Текст книги "Крабат"

Автор книги: Отфрід Пройслер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Здогад

Після тієї розмови Майстер почав виказувати Крабатові свою прихильність. За будь-якої нагоди вирізняв його з-поміж інших, хвалив за звичайнісінькі речі. Наче прагнув переконати, що не тримає зла на нього. Доки одного вечора не перестрів Крабата в коридорі, коли всі решта вже вечеряли.

– Як добре, що я тебе тут побачив! – почав Майстер. – Іноді бувають такі хвилини, коли тебе огортає препаскудний настрій. Тоді можна наговорити купу всяких дурниць. Пам'ятаєш ту розмову в моїй кімнаті? Безглузда балаканина! Чи не так? – І не чекаючи відповіді, повів далі у тому самому тоні: – Мені шкода, що ти сприйняв усе за щиру правду! Я знаю, ти славний хлопець! Мій найкращий учень і надійний, як ніхто.

Крабатові стало ніяково. Чого хоче від нього Майстер?

– Сказати коротше, я хочу тобі довести, як я до тебе ставлюся! Зроблю для тебе те, чого для інших іще ніколи не робив. Найближчої неділі я звільняю тебе від роботи. Можеш іти куди душа бажає: до Маукендорфа, Шварцкольма або Зайденвінкеля – байдуже. Повернешся лише в понеділок уранці.

– А чого мені туди йти? – здивувався Крабат. – Що я там загубив?

– Там шинки, кав'ярні! Багато дівчат – танцюй собі до знесилля!

– Ого! Мені й на думку таке не спадало. Чим я кращий за інших?

– Хочу винагородити тебе за твої старання, за успіхи в навчанні. Ти цього заслужив!

Недільного ранку, коли мірошниченки йшли на роботу, Крабат і собі до них долучився. Проте Ганцо відвів його вбік.

– Не знаю чому, але Майстер тобі вихідний дав. І передати велів: не хоче тебе бачити раніше, ніж завтра вранці. Йому, сказав, усе відомо.

– Так, відомо, – промурмотів Крабат.

Він одягнув свою святкову куртку і вийшов з будинку. Хлопці працювали, як і кожної неділі.

Крабат присів за повіткою на траву. Треба поміркувати. Майстер розставив йому пастку. Це ясно. Тільки б не втрапити до неї! Він, звісна річ, може йти куди завгодно, лишень не до Шварцкольма. А найкраще було би провалятися тут на сонці цілий день. Але тоді Майстер запідозрить, що його план розгадано. Ні, треба йти! До Маукендорфа. А Шварцкольм обійти манівцями.

А може, й так неправильно? Чи не розумніше йти через Шварцкольм – це найкоротший шлях до Маукендорфа. Але з канторкою не стрічатися: це очевидно.

Проказавши закляття, він подумки звернувся до дівчини: «Канторко! Це – я, Крабат! Благаю тебе в жодному разі не виходити сьогодні з хати! Й у вікні не показуватись. Пообіцяй це!»

Крабат вірив, що канторка послухається його.

Тільки-но зібрався рушати, як з-за рогу будинку вийшов Юро з порожнім кошичком.

– А! Крабат! Бачу, ти не поспішаєш! Дозволь хвильку посидіти біля тебе.

Він витяг із кишені паличку і, як після їхнього невдалого продажу коня, накреслив довкола них лінію, намалювавши ще магічний знак і три хрестики.

– Гадаєш, від комарів?

– Ні. Я й тоді знав, навіщо ти коло малюєш. Щоби Майстер ні зблизька, ні здалеку нас не побачив і не почув! Чи не так?

– От і не так! Він міг би побачити й почути нас, але не зробив цього: він про нас забув. Ось для чого це коло! Доки ми в ньому, Майстер думатиме про що завгодно, тільки не про тебе і мене.

– Мудро! Цілком мудро! – І тут у Крабатовій голові зблиснув здогад. Він вражено поглянув на Юро. – То це ти селянам снігу начаклував? І в Лишкові сни злих псів наслав? Не такий ти дурний, як ми гадали… Просто ти вдаєш із себе такого!

– А якщо й вдаю?! Не заперечуватиму! Якщо я дурний, то не настільки, як ви вважаєте. А ось ти, Крабате… Тільки не сердься! Ти дурніший, ніж гадаєш.

