таке піч могутності? Ніч могутності ліпша тисячі місяців».

– «Це не слова поета. Мало ви віруєте!» – суворо сказав Сулейман.

– «І не слова віщуна. Мало ви пригадуєте!» – негайно відповіла йому Хуррем.

Ця жінка могла б викликати захват навіть у вмерлого! Султан довго мовчав.

– Мені треба подумати.

Хуррем лащилася до свого повелителя, обіймала його шию тонкими своїми руками, лоскотала вухо поцілунками.

– Я проникла до книгозбірні вашої величності, розгорнула всі двадцять хусток і парчевих платтів із «Мухаммедіє» Язиджи-оглу, прочитала цю скарбницю ісламу і бачила на одній із сторінок сліди диму, що виходив із серця Язиджи-оглу від гарячої любові до бога. Так я думала про вас, ваша величність, шукаючи витоків вашої безмежності в історії. Коли ж ми з вами підемо на маскарад, я обіцяю прочитати там усю «Іллях-наме» великого суфія Аттара, бо чомусь хочеться вірити мені, ідо ви любите мене так само, як Хоррем-шах любив свого маленького раба Джавіда.

– Але я не хочу, щоб ти згоріла так, як Джавід, – пробурмотів злякано Сулейман, відчуваючи, що ця незбагненна жінка веде його так само впевнено, як маленький ефіоп веде величезного султанського слона.

Так здійснилася дивна забаганка Хуррем, і в неділю вночі серед трьохсот гостей блискучою Луїджі Гріті, перебрані в найди-вовижніші костюми, з’явилися, пильновані кількома десятками перевдягнених дільсізів, високий широкогрудий корсар у широчезних білих шароварах, в синій сорочці, у вузькій безрукавці, шитій золотими крученими шнурами, у червоній чалмі з цілим снопом пір’я над нею, закритий страхітливою маскою канібала, а біля нього маленька гнучка циганочка, вся в червоному, з вузенькою маскою на обличчі, що лишала не затуленими її виразисті уста, які щедро дарували усмішки навсібіч. Величезний зал у розкішному домі Гріті був витриманий у строго античному стилі. Нічого зайвого, мармур, білі статуї, низькі різьблені білі столи й ложа біля них для гостей. Напої і наїдки подавано в срібному посуді дивного карбування. Навіть султан не мав такого посуду. З-за моря прибули на виклик Гріті венеціанські актори на чолі з Анджело Мадуном лиш для того, щоб показати в особах історію любові Амура і Псіхеї. Гріті, зодягнений товстим нашою, закритий червоною маскою, випустив з-над маски свої товстелезні вуса, присипані золотими блискітками, переходив од гостя до гостя, припрошував, частував, розважав. У корсара спитав, чи не зміг би той відступити йому свою циганочку, але відповіла сама циганочка, заявивши, що свого корсара вона не проміняє навіть на райські брами. Любов Амура й Псіхеї змінилася танцями молоденьких туркень, зодягнених так прозоро, що чоловіки забули навіть про міцно вино, яке Гріті лив із суто купецькою щедрістю. Та все я? і за цим не забували гості навідуватися до корсара в червоній чалмі, щоб бодай натяком виказати йому свою повагу, так ніби ні для кого не було таємницею, хто саме ховається в цьому вбранні і хто його супутниця, перебрана циганочкою. Кілька разів підходив і улюбленець султанів Ібрагім, виряджений молоденьким хафізом, у скромному зеленому вбранні, із зеленою вузькою маскою на очах, білозубий і червоногубий. Він обачливо тримався віддаля від циганочки, не зачіпав її ні словом, ні поглядом, обминав сторожко, аж Сулейман помітив це не без вдоволення і жартома прочитав газель Хамді Челебі про красуню і ходжу: «Впіймала вона ходжу-заде в капкан, сказала: «О ти, що запалює вогонь на току душ, о друже, ти захопив мене й скрутив, як джгут, о друже, ти збожеволів од нічної чорноти мого волосся, навіть без крил серце летить, мов птах, ти схитрував і любов випустив, і попала вона в пастку».

