Текст книги "Роксолана"

Автор книги: Павел Загребельный

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 49 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Несподіване заступництво Хуррем за Ібрагіма наштовхнуло Сулеймана на думку порадитися з валіде. Щоб виявити матері особливу честь, султан відвідав її у власнім її покої, де все було йому знайоме: білі килими, низенькі столики, сури корану, виписані золотом на кольорових шибках, курильниці й світильники. Коран на коштовній підставці, мармуровий водограй. Коло водограю, недбало кинута на підлогу, лежала велика біла шкура незнаного звіра.

– Що це? – поспитав султан.

– Дарунок руського посла. Білий ведмідь.

– Хіба є білі ведмеді?

– Вони живуть між льодів. Це рідкісний звір. Він безцінний.

– Посли щедро наповнюють покої мого гарему. А хто наповнить мою скарбницю?

– Не можу бути вашою порадницею, мій державний сину, – подаючи йому чашу з шербетом, мовила валіде, – ви ж знаєте, що жінки вміють тільки розтринькувати гроші, а не збирати їх. Ваша Хуррем це показує щодня.

– Ви не любите Хасекі. Це наповнює мені серце болем.

– Я любила жону ваших перших дітей. Хасекі я вимушена поважати, бо ви назвали її баш-кадуною.

Вони довго сиділи й мовчали, як вороги. Змагалися у мовчанні, і ніхто не хотів поступатися. Але султан прийшов за порадою, до того ж був сином цієї владної жінки.

– Ваша величність, – ледь схилив він свій високий тюрбан перед валіде, – кого б ви назвали з моїх близьких найвідданішим?

Вона довго не відповідала, тішачись бодай короткочасною залежністю, в яку султан добровільно потрапив до неї. А може, ждала, що Сулейман не витримав і повторить своє запитання. Однак той теж був сином своєї матері і, раз піддавшись, більше не мав наміру цього робити. Нарешті темні уста розтулилися, і з них злетіло одне-едине слово:

– Ібрагім.

Не змовляючись (бо як могли змовитися ці дві жінки!), валіде й Хуррем назвали того самого чоловіка, про якого вже стільки часу вперто думав Сулейман.

З Венеції прийшла вість, що дожем Пресвітлої Республіки обрано старезного Андреа Гріті, батька Луїджі. В один день той із простого стамбульського купця став сином дожа. До багатства й розкоші додалося становище, якого досі не міг купити ні. за які гроші. За порадою Ібрагіма султан прийняв Луїджі в своїх приморських садах, де були тільки вишколені слуги та кілька придурків для розвеселеная султанських гостей, але й тих (вони показали, як Ахмед-паша розмахує шаблею і піниться на дивані, домагаючись державної печаті) було прогнано, і ніч Сулейман провів за вином прозорим, як півняче око, з найбагатшим, окрім самого султана, чоловіком Стамбула. Султана не дуже здивували розлогі знання Гріті: чоловік стоїть розполовинений між двома стінами, одною ногою серед мусульман, другою – серед християн, тут, коли ти не лінивий (а той, хто хоче мати зиски, не може бути лінивий), можеш черпати повними пригорщами й звідти, й звідти, мов слухняне ягня, яке ссе одразу двох овець. Приголомшило султана інше. Обізнаність Луїджі Гріті з становищем його імперії, з найдальшими землями.

– Звідки у вас такі відомості? – не стерпів Сулейман.

– Я купець.

– Але ж я султан.

– Султан не завжди сидить на місці, він вимушений ще й ходити в завойовницькі походи. А купець сидить на місці, до нього йдуть товари, а слідом за товарами – вісті. Вісті – це теж товар. їх можна пускати в обіг одразу, іноді доводиться складати в караван-сараях до слушної нагоди, але нехтувати ними справжній купець ніколи не буде. Моє становище особливе. Я народився в Стамбулі, тому маю підстави значною мірою вважати себе османцем. Іншої віри – так. Але ця земля мені дорога. Тому не байдуже мені, чи в багатстві ця земля буде, чи залишатиметься пустошньою й витоптаною, як витоптали її ще сельджуки, а тоді Тімур, а тоді… На жаль, щоразу збувається давня приказка: «Де ступить кінь турка, там уже не росте трава». Фатіх завоював Константинополь. Селім Явуз здобув Сірію, Єгипет і Хіджаз. Нога вашої величності ступила на берег Дунаю і на Родос. А чи збільшилися державні прибутки? Чи дали щось нові землі для скарбниці Еді-куле? Кому вони роздані? І ким роздані?