– Я?

– Адже ти й досі не збагнув, що відбувається в цьому проклятому млині! А то би збавив свого запалу! Або ж тільки прикидався б! Хіба тобі не зрозуміло, що на твоє життя чатує небезпека?

– Здогадуюсь…

– Не вірю! – Юро зірвав травинку й розтер її в пальцях. – Хочу тобі дещо сказати, Крабате, – я, Юро, хто всі ці роки поспіль прикидався дурником. Якщо ти старатимешся так і далі, то будеш у цьому млині наступним. Міхал і Тонда і всі решта, що їх загребли на галявині, припустилися тієї самої помилки. Вони занадто старались у Чорній школі, і Майстер це помітив. Ти ж знаєш, що кожної новорічної ночі котрийсь із нас має померти замість Майстра.

– Замість Майстра?

– Саме так! У нього угода з тим… незнайомцем. Щороку він має пожертвувати котримось із учнів або сам загинути.

– Звідки ти знаєш?

– Для цього у мене є очі. А вони часом помічають таке, що змушує задуматися. Окрім цього, я прочитав про це у Чаклунській книзі.

– Ти?

– Я ж дурний, як ти знаєш. Так думають Майстер і всі решта. Ніхто мене не сприймає серйозно. Він, кажуть, тільки для хатніх робіт годиться. Вичистити, витріпати, пилюку змахнути… Саме це я іноді й роблю в Чорній кімнаті, де лежить Чаклунська книга. Багато хто хотів би її прочитати, але не має змоги. Адже Майстер пильнує її. Там написано, як здолати мірошника.

– І ти… ти вичитав це?

– Авжеж! Ти перший і єдиний, кому я про це сказав. Є лише один-єдиний спосіб покласти край мірошниковим переступам і тобі врятуватися. Це може зробити дівчина, яка тебе кохає. Але за умови, якщо вона попросить Майстра відпустити тебе і витримає загадане ним випробування.

– Випробування?

– Але про це я розповім іншого разу. Коли буде вільна хвилина. А поки що запам'ятай: Майстер не повинен нічого знати про твою дівчину. Бо тоді станеться те саме, що з Тондою.

– Ти про Воршулу?

– Так. Майстрові стало відомо її ім'я. Тоді він вимучив її снами так, що бідолашна втопилася з відчаю. – Юро знову зірвав травинку, розтер її у пальцях. – Тонда знайшов Воршулу наступного ранку. Приніс до батьків у хату і поклав на порозі… Відтоді він посивів, зламався. А який кінець – ти знаєш.

Крабат уявив собі, що він якогось дня знаходить утопленою канторку…

– Що ти мені порадиш?

– Що пораджу? – Юро зірвав ще травинку. – Йди до Маукендорфа чи деінде. І постарайся обманути Майстра!

Крабат крокував Шварцкольмом, не роззираючись довкола. Канторка не показувалась. Напевно, щось таки придумала для рідні, чому вона не виходить із хати.

Крабат перепочив у найближчій харчевні, з'їв шматок хліба з вуджениною. У Маукендорфі зайшов до шинку, замовив пива. Увечері танцював з дівчатами, наплів їм усяких дурниць, затіяв сварку з хлопцями.

– Гей, ти, ану забирайся звідси!

Спробували викинути його геть, але Крабат клацнув пальцями і ті мов закам'яніли на місці.

– Ви барани! – вигукнув він. – Замість того щоб до мене сікатися, краще відлупцюйте один одного!

Зчинився такий шарварок, якого в Маукендорфі давно не бачили. Летіли кухлі, тріщали стільці. Хлопці билися, мов навіжені. Засліплені люттю, вони гамселили, товкмачили один на одного.

Господар заклинав їх припинити, підносячи руки до неба, дівчата кричали, верещали. Музиканти дременули крізь вікно.

– Отак його! Отак! – підбадьорював Крабат то одного, то іншого. – Під бік його! У пику! Дужче! Ще дужче!

Каторжна робота

У понеділок уранці Майстер запитав Крабата, де він провів неділю, як розважився.

– Нічогенько! – Крабат здвигнув плечима. – Більш-менш!

І розповів про свій похід до Маукендорфа, про танці, про сварку з сільськими хлопцями. Веселенько було, що й казати! Та було б веселіше, якби він пішов туди ще з кимось – зі Сташком чи Андрушем, байдуже з ким.