Тоді циганочка вискочила на стіл між рідкісний срібний посуд і дзвінким голосом стала читати «Іллях-наме» перського суфія Аттара. Про те, як на грандіозному банкеті при дворі шаха гурганського Хоррем-шаха славетний поет Фахр, автор поеми «Віс і Рамін», прочитав свої прекрасні вірші і сп’янілий шах подарував йому улюбленого раба-хлопчика на ймення Джавід. Але Фахр знав, що вранці, протверезившись, шах пошкодує про такий дарунок. Тому він, бажаючи зберегти раба для шаха, замикає хлопчика в погріб, куди є тільки єдиний вхід крізь двері в підлозі, біля трону. Ключ при двох свідках віддає придворному вельможі. Вранці Хоррем-шах, довідавшись про вчинок поета, хвалить його за великодушність. Він бере ключ, іде в погріб і знаходить там тільки купку попелу. Вночі впала свічка, спалахнув матрацик, на якому спав Джавід, і все згоріло.

Хоррем-шах у відчаї замикається у погребі й проводить весь час у молитвах, а поет Фахр, вжахнувшись того, що сталося, йде в пустелю, де, блукаючи, складає ще прекрасніші вірші.

Перська мова циганочки була занадто співуча, не вчувалося в ній сухого шереху пустельних вітрів, що надає неповторної жаги солодкомовним поетам, але ця співучість обернулася несподіваною чарівністю, яка ще побільшувалася від чарівності самої циганочки. її грізний корсар вдоволено муркотів, коли вона стрибнула зі столу знов до нього, та тут, осмілівши, з’явився біля них білозубий хафіз у зеленому і спитав у корсара дозволу потанцювати з його циганочкою.

– А хто танцюватиме, ти чи вона? – поспитав корсар, втішаючись наперед розгубленістю хафіза.

– Хай він стає з барабаном, як євнух, а я танцюватиму довкола, – нахилилася до вуха корсарові циганочка.

– Ти так хочеш? – не повірив він, бо й чому б мала Хуррем ще й тут повертатися пам’яттю до гаремних танців? – Коли так, то хай він візьме барабан.

– Але ж я не знаю, що вибивати! – злякався хафіз.

– Те, що я танцюватиму! – гукнула циганочка. Величезний барабан притягнув для хафіза сам Гріті, вдарив для проби калатушкою, надув щоки, вдарив ще, зареготав. Хафіз Ібрагім став на одне коліно, замахнувся, циганочка пішла довкола нього, вигинисте й легко, закружляла швидше й швидше, ближче й ближче до невдалого дюмбекчі, звідкись взявся у неї в руках шматок прозорого мусліну, вона грайливо вимахувала цією хусточкою, ледве не зачіпаючи спітнілого хафіза, навіть Ібрагім при всій своїй зухвалості й нахабності збагнув, що діється щось надто загрозливе для нього, і коли султан ще й досі не знає про те, як потрапила до його гарему Хуррем, то ще сьогодні може дізнатися – надто лиховісне поводилася султанша, тісніше й тісніше затягувала довкола нього зашморг, починаючи від тої поеми-натяку, кінчаючи оцим танком, на який він здуру сам напросився.

– Ваша величність, – шепотів, намагаючись бути непоміченим, Ібрагім, – ваша величність, ви впізнали мене? Я Ібрагім. Ви впізнали мене, ваша величність?

Вона ще захопленіше вимахувала своєю хустинкою, відкинулася в екстазі, вигнулася спиною, мов змія, зронила крізь розтулені уста чи то до Ібрагіма, чи й до кого:

– Я не знаю вас!

– Це я подарував вас султанові, ваша величність! – відчаєно шепотів Ібрагім. – Простіть мене, ваша величність…

– Не знаю я вас… Не знаю…

– Я Ібрагім… Задля відданості падишаху…

– Ніколи не знала…

– Тільки заради відданості…

– Не хочу знати…

Барабан замовк. Циганочка легко пурхнула до корсара, подала йому шанобливо прозору хустинку, той обв’язав нею свою довгу шию. Не приховував ^вдоволення. Та чи й приховаєш велич влади, хоч би в які шати вона вирядилася?