– Дирлики роздаються за заслуги моїми бейлербегами, – сказав Сулейман. – Чи ви хотіли повідомити мені щось нове про це?

Гріті приклав до грудей руки, обнизані перснями з коштовним камінням.

– Воістину, як сказано у вашій священній книзі, не побільшуй у тиранів нічого, крім хибних думок. Але хто роздає тімари й зеамати, той найперше і має з них зиск. Жодна держава в Європі не має стільки землі, як Висока Порта, чому ж вона не роздає ці землі сама, а довіряє бейлербегам? Змініть цей порядок, ваша величність, і ви матимете удвічі більші прибутки від самих державних земель.

– Над цим, мабуть, варто подумати, – згодився Сулейман.

– Державні справи полишені без належного нагляду, – вів далі Гріті, незважаючи на розпачливі жести Ібрагіма, який боявся султанового гніву, що, на випадок чого, вилився б, ясна річ, на нього, а не на цього самовпевненого купця, за яким тепер ще й стояло високе заступництво венеціанського дожа. – Ви обмежуєтеся нині прибутком усього лиш в якихось три мільйони дукатів. А тим часом навіть найповерховіші підрахунки збільшують цю суму до семи чи й восьми мільйонів. Погляньмо, ваша величність. Харадж із християн і по дукату з голови євреїв – півтора мільйона. Плата за привілеї – сто тисяч. Майно тих, що вмирають бездітними, – триста тисяч. Податок з аргоських греків, які платять по по дукату з голови, а по дукату з диму, – двісті тиск ”. Єгипет і Хіджаз можуть давати мільйон вісімсот тисяч, дев’ятсот тисяч підуть на утримання місцевого війська, дев’ятсот тисяч для Еді-куле. З шестисот тисяч сірійських дукатів триста тисяч так само йде на військо, триста тисяч має прибувати до Стамбула. З копалень золотих, срібних, залізних, соляних – півтора мільйона. Торгові мита, які сплачував іноді навіть я, – мільйон двісті тисяч. Десятина від польового збіжжя й садовини – вісімсот тисяч. Податок з худоби – по півтора дуката з голови – два мільйони дукатів. Податок із щойно завойованих земель, з яких ви ще не маєте жодного дуката, —на перший випадок десь понад двісті тисяч. Мій друг Скендер-челебія знає, як видобувати податки. Але для цього треба, щоб дефтердари йшли слідом за військом і заносили в книги все живе, кожний дим, кожний курінь. Тим часом Єгипет, завойований майже десять років тому доблесним османським військом, досі ще не охоплений дефтером. Ваша величність! Тільки незрівнянна могутність вашої імперії не дає їй розпастися і поруйнуватися від безладу.

Сулейман мовчав довго й тяжко. Ібрагім підлив йому в золоту чашу вина, але султан не доторкнувся до нього.

– Я призначу вас своїм фінансовим радником, – нарешті сказав він венеціанцеві.

– Але ж я християнин! – вигукнув Гріті. ^ – Нам служать і невірні.

– А що скаже ваш диван? – У дивані стануться зміни. – Однак не такі, щоб там вітали гяура.

– Там вітатимуть усіх мудрих людей. Нам потрібні мудрі люди. Ви належите до них. Гріті схилився у поклоні.

Тоді навперемін читали поезії Абу Нуваса про вино і славетну

«Мюреббу» Месіхі. Хто знає: хто буде живий, а хто вмре до наступної весни? Веселися і пий, не лишиться, мине ця пора весняна!

Про Ібрагіма мови не було. Якби він знав, що за нього клопотали дві наймогутніші жінки в імперії, він би вжахнувся, та його рятувало незнання. Тому зазнав найбільшої радості в житті, коли на дивані султан, сівши на троні й почекавши, поки дільсізи попідтикають візирам і вельможам під боки парчеві подушки, сказав великому візирові Пірі Мехмеду-паші:

– Шановний Мехмед-паша, ми велимо вам передати державну печать Ібрагіму-паші.