– Наприклад, із Лишком?

– Ні! – Крабат не злякався Майстрового гніву.

– А то чому?

– Ненавиджу його!

– І ти? – Майстер засміявся. – То ми однаково ставимося до нього. Дивуєшся?

– Так! Не чекав цього від вас!

Майстер роздивився Крабата з голови до ніг. Поблажливо, але не без іронії.

– Мені подобається, Крабате, що ти чесний, відверто кажеш, про що думаєш!

Крабат намагався не дивитися на Майстра. Як розуміти його слова? Чи не криється в них погроза? І зрадів, коли мірошник змінив тему.

– А щодо цієї розмови, запам'ятай: віднині ти сам, за власним бажанням, можеш ходити на прогулянки. Щонеділі. Це – привілей для мого кращого учня. Отак і буде!

Крабат прагнув зустрітися з Юром. А той, навпаки, після недільної розмови за повіткою, уникав його. Якби хоч подумки погомоніти з ним…

Та невдовзі трапилося так, що вони на кухні лишилися самі. Юро натякнув, щоби той набрався терпіння.

– Я не забув про тебе, брате. Як вигострю твого ножа, відразу ж принесу.

– Гаразд! – Крабат зрозумів товариша.

Незабаром Майстер знову кудись зник. На два-три дні, попередив усіх.

Уночі Юро розбудив Крабата.

– Ходімо на кухню! Там поговоримо.

– А вони? – Крабат показав на мірошниченків.

– Сплять, не чуючи під собою ніг, їх і грім не розбудить. – Про це я потурбувався.

На кухні Юро накреслив круг стола і стільців магічне коло, запалив свічку й поставив її між собою і Крабатом.

– Змусив тебе довгенько чекати, – почав він. – Ти ж розумієш: треба стерегтися. Ніхто не повинен знати, що ми потайки стрічаємося. Минулої неділі я довірив тобі деякі зі своїх таємниць. Ти, напевно, розмірковував над ними?

– Авжеж! Ти допоможеш мені врятуватися від Майстра. І водночас помститися йому за Тонду і Міхала. Чи не так?

– Саме так. Якщо дівчина тебе кохає, вона повинна прийти передноворічного вечора до Майстра й попросити, щоб він тебе відпустив. Коли вона витримає випробування, яке він їй призначить, то в новорічну ніч померти мусить сам.

– А випробування тяжке?

– Дівчина має довести, що знає тебе, а саме: знайти тебе серед нас і сказати: це – він!

– А потім?

– Це все, що я вичитав про це в Чорній книзі. Але перше моє враження було таке, наче я читаю опис дитячої гри.

Власне, й Крабатові спершу так здалося. Там, напевно, прихований ще якийсь інший зміст? Треба достеменно знати той текст!

– Але ж текст дуже ясний і конкретний. Але Майстер трактує його по-своєму. – Юро вирівняв ґнотик свічки. – Багато років тому, коли я тут з'явився, у млині був мірошниченко, якого звали Янком.

– Його кохана дівчина прийшла, коли треба було прийти – останнього вечора старого року – і попросила Майстра відпустити її хлопця. «Гаразд, – сказав Майстер, – відшукаєш Янка, і я дам йому волю!» Привів він її до Чорної кімнати, де ми, всі дванадцятеро, сиділи на жердині, перекинувшись воронами. Він звелів нам заховати дзьоби під ліве крило. Отак ми й сидимо, а Майстер і каже їй: «Ну, де він? Отой, що з краю? Чи той, що посередині? Подумай! Ти ж знаєш, що чекає вас обох!» Звичайно, вона це знала! Повагавшись трохи, тицьнула навмання в одного з нас. Це був Кіто.

– І далі?

– Вони не дожили до ранку. Ні він, ані вона.

– І що було потім?

– Ще Тонда захотів спробувати. За допомоги Воршули. І що було далі, ти знаєш.

Ґнотик свічки знову поникнув, і Юро знову випростав його.

– Одного я не збагну, – озвався Крабат після тривалої мовчанки. – Чому ще хтось не спробував?