ВЛАДА

Що ліпше для володаря – вселяти страх чи любов? Що корисніше для нього – щоб його любили чи боялися? Досягнути водночас того й другого незмога, тому доводиться вибирати друге – вигідніше тримати підданих у страхові. Коли йдеться про вірність і єдність підданих, володар не повинен боятися прославитися жорстоким. Вдаючись у поодиноких випадках до жорстокості, володар чинить милосердніше, ніж тоді, коли від надміру поблажливості допускає безлад, який охоплює цілу державу, коли кара падає тільки па окремих осіб. Володар не повинен бути великодушним і щедрим аж так, щоб ця щедрість йому зашкодила. Він не повинен боятися осуду за ті пороки, без яких неможливо зберегти свою владу, бо є пороки, завдяки яким володарі можуть досягнути безпеки і благополуччя. Примушуючи всіх, щоб його боялися, володар не повинен проти себе викликати ненависті. Вселяти страх, не викликаючи ненависті, досить легко, якщо не зазіхати на манію підданих. Люди прощають і забувають навіть смерть своїх найближчих рідних, але не втрату майна. Зневажають лише тих володарів, які виявляються нерішучими, непослідовними, малодушними і легковажними. Люди мстяться лиш за незначні образи, жорстоке пригнічення позбавляє їх можливості помсти. Тому всі необхідні жорстокості повинні бути рішучими й швидкими, а благодійність повинна робитися повільно, щоб піддані мали можливість і час вдячно її оцінити. Існує два способи дій для досягнення вищої мети: шлях закону й шлях насильства. Перший спосіб – людський, другий – диких звірів. Володарі повинні вміти користуватися обома способами, на що вказують нам ще древні. Ахіллес та інші герої древності навчалися і виховувалися кентавром Хіроном, наполовину чоловіком, наполовину конем, себто вже в процесі виховання у них закладалися два начала: людське й тваринне, без яких володаря уявити несила так само, як добродушного розбійника.

Так писав флорентійський секретар Пікколо Макіавеллі, сучасник Леонарде да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тіціана, Лютера, Томаса Мора, Дюрера і Томаса Мюнцера, чоловік, який бачив підступність і жорстокість пап Александра Борджіа і Юлія Другого, християнських володарів Карла П’ятого й Франціска Першого, султанів Селіма й Сулеймана, чув дим від вогнищ страшного Торквемади і сумне дзвеніння ланцюгів, в які заковувано рабів у тих землях, де розквітали мистецтва, споруджувалися розкішні будівлі, писалися великі закони.

Чотириста років згодом звинувачуватимуть Макіавеллі в цинізмі, забуваючи про те, що він був тільки спостережливим секретарем свого часу і чесно розповів про його цинізм нащадкам.

ВІЗИР

Роксолани. Слово, яке для Європи ще вчора нічого не значило. Якийсь народ, народець, плем’я? Десь на Сході? Загублені в безмежних степах. Колись там були скіфи, сармати, кіммерійці, алани.

Візантійці писали про тавроскіфів. Тоді прогриміли над світом слова «Київ» і «Русь». Але роксолани, українці?

Кинуте знічев’я два роки тому на Бедестані Луїджі Гріті слово «Роксолана» майже забулося, зникло разом із маленькою золотокосою дівчинкою. Та ось вона явилася світові новою султаншею, явилася зненацька, у владі чи й чуваній будь-коли, і світ захотів знати, хто вола і звідки.

Венеціанський баїло в Стамбулі П’єтро Дзено належав до людей, яких важко будь-чим здивувати. Ще від свого батька начувся про чудеса Персії, сам багато років був провідуром Венеції то в Дамаску, то в Александрії, то в городах Пелопоннесу, то в Которі, цьому чуді Адріатики, яке своєю незвичайністю могло змагатися з самою Венецією. За довге епос життя П’єтро Дзено, здавалося, надивився уже всього, та навіть йому не доводилося бодай чути, щоб жона східного володаря стояла біля його трону в час урочистості або (що вже переходить усі межі ймовірного) бавилася цілу ніч на карнавалі серед «невірних».

– Хто ця султанша? Звідки вона? Чому має таку владу над султаном? – засипав посол запитаннями Луїджі Гріті. Гріті вдоволено прискалив око.

– Можете доповісти Раді десятьох, дорогий Дзено, що це саме я купив ЇЇ для султана.

– Ви? Неймовірно! Як це могло бути?