Це була несподіванка для всіх, для Ібрагіма – найбільша. Він навіть не повірив, що йдеться про нього, а Пірі Мехмед ніяк не міг збагнути, де ж той Ібрагім-паша, котрому він має передати золоту круглу печать, яку, загорнуту в парчеву хустинку, він дістав з-за пазухи. Ібрагіму годилося б мерщій підвестися, щоб уклонитися султанові до землі, поцілувати сліди його ніг, а тоді вже взяти до рук ознаку найвищої влади, але він не міг зворухнутися, сидів заклякло так само, як і старий Мехмед-паша, що тільки поблимкував сивими очима, шукаючи й ніяк не знаходячи того таємничого Ібрагіма-пашу. Зате скочив на рівні ноги опасистий Ахмед-паша і виряченими очима втупився у державну печать, хотів кинутися до неї, але не насмілився, тільки подався всім своїм важким тілом, перехилився до Мехмеда-паші, так ніби ждав, що той вкладе печать у руку Ібрагімові лиш для того, щоб Ібрагім передав її йому, Ахмедові-паші, бо хто ж ще був тут гідний цієї найвищої султанської милості?

– Наймудріший з моїх візирів заслужив решту свого життя провести в мирі, полишивши всі справи, – мовби нічого не помічаючи, спокійно мовив султан. – Ми не забудемо його своїми милостями і вдаватимемося до його порад. Його місце за нашим велінням займе Ібрагім-паша, якому надаємо також звання румелійського беглербега з належними прибутками. Ми просили б шановного Пірі Мехмеда-пашу сказати свою думку про великого візира Ібрагіма-пашу.

Тільки тоді Пірі Мехмед підвівся, низько вклонився султанові і, передаючи печать Ібрагімові, хрипко промовив:

– Вашому рабові личить честь великого візира. І не збагнути: схвалював султанський вибір чи сміявся з нього? Ібрагім узяв печать, поцілував її, знову загорнув у парчеву шматину й заховав собі за пазуху.

Вперше при Османах великим візиром ставав не вроджений турок, а чужинець, потурчений гяур та ще й раб на додачу. На старому Пірі Мехмедові уривалася велика й славна історія. Починалася історія нова. Якою вона буде?

Ахмед-паша готовий був луснути від гніву. Якби не дільсізи, що стежили за кожним його рухом, видно, заздалегідь попереджені своїми чаушами, він, може, вихопив би навіть шаблю. Хотів бодай крикнути щось гнівне, образливе, зрозпачене, але з горла йому видобувся самий клекіт. Врешті султан звернув на нього увагу. Прихмурено зиркнув з-під грізного тюрбана, мовби дивуючись, як потрапив цей розшарпаний черевань у шановне зібрання високого дивану. Тільки тоді Ахмед-паша схаменувся, з його темній душі нахабство вмить поступилося місцем переляку, він звалився на килим і поповз до султанових ніг, приминаючи ворс своїм важким тілом, скімлячи:

– О мій великий повелителю, пролийте дощ своїх милостей на вашого раба… Пошліть його вашою вірною шаблею до Єгипту… Султан кивнув милостиво.

– Ми подумаємо, – сказав спокійно. – Чоловік прикликує зло так само, як прикликує добро, адже чоловік квапливий.

Ахмед-паша цілував полу Сулейманового одягу, а Ібрагім з-під брови позирав па нього одним оком і думав, чи довго утримуватиметься від спокуси цей дурний паша і чи взагалі зможе втриматися? В Єгипті, де в пісках і болотах за тисячоліття без кінця щезали не тільки люди, а цілі царства, вірування і боги, не могла б уціліти й найтвердіша душа. З темних глибин Африки невпинно пливли в ту землю раби, золото, слонова кістка, шкіри крокодилів, пахощі й прянощі, дороге дерево, рідкісні плоди й звірі, хліб і тканини, і від цих багатств наморочилися найміцніші голови, грабіжники хотіли стати богами, учорашні розбійники проголошували себе царями й султанами.