– Бо не знають як. Кожен мірошниченко з року в рік сподівається, що вибір упаде не на нього. Адже нас дванадцятеро, а помирає один. Одначе, крім цього, ось що тобі треба знати передусім. Якщо кохана дівчина витримає випробування, то переможе Майстра. Після його смерті всі чари зійдуть із нас, ми станемо враз звичайними мірошниченками. І всьому тому чаклунству край!

– А якби смерть спіткала Майстра деінде?

– Тоді чаклунство не зникло б. Це – ще одна причина, чому мірошниченки перестали опиратися. А він ціною життя одного з нас рятує своє життя.

– А ти? Чому ти не намагався перемогти мірошника?

– Не наважився. До того ж, у мене немає дівчини, яка попросила би за мене!

Він засовав по столу свічник – туди-сюди, повільно, але напружено, ніби силкувався знайти відповідь на важливе для себе запитання.

– Послухай-но, Крабате, поки що не вибирай для себе остаточного рішення. Ми повинні разом поміркувати, як допомогти дівчині витримати випробування.

– Я можу подумки їй підказати, що і як треба робити. Це ж легко, ми вже це проходили.

– Не вийде!

– Чому?

– Майстер тобі завадить. Як завадив Янкові. Навіть не сумнівайся!

– Де ж вихід?

– Тобі, Крабате, за літо й осінь треба навчитися не коритись волі Майстра. Коли ми, перекинувшись воронами, сидітимемо на жердині і він накаже засунути дзьоба під ліве крило, ти не підкоришся й засунеш під праве. Збагнув? Цим ти відрізнятимешся від нас, і твоя дівчина здогадається, на кого їй показати пальцем.

– І що я маю для цього робити?

– Тренувати волю!

– І більш нічого?

– Цього більш ніж досить. Зараз побачиш. Почнімо?

Крабат кивнув головою.

– Уяви собі, що я – Майстер. Я наказую тобі щось зробити, а ти робиш навпаки. Наприклад, наказую пересунути щось зліва направо, а ти рухаєш справа наліво. Наказую встати, а ти сидиш! Примушую тебе дивитися на мене, а ти дивишся вбік. Зрозумів?

– Зрозумів!

– Почали. – Юро показав на свічника. – Візьми його й підсунь до себе!

Крабат потягся рукою до свічника з наміром відсунути його до Юра. Та наразився на опір. Якась сила скувала його волю, на мить паралізувала все тіло.

Потім розпочався між ними безмовний поєдинок. Юро наказує – Крабат уперто робить своє: «Відсунути від себе свічник! Відсунути!»

Та ось він відчув, що воля товариша поступово підкоряє його волю.

«Нехай буде так, як ти хочеш!» – почув Крабат свій голос.

І покірно підсунув свічник до себе.

Тепер Крабат почувався спустошеним. Якби йому хтось сказав, що він неживий, він повірив би.

– Не впадай у відчай!

Голос Юра долинув до нього ніби здалека. Потім Крабат відчув на своєму плечі його руку і вже виразно почув:

– Це ж лише перша спроба!

Відтоді всі ночі вони проводили на кухні. Звичайно, коли Майстра не було у млині. Крабат за Юрової допомоги вчився підкоряти його волю своїй. Це була тяжка, каторжна праця для обох. Крабат не раз перебував, здавалося, на межі своїх можливостей і вже хотів був припинити навчання.

– Якщо в мене нічого не вийде і мені судилося померти, – казав він Юрові, – то й дівчина загине. А я не хочу бути винуватцем її смерті. Розумієш?

– Розумію! Але ж дівчину поки що не посвячено в нашу таємницю. Тож завчасно не думай про це. Потім вирішиш. А зараз важливо не зупинятися на півдорозі й продовжувати тренування. Не впадай у відчай, не здавайся! І побачиш, який буде гарний вислід наприкінці року! Повір мені!

Почуття розпачу часто охоплювало Крабата, але наприкінці літа дедалі відчутнішими ставали його успіхи.

Султанів орел

Чи Майстер щось запідозрив? Може, Лишко допоміг йому викрити Крабата і Юра?

Якось увечері на початку вересня він запросив мірошниченків до своєї кімнати, посадив їх за великим столом, і коли всі келихи було наповнено, несподівано виголосив тост за дружбу. Юро з Крабатом занепокоєно перезирнулися.