– Точніше кажучи, я купував її не для Сулеймана. І не ЇЇ, не цю дівчину, а просто гарну роксолану. Тоді поступився дівчиськом своєму другові Ібрагіму. Після султана це другий чоловік в імперії.

– Коли не лічити султанші.

– Це ще побачимо. Я продав цю дівчину Ібрагімові, а він, не впоравшись з нею, не вигадав нічого ліпшого, як подарувати ЇЇ в гарем султанові.

– І той знає про це?

– Здається, ні.

– А коли довідається?

– Пізно! Окрім того: навіщо йому довідуватися?

– Ви розповідаєте про неймовірні речі.

– Хіба може бути щось неймовірне в цій неймовірній країні? Пишіть мерщій дожеві, що ви перший довідалися про походження загадкової султанші, яка може в майбутньому мати досить загадковий вплив па Сулеймана, і що її справжнє ім’я – Роксолана.

– Роксолана? Чому Роксолана? Вона ж Хасекі!

– В гаремі її що звуть Хуррем, тобто розвеселена. Іноді – Рушен, або сяйлива. А Хасекі – це титул. Навіть яничарським агам дають таке звання. Щоб показати, що чоловік стоїть найближче до султана, належить султанові, як його власна душа. Для Європи хай буде Роксолана. Одне ваше донесення у Венецію – і світ довідається ще про одну могутню жінку.

– А як же з вашим правом хрещеного батька?

– Поступаюся ним на користь Пресвітлої Республіки, – засміявся Гріті. – Я великодушний, як усі купці там, де не йдеться про зиск.

– Неможливо ще передбачити всі зиски, які можна отримати , завдяки цій жінці, – пробурмотів Дзено.

– Додайте: і всю ймовірну шкоду! – вигукнув Гріті. – Ми а вами присутні при народженні величі, запам’ятайте мої слова?

Візьміть навіть легенди – що вони вам дають? Жінка народжується з ребра чоловікового, одна богиня з голови Зевсової, друга – з піни морської. А яка народжувалася з рабства, долаючи рабство і досягаючи найвищих висот влади? Радив би вам подбати про увагу до цієї жінки. Щоправда, ще ніхто не знає, що вона любить, яким дарункам надає перевагу, окрім того, тяжко змагатися з щедрістю Сулеймана. Ви чули про плаття за сто тисяч дукатів?

– Не тільки чув, а навіть бачив це плаття під час урочистого прийому в Топкапи.

– Тоді мені вже нема що вам більше казати,

Не знати як, але чутки про незбагненний вплив Хасекі Хур-рем, або Роксолани, на султана майже вмить поширилися у столиці. Руський посол Іван Морозов, який привіз від великого московського князя слова про мир і дружбу, був прийнятий Пірі Мехмедом-пашою хоч і з належною урочистістю, але без обіцянок.

– Усе залежить від милості й волі його величності падишаха, – сказав великий візир.

Але хтось натякнув, що годилося б піднести дарунки не тільки султанові, а й султанші, і Морозов одібрав для Хасекі найкоштовніших червоно-чорних соболів.

Після Родосу погіршали взаємини між Портою і купецькою республікою Дубровником. Султан не міг простити дубровчанам, що бійськові кораблі не допомагали йому перевозити війська на острів. Окрім того, серед захоплених у полон оборонців твердині виявилося кілька людей, які назвалися купцями з Дубровнику. Цього вже було задосить, щоб па дубровницькі товари було негайно збільшено мито, кораблі Дубровнику в турецьких водах безжально переслідувалися, грабовано товари, брано людей у рабство. З Дубровнику прибуло до Стамбула посольство, але його ніхто не хотів приймати. І знову хтось підказав: скласти дарунки з коштовних тканин для молодої султанші, може, це злагіднить суворого султана.

Хуррем знов була в надії. Син Мехмед такий кволий, що всі ждали: коли й не вмре через свою кволість, то вже чума прибере його неодмінно. Та холодні вітри поволі відганяли гнилий дух від Стамбула, чума відступала, малий Мехмед, хоч і кричав од незнаних болів, уперто тримався за життя, а маленька Хуррем, мовби для того, щоб остаточно зміцнитися і подолати всіх своїх заздрісників і недругів, зготовлялася подарувати султанові ще одного сина.