Може, Ахмед-паша намірився зрадити Сулеймана вже тоді, коли повзав по султанському килиму, мнучи високий ворс, мов траву, в якій шукають золоту монету, а може, налилися йому очі кров’ю влади, коли побачив неприступні круглі вежі Каїра, – хоч як там було, але непокірливий паша вже за кілька місяців перебив у Каїрі вірних Сулейманові яничарів і проголосив себе незалежним султаном Єгипту. Його назвали Хаїн, тобто зрадник, але «титул» цей Ахмедові-паші не вдалося поносити й півроку, бо в зрадника теж знайдеться свій зрадник, який видасть його самого. Із трьох візирів, яких Ахмед-паша призначив для свого «дивану», пише Мухаммед-бег вирішив, що вигідніше буде зберегти вірність справжньому султанові в Стамбулі, ніж служити самозванцеві, і спробував схопити Ахмеда-пашу, коли той раював у хамамі. Ахмед-паша, з наполовину поголеною бородою, загорнувшись у зелений пештемал, вискочив на покрівлю хамаму, звідти – на коня і сховався в цитаделі. Але цитаделі ніхто не хотів обороняти, натовпи проникли туди і, поки грабували скарбницю, новоявлений султан утік у пустелю, де ховався у племені Бені-Бакр. За тиждень шейх племені видав зв’язаного Ахмеда-пашу Мухаммеду-бегові, і голова завойовника Белграда й Родосу, набита клоччям, помандрувала до Стамбула, щоб бути піднесеною султанові.

– Ваша величність, – сказав великий візир Ібрагім, підносячи султанові голову Хаїна, – як часто казали ви рабові вашому, що розумні не бувають вірними. Але чи ж бувають вірними дурні?

– Вірні тільки праведні, – відповів Сулейман з гіркотою, дивною для тридцятилітнього чоловіка та ще й наділеного такою необмеженою владою. – І додав би я словами пророка: «О народе мій! Чому я кличу вас до спасіння, а ви кличете мене в огонь?»

Він звелів Ібрагіму повечеряти з ним, але не як великому ві-зиреві, який мав їсти на низенькому столику осторонь від султана, а як давньому Ібрагімові в улюблених покоях Фатіха. Щоправда, цього разу вони були не вдвох, а втрьох. Третій був малий син Сулеймана Мустафа.

Після вигнання Махідевран за її розправу з Хуррем із султан-рького сералю Мустафа з матір’ю жив окремим двором, Махідевран не допускали до Топкапи, а малий паша, якого султан от-от мав проголосити своїм спадкоємцем, часто приїздив до сералю, вдягнений яничаром, на маленькому поні, виїздив на Ат-Мейдан, щоб дивитися на військові вправи яничарів, і ці бездомні, безрідні, бездітні суворі воїни полюбили білолице, великооке хлоп’я, щоразу дарували йому іграшкову зброю, брали, як рівного, до своїх орт, учили метати стріли, кидати спис, рубатися ятаганом. В малому кипіла дика суміш крові Османів і войовничих черкесів, уже п’ятилітнім він уявляв себе воїном і султаном, від матері засвоїв владні жести й пихатість у поведінці, від батька передалися йому допитливість і вдумливість – заповідалося на те, що з Мустафи справді виросте з часом гідний наступник трону. Але тут від нової жони султанської народився Мехмед, і тепер ніхто не міг вгадати, якою буде воля султанова, у малого ж Мустафи поява суперника ще більше загострила пиху, і саме в цей час випадкові треба було звести малого пашу з новим великим візиром.

Заради малого на вечерю було зварено чорбу [49]. Сулейман звелів подати три дерев’яні ложки, першу дав Ібрагімові, другу – синові, третьою став їсти сам. Але побачив: син не їсть.

– Паша Мустафа, – ласкаво сказав султан, – прошу вас, їжте. Тоді хлопець з перекошеним від ненависті обличчям, ледь не

плачучи, вдарив своєю ложкою об коліно, переламав її навпіл,

кинув цурпалки, вискочив я-за столу.

Сулейман подивовано відклав свою ложку.

– Що з вами, паша Мустафа?

Ібрагім вмить збагнув причину гніву султанського сина.

– Володарю Мустафа, – сказав він із спокійною твердістю, – ви зробили це тому, що султан першому мені дав ложку. Хіба не знаєте, що я раб і його і ваш?

– Я не знаю, хто тут раб! – крикнув хлопець. – Бо ти той, хто щодня тут їсть з моїм отцем і кому він ложку дає поперед мене, а я вперше допущений до султанської трапези.

Сулейман обняв сина, дав йому нову ложку.

– Ти повинен полюбити Ібрагіма-пашу так, як люблю його я. Бо він найвірніший мені.

– А я? – ревниво спитав малий.

– Після вас, володарю Мустафа, – поквапливо мовив Ібрагім, – після вас.

Знав, що треба завойовувати навіть дитячі серця, коли хочеш утриматися на тих височинах, на які тебе закинула доля.