– До дна! Всі п'ють до дна! – загукав Майстер і звелів Лобошеві налити всім знову. По хвилі сказав:

– Минулого літа я повідав вам про свого найкращого друга Їрка. І не втаїв, що сам занапастив його. Як це сталося, зараз дізнаєтесь… Було це в роки турецької війни. Нам з Їрком довелося покинути Лужиці та на якийсь час розлучитись. Я завербувався до кайзерівського війська і служив мушкетером. А Їрко – чого я й припустити не міг – найнявся до султана головним чаклуном. Верховний головнокомандувач кайзера, маршал Саксонії, повів наше військо в глиб Угорщини, де ми, окопавшись, кілька тижнів стояли проти турків, які також окопалися. Справжніх боїв не було. Були нечасті перестрілки, гармати з обох боків інколи накривали вогнем «нічийну» територію. І ось одного ранку з'ясувалося, що зник наш головнокомандувач, маршал Саксонії. Вночі його викрали турки і, мабуть, за допомоги чаклунства. Невдовзі перед нашими окопами з'явився кінний парламентер від турків і повідомив, що маршал Саксонії – бранець султана. Його випустять на волю, якщо впродовж шести днів наше військо покине Угорщину. Інакше він буде повішений уранці сьомого дня. Ми запанікували. Не знаючи, що Їрко в турецькому таборі, я зголосився визволити маршала з полону.

Майстер вихилив келиха, кивнув Лобошеві, щоби той знову його наповнив, і повів далі:

– Сприйнявши мене за божевільного, капітан усе-таки доповів полковникові. Той привів мене до генерала. А цей подався зі мною до герцога Ліхтенберзького, який заступив гофмаршала на посаді головнокомандувача. Спершу й герцог не йняв мені віри. Але на його очах я обернув штабних офіцерів на папуг, а свого супутника генерала – на золотистого фазана. Для герцога було цього достатньо, і він попросив мене негайно повернути панам офіцерам людську подобу. І тут же сказав, що в разі успіху дасть мені тисячу дукатів. Потім звелів привести своїх верхових коней, аби я вибрав котрогось для себе.

І знову Майстер вихилив свого келиха, а Лобош улив йому знову. Якусь хвилину помовчавши, він провадив далі:

– Свою оповідь я міг би завершити кількома реченнями, але хочу, щоби кожен із вас пережив усе це сам. Ти, Крабате, гратимеш мою роль, тобто мушкетера, що зголосився визволити маршала Саксонії. А за Їрка буде…

Він став пильно роздивлятися хлопців: Ганца, Андруша, Сташка… Насамкінець затримав свій погляд на Юрові.

– Може, ти? Ти будеш Їрком, якщо хочеш! – догідливо посміхнувшись, сказав Майстер.

– Гаразд, – цілком байдуже відповів Юро, – комусь же треба.

Крабата не обманула та догідлива посмішка. Обом було ясно, що Майстер хоче їх перевірити. Зараз головне – не видати себе.

Майстер розтер у пальцях над полум'ям свічки жмутик сухого зілля. Густий, одурманливий дух наповнив кімнату, повіки у хлопців стали важкими.

– Заплющіть очі! – звелів Майстер. – Ви побачите, що було в Угорщині. А Крабат і Юро діятимуть так, як Їрко і я тоді, під час турецької війни…

Крабат відчув, як свинцем наливається тіло і він засинає. Здалека долинув монотонний голос Майстра:

– Юро – чаклун у таборі турків. Він заприсягнувся на їхньому півмісяці… А Крабат, мушкетер Крабат, у білих черевиках і голубому мундирі, стоїть праворуч від герцога Ліхтенберзького, вибирає коня…

Крабат, мушкетер Крабат, у білих черевиках і голубому мундирі, стоїть праворуч від герцога Ліхтенберзького й вибирає коня для себе. Найбільше йому подобається вороний з білою цяткою на лобі, схожою на магічний знак.

– Ось цей!

Герцог велить осідлати вороного. Крабат заряджає мушкета, перевішує його через рамено, вискакує на коня і тлуса об'їжджає парадну площу. Потім дає шпори коневі й чвалом мчить на герцога та його свиту, наче зібрався їх розтоптати. Зі страху поважне панство розбігається, як зграя наполоханих курей. Але Крабат, на подив усіх, вихором пролітає над напудреними перуками і здіймається до неба. Вершник із конем дедалі меншають і невдовзі зовсім зникають із виду. Навіть командувач артилерії генерал граф Галлас не в змозі побачити їх у найпотужнішу далекоглядну руру, що є на озброєнні кайзерівського війська.