Знов султан не хотів бачити нікого, крім своєї Хуррем, ночі проводив з нею, а дні віддавав турботам про справедливість, радився з мудрецями про поліпшення й утвердження законів, про війну й не згадував більше, так ніби забув, що його величезне військо, яке надається лише для нових і нових загарбницьких походів, негайно розпадеться, щойно зупиниться у своїх грабунках. Коли на дивані широкопузий Ахмед-паша, який, потоптуючи всіх, рвався до звання великого візира, кричав, що час вирушати в новий похід, султан спокійно відповідав:

– Хай спаде пил.

– Який пил? – поблимкував Ахмед-паша на членів дивану.

– Від великих походів Повелителя Віку, – спокійно всміхався старий Пірі Мехмед-паша.

– Хіба новий караван має ждати, поки засохне верблюдяче лайно після каравану старого? – не вгамовувався войовничий Ахмед-паша.

Султан похмуро осмикнув нетерплячого візира:

– Трава, яка занадто швидко росте, никне від власної ваги. Коли безлад запанував навіть у дивані, про який же лад могла бути мова в державі? Східні провінції, де звіролютий Ферхад-паша, винищуючи бунтівників, повирубував навіть немовлят, бунтували безупинно, горнучись до кизилбашів. З Єгипту довелося повернути до Стамбула Мустафу-пашу, за якого набридала своїми проханнями Сулейманова сестра Хафіза, і тепер там знову зродилася мамелюцька загроза. Великий візир Пірі Мехмед усі сподівання покладав тільки на закон, а потрібна була ще її сила. Державну печать має тримати рука, що так само вміло тримає меч. Але де та руда? Пірі Мехмед, прибравши собі тахаллус[47] Ремзі, тобто Загадковий, складав містичні поезії, знаходячи в них рятунок для своєї стомленої душі. На дивані поряд із молодим султаном і повними сил сорокалітніми візирами виглядав вичерпаним, збайдужілим, старим. Щоразу Сулейман ставав свідком запеклих сутичок між Ахмедом-пашою і великим візиром. Два султанських зяті Мустафа-паша і Ферхад-паша вичікували, чим усе те скінчиться, хоч кожен в них готовий був, влучивши мить, стрибнути і вирвати державну печать із старечих рук Пірі Мехмеда. Сорок років – рубіж для мужчини. Коли нічого не досягнув, уже й не досягне, бо здобувається усе в житті шаблею, яку рука тримає, лише поки міцна.

– Хто зрівнює гниле високе дерево з деревом, укритим густим гіллям? – гукав Ахмед-паша, запихаючи собі за широченну спину ледь не десяток парчевих султанських подушок. – Коли в чоловіка меч уже не може бути мокрий ні від крові, ні навіть від поту, як може такий чоловік тримати в руці державну печать?

– Я повід, якого слухається верблюд і скакун, – спокійно відповідав великий візир. – А хто ти?

– А я той, хто розрубує повіддя і позбавляє тебе сну!

– Де ти лишив свиней своєї матері? – натякаючи на християнське походження цього чужака, в’їдливо питав Пірі Мехмед.

– Вони пасуться з ослами твоєї матері, і коли ми підемо на пасовисько, то побачимо тебе серед них.

Ібрагім, який супроводжував султана повсюди, на дивані не втручався у суперечки, був стриманий і уважливий з усіма, сидів тихо, тільки слухав, чемно всміхався, щосили виказував незацкавленість. А сам тривожився більше й більше, відчуваючи, що незабаром має щось статися важливе, але де й що – не знав навіть він, бо Сулейман не ділився своїми намірами ні з ким. Може, з Хуррем? Але вона відтрутила Ібрагіма брутально і безжально. З валіде? Чутки суперечили цьому припущенню. Після Родосу Сулейман зробив для валіде єдину поступку: повернув до Стамбула Чобана Мустафу-пашу. Та однаково слід було заручитися підтримкою султанової матері, бо ж тільки вона знала таємницю Хуррем і так само, як і молода султанша, тримала долю султанового улюбленця в своїх руках.