ВЕСІЛЛЯ

Друга дитина прийшла на світ передчасно. Метушилися мовчазні, мов тіні, повитухи-ебе, гаремний ходжа мерщій виписав на фіалковому папері вірші з корану: «Нема, крім нього, живого, сущого, не оволодіває ним ні дрімота, ні сон, йому належить те, що в небесах і на землі». Поки не висохло чорнило, папірець кинуто в скляну венеціанську чашу, залито водою і потовчено, ходжа тричі прочитав над водою, тоді дали султанші випити, щоб пологи пройшли легко й щасливо.

А Хуррем не відчувала ні болю, ні страху, бив її невтримний дрож, горіла вся в лихоманці, а самій здавалося, що вся в холоді, ще й благала когось: «Пустіть мене в дощі та в сніги! Ой пустіть мене назад, хай миють дощі й засипають сніги!» Лежала в своїх розкішних покоях, оточена метушнею, шепотом, переляком і зловтіхою, а здавалося їй, що блукає в батьківському домі в Рогатині, бачила його весь перед собою виразно: два ґанки високі, з’єднані просторими сіньми, у сінях дві печі в кахлях зі стрільцями й дикими звірами, дубові двері ведуть до світлиці, у світлиці вздовж стін липові лави, вкриті полавниками з червоного сукна, під образами великий стіл флядровий, зроблений із шматочків різнобарвного дерева, коло столу – липові ослони, у світлиці замість ослонів – дерев’яні дзиглі, тут посуд дорогий, ще далі – покій, спальня господарів – дубове ліжко, скрині, куті залізом, скриньки з коштовними книгами. Слуг панотець Лісовський довго не тримав, хоч і мав для них на другій половині велику хату й комору. «Корми тлусте, – вигукував зневажливо, – а служби не питай, бо, тільки вбравшись, на високих підківках до дівок дибле. Ти за борщик, а він за штуку м’яса, ти за пляшку, а він за другу». Батьків голос змішувався із співанками, співали подруги, співала мама Лександра, співала й вона сама. Ось таке: «Сьогодні Купала, срібна роса впала, стороною дощик іде! Стороною та й на мою ружечку червоную…»

Стороною дощик іде, усе стороною та стороною,.. В руки твої передаю дух мій, у руки твої…

Не чула й не знала, що народилося дитя, не син, жданий нею, може, ще нетерплячіше, ніж перший, а донька, донечка, маленьке створіння, біле й кволе, як кошеня, сестричка малому Мехмедові. Чи чув він, як запищала його сестричка, народившись? Любив брати кволими своїми рученятами в матері зі столика рожеву морську мушлю, тулив до вуха. Що воно там чуло? Якийсь невиразний гомін, шум моря, шепоти світу. Чи чуло про мамину долю?

Султан ждав, коли вдарить барабан. Барабан його безсмертя! Його син, його Хуррем, його вічність! Хай б’є урочисто й грізно барабан, хай розлунюється його гук на весь світ.

Але барабан не бив. Мовчав. Кизляр-ага не насмілювався приходити до султана з вістю про те, що народилася донька. Бо це було однаково, що принести вість про нещастя. Не насмілювався ніхто. Тільки валіде, підібгавши темні свої губи, загорнувшись у темний одяг, мов на знак жалоби по своєму нерозумному синові, спокійно пішла до Сулеймапа, поки повитухи натирали мале дитя сіллю, щоб воно було міцніше й здоровіше, і перерізали йому пувовину, від’єднуючи від тієї, що носила в своєму лоні.

– Ця нікчемна рабиня привела тобі доньку, мій державний сину, – роздуваючи гнівливо ніздрі, повідомила валіде. – Ця дитина буде ще немічніша за першу. Ти марно сподівався від неї другого сина. Вона нездатна.

– Здається, ви теж народили тільки одного сина, – нагадав їй Сулейман без особливої привітності в голосі.

– Я ханська донька, а вона рабиня, куплена на Бедестані! Поки я жива, твої сестри не служитимуть рабині без роду й пломені. Вони дочки падишаха, а хто вона?

– Здається, ви казали мені, що вона королівна.

– Султан не повинен вірити дурним вигадкам!

– Але султан вірить своєму розуму і своєму серцю. Дозвольте, моя царствена валіде, хай кизляр-ага проведе вас у ваші покої.