Крабат мчить високо-високо з шаленою швидкістю, наче по рівному полю. Невдовзі під ним видніє спустошене село. На краю села він помічає перші шанці турків, їхні яскраві тюрбани переливаються на сонці. Також розпізнає замасковані гармати, патрулів, що об'їжджають військові позиції.

Ні Крабата, ні його коня турки, ясна річ, не бачать. Проте коні під турками роздувають зі страху ніздрі, форкають. Собаки починають скавуліти, підібгавши хвости.

Над табором лопотить на вітрі зелений прапор. Крабат спрямовує вороного коня донизу, приземляється. Неподалік розкішного султанового шатра він помічає трохи менше шатро, якого охороняють кілька десятків озброєних до зубів яничарів.

Ведучи вороного за вуздечку, Крабат заходить до шатра. На похідному стільці, обхопивши голову руками, сидить знаменитий герой турецької війни, маршал Саксонії. Крабат стає зримим, кашляє, підступає до маршала… і лякається.

У маршала на лівому оці чорна шкіряна пов'язка.

– Чого тобі? – запитує той скрипучим, наче воронячим голосом. – Ти хто? Турецький прихвостень? Як ти потрапив до мого шатра?

– Ясновельможний пане, дозвольте доповісти! Я маю наказ забрати вас звідси, ваша світлосте! Мій кінь стоїть напоготові!

Тепер і кінь стає зримим.

– Якщо його світлість не заперечує… – Крабат вискакує на коня, показує маршалові місце позаду. Мить – і вони вихором вилітають із шатра.

З несподіванки яничари отетеріли, й пальцем не поворухнуть. Крабат несеться табором, гукаючи: «Розступись!» У нього за спиною звільнений маршал. Забачивши їх, навіть нубійська гвардія султана опускає піки і шаблі.

Крабат пришпорює коня.

– Міцніше тримайтеся, ваша світлосте!

Ніхто не насмілився перепинити їм шлях. Ось вони вже покидають табір, вихоплюються на чисте поле. Лише коли Крабат здійняв вороного в повітря, турки почали по них палити з усіх рушниць і гармат. Але ні турецькі кулі, ні турецькі ядра їм не загрожують, чути тільки їхній посвист довкола.

– Якщо молодчикам конче треба в нас поцілити, вони повинні стріляти кулями чи ядрами зі щирого золота, – заспокоює Крабат здивованого маршала. – Свинцеві й залізні набої для нас – ніщо, а стріли й поготів.

І ось ураганний вогонь припиняється, постріли вщухають. Несподівано до вершників долинає якийсь різкий шум. Шум дедалі дужчає. Крабатові-вершнику в небі не можна обертатися назад. Він просить маршала оглянутись. Той повідомляє, що їх переслідує велетенський чорний орел. Він кулею падає, затуливши собою сонце, прямо на них.

Крабат каже закляття, і ось між ними і орлом постає широченна хмара, густа й сіра. Орел проривається крізь ту хмару.

– Він цілиться у нас! – кричить маршал.

Крабат одразу збагнув, що це за орел, його не дивує, коли той загукав до них:

– Повертайтеся! Інакше вам смерть!

Голос видався Крабатові знайомим. Звідки? Та на роздуми часу нема. Крабат викликає бурю, яка повинна здмухнути орла з неба, як пір'їнку. Але султановому орлові навіть ураган не страшний!

– Повертайтесь! – кричить він. – Бо зараз вам каюк!

«Голос…» – думає Крабат. – Він пізнав його. Це голос Юра, його друга! Колись вони мірошниченками служили в козельбруському млині…

– Орел доганяє нас! – звучить у Крабатових вухах скрипучий голос маршала. Він пізнає і цей голос: – Стріляй, мушкетере! Твій мушкет заряджений! Стріляй!

– Немає ж золотого набою! – Крабат радіє, що знайшов відмовку. До того ж це правда.

Проте маршал Саксонії чи хто насправді той, що сидить ззаду, відриває від мундира золотого ґудзика.

– Заряджай і стріляй!