Ібрагім попросився через кизляр-агу на розмову до валіде, і султанова мати прийняла його вже наступного дня, та, коли він почав про те, як подарував колись для Баб-ус-сааде рабиню-українку, глянула на нього подивовано, ворухнула темними устами майже презирливо:

– Я не пам’ятаю цього.

Ібрагіма зрадила його витримка. Він мало не крикнув:

– Ваша величність! Як ви могли забути? Я запропонував вам. Порадився з вами. І ви…

– Не пам’ятаю я цього, – холодно повторила валіде, закриваючи обличчя білим яшмаком і мовби відгороджуючись від грека.

Ібрагім розумів, що не може так піти від цієї загадкової жінки. Вхопився, як за порятунок, за слова з корану.

– Сказано: «Коли в них немає свідків, крім самих себе, то свідчення кожного з них – чотири свідчення аллахом, що він правдивий».

– «А п’яте, – словами з корану відповіла валіде, – що прокляття аллаха на нім, коли він брехун».

– Ваша величність, мною керувала любов і відданість до падишаха.

– Цього я не пам’ятаю, – уперто повторила темногуба жінка, не даючи Ібрагіму наблизитися до неї у своїй щирості пі на п’ядь.

– Тільки любов і відданість, ваша величність тільки любов… Пі обіцянки, ні запоруки, як і від Хуррем. Обидві виявилися хитрішими, ніж передбачав грек. Мали його в руках і не хотіли випускати без слушної нагоди. Але й не видавали султанові. Тим часом не видавали, і треба було користатися цим.

Бесіди, вечері, прогулянки із султаном—тут Ібрагім мав, ясна річ, перевагу над усіма наближеними. Та однаково бачив:

душа Сулейманова лишається для нього таємничою і закритою так само, як і для всіх інших. Ніхто не знав, що скаже султан сьогодні, що звелить завтра, кого возвисить, кого покарає. Він сміявся, коли Ібрагім знайшов трьох череватих карликів, підстриг їм бороди, як в Ахмеда-паші, зодягнув їх у блазенські «візирські» халати, дав дерев’яні шаблі й примусив битися ними перед Сулейманом, супроводжуючи султана до приморських садів. А що з того? Ахмед-паша й далі ображав усіх на дивані, а Ібрагім мав сидіти мовчки, бо був тільки головним сокольником, та й годі. До того ж ще й належав до еджиємі-чужаків, як зневажливо називав їх Пірі Мехмед-паша, який одного дня несподівано виявив, що в дивані лишилося тільки два чистокровні османці: сам султан та він, його великий візир. Досі ще не було випадку, щоб у султанів великими візирами були люди чужої крові. Тенор така загроза нависла невідворотно, і значною мірою спровинений був у цьому сам Пірі Мехмед. Бо хіба ж не він колись добився у султана Селіма, щоб Мустафа-паша став візиром? І хіба не вій першим помітив хоробрість Ферхада-паші і не за його порядок» Ахмеда-пашу поставлено було румелійським беглербегом? Сулейман успадкував цих чужаків од свого батька разом із Пірі Мехмедом. Османець Касим-паша запав у глибокі старощі й вимушений був полишити диван, тепер піде на спочинок і він, Мехмед-паша, і запанують тут ці босняки чи болгари, потурчені християни, віроломні й підозрілі в своїй ненажерливості. Не жди вірності від того, хто вже раз зрадив. Ці люди тільки метушаться біля підніжжя могутньої кам’яної стіни, зведеної Османами. Піднятися не дано нікому з них. Б’ються за те, хто стане найближче, – ото й усього. Султан теж це знає, тому з такого нудьгою на обличчі вслухається у гризню па дивані.

І ніхто по знав, що Сулейман мав сповірницю у своїх державних справах, якій щоразу переповідав про сутички на дивані і про невдоволення серед яничарів, котрі не можуть вгамуватися після Родосу, бо для них перемога без здобичі гірша за поразку, і про свої клопоти з владою, яка що безмежніша, то безмежніша залежність від неї того, хто нею користується. Механізм влади ускладнюється і розбудовується навіть тоді, коли здається, ніби ти нічим цьому не сприяєш. Дві тисячі лавашів у самому тільки султанському палаці Топкапи. Сорок тисяч військ капу-кули – тридцять тисяч яничарської піхоти і десять тисяч: кінних спахіїв. Десятки головних писарів-перване і сотні писарів звичайних – мунші і язиджі, безліч дефтердарів тільки в самому Стамбулі, бо, крім чотирьох головних податків, треба ще збирати дев’яносто три податки й повинності. Існує навіть посада, реїс-ус-савахіль—наглядач держави, себто глава всіх улаків-донощиків. Повсюди потрібні мудрі люди. Для державі! не досить самих воїнів. Завойована земля тільки тоді дає користь, коли приносить прибуток. Узяти його можна тільки розумом. Де набрати стільки мудрих людей?