Після цього Сулейман замкнувся на кілька днів, не підпускаючи до себе нікого. Постився і молився, молився і пестився, прагнув почути голос аллаха, а чув голос зеленоокої, золотоволосої, світлотілої, яснотілої, її голос! “

Через три дні звелів писати фірман про народження доньки падишаха і про надання їй імені Міхрімах. Ще й не бачивши її, вже назвав Міхрімах, що означало: ніжна, як місяць. Бо називав і не доньку, а її матір, Хасекі Хуррем, для якої готовий був віддати всі жіночі імена: Махвеш – місяцелика, Ельмас – алмаз, Кеклік – куріпка, Гюнеш – сонце.

Мале дитя прив’язали до вузької чорної дощечки, сповили його міцно, щоб не дихало занадто жадібно і не п’яніло від повітря, яке могло б тільки зашкодити такому кволенькому тільцеві. Матір обливали солодкою водою, натирали бальзамами й мускусом, щоб вигнати їй з тіла жар. Султан послав до Хуррем свого лікаря Рамадана, але той не смів бачити султаншу, стояв, пильнований гаремним лікарем-євнухом, за шовковою запоною, крізь яку недужа подала йому свою ніжну прозору руку, де імлисто синіли тоненькі жили, ніби далекі ріки її втраченої навіки вітчизни.

– Ваша величність, – прошепотів крізь золотий шовк хитрий араб, – падишах молиться аллаху за ваше швидке одужання. Він бажає вам швидкого одужання.

І вона здолала недугу так швидко, що це теж приписано було чарам, як її незбагненна влада над Сулейманом.

Нетерпіння султанове побачити коло себе свою Хуррем було таке велике, що він не став очікувати, поки минуть ті сорок заповіданих днів, протягом яких жінка має очищатися після народження дитини, і вже знов маленька Хуррем проростала, мов зелена трава, на зелених покривалах султанського ложа.

Те, що мало бути її поразкою, оберталося на перемогу. Замість сподіваного пониження, мало настати ще більше возвишення, і мовби в подяку за це в невситимому маленькому тілі Хуррем знов зародилося нове життя, вона знов була в надії і вже чомусь переконана, що цього разу неодмінно буде син, і султан так само вірив у те, що тільки він може принести справедливість світові, а більше ніхто.

Поки Хуррем була між життям і смертю і поки гарем та двір султанський причаєно, у зловтісі ждали неминучого падіння скороспілої султанші, валіде, вдавшись за порадою до великого муфтія, обрала вихователя для малого Мехмеда.

Хлопчик, мовби вичуваючи свою вроджену кволість, щосили боровся з нею, вже дев’ятимісячним майже без нічиєї допомоги зіп’явся на ноги, кричав і відбивався, коли йому пробували помагати вчитися ходити, від гніву аж заходився і весь синів, так що навіть валіде, яка в душі просила аллаха прибрати з землі це недолуге життя, захоплено дивилася на царевича і чорногубо бурмотіла:

– Ось росте падишах.

Хуррем любила Мехмеда болісною любов’ю, він був для неї надією, вибавленням, силою і волею. Нікому не давала дитини, не вірила й не довіряла, тож як була здивована й обурена, коли виявила тепер, що приставляють до Мехмеда якогось чоловіка, не спитавши в неї, не сказавши їй, відбираючи в неї дитину, так ніби знов кинуто її у безнадійне рабство. Вона зажадала випробувати вихователя, покликала його до султанської книгозбірні, може, сподівалася, що розтлумачить він їй якесь темне місце в старовинних рукописах, викаже щедроти свого розуму, з якого, мов із глибокої криниці, питиме малий царевич. Та коли побачила перед собою червоноокого, зашмарканого клема з ріденькою борідкою, коли почула його плаксивий голос, коли переконалася, що цей баранячий лоб напханий тільки сушами корану та безнадійною дурістю, обурилася і запалала гнівом. Хто сказав, хто підказав, хто порадив?

– Розкажіть мені, о шановний, – попросила вона, притискуючи долонями до щік яшмак і ледь не задихаючись під тонким шовком від шалу, —розкажіть, з чого ви почнете навчання царевича?

– З корану, моя султаншо, з корану, – проплакав Шемсі-ефенді – так звали цього некликаного вихователя.

– Але ж царевич ще занадто малий.

– Не буває чоловік малий і не буває старий, щоб учити цю велику книгу книг, це єдине джерело знань, цю…

Вона підняла руку, уриваючи потік його пустослів’я.

– А коли царевич вивчить коран?

– Тоді ми будемо тлумачити книгу книг. Існує сто двадцять тлумачень корану, і ми всі пройдемо, розберемо і засвоїмо.