Юро, орел Юро, на відстані кількох помахів крил. Крабат і гадки немає, щоб його вбивати. Вдає, що заряджає рушницю золотим ґудзиком, але опускає її.

– Стріляй же! Стріляй! – кричить маршал.

Не оглядаючись, Крабат цілиться в орла. Просто так, навмання, через ліве рамено. Адже він твердо знає, що рушниця заряджена не золотим ґудзиком, а порохом. Лунає постріл! І раптом… пронизливий передсмертний крик:

– Краба-а-ате! Краба-а-ате!

Крабат здригається, випускає з рук мушкета. Затуливши обличчя долонями, він плаче:

– Краба-а-ате! Краба-а-ате!

Крабат прокинувся, стогнучи. Як так сталося, що він опинився за столом поряд із Андрушем, Петаром, Мертеном… Бліді, налякані, вони втупилися в нього. Тільки-но Крабат ловив на собі чийсь погляд, як той одразу опускав очі долі.

Майстер звично сидів у своєму кріслі, незворушний, наче дослухався до чогось.

Юро також не рухався. Він лежав грудьми на столі, розпростерши руки. Наче орлині крила, які щойно лопотіли в повітрі. Поряд із Юром – перекинутий келих, червоняста пляма на столі. Вино чи кров?

– Юру! – схлипуючи, кричить малий Лобош і кидається до нього. – Ти живий? Живий? Крабате, ти його вбив!

Крабатові здушило в горлі. Він рвонув на собі сорочку. І раптом бачить, що Юро ворушить рукою. До нього поволі поверталося життя. Опершись руками об стіл, він підвів голову. На лобі – кругла червона цятка. Саме посередині.

– Юру! – Малий Лобош термосить його за плече. – Ти живий, Юру? Живий?

– А ти що подумав? – усміхнувся Юро. – Ми ж гралися! От тільки голова гуде від Крабатового пострілу. Наступного разу нехай хтось інший грає Їрка. З мене досить! Я йду спати.

Хлопці полегшено засміялись, Андруш сказав те, про що всі думали:

– Йди, брате, спати! Йди! Головне, ти витримав!

Крабат сидів, наче закам'янів. Постріл, крик, бурхлива радість – усе одночасно! Як це пережити?

– Припиніть! – закричав Майстер. – Замовкніть! Дістали ви мене своєю крикнявою! Сидіть тихо й мовчіть! – Він схопився і, спершись рукою об стіл, а іншою в напрузі стискуючи келиха, наче хотів його роздушити, вигукнув: – Те, що ви бачили, лише сон, що минув… А я пережив це насправді. Тоді в Угорщині я убив його! Убив свого друга! Як це зробив Крабат, як це зробив би кожен із вас на моєму місці! Чуєте, кожен із вас!

Він грюкнув по столу п'ястуком так, що підскочили всі келихи. Потім ухопив дзбана і заходився жадібно пити, відсунув його, і знову закричав:

– Забирайтеся геть! Забирайтеся всі! Залишіть мене самого! Самого!

Крабатові також хотілося побути в самоті. Він непомітно вислизнув із млина.

Була безмісячна, але зоряна ніч. Росяним лугом Крабат дійшов до ставка. У чорній воді відбилися зорі. Враз йому захотілося скупатись. Роздягнувшись, зайшов у став, відплив трохи від берега, нирнув. Потім ще і ще раз. Холодна вода його освіжила, в голові проясніло. Треба все обміркувати, що сталося сьогодні ввечері. Цокочучи зубами, вийшов із води.

На березі стояв Юру. Він тримав у руках ковдру.

– Застудишся, Крабате! Мерщій до мене!

Юро укрив його ковдрою, хотів допомогти йому витертись. Але Крабат відмахнувся.

– Не збагну, Юро! Ніяк не збагну! Як я міг у тебе вистрілити?

– Ти й не стріляв, Крабате! Не стріляв золотим ґудзиком!

– Ти знаєш це напевне?

– Я бачив! А взагалі…Я знаю тебе! – Юро дав йому під бік стусана. – Отой передсмертний крик, звичайно моторошно чути, але він нічого не вартий!

– А червона цяточка на твоєму лобі?

– A-а, цяточка! Не забувай, що я дещо таки петраю в чаклунській науці. А на це знань у дурного Юро вистачило!