– Ваш розум, ваша величність, облягає землю, як хмара із золотим дощем поля і сади, – зазирала йому в суворі очі Хуррем. Маленька її голівка гнулася на довгій шиї під тягарем червоних кіс. У прорізах просторого шовкового халата рожевіли панчохи з золотою каймою, загадково світилися аметистові застібки на червоних підв’язках. Шовки, парча, венеціанські флакони, індійські дрібнички, круглі різнобарвні подушки, білі дивани, білі .Й; шкіри, прянощі, вмерлий дух квітів, повітря, мов у теплиці, -Ж дияволи ховаються в кожному щілині, в кожному завитку літер таріхів[48], виписаних на склі. Вузька біла рука, мовби захищаючись, пустотливо наставлена на Сулеимана, молоде прекрасно тіло вигнуте рухом змії, що помітила небезпеку.

– Ваша величність, вашою мудрістю повинна вдовольнитися уся держава!

– А відданість? Коли голяр голить голову султана, його стережуть два капіджії з оголеними шаблями. Капіджіїв стережуть чотири вірних дільсізи. За дільсізами стежать шістнадцять ще вірніших акинджіїв. Де кінець підозрам? Кому вірити? Те саме на султанській кухні. Те саме в гаремі. В цілій державі. Від Белграда незмога знайти заміну старому Мехмеду-паші. Кого ставити?

– Поставте вашого улюбленця, ваша величність.

– Ібрагіма?

– Він найвідданіший.

– Звідки вам відомо, моя Хасекі?

– Деякі речі відкриваються жінкам самі по собі. Окрім того, хіба я не жона великого повелителя? Я повинна дещо знати в цій державі. Погляньте на ті хутра, мій повелителю. Це соболі. Погляньте, вони ніби й не вбиті, ніби живі, дихають морозами, волею, лісовим духом, у кожній ворсинці тріпоче життя. Це дарунок московського посла.

– Знаю.

– А чи знаєте, що перш ніж вклонитися вашій величності дарами великого московського князя і піднести вашій рабині ці рідкісні хутра, посол мав роздавати дарунки чаушам, які привітали його з прибуттям; слугам, які принесли для нього від вашої величності й великого візира харчі; прибрамним і слугам великого візира; охоронцям, посланцям, стайничим; усім драгоманам – Юпус-бею, Махмуд-бею, Мурад-бею, Мехмед-бею.

– Так велить звичай.

– Коли занадто багато звичаїв, тоді виникають зловживання.

– Послів треба стримувати. Шах кизилбашів прислав до нас посла, якого супроводжує п’ятсот вершників. Ціле військо! Я впустив його до Стамбула лише з двома десятками слуг, а інших лишив на тому березі Богазічі. Досить з нас власної величі.

– Для вашої величі потрібні найвідданіші, мій повелителю.

– Ібрагім еджнемі. Він не османець. Грек.

– Як ви ставитесь до великого Джеляледдіна Румі, світлий повелителю?

– Це був улюблений поет Мехмеда Фатіха і султана Селіма.

– Я насмілююся відвідувати книгозбірні Фатіха і вашу, мій повелителю. І хоч ще не вмію як слід розбирати дорогоцінні письмена, але дещо вже розумію. Якось я прочитала таке. Одного разу шейх Салахеддін найняв для возведення садової стіни майстрів-турків. Румі сказав, що тут потрібні майстри-греки. Турків треба кликати для руйнування.

– Гіркі слова Румі не можна застосовувати до всіх османців.

– Так само й до всіх греків, ваша величність. Але гідності Ібрагіма вам відомі найліпше. Може, про таких і мовив великий поет.