– На це не вистачить життя!

– А навіщо ще потрібне життя правовірному?

– Аллах покликав його на світ, щоб володарювати. Шемсі-ефенді грізно наставив на султаншу рештки своєї борідки.

– «Скажи: «Він – той, хто виростив вас і дарував вам слух, і зір, і серце. Мало ви дякуєте!» Благословен той, який сотворив смерть і життя, щоб випробувати вас, хто з вас ліпший по діяннях, який створив сім небес рядами…»

Вона знов урчала ного мудрослів’я, піднесла застережно руку, але, переконавшись у марності зусиль, уже не стала звертатися до його здорового глузду, збагнувши: Шемсі-ефенді давно вже забув, що таке здоровий глузд, а намірилася посміятися з цього пихатого дурня.

– Скажіть, о шановний, як можна витлумачити і чи можна витлумачити велику пригоду пророка, коли він на Бюраку [50] залетів до сьомого неба, і пролетів далі крізь сто тисяч запон світла й мороку, і досягнув місця, де немає ні шести властивостей, ні чотирьох елементів матерії, де не існують ні земля, ні небо, немає ні верху, ні низу, ні початку, ні кінця, ні сліду мови, ні слуху, ні понять, ні розуму і навіть щонайменшого розуміння?

Шемсі-ефенді поглянув на султаншу з неприхованою ненавистю, але стримався і тільки пробурмотів невиразно:

– «Скажи: «Знання – в аллаха, я – тільки умовляч, що ясно викладає».

Дяка богові, що її уста закривав яшмак, і Шемсі-ефенді не бачив посмішки Хуррем. Але сміялися її очі в прорізах яшмака, сміх бив тепер із кожного нового запитання цієї незвичайної султанші-гяурки.

– Ваші руки, о шановний, як і ваш розум, не мають спочинку, перебираючи зелені зерна чоток. Чому ця низка розділена на три рівні частини, які значаться червоними зернами?

Шемсі-ефенді пожвавішав, діставши нагоду виказати своє знання.

– Під час битви при Бедері, о моя султаншо, пророкові, хай завжди буде над ним благословення аллахове, вибили зуб. Тоді пастух з Йємену Увейс Карані, палаючи ревністю у вірі, став висмикувати один за одним свої зуби. Тридцять два зуби Увейса Карані і один зуб пророка склали основне ядро мусульманських чоток-теспіх. Друга частина зветься тахміт, себто «нанизана», третя такбір, від «аллах акбар» – бог великий.

Хуррем насилу втрималася, щоб не спитати, чи «тахміт» не походить від «ахмак», себто дурень.

– А скажіть мені, о ефенді, яку жону порадите ви з часом для свого царственого вихованця? – поспитала вона.

– Відповідь на ваше запитання, о моя султаншо, ми знайдемо в одному з наших сказань. Нух [51] мав одну дочку, а женихів прийшло три. А що приходили вони один за одним, то Нух усім пообіцяв. Тоді звернувся до аллаха: що робити? Аллах звелів узяти кішку й ослицю і замкнути їх на ніч з дочкою. Коли вранці Нух пішов туди, то побачив трьох однакових дівчат. Яка з них його донька – не міг виявити. Тоді взяв мушту, якою шевці вигладжують шкуру, і спитав, з чого вона зроблена. Одна дівчина сказала: з заліза. Друга сказала: з міді. Тільки третя, перш ніж відповісти, вимовила ім’я аллаха. Так Нух здогадався, що це його донька. Ось чому жінки неоднакові. То вперті, як ослиці, то хитрі, як кішки, тільки деякі – хай буде над ними привіт бога! – тихі й слухняні, як донька Нуха. Женитися треба із сліпою, глухою, безрукою і кульгавою – це означає, що йде вона праведним шляхом, ніколи не відхиляється, не бачить і не чує нічого, що супротивне шаріату, і не простягає руки до того, що заборонено законом.

– Дякую вам, о шановний, – відпускаючи Шемсі-ефенді, чемно мовила Хуррем і ще довго потім сиділа в книгозбірні, не знаючи, дивуватися їй, обурюватися чи заридати від безнадії і відчаю.

Проклятий світ! Прокляте життя! Ні спільника, ні помічника, ні душі співчутливої, вимушена зоставатися сама, нікого не знайдеш, не вибереш, не наблизиш, не зробиш сповїрником, бо ще й досі становище твоє непевне, нез’ясовна захопленість султанова може зникнути так само нез’ясовне й несподівано, а довкола самі вороги, підступи, зловтішне вичікування, євнухи, які сьогодні повзають біля твоїх ніг, завтра залюбки зав’яжуть тебе в шкіряний міх і вкинуть тайкома в Босфор, кизляр-ага, що поштиво вклоняється ще здалеку, стежить за кожним твоїм кроком і мерщій доповідає чорногубій валіде, султанська мати, одною рукою даруючи Хуррем шовки, у другій тримає шовковий зашморг, щоб при нагоді затягнути його на твоїй шиї, султанська сестра Хатіджа, зла на весь світ за своє безнадійне сидіння у дівках, готова зігнати зло на своїй невістці без нічиєї спонуки. Матусю рідна, порятуй мене від цих нелюдів!

Але знала, що відступати вже не можна, що вперте її просування може обернутися або ж шляхом до вершин, або страхітливим падінням; чіпляючись надіями за нову дитину, за нового сина для падишаха, при першій же зустрічі з Сулейманом після своєї розмови з Шемсі-ефенді спитала султана:

– Ваша величність, ви знаєте, кого поставлено вихователем царського сина?

– Без моєї згоди цього ніхто б не зробив.

– Зате ніхто не спитав моєї згоди.

– Шемсі-ефенді достойний чоловік. Його порадив мені сам великий муфтій.

– Він же дурний, ваша величність!

– А хто це сказав?

– Я кажу.

– Чим можна виміряти розум?

– Знаннями, які дають користь.

– А що дає користь? І кому? Хуррем гірко засміялася.

– Ми з вами можемо стати схожими па Шемсі-ефенді в цій суперечці. Благаю вас, ваша величність, не підпускайте цього міха, напханого пустослів’ям і дурістю, до вашого царственого сина! Гаразд, я подумаю над цим.

– О мій повелителю, не думайте довго, зробіть це для вашої маленької Хуррем! Для щастя і мудрості нашого сина, благаю вас!

Сулейман скупо усміхнувся.

– Коли він тобі не до вподоби… Згода. Ми усунемо його.

Хуррем поцілувала свого повелителя в щоку, тоді в чоло, припала до нього всім своїм тілом. Він охоче приймав її лащення. Була єдиною людиною, якій дано пробудити в султанові людське, наближаючись до нього на відстань, яка для всіх інших була загрозливою і небезпечною. Інші як найвищу милість сприймали право цілувати полу його одягу або рукав, тільки великий муфтій був удостоєний честі цілувати комір падишаха.

Мехмед Зембіллі був великим муфтієм ще за султана Баязида, для якого він уклав книгу законів «Злиття морів», – вона вважалася неперевершеною, бо сказано було в тій книзі, що особа султана є місцем злиття двох морів: царства і знання, а також місцем сходу двох світил: сміливості й смиренності. Високої поваги заслужив і в султана Селіма. Розгніваний раз неправедним судом султана, муфтій узяв корзину, склав у неї всі свої книжки і, прийшовши до Селіма, твердо вказав йому на незаконність його вчинку. За це муфтія прозвано Зембіллі – Кошик. Якось Селім, проїжджаючи вулицями Стамбула, пропустив поперед себе муфтія, і кінь Зембіллі кидав копитами багнюку й забризкав джюббе султанове. Селім заповів, щоб на його гробницю поклали одяг, освячений багнюкою муфті свого коня. Ще заповідав він покласти йому в голови скриньку з фетвами[52] муфтія, який скеровував його вчинки, а в ногах – скриньку з шахами й нардами перського шаха Ісмаїла: мовляв, топтатиму, воскресши, всі мирські втіхи.

Можна б сказати, що Зембіллі перейшов у спадок Сулейманові від його діда та батька, і цим спадком молодий султан дорожив неабияк, у всьому прислухаючись до порад старого мудреця. Тому коли муфтій при великому візирі Ібрагімові попросив султана вислухати його, Сулейман кивнув поштиво і не прикрив очі повіками, як то звик робити, а шанобливо поглянув на Зембіллі. Муфтій любив висловлювання пишні й заплутані, але тут уже не було ради, доводилося слухати терпляче й до кінця, і вже коли міг слухати сам султан, то його великому візирові, хоч як насмішкувато він позирав на Зємбіллі, теж доводилося удавати уважність і навіть захопленість.